Читать книгу Війна лайків. Зброя в руках соціальних мереж - P.W. Singer - Страница 4

Ви питаєте, що я таке?… Я – це всі, хто задумав мене, спланував, створив і запустив… Я – це все, чим вони хотіли і, мабуть, не зуміли стати, тож створили велику дитину, дивовижну іграшку.

Рей Бредбері. Я співаю про тіло електричне!

«ЩО ТАКЕ ІНТЕРНЕТ ВЗАГАЛІ?»

Був 1994 рік, коли ведучий шоу «Сьогодні» Брайант Ґамбел у прямому телеефірі силився прочитати «інтернет-адресу» нещодавно відкритої гарячої лінії NBC. Збентежений, він відвернувся від телесуфлера. «А що, до Інтернету можна надсилати листи?» – спитав він. Інша ведуча Кеті Курик не знала. Урешті-решт колег урятував режисер за кадром. «Інтернет – це здоровезна комп’ютерна мережа, – вигукнув він, – що зараз направду більшає».

У наш час такий діалог звучить химерно. Нині ця комп’ютерна мережа зв’язує близько половини населення світу. Вона не лише «направду велика» – це серце міжнародного спілкування та комерції. Інтернет підтримує й поширює світові новини, інформацію, інновації та відкриття всіх типів. Фактично мережа вплетена майже у все, що ми робимо, вдома, на роботі й, як ми побачимо, на війні. У Сполучених Штатах використання Інтернету не лише майже універсальне. Кожен п’ятий американець сьогодні визнає, що ніколи не припиняє бути онлайн. Єдині, хто й далі по-справжньому ігнорує Інтернет, – це кілька далеких від мережі племен Амазонії та Нової Гвінеї. Та й для них це лише питання часу.

Але використовувати Інтернет – насправді не те саме, що й розуміти його. Інтернет – це не лише низка додатків та сайтів. І не просто витвір з оптоволоконного кабелю та серверів, що утворюють кістяк. Це також ціла галактика з мільярдів ідей, що поширюються через величезні платформи соціальних мереж, кожна з яких пульсує у власному ентропійному ритмі. Водночас це глобальна спільнота, величезніша та розмаїтіша за будь-що раніше, керована, однак, купкою олігархів Кремнієвої долини.

Інтернет може видаватися революцією, але і він змінювався історично. Його розвиток ішов шляхами, прокладеними друкарським верстатом, телеграфом, телебаченням та іншими засобами комунікації минулого. Щоб справді зрозуміти Інтернет – найважливіше поле битви XXI століття, – варто збагнути, як він працює, навіщо його створили та чиї можливості він розширює.

Інакше кажучи, «що таке Інтернет узагалі?»

Почнімо відповідь із доповідної записки, яку мало хто тоді прочитав. Адже самого Інтернету ще не було.

Отакої

«Через кілька років люди зможуть ефективніше спілкуватися завдяки машинам, ніж віч-на-віч. Говорити про це дещо дивно, але такий наш висновок».

Таким був прогноз Дж. К. Р. Ліклайдера і Роберта В. Тейлора, двох психологів, яких кар’єра завела до відносно нової царини – інформатики, що виникла під час буремних днів Другої світової війни. «Комп’ютерами» того часу були гігантські калькулятори, багатоповерхові чудовиська з перфокартами, електроперемикачами та лампами, що їх застосовували для складних розрахунків ракетних траєкторій, зламу кодів і створення ядерної бомби.

Усе змінив 1968 рік, коли Ліклайдер і Тейлор написали статтю під назвою «Комп’ютер як пристрій комунікації». Там ішлося про майбутнє, у якому комп’ютери можна буде використовувати, щоб отримувати та поширювати інформацію, а не просто розв’язувати рівняння. Дослідники уявляли не просто кілька з’єднаних комп’ютерів, а величезну кількість таких машин по всьому світу. Її назвали Міжгалактичною комп’ютерною мережею.

Оприлюднивши своє дослідження людської свідомості, Ліклайдер і Тейлор пішли ще далі. Вони напророкували, що ця мережа впливатиме на своїх користувачів. Вона створюватиме нові типи робочих місць, формуватиме нові інтерактивні спільноти і навіть подарує людям нове відчуття місця, яке автори назвали «перебуванням онлайн». Щойно цю технологію зроблять загальнодоступною, «благо для людства не можна буде виміряти».

Інформація, яку в перспективі передаватиме ця мережа, фундаментально відрізнялася від досі знаних комунікацій. Це мала бути найважливіша форма інформації. Поняття «двійкова одиниця інформації, біт» уперше запропонував у 1948 році Клод Шеннон з Bell Labs. Біт – це найменша можлива одиниця даних в «увімкненому» або «вимкненому» стані. З’єднуючи біти разом, між комп’ютерами можна було надійно розсилати складні інструкції. Як зазначив відомий фізик Джон Арчибальд Вілер, розбивка інформації на біти дала змогу передавати що завгодно. «Кожна частинка, кожне силове поле, навіть сам просторово-часовий континіум, – писав Вілер, – має свою функцію, своє значення, саме своє існування шляхом відповідей на питання так чи ні, двійкового вибору, бітів».

Організація бітів у «пакети» інформації та налаштування системи на розсилання й отримання (тобто пакетну комутацію) теоретично давали комп’ютерам можливість миттєво передавати інструкції на будь-яку відстань. Автори статті прогнозували, що завдяки належному програмному забезпеченню біти допомагатимуть шукати інформацію в базах даних, друкувати слова, навіть створювати зображення чи показувати відео. Теоретичне підґрунтя згаданих функцій оприлюднили задовго до того, як уперше протестували Інтернет. Не всі тоді усвідомлювали способи застосування нової системи. Коли в 1965 році команда дослідників запропонувала аналогічну ідею компанії AT & T, там її рішуче відхилили. «До дідька! – вигукнув один керівник. – Ми не збираємося запускати конкурента самим собі!»

На щастя, Ліклайдер і Тейлор усе-таки зуміли реалізувати своє бачення комп’ютерів, що обмінюються бітами інформації. Науковці працювали в Агентстві передових дослідницьких проектів (ARPA) Пентагону. Після сюрпризу від запуску першого космічного супутника 1957 року ARPA було створене в 1958-му, щоб підтримувати паритет США з радянськими науково-технічними дослідженнями. Для американських військових потенціал взаємопов’язаної (тоді її називали «інтернетованою») комунікаційної системи полягав у можливості уникнути найбільшого жаху: перспективи ліквідації американського командування Радянським Союзом і його можливості зруйнувати все одним-єдиним ядерним ударом. Але науковців, які працювали в ARPA, більше цікавило інше. З’єднання комп’ютерів могло дозволити розподіляти надзвичайно рідкісний й коштовний тоді ресурс: комп’ютерний час. Мережа могла б рівномірно розподіляти навантаження, щоб полегшити завдання для всіх. Ось чому проект реалізації Міжгалактичної комп’ютерної мережі отримав фінансування. Назвали його ARPANET.

29 жовтня 1969 року ARPANET ввели в дію, коли комп’ютер у Каліфорнійському університеті під’єднали до комп’ютера в Стенфорді. Біти інформації на одній машині розбили на пакети, а потім переслали на іншу машину за допомогою 350 миль орендованого телефонного дроту. Там пакети відтворили в повідомлення. Під схвильованими поглядами науковців на екрані повільно виникло одне слово: LO.

Це зовсім не було початком якогось змістовного вислову, на кшталт Lo and behold («Отакої»), – повідомлення передбачало слово LOGIN. Але система дала збій раніше, ніж передавання було завершене. Тож перше повідомлення в історії Інтернету було помилкове.

гонитва комунікацій

Попри цей збій, досягнення команди ARPANET справді було історичним. Йшлося не тільки про два з’єднані комп’ютери. Команда ARPANET закінчила гонитву, що тривала п’ять тисяч років і повсякчас переформатовувала на своєму шляху війну та політику.

Використовувати комунікаційні технології почали ще в давній Месопотамії 3100 року до н. е., коли слова вперше з’явилися на глиняних табличках. Невдовзі інформацію почали отримувати й передавати як через найдовговічніші відображення в мармурі та металі, так і через менш стійкі рядки на папірусі та папері.

Але не всю інформацію вдавалося безперешкодно передавати. Будь-яку копію потрібно було ретельно виготовити вручну, нерідко траплялися помилки. Наприклад, переписувач міг виготовляти лише максимум дві Біблії на рік. Це обмеження перетворювало інформацію в будь-якій формі на найдефіцитніший товар.

Так тривало впродовж майже чотирьох тисяч років, аж до винайдення друкарського верстата. Хоча набірний шрифт уперше винайшли в Китаї, традиційний мандаринський алфавіт із його 80 тисячами символів виявився надто складним для масового використання. Ось чому в Європі друкарські верстати виникли приблизно в 1438 році завдяки експериментам із набірним шрифтом колишнього коваля Йоганна Ґутенберґа. До 1450 року першодрукар налагодив масове виробництво Біблії по всій Німеччині та Франції. Як і варто було очікувати, тогочасна влада спробувала контролювати цю нову технологію. Монахи та переписувачі, які витратили десятиліття, відточуючи свої техніки копіювання від руки, закликали правителів заборонити друкарство, стверджуючи, що масове виробництво задушить «духовність» процесу копіювання. Проте кампанія зазнала поразки, особливо коли протестувальники вирішили надрукувати власний памфлет на одному з нових винаходів Ґутенберґа. Не минуло й століття, як друкарський верстат став не лише доступним, але й незамінним. Рідкісний колись товар – книжки (близько 200 млн примірників) – тепер ширився Європою.

З часом нова технологія друку трансформувала не лише комунікації, але й війну, політику та світ. У 1517 році вона торкнулася й геополітики, коли німецький монах на ім’я Мартін Лютер написав листа, у якому оприлюднив 95 проблем католицької церкви. Доти аргументи Лютера ігнорували, але завдяки друкарському верстату нові ідеї зміг прочитати не лише єпископ, якому адресувався лист. До того часу, як про скандального монаха почув папа Римський та надумав його відлучити, Лютер уже відтворив свої 95 скарг у 30 різних памфлетах і продав 300 тисяч копій. Наслідком стала протестантська Реформація, що розпалила два століття війн та переформатувала мапу Європи.

Друкарська технологія також створила нові сили в суспільстві й поставила старі у скрутне становище. У 1605 році німецький друкар на ім’я Йоганн Каролус знайшов спосіб використати свій верстат, щоб видавати щотижневу підбірку «рекомендованих новин». Видаючи першу газету, Каролус створив нову професію. «Преса» продавала споживачам інформацію, створюючи досі незвідану популярну ринкову модель. Однак у пошуку вигоди від новин правду іноді відсували на задній план. Наприклад, одна з перших американських газет New-England Courant у 1722 році опублікувала низку особливо дотепних листів «пані Сайленс Дуґуд». Насправді їх написав 16-річний стажер на ім’я Бенджамін Франклін, що став, окрім усього іншого, батьком-засновником фейкових новин в Америці.

Утім поширення інформації, правдивої чи ні, обмежувалося можливостями тогочасного транспорту. У Давній Греції воїн Фідіппід, як відомо, пробіг 40 км від Марафона до Афін, щоб принести звістку про перемогу греків над перською армією. (42-кілометрова дистанція сучасного «марафону» походить від Олімпійських ігор 1908 року, коли британська королівська родина наполягла на подовженні маршруту до глядацьких трибун.) То була гонитва заради поширення новин, що виявилася буквально вбивчою. Коли Фідіппід нарешті добіг без зупинок до сходів афінського Акрополя, то тільки й устиг крикнути стривоженим правителям міста: «Радійте! Ми перемогли!» А потім, як напише поет Роберт Браунінґ 2400 років по тому, бігун упав і помер: «радість у крові розірвала йому серце».

На світанку історії важливі й неважливі повідомлення можна було передавати лише з рук у руки або на словах (за винятком нечастого використання поштових голубів). Це сильно обмежувало швидкість комунікації. Римська поштова служба (cursus publicus – «громадський шлях»), заснована на початку першого тисячоліття нашої ери, поставила рекорд – близько 80 км на день, і його фактично не намагалися перевершити аж до винайдення залізниці. Новини про події світового значення – смерть імператора чи початок війни – могли подорожувати лише зі швидкістю кінського галопу чи вітрильного судна. Навіть наприкінці 1815 року тисячі британських солдатів полягли в битві за Новий Орлеан лише тому, що звістка про мирний договір, який закінчив війну 1812-го, – підписаний двома тижнями раніше, – ще не перетнула Атлантику.

Світ кардинально змінився у 1844 році, коли Семюел Морзе успішно випробував свій телеграф (назва походить від грецьких слів «далеко» і «пишу»). За допомогою нової науки про електроенергію телеграф покінчив з тиранією відстані. Він також продемонстрував важливу роль уряду в будь-якій комунікаційній технології, здатну тепер виходити за межі політичних кордонів. Морзе витратив роки, закликаючи Конгрес США виділити 30 тисяч доларів, щоб прокласти 38 миль дроту між Вашингтоном та Балтимором для першого публічного випробування телеграфу. Критики припускали, що гроші доцільніше витратити на випробування гіпнотизму як засобу комунікації на далеку відстань. На щастя, з перевагою всього у шість голосів переміг телеграф.

Це поклало початок революції телекомунікацій. До 1850 року в самих лише Сполучених Штатах проклали 12 тисяч миль телеграфного дроту і відкрили 20 телеграфних компаній. До 1880 року по всьому світу працювало вже 650 тисяч миль дроту (30 тисяч миль під океаном), масштаб сягнув відстані від Сан-Франциско до Бомбея. Це був світ, який брат Морзе напророчив у листі ще за часів розвитку телеграфу: «Поверхню Землі обплутають дротом, і кожен провід буде як нерв. Земля стане величезною твариною з десятьма мільйонами рук, а в кожній руці – по ручці, щоб записувати все, чого тільки душа не надиктує!»

Морзе вітали як «миротворця свого часу», винахідника «найважливішого інструмента влади на землі, який тільки виявили віки людської історії». Розмірковуючи про перспективи більш взаємопов’язаного світу, спостерігачі припускали, що він буде спокійнішим. Президент Джеймс Б’юкенен відчув це найбільше, коли прокладав перший трансатлантичний кабель між Сполученими Штатами та Британією 1858 року. Б’юкенен висловив переконання, що телеграф «стане узами вічного миру та дружби між братніми народами й інструментом, покликаним… ширити релігію, свободу та закон по всьому світу». Минуло небагато днів, і цей трансатлантичний кабель вічного миру натомість почали використовувати, щоб розсилати військові накази.

Як і друкарський верстат у минулому, телеграф швидко перетворився на новітній інструмент військових конфліктів. Ще з часів Кримської війни 1853–1856 років розлогі інструкції, які тижнями подорожували морем, під скарги офіцерів на місцях витіснили стислі бойові накази, що надходили до полів битви з Росією із чайних кімнат Лондона. Деякі військові показали себе вправнішими за інших під час використання цієї нової технології. Під час війн за об’єднання Німеччини 1864–1871 років прусські генерали, на подив ворогів, майстерно координували широкий фронт військ за допомогою спілкування в реальному часі по телеграфу, а не залучаючи кінних кур’єрів. Урешті-решт телеграф зумовив величезне зростання досяжності та масштабу війни. Під час американської Громадянської війни 1861–1865 років солдати Конфедерації та Союзу, шукаючи переваги над ворогом, проклали близько 15 тисяч миль телеграфного дроту.

Телеграф також змінив сприйняття конфліктів громадськістю. Один журналіст дивувався: «Прилад подає новини, перш ніж обставини встигають змінитися… Битва йде за три тисячі миль, а ми отримуємо докладні звіти, поки поранених доправляють до шпиталю».

Проте цією інформативністю можна було маніпулювати. Нове покоління газетних магнатів під орудою гарвардського недоука Вільяма Рендольфа Герста перетворило сенсаційність на форму мистецтва. Його «жовта журналістика» (названа за відтінком коміксів у двох конкурентних нью-йоркських щоденних виданнях: New York Journal Герста та New York World Джозефа Пулітцера) стала різновидом диких пліток, які американські читачі завжди полюбляли. Це й допомогло розпалити іспано-американську війну 1898 року. Коли один з фотографів попросив повернути його додому з контрольованої іспанцями Куби, бо там немає ніяких новин, Герст телеграфував у відповідь: «Залишіться, будь ласка. Ви забезпечуєте ілюстрації, а я забезпечу війну». Занепокоєння через подання телеграфом «фейкових новин» зросло так сильно, що газета St. Paul Globe навіть змінила того року свій девіз: «Живі новини, останні новини, надійні новини – жодних фейкових новин про війну».

І все-таки електричний провід телеграфу міг говорити лише точками й тире. Його використання потребувало не лише належної інфраструктури, а й фахівця, який би керував машиною та перекладав її кодовані повідомлення. У 1876 році усе змінилося завдяки телефону Александра Ґрема Белла, винахідника-аматора, який удень навчав людей із вадами слуху. Передавання звуку через дроти означало, що користувачі зможуть спілкуватися одне з одним навіть у себе на роботі та вдома. Через рік після винайдення перший телефон уже стояв у Білому домі. Номер виклику президента Резерфорда Б. Гейза був «1», бо єдина телефонна лінія, яку до нього під’єднали, вела до Міністерства фінансів. Телефон також розширив можливості нового класу олігархів. Винахід Белла запатентувала і невдовзі монополізувала компанія Bell Telephone, пізніше перейменована в American Telephone and Telegraph (AT & T). Упродовж наступного століття майже всі телефонні розмови у Сполучених Штатах проходили через цю єдину компанію.

Проте телеграф та телефон мали суттєвий недолік. Вони скорочували час і спрощували засоби передачі повідомлень на велику відстань, але робили це лише між двома точками, з’єднаними дротом. У 1894-му двадцятирічний ірландсько-італійський винахідник Ґульєльмо Марконі, який працював у лабораторії на горищі своїх батьків, першим створив робочу систему «бездротового телеграфу».

Радіо Марконі зробило свого винахідника жертвою протиріч. Дослідник стверджував, що радіо стане «вісником миру та цивілізації між народами». Водночас він активно пропонував його всім військовим, яким тільки міг. У 1901-му Марконі продав свій винахід британським ВМС і переконав бельгійський уряд використати його в жорстокій колонізації Конго. Під час російсько-японської війни 1904–1905 років радіо Марконі використовували обидві сторони.

Проте обіцянки радіо виходили далеко за межі з’єднання лише двох точок на землі чи на морі. Прибравши потребу в дроті, радіо звільнило спілкування приблизно так само, як і друкарський верстат. Одна особа могла промовляти до тисяч чи навіть мільйонів людей водночас. На відміну від телеграфу, який застосовував лише точки й тире, радіохвилі поширювали людський голос та музику, що дозволило передавати не лише масову інформацію, але й розваги.

Перша «передача» по радіо відбулася в 1906 році: тоді один американський інженер зіграв на скрипці колядку. До 1924 року в самих лише Сполучених Штатах було вже приблизно 3 млн радіоточок та 20 млн радіослухачів. Незабаром радіохвилі ввійшли в політичне життя. Розумні політики почали усвідомлювати, що радіо розхитує старі політичні традиції. Новим різновидом виконавчого мистецтва стали радіовиступи, пов’язані з політикою. Середня тривалість політичних промов у Сполучених Штатах впала з години до лише десяти хвилин.

Найкращим промовцем того часу був Франклін Делано Рузвельт, якого обрали президентом у 1932-му. Він використовував свої щотижневі «посиденьки біля комину», щоб напряму ввійти до осель мільйонів громадян. (Після нападу на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року живий виступ президента слухали в чотирьох із п’яти американських домівок.) Завдяки цьому Рузвельт успішно переступав через голови політичних босів та редакторів газет, що прагнули завадити йому піти на третій і четвертий терміни. Його промови були такими впливовими, що напередодні важливого виступу, який мав за мету згуртувати слухачів проти Німеччини, нацисти влаштували масштабне бомбардування Лондона, аби тільки відволікти людей.

Але й радіо також вивільнило нові політичні жахи. «Без радіо ми не змогли б захопити владу чи використати її так, як ми це зробили», – сказав Йозеф Ґеббельс, міністр пропаганди нацистської Німеччини. Ґеббельс узяв на роботу близько тисячі пропагандистів, щоб проштовхувати жорстокі, підбурювальні, фанатичні виступи Адольфа Гітлера. Цьому сприяв «аукціон небаченої щедрості» з підступом: німецьким громадянам безкоштовно роздавали спеціальні радіоприймачі із зображенням свастик. Ці прилади приймали частоти лише нацистських передач.

Так само як телеграф, радіо використовуватимуть для розпалювання війни і перетворять на новий інструмент її ведення. Напередодні німецького вторгнення до Польщі 1939 року Гітлер сказав своїм генералам: «Я вам даю пропагандистський casus belli[2]. Його правдивість не має значення. Переможця не питатимуть, чи казав він правду». Протягом наступних шести років Другої світової війни людство побачило не лише танки, літаки та військові кораблі, з’єднані через радіо. Між сторонами конфлікту розгорталася боротьба за ефір, щоб впливати на населення країни-супротивника. У 1944 році директор Служби розвідки й контролю іноземного мовлення Роберт Д. Лі засвідчив перед Конгресом:

По всьому світу цієї години та протягом доби на хвилях ефіру триває постійна битва за думки, емоції й ставлення людини. Вона впливає на волю до боротьби, щоб припинити працювати, чинити опір та саботаж, сумніватися, бурчати, не втрачати віри й лояльності… За нашими оцінками, самі лише короткі хвилі атакують вас як громадян цього радіосвіту двома тисячами слів на хвилину 40–45 різними мовами та діалектами.

Проте досяжність та вплив радіо невдовзі перевершила технологія, що принесла до мовлення непереборну образність. Перший робочий телевізор показав у 1925 році обличчя ляльки черевомовця на ім’я Стукі Білл. Після такого скромного початку телебачення невдовзі переналаштувало те, що люди знали, думали і навіть як голосували. До 1960 року телевізори були вже в дев’яти з десяти американських осель, показуючи все: від лялькових вистав до сумнозвісних президентських дебатів між Річардом M. Ніксоном та Джоном Ф. Кеннеді, які виграв більш «телегенічний» кандидат. У Сполучених Штатах телебачення створило нове відчуття культурної ідентичності. За умов обмеженого вибору мільйони родин бачили однакові новини та їхніх ведучих; переглядали ті самі передачі й охоче пліткували про них наступного дня.

Телебачення змінило й «картинку» військової перемоги та поразки. У 1968 році В’єтконґ організував Тетський наступ проти Південного В’єтнаму та його американських союзників. Ця несподівана операція привела нападників до стрімкої поразки. Половина бійців їхньої 80-тисячної армії були вбиті чи поранені; територію вони захопили невелику й не втримали її. Але американські родини, що спостерігали за цим у своїх далеких домівках, бачили зовсім інше. П’ятдесят мільйонів глядачів побачили кадри розгублених морських піхотинців, сцени кривавої помсти та купи мертвих тіл. Найдраматичнішим моментом стала облога посольства США в Сайгоні. Хоча до головної будівлі так ніхто й не потрапив, а нападників швидко розбили, відзнятий матеріал зачаровував – а багатьох украй занепокоїв.

Охопивши сотню південно-в’єтнамських міст та селищ, Тетський наступ виявився найбільшою битвою В’єтнамської війни. Проте її справжній поворотний момент настав місяць по тому за вісім тисяч миль.

Легендарний журналіст Волтер Кронкайт вів вечірні новини на каналі CBS. Кронкайта вважали «найбільш вартою довіри людиною в Америці». Під час кількахвилинного монологу він заявив, що В’єтнамська війна ніколи не стане перемогою, яку обіцяли політики та генерали. У Білому домі це бачив президент США Ліндон Б. Джонсон. У відчаї він нібито сказав своїм помічникам: «Якщо я втратив Кронкайта, то втратив і серце Америки». Такою була влада рухомих зображень та звуку, пересипаних драматичними оповідями й спрямованих до десятків мільйонів осель. Відео не лише забезпечило новий рівень емоційної реакції, але й ускладнило заперечення інформації. Коли уряд заявляв одне, а телеканали показували інше, перемагали зазвичай канали.

Коли після винайдення супутникового покриття в реальному часі телебачення охопило ще більшу територію, схоже було, що це – кінець історії. Від слів, виведених у месопотамській глині, до трансляції з Місяця, нестримний поступ технологічних інновацій подолав перешкоди часу та відстані. З кожним кроком комунікаційні технології змінювали політику, підриваючи одні сили й водночас благословляючи інші. Попри незмінний оптимізм винахідників щодо соціальних перспектив та миру в усьому світі, кожна технологія врешті-решт переходила на військові рейки.

Менше з тим, усі технології пов’язувало одне важливе обмеження. Користувачі могли налагодити тільки безпосередній зв’язок, спілкуватися сам на сам, як за часів телеграфу чи телефону. Або ж один користувач міг зв’язатися з багатьма одночасно, як за поширення друкарського верстата чи радіо або телебачення.

Жодна технологія не могла робити все одразу. До появи ARPANET.

соціально-наукова фантастика

Перша комп’ютерна мережа зростала швидко. Не минуло й кількох тижнів після з’єднання комп’ютерів у Каліфорнійському та Стенфордському університетах у жовтні 1969-го, як до вечірки приєднався комп’ютер у Санта-Барбарі, а потім іще один у Юті. До 1971 року об’єдналися комп’ютерні лабораторії п’ятнадцятьох університетів. У 1973-му мережа провела своє перше міжнародне з’єднання, приєднавши комп’ютери Норвезької сейсмічної групи, що відстежували землетруси та ядерні випробування.

Маючи перед собою сміливу ідею комп’ютерного зв’язку, яка сьогодні вже довела свою ефективність, об’єднання охоплювало дедалі більше університетів та лабораторій. Однак замість приєднання до ARPANET багато з них запускали власні міні-мережі. Одна поєднувала комп’ютери Гаваїв (з чарівною назвою ALOHAnet та MENEHUNE); інша працювала в Європі. Ці міні-мережі становили неочікувану проблему. Замість утворювати єдину «галактичну» мережу комп’ютерний зв’язок ставав розділений на кілька невеличких груп. Ба гірше, кожна мережа мала власну інфраструктуру та керівний орган. Це означало, що мережі не можна легко з’єднати між собою. Кожна з них установлювала власні правила щодо всього: від обслуговування мережі до спілкування всередині неї. Якби не можливість установити спільний протокол, щоб керувати цією «мережею мереж» («Інтернетом»), то поширення застрягло б надовго. Саме тут на сцену вийшов Вінтон Серф.

ARPANET затіяли Дж. К. Р. Ліклайдер і Роберт В. Тейлор, але як «батько Інтернету» по праву відомий Серф. Ще в підлітковому віці він навчився кодувати комп’ютерне програмне забезпечення, пишучи програми для випробування ракетних двигунів. Цей молодий дослідник був членом команди Каліфорнії-Стенфорда, що з’єднала нову мережу Пентагону.

Усвідомлюючи, що проблема сумісності не дозволить комп’ютеризованому зв’язку досягти більшого масштабу, Серф вирішив її розв’язати. Разом зі своїм другом Робертом Каном він спроектував TCP/IP (протокол керування передачею / протокол Інтернету) – адаптивну систему, здатну відстежувати та регулювати передачу даних експонентно розширюваною мережею. Фактично саме цей протокол дав ARPANET змогу зв’язати разом усі міні-мережі університетів по всьому світу. Він залишається кістяком Інтернету до сьогодні.

Протягом наступних років Серф перейшов на роботу в ARPA і допоміг установити багато правил та процедур розвитку мережі. Він був обізнаний із футуристичним баченням своїх попередників. Проте було складно поєднати це бачення з тим, що для науковців усе ще лишалося способом розподіляти комп’ютерний час. Міркування про суспільний чи політичний вплив Інтернету були чимось фантастичним.

Усе змінилося за день у 1979 році, коли Серф увійшов до робочої станції і знайшов непрочитане повідомлення від нещодавно розробленої системи «електронної пошти». Позаяк кожен комп’ютер використовувала не одна людина, науковці задумали цю пошту (нині відому як email) як спосіб поширювати інформацію не лише між комп’ютерами, а й від однієї людини до іншої. Проте, так само як і зі звичайною поштою, вони потребували системи «адрес», щоб надсилати та отримувати повідомлення. Символ «@» обрали як зручний «хак», щоб економити час набору та дефіцитну комп’ютерну пам’ять.

Однак повідомлення на екрані Серфа не було технічним запитом. Тема електронного листа – SF-lovers («любителі наукової фантастики»). І надіслали листа не лише Серфу. Натомість його та колег по всіх Сполучених Штатах просили надіслати у відповідь перелік улюблених авторів. Оскільки повідомлення розіслали мережею, відповіді міг побачити кожен, як і відповісти на них. Або ж користувачі мали нагоду надіслати відповіді лише одній людині чи підгрупі, породжуючи багато дрібніших дискусій, що зрештою поверталися в одне ціле.

Сорок років по тому Серф усе ще згадував мить, коли він усвідомив, що Інтернет стане чимось більшим, аніж усі попередні комунікаційні технології. «Було ясно, що в нас у руках соціальна мережа», – казав він.

То був лише початок. На зміну SF-lovers прийшла Yumyum – розсилка, створена, щоб обговорити якість ресторанів у Кремнієвій долині. Невдовзі мережу також почали використовувати для обміну не лише думками, але й новинами про науку та наукову фантастику, на кшталт планів перезняти телефільм 1960-х років «Зоряний шлях».

Планувальники військового бюджету США хотіли заборонити порожню балаканину в дорогій новій мережі. Проте вони відступили, коли інженери запевнили, що трафік повідомлень – це насправді корисне стресове випробування апаратури ARPANET. Розсилки та вільні обговорення невдовзі заполонили всю мережу. Спочатку функція ARPANET полягала у використанні віддалених комп’ютерів та передачі файлів, але невдовзі електронна пошта зайняла дві третини доступної пропускної здатності. Інтернет уже не просто покращував передачу файлів з однієї бази даних до іншої. Тепер він створював ті «інтерактивні спільноти», які колись уявляли собі Ліклайдер і Тейлор, трансформуючи те, про що думали й про що знали цілі групи людей. Незабаром Інтернет навіть змінив спосіб спілкування.

Мабуть, ніхто – зокрема й інженери – не розумів, наскільки потужними будуть ці зміни. 10 вересня 1982 року рівно об 11:44 за північноамериканським стандартним часом фахівець із комп’ютерів Скотт Фалман навіки змінив історію. Під час обговорення якогось жарту по електронній пошті він написав:

Пропоную таку послідовність символів для позначення жартів:

:-)

Читайте її збоку. Щоправда, враховуючи сучасні тенденції, краще, мабуть, позначати НЕ жарти. Для цього використовуйте

:-(

Отак і народився скромний смайлик. Але його поява ілюструє дещо більше.

Попри всі свої обіцянки, ARPANET не був відомим нам Інтернетом. Це царство, де правив уряд США. І, як показало формальне створення смайлика посеред обговорення між «розумаками», населяли це царство переважно фахівці з небагатьох технічних галузей. Навіть перші соціальні платформи, які створили комп’ютерники, були лише цифровими відтвореннями старих знайомих речей: поштової служби, дощок оголошень та газет. Інтернет усе ще не виріс із дитячого віку.

Але він швидко зростав. До 1980 року ARPANET підключила 70 організацій та близько п’яти тисяч користувачів. Американські військові почали думати, що комп’ютерна мережа, фінансована з їхнього бюджету, набагато переросла потребу чи зацікавленість у ній. Після безуспішної спроби продати ARPANET якомусь комерційному покупцеві (AT & T удруге відмовила), уряд розщепив Інтернет надвоє. ARPANET працюватиме далі як хаотичний та дедалі масштабніший дослідницький експеримент, тоді як військові використовуватимуть новий, безпечний MILNET. На якийсь час світи війни та Інтернету вирушили різними шляхами.

На цьому роздоріжжі Інтернет перетворився на цивільне – а зрештою і на комерційне – підприємство. Національний науковий фонд почав діяти окремо від Пентагону й узявся до створення ефективнішої версії ARPANET – NSFNET. Вона виявилася швидшою й залучила нові групи користувачів. З 1987-го до 1989 року кількість користувачів Інтернету зросла з 28 до близько 160 тисяч. Наступного року застаріла ARPANET поволі відійшла від справ. Вінт Серф виголосив прощальну промову. «Як перша, ти найкращою була, / Але тепер у вічний спокій відійшла. /… / Згадаю вірну службу зі слізьми на очах. / Склади тепер пакет свій і відпочинь у снах».

Поки Інтернет та військова справа нібито рухалися нарізно, інші світи постали на порозі зіткнення. У 1980 році британський фізик Тім Бернерс-Лі розробив прототип чогось нового під назвою «гіпертекст». Це була давно відома в теорії система «гіперпосилань», що могла пов’язувати цифрову інформацію разом безпрецедентними способами. Названа ENQUIRE, ця система становила велику базу даних, де елементи були позначені відповідно до їхніх зв’язків між собою. Система нагадувала дуже ранню версію «Вікіпедії». Втім, була одна суттєва відмінність. ENQUIRE насправді не була частиною Інтернету. Комп’ютери, де працювала ця революційна програма позначень, поки не могли розмовляти один з одним.

Бернерс-Лі не втрачав надії. У 1990-му він почав проектувати новий покажчик, що міг працювати в мережі комп’ютерів. Разом зі своєю командою Бернерс-Лі винайшов більшу частину цифрових скорочень, які використовують і досі. Розробники написали новий код, щоб зв’язати бази даних. Мова розмітки гіпертексту (HTML) визначала структуру кожного елемента, могла демонструвати зображення та відео, а найважливіше, давала змогу з’єднати щось із будь-чим. Протокол передачі гіпертексту (HTTP) визначав, як гіпертекст розсилали між інтернет-вузлами. Щоб надати йому легке для пошуку положення, за кожним елементом закріпили унікальний URI (універсальний ідентифікатор ресурсу), більш відомий як URL (універсальний локатор ресурсу). Бернерс-Лі назвав своє творіння Всесвітньою павутиною.

Так само як ARPANET сформувала системи, що зробили можливими онлайновий зв’язок, а протокол Серфа та Кана дозволив створити мережу мереж, що охоплювала весь світ, Всесвітня павутина – верхній шар якої ми тепер називаємо «Інтернет» – сформувала вигляд цього зв’язку. Підприємці швидко почали створювати перші інтернет-«браузери» – програмне забезпечення, що подавало Всесвітню павутину як низку візуальних «сторінок». Це допомогло зробити Інтернет придатним для масового використання; тепер навігація ним була доступна кожному власнику мишки та клавіатури. Протягом того самого періоду уряд США продовжував інвестиції в наукові дослідження та розвиток інфраструктури, щоб створити «інформаційний супергайвей». Найбільше цій ініціативі сприяв сенатор Ел Ґор, що призвело до появи неправильного твердження, нібито це він «винайшов» Інтернет. Справедливіше стверджувати, що Ел Ґор суттєво прискорив його розвиток.

Всесвітню павутину винайшли водночас із іншою важливою подією, що віддзеркалювала технологічне минуле: початком орієнтації на прибуток. У 1993-му перші розробники Інтернету зібралися разом, щоб зробити свій найбільший крок: приватизувати всю систему та прив’язати незалежних операторів Інтернету – яких були вже тисячі – до однієї-єдиної велетенської мережі. Тоді ж таки розробники намірялися встановити загальну систему інтернет-управління на базі ідеї, відповідно до якої контролювати Інтернет не має жодна держава. У 1995 році NSFNET офіційно закрили, і довготривалу заборону на онлайнову комерційну діяльність зняли.

Інтернет злетів угору, немов ракета. У 1990-му до нього були підключені вже 3 млн комп’ютерів. П’ять років по тому їх стало 16 млн. До кінця тисячоліття ця кількість сягнула 360 млн.

Як і з технологіями попередніх епох, комерціалізація та швидке зростання Інтернету відкрили шлях для «золотої лихоманки». Люди почали отримувати величезні суми грошей не лише за володіння інфраструктурою мережі, але й з усього нового бізнесу, який вона породила. Одними з перших вигоду побачили творці Netscape Navigator, простого у використанні браузера, який обирали три чверті всіх користувачів Інтернету. Коли у 1995 році Netscape випустили на ринок, ця компанія коштувала 3 млрд доларів уже до кінця першого дня, хоча вигоди так і не отримала. На той час Інтернет перестав бути іграшкою науковців.

Завдяки напливу нових комерційних підприємств паралельний світ Інтернету почав зростати так швидко, що виявився завеликим для того, щоб його могла вивчити (а тим більше розуміти) будь-яка людина. На щастя, нікому тоді не потрібно було його розуміти. Дослідники, що каталогізували найвіддаленіші межі досяжності Інтернету, – не люди, а «боти» – спеціальні програми, створені, щоб «повзати» та позначати нескінченну протяжність павутини. Перших ботів створили як кумедні лабораторні експерименти. Але коли онлайн з’явилися мільйони користувачів, пошук у павутині став новим великим бізнесом. Найуспішніше підприємство створили в 1996 році два стенфордські аспіранти Ларрі Пейдж та Сергій Брін. Назва їхньої компанії була взята з математичного терміну для цифри 1 зі 100 нулями. Google символізував ідею «організувати начебто нескінченний обсяг інформації в павутині».

Позаяк павутина продовжувала своє стрімке зростання, вона почала приваблювати зовсім інших користувачів, далеких від університетських лабораторій та технічних осередків Кремнієвої долини. Для цих цифрових новоприбульців Інтернет виявився не просто цікавинкою чи навіть бізнес-можливістю. Він розв’язував питання життя та смерті.

На початку 1994 року в бідному південномексиканському штаті Чіапас виникло строкате формування, до якого ввійшли чотири тисячі соціально незахищених робітників та селян. Вони називали себе Сапатистською армією національного визволення (САНВ). Революціонери окупували кілька містечок і намірялися рушити на Мехіко. Уряд це не вразило. У криваву бійню було кинуто дванадцять тисяч солдатів за підтримки танків та авіації. САНВ швидко відступила в джунглі. Доля повстання висіла на волосині. Але через дванадцять днів після початку повстання – коли мексиканські війська вже були готові придушити його залишки – уряд раптом наказав зупинити бойові дії. Для тих, хто вивчає війни, цей крок сприйняти важко.

Однак пильніший розгляд показує, що в цьому конфлікті не було нічого звичайного. Члени САНВ не лише воювали, але й виступали онлайн. Вони поширювали свій маніфест прихильникам лівих ідей в інших країнах, проголошували солідарність із міжнародними робітничими рухами, що протестували проти вільної торгівлі (початком їхньої революції став день, коли в дію вступила Північноамериканська угода про вільну торгівлю, або NAFTA). САНВ налагодила контакт із міжнародними організаціями на кшталт Червоного Хреста та переконувала всіх журналістів, яких тільки могла знайти, приїхати й поспостерігати за жорстокістю мексиканських військ на власні очі. Відрізані від багатьох традиційних засобів комунікації, члени САНВ почали масово використовувати нову, досі не перевірену силу Інтернету.

Цей маневр спрацював. Із солідарності до САНВ приєдналися десятки тисяч ліберальних активістів у понад 130 країнах, які говорили 15 різними мовами. Незабаром світова громадськість почала тиск на мексиканський уряд, щоб припинити маленьку війну в Чіапасі. Цей тиск був звідусіль. Мехіко пішло на поступки.

Утім після закінчення стрілянини конфлікт не згас. Натомість війну змінила безкровна політична боротьба, яку підтримувала глобальна мережа ентузіастів та прихильників, більшість з яких досі ніколи навіть не чули про Чіапас. Протягом наступних років ця мережа підштовхуватиме та улещуватиме мексиканський уряд щодо реформ, яких місцеві повстанці не могли здобути самі. «Постріли лунали десять днів, – скаржився мексиканський міністр закордонних справ Хосе Анхель Ґуррія у 1995 році, – але далі розгорталася війна чорнил, письмового слова, війна в Інтернеті».

Стало очевидно, що нестримний поступ інновацій Інтернету змінює суспільно-політичну структуру реального світу. Такий вплив мали винайдення веб-камери, запуск eBay та Amazon, поява онлайнових побачень, навіть перші підбурювані в Інтернеті скандали й злочини, один з яких призвів до імпічменту президенту (він виріс із плітки, опублікованої онлайн). У 1996-му Мануель Кастельс, один із провідних соціологів світу, зробив сміливе передбачення: «Інтернет-інтеграція друкованих, радіо- та аудіовізуальних засобів у єдину систему обіцяє вплив на суспільство на рівні появи алфавіту».

Менше з тим, найдалекоглядніші з інтернет-візіонерів узагалі не були науковцями. У 1999 році музикант Девід Боуї дав інтерв’ю BBC. Замість того щоб рекламувати свої альбоми, музикант почав філософствувати щодо майбутнього технологій. Він пояснив, що Інтернет не лише зводитиме людей разом, а й розводитиме. «Щонайменше до середини 1970-х ми насправді відчували, що все ще живемо у видимості єдиного, абсолютного, створеного суспільства – де була відома правда та відома брехня і не було жодного дуалізму чи плюралізму щодо наших переконань, – сказав артист, колись відомий як Зіґґі Стардаст. – [Потім] ця єдність зникла. І це, на мою думку, породило таку мережу, якою є Інтернет. Вона демонструє, що ми живемо в повній роз’єднаності».

Інтерв’юера спантеличила впевненість Боуї в силі Інтернету. «Ви маєте розуміти, що деякі з ваших заяв щодо Інтернету перебільшені», – заперечив він співрозмовнику.

Боуї похитав головою: «Ні, знаєте, я не згодний. Не думаю, що ми бачили навіть верхівку айсберга. Як на мене, потенціал користі й шкоди, що їх Інтернет може заподіяти суспільству, годі уявити. Думаю, ми насправді перебуваємо на порозі чогось запаморочливого й страшного… Воно зруйнує наші ідеї про те, чим є ці мережі».

Євангеліє від Марка

«На меті було створити не онлайн-спільноту, а дзеркало реального життя».

На зернистому відео 2005 року хлопець студентського віку сидить на диванчику в тісній кімнатці, тримаючи червону пластянку. Юнак намагається описати, чим є його новий винахід і – найголовніше – чим він не є. «Це не пересічне місце, щоб “позависати” онлайн, – пояснює юний Марк Цукерберґ. – Це щось набагато більше».

Цукерберґ належав до першого покоління, народженого у світі, де Інтернет став доступний широкому загалу. До 12 років Марк уже створив ZuckNet, чат-сервіс, що зв’язував стоматологічну практику його батька з родинним комп’ютером. Ще до закінчення школи хлопець пройшов курс інформатики для студентів. А потім одного вечора у 2003-му 19-річний другокурсник Гарварду Марк Цукерберґ почав новий амбітний проект. Але зробив це без жодного наміру змінити світ.

У той час кожен гарвардський факультет мав свої «фейсбуки», де були зібрані студентські фото. Студенти використовували їх як довідники про нових однокурсників, а також як привід, щоб потеревенити про них у вітальні гуртожитку. Спочатку ці довідники друкували як буклети, але потім почали оприлюднювати в Інтернеті. Цукерберґ виявив, що онлайнову версію можна легко зламати і скачати портрети студентів. Тож за тиждень напруженого кодування він написав програму, що давала користувачам змогу оцінювати, котрий із двох випадково обраних студентських портретів привабливіший. Він назвав свій витвір Facemash. Відвідувачів сайту вітало сміливе твердження: «Чи судитимуть нас за виглядом? Ні. Чи оцінюватимуть за ним? Так».

Facemash виник онлайн недільного вечора і набував популярності зі швидкістю лісової пожежі, зібравши протягом перших кількох годин близько 22 тисяч голосів. Так само швидко зростало й обурення студентів. Коли сердиті меседжі переповнили скриньку вхідних повідомлень, Цукерберґ був змушений вибачатися. Поставши перед дисциплінарним комітетом університету, він отримав суворе попередження за свій несмак і порушення конфіденційності. Цукерберґа присоромили, однак про нього заговорили.

Невдовзі по тому Марка запросили створити сайт знайомств коледжу. Потайки юнак спрямовував більшу частину своєї енергії в іншому напрямку, розробляючи платформу, яка б поєднала елементи запланованого сайту знайомств з уроками, засвоєними із Facemash. 11 січня 2004 року Цукерберґ офіційно зареєстрував новий домен TheFacebook.com. Не минуло й місяця, як там зареєструвалися 20 тисяч студентів елітних університетів з усієї країни, а ще десятки тисяч вимагали зробити Facebook доступним у своїх навчальних закладах.

Тих, кому пощастило спробувати нову соцмережу, тонка суміш персональних профілів, публічних постів, миттєвих повідомлень та груп спільних друзів переповнювала почуттями інтимності й унікальності. Перші користувачі також переживали новий тип відчуття – залежності від Facebook. «Відтоді, як я зареєструвався, мене немов заціпило перед комп’ютером», – зізнався один з першокурсників у студентській газеті. Того літа Цукерберґ попросив про відпустку в Гарварді та сів на літак до Кремнієвої долини. Перш ніж повернутися до кампусу, він став мільйонером, а невдовзі після того й мільярдером.

Хоча Цукерберґ талановитий та підприємливий, самих лише цих якостей недостатньо, щоб пояснити успіх. Чого юнакові не бракувало – і що мали всі найяскравіші винахідники в історії – так це ідеального відчуття часу.

Зрештою, Facebook навряд чи був першою соціальною мережею. Ще від часів скромного початку любителів наукової фантастики 1980-ті та початок 1990-х років бачили чимало онлайнових дощок оголошень і групових повідомлень. Коли Інтернет став комерційним і набував стрімкої популярності, люди шукали вигоду від наших прагнень, а може, й від потреби поширювати інформацію. Це був початок «соціальних мереж» – платформ, побудованих довкола ідеї, що розширювана мережа користувачів може створювати та поширювати контент у нескінченному (та нескінченно прибутковому) циклі.

Першу компанію, покликану створити онлайн-платформу для особистих стосунків, запустили в 1997-му. Фірма Six Degrees спиралася на ідею, яку вперше запропонували соціологи. Ішлося про те, що між будь-якими двома людьми у світі не більше шести «рукостискань». На цьому новому сайті можна було вести переліки друзів, постити на спільних дошках оголошень і навіть розширювати вашу мережу до другого й третього «рукостискання». На своєму піку Six Degrees заявляла про 3,5 млн зареєстрованих членів. Однак використання Інтернету було ще надто нерівномірним, щоб мережа збільшувала свій масштаб, а браузери виявилися надто примітивними, щоб реалізувати багато з найсміливіших амбіцій розробників.

До кінця 1990-х було створено цілу низку таких нових віртуальних сервісів. Перші сайти знайомств, як-от Match.com, фактично застосовували модель eBay з її ринковим майданчиком. З появою в 1997 році серії Ultima, що давала користувачам змогу створювати клани воїнів, популярності набули багатокористувацькі онлайнові рольові ігри (MMORPG). А в 1999-му один молодий програміст запустив LiveJournal, що пропонував доступ до динамічних онлайнових щоденників. Ці журнали спочатку назвали «веблоги», але невдовзі скоротили до «блогів». Усі ці мережі процвітали (протягом десяти років активних блогів було вже понад 100 млн), але в усіх соціальність була лише побічним ефектом основної функції. Золотий час іще не настав.

А потім почався армагеддон. У 2000 році мильна бульбашка інтернет-компаній луснула, і 2,5 трлн доларів інвестицій у Кремнієву долину протягом кількох тижнів розтанули як дим. Сотні компаній зазнали краху. Втім цей крах мав також той самий відновлювальний ефект, що й лісова пожежа. Він простелив шлях новому поколінню цифрових сервісів, що виникали на обвуглених залишках старих.

Навіть коли грошовий потік у Кремнієву долину змілів, Інтернет продовжив своє дивовижне зростання. А коли у 2004 році запустили Facebook, 360 млн користувачів Інтернету на початку тисячоліття зросли до близько 820 млн. Тим часом швидкість з’єднання кращала приблизно на 50 % щороку. Телефонний модем, чий традиційний звук набору номера супроводжував та засмучував користувачів, поступово відходив у минуле, витіснений широкосмуговою передачею. Завантаження зображень та відео, яке колись займало хвилини чи навіть години, тепер потребувало кількох секунд.

Найважливішою стала постійна еволюція HTML та інших мов веб-розробки, що визначали основні можливості Інтернету. Перші інтернет-браузери були елементами програмного забезпечення, що надавали доступ до фактично статичної Всесвітньої павутини. Відвідувачі могли перестрибувати зі сторінки на сторінку веб-сайту, але вони рідко могли змінювати написи на цих сторінках. Однак поступово веб-сайти стали обробляти команди користувачів, надавати доступ до величезних баз даних та оновлювати їх і навіть налаштовувати сприйняття користувачів за допомогою сотень чи тисяч змінних. Наприклад, пошук у Google був направду орендою одного з найпотужніших у світі суперкомп’ютерів. Він мав запустити сервери по всьому світу, просто щоб допомогти вам знайти, хто озвучував кота Салема у серіалі «Сабріна – юна відьма» (то був Нік Бекей). Інтернет ставав не лише швидшим, але й візуально досконалішим. Він був водночас дружнім до користувачів і дедалі більше їх контролював. Медіапідприємець Тім O’Рейлі назвав цей новий, удосконалений Інтернет «Web 2.0».

Яскравою ілюстрацією революції Web 2.0 у дії була «Вікіпедія», яку запустили у 2001-му. Відтоді як Пліній-старший уклав найпершу енциклопедію в I столітті нашої ери, ці зібрання знань мали єдине джерело, їх зберігали в бібліотеках чи продавали від дверей до дверей. Натомість «Вікіпедія» стала енциклопедією цифрової ери, сформованою з «віків» – шаблонів веб-сайту, що будь-кому давали змогу редагувати сторінки чи додавати нові. У результаті постала керована користувачами, нескінченно розширювана мережа знань – фактично менша версія Інтернету. До 2007 року англомовна «Вікіпедія» накопичила вже понад 2 млн статей, що зробило ресурс найбільшою енциклопедією в історії.

Однак «Вікіпедія» була лише для знань. Перший сайт Web 2.0, орієнтований на соціальні мережі друзів, запустили у 2002-му. Назва Friendster була імпровізацією на тему Napster – безкоштовної (й сумновідомої) системи обміну файлами між рівноправними вузлами, що давала користувачам змогу пересилати одне одному музику. Створена за тим самим проектом нова мережа замість музичних піратів з’єднала групи друзів. Не минуло й кількох місяців, як Friendster зібрав 3 млн користувачів.

Невдовзі виникла низка онлайнових компаній, що шукали прибутку в нових перспективних соціальних мережах. Myspace пропонувала феєрію мультимедіа: налаштовувані профілі та вбудовувану музику, пересипані всілякими іншими яскравими можливостями. Підтримувана музикантами та розрахована на підлітків, Myspace нелюб’язно потіснила Friendster з його місця. Потім виникла LinkedIn – поважна професійна соцмережа, що працює й досі. І нарешті з’явився Photobucket – «полегшений» сервіс соцмережі, що пропонував досі неймовірне: безкоштовне, майже безмежне сховище зображень.

У цей вирішальний момент у бій вступив Facebook. Спочатку користувачів потрібно було запрошувати до цієї соціальної мережі. Не минуло й року, як сервіс поширився на 800 університетських кампусів і мав уже понад мільйон активних акаунтів, обмежуваних вимогами, що походили від спокуси ексклюзивності. Коли Facebook прибрав свої початкові бар’єри щодо входу, до цього онлайнового клубу долучилося ще більше людей. До кінця 2007 року сервіс налічував 58 млн користувачів.

Позаяк стрімке зростання тривало, Цукерберґ шукав способів зробити своє творіння ще більш корисним та незамінним. Він запровадив стрічку новин – динамічну прокрутку оновлень статусів і «поширень», що перетворили Facebook зі статичного веб-сервісу на справжній живий світ. Це теж зробило Facebook рушієм того, що світ знав про все: від особистого життя користувачів до глобальних новин. Однак попри всі розширені можливості, було мало відомо про алгоритм, який керував помітністю, а отже, важливістю елементів стрічки новин. Видавалося, що, як і багато внутрішніх механізмів Facebook, він відомий лише Цукерберґу та його працівникам.

Коли сила та масштаб Facebook перевершили найсміливіші мрії, Цукерберґ почав приділяти більше уваги його (та своєму) потенційному місцю в історії. Він усвідомлював, що Facebook не лише пропонував спосіб поширювати новини, але й обіцяв формувати та створювати картини в масовій свідомості. У 2007 році Цукерберґ пояснив це так: «Можна почати сплітати реальні події в оповідання. Оскільки ми наближаємося до цього, то перетворюємося на масового видавця. По 20–30 фрагментів інформації чи розповідей на день – це загалом уже 300 млн історій. Усе йде до того, що ми щодня публікуватимемо більше, ніж більшість інших видавців протягом усього часу своєї роботи».

Не мине й десяти років, як Facebook матиме 2 млрд користувачів – більшу спільноту, ніж чисельність будь-якого народу на Землі. Обсяг щоденного спілкування на серверах Facebook перевищить накопичені письмові твори протягом усієї історії людства. Сам Цукерберґ стане неначе Вільям Рендольф Герст, перенесений на світову арену, щоб розважати міністрів та інших високопосадовців зі свого бежевого кабінету в Менло-Парку, Каліфорнія. Цукерберґ продемонструє дрон Facebook на сонячній енергії папі Римському та стане третейським суддею військових дій в Україні. У його руках буде зосереджено більше влади та впливу, ніж цей підліток чи будь-який першопроходець Інтернету міг собі колись уявити.

Але це майбутнє поки не настало. Перш ніж Facebook та до нього подібні – нові обличчя Інтернету – зможуть поглинути світ, потрібна буде одна заключна революція.

Усесвітня павутина стає мобільна

9 січня 2007 року співзасновник та генеральний директор компанії Apple Стів Джобс надяг свою фірмову чорну водолазку й піднявся на сцену, щоб познайомити світ із новою технологією. «Сьогодні Apple заново винаходить телефон!» – радісно оголосив Джобс. Хоча тоді про це ще ніхто не знав, упровадження айфона стало також ознакою деструкції. Сімейні обіди, канікули, неоковирні розмови в ліфті та навіть базові поняття про конфіденційність – усі вони невдовзі опиняться під загрозою блискучого чорного прямокутника, який тріумфально тримав у своїй руці Джобс.

Айфон, звісно, не був першим мобільним телефоном. Пальма першості належала монстрові від компанії Motorola, завдовжки 30 см і вагою понад кілограм, винайденому в 1973-му і вперше проданому через десять років за скромненьку ціну (за нинішнім курсом) – 10 тисяч доларів. Не був айфон і першим смартфоном із виходом в Інтернет. Інженери фірми Ericsson створили такий ще у 1997-му, оснастивши його тачскріном та повністю робочою клавіатурою. Тоді таких смартфонів виготовили лише 200 штук. Просто технології того часу були надто затратними й повільними.

Зате айфон був сексі. І причина полягала не лише в обтічному дизайні. Доступ до Інтернету вже не був чимось надзвичайним чи другорядним – він став центром ідентичності. Переповнена аудиторія на виставці Macworld Expo 2007 просто ревла від захвату, коли Джобс зачитав перелік його характеристик: тачскрін, переносна інтеграція кіно, телебачення та музики, високоякісна камера й суттєві вдосконалення прийому дзвінків і голосової пошти. Однак головною інновацією айфона був швидкісний браузер наступного покоління, здатний згортати та перетасовувати веб-сайти, що робив мобільним увесь Інтернет.

Через рік Apple офіційно відкрив свій App Store. Це окреслило ще один епохальний зсув. Понад десятиліття смартфон можна було використовувати лише як телефон, калькулятор, годинник, календар та книжку з адресами. Аж раптом відкрилися шлюзи для будь-яких можливостей, якщо ті йшли каналом центрального ринкового майданчика. Розробники одразу запустили власні інтернет-ігри та утиліти, що ґрунтувалися на потужному апаратному забезпеченні айфона. (Сьогодні таких додатків уже близько 2,5 млн.) Після запуску операційної системи Google Android та конкурентного Google Play Store того самого року смартфони перестали бути нішею тільки любителів техніки, і невдовзі інтернет-бізнес докорінно змінився.

До 2013 року абонентів мобільної широкосмугової мережі по всьому світу було вже близько 2 млрд, а до 2018-го – 6 млрд. До 2020-го очікували, що ця кількість сягне 8 млрд. У Сполучених Штатах, де смартфонами користувалися три чверті американців, ці пристрої вже давно потіснили телевізори з верхівки найпопулярнішої техніки.

У поєднанні з соцмережами смартфон прибрав останню велику перешкоду в гонитві, розпочатій тисячі років тому. Раніше, навіть якщо інтернет-сервіси працювали ідеально, користувачі стояли перед вибором. Вони могли бути в реальному житті, але поза Інтернетом. Або вони могли віддати перевагу своєму цифровому життю майже в ізоляції, так щоб проводити час у товаристві комп’ютера. Відтепер, із появою кишенькового пристрою з виходом в Інтернет, люди отримали можливість підтримувати обидві ідентичності одночасно. Будь-яка думка, висловлена вголос, могла бути так само легко поширена у швидкому пості. Миттєва світлина запаморочливого заходу сонця чи якоїсь страви (особливо страви) могла пролетіти тисячі кілометрів ще до того, як їжа прохолоне. Коли винайшли мобільні живі стріми, онлайн- та офлайн-спостерігачі могли споглядати ті самі події паралельно.

Одним із найперших вигоду від смартфона отримав Twitter. Цю компанію заснували у 2006 році старожили Кремнієвої долини та затяті прихильники свободи слова. Вони уявляли собі платформу з мільйонами людських голосів, що розповідають про своє життя висловлюваннями по 140 символів (ця кількість була взята зі 160-символьного обмеження, яке накладали мобільні SMS-повідомлення, мінус 20 символів на URL). Це відображало нову ідею: значення має саме мережа, а не контент у ній. Співзасновник Twitter Джек Дорсі пояснював це так: «Ми зазирнули у словник… і надибали слово twitter, що виявилося просто ідеальним. У визначенні йшлося: “короткий спалах непослідовної інформації” та “цвірінькання пташок”. Саме цим і був наш продукт».

Використання смартфонів зростало, як і Twitter. У 2007 році його користувачі публікували по п’ять тисяч твітів на день. До 2010-го ця кількість сягнула 50 млн, а до 2015-го – 500 млн. Найкраща тоді веб-технологія пропонувала користувачам можливість додавати до оновлень гіперпосилання, зображення та відео.

Незабаром Twitter трансформував новини – і не лише спосіб їхнього сприйняття (наприклад, про смерть Майкла Джексона у 2009-му), але й спосіб подачі. Журналісти почали використовувати соцмережі, щоб писати нотатки й уривки інформації, поширюючи дописи в реальному часі. Вони отримували негайні відгуки, і Twitter, за словами технічного репортера Фархада Манджу, був для цього «потрібним місцем». Він нагадував клуб для всіх, «де багато журналістів підсвідомо створювали та коригували світогляд». Соціальні мережі стали майданчиком, де люди вирішували, що заслуговувало потрапити в новини, а що ні.

Twitter також пропонував засоби поширення інформації без залучення журналістів. Політики та знаменитості використовували цю соцмережу, щоб писати власні повідомлення. Дональд Трамп прирівняв свій Twitter-акаунт до «володіння власною газетою», але значно досконалішою, де подається лише одна ідеальна думка: його. Лише за кілька років Twitter стане рушієм політичних повідомлень у більшій частині світу, навіть попри відносно «маленьке» населення у 330 млн користувачів.

Стрімке покращення якості камери смартфонів та мобільної пропускної здатності також почало змінювати особливості соцмереж. У 2010 році запустили Instagram – фотообмінний сервіс наступного покоління, що поєднував профілі користувачів, хештеги та низку привабливих фільтрів зображень. До 2017-го Instagram щодня додавав до своїх архівів понад 60 млн фото. Цукерберґів Facebook поглинув його так само, як десятиліттям раніше Google прибрав до рук його відеоконкурента YouTube.

Перш ніж хоч хтось це усвідомив, мобільна техніка, ретельно продумані крамниці додатків та корпоративна консолідація зумовили ще одну велику зміну Інтернету – вона стосувалася контролю. Після десятиліть вільного розвитку компанії, які ще нещодавно вважалися стартапами, швидко доросли до управління величезними цифровими імперіями з сотнями мільйонів віртуальних мешканців. Найважливіше, що ця купка компаній створювала центр, від якого залежали мільйони інших онлайнових сервісів.

Схоже на те, що так триватиме ще якийсь час. Титани індустрії купують потенційних конкурентів за такі шалені гроші, якими мало хто дозволить собі розкидатися. Facebook, наприклад, купив у 2014-му WhatsApp за 19 млрд доларів, що стало найбільшим придбанням венчурної компанії в історії. Навіть якщо дрібніші компанії й зберігають незалежність, ці титани тепер контролюють основні шляхи доступу до Інтернету сотень мільйонів людей. У країнах, як-от Таїланд та Філіппіни, Facebook буквально замінив собою Інтернет. Попри весь креативний хаос Інтернету, ним керує купка цифрових царків.

Ось так ми маємо Інтернет – нібито знайомий, але й водночас невпізнаваний для його засновників, із важливими наслідками не лише для майбутнього павутини, але й для майбутнього політики та війни також. Тім Бернерс-Лі писав про це так: «Павутина, до якої багато хто підключився роки назад, – це не те, що бачать нові користувачі. Те, що колись було широким вибором блогів та веб-сайтів, нині сплющено під вагою кількох домінантних платформ. Така концентрація влади створює нових наглядачів, що надають змогу купці діячів контролювати, які ідеї та думки бачитимуть та поширюватимуть… Ба більше, той факт, що влада сконцентрована серед такої малої кількості компаній, робить можливим перетворити павутину [на зброю] у великих масштабах».

Це схоже на те, як раніше технічні революції створювали нові класи магнатів, а також нові сили, що брали участь у конфліктах. Однак ця ситуація відрізняється розмахом контролю нинішніх компаній. Ґульєльмо Марконі, наприклад, винайшов радіо і намагався монополізувати його. Але він був не в змозі стримати поширення цієї технології чи контролювати нову мережу радіомедійних компаній. Навряд чи він уявляв собі, що визначатиме, які повідомлення політики чи військові можуть передавати радіохвилями, або що захопить весь світовий ринок реклами в них. Аналогічно винаходи Семюеля Морзе, а потім Александра Ґрема Белла породили AT & T – найуспішнішу комунікаційну монополію XX століття. Але ані вони, ані їхні корпоративні наступники й не наближалися до політичного та економічного впливу, який мають сучасні засновники провідних технічних компаній.

Є ще одна відмінність між цією та попередніми технічними революціями: не всі з цих скоробагатьків мешкають на Заході. WeChat, по-справжньому дивовижна модель соцмережі, що виникла у 2011 році, невідома багатьом мешканцям західного світу. Покликана задовольнити унікальні потреби величезного, але здебільшого ізольованого китайського Інтернету, WeChat може стати моделлю ширшого майбутнього Інтернету. Відома як «супердодаток», вона поєднує соціальні медіа та ринковий майданчик, немов компанії, на кшталт Facebook, Twitter, Amazon, Yelp, Uber та eBay, злиті в одну, щоб керувати мережею близько мільярда користувачів. У WeChat можна знаходити та вивчати підприємства, замовляти їжу й одяг, отримувати платежі, викликати машину, постити відео і, звісно, розмовляти з друзями, рідними та ким завгодно. Цей додаток такий необхідний для сучасного життя, що китайські громадяни буквально не можуть без нього: їм навіть не дозволяють видаляти свої акаунти.

Кінець дитинства

Словом, Інтернет виріс із дитячого віку.

Протягом одного покоління він розцвів від проекту кількох науковців із двох університетських комп’ютерних лабораторій до мережі, що охопила половину населення світу. За цим зростанням стоїть неймовірне розширення демографії нової спільноти. Типовий користувач Інтернету – це більше не білий американський комп’ютерник із Каліфорнії. Понад половина користувачів тепер мешкають в Азії, а ще 15 % – в Африці. Джейкоб Нільсен, один із перших розробників Інтернету, якось сказав про зміни «обличчя» користувача Інтернету так: «За статистикою, типовий новий користувач – це, імовірно, 24-річна жінка з Шанхая».

Половина населення світу вже перебуває онлайн, а інша половина невдовзі там опиниться. За прогнозами, до цієї величезної цифрової екосистеми щороку приєднуватимуться сотні мільйонів нових користувачів. Здебільшого це трапиться в країнах, що розвиваються, де сьогодні мешкає дві третини онлайнового населення. Розвиток Інтернету там перевищив розширення базової інфраструктури. У південних регіонах Африки швидке запровадження смартфонів протягом наступних п’яти років призведе до подвоєння кількості підключень до мобільної широкосмугової мережі. За оцінками Ради нацбезпеки США, на півдні Африки та Азії доступ до Інтернету мають більше людей, ніж до надійного електропостачання.

Урешті-решт, від Інтернету сьогодні нікуди не подітися. Всі, хто захоче уникнути його покриття, не досягнуть у цьому успіху. Навіть віддалені райони Афганістану та Конго користуються вай-фаєм. У базовому таборі на горі Еверест за 5300 м над рівнем моря стомлені альпіністи можуть натрапити на повністю функціональне кіберкафе. Тим часом за сотні метрів під поверхнею Землі ВПС США почали переробляти комунікаційні системи своїх ядерних бункерів. Одне з удосконалень – забезпечення людям, що спостерігатимуть за армагеддоном, доступу до Facebook.

Усі ці люди в усіх згаданих місцях скеровують онлайн-світ, що вже й так зріс до неосяжних розмірів. Хоча кількість веб-сайтів перевищила мільярд ще десь у 2014-му, невідомо скільки ще мільйонів криється в «глибокій павутині», прихованих від допитливих очей Google та інших пошуковиків. Якщо порахувати весь контент із унікальною веб-адресою, що був створений по всіх соцмережах, то кількість інтернет-вузлів зросте до багатьох трильйонів.

У певному сенсі Інтернет пройшов шлях усіх засобів комунікації минулого. Після десятиліть неприборканого розширення павутина потрапила під контроль кількох велетенських корпорацій. Вони надто великі, щоб зазнати краху, а якщо й зазнають, то неминуче потягнуть за собою велику частину світового бізнесу.

Але в іншому очевидному сенсі Інтернет геть не схожий на своїх попередників. Онлайн-повідомлення може облетіти земну кулю зі швидкістю світла, залишаючи таких, як бідний марафонець Фідіппід, за бортом. Повідомлення не потребує жодних обтяжливих дротів чи роботи оператора. Воно може подолати мовні бар’єри завдяки простому натисканню кнопки.

Проте повідомлення – це також інструмент масової передачі, непорівняно швидший за друкарський верстат і вільніший, ніж радіо та телебачення. Усі обміни повідомленнями щохвилини приєднуються до мільйонів інших, взаємодіючи так, що цей процес мало нагадує потік інформації століття тому.

Ось чим став Інтернет. Це найпослідовніший розвиток комунікацій від часів винайдення письмового слова. Втім, як і його попередники, він безнадійно прив’язаний до людського сприйняття політики та війни. Прив’язаний навіть тісніше, ніж будь-яка платформа досі. Адже Інтернет перетворився на колосальне інформаційне поле битви, перекресливши століття усталених уявлень про таємне та явне. Цю революцію ми й розглянемо далі.