Читать книгу Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації? - Петро Кралюк - Страница 2

Як уже відзначалося, відразу після смерті Петру Конашевичу-Сагайдачному був присвячений літературний твір високої вартості – жалобні вірші авторства Касіяна Саковича (бл. 1578— 1647)6. Говорячи про цей твір, дослідники, як правило, мало звертають увагу на його автора. А даремно.

Частково тут спрацьовують конфесійні та ідеологічні моменти. Адже Сакович – особа неоднозначна. Він двічі змінював конфесійну приналежність: спочатку перейшовши з православ’я в унію, а потім – з унії до римо-католиків, заявивши, що обрядовість і догматика уніатів має чимало хиб. Тобто автори православної спрямованості трактували Саковича як зрадника. Негативне ставлення до нього було і в прихильників унії.

Портрет Петра Конашевича-Сагайдачного із книги віршів К. Саковича. 1622 р.

Виглядало парадоксально. Поетичний «пам’ятник» гетьману Сагайдачному, який відіграв важливу роль у збереженні православ’я на українських землях, створила людина, котра зрадила православ’я й у кінцевому результаті опинилася в таборі «латинників».

Але повернемося до особи Саковича. Народився він у родині православного священика в містечку Потеличі на західних теренах Галичини. Тобто був земляком Сагайдачного, який теж походив із цього регіону. Не виключено, що чинник земляцтва відіграв певну роль – тому Сакович постарався, створюючи твір-шедевр про козацького провідника.

Навчався автор цього твору в Краківській та Замойській академіях. Особливо на нього вплинуло навчання в Замості. Невипадково у «Віршах…» він згадує гетьмана Яна Замойського, який заснував і Замость, і Замойську академію. При цьому Ян Замойський подається як ідеальний політик, який дбає про спокій у державі та піклується про освіту.7 Сакович також твердить, що Сагайдачний брав приклад із Замойського. Тим самим він фактично порівнював видатного політика й культурного діяча Речі Посполитої із козацьким гетьманом.

Ян Замойський

У 1620 р. у Кракові Сакович видав польською мовою свій твір «Аристотелівські проблеми…», а через п’ять років – «Трактат про душу». І перший, і другий твори викладали погляди Аристотеля на людину. Можна говорити, що Сакович був одним із перших мислителів, який намагався утвердити аристотелівську лінію в українській філософії. До того часу в ній панував християнський неоплатонізм. Із часом аристотелізм укорінився в Києво-Могилянській академії. Водночас Сакович утверджував позитивне ставлення до філософії в українській культурі. У передмові «Аристотелівських проблем…» читаємо наступне: «В природі людини, як стверджує князь філософів – Аристотель, закладено прагнення до знання. Знання ж набуває досконалості, коли речі пізнаються своїми причинами…» На думку Саковича, «найбільша мудрість, найвища філософія і найпотрібніша теологія є пізнання себе»8. У той же час деякі тодішні українські культурні діячі, наприклад Іван Вишенський, негативно ставилися до філософії в її аристотелівському варіанті як до ворожої «латинської мудрості».

Взагалі Сакович виглядав «білою вороною» серед тогочасних українських інтелектуалів. Занадто багато було в нього «західного». Давалося взнаки «західне походження» (його рідний Потелич знаходився майже на пограниччі із західним, «латинським» світом), а також навчання у Замойській академії, де культивувався ренесансний дух.

Позитивне трактування філософії спостерігаємо не лише в зазначених трактатах, а й у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У них автор неодноразово апелює до античних філософів. Особливо багато уваги приділяє поглядам Сенеки. Сакович не лише посилається на цього філософа, а й часто без посилань використовує його думки, зокрема міркування Сенеки про смерть. Для тогочасної української культури, котра, в силу певних обставин, відзначалася консерватизмом та ізоляціонізмом щодо західних впливів, такий підхід видавався «новим словом»9. Після закінчення студій у Замойській академії Сакович працював домашнім вчителем Адама Кисіля – відомого політичного діяча часів Хмельниччини. Пізніше служив дияконом церкви Іоанна Хрестителя в Перемишлі. Звідси виїхав до Києва в 1620 р., де став ченцем і прийняв чернече ім’я Касіян (при народженні йому було дано ім’я Калікст). У 1620—1624 рр. працював ректором Київської братської школи. Тут у 1622 р. і написав «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У 1624 р. переїхав до Любліна, де був проповідником у православному братстві.

Адам Кисіль

Прозахідна й ренесансна орієнтації Саковича були не останньою причиною того, що цей діяч порвав із консервативним православ’ям і перейшов у табір уніатів. Хоча, звісно, були й інші, зокрема матеріальні, чинники. У 1625 р. ставши уніатом, Сакович обійняв посаду архімандрита в місті Дубні. Дубнівським архімандритом він лишався до 1639 р., допоки його не позбавили цього сану. Опісля того кілька років мандрував, побував у різних монастирях – у Дермані, Холмі, Любліні, Супраслі, Вільні. Під час цих мандрівок написав кілька полемічних творів. У 1641 р. у Луцьку прийняв римо-католицьку віру і вступив до чернечого ордену августинців. При цьому намагався ідейно обґрунтувати свій черговий конфесійний перехід, опублікувавши кілька полемічних творів, у яких піддав критиці й православну, й уніатську церкви. Найбільш знаною серед цих творів є «Перспектива…». Цей твір був опублікований у 1642 р. і викликав черговий сплеск полеміки. У ньому автор критикував догматичні й обрядові аспекти православ’я. При цьому Сакович вказував на антиінтелектуалізм, що панує в середовищі як православних, так і уніатських священиків; виступав поборником просвітництва. Помер цей діяч у Кракові в сані католицького священика.

Сакович виявився не лише «ідейним перебіжчиком», а й «змієм-спокусником», який заманював на бік уніатів інших українських культурних діячів. Він підтримував добрі стосунки з Кирилом Транквілліоном-Ставровецьким, письменником і друкарем, який зазнав переслідувань із боку православних консерваторів і котрий так само, як Сакович, став прихильником унії. Сакович також допоміг перейти в унію визначному українському письменнику-полемісту Мелетію Смотрицькому, який у середині 20-х рр. ХVII ст. опинився в стані гострого конфлікту з консервативно налаштованими православними ієрархами.

Мелетій Смотрицький

Однак повернемося до «Віршів на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». Писалися вони тоді, коли Сакович був ще у православному таборі. Тому у «Віршах…» звучить критика уніатів та католиків-єзуїтів; прославляються діяння Сагайдачного, котрі були спрямовані на зміцнення православ’я, високо оцінюється його ініціатива висвячення православних ієрархів для українських та білоруських земель. І все ж у «Віршах…» немає моментів, які б свідчили про консервативну спрямованість автора. Навпаки, він відверто демонструє прихильність до західних культурних цінностей ренесансного типу.

Наприклад, із самого початку «Віршів…» звучить гімн свободі людини, яка ренесансними діячами трактувалася як одна з найбільших цінностей10.

«Вірші…» представляють дещо іншу концепцію людського безсмертя на відміну від тієї, яка була притаманна традиційному середньовічному християнству. У період Середньовіччя безсмертя трактувалося майже виключно в сенсі релігійному: людина має воскреснути тоді, коли настане кінець світу і Страшний суд, саме на цьому суді будуть відділені праведники від грішників (у залежності від діянь своїх) й, відповідно, праведники житимуть у царстві небесному, а грішники – у пеклі. Така концепція не передбачала індивідуалізації. «Справжня» людина в даному випадку трактувалася як член християнської спільноти (нехристияни ж розглядалися як невірні). Ця людина має дотримуватися певних правил. Дотримання чи недотримання їх визначає ступінь її праведності/гріховності, а також долю в загробному житті.

Ренесанс певним чином видозмінює цю концепцію. Звісно, християнське розуміння безсмертя залишається, проте поряд із суто релігійним розумінням з’являється розуміння світське. Відповідно до ренесансних поглядів, людина може завдяки своїм діянням заслужити славу й добру пам’ять у вдячних нащадків. При цьому потрібно зафіксувати ці діяння в письмовій формі, зокрема у поетичному слові.

У «Віршах…» якраз маємо втілення таких ренесансних поглядів. Звісно, автор не відкидає християнського розуміння безсмертя. У творі багато говориться про те, що земне життя не має особливої цінності, що необхідно думати й турбуватися про життя потойбічне, готуватися до нього. Та, незважаючи на це, багато говориться про діяння Сагайдачного, про те, що саме своїми вчинками він заслужив собі славу й що ця слава впродовж багатьох віків зберігатиметься:

Сакович у «Віршах…» порівнює Сагайдачного з правителями Античності, наприклад із Періклом. Завдяки чому він ніби постає «правителем Русі». А такі порівняння, власне, й були притаманні ренесансним творам.

Сакович дає зрозуміти, що діяння Сагайдачного мають бути описані. Лише б так вони «…у віках залишились жити…». Для цього, власне, й потрібні «Вірші…».

Ось як у типовому ренесансному дусі починається опис діянь козацького гетьмана:

При цьому вчинки гетьмана подаються як взірець для наслідування нащадками.

Структура ж «Віршів…» виглядає таким чином. Спочатку йде традиційний вірш на герб. Однак це вірш не на герб героя, а на герб Війська Запорозького. Тим самим ніби вказувалося, що «Вірші…» мають прославити козацтво, гетьманом якого був Сагайдачний. Якраз це прославлення виголошувалося самим Саковичем. Там, зокрема, йшлося про те, що запорожці своїми рицарськими ділами здобули собі вільність, свободу13.

Стверджується, що за плечами запорожців – велика традиція, вони – нащадки давніх русичів, які за часів князя Олега штурмували Царгород і які хрестилися за князя Володимира14.

Зараз же запорожці змальовуються як захисники Речі Посполитої від татар і турків15.

Фактично тут у поетичній формі були озвучені ідеї, репрезентовані в творі «Протестація» (1621), що був написаний Іовом Борецьким та іншими ієрархами Феофанового свячення, яких підтримував і якими опікувався Сагайдачний16. Про цей твір більш детальніше буде вестися мова далі.

Після передмови запорізькому козацтву у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…», де маємо панегірик запорозькому козацтву, йдуть вірші спудеїв Київської братської школи. Їх двадцять. Після кожного вірша стоїть прізвище спудея. Виникає питання: чи ці вірші лише проголошувалися ними, чи все ж таки спудеї брали участь у їхньому написанні? Правда, на початку «Віршів…» чітко сказано, що автором віршів є Сакович. Однак не виключено, що спудеї складали вірші під керівництвом учителя. Це могли бути такі собі вправи з піїтики, які отримували практичну спрямованість.

Цікавим є склад учнів, які проголошували вірші. Троє з них належали до міщанського клану Балик, представники якого відігравали немаловажну роль у житті тогочасного Києва, обіймаючи керівні посади в міському самоврядуванні. Очевидно, значна частина інших учнів теж була з міщан. Помітну частину становили діти, котрі походили зі священицьких родин. Такими були Іван Сакович (ймовірно, родич автора «Віршів…»), Іван Тарнавський, Єремія Ставровецький та Лукаш Беринда. Останній – це син відомого книжника Памви Беринди. Звісно, могли бути й інші діти зі священицьких родин, але нам складно їх ідентифікувати. Не виключено, що серед цих двадцяти спудеїв були й діти шляхетського та козацького походження.

Серед спудеїв, котрі фігурують у «Віршах…», можемо виділити одного, який у подальшому став помітною фігурою в культурному житті України та Молдови. Це – Стефан Почаський, один із соратників Петра Могили, поет і освітній діяч, засновник Гощанського й Ясського колегіумів. Саме він був першим спудеєм, який читав вірші.

Варто виділити кілька смислових блоків твору. Зокрема, значний смисловий блок становлять вірші, в яких прославляється Сагайдачний. Спочатку говориться про його походження та навчання:

Говорить Сакович і про шлях Сагайдачного до запорізького козацтва:

Йов Борецький

Згадуються також деякі діяння, котрі зробили Сагайдачного відомим. Щоправда, про це говориться часто загально, не концентруючи уваги на окремих битвах:

Конкретно згадується тут лише одна звитяга Сагайдачного – взяття ним Кафи. При цьому акцент робиться на тому, що козацький гетьман визволяв християнських невільників. Далі загально говориться, що він громив турків і татар. Йдеться і про його походи на Волощину, а також на прибалтійські землі. Доволі дипломатично Сакович говорить про похід Сагайдачного на Московію. Власне, Московія тут не називається, а говориться про «північний край». Варто враховувати, що в той час і Сагайдачний, і верхівка українського православного духовенства намагалися встановити добрі відносини з московським царем. Адже це був православний правитель, на допомогу якого вони розраховували. У «Віршах…», коли йде мова про похід Сагайдачного в «північний край», говориться, що гетьман у цих землях руйнував міцні городи, тобто замки, й міста. Але Сакович спеціально вказує, ніби Сагайдачний, беручи християнські, власне православні, міста не руйнував церкви:

Сакович звертає увагу й на те, що Сагайдачний був твердим прихильником православ’я та захищав його перед владою Речі Посполитої:

Закономірно, що у «Віршах…» чимало місця приділено відновленню православної ієрархії на українських та білоруських землях, ролі в цій акції Сагайдачного. Ось як про це говориться в творі:

Після оповіді про відновлення православної ієрархії Сакович веде мову про битву під Хотином. Хоча, власне, він не називає це місто. Але для слухачів і читачів було зрозуміло, про що йдеться. У «Віршах…» говориться, що турчин «наспів запорожців»:

Сакович, як бачимо, передає наміри, які ніби були в султана Османа ІІ (1604— 1622). Останній хотів швидко розгромити запорожців і ляхів (поляків). Також він сподівався завоювати українські й польські землі, поставивши тут свого правителя – башу. Відповідно, Сакович поширює різного роду чутки, що турки збиралися запрягати в плуги священиків, а у церквах ставити коней. Це подавалося як велика наруга над русинами-українцями. Загалом автор «Віршів…» перебільшував турецьку небезпеку для українських земель. Це можна вважати риторичним прийомом. Адже на фоні цієї небезпеки більш значимим ставав подвиг Сагайдачного в битві під Хотином. Цікаво, що у «Віршах…» майже не говориться про участь поляків у ній. А лаври дістаються запорозьким козакам і Сагайдачному.

Цим «Вірші…» принципово відрізняються від тодішніх творів про битву під Хотином. Зрозуміло, в польських творах про цю подію акцентувалася увага на ролі шляхетського війська. Хоча й були згадки про запорозьких козаків. Переможцем у цих творах поставав королевич Владислав, який формально очолював збройні сили Речі Посполитої в цій битві. Таким він постає і в історичних хроніках того періоду. Те саме можна сказати і про відому поему барокового поета Івана Гундулича (1589—1638) з Дубровника «Осман».

Джакомо Лауро. «Хотинська битва». 1621 р.

У «Віршах…», як бачимо, зовсім інший погляд. Переможцями тут постають запорозькі козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним. Це був український підхід – відмінний від «загальноприйнятого». Варто відзначити, що такий підхід все ж мав деяке поширення в західноєвропейській літературі XVII ст. Стосується це, зокрема, творів Мішеля Бодьє «Загальна історія турків», Жана де Лабурена «Трактат про Польське королівство», П. Рікоута «Турецькі історії»26. Однак говорити про значне поширення такого погляду не випадає. Загалом же переважала польська точка зору на Хотинську битву.

Далі Сакович говорить, що чимало козаків загинуло у битві під Хотином. Також важко був пораненим і Сагайдачний:

Завершує Сакович оповідь про Сагайдачного описом його кончини. При цьому показує, що гетьман повівся як справжній християнин, покаявшись і пожертвувавши свої маєтки на благі справи:

Якщо звернемося до давньоруських літописів, зокрема літопису Галицько-Волинського, то бачимо, що подібним чином описувалися смерті деяких князів. Наприклад, кончина князя Володимира Васильковича. Останній не лише як християнин готується до смерті, але й робить щедрі пожертви на церковні справи29. Сагайдачний, звісно, не князівського роду. Але Сакович ніби прирівнює його до давньоруських князів. Оскільки на початку «Віршів…» запорозькі козаки розглядаються продовжувачами давніх русів, то трактування гетьмана майже як давньоруського князя виглядає цілком логічно. Це не говорилося прямо. Але це давалося зрозуміти.

   Під пером Касіяна Саковича Петро Конашевич-Сагайдачний ставав провідником Русі-України, яка вела свої початки від Русі Київської.

І не так важливо, чи подібні ідеї пропонував сам Сакович, чи він виконував замовлення ієрархів Феофанового свячення. Головне, що ці ідеї набували поширення. Народжувалася нова Русь-Україна – принаймні ідеологічно.

Окрім опису діянь Сагайдачного, маємо великий блок віршів, у яких йдеться про смерть. Основні ідеї тут такі: ніхто не може уникнути смерті, вона невблаганна; смерть робить усіх рівними, і не так важливо, жила людина в багатстві чи в бідності. Багато в чому розмисли про смерть у «Віршах…» нагадують такі ж думки, що наводяться у промовах на похоронах, які вміщені Саковичем у згадуваному його творі «Аристотелівські проблеми…».

Останній блок «Віршів…» – це своєрідний заповіт гетьмана. Спочатку він звертається до своєї дружини, потім – до товаришів, близьких йому людей. У цих зверненнях лейтмотивом є думка, що не треба тужити за земним життям, а слід думати про життя потойбічне:

Подібні твори, які були написані на погреб видатних осіб і мали на меті увіковічнити пам’ять про них, були поширені в тогочасній Західній та Центральній Європі, зокрема в Польщі. Звісно, для України це не було нове слово. Однак «Вірші…» все ж різнилися від подібного типу творів, котрі з’явилися на українських землях. По-перше, вони різнилися змістовно. Твір Саковича відзначався високим рівнем філософічності. Навіть можна сказати таке: це – своєрідний філософський трактат, викладений у поетичній формі. Водночас твір мав виражені моменти історичності. У ньому викладалися деякі факти, описувалися знакові історичні події, давалася їм оцінка. Звісно, говорилося й про Сагайдачного, його участь у цих подіях. Тому не випадково українські історики ХІХ—ХХ ст. зверталися до «Віршів…» як до історичного джерела. По-друге, це був не просто поетичний твір, який загалом відзначався високими художніми якостями, а твір зі значними елементами драматизації. Двадцять спудеїв, які читали вірші, були своєрідними акторами, кожен з яких мав свою «роль». Деякі з них навіть декламували вірші не «від себе», а від імені реальних персонажів – Сагайдачного та його дружини. Таким чином, декламація віршів перетворювалась у своєрідну виставу. Зазначені особливості й робили «Вірші…» унікальним твором у тогочасній українській літературі.

Вони ніби поставили високу планку, до якої було непросто дотягнутися іншим авторам, що писали про Сагайдачного.