Читать книгу Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації? - Петро Кралюк - Страница 4

У ХІХ ст. в Україні з’явилися праці про її історію, які мали науковий характер і писалися на основі різноманітних джерел. З одного боку, такі праці знаходилися в руслі тодішньої європейської тенденції творення національних історій. З іншого боку, оскільки Україна була колонією царської Росії, вони переважно використовували схему російської історії, транслюючи певні уявлення російської імперської історіографії. Вперше представив свою схему української історії, відмінну від російської, лише Михайло Грушевський на початку ХХ ст.

У цих працях, які широко використовували козацьку літературу, певна увага була приділена й постаті Сагайдачного. Першим великим наративом, де розповідалося про українську історію, стала «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського (1788—1850). Перше видання праці побачило світ у 1822 р. Ця книга за життя автора витримала три видання і, безперечно, мала чималий вплив на формування історичної свідомості українців. Тому їй мусимо приділити увагу.

Ініціатором і промотором створення згаданого історичного наративу став князь Микола Рєпнін-Волконський (1778—1845)53. Вважається, що він походив із роду давніх чернігівських князів. Був одружений з онукою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Тобто можемо говорити про його певні генетичні українські корені. Тривалий час, з 1816-го по 1834 рік, Рєпнін був малоросійським генерал-губернатором, керуючи територією колишньої Гетьманщини. Князь намагався використовувати козаків як військову силу, захищаючи їхні інтереси. Він навіть почав виношувати план відродження українського козацтва. Дехто з місцевих малоросійських «автономістів» ладний був бачити в його особі можливу кандидатуру на гетьмана України. Адже після ліквідації Гетьманщини частина козацтва жила ілюзіями про її відновлення. Однак це все викликало супротив урядових кіл Петербурга – що, вважається, однією з причин відставки князя з посади малоросійського генерал-губернатора.

Микола Рєпнін-Волконський

Рєпнін знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз у 1816 р., коли Рєпнін загітував Бантиш-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна. Проект написання «Історії Малої Росії», котрим опікувався князь, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту.

Виявляючи помірне козакофільство, М. Рєпнін-Волконський підтримав деякі українські культурні проекти. З 1816 р. у нього управителем канцелярії генерал-губернаторства став Дмитро Бантиш-Каменський, якого князь заохочував до написання історії України.

Бантиш-Каменський при допомозі Рєпніна зібрав та систематизував значний матеріал, на основі якого видав «Історію Малої Росії». Рєпнін підготовкою й публікацією цієї праці фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при «вписаності» в загальноросійську схему історії «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях.

При написанні «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський широко використовував козацьку літературу, в т. ч. «Історію русів». З неї він черпав не лише фактаж, а й оцінки тих чи інших подій.

Дмитро Бантиш-Каменський

Звісно, в своєму наративі Бантиш-Каменський не міг оминути особу Сагайдачного. Спочатку він дає йому таку характеристику, намагаючись говорити про різні сторони діяльності козацького гетьмана – як позитивні, з його точки зору, так і негативні.

Під 1606 р. Бантиш-Каменський зазначає: «Тоді козаками був обраний Петро Конашевич, прозваний Сагайдачним, простого походження, але великий духом, розуму надзвичайного, хоробрий, бадьорий, енергійний, малослівний, ворог розкоші, жорстокий, нестримний, який проливав кров за найменші злочини, непомірний у чуттєвих насолодах, які прискорили його смерть. Він зброєю своєю наніс страх і спустошення майже у всіх турецьких і татарських містах, що лежали біля Чорного моря, переслідував турків до стін самого Стамбулу; перемогами своїми налаштував поляків проти себе і Порту Османську проти Польщі»54.

Д. Бантиш-Каменський. «Історія Малої Россії». Обкладинка книжки. 1822 р.

У цій характеристиці Сагайдачного Бантиш-Каменський спирався на польського автора Якова Собеського, учасника Хотинської битви. Загалом же автор, розповідаючи про історичні події, допускав неточності. Сумнівно, що в 1606 р. козаки обрали Сагайдачного гетьманом. Також далі в «Історії Малої Росії» говориться, що він у 1612 р. взяв Кафу, звільнивши там християнських невільників. Як відомо, ця подія сталася в 1616 р.

Бантиш-Каменський, звертаючи увагу на боротьбу Сагайдачного проти турків і татар, все ж не обходить питання походу цього козацького гетьмана на землі Московії. Це подається як «темна пляма» в його діяльності: «Історія, передаючи знамениті подвиги героїв, не може приховувати діянь, які компрометують їхню славу. Конашевич підняв в 1618 р. меч свій проти співвітчизників: перетворив у попіл Єлець, Лівни та інші прикордонні російські міста; допомагав з двадцятьма тисячами козаків польському королевичу Владиславу в осаді Москви; спустошив околиці цього міста, Коломну, Переяслав-Залеський, Калугу. Він діяв таким чином для особистої вигоди, бажаючи утримати за собою гетьманство, набув довіру від уряду польського, справедливий докір від потомства»55.

Далі Бантиш-Каменський спеціально звертає увагу на контакти між Сагайдачним та московським двором. Пише, що туди він у 1620 р. послав посольство на чолі з Петром Одинцем. І хоча послів не допустили до царя Михайла, але їм дали гроші, сукна, лисячі шапки, тафту. «З ними, – читаємо в «Історії Малої Росії», – відправлені до Конашевича похвальна грамота й триста рублів для нього і його війська. Так великодушний Михайло помстився козакам за виявлену ними допомогу Владиславу»56. Зрозуміло, Бантиш-Каменському важливо було представити благородство московського царя, який навіть виявляв милість до людей, що завдали йому шкоди. Сагайдачний тут знову постає не в найкращому світлі.

Багато місця в «Історії Малої Росії» присвячено Хотинській битві 1621 р. і участі в ній козаків та Сагайдачного. У творі провідною є думка, що вони відіграли важливу роль у цій баталії. Натомість польське командування, зокрема гетьман Ян Кароль Ходкевич, було представлене не найкращим чином. Воно, так можна зрозуміти з інтерпретації Бантиш-Каменського, не дало можливості козакам добитися перемоги над турками. А після Хотинської битви поляки, вступивши в переговори з турками, погодилися на вимогу останніх, щоб запорожці не здійснювали морських походів57.

Бантиш-Каменський зазначав, що при Сагайдачному православні почали вільно споруджувати храми й монастирі. Говориться, що тоді була відновлена й православна ієрархія патріархом Феофаном. І все ж історик особливо не звертає уваги на роль козацького гетьмана в цих процесах.

Натомість веде мову про його благочестя, вдаючись до поширення вигадок. Розповідає, ніби Сагайдачний в останні роки свого життя став ченцем: «…великий муж цей, вірний по гроб клятвами своїми, полишив земну велич, славу світу, щоб посвятити себе справам міцнішим, що ведуть до вічності, прийняв чернецтво, заспокоїв совість, але і в скромній обителі продовжував служити вітчизні: відновив власними коштами Києво-Братський монастир, у якому перебував, а також місцеве училище…». І «кінчив з честю в 1622 році славне життя»58.

Бантиш-Каменський, використовуючи «Історію русів», стверджує, що саме Сагайдачний першим із козацьких провідників почав писатися гетьманом запорізьким. При ньому поляки не могли гнобити українців (малоросіян). Тоді ж і «притихла унія»59.

Ще одним великим наративом історії України, який з’явився невдовзі після згадуваної роботи Бантиш-Каменського, стала «Історія Малоросії» Миколи Маркевича (1804—1860). У 1842—1843 рр. він випустив цю роботу в п’яти томах. Правда, лише перші два томи були авторським викладом історії, три ж останні – це збірники документальних матеріалів. При написанні своєї праці Маркевич переважно використовував «Історію русів», а також «Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського.

Представлений Бантиш-Каменським в «Історії Малої Росії» образ Сагайдачного подавався у дусі російської імперської історіографії. При описі його діяльності акцент робився на боротьбі козацького гетьмана проти турків і татар. Вказувалося на підступи поляків щодо нього й козаків. Водночас засуджувався похід Сагайдачного на Московію.

Звісно, Маркевич не міг обійти особу Сагайдачного, про якого він говорить у першому томі своєї праці60. Однак чогось нового про нього він практично не сказав. Як і в «Історії русів», говориться, що Сагайдачний почав називати себе гетьманом – причому обох берегів Дніпра. Також інформацію з цієї книги використовував Маркевич при описі походів Сагайдачного на турків і татар.

Проте, на відміну від «Історії русів» Маркевич все ж чимало уваги приділяє походу Сагайдачного на Московію. Тут він переважно черпає матеріал у Бантиш-Каменського. Правда, на відміну від останнього, історик намагається виправдати козацького гетьмана. Говорить, що під час цього походу Сагайдачний був союзником Польщі й, відповідно, чесно виконував союзницькі зобов’язання.

Николай Маркевич

Похід Сагайдачного на Московію ніби став «каменем спотикання» для деяких українських істориків, які жили й творили в Російській імперії. Стосується це, зокрема, Михайла Максимовича (1804—1873) – першого ректора Імператорського університету Святого Володимира, організованого в Києві в 1834 р.

Максимович спробував створити першу наукову біографію Сагайдачного. У 1850 р. в альманасі «Киевлянин» він опублікував роботу «Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного». При написанні її використовував широке коло джерел, у тому числі «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касіяна Саковича.

Титульний лист книжки М. Маркевича «Історія Малоросії». 1842 р.

Максимович, як і його попередники, багато говорить те, як козацький гетьман воював проти турків і татар, визволяв християнських бранців. Але не обходить увагою й похід Сагайдачного на Московію. При цьому в оцінці цього походу дискутує з Бантиш-Каменським. Зокрема, пише: «… Сагайдачному довелося оголити меч на єдиновірну Москву. За це історик Бантиш-Каменський накладає на славного гетьмана «докір від потомства. Але історик не повинен забувати, що Київська Русь належала тоді Польській короні, і Запорізьке військо звалося «військом його королівської милості», що Сагайдачний ішов на Москву не для себе, а на допомогу своєму королевичу, який все ще іменувався царем московським… Осада Москви доручена була королевичем гетьману Сагайдачному… Доля її була в небезпеці, оскільки її військо було малочисельне»61.

Михайло Максимович

І все ж Максимович для реабілітації Сагайдачного за його московський похід наводить не лише цей аргумент, звертаючи увагу на те, що козацький гетьман був підданим Речі Посполитої. Він творить благочестиву легенду, стверджуючи, що Сагайдачний не взяв «єдиновірну Москву» саме з релігійних міркувань. Описуючи штурм козацькими загонами Москви, Максимович говорить наступне: «Опівночі Сагайдачний зі всім своїм військом був уже біля Арбатських воріт, і вже з допомогою петарди був зроблений пролом у воротах Острожних. Але при першій сутичці з московітами гетьман припинив осаду… Чому? Через те, я так думаю, що осада Москви була йому не на думці… Його козацьке серце могло противитися від думки, що він почав крушити єдиновірну йому російську столицю для того, щоби віддати її в руки іновірця… І, може бути, такі роздуми з’явилися в нього в той самий час, коли Москва дзвоном дзвонів своїх позвала православний народ до ранкової молитви на свято Покрови, і руки козаків, що чинили осаду, мимоволі потягнулися, щоб зробити хресне знамення… Зрештою, це моя особиста думка»62.

У наведеному уривку маємо більше белетристики, художнього домислу, аніж відображення реалій історії. До того ж Максимович не стверджує, що саме так було, а дає зрозуміти, що так могло бути і це є його особисте бачення.

Незважаючи на те, що чимало істориків скептично поставилися до наведеної Максимовичем легенди про Сагайдачного, який з благочестивих міркувань припинив осаду Москви, вона все ж набула помітного поширення. З одного боку, ця легенда представляла гетьмана в позитивному плані як набожну людину, що шанувала своїх одновірців. З іншого, вона відповідала стереотипам російської історіографії, згідно з якими Москва була оплотом православної віри. Через те православні (а такими були Сагайдачний і його козаки) не повинні були чинити їй шкоди.

Чималий інтерес до постаті Сагайдачного виявляв Пантелеймон Куліш (1819—1897) – видатний український історик, етнограф і письменник. Він навіть зробив цього козацького гетьмана героєм одного зі своїх драматичних творів, про що буде вестися мова далі.

Пантелеймон Куліш

Велику увагу Сагайдачному Куліш приділив в «Історії возз’єднання Русі». У ній дослідник, відмовившись від романтично-національного погляду на історію України, став на позиції позитивізму і багато історичних моментів переосмислив критично. Стосувалося це, зокрема, і діянь Сагайдачного. Куліш спробував осмислити їх у плані історіософському, показавши, що від цього полководця залежало багато в плані розвитку України.

Історик надав загалом позитивну характеристику особі Сагайдачного в зазначеній праці. Звертав увагу на потребу козацтва в лідерах – «людях вищого розряду, людях статечних, інтелігентних і навіть знатних». Таким, на його думку, і був Сагайдачний. «Як би не переважала в козацьких справах воля більшості, але сама більшість, своєю чергою, підпорядковувалась іноді впливу таких осіб, які діяли із Сагайдачним»63.

Також Куліш, говорячи про Сагайдачного, вказував, що саме такі «тихі й енергійні» характери привели до возз’єднання Русі64. Гетьман, мовляв, спрямовував діяльність козацтва на благо руського народу, опікувався народними інтересами (маючи на увазі передусім релігійні інтереси православного населення), утримував козаків від дій, що могли негативно позначитись на долі українців. Куліш вважав, що Сагайдачний своєю політикою стримування козацької сваволі зробив для вирішення польсько-козацького та релігійного конфліктів більше, аніж будь-хто.

У такій характеристиці гетьмана простежуються відверті мосвофільські акценти. Це зрозуміло. У час написання «Історії возз’єднання Русі» Куліш знаходився на проросійських позиціях. Зрештою, цей твір видавався в Росії, проходив цензуру, тому без відповідних проросійських акцентів важко було обійтися.

Неоднозначно оцінював Куліш московській похід Сагайдачного 1618 р. Він іменував його тріумфом у тому сенсі, що гетьман там мав «подвійну перемогу» – над козацтвом, яке «рвалося битися з ляхами», і над шляхетством, яке приписувало Сагайдачному покірність65. Дослідник гостро критикував цього діяча за розорення Московського царства, бо він «не щадив у ньому ні церков, ні монастирів»66.

Цікавим є погляд Куліша на роль Сагайдачного в Хотинській битві 1621 р. Зокрема, він відзначав деспотизм гетьмана під час цих подій. Але такий деспотизм, на думку дослідника, був необхідний. Сагайдачний, писав Куліш, знав, що «вільний козак» підпорядковується лише деспотичній силі. Однак «якби козаки не були поєднані в одне ціле під залізною рукою свого вождя», не було б перемоги67.

Щодо значення Хотинської битви, її наслідків і ролі в цьому всьому козацького гетьмана, то Куліш зазначав наступне: «1621 рік був для Сагайдачного таким моментом, у який роль Хмельницького могла б ним розіграна з більшим достоїнством перед судом історії, без зради рідної землі «на поталу» мусульманському війську і без перетворення культивованої країни на руїну. Мало того: йому б не закидали, як Хмельницькому, те, що він мстився за особисту образу. Він би помстився за зневагу над народною релігією, за відібрання церковних маєтків, за присвоєння папою 2169 церков православних, порахованих нунцієм Торресом. Він би став Кромвелем, але без Кромвелівського терору, і за чистотою відносин своїх до диктаторської влади, по мовчазній політиці, яка би реалізовувалася в світлих справах, а не в маніфестаціях, став би подібним до великого генія чесної політики Нового часу – Вільгельма Мовчазного, Оранського. Але не по-нашому, як бачимо, дивився на шляхту й на козаків Сагайдачний. Він шляхту цінував вище нас, а козаків, без сумніву, нижче. Цілком може бути, що його, як людину натури високої, злякала перспектива збройного поділу земель, багатств, прав, яка не злякала «козацького батька». Він обмежився скромною роллю керівника контингенту; все інше віддав силі речей та роботі часу»68.

Що мав Куліш на увазі? Він ніби вдається до «альтернативної історії», припускаючи, а що було, якби Сагайдачний повівся інакше і відмовився брати участь із козаками в Хотинській битві 1621 р. Він би тоді повторив те, що пізніше зробив Хмельницький – з допомогою мусульманського війська помстився за «зневагу народної релігії», тобто православ’я, і «визволив» би Україну від ляхів, зробивши це без кривавих ексцесів. Тоді б за своїми діяннями Сагайдачний міг дорівнятися до вождя англійської революції Олівера Кромвеля чи вождя революції нідерландської Вільгельма Оранського, якого Куліш особливо високо цінував.

І все ж Сагайдачний цього не робить – через те, що високо ставить шляхту й мало цінує козаків. Він очолює козацький контингент, бере участь у Хотинській битві й пускає все на самоплив. Отже, цей полководець не реалізував можливість «створення України», яка перед ним відкривалася. Пізніше це зробив Богдан Хмельницький.

Певна частка правди в цих міркуваннях була. У 1621 р. від Сагайдачного, безперечно, залежало дуже багато, зокрема подальші сценарії розвитку подій на українських землях. Теоретично він міг зайняти нейтральну, а то й протурецьку позицію, мотивуючи це тим, що православна церква на землях Русі-України зазнає переслідувань від поляків-католиків. До речі, в той час серед православних України й Білорусії поширювалася думка, ніби в Османській імперії православні мають більші свободи й можливості для задоволення своїх релігійних потреб, аніж в умовах Речі Посполитої. Але Сагайдачний зайняв позицію пропольську. Ця позиція допомогла зберегти українські землі в складі Речі Посполитої – принаймні на деякий час. Це добре чи погано? Відповідь, звісно, залежить від світоглядної позиції того, хто дає відповідь.

Не можна сказати, що поставлене Кулішем в «Історії возз’єднання Русі» питання щодо оцінки діяльності Сагайдачного, можливостей інших варіантів його дій, зацікавило українських дослідників. Занадто воно було дражливим. Українська ж історіографія продовжувала героїзувати цього гетьмана.

Володимир Антонович

Зокрема, це бачимо у Володимира Антоновича (1834—1908) – одного з провідних українських істориків другої половини ХІХ ст., учителя Михайла Грушевського, а також лідера громадівського руху, який набув поширення на теренах Наддніпрянської України в 60—90-х рр. ХІХ ст. Героїзацію цим дослідником Сагайдачного, в принципі, можна зрозуміти. Адже в другій половині ХІХ ст., особливо після Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. посилились гоніння на українську культуру в Російській імперії. В таких умовах українські діячі були зорієнтовані на героїзацію знакових фігур своєї історії, а не на те, щоб ініціювати дискусії щодо їхньої оцінки, як це зробив Куліш.

У роботі «Про козацькі часи на Україні» Антонович писав наступне: «На початку XVII ст. на чолі Запорожжя ми зустрічаємо чоловіка вельми талановитого, з великим політичним хистом… Чоловік цей Петро Конашевич-Сагайдачний…»69 Розповідаючи про цього козацького гетьмана, історик приділяє велику увагу взяття ним Кафи в 1616 р. «Значення цього факту для того часу, – писав він, – легко зрозуміти, коли згадаємо, що в Кафі був найбільший торг невільниками на всю Туреччину»70. Далі Антонович зазначає: «… цілком зрозуміло, що той, хто здолав взяти Кафу, це гніздо невільників, повинен був придбати собі величезну славу і популярність на Україні»71.

Історик веде мову про похід Сагайдачного на землі Московії. Але веде мову про це обережно. Про те, що козацький ватажок брав і нищив московські міста, розорював землі московітів, нічого не говориться. Сагайдачний, стверджує Антонович, пішов на допомогу королевичу Владиславу, який опинився у важкому становищі під Москвою. Мовляв, козацький ватажок, вважав історик, «пообіцяв визволити королевича із біди, а йому дано за те владу і над Київською Україною. Справді, Конашевичеві пощастило визволити Владислава. Таким робом, він справив свій обов’язок»72. Отже, виходило, ніби похід на Московію Сагайдачного – це виконання ним обов’язку підданого Речі Посполитої. Тобто козацький провідник у цьому випадку поставав як благородний рицар.

Водночас Антонович представляє Сагайдачного організатором козацьких полків на українських землях. Він, мовляв, збирався стати володарем «Київської України». Але цьому протидіяли поляки.

У той час Речі Посполитій почала загрожувати Туреччина, де султанський престол зайняв Осман ІІ, який хотів розправитися з поляками. «У таких критичних обставинах, – писав Антонович, – не маючи нізвідки запомоги, польський уряд мусив звернутися знов до того ж самого Сагайдачного і козаків, що сиділи ближче до турків і найліпше вміли з ними воювати»73.

Козацький провідник висунув низку умов. Зокрема, задоволення релігійних потреб православних і розширення прав козаків. Він також ніби вимагав від поляків, «щоб вони видали йому старшого, яким на той час був Бородавка, родом українець, але вірний слуга і прихильник польського уряду; Сагайдачний зробив йому процес за зраду і велів розстріляти перед польським табором»74. Маємо в даному випадку сумнівну інтерпретацію подій. На угоду з урядовими колами Речі Посполитої, як уже зазначалося, охочіше йшов Сагайдачний, а не Яків Бородавка, якого козаки обрали гетьманом. Видавати останнього «вірним слугою і прихильником польського уряду» доволі сумнівно. Однак Антоновичу йшлося про те, щоб представити Сагайдачного захисником козацьких вольностей і загалом інтересів українців. Мовляв, цей діяч хоча й готовий був співпрацювати з поляками – але лише на певних умовах.

І ось отримавши запевнення від поляків, що поставлені ним умови будуть виконані, Сагайдачний повів козацьке військо під Хотин, де йому вдалося розгромити турків. «Всі історики признають, що тільки за запомогою Сагайдачного пощастило полякам з невеликими силами подужати вельми численну турецьку армію 1621 р. Сагайдачний зазнав тепер ще більшої слави…»75

«Своїм політичним тактом, – підсумовував Антонович, – Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народного діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський, виборний лад в церковному та світському житті, що виходив із інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим змоги вести ту боротьбу»76.

Звертав Антонович увагу й на культурну діяльність Сагайдачного, на те, що для нього багато важило «діло просвіти». Для історика цей козацький гетьман – своєрідний ідеал діяча, що працював задля народних інтересів.

Отже, фактично Антонович створив образ Сагайдачного як такого собі громадівця. Тут він мимоволі екстраполював уявлення, що були притаманні громадівського руху, на минулі часи. Сагайдачний дбає про український народ, захищає його від турецької експансії. Також він відстоює інтереси українців перед урядом Речі Посполитої. Нарешті дбає про освіту народу.

Наскільки такий образ відповідав історичним реаліям? Безперечно, Антонович спирався на певні факти. Інше питання – як він їх інтерпретував. До того ж дослідник часом вільно переосмислював історичний фактаж, а то й домислював його. Загалом же Антонович конструював такий образ козацького провідника, який був йому потрібний. Образ, що мав би послужити «зразком із минулого».

Іван Каманін

Одним із учнів Антоновича був Іван Каманін (1850—1921), який написав роботу «Нарис гетьманства Петра Сагайдачного», опубліковану в 1901 р. У цій праці він розглядає біографію свого героя, час і обставини його приходу до влади, військову та адміністративну діяльність, відносинам козацького провідника з Османською імперією, Річчю Посполитою та Московією. Це була спроба дати відносно повну наукову біографію Сагайдачного. Правда, Каманін, як історик-архівіст, розумів, що «питання про події в гетьманство Петра Конашевича Сагайдачного» належать до таких, які «можуть бути вирішені з деякою, більше чи менше близькою до істини ймовірністю»77. Адже документів, які висвітлювали діяльність гетьмана, зберіглося не так і багато. Тому в його біографії маємо чимало «білих плям».

Каманін, як і його вчитель Антонович, звеличував Сагайдачного, іменував його вождем, людиною, яка облаштувала Україну і визволила її жителів від «підданства і ярма робітничого»78. Розглядаючи зовнішню політику гетьмана, історик вважав, що той діяв у інтересах козацького стану, розуміючи політичну та економічну ситуацію. Є в згаданій роботі Каманіна й «москвофільська лінія». В принципі, це зрозуміло. Згадана робота видавалася в царській Росії. І автору важливо було наголосити на «московській орієнтації» свого героя, свідомо чи несвідомо перебільшуючи її значення. Він навіть стверджував таке: «…Сагайдачний, оберігаючи Москву від козацьких походів, бачив у ній природню і єдину союзницю малоросійського народу в його боротьбі проти полонізації й покатоличення»79.

Відносини козацького гетьмана Сагайдачного з урядовими колами Речі Посполитої Іван Каламанін трактував як мудрі політичні кроки. І взагалі в особі Сагайдачного Каманін бачив попередника Богдана Хмельницького.

Звеличення Сагайдачного маємо також в «Історії запорізьких козаків» Дмитра Яворницького (1855—1940), який став відомим дослідником українського козацтва. Цей історик писав, що Сагайдачний прославився «як воєнними, так і цивільними справами, діючи на Україні за православну віру й народність однаково майстерно і шаблею, і пером»80. Цьому козацькому гетьману він присвятив окрему розвідку81.

Дмитро Яворницький

Яворницький звертає увагу на військову діяльність Сагайдачного, його походи проти турків, татар, московітів. При цьому, на жаль, допускає певні неточності, використовує недостатньо підтверджені дані. Закономірно, багато говорить про морські походи Сагайдачного, зокрема про його похід на Кафу в 1616 р. Веде мову він і про похід на Московію в 1618 р. Після цього походу, стверджує він, як і Антонович, Сагайдачний «отримав титул гетьмана України, ставши управителем тієї частини України, яка визнавала себе козацькою»82. Але якщо для Антоновича таке гетьманування трактувалося як позитив, то Яворницький вважає, що воно мало й негативні сторони. «З того часу, – писав він, – різниця між запорізькими й городовими козаками позначилась іще різкіше, а водночас й історія тих та інших почала різкіше відхилятися в різні боки»83.

Не міг оминути Яворницький і питання участі Сагайдачного в Хотинській битві 1621 р. «На цю вирішальну війну, – зазначав історик, – вийшов сам султан Осман із півмільйонною армією, маючи намір розчавити Польщу й обернути її на турецьку провінцію. Поляки могли протиставити півмільйонній армії лише 57 тисяч чоловік під проводом королевича Владислава й коронного гетьмана Ходкевича. Бачачи страшну загрозу, Владислав, як і під час московського походу, особисто звернувся до Сагайдачного з проханням про допомогу. Але гетьман не відразу виконав прохання королевича, він висунув перед ним такі умови: по-перше, аби польський уряд офіційно визнав владу козацького гетьмана на Україні; по-друге, аби скасував усі обмеження щодо козацтва; по-третє, щоб знищив посаду козацького старшого. Королевич погодився на все це і видав Сагайдачному козацького старшого Бородавку. Після того Сагайдачний зібрав сорокатисячну армію і рушив до Хотина»84.

Тут Яворницький транслює поширену в тогочасній українській історіографії версію, що гетьман Яків Бородавка ніби був «слугою» поляків. Тому його й переслідував Сагайдачний, який відстоював козацькі й загалом українські інтереси.

Говорячи про Хотинську битву, Яворницький дає зрозуміти, що вона була виграна завдяки Сагайдачному й українським козакам. Натомість замість вдячності козаки отримали від поляків обмеження своїх прав, зокрема їм заборонили виходити в Чорне море й воювати там проти турків.

Попри загалом героїзацію Сагайдачного в українській історіографії, провідний український історик кінця ХІХ – початку ХХ ст. Михайло Грушевський (1866— 1834) демонстрував доволі стримане ставлення до цього історичного персонажа. У своїй «Історії України-Руси», а також в «Історії української літератури» він присвячує деяку увагу цьому історичному діячові. При цьому Грушевський як історик-позитивіст використовував документальні свідчення і намагався уникати домислів. Він вказував, що в документах Сагайдачний фігурує не раніше 1616 р. І лише про останні роки його діяльності є свідчення писемних джерел. Історик зазначав: «Але мало про кого з визначніших наших людей сих часів знаємо так небагато про нього»85.

Михайло Грушевський

Грушевський вважав (і не безпідставно), що Сагайдачний репрезентував верхи козацтва – людей «старших» і «статочніших». Йому доводилося протистояти «свавільникам», власне козацьким низам, які позбавляли його гетьманства й ставили на чолі запорожців своїх представників86. Історик звертав увагу на те, що Сагайдачний як представник «старших» ішов на порозуміння з владою Речі Посполитої. І це не додавало йому популярності серед козацьких верств: «…в широких масах козаччини й народу його компромісна політика, її мета і результати не могли бути оцінені відповідно, і популярним в них Сагайдачний не був ніколи, незважаючи на те, що козаччина багато завдячувала йому в своїм зміцненню й зрості свого престіжу»87.

Історик писав про морські походи Сагайдачного, взяття ним Кафи в 1616 р., про похід козацького гетьмана на землі Московії в 1618 р. Але основну увагу звертав на питання відновлення православної ієрархії в 1620—1621 рр., участі в цих процесах Сагайдачного, а також на Хотинську битву 1621 р. Саме ці дві події, на його думку, найбільше послужили героїзації гетьмана. Тоді, мовляв, похвальні гімни про нього записали у «двох ворожих тодішніх сторон – православної Руси і католицько-шляхетської Польщі»88.

Зокрема, Грушевський писав: «І ведені залізною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з історії Хотинської кампанії історію незрівнянних подвигів відваги і самовідречення на користь і честь держави-мачохи, що наповнила подивом і признанням очевидців – поляків, а нас, потомків сих героїв, наповнюють мішаним почуттям гордости, жалю і стиду за сі рабські геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кінець кінцем, як виявляло ся, була злочином перед власними національними інтересами»89.

Доволі детально в «Історії України-Руси» Грушевський розповідає про Хотинську битву 1621 р., говорить про її значення для долі українських і польських земель. При цьому історик тут солідаризується не зі своїм учителем Антоновичем, а з Кулішем.

Справді, можна погодитися з Грушевським, що козаки послужили державі, яка для них була «мачухою», «нерідною». Однак тут фактично маємо перенесення уявлень доби націоналізму на ранньомодерні часи, коли новочасні нації лише починали зароджуватися. Річ Посполита початку XVII ст. була імперською багатоетнічною державою, в якій, щоправда, домінував польський елемент – зокрема, в плані культурному90. Для шляхти та й загалом інших верств населення цієї держави більше важили не етнічні, а станові, релігійні, політичні чинники. Правда, в межах Речі Посполитої в ранньомодерні часи йшов процес формування кількох новочасних національних спільнот – польської, української, білоруської, литовської, почасти німецької. Це був непростий процес – зі своїми «припливами» й «відливами» Тому, певно, не варто так категорично стверджувати, як це робить Грушевський, що служіння цій державі є «злочин перед власними національними інтересами».

Також варто враховувати, що Грушевський, працюючи у Львівському університеті, зустрічався з антиукраїнськими діями польських шовіністів. Якраз наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли він там викладав, на Галичині спостерігалося протистояння між поляками й українцями. Цей чинник відіграв не останню роль у формуванні антипольських настроїв у цього вченого, які знайшли вияв у його історичних працях, зокрема в «Історії України-Руси».

Незважаючи на таке стримане ставлення Грушевського до постаті Сагайдачного і навіть звинувачення козацького гетьмана в «зраді національним інтересам», у проукраїнськи орієнтованій історіографії утвердився позитивний образ цього козацького провідника. Йому, як правило, давалася висока оцінка. Це, наприклад, бачимо в різноманітних книгах-синтезах з історії України. Так, в «Історії українського народу» Олександри Єфименко (1848—1918) відзначається, що «фактично сила козацького війська під керівництвом Сагайдачного… сильно зросла»91. Дмитро Дорошенко (1882—1951) в «Нарисі історії України» писав, що «Петро Конашевич-Сагайдачний є найбільш видатною фігурою, яку висунула українська козаччина перед Богданом Хмельницьким, і одним з видатніших українських діячів взагалі. Його особа й діяльність заслужили високу оцінку вже з боку сучасників і перейшли в потомство, вкриті ореолом слави»92.

Не менш високу оцінку Сагайдачному як реформатора козацтва дала в своїй «Історії України» Наталія Полонська-Василенко (1884—1973). «Сагайдачний, – писала вона, – провів ґрунтовну реформу козацтва, перетворивши окремі партизанські ватаги на регулярне військо з суворою дисципліною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Кафу, де був найбільший ринок невільників, і звільнив їх»93.

Як бачимо, Полонська-Василенко фактично транслює поширену ще в козацькій літературі думку, ніби походи Сагайдачного на турецькі землі мали благородну мету – звільнення бранців.

Хоча історик у своїй роботі значною мірою використовує напрацювання Грушевського, проте часто інакше оцінює діяльність козацького гетьмана, ніж метр української історіографії. Зокрема, вона вважає, що Сагайдачний фактично став народним лідером України: «Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначній військовій діяльності; він, перший з козацьких гетьманів, поєднав інтереси активніших груп українського громадянства – козацтва, міщанства і духовенства. Сагайдачний, також перший з гетьманів, поширив свою діяльність на Київ, який знову став політичним осередком нової України»94.

Наталія Полонська-Василенко

Полонська-Василенко вважала, що «Коротка доба Сагайдачного має велике значення в історії України. З одного боку – він піднімає престиж українського козацтва, якому завдано тяжкого удару під Солоницею. Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки, як оборонці селян, але й як протектори Православної Церкви. З другого боку – своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, є правдивим спадкоємцем слави Києва княжих часів: встановлювалося ідею тяглості історичного процесу, історична традиція перетривала, здавалося б, прірву, що наслідком татарських руйнувань та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воєвідства. Але була ще риса, на яку не зверталося уваги. Сам Сагайдачний, його культурне оточення – Єлисей Плетенецький, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, а головне Йов Борецький, перший митрополит поновленої Київської Православної Церкви – були галичани. Цим підкреслювалася соборність України, цим знову зв’язувалися в єдиний національний організм розірвані ходом історії її частини. Шість років тримав Сагайдачний владу в своїх руках – і за ці роки перегорнув сторінку історії, уможлививши наступні події – постання держави Хмельницького»95.

Спеціально наводимо ці розлогі міркування Полонської-Василенко, оскільки вони видаються нам вартими серйозної уваги. Дослідниця проводить думку, що діяльність Сагайдачного стала важливим чинником у становленні новочасної української нації. Значною мірою саме завдяки йому, вважає Полонська-Василенко, козацтво перетворилося в провідну верству України, відтіснивши шляхту. І справді, козацтво, точніше нащадки козацької старшини, відіграло помітну роль в українському новочасному націотворенні. А «козацька ідея» і в ХІХ, і навіть у ХХ ст. була однією із стержневих ідей української національної свідомості. Окрім того, стверджує Полонська-Василенко, діяльність Сагайдачного сприяла перетворення Києва в головний центр новочасної української нації. З цим теж варто погодитися.

За часів Сагайдачного Київ ніби повертає собі статус неофіційної столиці Русі-України, перетворюється в її релігійно-культурний центр, навіть стає містом-символом – «другим Єрусалимом».

Нарешті Полонська-Василенко говорить про соборницьку діяльність Сагайдачного. Мовляв, він сам, будучи галичанином, привів у Київ гроно релігійних і культурних діячів з галицьких земель. Тим самим ніби поєднав Наддніпрянську Україну й Галичину. У цих міркуваннях дослідниці, щоправда, можна побачити перенесення прагнень українців кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. жити в одній своїй державі на минулі часи. У зазначений період українські землі були поділені між різними державами. І все ж частка правди в цих міркуваннях Полонської-Василенко була. У часи Сагайдачного, як відзначалося вище, йшла еміграція активних елементів із заходу України, переважно Волині й Галичини, на «вільні землі» Подніпров’я. У результаті таких переселень останнє перетворилося в «плавильний котел», завдяки якому й відбувалося становлення новочасної української нації зі своїм оригінальним обличчям.

Але якщо для українських істориків національного спрямування Сагайдачний був персонажем позитивним (адже він відіграв помітну роль у розвитку козацтва!), то цього не скажеш про істориків радянських. Останні мали дотримуватися класового підходу. Для них позитивними героями були «народні персонажі» – ті, які представляли соціальні низи й відстоювали їхні інтереси. Сагайдачний не дуже підходив до «народного героя». Адже він, радше, представляв козацьку верхівку. До того ж ішов на співробітництво із владою Речі Посполитої. А це, безперечно, в очах українських радянських істориків було чималим «гріхом». Ще більшим «гріхом» для них був похід Сагайдачного на землі Московії в 1618 р., про що вони, як правило, воліли мовчати.

Показовим є образ козацького гетьмана, представлений у «Історії УРСР», що вийшла у восьми томах і десяти книгах. Окрім того, це видання побачило світ російською мовою в десяти томах. Причому російськомовне видання було більш повне і виглядало краще. Зрештою, такий підхід можна зрозуміти. У Радянському Союзі (особливо в період «розвинутого соціалізму») все російське і російськомовне мало виглядати краще від культурної продукції інших народів «соціалістичної вітчизни».

Згадана «Історія УРСР» була радянським гранд-наративом історії України. Тут подавався «марксистсько-ленінський погляд» на події минулого, де головний акцент робився на соціально-економічних процесах і класовій боротьбі. Також велика увага приділялася проявам «дружби українського й російського народів», прагненню українського народу приєднатися до братів-росіян.

У такій схемі історії Сагайдачному не могло бути приділено багато уваги. Переважно говориться про його боротьбу проти турків. Буквально одним абзацом йшлося про здобуття ним Кафи в 1616 р. Висловлювалася думка, що це, мабуть, був найбільший морський похід козаків. «… козацький флот, – зазначається у цьому виданні, – під проводом гетьмана Сагайдачного здобув і спалив цю турецьку твердиню, символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря, і визволив з полону кілька тисяч бранців»96.

Далі в цій роботі спеціально підкреслюється, що Сагайдачний відстоював інтереси козацької старшини й нехтував, відповідно, інтереси народних мас, «жив у згоді з панами». За це й козацькі низи скинули його з гетьманського становища, обравши на його місце Якова Бородавку.

Цікавою була логіка радянських істориків, які сповідували класовий підхід. Якщо співпраця Сагайдачного з владою Речі Посполитої – це негатив, то така ж співпраця з московською владою – позитив. Словом, доводилося відступати від класового підходу, коли поставало питання інтересів Росії.

Звісно, про похід козаків, очолюваних Сагайдачним, на землі Московії в 1618 р. мова не йшла. Зате говорилося, що козацький гетьман у 1620 р. послав у Москву делегацію на чолі з Петром Одинцем. Козаки, мовляв, виявили бажання служити московському царю. Натомість, цар обдарував козаків грішми, дорогим одягом, а Сагайдачному послав грамоту. Цей факт трактувався позитивно в контексті питання про «російсько-українську дружбу»97.

В «Історії УРСР» звертається увага, що Сагайдачний зі своїми козаками охороняв єрусалимського патріарха Феофана, який відновив православну ієрархію Київської митрополії. Говориться й про те, що гетьман «разом з усім реєстровим військом вступив у Київське братство». Однак цікаво, як трактується в роботі ця подія. «Таким чином, – читаємо в ній, – реєстрова старшина прагнула зміцнити союз із православною церквою, а також із заможним міщанством, представленим братствами. В очах реєстрової верхівки це було важливою передумовою для зміцнення свого становища в Наддніпрянщині, з одного боку, і для боротьби з грізним антифеодальним рухом, на чолі якого стояв гетьман Бородавка, – з другого»98. До речі, в «Історії УРСР» дається зрозуміти, що в той час існувало в українських козаків два гетьмани. Сагайдачний був гетьманом «панів», реєстровців, а Бородавка – «народним гетьманом».

Як бачимо, автори зазначеної праці не зраджували класового підходу, коли мова йшла про питання, які стосувалися інтересів української етнічної спільноти. Якщо для Грушевського, інших проукраїнськи орієнтованих істориків відновлення православної ієрархії Київської митрополії, а також запис українського козацтва до братства Київського були важливими національними актами, то в «Історії УРСР» – це відстоювання інтересів козацької верхівки, фактично панів.

Звісно, в згаданому радянському гранд-наративі автори не могли обійти питання Хотинської битви 1621 р. Звертається увага на роль у ній українського козацтва. Ведеться мова й про Сагайдачного. Але він певним чином відсувається на задній план. Це зрозуміло. Адже на першому плані мали знаходитися народні маси. Зрештою, в «Історії УРСР» не обійшлося без того, щоб кинути тінь на Сагайдачного. Там читаємо: «На марші, коли козаки були недалеко від коронного війська, Сагайдачний при підтримці своїх прихильників схопив Бородавку, звинуватив «у багатьох злочинах» і через кілька днів стратив. Козацькі низи втратили мужнього ватажка»99. Загалом же тут маємо перекручення історичного факту. Бородавку стратили не на марші, а в козацькому таборі під Хотином.

По-своєму показові висновки, які робляться в «Історії УРСР» щодо Хотинської битви. Там, зокрема, читаємо: «У Хотинській війні українське козацтво своєю мужністю і військовою майстерністю вписало нову славну сторінку в історію спільної боротьби свободолюбивих слов’янських та інших народів проти турецької і татарської агресії»100. Словом, коли не виходило вести мову про спільну боротьбу російського й українського народів, то можна було при потребі використати ідею «слов’янської єдності».

У радянські часи були певні періоди, коли історики в більшій чи меншій мірі могли знаходитися на проукраїнських національних позиціях. Це стосувалося 20-х рр. ХХ ст., періодів «відлиги» й «перебудови». У той час вони активно зверталися до козацької теми, виходили дослідження з історії козацтва. І в цих дослідженнях були спроби героїзувати Сагайдачного, вказати на значення його діяльності в українській історії.

Однією з найбільш відомих дослідниць козацтва часів «відлиги» й «перебудови» стала Олена Апанович (1919— 2000). Вона мала певний стосунок і до дисидентського руху. Принаймні українські дисиденти шанували її. Навіть називали «козацькою матір’ю». Сама ж Апанович зазнала переслідувань в 1972 р. – її звільнили з роботи.

Цікаво, що «козацька мати» за походженням не була українкою. Народилася в Росії. Її батько був білорусом, мати – полькою. Однак Апанович «стала українкою» й перенялася козацькою ідеєю.

Вона написала низку наукових робіт з історії українського козацтва, в яких також зверталася увага на діяльність Сагайдачного. Апанович намагалася героїзувати цього гетьмана. Їй належав сценарій науково-популярного фільму «Райські острови Сагайдачного», а також вистава «Гетьмани-будівничі української культури».

Олена Апанович

Відомою її науково-популярною роботою стали «Розповіді про запорізьких козаків». У ній Апанович говорить, що Хотинська битва 1621 р. викликала чималий резонанс. Різні автори прославляли українське козацтво. Прославлений був і гетьман Сагайдачний, якого автор подає як видатного персонажа історії.

«Польські поети, – писала Апанович, – складали поеми про події під Хотином, якими зачитувалися сучасники. Бояновський, Бартош Зіморович, Напольський, Рудоміна, Твардовський, Пашковський, Сарбєвський, Потоцький і багато анонімних поетів оспівували героїчні діяння запорозьких козаків, які, за словами польських авторів, «вкрили себе славою». Скрізь переписувалися, перекладалися, друкувалися щоденники учасників війни Любомирського, Прокопа Збігнєвського, Яна Остророга, Титлевського, а також листи Замойського і Збаразького…

Звістка про перемогу швидко розійшлася широким відлунням по Європі. На берегах Адріатики про подвиг українських і польських воїнів писав хорватський поет Іван Гундулич. В країнах Заходу, особливо в Німеччині, були відомі також писані латиною і живими мовами польські хроніки й монографії, повністю чи частково присвячені Хотинській війні…

У цій переважно апологетичній літературі щодо Польщі відзначалася і видатна роль козацтва у Хотинській війні і полководницьке її керманича Петра Конашевича Сагайдачного» .

Правда, у цих міркуваннях Апанович щодо прославлення українських козаків і, зокрема, Сагайдачного є деяка гіперболізація. У більшості згаданих авторів, які писали про Хотинську битву, можна зустріти оповіді про козаків, їхнього гетьмана. Однак у цій битві їм, як правило, відводилася допоміжна роль. А на перший план ці автори висували королевича Владислава, гетьмана Яна Кароля Ходкевича й шляхетське військо, очолюване цими провідниками. Проте Апанович можна зрозуміти. Для неї, людини, що жила «козацькою ідеєю», за яку до того ж зазнала утисків, важливо було показати славні діяння козаків, їхніх ватажків, зокрема Сагайдачного.

У часи незалежної України в українській історіографії ніби відбулася «реабілітація» Сагайдачного, який увійшов до пантеону українських національних героїв козацького періоду. Щоправда, це, радше, був герой другого плану. На першому місці опинилися Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.

Як уже говорилося, в незалежній Україні було зроблено чимало для вшанування пам’яті Сагайдачного. Хоча, за великим рахунком, у книгах-синтезах, присвячених історії України, що виходили в період незалежності, йому не особливо приділялася увага. Згадувалося в них про морські походи цього козацького ватажка, взяття ним Кафи в 1616 р., іноді – про походи на московські землі у 1618 р., про сприяння Сагайдачного у відновленні православної ієрархії в 1620—1621 рр. і, звичайно, про його участь у Хотинській битві 1621 р.

Небагато говорилося про нього і в «Історії українського козацтва» – виданні, яке претендувало на те, щоб на широкій документальній основі створити узагальнений образ козацького феномена. В дослідженні, правда, зазначається, що початок XVII ст., час діяльності Сагайдачного, – важливий період в козацькій історії. «У перші десятиріччя XVII ст., – читаємо в цій книзі, – енергії козацтва вже вистачало на діяльність майже одночасно на кількох напрямках. Це була так звана героїчна доба його історії. Якщо все попереднє століття було довгим періодом накопичення кількісних і якісних змін у козацтві, які ставали помітними лише в порівняно довгий проміжок часу, періодом, коли козацтво тільки визначало свої пріоритети і набиралося досвіду, то тепер ситуація принципово змінилася. Різке зростання чисельності козацтва, що припало саме на цю добу, відкрило перед ним нові можливості в масштабах діяльності»101. Зокрема, відзначалося, що козаки здійснювали напади на турецькі міста-фортеці на березі Чорного моря. «Одним із найважливіших за значенням, – говорилося там, – став напад козаків на Кафу, центр турецьких володінь у Криму, здійснений у 1616 р. козацькою флотилією на чолі з Петром Сагайдачним»102. Звісно, йшлося в книзі й про Хотинську битву 1621 р. При цьому відзначалося, що «фактично основою збройних сил» Речі Посполитої «в цій кампанії стали українські козаки на чолі з Петром Сагайдачним»103.

Хоча загалом в «Історії українського козацтва» на ролі Сагайдачного в історичних процесах особливо увага не зверталася. Принаймні в даному випадку роль провідника в трактуванні подій відходила на задній план. На передньому ж плані опинилися народні маси.

Та все ж з’явилися наукові роботи, у т. ч. монографічні дослідження, де наголошувалося на особливій ролі Сагайдачного в подіях, які відбувалися на українських землях на початку XVII ст. До таких, зокрема, можна віднести роботу Віктора Брехуненка про Хотинську битву 1621 р.104

Також до праць такого плану належить науково-популярна книга Олександра Гуржія та Вадима Корнієнка «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний». У ній автори переважно акцентують увагу на військовому таланті свого героя. Вони вважають, що він часто вдавався до нетрадиційних для тогочасної військової справи дій. А це давало йому можливість здобувати успіхи на полі бою. З такими міркуваннями варто погодитися.

Водночас ці автори стверджували, що завдяки Сагайдачному відбулося переформатування козацтва, перетворення його у серйозну військову силу, яка вимагала для себе відповідних станових прав.

«Бойові перемоги Сагайдачного, – пишуть Гуржій та Корнієнко, – сприяли зростанню міжнародного визнання козацтва. Він докорінно реорганізував козацьку військову систему на Запоріжжі – партизанські ватаги перетворив на регулярні полки, які при потребі досягали сорока тисяч і в яких запанувала сувора дисципліна. Козацтво за Сагайдачного практично перетворилося в окремий стан, який незабаром відіграв вирішальну роль у суспільних процесах всієї України, а особливо Наддніпрянщини. До того запорожці не мали такої сили і слави, як за його часів»105.

Тут і далі зазначені автори солідаризуються з поглядами Наталії Полонської-Василенко, котра, як уже відзначалося, висловлювала подібні думки. При цьому Гуржій та Корнієнко спеціально звертають увагу на особисті якості Сагайдачного – не лише на його військовий, а й політичний та організаційний таланти.

«При цьому, – відзначають ці автори, – багато значив і особистий фактор – постать самого гетьмана – талановитого полководця, політика й державного діяча. Великою заслугою його стало поєднання чисто козацьких інтересів і прагненнями усього народу і, зокрема, з тодішніми міщанськими та духовними освіченими колами»106.

Гуржій та Корнієнко говорять про значення навчання Сагайдачного в Острозькій академії. Воно, на їхню думку, дозволило йому зрозуміти культурні потреби української спільноти й стати її лідером. «Очевидно, – пишуть вони, – не без впливу настроїв, які панували в Острозькій академії, Сагайдачний сприйняв задуми та ідеї сучасних йому організаторів української культури, персонально увійшов у найтісніший зв’язок із київськими духовно-освітніми діячами. Тоді у Києві утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші поборники православ’я, метри тогочасної науки й освіти. Для посилення ролі Київського братства він записався до нього з усім запорозьким військом і у такий спосіб узяв цей заклад під особистий захист і протекцію. Він словом і ділом активно формував єдність у поглядах селянства, міщанства, духовенства та козацтва»107.

Однак, говорячи про Сагайдачного як про «національно лідера», Гуржій та Корнієнко відзначають, що гетьман фактично репрезентував інтереси козацької верхівки і йшов на порозуміння із урядовими колами Речі Посполитої: «Петро Сагайдачний був добрим політиком і належав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти національні інтереси українського народу через переговори і компроміси з польським урядом»108.

При цьому такі компроміси й переговори для Гуржія та Корнієнко зовсім не зрада інтересів українських народних мас, як це трактували радянські історики. На їхню думку, то мудра політика, яка мала на меті добитися автономії в Речі Посполитій. «Петро Сагайдачний, – відзначають вказані автори, – дбав про мирні відносини з Польщею, бо реально оцінював її військову та політичну силу. Водночас постійно використовував в інтересах українців конфлікти шляхетської влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спосіб ослабити їх, а в межах Речі Посполитої вибороти собі незалежне самоуправління – автономію»109.

Низку робіт і монографій про Сагайдачного, його ролі в історії написав Петро Сас110. У цих працях він намагався реконструювати біографію козацького гетьмана, розглядав його участь у воєнних кампаніях, а також у релігійно-культурному житті України. Для Саса цей діяч – одна з визначних постатей українського національного пантеону героїв: «… Петро Конашевич-Сагайдачний – визначний український полководець, гетьман Війська Запорозького перших десятиліть XVII ст. Його подвиги справляли неабияке враження на сучасників. В уяві нащадків він нерідко поставав у легендарному серпанку…»111

Загалом, ведучи мову про українську історіографію ХІХ – початку ХХ ст., можемо констатувати, що в ній Сагайдачний постає як один із видатних козацьких провідників. Переважно в роботах зверталася увага на його боротьбу проти турків і кримських татар. Це однозначно трактувалося як позитив. Особливо акцент робився на його участі в Хотинській битві 1621 р.

Часто проблемно виглядало трактування участі Сагайдачного в поході на московські землі в 1618 р. Тут зустрічаємо й негативне висвітлення такої діяльності, й свідоме замовчування цієї події. Хоча маємо й відносно детальний розгляд цього факту, а то й навіть його позитивну оцінку.