Читать книгу Настане день, закінчиться війна… - Петро Лущик - Страница 4

Восени 1907 року минуло два роки служби Теодора Засмужного у цісарському війську. За цей час він встиг отримати своє перше військове звання ґефрайтер і тепер красувався трав’янисто-зеленим коміром з зірочкою на ньому. Чергове звання отримав їхній командир фон Шлосман, і тепер він уже був обер-лейтенантом.

За цих два роки сталися значні зміни у житті полку. У призначений час демобілізувалися Гнат Бишко та Грегоре Кокулєску. Натомість прибули новачки, навчати яких випало вже Теодорові. Під його началом було десять драгунів – «старих» і молодих, ще не навчених. Тому він старався навчити їх усього, що знав сам.

Так сталося, що за ці два роки йому жодного разу не довелося відвідати рідних. Лише пару разів приїжджав у Львів брат Іван, і час від часу з оказією вдавалося передавати посилку з дому. За цей час Іван встиг одружитися з Настунею, а Теодор не зміг вирватися на весілля навіть на день.

Про Стасю він перестав згадувати майже одразу після тої пам’ятної розмови з лейтенантом. Тверезо оцінивши усі можливості, він зрозумів, що майбутнього у них не було, тому тішити себе ілюзіями даремно. Якось восени він випадково дізнався про весілля єдиної дочки адвоката і скрипаля Великого міського театру. Теодор одразу зрозумів, що це Стася виходить заміж. Відтоді дівчина перестала для нього існувати.

Ближче до жовтня атмосфера в полку почала нагнітатися. Ніхто не знав про причину цього, але солдатський телеграф розносив чутки – одна неймовірніша іншої. Подейкували, що оберст фон Еренберг чимось не сподобався генералітету у Відні і залишає полк. Говорили, що їх усіх переводять зі Львова чи то у Броди, чи у Кам’янку Струмилову, що невдовзі полк очікують маневри. Новини нагніталися, обростали новими подробицями і через це лякали своєю невизначеністю. Це обіцяло вилитися у щось незрозуміле, тому фенрік Деж, що замінив демобілізованого кадета Кокулєску (також румун), прямо запитав про це обер-лейтенанта Шлосмана. Це сталося після чергової муштри на плацу.

– Гер обер-лейтенант! Дозвольте поцікавитися. В полку говорять, що пан оберст покидає нас і що ми більше не служитимемо у Львові. А ще кажуть, що скоро у нас будуть маневри. Гер обер-лейтенант, що з цього є правдою?

Відповідь фон Шлосмана шокувала усіх.

– Все! – коротко відповів німець.

Він оглянув поглядом драгунів і чомусь тихо продовжив:

– Про це, звичайно, не говорять голосно, але воно вже перестало бути таємницею. Принаймні вона вам відома. Тому я вам раджу поменше про це говорити, робити свою справу і тихенько готуватися до переселення.

– А куди нас переводять? – запитав Теодор. – У Броди чи Кам’янку Струмилову?

– Другий дивізіон передислоковується у Броди, а ми у Кам’янку. Частина поселиться у Коломиї.

Новина для Теодора Засмужного була приємною. Від Кам’янки Струмилової до його села було не більше тридцяти миль, майже поруч. Тому якщо більшість драгунів похнюпила голови від того, що доведеться переїжджати зі Львова у якусь глушину, Теодор цьому навіть зрадів.

Скоро слова обер-лейтенанта підтвердилися і стало зрозуміло, що всі події взаємно зв’язані. Стало відомо навіть ім’я нового командира полку – оберст Леопольд Едлер фон Праґен. Сам він наполіг на тому, щоб побачити полк на маневрах і цим самим оцінити його стан. Оскільки маневри звичайно проводилися поблизу Яворова, то вирішено було залучити до них не весь полк, а лише перший дивізіон, а інша частина одразу відправлялася на постійне місце дислокації – у Броди. Туди ж мав відбути і штаб полку на чолі з новим полковником. Першому дивізіону належало показати свою майстерність, після чого попрямувати до Кам’янки Струмилової, де на них вже чекали казарми і конюшні і куди унтер-офіцери направляли нових рекрутів.

Алярм, якого чекали кожної хвилини, випав на четвер 21 жовтня і застав драгунів зненацька, але навчені попередньою муштрою і підігнані наказами унтер-офіцерів вони швидко зібралися, упакували у сумки особисті речі і одяг, захопили зброю і покинули назавжди казарми, що вже встигли стати їхнім домом.

Тільки благословилося, як драгунський полк зацокав підковами по бруківці, витягнувся у довгу змієвидну колону і попрямував на жовківську рогатку. Сонце, що тільки визирнуло з-за крайніх хат, освітило золоті гребені на шоломах драгунів. На рогатці полк розділився: перший дивізіон повернув на північ, щоб через Куликів, Жовкву і Магерів добратися до місця маневрів, а другий дивізіон, не звертаючи, покинув Львів східною дорогою, що вела до Бродів.

Теодор Засмужний їхав десь всередині довгої колони і його єство переповнювала радість: з кожним кроком його коня він наближався до свого дому.

Дивізіон час від часу переходив на легкий біг (між селами), який межував зі звичним кроком (у населених пунктах), тому відстань до полігону подолали до обіду. Особливо серце Теодора защемило, коли вони проїжджали Добросин. Звідси до Кам’янки Лісної було не більше милі. На очі драгуна накотилися сльози.

– Що з тобою? – запитав Дмитро Віхоть, побачивши товариша у такому стані.

– Там – мій дім, – кивнув Теодор.

Дивізіон повернув вліво, щоб через десять кілометрів прибути на місце маневрів. Тут стало відомо, що самі маневри почнуться лише завтра, а драгунам належить розіпнути намети для себе і панів офіцерів, підкріпитися сухим пайком, що його видали напередодні, і чекати подальших команд.

Їх, зрештою, того дня не було, але драгуни вже самі знали, що їм робити. Вони приводили себе, свій одяг і коней до ладу, де треба зашивали, чистили чи підбивали взуття і підкови, тому коли прозвучала команда «Zu bereiten!», вояки були готові до всього.

Драгунам під командуванням ґефрайтера Засмужного належало наступати з лівого флангу полку найближче до підвищення, на якому стояли старші офіцери. Серед них – невідомий драгунам оберст, що і був, напевне, їхнім новим командиром. Він уважно, зі знанням справи, спостерігав за маневрами, час від часу підносячи до очей бінокль.

Теодор намагався не забути нічого з того, чого навчився сам і навчив своїх підлеглих. Де треба, його драгуни переходили на галоп чи поверталися на рись, махали шаблями і голосно кричали.

Опісля були огляд війська і парад. Із задоволеної усмішки нового командира полку драгуни зрозуміли, що іспит вони склали добре, чим викликали хороший настрій полковника.

Була вже четверта година, коли прозвучала команда «Відставити!», і особовому складу наказали відпочивати, привести себе у належний вид і бути готовим завтра із самого ранку вирушити до місця нової дислокації.

А у великому наметі пани офіцери зібралися обговорити минулі маневри. Невдовзі ад’ютант командира дивізіону запросив у намет обер-лейтенанта Франца фон Шлосмана, а ще через деякий час цей же ад’ютант знайшов ґефрайтера Засмужного і сказав, що його також чекають у штабному наметі.

Здивований Теодор йшов поруч фендрика і губився у здогадках, чого це він знадобився обер-офіцерам. Але, зрештою, чого даремно ламати голову, зараз усе з’ясується, тим більше що вони прийшли.

Ад’ютант відхилив перед ним тканину, що закривала вхід, і Теодор увійшов у намет.

Навколо великого столу, повністю застеленого мапою, стояли усі старші офіцери полку на чолі з полковником фон Праґеном. На деякій відстані від них застиг обер-лейтенант фон Шлосман.

Теодор Засмужний став поруч і відрапортував про своє прибуття.

– Ґефрайтере! – звернувся до нього полковник. – Гер обер-лейтенант стверджує, що ваше відділення – найкраще у його ескадроні. Це правда?

– Не знаю, гер оберст. Пану обер-лейтенанту видніше, – відповів Теодор.

Офіцери переглянулися. Видно, така відповідь їм сподобалася.

– Я бачив ваші дії під час маневрів, – продовжував полковник. – Вони мені сподобалися, і я повністю згоден з тою характеристикою, яку вам дав ваш командир. Сьогодні ви показали себе найкраще. Я задоволений підготовкою вашою і всього дивізіону. Може, у вас є якісь особисті побажання. Я готовий їх виконати, якщо, звичайно, вони будуть у розумних межах.

Теодор Засмужний хотів було відповісти, що нічого такого для себе особисто не хоче, але, згадавши свою давню мрію, випалив:

– Яволь, гер оберст! Є!

– Я вас слухаю, ґефрайтере!

– Дозвольте, гер оберст, з’їздити на побивку додому.

Полковник здивовано подивився на Теодора, потім на фон Шлосмана, затим перевів погляд на принишклого командира дивізіону.

– Вам набридло служити, ґефрайтере? – строго запитав він. – А ваші драгуни мають освоювати нові казарми без свого командира?

– Аж ніяк, гер оберст! – заперечив Засмужний. – В інший час я не насмілився б залишити дивізіон у такій ситуації. Моє село Кам’янка Лісна лежить у декількох милях звідси. Я знаю, що драгуни вільні до завтрашнього світанку, коли вони вирушатимуть до нового місця. Я підрахував, що доберуся додому до вечора, переночую в рідній хаті, а удосвіта повернуся сюди, щоб з усіма виїхати до Кам’янки Струмилової.

– Підійдіть сюди, – запросив його полковник. – Покажіть, де знаходиться ваш дім.

Засмужний з деяким острахом підійшов до столу, пару секунд пошукав на мапі і сміливо тицьнув пальцем на свій хутір.

– Ось тут, гер оберст.

Полковник фон Праґен прикинув у голові шлях, який доведеться подолати унтер-офіцеру.

– Вам зовсім не залишиться часу побути вдома, – сказав він.

– Мені хоча б побачити маму, – щиро відповів Теодор.

– Ідіть, – кивнув полковник. – Почекайте назовні.

Засмужний віддав честь, повернувся і залишив намет.

Довго чекати не довелося. Не минуло і п’яти хвилин, як поли входу відхилилися і з’явився фон Шлосман. Він важко зітхнув.

– Ну ви даєте, Теодоре, – видихнув він. – Ваше щастя, що полковник має сьогодні гарний настрій, а то не знаю, чим би ви відбулися.

Засмужний скромно мовчав.

– Але добре те, що добре закінчується, – продовжив обер-лейтенант. – Вам дозволено відвідати рідних у межах відрізку часу, який ви самі і назвали.

– Дякую, гер обер-лейтенант.

– Почекайте! Щодо повернення. Вам відоме село Добросин? От і добре. Завтра о дев’ятій годині ми проїжджатимемо через нього.

– Я зрозумів.

– Кого залишаєте замість себе?

– Драгун Віхоть, – відповів Засмужний.

– Ви вільні. І зробіть так, щоб мені не довелося шкодувати за своє рішення.

Теодор Засмужний повернувся і швидкою ходою попрямував до свого намету.

Зрештою, зібрався він швидко і не встиг годинник показати п’яту годину, як розташування полку залишив вершник. Він пустив коня легким бігом, перетнув невеличкий потічок, що був природною північною межею табору і зник серед дерев. Теодор час від часу підганяв кобилу, бо дорога додому була не такою вже і близькою, як він переконував полковника.

Спочатку Засмужний хотів пуститися навпростець, але, розумно зваживши, повернув на об’їзну, перевірену дорогу, що вела через Магерів.

Осінь цього року виявилася хоч і холодною, але все ж сухою, тому дорога була тверда і їхати нею було легко.

Періодично міняючи алюр, Теодор досить скоро побачив зліва містечко Магерів. Тепер до рідного села було недалеко.

Але лише біля сьомої години Засмужний порівнявся з церквою. Від радості він навіть зупинив коня, зняв з голови шолом і перехрестився. Теодор знав зі слів брата, що ще півроку тому упокоївся добрий пастор отець Іоанн Гавришкевич і зараз парохом служить Михайло Посікира.

Хоч як хотілося Теодорові зайти у таку рідну церкву, він все ж розумів, що головне, ради чого він приїхав, не це. Тим більше що вечірня вже закінчилася і люди розійшлися. Тому Теодор надів шолома, пришпорив Карту і галопом помчав до рідної домівки.

Село залишилося позаду, і вершник виїхав на польову дорогу. Обабіч пустували зібрані поля. Людей на них не було, тому Теодор одразу замітив попереду самотню дівочу постать, яка повільно йшла у тому самому напрямку, що і він. Заінтригований, хто б це міг бути, драгун пришвидшив крок і невдовзі порівнявся з дівчиною, яка від несподіванки відсахнулася. Обоє зупинилися. Дівчина з деяким острахом дивилася на озброєного вершника, а Теодор напружував пам’ять, намагаючись згадати, де ж він її бачив. Здогадка блиснула миттєво.

– Провалитися мені на цьому місці, якщо це не Палазя! – вигукнув він.

Це дійсно була Пелагея Панько, сестра Настуні. За ці два роки, поки Теодор не бачив її, дівчина підросла, перетворилася на справжню красуню. Вперше юнак подивився на неї як на жінку.

Палазя зашарілася і опустила очі.

– Невже не впізнала? – здивувався Теодор.

– Чому? Звичайно, я впізнала вас, – нарешті спромоглася на відповідь дівчина.

Це розвеселило Теодора.

– А відколи ми перейшли на ви?

Він зіскочив на землю, перекинув вуздечку коневі через голову. Тепер перед дівчиною стояв стрункий високий драгун у повному обмундируванні, тільки важка гвинтівка кріпилася до сідла разом з сумками для їжі і набоїв. Мимоволі Палазя замилувалася сусідом.

– Ми ж з тобою як-не-як рідня, – продовжував він. – Тому давай без твого ви. Згодна?

Дівчина тільки кивнула головою.

– От і чудово! Ти чому сама ідеш?

– Я була на вечірні, – сміливіше відповіла Палазя. – Отець попросив нас декількох залишитися, щоб прибрати в церкві. А решта пішли раніше. А ви… Ти додому?

– Так, нарешті відпросився у командирів. Раніше ніяк не міг.

– А надовго?

– Якби-то. Завтра з самого ранку мушу бути в Добросині.

– Так швидко?

– Служба, – скромно, але з деяким значенням відповів Теодор.

– Тоді тобі треба спішити, щоб встигнути побути вдома, – занепокоїлася Палазя.

– Це правда, – згодився Засмужний. – Але ми, драгуни, не залишаємо дівчат одних у чистому полі. Тому якщо ми поспішимо, то я обов’язково приїду додому ще засвітла.

З цими словами він скочив на коня і подав руку дівчині.

– Я? – здивувалася вона.

– Не хочеш же ти, щоб я запізнився додому!? – посміхнувся Теодор і протягнув руку.

Палазя з деякою недовірою подивилася на високого коня, нахмурила брови й обережно підійшла до юнака. Той нагнувся і, схопивши її під руки, легко підняв і посадив перед собою.

– Ой! – злякано вигукнула Палазя і схопилася рукою за куртку Теодора.

– Вйо! – легко підігнав коня Теодор, і кобила рушила легким кроком.

– Впаду!

– А драгуни навіщо? – мимоволі повторив Засмужний полкову поговірку.

Йому було добре від того, що він повертається додому, що поруч сидить мила дівчина, що, зрештою, навіть погода сприяє цьому настрою.

– Коли ваш Йван розказав у селі, що ти служитимеш у драгунах, – говорила Палазя, – тебе одразу ж заповажали старі солдати, адже ніхто з них не служив там, де ти. Казали, що ти далеко підеш.

– Тільки не ми, українці, – охолодив її запал Теодор. – Але що це я? Хіба про це належить говорити з красивою дівчиною?!

Він не міг бачити, але Палазя зашарілася.

Як завжди буває у таких випадках, дорога проминула непомітно, і не встиг Теодор опам’ятатися, як в’їхав у село. Бажаючи якнайдовше не відпускати дівчину, Засмужний повернув на головну дорогу і підвіз Палазю до самих воріт. Він зіскочив з коня, допоміг злізти дівчині.

Їх уже помітили. То тут, то там з-за воріт чи паркану дивилися цікаві очі односельців. Краєм ока Теодор помітив не дуже привітний погляд Семка Проціва. Задоволений тим, що хоч так насолив неприємному сусідові, Теодор Засмужний хвацько підніс руку до шолома, усміхнувся, отримав усмішку у відповідь і легко скочив на коня.

– Но, рідна! – сказав він.

Карта, звикла розуміти свого наїзника з півслова, рушила з місця. До рідних воріт було зовсім близько, і Теодор невдовзі спішився знову. Озирнувся. Палазя стояла на тому самому місці і дивилася на нього.

Теодор востаннє помахав їй і відкрив ворота. Скрегіт дерев’яних воріт привернув увагу господарів. Неначе навмисне, на подвір’ї зібралася вся родина, тому появу несподіваного гостя сприйняли насторожено.

Але так тривало недовго. Майже одночасно усі впізнали Теодора. Брат Іван лише задоволено усміхнувся, мама, що йшла зі стайні з цеберком молока, з несподіванки поставила його на землю і сплеснула руками, а молодший брат Юрко з криком «Дорко приїхав!» кинувся до нього.

Теодор підхопив Юрка на руки і притис до себе.

– Виріс як! Га? – говорив він. – Справжній Засмужний!

Одинадцятирічний Юрко дійсно дедалі більше ставав схожий на покійного батька.

Теодор поставив молодшого брата на землю, бо в цей час підійшов Іван з мамою. Теодор нахилився і поцілував маму в руку. Притис до себе. Він відчув, як сльози мимоволі заслоняють очі: мами ставало щораз менше під одягом, здавалося, були лише кістки.

– Повернувся! – тільки і промовила Марта.

Привітання з братом було стриманим, по-справжньому чоловічим, але не менш щирим.

– Надовго? – запитав Іван.

– До ранку, – відповів Теодор.

– Ой, та то ж зовсім мало! – забідкалася мати. – Зовсім нічого!

– Служба, мамо! – пояснив Теодор. – Я сьогодні тут лише тому, що полк зараз на маневрах за Магеровом і до ранку відпочиває.

– А потім? – зі знанням справи запитав старший брат. – Знову у Львів?

– Ні. Нас переводять у Кам’янку Струмилову. Там і служитиму.

– Та це ж зовсім близько! – зрадів Іван.

Тим часом на порозі хати з’явилася Настуня. Теодор ще не звик до того, що вона його братова, і продовжував сприймати її звично, як сусідку. Правда, досить-таки кругленький животик Настуні підказував, що невдовзі і він, і малий Юрко стануть дядьками.

Драгун захоплено подивився на Івана і підморгнув йому.

– Чого ж ми стоїмо?! – занепокоїлася мати. – Ти ж навіть не виспишся!

– А я не спати приїхав, – відповів Теодор. – Додому!

Він передав Іванові вуздечку, підійшов до Настуні й обережно поцілував.

– Ну, здрастуй, родино!

– З поверненням, Дорку!

– Твою сестру бачив, Палазю. Дівкою стала. Заміж не іде?

– Не бере ніхто.

– Так вже і не бере? – засумнівався Теодор. – А сусід?

– Семко? – засміялася Настуня. – Та він же курдупель!

– Зате заможній курдупель! І батько війт!

– Не лежить у Палазі до нього душа! – сказала жінка і, хижо подивившись на дівера, несподівано запитала: – То, може, ти оком на неї кинув?

– Скажеш таке! – сердито відказав Теодор, але Настуня помітила у його словах награне.

Що ж, буде про що поговорити з сестрою завтра!

– Іване! – звернувся Теодор, щоб якось закінчити незручну для себе розмову. – Треба прилаштувати кобилу.

– Зробимо. Тільки забери увесь цей арсенал.

Звичними рухами Теодор познімав з сідла амуніцію і зброю, звільнив Карту від сідла.

– Незручне сідло, – професійно зауважив Іван. – Натирає коня.

– Не ти перший це помітив, – сказав Теодор.

– Тоді чому…

– Не міняють? А хто їх там у Відні розбере! Сказали їздити так – ми і їздимо, а що коні терплять при цьому, нікому до цього діла немає.

Іван повів Карту до стайні, де, почувши незнайомця, заржали коні, а Теодор, нарешті, зняв шолом. Він пошукав, де можна було б покласти його, і зустрівся поглядом з благальними очима Юрка. Не кажучи нічого, почепив шолом на голову молодшого брата. Голова зникла зовсім.

– Дорку, іди до хати! – нагадала мати. – Настуню, допоможи мені поставити щось на стіл.

Мама взяла відро з молоком і разом з невісткою зникла за дверима. Теодор почекав Івана.

– Господи! Добре як!

На ці слова брат відповів:

– Почекай, коли приїдеш назовсім. Тоді зрозумієш: все, що було з тобою раніше, залишилося в минулому і вже не повернеться. Вчені називають це депресією.

– А ти? – здивувався Теодор.

– І я також пережив це. А тобі, брате, буде важче.

– Чому?

– Я служив у піхоті. А ти у драгунах. Тобі важче повертатися до сільської роботи. Тим більше зі Львова.

– Ну, це ще довго. Ще рік. Він, кажуть, найдовший.

– Це точно, – згодився Іван. – То пішли до господи. А то мама знову розсердиться. Ти вже пробач, але я з Настунею зайняв твою кімнату.

– Пробачив. Живіть поки що. А там розберемось.

Юрко несміливо доторкнувся до його шаблі.

– Дорку!

– Ну?

– Можна, я побіжу до хлопців? – благально запитав він.

Старші брати переглянулися.

– Звичайно, у шоломі, – здогадався Теодор.

Юрко кивнув головою, від чого шолом накрив обличчя.

– Ну, біжи, – згодився Теодор. – Тільки поверни його мені до завтра, а то який я драгун без шолома!

Підтримуючи головний убір двома руками, Юрко кинувся на вулицю, де на поважній відстані вже чекали сусідські хлопчаки.

– Як він? – запитав Теодор.

– Нічого, роботящий, – відповів Іван. – Тільки вчиться не дуже. Пан вчитель каже, що неуважний на уроках. А я все-таки брат йому, а не батько! Ти б поговорив з ним. Може, тебе хоч послухає!

– Спробую, – непевно сказав Теодор. – Пішли до хати.

Брати загрузилися амуніцією і занесли її у сіни. Поклали на лавку. Теодор вибрав речовий мішок і гвинтівку і з ними зайшов у кімнату.

За час його відсутності тут майже нічого на змінилося, лише стало дещо затишніше і на стіні з’явилися два портрети. На одному з них (маленькому) Теодор впізнав себе. Він сфотографувався у березні одразу після того, як став ґефрайтером. Мама повісила знімок над своїм ліжком.

Другий, значно більший портрет висів на протилежній стіні. На ньому у військовій формі третього драгунського полку цісар Франц Йосиф Перший споглядав на життя своїх любих підданих.

(Брат Іван повернувся з війська переконаним прихильником цісарської монархії. Видно, унтер-офіцер 89-го піхотного полку був більш переконливим, ніж кадет Грегоре Кокулєску.)

– «Боже, буди покровитель, Цісарю, Єго краям», – прочитав Теодор перші слова гімну.

– Тобі не подобається портрет цісаря у нашій хаті? – здивувався Іван.

– Мені не цісар не подобається, а те, що крім нього тут вишу і я, і ду-у-уже гублюся поруч з ним, – відказав середній брат. – Зрештою, мені однаково, поки мене тут немає.

– А чого ти таку маленьку знімку зробив?

За цією суперечкою їх застала мати. Вона з невісткою ходила до комори, щоб набрати якоїсь їжі. Натомість Теодор поставив сумку на стіл і вийняв дві буханки армійського хліба. За формою вони дуже відрізнялися від тих, що пекли у селі, тому жінки з цікавістю їх оглянули.

– І ще…

Теодор поліз у внутрішню кишеню мундира і вийняв декілька банкнотів.

– Ось! Накопив дещо, – винувато сказав він. – Беріть. Це мені на службі не дуже знадобиться, а вам вони більше потрібні.

Час минав непомітно, але швидко. Вже повернувся з гульок Юрко й урочисто показав братові неушкоджений шолом; вже запалили гасову лампу, і світло від неї відкидало на стіни великі тіні; вже пішла відпочити змучена Настуня; вже лягла мама, що не хотіла відходити від сина, якого не бачила довгих два роки; вже вигнали спати наймолодшого брата, а Іван з Теодором все розмовляли і розмовляли. Здавалося, переговорили все, а щоразу несподівано виникали нові теми для розмов.

Зрештою Іван згадав, що Теодорові завтра рано вставати і що він все-таки старший брат, тому владним жестом завершив розмову й наказав відпочивати.