Читать книгу Галицька сага. Майбутня сила - Петро Лущик - Страница 10

Бричка легко котилася гостинцем, кінь уже призвичаївся їхати саме цією дорогою, тому Зося Павловська могла розслабитися. Так добре вона не почувалася чи не вперше від того часу, як оселилася тут. Усі роки жінка остерігалася, що ті бандити, які перестріли її з чоловіком у ліску й пригрозили насильством, колись таки згадають про свої погрози, тому Зося намагалася уникати з’являтися у Перетині, а якщо вже мусила це робити, то проїжджала ненависне село швидко, не зупиняючись. Кожного разу жінка майже наяву відчувала, що з хат на неї дивляться люті очі хлопів.

У них з Адамом ніколи не було розмов про той прикрий випадок дев’ятирічної давнини, але Зося так і не змогла забути той неприємний момент, коли невідомий обмацував її своїми руками. Саме руки, а не великий ніж, вона хотіла забути назавжди.

Що ж, недавня акція, проведена поліцією, остаточно згасила спротив українців. Звичайно, те, що сталося, аж ніяк не змусило їх полюбити Павловських, але Зося вже не боялася проїжджати Перетином. Селяни були зайняті своєю розореною господаркою, а не тим, щоб хоч якось помститися полякам.

Ні, що не кажи, а їхні з Адамом справи йдуть добре. А на довершення всього школа, до якої недавно пішов їхній Кшиштоф, остаточно стала польською – навіть не утраквістичною. Тепер у школі непольськими були руський язик та релігія, але їхній Кшиштоф їх вчити точно не буде.

Краще стало у Павловських і у грошових справах. Після того як по всіх селах поліція порозбивала майно молочарень, єдиним, хто міг приймати у хлопів молоко, був Ілько Дацишин, або, як на нього говорив Адам, Еліаш. У селах певно знали, що Еліаш має ґешефт з осадою Павловських, але гроші на господарстві потрібні, а їх можна було отримати, лише здаючи молоко до польської млєчарні. Тобто життя налагоджувалося, і це було заслуженою нагородою за всі попередні приниження.

Зося Павловська кожного разу наганяла коней, проїжджаючи повз злопам’ятного ліска. Їй завжди здавалося, що звідтам знову з’являться ті бандити. Одного Адам наказав так, що той іще довго не зможе ходити, але хто були двоє інших, ніхто не знав. Жінці аж ніяк не хотілося знову зустрітися з ними.

Тут Зося Павловська відчула, що земля втікає їй з-під ніг. Саме на тому самому місці, як і дев’ять років тому, на дорозі стояли двоє чоловіків. Як і минулого разу, «ковбойські» хустки закривали майже все обличчя, а в руках обидва тримали револьвери, що їх безуспішно шукали поліцейські. Від несподіваного переляку Зося закам’яніла і вже була не здатна на будь-який опір.

Кость Смоляр (а це був саме він!) виліз на козли й забрав у безвольної жінки віжки, а Шмунь Гутман схопив коня за вуздечку. Так вони з’їхали з гостинця в лісок. Залишивши бричку, Кость зігнав Зосю Павловську й приставив до дерева.

– Пам’ятаєш то місце? – запитав він.

Дивно, але жінка стояла біля того самого дерева, що минулого разу.

– Czego chcesz? – схлипуючи, запитала Зося.

– Що я хочу? Щоб ти пригадала всьо, що було тут тоди! Пам’ятаєш, що тоди говорили? Забула? То я тобі нагадаю! Твому чоловікові казали, щоб не чіпав наших хлопів, бо буде погано! Він не послухав, то я вернув, щоб зробити з тобою те, що не встиг того разу.

Зося вся напружилася й почала схлипувати. Здається, тільки тепер вона зрозуміла, що все, що відбувається з нею, відбувається насправді.

– Так твій чоловік пішов далі! Ти виділа, що він зробив з Данилом? Виділа? – Кость майже перейшов на крик. – Не знати, коли він встане на ноги і коли зможе щось робити! А всьо через то, що твій чоловік зовсім не береже свою жінку! Пані знає, що ми з нею зробимо?

Жінка продовжувала схлипувати. А Кость розстебнув ґудзики модної блузи й ривком зірвав її з Зосі. Затим так само, не церемонячись, відірвав ґудзик на спідниці. Вона спала на траву. Жінка залишилася у спідньому.

А Зося схлипувала дедалі сильніше і вже скоро схлипування перетворилися на істерику, яку жінка вже не могла контролювати.

– Стій! – озвався Шмунь, який до того мовчав. – Подивись на неї! Вона ніц не відчуває!

Кость лише тепер по-справжньому глянув на Зосю. Та справді перестала контролювати себе, лише важко дихала, час від часу видаючи жалісливі звуки. Смоляр плюнув.

– Холєра! – вилаявся він. – Найбільше у світі не люблю бабської істерики!

– Що будемо робити? – запитав Шмунь.

– Та з нею зараз роби не роби – всьо равно!

– То відпустимо?

– Нічого. Другим разом зробимо, що хотіли. Най їде! Але спочатку…

Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й різко розірвав її, оголивши груди.

– Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квіточки!

Він посадив жінку на бричку, всунув віжки їй в руки, вивів коня на гостинець і легко вдарив по спині. Навчена тварина продовжила так несподівано перервану подорож, несучи неначе закам’янілу жіночу постать.

– Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що віддалялася.

– Ти про що? – не зрозумів Шмунь.

– «Або панянку білолицю

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ..».

– Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеїв багато написано!

– Проїхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми її добре настрахали!

– Гадаєш, вона впізнала нас?

Кость нарешті скинув з обличчя хустку.

– Та вона навіть не пам’ятає, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида він точно не подумає!

– А на тебе?

– А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камінці, куди зараз і поїду!

Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку ліска.

– Тоді давай і я з тобою поїду! – вирішив Шмунь. – Заодно щось куплю своїй Хаві.

Вони підійшли до коней, Кость поправив на них збрую. Вирішили не «світитися» на гостинці, а вибрали звичайну польову дорогу. Вона була хоч не така рівна й довша, але на ній було мало випадкових свідків. А цього Костю та Шмуню хотілося найменше.

Зося Павловська не пам’ятала, як проїхала через Перетин. Вона нічого не бачила перед собою, не управляла конем, лише не переставала схлипувати. Селяни, що були у такий час на своїх обійстях, із здивуванням спостерігали за дивним фірманом, не розуміли, чому на ньому розірвана спідня сорочка. Звичайно, дехто підозрював, що хтось таки помстився Адамові Павловському за те горе, яке пережили перетинці (й не лише вони).

А навчений кінь переїхав невеличку річку і звично повернув ліворуч, де була осада. Адам ще здалеку зауважив, що з Зосею щось не так. Він кинув роботу, яку відкладав уже давно й збирався саме сьогодні закінчити, й побіг назустріч дружині. Побачивши її у такому стані, Адам злякався.

– Зосю, що сталось? – крикнув він.

Але жінка не відповіла. Вона продовжувала сидіти нерухомо й зовсім не звертала уваги на свою наготу.

– Хто це зробив?! – не вгавав Адам, але одразу зрозумів, що зараз від Зосі нічого не доб’ється.

Адам обережно допоміг жінці зійти з брички, але, лише ступивши на землю, Зося вже стояти не могла. Адам підхопив її на руки й поніс у дім.

– Свині! – шипів він. – Ну, почекайте! Ви ще мені заплатите за все!

Павловському знадобилося досить часу, щоб заспокоїти Зосю, але дізнатися, що з нею сталося дорогою, він так і не зміг: знесилена пережитим дружина заснула. Зрештою, Адамові не треба було й підказувати, хто це міг зробити. Переконавшись, що Зося заснула, Адам наказав восьмирічному Кшиштофу слідкувати за сестрою, а сам зняв з гачка карабін, перевірив, чи на місці набої, і попрямував до брички. Він не встиг розпрягти коня, тому похапцем заліз на бричку, потягнув віжки й сильно вдарив батогом ні в чому не винну тварину.

Його метою була крайня хата Перетина. Адам небезпідставно вважав Данила Солтиса головним винуватцем своєї ганьби дев’ятирічної давнини, тому й відплатив йому, коли випала така нагода. Шкода, що впертий Солтис не захотів виказати своїх спільників, прийнявши всі удари на себе. Адама це не зупиняло: він підозрював, що двома іншими були Смоляр та Василь Вовк, але щось довести не міг.

Що ж, сьогодні русини переступили межу, і для нього вже не потрібні жодні докази, щоб наказати їх. Адам Павловський зупинив коня біля брами Солтисів і, навіть не прив’язавши його, з карабіном у руці забіг на обійстя. Там нікого не було, тому осадник ударом ноги відчинив двері хати і зайшов всередину.

В перших покоях він застав усіх. Данило все ще лежав на бамбетлі і хоч іще не вставав, але почувався не так погано, як раніше; Галина стояла біля відновленого свекром п’єца і готувала вечерю; сам Лука сидів біля вікна і чинив чобіт. На ліжку під образами бавилися п’ятирічний Юрко із молодшою сестричкою Оленкою.

Раптова поява незваного гостя заскочила всіх зненацька. Усі так і застигли на місці. А Павловський, хижо глянувши на Галину, став перед бамбетлем, на якому лежав Данило.

– Що, русине, догрався? На жінку підняв руку? То така твоя Україна? – кричав Адам. – Думаєш, що відбувся палками? Ану, скурвий сину, говори, хто був з тобою?

Данило, нічого не розуміючи, спробував підвестися, але тут Галина зірвала з себе запаску, кинула на підлогу і сміливо затулила собою чоловіка.

– Вам мало було того, що ви покарали мого чоловіка? – говорила вона, не зводячи з Павловського очей. – Ви хочете стріляти в него? То стріляйте і в мене! Стріляйте! Я сьи не бою!

Адам остовпів. Він аж ніяк не сподівався на таку реакцію жінки. Поки він роздумував, як поступити, з ліжка зірвався малий Юрко і підбіг до матері. Павловський опинився у безвиході. Він розумів, що вистрілити у жінку з дитиною не може, хотів лише настрахати Данила, але й залишати просто так помешкання не випадало.

– Нічого! – майже примирливо вирішив він. – Дідько з вами! Не думайте, що я не знаю, хто були двоє інших! Одного нема, але другий на місці!

Павловський розвернувся й вийшов надвір. Невдовзі почувся стукіт копит. Лише тепер Галина притиснула до себе свого захисника – малого Юрка. Лише тепер вона відчула, що трималася з останніх сил, і важко сіла поруч із чоловіком. А Данило насилу звівся з бамбетля.

– Що з ним сьи стало? – запитав він.

Галина не знала, але озвався старий Лука, що увесь час мовчав.

– Я видів, як перед тим через село проїхала його Зося, – сказав він. – Уся в подертому. Видно, хтось її знасильничав. То він і шукає, хто то зробив!

Обличчя Данила спохмурніло. Він здогадався, хто це міг бути.

А Павловський, підганяючи коня, проскакав сільською вулицею, минув обійстя Гутманів і помчав дорогою, що вела до лісничівки. Адам не сумнівався, що він на правильному шляху і невдовзі поквитається зі своїми ворогами.

Ще здалеку Адам запримітив на обійсті вчительку Оксану. Вона саме розвішувала випраний одяг. Побачивши, що до неї під’їжджає бричка Павловського, а сам він має такий вигляд, що можна злякатися, Оксана відсахнулася.