Читать книгу Захід сонця вручну - Петро Ящук - Страница 4

В один із осінніх призивів на Поділлі обох Микол забрали в армію. То був час розмахування атомними ракетами в Карібському басейні і злету голубки Пікассо в Празі під «Набат» маловідомого полончанина з Хмельниччини. Микола Густоліс, з села Відьмівці, і Микола Хоменко, з села Горбики, не зустрічалися після закінчення десятирічки в їхньому райцентрі, до якої добиралися з протилежних кінців, зі своїх сіл, по 5–7 кілометрів. Микола Густоліс встиг ще до армії закінчити училище сільськогосподарської механізації. Другий Микола – Хоменко, до армії працював розсильним у райкомі комсомолу, де його старша сестра Марія в той час вибилась на інструктора комсомолу. Він ще в школі вирішив стати військовим офіцером. Обидва Миколи відбезпросвітної напівдармової колгоспної праці односельчан зрозуміли: будь-що, а треба вирватися з безпаспортного села.

І ось зелений потяг обох юнаків, на одне ім’я, беззупинно, за тиждень, відтарабанив аж за Волгу у невідомий, закритий для цілого світу, полігон Шіхани, в напівпустельній стороні Саратовської області. Розпочалася розказана-переказана, писана-розписана солдатська служба з її суворим вишколенням і безхмарними клаптиками скупої армійської радості в листах з дому. Як просиділи обидва Миколи з п’ятого по десятий клас на одній парті, то так і втрапили вони в одне відділення СА. Була між ними школярська приязнь, а тепер ось юначе, але уже доросле усвідомлення свого земляцтва, яке зобов'язувало їх триматися одного котілка. Їхній батальйон був елітарним, започатковуючим секретну частину військ хімічної оборони, з якого і про який всяка інформація гасла і гасилася на підступах до порядків різнопланової охорони.

Солдати того батальйону уже через півроку ставали тренованими парашутистами і досвідченими водолазами, котрі спочатку по контрольному дроті, а потім по спеціальному орієнтуванню переходили дно Волги. Вони ж ставали і радистами, і парашутистами, і розвідниками звичайними і незвичайними – «хімічними», танкістами і водіями бетеерів, автоматниками і вишколеними десантниками, і просто ударною силою в будь-якій ситуації. І майже всіма цими видами військових професій оволодівав кожен солдат. Шіхани… Всі ті набуті знання реалізовувалися, здавалося б, у найбільш невідповідних умовах. На полігон наганяли верблюдів, табуни коней, череди корів, отари овець, і все те, рогате, парнокопитне, і з роздвоєними ратицями, зверху кропили зарином або пускали на все те, живе Боже створіння, хмарку ще невідомих світові засекречених газів, які потім будуть названими ві-газами, і туди ж закидали на кілька днів, у спеціальному обмундируванні, «хімічний» батальйон. Виживання настільки було серйозним, що медичний відбір у «хіміки» не знав ніяких компромісів щодо відхилення у фізичному чи психологічному стані здоров’я новобранця. Шіхани вимагали фізично здорових і психологічно відповідальних солдат.

«Підйом», навчання, «відбій», «тривога», «караул» – цьому замкненому колу, здається, немає кінця в армії, але в Шіханах це коло було ущільненішим, ніж в будь-якій частині, а якщо відкривалося «віконце», то в нього запихали годину оволодівання прийомами рукопашного бою. І хоч Шіхани ніде не вимовлялись вголос, про них знали за океаном, так як і в Шіханах знали про відповідні війська янків. На КП батальйону раптом на півгодини зникала секретна карта частини і полігону, піднімали поголовний шмон, перевертали все вверх дном, йшлося вже до об’явлення бойової тривоги по всьому полігоні, як «раптом» знаходили ту карту на якомусь столі, що лежала поруч несекретних розпоряджень. Випадково? Ні! Це «випадково» було не випадковим, це було справою продажною.

Обидва Миколи були густо складеними, і все ж Микола Густоліс був більш кряжистим, ширококістним, з накачанами грудьми, з коротко посадженою головою, з потужним навантаженням біцепсами-тріцепсами, аж до того, що при зрості 185 см він виглядав невисоким. Микола Хоменко, хоч був такого ж зросту і у фізичній витривалості не поступався першому Миколі, але за рахунок більшої збалансованості частин тіла був струнким і високим. А ще обличчя Хоменка було довгообразішим від кругловидого обличчя Густоліса із великим, загнутим донизу, жидівським носом та з чорною дротоподібною кучмою волосся на голові. Темно-русий бокс Хоменка вкладався хвилями, хоч у цьому між Миколами в Шіханах різниці не було. Стрижка «на лисо» дозволяла різнитися у «зачісках» хіба що формою голови.

Миколі Густолісу у рукопашному бою рівних не було у батальйоні. Навіть гонористі солдати-грузини пасували перед ним. Але підступність злоби цього світу не дрімала. Після одного тренування з рукопашного бою, в якому Густоліс порозкидав і порозкладав усіх амбітних і заздрісних, коли він уже йшов в казарму, ззаду на нього накинувся солдат-грузин і через себе кинув Миколу вниз головою. Микола дивом уник падіння на голову, та мстивий солдат осідлав плечевий пояс Миколи, захопивши його праву руку у больовий прийом, викручуючи її усім своїм оскаженінням. Відчуваючи Миколину неспроможність, він не зупинився і після тріску кістки. Солдати силою відірвали грузина від Густоліса. Права рука в Миколи зразу ж безпомічно повисла. З гарячки Микола з відділенням ще пішов у столову, та вже піднести ложку до рота не міг.

На наступний ранок – бойова тривога і марш-кидок бойовою технікою. Густоліс доповів старшині, що він – неспроможний фізично в цій ситуації. Але той пригрозив і гауптвахтою, і трибуналом. Миколине прозрівання продовжувалось: цей світ – у злобі, ненависний і мстивий на кожному своєму кроці, хоч і в ньому водяться реверанси співчуття. Старшина помстився Густолісу за свою дубовість. Під час звичайної солдатської муштри маршируванням із «запєвом» Микола, як завжди, був «запєвалой». Та на той раз з десяток його «запєвів» рота ігнорувала. Улюблені старшиною українські пісні не йшли. А старшина вимагав і вимагав «запєвів» від Миколи аж до заїзду по його обличчю; Густоліс старшину рукопашним прийомом шпуранув таки далеченько. Те все спостерігав офіцер, командир роти, Лєпін. Він і вліпив Миколі десять днів гауптвахти. Перших три доби Микола відсипався, а далі прокинувся його шлунок. На гауптвахті добова пайка – кружка кип’ятку і крумочка хліба в сто грамів. Не розженешся. Охороною гауптвахти ставили азіатів – «моя твоя не понімаєт». Товариші з кухні нічого з об’їдків не могли передати. Микола був голодний і злий, як вовк. А тут лейтенант гауптвахти заставляє всю ту дивізійну гауптвахту прибрати, помити, вилизати. Микола і того офіцерчика так шпурнув в стіну, що в тому аж кавкнуло. П’ять днів арешту механічно доплюсувались. На 12–13 день Микола почав пухнути з голоду, ноги налились набряками. Тільки щасливий збіг подій звільнив Миколу від гірших наслідків. Микола захищав честь дивізії у волейбольній команді. З дитинства грав у волейбол, про футбол і баскетбол в селі не йшлося, то і Миколу ці ігри обійшли стороною. Капітан волейбольної команди дивізії, майстер спорту, чемпіон Чувашії Юра Шахідінов випросив Миколу Густоліса у командира дивізії з гауптвахти. Попереднє грання шістнадцяти дивізійних команд Микола пропустив: від’їдався і відсипався. Але у трьох фінальних зустрічах з доплюсуванням Миколиної викладки команда їхньої дивізії зайняла третє місце, що було великою похвалою для начальства. Миколині гріхи простилися – забулися. Але старшина на Миколу мав «зуб». Помста ще не зів’яла.

Густоліс заліз в бетеер, але керував машиною уже тільки лівою рукою. На черговому кидку бетеера з кам’янистого горбка Микола зімлів. То ледве не коштувало життя сімом солдатам того бетеера. Миколу витягли з бетеера, вмостили на плащпалатку, а на привалі його відправили а медчастину. Отут доля почала на повному серйозі вчити-проучати Миколу Густоліса.

В Саратові знаходився профільний хірургічний госпіталь для вищого армійського офіцерства. Миколу Густоліса, не гаючи часу, переправили в той госпіталь. Все плече і верхня права частина грудної клітки вкрилася загрозливими синьо-чорними смугами на темно-вишневому тлі. Шкіра була глибоко подряпана в тому місці. Хірург – майор медичної служби, зразу ж діагностував грізну небезпеку: перелом ключиці, газова гангрена. Микола знав, що гангрена – то відрізають, а незрозуміле «газова» застрягло тромбом в розумі, додавшипсихологічних мук. Консультував начальник госпіталю, полковник медслужби, який пройшов війну з не одною тисячею хірургічних операцій. Майор наполягав на ампутації руки, полковник звернувся до Густоліса: «Как будєм?» Хлопець навідріз відмовився від необхідності ампутації, розуміючи, що він буде глибоким калікою мало кому потрібним у цьому світі виживання. «Я проти ампутації руки. Краще – смерть або виживу з рукою». Інтуїція підказала вибір, і молоде, треноване тіло пішло долиною смертельної тіні. Тільки в пам’яті трималися останні дідуня Гілька слова: «Миколко, лишень ти можеш перервати лініюпрокляття над нашим родом. Миколко, зупини поразку».

На Миколу не один раз налягало: гангрена – це або відрізають, або кінець. На всьому протязі боротьби хірургів за життя Миколи солдата домучувало незрозуміле «газова». Коли лікар пальпував пошкоджене плече, то під його пальцями Миколі чувся хруст ніби снігу, але біль заливав це відчуття.

Микола то відповів хірургам госпіталю, майорові і полковникові, що він вибирає смерть супроти ампутації руки, але мало залежить в армії від солдата. Майор гаркавої фізіономії вилаявся і відмовився займатись цим солдатом, а полковникові кинув: «А ти, как хочєшь». Полковник задумався, а потім серйозно, відповідально зронив: «Попробую». Чотири місяців провалявся солдат Густоліс у Саратовському госпіталі для вищого офіцерства.

Перші два місяці Миколі, не те слово, що було важко. Температура захлинала свідомість. По чорно-синіх смугах були зроблені глибокі розрізи шкіри і підшкірної тканини – і глибше. Хірург-полковник кожен день по кілька разів товстелезною голкою проколював чорно-сині ділянки плеча, відтягував якусь темну кров’янисту масу і вводив туди ліки. Миколине госпітальне життя, без перебільшення, було ходою через долину смерті.

В цьому мареві жахів контактом з позапалатним життям для Миколи були кількаразові провідини його солдатом-земляком Миколою Хоменком, якому, тільки винятково давали для цього звільнення. Клаптиком сонця у холодній воді для Густоліса було добре серце молодої палатної медсестри-жидівки, яка з великим теплом і співчуттям виконувала всі призначені лікарем для нього маніпуляції і процедури. Світлом цих трьох душ, хірурга-полковника, медсестри-жидівочки і земляка, освітлювався вузесенький Миколин коридор із палати у життя протягом перших двох госпітальних місяців.

У гарячці, коли марево нереальності розпластувало кряжисте, молоде, вихудле тіло, на Миколу напливало минуле з дошкільних і школярських років. З’являлася молодша сестричка Софія, яка ніби заставляла перегортати роки, як листки якоїсь призабутої книжки. Батьківська хата, повна нужди і турботи про кусень хліба, робила Миколин чіпкий, успадкований від батьків, характер ще міцнішим. Ні в хлопчачих бійках, ні в дитячих іграх Микола не здавався до останнього. Навіть його поразки були перемогою, бо вони заставляли розум і тіло за будь-яких обставин, за будь-якої ситуації шукати вихід. Батько повернувся з війни безпомічним інвалідом, руки-ноги зосталися при ньому, але і вони, і все тіло було настільки перераненим, що нездатне було ні до праці, ні до якогось довготривалого життя. Три роки він промучився, чергуючи дні нестерпного тілесного болю з днями пиятики. Дванадцятирічний Микола з десятилітньою сестрою Софією залишилися сиротами, приреченими вижити на городині і статках від ледве не дармової колгоспної праці. Якось допомагала і дитяча праця в літні канікули чи водовозом, чи на вивозі зерна безтарками, чи на шарварку по ремонту доріг, чи помічником на комбайні, чи на нічних роботах на колгоспнім зерновім току. Але вся та робота мала краплю глузду, якщо давала щось вкрасти додому.

В сьомому класі три Миколи пішли за конюшиною для шкільних кролів, до непочатої колгоспної стирти. Насмикавши на в’язки конюшини, на лижах поверталися до школи. Але натрапили на ланового, якого боялися і старі, і малі, через його садистську недоумкувату відданість соціалістично-колгоспній власності. Навіть своїй двоюрідній сестрі перебив палицею ногу за корову, що зайшла у посів пшениці. Лановий пустився за хлопцями. Побіг за найбільшим, за Миколою Густолісом, в якого, як на зло, зламалася лижа. З півгодини біг за хлопцем, поки неогрів його по попереку величезною, як і сам, палицею, котра завжди була з ним. Миколка упав від болю, його нудило, почав блювати. А лановий добивав його носаками сибірських валянок, заким хлопець, залитий кров’ю, знепритомнів.

Лежачи у госпітальному ліжку, закладеному сітчастим бильцем, щоб солдат не звалився на підлогу, вже котрий тиждень Микола марить. І у маренні його добивав лановий. Микола намагався дістати того прийомами рукопашного бою, але нічого не виходило. Лановий знову і знову гамселив носаками його тіло.

Гарячкове вимотування переносило його, семикласника Миколку, до сільського знахаря Йосипа Лози, який то щось шептав над ним, то завзято втирав якісь мазі в його тіло так, що Микола притомнів… від болю в правім плечі. Потім знову гарячка провалювала його в минуле. Дід Йосип Лоза щось йому настирно пояснює по лініях його руки, шепче солдатові: «Будеш жити, будеш жити…» Лінії долоні плуталися в свідомості. Микола ніяк не може пригадати уроки хіромантії того старого знахаря Лози. Як йому, обплутаному тими лініями долонь, як дротами, ну як йому вибратися по тому павутинні дідовому: «Будеш жити…»? Приходив на якусь хвилю до тями, дивився у глибокі, наповнені жалем і милосердям, і сіонським зачаруванням очі молоденької медсестри-жидівки, і знову поринав у марево, вимішане з минулими реаліями.

Вже двоюрідний брат, моряк-тихоокеанець, у відпустці захитується доМиколиної мами, колишньої монашки, вихованої в християнському смиренні. Моряк-відпускник нав’язує Миколі книжки по тібетській медицині, методики по медитації, конспекти по східній філософії, по релігії даосизму з його енергетикою темряви і, накінець, нав’язує розвідки з лекцій по теорії статевих стосунків. Весь той мотлох запанував, на кілька років запанував, усім простором Миколиної душі. Тепер у гарячці той світ розлюднення людини для Миколи розділився на схлипи позаприродного досягнення оргазму і на все, що поза цим бальправлячим задоволенням. До того ж у найгіршій половині хвороби, у маренні, хтось великий, чорний і потворний, насильно запихав Миколі в рот всі ті книжки, конспекти, розвідки, і тому не було кінця. Навпаки, чим більше він того ковтав, тим більше йому того духовного сурогату запихалося в рот, в глотку. Миколине тіло виростало у величезну гору, а дихання щось і хтось спирали, не вистачало духу. Світ марення увіходив в солдата рерихівськими камінними завалами з побаченої колись в журналі картини синьо-чорних барв геніального батька однієї з течій новітнього сатанізму. То вже в університеті Микола дізнається, з яких лож мракобісся – рерихіанство. А в гарячці напливало і напливало зачерпнуте із безголов’я морячка-відпускника. Зерно неправди засівало долину смерті і вже колосилося погибеллю. Опритомлення ж піднімалося спротивом поразці, чіплялося за полковника-хірурга, за медсестричку-жидівочку, за земляка. Боротьба за життя роздмухувала надію зупинити поразку.