Читать книгу Настане день, закінчиться війна… - Петро Лущик - Страница 3

Як і казали командири, наступного ранку почалася справжня служба. День почався з крику чергового. Усі – молоді і «старі», прості драгуни й унтер-офіцери – зірвалися з ліжок. Теодора, правда, ця команда зненацька не застала. Звиклий вставати дуже рано, він прокинувся ще до побудки, але продовжував лежати. Не знав, чи можна підніматися самовільно. Чекати довелося недовго, тому коли сонні товариші зривалися з-під теплих ковдр, він вже був готовий до усіх несподіванок.

Сніданок, на який їх повели після того, як вони одягнулися і привели себе до порядку, приємно вразив. Знову м’ясо і незвичний смак кави. Лише декілька разів Теодорові довелося її пити. Перший раз його пригостив Петро Чаус. Тоді вона видалася гіркою і несмачною. Тепер же до неї додали більше цукру, і Теодор подумав, що полюбить її.

Після сніданку усіх двадцятьох новобранців повели до складу, де на них вже чекав кадет Кокулєску. Всередині будівлі стояв довгий стіл, на одному краю якого сидів писар, а інший поки що залишався порожній. Ще один драгун – дебелий відгодований солдат – терпляче чекав осторонь. Вздовж протилежної стіни лежала їхня амуніція.

– Зараз ви отримуєте своє спорядження, – говорив кадет. – Ви повинні берегти його як зіницю ока. За пошкодження чи втрату зброї вас чекає суворе покарання. Ґефрайтере, можете починати!

Писар подивився на покладену перед ним книгу і викликав першого драгуна. Ним виявився вже знайомий Теодору Мірча Бок. Він підійшов до столу, і огрядний драгун поклав перед ним його амуніцію. Поки писар перелічував і записував у книгу кожний предмет, кадет Кокулєску говорив:

– Ви отримаєте своє спорядження. Це карабін «Манліхер» 1895 року випуску і вісімдесят патронів. Крім того вам видадуть шаблю з піхвами. Ви побачите, що вона має клинок з помірним вигином. Шабля завдовжки близько 84 см, вширшки біля ефеса 3,7 см та товщиною близько одного. На відстані 25 см від вістря клинок має двобічне заточування, ближче до ефеса – однобічне. Піхви сталеві поліровані. Це ваша зброя, якою ви навчитеся володіти. Крім того, вам видадуть теплу куртку, драгунський шолом і ранець. Попереджаю: якщо побачу чи мені хтось скаже, що у когось вкрадуть чи поміняють будь-що, я зроблю все, щоб ви самі виказали і наказали злодія. Наступний!

Отримав своє спорядження і Теодор Засмужний. Він відійшов убік (як, зрештою, й інші, щоб не заважати наступним), приставив гвинтівку до стіни і найперше оглянув шаблю. Вона була невелика, довжиною не сягала і метра, та легка. Разом з піхвами шабля важила не більше двох кілограмів. Теодор обережно вийняв її з піхов. Шабля була злегка загнута і звужена на кінці. Там же вона виявилася двосічною, але ближче до середини загострена лише з однієї сторони.

Засмужний спробував припасувати шаблю, але ременя на мундирі не було, а тому Теодор гадки не мав, як це можна зробити. Він полишив цю спробу.

Гвинтівка, що її він узяв у руки, виявилася важкою і на перший погляд незручною. Подумалося, що не дуже приємно буде носити її усі три роки.

Зате куртка Теодорові сподобалася. Трішки довша за мундир, такого ж кольору, з темною овечою підкладкою, вона повинна бути теплою взимку. Але оскільки до холодів ще далеко, тому ніхто – ні прості драгуни, ні офіцери, – їх ще не носили.

А увечері усіх новобранців завели у конюшню і показали їхніх коней. Засмужному випало їздити на струнконогій гнідій кобилі, яку звали Карта. З дитинства звиклий до коней, Теодор сміливо підійшов до тварини, дістав з кишені штанів припасений з обіду окраєць хліба і простягнув руку. Кінь фиркнув недовірливо, подивився на нову людину, після чого наблизився до поперечини і все ж взяв хліб. Теодор лагідно погладив голову коня.

Перший контакт пройшов успішно.

І потекли будні військової служби. Десь там, за високими мурами кишіло міське, незнайоме більшості драгунів життя, а тут вони жили за наперед написаним строгим розпорядком. Муштра на плацу змінювалася навчанням володіння шаблею і гвинтівкою, після чого був декількагодинний виїзд коней. Алюр, рись, галоп. Теодор навіть не знав, що існують такі рухи коней. Він взагалі майже не використовував своїх коней для верхової їзди, лише як тягову силу. Тепер же доводилося звикати і до цього.

Деякою віддушиною були заняття у класній кімнаті, де тричі на тиждень перед ними говорив кадет Кокулєску. Тут звичний унтер-офіцер перетворювався на зарозумілого професора, адже темою таких занять була цісарська родина.

– Його світлість цісар Австрії і король Угорщини Франц Йосиф править нами вже майже шістдесят років, – говорив проходжаючи між столами, за якими сиділи змучені муштрою драгуни, кадет. – Він сів на трон у 1848 році, коли йому було лише вісімнадцять. Це сталося тому, що його дід цісар Фердинанд і батько Франц Кароль відмовилися від трону. Його жінка Єлизавета, дочка герцога Баварії, померла в 1898 році. Його світлість мав четверо дітей: три дочки і сина Рудольфа, престолонаслідника, але той помер у 1889 році. Тому престолонаслідником цісар назначив свого племінника архікнязя Австрії Франца Фердинанда.

Нудотно спокійним голосом кадет Кокулєску перераховував дітей, внуків, братів і племінників світлішого цісаря. Під такий голос хотілося спати. Деякі драгуни почали куняти. Тоді унтер-офіцер вдаряв тростиною, з якою не розлучався, по столі і голосно запитував, як звати того чи іншого члена царственої родини чи перерахувати усі нагороди світлішого цісаря. Захоплений зненацька драгун зривався з місця і лише кліпав очима. Тоді тростина притулялася до спини соні. А Кокулєску як ні в чому не бувало продовжував:

– До цісарського роду також належать: архікнязі Райнер, комендант австрійської охорони, Йосиф, комендант угорської охорони; Йосиф, Август, Фрідріх, Кароль Стефан, Євгеній, Йосиф Кароль Альбрехт, Леон Кароль, Вільгельм…

Всіх архікнязів, у жилах яких текла цісарська кров, налічувалося тридцять один, і було дивно, що кадет всіх їх запам’ятав. Але найважче було те, що і від драгунів вимагалося те саме.

І все ж, хоч такі заняття і не вимагали фізичного навантаження, і Теодор, і Дмитро, та й інші драгуни віддавали перевагу верховій їзді. Засмужний якось одразу ж знайшов спільну мову з Картою, і кобила слухалася його найменшої команди. Теодорові достатньо було лише найменшого руху вуздечкою чи шпорами, щоб кінь одразу ж переходив на алюр чи галоп.

Відколи Теодор Засмужний прибув до Львова, йому жодного разу не довелося вийти в місто. Звичайно, іноді полк, а то й один чи інший ескадрон вирушали за місто на маневри, але то було організовано здебільшого вночі, щоб своїм рухом не створювати незручностей жителям міста.

Лише навесні перед Великоднем (а 1906 року українська і польська Пасха збігалися) лейтенант фон Шлосман повідомив, що деякі драгуни можуть найближчої неділі піти у місто. Серед вибраних був і Засмужний. Їм належало привести одяг в належний вигляд, щоб «нікому не було соромно за те, що ви драгуни».

У суботу у казармі щасливчики чистили свій одяг і взуття. Дмитро Віхоть, який не потрапив до цього числа, допомагав Теодорові. Правда, багато робити не довелося: завжди охайний Теодор тримав свій одяг і зброю у майже ідеальному стані, чого не скажеш про більшість румун і деяких українців.

За цих півроку служби, як і гадалося, Теодор найбільше зійшовся лише з мостенським Дмитром. З іншими українцями він, звичайно, підтримував товариські відносини, але до дружби справа не доходила. Румуни і поляки також трималися окремо, не допускаючи у своє коло чужих. Причому, якщо поляки відносилися до українців вороже і з певним презирством, румунам було однаково, і вони не втручалися у не такі вже часті сутички.

І ось недільного дня одразу після сніданку драгун Теодор Засмужний уперше вийшов у місто. У кишені у нього назбиралася певна сума австрійських корон, тому можна було не економити на дрібницях. Він пройшов сотню метрів до жовківської рогатки, сів у вагон кінного трамвая. Оскільки їхати йому потрібно було до площі Голуховських (а це ближче до центра), Теодор вибрав вагон другого класу, заплативши дванадцять гелерів.

Декілька разів Теодор бував у Львові, але далі Краківського ринку його шлях не пролягав. Оскільки сам ринок розміщався у колишньому краківському передмісті, а це майже в центрі, Засмужний досить вільно орієнтувався у місті.

Перша зупинка конки була на Підзамчому, тому наступна була його.

Кондуктор повідомив, що конка під’їжджає до другої зупинки, при цьому чомусь дивлячись на Засмужного. Зрозумівши, що це натяк на те, щоб вийти, Теодор підвівся з крісла, поправив шаблю і підійшов до виходу. Як тільки вагон зупинився, він легко зіскочив з підніжки й озирнувся. Так, площа виявилася знайомою, і через неї дорога вела до Краківського базару.

Людей у такий час на вулиці було багато, більше траплялося одягнутих у святкове панів і панянок, адже неділя, можна просто пройтися містом. Весняне сонце зовсім по-літньому посилало тепло на землю. Цього року дерева зазеленіли рано, тому на наступну Вербну неділю котиків на деревах не буде точно.

Крамниці вздовж вулиці польською, німецькою та єврейською мовами запрошували відвідувачів завітати, лише завітати всередину, а щоб ніхто не залишився без покупки подбає продавець. Теодор, хоч із цікавістю і оглядав вітрини, твердо вирішив не піддаватися спокусі. Він перейшов Казимирівську вулицю і вийшов на величний проспект.

На самому його початку стояв великий міський театр. Виповнилося лише шість років, як його побудували, а він вже став гордістю міста. На невеличкій площі перед театром було найбільше людей. Теодор йшов правою стороною широкої вулиці, що носила назву Гетьманської. Посередині проспект зеленів першою у цьому році зеленню. Засмужний з неприхованою цікавістю спостерігав все.

Який неймовірно разючий контраст з тим, що він зустрічав раніше! Кам’яниці, бруківка, електрика. У них у селі кам’яними були лише церква, плебанія, школа і староство. Навіть будинки багатих господарів були здебільшого дерев’яними і мало чим відрізнялися від інших. Про електрику селяни, звичайно, чули, але далі чуток справа не доходила. Бруківка взагалі була незнайома сільським людям, тому, бувало, весною чи восени так розвезе дорогу, що і додому не потрапиш і коні не допоможуть.

Все це Теодорові було в диковинку. Хоч за півроку служби він вже звик до багатьох міських речей, все ж не переставав дивуватися. Тому, напевне, і виглядав кумедно, постійно крутячи головою.

Зрештою, і на нього озиралися. Найбільше молоді панянки. Вони, видно, мали мінімальні уявлення про роди військ загалом і про кавалерію зокрема. Серед усіх військових драгуни стояли на найвищому щаблі, а красиві драгуни були поза конкуренцією. До таких належав і Теодор. За цих півроку він змужнів, став кремезніший. Дослухавшись поради лейтенанта, Теодор відпустив вуса, і тепер вони додали до його образу мужності. Взагалі форма, яку носили драгуни, була красива і практична, а шабля додавала деякого шарму. На голові Теодора було крапове кепі без козирка з двома жовтими ґудзиками і кокардою, на якій була вирізана монограма FJI.

Повільно прямуючи вулицею, час від часу віддаючи честь зустрічним офіцерам, Теодор Засмужний вийшов на площу Фердинанда, посередині якої стояв пам’ятник Адаму Міцкевичу. Як розказували «старожили» казарми, ще рік тому на цьому місці стояла фігура Матері Божої, але її посунули, щоб звільнити місце для пам’ятника польському поету. Зараз всіма улюблена фігура стоїть осторонь, скромно загубившись між деревами. Але і тепер вона більш популярна, ніж величний монумент Міцкевичу.

Позаду почувся характерний дзенькіт: то Теодора обганяв електричний трамвай.

Він провів його поглядом, подумав, що не гріх проїхатися ним на зворотному шляху.

Будинок на протилежному кінці площі весь був у риштованні. Це над двома наявними поверхами люкс-готелю «Жорж» добудовували ще два.

Теодор Засмужний повернув вправо і вийшов на іншу широку вулицю. Це була Академічна, менш відома і велична, ніж попередня, але така ж широка і красива.

Так, розглядаючи незнайоме йому місто, драгун повільно крокував тротуаром. Через деякий час йому набридли широкі вулиці, і він звернув у першу ж вуличку. Звернув – і невдовзі переконався, що зробив дурницю. Після чергового повороту він зрозумів, що заблудився. Теодор зупинився в нерішучості, озираючись по сторонам. Але людей поблизу не було, вуличка, на яку він потрапив, була вузька і безлюдна. Засмужний навіть не підозрівав, що у центрі Львова існують такі вулички.

Враз у якомусь провулку неподалік він почув невизначений шум. Там були люди, і вони про щось розмовляли. Теодор заспішив на голоси.

Звертаючи з вулиці у провулок, він зіткнувся з молодим гарно вбраним чоловіком, який стрімголов вибіг на вулицю, заледве не збивши його. Теодор не встиг задати тому потрібне йому запитання, як за бігуном аж курява піднялася. Заінтригований побаченим, Теодор зайшов у невеликий внутрішній дворик. Картина, що постала перед ним, одразу ж вивітрила увесь романтичний настрій. Біля протилежної стіни троє чоловіків притиснули молоду панянку, яка з останніх сил пробувала кликати на допомогу.

Але байдужі вікна навкруги не відповідали.

Швидко зорієнтувавшись, Засмужний крикнув: «Puśćcie ją!»[14] і вийняв з піхов шаблю.

Поява нової людини, до того ж військової, до того ж озброєної, стала для нападників повною несподіванкою. Вони застигли в нерішучості. Видно, тверезо оцінивши ситуацію, ці троє зрозуміли, що зараз не мають ніяких шансів. Теодор вирішив допомогти їм.

– Wynoś się stąd![15] – строго наказав він.

Нападники залишили бранку і розбіглися врізнобіч, щоб не потрапити незнайомцеві на вістря шаблі. Вже вибігаючи, один з них прошипів: «Psia krew![16]»

Але Засмужний вже не звертав на це уваги. Він засунув шаблю назад у піхви, підійшов до переляканої дівчини й усміхнувся.

– З вами все гаразд? – поцікавився.

Дівчина підвела очі на свого рятівника, спробувала і собі усміхнутися.

– Так, дякую, – ледве промовила.

– Вам допомогти?

– Ні, дякую, зі мною все гаразд.

Вона ступила крок, але нога сама підвернулася, і дівчина впала б на землю, якби Теодор не підтримав її.

– Ні, все-таки я допоможу вам, – вирішив він. – Де ви живете?

– Неподалік, на вулиці Панській.

Назва вулиці не говорила Теодорові нічого. Це зрозуміла і дівчина.

– То ви заблудилися? – Їй стало весело.

Вона одразу, якось миттєво, змінилася, страх покинув її. Дівчина сміливо взяла Теодора під руку і насмішливо сказала:

– Що ж, пішли, мій сміливий драгуне!

До вулиці Панської дійсно було недалеко, можна добратися за п’ять хвилин, але вони йшли повільно, не спішачи. Дорогою Теодор дізнався, що звати чарівну незнайомку Стасею і їй «уже дев’ятнадцять років».

– А хто це був за пан, з ким я зіткнувся? – запитав Теодор.

На це запитання Стася не відповіла, лише послабила руку. Теодор відчув це і зрозумів, що відповідати на нього дівчині не хочеться. Він хотів уже вибачитися, але Стася випередила його.

– Це був Генрік Владимирський, подаючий надії скрипаль, – сказала вона.

– Це ваш… наречений? – поцікавився Засмужний.

– Так хочуть мої батьки, – була відповідь.

Зрозумівши, що ця тема для дівчини болюча, Теодор вирішив до неї не повертатися.

На них звертали увагу. Високий красивий драгун і тендітна юна панянка були чудовою парою. Деякі зустрічні поважно кланялися і віталися. Теодор, що вперше був не лише на цій вулиці, але й у Львові взагалі, особливо у цьому районі, розумів, що це вітаються з його супутницею, яка тут жила.

А ось і її будинок. Стася повернула у провулок і зупинилася біля великих дубових дверей. Теодор хотів було відкланятися, але дівчина зупинила його.

– Я прошу вас зайти, Теодоре, – сказала вона. – Я хочу познайомити вас з моїми батьками і розповісти про ваш героїчний вчинок.

Засмужний спробував заперечити і відмовитися від такої сумнівної честі, але було пізно. Стася відчинила двері, й обоє опинилися у великій прихожій.

Теодор вперше був у міській квартирі, тим більше, що тут жили небідні люди. Це він зрозумів з багатого одягу на вішалці, дзеркал і білої скульптури якогось юнака у кутку.

Зі сходів до них спускалася літня жінка.

– Стасю, що сталося? – сплеснула вона руками. – Чому ти так рано? Де Генрік? І хто цей молодий чоловік?

– Мамо, не хвилюйся, зі мною вже все гаразд, – заспокоїла її дочка.

– Вже гаразд? – перепитала мати. – А що було негаразд?

– На мене напали хулігани.

Почувши такі слова, пані однією рукою схопилася за голову, а другою за перила.

– Мамо, не переживай. – підбігла до неї Стася. – Кажу ж, все гаразд. Мене врятував пан Теодор.

Дівчина кинула поглядом на драгуна, від чого він почервонів.

– А Генрік? – запитала мати.

– О Генрік! Він втік перший.

Мати випросталася, критично оглянула дочку, потім владним голосом покликала:

– Аґнежко!

Одразу ж з бокових дверей з’явилася покоївка.

– Скажи панові адвокату, що я його прошу спуститися сюди.

– Так, пані!

Покоївка побігла виконувати наказ, а мати звернулася до дочки.

– Стасю! Тобі потрібно переодягнутися. Ці волоцюги, напевне, не милися декілька днів. А пан Теодор почекає.

– Добре, мамо! – відповіла Стася і, кинувши: – Я зараз! – побігла нагору.

Майже одночасно з бокових дверей з’явився літній чоловік у довгому зеленому халаті. Він недовірливо подивився на Теодора і підійшов до дружини.

– Що сталося, дорога?

– Ти уявляєш, Каролю, на нашу Стасю напали якісь хулігани, а цей молодий чоловік врятував її. Уявляєш?

– Чому не уявляю, – спокійно відповів чоловік. – Мене дивує, що це сталося лише сьогодні. З усім тим… Молодий чоловіче, ми з дружиною безмежно вдячні вам за цей ваш вчинок. Можу я дізнатися, хто ви?

– Теодор Засмужний! – Драгун клацнув підборами, від чого дзенькнули шпори.

– Сподіваюся, пан є поляк?

На це запитання Теодор не чекав. Він гарячково розмірковував, що йому відповісти: збрехати і, судячи з усього, не зашкодити Стасі чи сказати правду.

– Ні, пане адвокат, я – українець!

У кімнаті щось змінилося. Блаженна усмішка вмить зникла з обличчя жінки, адвокат одразу зробився байдужим. Він переглянувся з дружиною.

– Ми вдячні вам за порятунок дочки, – повторив він.

З цими словами чоловік вийняв з кишені туго набитий гаманець.

– Скажіть, скільки ми вам винні?

Кров вдарила Теодорові в обличчя, але він швидко опанував себе.

– А у скільки ви оцінили б честь своєї дочки? – жорстко запитав він.

– Не вам говорити про честь польки! – гордо сказала мати.

– Повірте, пані, коли ваша дочка звала на допомогу, вона кликала не поляка, а будь-кого. І я рятував не польку, а просто дівчину, яка потрапила в біду. А щодо поляків і честі… Супутник пані Стасі, поляк, втік, і, до слова, нападники також були поляками. Тому, пане адвокат, не трудіться: Стасю я врятував безплатно. Маю честь!

Він знову клацнув підборами, різко повернувся і покинув квартиру. Лише за дверима відчув, як йому погано, неначе хтось плюнув йому в душу. Але чому неначе? Плюнули. Плюнули лише через те, що він українець і не може бути благородним лише з цієї причини.

Ні, негайно звідси! Швидше залишити цю Панську вулицю. Теодор швидким кроком покинув внутрішній дворик і зіткнувся з двома перехожими, що спокійно розмовляли між собою.

– Обережніше, юначе! – українською мовою невдоволено сказав старший – невисокий літній чоловік з сивими пишними вусами і злегка навикаті очима.

– Пробачте! – пробурмотів Теодор і замішався у натовпі перехожих.

Якби він не був такий сердитий, то, напевне, упізнав би у цьому немолодому чоловікові Івана Франка, що разом зі своїм сусідом Михайлом Грушевським поверталися додому.

Але Теодор нічого не бачив навкруги. Він машинально йшов вулицею, повертав на бокові вулички і – о диво! – вийшов на площу Фердинанда, звідки вже знав, як іти далі. Гуляти містом розхотілося, і Теодор вирішив повернутися у казарми. Забувши про свою обіцянку (собі ж) прокатитися електричним трамваєм, він знову сів у конку і через дві зупинки вийшов на жовківській рогатці.

Весь залишок неділі Засмужний не покинув казарми, був мовчазний, і товариші не рішалися будь-що розпитувати. А Теодор нетерпляче чекав завтрашнього дня, щоб у муштрі забути про сьогоднішню образу.

Але назавтра до нього підійшов лейтенант Франц фон Шлосман. Це сталося якраз після сніданку, коли Теодор зібрався направитися до конюшень.

– Засмужний, підійдіть сюди! – покликав його лейтенант, а коли той виструнчився перед ним, запитав: – Ви нічого не хочете мені сказати?

– Не розумію вас, пане лейтенанте, – признався Теодор.

– Ви вчора були у місті?

– Так точно!

– З вами не трапилося ніякої пригоди?

Засмужний не знав, що відповісти.

– Значить, трапилося, – зробив висновок лейтенант. – Розповідайте!

Теодору Засмужному нічого не залишилося, як чесно розповісти командирові про події вчорашнього дня. Лейтенант вислухав мовчки, не перебиваючи.

– Це все правда? – лише запитав.

– Як на духу, пане лейтенанте. Все так і було. Можна дізнатися, що сталося?

– Можете. Зараз у пана полковника фон Еренберга сидить адвокат Кароль Новіцький і скаржиться на те, що вчора драгун нашого полку Теодор Засмужний образив його і дружину у нього ж вдома. Але якщо те, що ви розповіли, правда…

– Чиста правда, пане лейтенанте!

– Не перебивайте, – невдоволено сказав Шлосман. – Якщо те, що ви розповіли, правда, то це докорінно міняє справу. Пан полковник понад усе цінує у людях доблесть і хоробрість незалежно від національності, і якщо він дізнається, що його підлеглий врятував честь дівчини, то не зверне увагу на деякі моменти. Гадаю, драгуне, вам не хочеться зустрітися з розлюченим батьком врятованої вами дівчини… Бачу, що не хочеться. Тому ідіть продовжуйте службу.

– Дякую, пане лейтенанте, – щиро сказав Теодор.

– Ідіть. До речі, як звуть її?

– Кого?

– Врятовану вами дівчину, звичайно.

– Стася, – відповів Теодор і знову почервонів.

– Гарне ім’я, – відзначив лейтенант. – А вона хоч була варта цих неприємностей?

– Тепер вже не впевнений, – серйозно відповів Засмужний, віддав честь і попрямував до конюшні, де на нього чекала його Карта.

Але неприємності для Теодора на цьому не закінчилися. Слова лейтенанта дійсно справдилися. Полковник фон Еренберг не сказав нічого, не наказав зухвалого драгуна, але й не похвалив. Тобто з цього боку неприємностей не було. Вони виникли звідти, звідки Теодор і не сподівався. Він почав помічати, що поляки, що служили разом з ним, стали вороже ставитися до нього, і якби не той факт, що українців було більше, простою ворожістю справа не обмежилася б.

Зрозумівши, що самим з норовливим українцем їм не справитися, поляки вирішили заручитися підтримкою найчисельнішої спільноти ескадрону – румунів. Тому, коли одного вечора, стомлений денним чергуванням Теодор зайшов у казарму, щоб нарешті відіспатися, він побачив досить велику групу драгунів на чолі з кадетом Кокулєску. Серед них не було українців. Саме в цей час вони разом з корпоралем Бишком несли службу на плацу. Зате в казармі були поляки.

Побачивши таку зустріч, Засмужний внутрішньо змобілізувався. В душі він сподівався, що до нього ця зустріч відношення не має і навіть спробував пройти мимо, але кадет зупинив його.

– Засмужний, підійди сюди! – наказав він.

Теодорові нічого не залишалося, як підкоритися. А Кокулєску продовжував:

– Дійшли до нас чутки, що ти зневажливо висловлювався про нас, румун, говорячи, що ми даремно служимо у драгунах. Піхота – найбільше, чого ми варті. Це твої слова?

Теодор не спішив відповідати. Він розумів, що будь-яке заперечення не сприйметься присутніми і виглядатиме як спроба уникнути відповідальності. Він оглянув поглядом присутніх, вираз облич яких нічого хорошого не віщував, ковзнув по єхидному лиці Адама Скавронека, зупинився на Мірчі Боку. Рішення назріло миттєво.

– Ні, – сміливо відповів він. – Це брехня.

– Ти стверджуєш, що я брешу? – запитав Кокулєску.

– Я не стверджую. Ви ж самі, пане кадет, казали, що до вас дійшли чутки. Я навіть знаю, хто ця сорока, що принесла їх на своєму хвості.

– То ти цього не говорив?

– Ні.

– Доведи.

– Охоче. За сорок миль звідси лежить моє село. Зветься воно Кам’янка Волоська. Вам відомо, хто такі волохи?

– Так у давнину звалися ми, румуни, – здивовано відповів кадет. – Звідки така назва твого села?

– Майже чотириста років тому на наші терени прийшли п’ятнадцять волохів, які і поселилися там, потім змішалися з місцевим населенням. Вони змушені були покинути свою землю після того, як на них напали поляки.

З цими словами Теодор подивився на принишклого Скавронека. Той знітився, особливо після того, як Кокулєску зробив те саме.

– Пане кадет, цей драп бреше, щоб виправдатися, – пролепетав поляк. – Я сам чув, як він ганив вас і усіх румунів.

– Ні, Теодор каже правду, – раптом подав голос Мірча Бок. – Він вміє говорити по-нашому.

– Це правда? – поцікавився Кокулєску.

– Сильно сказано. Лише деякі слова і фрази. В основному навчився вже тут.

– То, може, ти румун?

– Хто знає! Хоча навряд. Все-таки я русин. Але у нас у селі дійсно живуть люди, що носять румунські прізвища. Принаймні Джуси і Ромахи є стовідсотково.

Румуни, що мали названі прізвища, задоволено загомоніли. Поляки принишкли остаточно, зрозумівши, що цей бій вони програли.

– Тоді звідки вони (кадет кивнув на Адама) взяли ці слова?

– А я звідки знаю? Може, він сам придумав. Може свою думку висловив.

– Ми розберемося, – пообіцяв кадет, і у цих словах для поляків почулися неприємні нотки.

Позаду затупотіли численні кроки, і у казарму ввалилися українці. Побачивши зібрання на вході, корпораль Гнат Бишко невдоволено нахмурив брови і, неначе не було старшого від нього за званням, запитав:

– Що тут відбувається?

Кадет Грегоре Кокулєску вийшов наперед і щиро сказав:

– Все гаразд, корпоралю! Ми з драгуном Засмужним шукали спільних предків.

– І який результат?

– Ви не повірите, пане корпораль! – поспішив заспокоїти Теодор. – Знайшли!