Читать книгу Галицька сага. Майбутня сила - Петро Лущик - Страница 6

Василь Мороз стояв перед невисоким кам’яним нагромадженням і дивився на свинцеві води озера Мічиган. В обличчя дув вогкий грудневий вітер, пронизував наскрізь теплий одяг, але чоловік не відчував холоду. Василь дивився на чайок, котрі боролися з поривами вітру, що намагався закинути їх на близьке місто, але птахи вперто трималися на одному місці. Його думки були далеко й не стосувалися ні холодного мічиганського вітру, ні впертих чайок, ні свинцевого неба, котре «обіцяло» десь ближче до вечора ощасливити землю таким же холодним дощем.

Сьогодні він став безробітним. Дивно, але така очікувана звістка, котра витала над ним чи не від того проклятого четверга, названого у пресі чорним[5], здавалася йому – й не лише йому одному – чимось неймовірним, таким, що точно не зачепить його. Завод Форда, де Василь працював, був допоміжним у Чикаго (основне виробництво сконцентрувалося у Детройті) й ніколи не мав проблем зі збутом продукції. Щоправда, протягом минулого року постійно знижувався продаж автомобілів, але це пояснювалося тим, що діловиті американці більше грошей витрачали на купівлю акцій, адже саме це могло забезпечити їхнє безбідне життя після того, як не стане роботи. Василь Мороз також почав подумувати над тим, чи не ризикнути своїми заощадженнями і не придбати якусь частину акцій своєї фірми. У них з дружиною навіть виникла суперечка щодо цього: Анна була категорично проти того, щоб замість звичних їй доларів тримати вдома якісь акції, цінність яких залежатиме не від них самих. Тоді вони навіть посварилися, але Василь усе ж наполіг на своєму. Зробити «купівлю століття» він планував на двадцять восьме жовтня.

Що ж, життя розсудило по-своєму. Цей понеділок виявився не менш чорним, ніж попередній четвер, хоч і не такий, як наступний вівторок. Причиною того, що сталося потім, стало те, що акції не могли забезпечити виплати дивідендів, на що, власне сподівалися їх власники. І двадцять четвертого жовтня вони різко впали в ціні. Тут же з’явилися так звані «ведмеді» – гравці на пониженні акцій. Акції почали продаватися з такою швидкістю і у такій кількості, що вони остаточно знецінились і стали не варті того, щоб їх підняти з підлоги. Президент Гувер (а депресія припала на перший рік його президентства), на перших порах взагалі не знав, що робити. Зрештою, він – та й усі також – сподівалися, що це лише один з нещасливих днів і все пройде само, але в понеділок двадцять восьмого жовтня виявилося, що попередні події були лише прелюдією до чорного понеділка та не менш чорного вівторка.

Саме після цих днів Василь Мороз наяву бачив, як зводили рахунки з життям ті, хто сподівався все своє життя жити з процентів акцій. До Чикаго відгомін подій на Волл-стрит докотився через декілька днів, але й тут вони були не менш драматичні, аніж у Нью-Йорку. Одного ранку, йдучи на роботу, він бачив, як пожежні буквально змивали з тротуару кров, яка лишилася від падіння якогось невдахи. Змивали разом з папірцями колись дорогих акцій. Вони валялися всюди. Чи належали це акції самогубцю, чи якісь випадкові, не знав ніхто, як ніхто не бажав з’ясовувати. Кожен переживав за себе.

Василь залишився зі своїми грошима і був вдячний дружині, що через неї так довго тягнув з купівлею акцій. Звичайно, у Василя все було не так погано: як-не-як одна-дві акції, які він сподівався роздобути, не відігравали великого значення, але навіть ті долари, що вдалося зекономити, ніколи не стануть зайвими. Це відчуття посилилося, коли до заводу, де він працював, стали доходити чутки про банкрутство фірм й закриття заводів. Кожен сподівався, що ця гірка чаша їх омине, але сьогодні зранку, прийшовши на роботу, вони дізналися, що завод закривається й у фірми немає грошей, щоб виплатити їм платню. Коли ситуація дещо покращиться, говорив представник фірми, гроші будуть виплачені у повному обсязі, але зараз всі повинні зрозуміти, що фірма зробити це не в змозі.

Молодик дивився на темні води озера Мічиган, як вони плюскочуть об розкидане каміння, і йому пригадалася його перша подорож Атлантикою. Зрештою, тоді все для нього було незвичним й уперше: подорож потягом через всю Німеччину до Гамбургу, звідки відправлявся пароплав до таємничої Америки; величний порт з таким неймовірним нагромадженням товарів, складів, машин, суден і людей, що галичани (а разом з Морозом було з півсотні земляків) просто розгубилися у цьому мурашнику. На їхнє щастя, представник фірми, якій вони довірилися, виявився порядною і аж ніяк не зарозумілою людиною, більше підказував, аніж сварив, хоч останнього також не бракувало.

Пароплав, яким Василь Мороз мав дістатися до Америки, був американським і називався «Левіафан». Як у будь-якому лайнері, на ньому були каюти першого й другого класу і, звичайно, трюм. Саме туди й поселили емігрантів. Місце було не найкраще на кораблі, але це вже не йшло ні в яке порівняння з тим, що довелося бачити галичанам до того. Для багатьох з них вузеньке ліжко, на якому їм належало провести подорож, здавалося розкішним люксом якогось фешенебельного готелю. До того ж на щось краще ніхто і не претендував: на ті гроші, заплачені фірмі, що брала на себе турботу з переправленням через Атлантику, на більше не сподівалися.

Попервах, як звичайно, багато хто з пасажирів узагалі не піднімався з ліжок: море було неспокійне, й галичани уперше «познайомилися» з морською хворобою. Щоправда, Василь Мороз переніс це спокійно, без наслідків для свого здоров’я і підлоги трюму. Як виявилося, після того як пароплав покинув останнє у Європі місто Саутгемптон і вийшов у відкритий океан, попередня хитавиця була лише прелюдією. Увесь час, поки «Левіафан» перетинав Атлантичний океан, його води жодного разу не заспокоїлися. Ніхто з пасажирів – ні «першокласники», ні ті, що у трюмі, – не ризикнули з’явитися на палубі. І тільки в останній день плавання океан, як за помахом чарівної палички, заспокоївся, із-за хмар виглянуло сонце, й пасажири залишили свої каюти. Здається, тільки тепер Василь Мороз побачив, наскільки різні люди пливуть на кораблі: горді німці (а у першому класі пливли саме вони) повагом походжали палубою, палили дорогі сигари, про що свідчив приємний дим, що не йшов ні в яке порівняння з дешевим тютюном, яким буквально просякнув трюм; впевнені у собі американці, котрі поверталися додому після вояжу Європою; зарозумілі лише перед українцями поляки-емігранти і півсотні галичан, для яких подібна подорож була чимось небаченим досі.

Василь дивився з висоти на темну води, на буруни, що відходили від борту корабля, і мріяв про щасливе життя, котре обов’язково у нього буде. Тоді у цьому житті ще було місце для Марійки Білецької. Зараз Василь гадав собі, що сталося б, якби у них все вийшло.

Як би там не було, але у його планах – з Марійкою чи без неї – аж ніяк не було місця сьогоднішнім подіям!

Напевне, не один лише Василь Мороз не спішив повертатися додому з такою звісткою. А він справді не знав, що казатиме дружині. Як вони житимуть далі? Чи не стане він одним з тих, хто стоятиме у довжелезних чергах за мискою безплатної зупи? Такі картини Василь бачив чи не кожного дня, коли спішив на роботу. Важко було усвідомлювати, що така участь могла чекати і на нього, та практично неможливо змиритися з тим, що це, зрештою, сталося.

Ні, тут дійсно стає холодно! Василь мерзлякувато повів плечима, щоб відігнати неприємне відчуття, аж тут почув позаду себе:

– Ти хоч не туда зібрався?

Василь Мороз здивовано озирнувся й побачив Івана Кандибу. Вони бачилися сьогодні зранку і були поруч, коли представник заводу повідомив про неприємну новину. Після таких слів кожному хотілося побути на самоті. Тепер же старший товариш знову знайшов його.

– Не туда! – впевнено відказав Василь. – Не нині, вуйку Іване!

– То й не треба ніколи!

Василь Мороз завдячував Кандибі тим, що опинився тут, у місті Чикаго. Свого часу, приїхавши у рідну оселю на побивку, Іван Кандиба зумів захопити молодого Василя розповідями про тутешнє життя. І хоч навіть прикрашене з уст Івана воно аж ніяк не виглядало ідеальним, Василь захопився цим і забажав побачити його наяву. Саме Кандиба позичив йому гроші на подорож, саме він зробив так, що невідомого галицького юнака запросив на роботу завод, на якому працював сам Іван, саме на квартирі Кандиб попервах жив Василь. Іван Кандиба став причиною і того, що Василь зустрів свою Анну. Зрештою, Мороз також вмів бути вдячним, і старший товариш це знав: коли Василь відвідував рідних у Галичині, саме через нього той передав братові Семену чималу для нього суму грошей.

Зараз вони знову опинилися у скруті.

– Просто не знаю, як жити далі! – признався Василь.

– Кинь, Василю! Що, власне, сталося? Лишився без роботи?

– Та хоча б!

– Зато руки на місці!

– А куда їх припасувати? І коли? А до того безплатну зупу їсти?

– Та хоча б! Голод, як ти знаєш, не тітка!

Іван Кандиба деякий час дивився на холодну воду озера.

– Не треба вішати носа! – знову сказав він. – В неділю після відправи в церкві ми зберемося разом і поговоримо про те, що робити далі. А зараз підемо додому. Одне добре: хоч наші жінки не будуть переживати, що з нами щось станеться на роботі!

Що ж, це справді так! Хоч на заводі, де вони ще вчора працювали, намагалися дотримуватися всіх правил, але час від часу все ж траплялися нещасні випадки, котрі закінчувалися навіть смертю. Такі випадки аж ніяк не сприяли бажанню хоч якось працювати, але саме життя змушувало кожного ранку знову переступати ворота заводу. Сьогодні ж навіть такі трагічні випадки залишилися в минулому, й невідомо, коли вони знову зможуть зайняти свої місця за конвеєром і чи станеться це взагалі.

Іван Кандиба взяв Василя під руку і повів у напрямку до району Чикаго, де проживали більшість українських емігрантів.

Будинок, у якому на третьому поверсі наймав одну кімнату Василь з сім’єю, стояв на вулиці, яка аж ніяк не належала до фешенебельних. Зрештою, тут жила більша частина тепер вже колишніх робітників заводу «Форда». Будинок і належав заводу. Крім Василя українцями тут були лише Кандиби. Решта галицьких іммігрантів компактно проживала при сталеварнях у південній частині Чикаго. Зазвичай вихідці із Галичини збиралися разом біля своїх церков. Звичайно вони були греко-католиками, але Василь Мороз належав до православної парафії церкви святої Трійці. Цьому було декілька причин: по-перше, сюди ще здавна ходив Іван Кандиба, що був авторитетом для молодого іммігранта; по-друге, православною була його дружина Анна; по-третє, саме ця церква виявилася найближчою до того місця, де проживали Морози. Була ще одна причина. У церкві святої Трійці служив архієпископ Іоанн Теодорович. Василеві Морозу було приємно слухати його проводі, до того ж Теодорович жодного разу нічого не говорив проти греко-католиків, а, навпаки, називав їх братами по вірі. Крім того, з’ясувалося, що тоді ще капелан армії Української Народної Республіки лежав з тифом у той самий час і в тому самому шпиталі, що й брат Василя Федір. Це стало останньою краплею, що греко-католик Василь Мороз перейшов у православ’я.

Василь не міг вирішити, як він скаже Анні про те, що більше не приноситиме додому грошей, але виявилося, що дружина все знає від сусідів. Вона лише погладила чоловіка по руці й тихо сказала:

– Все буде добре! Не ми одні!

Василь сумно подивився на ліжко, де мирно посопували маленькі донечки. Старшу трирічну Олусь назвали на честь господині, де Анна працювала прислугою. Господарі досить-таки приязно ставилися до галичанки, тому про них в Анни залишилися тільки приємні спогади. Молодша на рік Марта – точна копія своєї тітки. Зараз Василеві треба було думати, як їх прогодувати.

– Я завтра піду до Ведемайерів і попрошуся на роботу, – говорила Анна.

До народження дочок вона працювала у німецьких іммігрантів.

Василь скрушно похитав головою.

– Не думаю, що вони знову тебе приймуть, – сказав він. – Фрідріх Ведемайер сильно погорів на біржі. Боюся, що вони просто не матимуть, чим тобі платити.

– Та хоч якусь їду приноситиму! Усе ж ліпше, ніж безплатна зупа!

Згадавши недавню розмову з Іваном Кандибою, Василь похмурнів.

Але поки що у них були гроші, щоб хоча б діти не відчували нехватку у їжі. Тут Морозам допомогла привезена ще з Галичини звичка тримати гроші вдома, а не довіряти їх банкам. Після того як країною прокотилася хвиля банкрутств, здавалося, «бетонних» банків, люди кинулися забирати свої вклади. Не завжди вони встигали це зробити до того, як на дверях установи з’являлася табличка, яка сповіщала, що банк не в змозі виплатити гроші.

Тим не менше наступного дня Анна залишила Василеві дочок і відправилася до району, де жили Ведемайери. Щоправда, повернулася досить швидко і вже з порогу Василь зрозумів, що трапилося так, як він і передбачав. Анна розказала, що мала розмову з фрау Ведемайер, і та з жалем змушена була відмовити їй, адже її чоловік не просто «сильно погорів» на біржі – він геть розорився, і родина вже почала підшуковувати собі інше помешкання – не таке велике і у менш багатому районі.

Найближчої неділі Морози пішли до церкви (зрештою, вони це робили постійно). Як і передбачав Іван Кандиба, після відправи священник попросив залишитися тих, хто втратив роботу. Таких виявилося досить багато, але, зрештою, залишилися всі: ніхто не був упевнений у тому, що наступної неділі не приєднається до невдах.

Священник представив адвоката, який спеціально приїхав з канадського Торонто. Ним виявився доволі молодий чоловік, але, на здивування прихожан, що лишилися, був українцем і звали його Григорій Середа. До того всі адвокати, до яких вряди-годи змушені були звертатися українські іммігранти, були євреї або ж німці. Українців серед такої категорії раніше не було.

Тому всі з цікавістю приготувалися слухати, що скаже адвокат.

– Дорогі парафіяни! – говорив він. – Певно, ви чекаєте від мене якихось слів, що заспокоять вас. Мушу вас розчарувати: у мене нема таких слів! Уся Америка зараз у такому стані, в якому є ваше Чикаго. По всій країні закриваються заводи, людей виганяють на вулицю. Безробітних стає щодня більше.

Прихожани церкви похмуро слухали приїжджого адвоката. Якщо він і хотів дати їм хоч якусь надію, то зовсім не вмів цього робити.

– Тоді чим ви нам можете помогти? – пролунав грубий хриплий голос праворуч від Василя Мороза.

Він належав Степанові Хмілю зі Збаража. Степан побував на різних пагорбах і став чи не першим серед прихожан, що втратив роботу вже після жовтня. Відтоді всі його намагання влаштуватися хоч десь закінчувалися невдачею, а після того як безробіття у місті стало масовим, узагалі покинув ці спроби.

– Ви самі можете собі допомогти, – відказав Григорій Середа. – По всіх містах, де живуть наші люди, вони збираються разом і чим можуть помагають один одному. Ніхто не був готовий до такого, але тепер треба це робити. Я представляю Канадську Січову Організацію. Хоч головні органи є в Канаді, але і в Америці нас тоже багато. Ми стоїмо на ідеї української гетьманської держави з Павлом Скоропадським. Гетьман дуже переймається становищем українців, які опинилися у такому тяжкому стані, і скільки може помагає нам. Певно, що всім помогти він аж ніяк не може, але і ми самі можемо щось зробити.

– А що саме? – пролунало запитання.

– Насамперед ми маємо знати, хто на нинішній день найбільше потребує помочі. Певно, що то є ті, хто вже давно втратив роботу і хто має малих дітей. Кажу ж, наша каса не є великою, але найбідніших ми можемо хоч якось підтримати. Але нам варто знати про всіх – і тих, хто ще нині має роботу: то для того, щоб ми знали, коли хтось стане безробітним. Тих, хто бажає пристати на мої слова, ми зараз запишемо і вже будемо мати на увазі. Дай, Боже, щоб вам не знадобилася наша поміч, але треба бути готовим до всього!

Як з’ясувалося, тими, хто захотів, щоб про нього знав «сам Гетьман», виявилися чи не всі прихожани церкви Святої Трійці. Щоправда, записували лише чоловіків і лише по одному з сім’ї. Іван Кандиба похмуро спостерігав за чималенькою чергою до столика, за яким сидів напарник адвоката Середи, і на його обличчі Василь Мороз помітив сумніви.

– Щось не так, вуйку Іване? – запитав він.

– Я завжди тікав від всякої політики, Василю. Особливо тут, в Америці. Я приїхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула війна! Скільки тут зразу стало товариств: «Січ», «Україна», «Самостійна Україна»… Сварилися так, що й війни не треба! – говорив Кандиба і признався: – Не люблю політики! А тут політика!

– Та гетьман поможе нам! – заперечив Василь.

Він крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить місця у списках. Цей погляд запримітив Кандиба.

– Станемо! – сказав він і повів молодшого товариша до інших.

Черга просувалася досить швидко.

– Зараз найголовніше – щоб нам помогли! – говорив Кандиба. – Я навіть готовий стерпіти те, що маю стати гетьманцем.

Але Василеві Морозу було однаково, ким він стане. Зараз він хапався за будь-яку соломинку, щоб хоч якось забезпечити свою родину. Тому, коли до нього дійшла черга, він був готовий на все.

– Як вас звати? – запитав незнайомий «писар».

– Мороз Василь! – відповів він.

– Звідки ви приїхали? – було наступне запитання.

– З Польщі. Львівське воєводство, Кам’янський повіт, ґміна Вишів.

Писар акуратно записав це у зошит.

– Скільки вам років?

– Двадцять сім.

– Сім’я є?

– Так, жінка Анна і двоє дочок.

– Працюєте?

– Ні.

Записавши це, писар сказав «Добре!» і жестом попросив Василя відійти вбік. До столика приступив Іван Кандиба.

Мороз не став чекати, коли звільниться односелець, а одразу підійшов до своїх. Анна з дітьми стояла разом з жінкою Івана Кандиби. Дві її дочки – значно старші, ніж Олусь і Марта, – з нетерпінням споглядали за татом, коли він також підійде.

Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут підійшов і Кандиба. Його дружина, подивившись на невдоволене обличчя чоловіка, запитала:

– Не записали?

Іван махнув рукою.

– Записали! Але казали, щоб на поміч одразу не чекав – нас із Василем тільки на тижні звільнили. Спочатку поможуть тому-таки Степанові, бо він уже більше місяця сидить вдома. А там і до нас дійде черга!

– То чого ти переживаєш?

– Та не подобається мені, що спочатку той адвокат говорив про свою партію, а вже потім про поміч нам! Але нічого не поробиш – їсти хочуть всі!

– А може, якусь роботу здибемо? – обережно сказала Анна.

Але знайти роботу було не так просто. Кінець року відзначився ще більшим ростом безробіття, і надія на хоч якийсь заробіток зникла остаточно. Не було роботи навіть у невеликих магазинчиках, де безробітні раніше заробляли декілька доларів перенесенням ящиків з товарами. Щоб не платити на сторону, власники самі зайнялися розвантажуванням товару. Щоправда, навіть такої роботи ставало все менше.

А наприкінці року Василь Мороз уперше став у довжелезну чергу за безплатним обідом.