Читать книгу Отроки княжича Юрія - Петро Лущик - Страница 6

– Н-да! – вихопилось у Гліба, після того, як посольство обігнуло один з чисельних горбів і залишило правічний ліс, що ріс тут, здавалося, ще від створення світу або принаймні від перших волхвів, якщо вони тут взагалі були.

Дорогою подорожні проїжджали повз численні городища і села, які здебільшого складалося з десятка, іноді з сотні будівель. Звиклі до людних міст, ба, навіть розореного Батиєм Києва, русичі споглядали на ці рідкі поселення, що виникали посеред, здавалося б, непрохідних лісів, і пояснювали собі це наслідками майже сорокарічної навали. Усі сподівання відкладалися на стольний град Твер.

Вони вийшли на берег невідомої їм річки. Звичайно, вона поступалася Дніпру, котрий довелося перетинати на човнах біля Києва, але була досить-таки широкою. На протилежному березі подорожні запримітили, що у ріку впадає інша, значно менша, і на місці, де вони зустрічалися, на пагорбі стояло оточене дерев’яною стіною місто. Із правого берега у стіні не проглядалися ворота, але у цьому і не було потреби: побудоване у вигляді трикутника укріплення надійно захищали води двох річок, вони ж і не давали подорожнім – і бажаним, і не бажаним – потрапити в місто. Башта з брамою вінчала північно-східну стіну і була кам’яною, на відміну від бокових дерев’яних. Зрештою, єдиною спорудою з каменю був білосніжний собор, що піднімався над усіма побудовами і над стіною.

– Як називається ця ріка? – запитав Богумил.

– Місцеві племена назвали її Ітіль, – пояснив Михайло. – А ми звемо Волгою.

Він зняв шапку і перехрестився.

– Ось ми і прибули, – сказав він.

– А переберемось як? – поцікавився Богумил.

– Отам проти течії є переправа. – Михайло показав на північ і додав, – для тих, хто прибув до нас з миром.

На це Богумил з Глібом промовчали. Власне, інших намірів у них не було.

Переправа, досить-таки велика, як на сподівання русичів, відкрилася через півверсти. До неї берегом Волги вела бита дорога. Над плесом ріки висів товстий канат, до якого кінцями був прив’язаний широкий човен.

На них вже чекали. Переправу охороняв невеликий (до десятка) озброєний загін. Здивування русичів не проходило: воїни не були русами чи навіть монголами, але на обличчі походили і на одних, і на інших. Напевне, саме їх мали на увазі, коли говорили про чудь і про мерю.

Ні Гліб, ні Богумил не поцікавилися у свого провідника, хто це такі і чому вони мало схожі на звичних їм європейців.

Видно, Михайло був для охоронців своїм і знайомим, бо без зайвих запитань вони згодилися переправити гостей. Правда, за однієї лише умови.

– Що це за умова? – невдоволено поцікавився Михайло.

Йому дуже не хотілося, щоб у його гостей склалося негативне враження про співвітчизників.

– Військо залишиться тут, – твердо сказав начальник охорони, середнього віку чоловік.

Богумил і Гліб перезирнулися. Це не входило у їхні плани, тому викликало занепокоєння. Виявилося, що й Михайло не менше за гостей вражений почутим.

– Велесе, я вимагаю пояснень, – прошипів він. – Невже ти не знаєш, що перед тобою посольство київського князя і руського короля?

Він вперше назвав Лева Даниловича королем, чим щиро здивував не лише боярина і воєводу.

– Прошу мені пробачити мої слова, Михайле, але я виконую волю яснішого князя, – винувато відповів той, кого назвали Велесом. – Твою дружину я можу переправити, але інші нехай залишаться тут.

– Чому? – глухо запитав Михайло, зрозумівши, що зі старим воїном краще не сперечатися.

– У яснішого князя зараз гостює тисячник Яргаман, – повідомив Велес.

Русичам це ім’я нічого не говорило, зате Михайло, почувши його, скривився.

– Хто це? – поцікавився Богумил, який вже зрозумів, що звичний ритм походу закінчився.

– Яргаман – тисячник у війську хана Джучі-улуса, – глухо сказав Михайло. – Крім того, він мій дядько.

Русичі переглянулися.

– Це… погано? – запитав Гліб.

– Ми ніколи не любили один одного. А після того, як ми з мамою стали християнами, взагалі перестали спілкуватися. І ось він тут. Давно?

Останнє слово Михайло адресував Велесу.

– Вже два місяці, – повідомив той. – Вирішив залишитися дочекатися тебе.

– Не думаю, щоб лише побачити, – зробив припущення Михайло. – Швидше за все Яргаман захотів запізнатися з вами.

– А ми йому навіщо? – здивувався Богумил. – Здається, не наречені ми.

– Хана цікавить все, що відбувається на його землях.

А Гліба насамперед цікавило, де йому розмістити півсотні ратників з конями, про що він не забарився нагадати воєводі Вересу.

Замість нього відповів Михайло, який, видно, вже змирився із неминучістю зустрічі з дядьком.

– Ось там є заїжджий двір, – показав він на декілька споруд далі проти течії. – Якраз для подібних випадків. Там твоїм людям буде безпечно.

Гліб хотів відповісти, що «його людям» безпечно всюди, враховуючи вишкіл й озброєння, але вирішив промовчати.