Читать книгу Війна лайків. Зброя в руках соціальних мереж - P.W. Singer - Страница 5

ОПЕРАЦІЯ «СПИС НЕПТУНА», місія із захоплення Усами бен Ладена, була однією з найпотаємніших бойових операцій в історії. Коли команда «морських котиків» вирушила виконувати її вдосвіта 2 травня 2011 року, про цю операцію знали лише кількадесят людей по всьому світу. Одну групу розмістили в цілком таємному військовому центрі тактичних операцій, а іншу зібрали в кімнаті для нарад Білого дому. Там президент Барак Обама та його радники стежили за успіхами «котиків» за 12 тис. км з допомогою прямого відеозв’язку, що був єдиним джерелом інформації про місію.

Або принаймні мав бути. Ніхто й не розраховував на акаунт @ReallyVirtual.

Це не був якийсь шпигун або журналіст. Справжнє ім’я пакистанського фаната техніки та власника кав’ярні – Согаїб Атар. У його профілі в соцмережі йшлося: «IT-консультант, що відпочиває від щурячих перегонів, ховаючись у горах зі своїм ноутбуком».

За кілька років до того Атар переїхав із гамірного міста Лагор до затишнішого містечка Абботабад, центру гірського туризму та бази Військової академії Пакистану – а тепер ще й місця перебування найрозшукуванішої людини в світі. Коли однієї ночі Атар працював над розробкою програми, його увагу привернув звук гелікоптерів угорі. І він просто зробив те, що мільйони людей роблять щодня: відкрив соціальну мережу, щоб поскаржитися.

«Над Абботабадом о першій ночі ширяє гелікоптер (рідкісний випадок)», – твітнув він спершу. А коли протягом кількох наступних хвилин «котики» розпочали свою операцію, Атар опублікував цілу купу скарг, що нагадували новинні репортажі. Коли перший гелікоптер полетів геть із тілом бен Ладена та жорсткими дисками з даними про зв’язки Аль-Каїди, Атар твітнув: «Лети звідси, гелікоптере, – поки я не дістав свою здоровезну мухобійку:-/». А коли «котики», що залишилися, підірвали збитий гелікоптер та завантажились у запасний, Атар поширив новину про вибух. «Сильний гуркіт до тремтіння вікон тут, у Абботабаді… Сподіваюся, це не початок чогось поганого:-S».

Вісім годин по тому одну з найважливіших подій десятиліття нарешті підхопили традиційні ЗМІ. На каналі NBC тоді йшов випуск «Зіркового кандидата». Дональд Трамп саме пояснював, чому «заново наймає» співачку Ла Тойю Джексон, коли передачу перервали. У несподіваному прайм-таймовому зверненні президент Обама оголосив, що в Пакистані відбувся таємний рейд і що Усама бен Ладен мертвий. «Справедливість перемогла», – підсумував президент. По всіх Сполучених Штатах люди танцювали на вулицях. А за тисячі кілометрів звідти Атар дійшов власного висновку. «Отакої: тепер я – той, хто вів живий блог про рейд проти Усами, сам того не відаючи».

В Абботабаді ці повідомлення просочилися в пообідді – цівкою, що швидко перетворилася на стрімкий потік. Кількість підписників Атара у Twitter підскочила з 750 до 86 тисяч. Його закидали проханнями про інтерв’ю та запитами в друзі. Місцеві журналісти ринули до його кав’ярні, щоб поговорити віч-на-віч. Непокоїло тільки, що дедалі більше людей онлайн звинувачували Атара в шпигунстві на користь американського чи пакистанського уряду. Вони стверджували, що тільки так Атар міг довідатися про надтаємну військову операцію.

Але правда була простішою та показовішою: Согаїб Атар випадково опинився поруч, мав напохваті комп’ютер та акаунт у соцмережі.

За часів першого інтернет-буму 1990-х його теоретики провіщали, що зв’язаний мережею світ призведе до хвилі так званого «розосередження». Вони описували, як, прибравши потребу в «проміжних» сервісах, Інтернет підірве всі усталені галузі. Незабаром розосередження перебудувало чимало царин: від роздрібної торгівлі (Amazon) і послуг таксі (Uber) до знайомств (Tinder). Випадок Атара продемонстрував, що галузь збору інформації зазнає такого самого розосередження. Репортер більше не мав бути неодмінно акредитованим журналістом і працювати на велику службу новин. Його роботу могла виконати будь-яка людина, що перебувала в потрібному місці в потрібний час. Але такий зсув стосувався не лише новинних репортажів. Він також змінював усіх, хто використовував цю інформацію: громадян, політиків, солдатів чи шпигунів.

У сюрреалістичній історії Согаїба Атара крився й ще один урок, непомічений багатьма в той час, але болісно очевидний спостерігачам у розвідспільноті США. Операція «Спис Нептуна» – одна з найпотаємніших в історії – була задокументована у реальному часі для всіх у світі. І це сталося випадково, у країні, де лише 6 % населення мали на той час доступ до Інтернету. А що буде в майбутньому, коли онлайн виходитиме дедалі більше людей? Ба більше: що робитимуть розвідслужби, коли секрети поширюватимуть не просто випадкові опівнічники, а організовані групи аналітиків, які спеціально шукатимуть у соцмережах ознаки операції, приховані від сторонніх очей?

«Секретам відтепер жити недовго», – із гіркотою сказав один із працівників ЦРУ.

Усе на поверхні

«Привітаймо “макаку”, – бундючно промовив вгодований чоловік у блакитній сорочці, вказуючи у бік камери. – Ласкаво просимо до Америки та реального світу Вірджинії».

Був серпень 2006 року, і сенатор Джордж Аллен виступав із промовою перед виборцями десь у сільській місцевості штату. Улюбленець консервативного крила Республіканської партії, він уже бачив себе переможцем цих перевиборів. Нещодавно Аллен здійснив пробні поїздки до Айови та Нью-Гемпширу, щоб перевірити настрої виборців перед потенційною президентською кампанією. Аллен не відав, що його політична кар’єра щойно закінчилася. Просто цієї миті. І все через Інтернет.

За камерою був С. Р. Сідарт, 20-річний волонтер, прихильник опонента Аллена, що взявся знімати події за участі сенатора. Сідарт також був американець індійського походження – і єдиний з-поміж усіх присутніх мав коричневу шкіру. А слово «макака», яким назвав його Аллен, португальською означало «мавпа». Так століттями говорили расисти.

Історія політиків, що говорять та роблять жахливі чи дурні речі під час кампанії, така стара, як і сама демократія. Проте траєкторія від невдалого моменту до фатальної помилки раніше потребувала роботи професійного журналіста, що мусив усе задокументувати, щоб потім оприлюднити через газету, радіо чи телеканал. А далі для справді загальнонаціонального розголосу новину мали підхопити інші професійні журналісти та їхні ЗМІ. На жаль для Аллена, соціальні мережі змінили цю схему й вивели його слова з-під контролю будь-якого політика чи журналіста.

Хвилинний запис Сідарта швидко запостили на YouTube, новій відеообмінній платформі, якій у 2006-му ледве минув рік. На той час цей крок був незвичайним, адже ролик не пройшов редагування і не був прикріплений до жодної ширшої розповіді. Проте це виявилося геніальним ходом, адже популярності ролика сприяла сама його природа. Просте для перегляду та поширення, відео Сідарта стало вірусним, і сотні тисяч людей переглянули його онлайн «із перших рук», а ЗМІ мали змогу повідомити про нього, спираючись на посилання.

Радники Аллена, майстерні й досвідчені у старій моделі політичних кампаній, були збиті з пантелику. Спершу вони заперечували інцидент. Потім заявляли, що Аллен не зробив нічого поганого, адже нібито слово «макака» не має расистського значення. А далі взагалі почали стверджувати, що Аллен насправді вжив слово «могавк», маючи на увазі схожу на ірокез зачіску Сідарта.

Проблема всіх цих пояснень була в тому, що, на відміну від минулого, тепер кожен охочий міг побачити докази сам. Кожен міг клікнути «плей» і прослухати ганебне слово знову і знову. Можна було побачити, що Аллен ужив слово, щоб описати єдину темношкіру людину в натовпі білих, натякнувши, що Сідарт – «несправжній» американець.

Лідерство Аллена розтануло, і він програв там, де перемога була вже мало не гарантована. Замість зробити заділ для президентських перегонів він не повернувся навіть у крісло сенатора. Щодо Сідарта, то він став найобговорюванішою людиною року: «символом політики XXI століття, відважного нового світу, в якому можна миттю поширити будь-який відеоролик, а будь-який 20-річний з камерою може все змінити».

Те, що ввійшло в історію як «момент макаки», стало ознакою радикальної прозорості Інтернету, що тільки починав змінювати збір і поширення інформації – та й саму природу секретності.

Після відносно нової цифрової камери, яку Сідарт використовував, щоб задокументувати доленосні слова Аллена, було випущено вже близько 9 млрд цифрових пристроїв із виходом онлайн. До 2020-го ця кількість злетить до 50 млрд, коли до наповнення Інтернету приєднаються пристрої в діапазоні від смартфонів до розумних автівок та зубних щіток.

Найголовніше, що всі ці нові пристрої з виходом онлайн мали дещо, чого бракувало техніці ARPANET і навіть комп’ютеру, який використовував Марк Цукерберґ, щоб створити Facebook. Ідеться про «датчики» – пристосування для збору інформації про світ за межами комп’ютера. Деякі датчики очевидні, на кшталт камери смартфона. Інші заховані всередині, на кшталт магнітометра та GPS, що надають інформацію про напрямок і місце розташування. Ці мільярди інтернет-пристроїв, кожен із купою датчиків, невдовзі можуть створити світ, де працюватиме майже трильйон таких пристроїв. А будь-яка викладена онлайн інформація супроводжується «метаданими», на кшталт цифрових міток, що надаватимуть подробиці походження та руху будь-яких онлайнових даних. Наприклад, кожне повідомлення у Twitter передбачає понад шістдесят п’ять різних елементів метаданих.

Така кількість датчиків та пов’язаних із ними метаданих утілює ідею, якої вже давно прагнуло (і боялося) людство: можливості постійного спостерігача. Давні греки уявляли його як Аргуса Паноптеса (Усевидця) – міфічного велетня зі 100 очима. За часів Просвітництва англійський філософ Джеремі Бентам перетворив цього монстра на Паноптикум – гіпотетичну будівлю, в якій усі мешканці опиняться як на долоні, але ніколи не бачитимуть тих, хто спостерігає за ними. Бентам уважав, що цей проект згодиться для фабрик чи в’язниць. Потім Джордж Орвелл надав паноптичній ідеї ще похмурішого розвитку в романі «1984». Його футуристичний тоталітарний світ сповнений «телекранами», настінними телевізорами, що спостерігали за глядачами через вбудовану камеру.

Сьогодні поєднання масових датчиків та соціальних мереж перетворює дивовижні фантазії на не менш дивовижну реальність. От тільки замість богів чи правителів ми самі колективно провадимо спостереження. Через десять років після помилки Аллена будь-який поважний політик, дивлячись у натовп із сотень людей, міг обґрунтовано припустити, що є об’єктом купи фото- та відеозйомок, а також текстових і аудіозаписів, кожен із яких здатен призвести до вибухової реакції соцмереж. Такий політик, мабуть, засмутився б, якби ніхто нічогісінько не опублікував про подію онлайн. Щоб такого не допустити, він би зробив це сам. У підготовці до проміжних виборів у США 2018 року деякі кандидати публікували у Facebook понад десять відео на день.

Усе це геть не означало, що помилок, на кшталт Алленової, більше не траплялося чи що ніхто не дозволяв собі расистських коментарів. Радше навпаки. Коли все можна зафіксувати, фіксують геть усе.

Обсяг даних, зібраних про світ довкола нас, а потім оприлюднених онлайн, просто надзвичайний. За якусь хвилину Facebook бачить створення 500 тисяч нових коментарів, 293 тисяч нових статусів та 450 тисяч нових фото; YouTube – завантаження понад 400 годин відео, а Twitter – понад 300 тисяч твітів. Поза тим існують мільярди елементів доданих даних та метаданих, таких як тегування друзів на фото у Facebook чи системне маркування вежі стільникового зв’язку, через яку передали повідомлення. У Сполучених Штатах розмір цього «цифрового Всесвіту» подвоюється що три роки.

Кожен елемент інформації може походити від спостерігача, який свідомо фіксує виступ чи перестрілку, або поширюватися мимоволі, як у випадку, коли Атар висвітлював рейд проти бен Ладена. Найцінніша інформація може опинитися на тлі. Фотографуючи затоку, китайські туристи якось випадково розкрили секрети нового авіаносця своїх ВМС, будівництво якого тривало неподалік. Важливу новину можна знайти в технічних довідкових документах. Одного разу спортивні додатки ненавмисно розкрили все: від пересування вбивці, що скоював свій злочин, до розташування таємної в’язниці ЦРУ на Близькому Сході. (Теплова мапа, що ґрунтувалася на відстеженні щоденних пробіжок агентів уздовж периметра бази, надала майже ідеальні її обриси.)

У 2017-му генерал Марк Міллі, начальник штабу армії США, підсумував значення технологій для військових: «Уперше в історії людства бути непоміченим майже неможливо». Врахуйте, що під час підготовки до відкриття другого фронту в червні 1944-го союзники зосередили на Британських островах 2 млн солдатів та десятки тисяч танків, гармат, джипів, вантажівок та літаків. Хоча німецька розвідка знала, що союзні війська перебували там, вона так і не визначила, де чи коли вони завдадуть удару. Ця інформація надійшла, лише коли перші американці вже штурмували Юта-Біч. Зате сьогодні одного-єдиного Facebook-акаунта солдата чи місцевого цивільного було б достатньо, щоб провалити всю операцію. Фактично, щоб її провалити, достатньо навіть їхнього цифрового мовчання, позаяк пробіл у зазвичай насиченій активності в соцмережах сприймався б підозріло.

І так виявляють не лише переміщення армії. Схожі дані можна використовувати, щоб виявляти географічне положення окремих людей, навіть за обставин, коли вони б того не хотіли. Наприклад, Ashley Madison – це соцмережа, де спілкуються люди, які наміряються зрадити супутників життя. Алгоритми відстежують соціальні мережі, щоб виявити, коли відряджені прибувають до готелю (а отже, найімовірніше відділяються від своїх благовірних). Аналогічним чином під час бойових дій в Україні 2014 року російська військова розвідка вистежувала смартфони українських солдатів, що прибували на передову. Так само як Ashley Madison використовує дані геолокації, щоб засипати веб-рекламою потенційно зрадливих відряджених, росіяни використовували їх, щоб розсилати повідомлення на кшталт: «Ваші тіла знайдуть, як зійде сніг». А потім по українцях гатила артилерія.

Але всю цю інформацію виокремлюють не лише великий масштаб та форма. Річ у тім, що вона здебільшого про нас і надаємо її ми самі. Усе почалося 2006 року, коли Facebook оновив дизайн і додав маленьке текстове віконечко з простим питанням: «Про що ви думаєте?» Відтоді «оновлення статусу» дає людям змогу використовувати соцмережі, щоб поширювати про себе що завгодно: від роздумів та фото з геоприв’язкою до живих відеотрансляцій і стікерів доповненої реальності.

І ось тепер ми – самостворені монстри. Не лише спостерігачі, а й хронічні поширювальники. Ми публікуємо все: від дріб’язку (як-от список покупок) до найважливіших подій (народження дитини, про яке один із нас дійсно твітнув наживо). Поширюються «селфі» – фото, які ми самі робимо й поширюємо онлайн. За сучасного темпу життя середньостатистичний американець III тисячоліття зробить протягом життя близько 26 тисяч селфі. Військові пілоти роблять селфі під час бойових вильотів. Біженці – на знак того, що досягли безпечного місця. У 2016 році жертва викрадення літака взагалі вчинила оригінально: зробила селфі з тим, хто її викрав.

Безумовно, ці пости демонструють особистий досвід. Але сьогодні вони також віддзеркалюють найважливіші аспекти публічної політики. Першим зі світових лідерів використовувати соціальні мережі почав прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер у 2008-му. Далі його приклад надихнув президента США Барака Обаму. Десятиліття по тому до них приєдналися лідери 178 країн. Навіть колишній президент Ірану Махмуд Агмадінеджад, котрий, як відомо, заборонив Twitter під час свого жорстокого правління, відтоді встиг змінити думку щодо моральності (та корисності) соціальних мереж. Він дебютував онлайн з дружнім англомовним відео, де стояв біля іранського прапора. «Любитимемо одне одного», – твітнув він.

І йдеться не лише про світових лідерів. Власні новини сьогодні поширюють урядові установи всіх рівнів і типів, від близько чотирьох тисяч національних посольств до ради п’ятикласників будь-якої середньої школи. Військові також вступили у гру. Армія, ВМС, ВПС та морська піхота Сполучених Штатів – усі офіційно присутні в соцмережах. Так само й їхні бази, бойові підрозділи, генерали та адмірали. Сьогодні оновлюється навіть статус окремих військових операцій. Коли центральне військове командування США розширило у 2016-му операцію «Непохитна рішучість» проти ІДІЛ, користувачі Twitter могли стежити за нею безпосередньо через хештег #TalkOIR. Один американський військовий офіцер навіть запустив на дискусійному форумі Reddit фірмову серію «Питайте мене про що завгодно». Він відповів на десятки питань про стан операцій проти ІДІЛ і не дозволив завести себе на манівці.

Усі ці поширення призвели до неосяжного, нескінченно стрімкого потоку інформації. Це важливо не тільки тут і зараз. Насправді онлайн ніщо не зникає. Навпаки, дані накопичуються, тільки й очікуючи нагоди вигулькнути у слушний момент. За словами професора права Джеффрі Розена, революція соцмереж фактично позначила «кінець забуття».

Таке масштабне накопичення оновлень, миттєвих фото та постів з часом пропонує власні відкриття. Найяскравішим прикладом цього є перший президент, який використовував соцмережі ще до висунення своєї кандидатури. Як телезнаменитість та давній фанат соцмереж, Дональд Трамп прийшов у політику з величезним цифровим шлейфом за плечима. Інтернет-архів містить легкодоступне, завантажуване зібрання з-понад тисячі годин пов’язаних із Трампом відео, тоді як його Twitter-акаунт видав близько 40 тисяч повідомлень. Ніколи ще президент не поширював стільки сам (не лише пересічних повідомлень, але й виявів неврозів та конкретних психологічних проблем) напоказ усьому світу. Трамп – це найвпливовіша у світі людина, сама сутність якої наклала відбиток на Інтернет.

Безпрецедентну цінність цього сховища інформації пояснює Том Ніколс – викладач Військового коледжу ВМС США, який під час холодної війни працював на розвідку: «Ви би точно не хотіли, щоб ця інформація колись потрапила до ворога. Однак вона вся тут… Це також показник того, як президент аналізує інформацію – чи як він її не аналізує, якщо вона йому не подобається». Подейкують, що російські розвідслужби дійшли того самого висновку, використовуючи Twitter-акаунт Трампа як полотно для написання психологічного портрета сорок п’ятого президента США.

Та, попри свою величину, онлайн-досьє Трампа охоплює лише одне десятиліття, а почав політик його вести тільки у віці близько шістдесяти років. У майбутньому ледь не кожен політик, генерал, солдат чи виборець матиме набагато більший масив даних із набагато молодшого віку. Фактично ці неминучі записи цілком можуть змінити погляди тих, хто прагне стати лідером у майбутньому. Як сказав Барак Обама після того, як залишив посаду: «Якби ви мали картину всього, що я робив у школі, то, мабуть, не бачити мені крісла президента Сполучених Штатів».

Наслідки масштабного віртуального поширення виходять за межі віддзеркалення наших повсякденних занять. Соцмережі також можуть відчинити прозоре вікно в наші психологічні та неврологічні стани. Люк Старк, науковий співробітник кафедри соціології Дартмутського коледжу, пояснює, що регулярні пости містять «щось дуже подібне до медичних чи психіатричних даних». Навіть найзвичайнісінькі деталі можуть виявитися неочікувано показовими. Постійне використання чорно-білих Instagram-фільтрів та самітницьких фото, наприклад, досить точно виказує клінічну депресію.

Попри всю безпрецедентність інформації, вона не має великого значення, допоки по той бік екрана її хтось не оцінить чи не використає. Так само як Інтернет змінив обсяг, джерело та доступність контенту, він також спричинив різкі зміни того, як цю інформацію використовують.

прокидається електричний мозок

26 листопада 2008 року до порту Мумбаї на надувних човнах прокралися десять терористів. На березі вони розділилися, розчинившись у мегаполісі, де мешкають близько 18 млн людей. Невдовзі почались атаки: серія вбивств на залізничному вокзалі, в туристичній кав’ярні, розкішному готелі та синагозі. Протягом наступних трьох днів було вбито 164 цивільних та поліцейських. Ще 300 поранено. Ця трагедія стала найсмертоноснішою в Індії терористичною атакою протягом цілого покоління. Вона також стала сигналом радикальних змін у тому, як люди аналізують та поширюють новини.

Хоча користувачів Twitter на той час по всьому світу було лише 6 млн, швидкий розвиток IT-сектора Мумбаї допоміг створити невеличку активну мережу новаторів. Твіти в ній почали робити вже через лічені хвилини після першої атаки: повідомлення по 140 символів, спостереження, крики про допомогу та слова попередження, що супроводжували кожен вибух і постріл. «Я щойно почув ще два гучні вибухи поблизу свого будинку в районі Колаба», – писав @kapilb за квартал від атаки. «У районі Колаба кидають гранати», – додав @romik кілька хвилин по тому.

Користувачі, що жили за тисячі кілометрів від атак, відігравали роль неочікуваних інформаційних рупорів для тих людей, що опинилися в епіцентрі подій. Коли терористи захопили заручників у двох готелях Мумбаї, цю новину допоміг поширити венчурний капіталіст із Кремнієвої долини. «Я щойно розмовляв зі своїми друзями в “Таджі” та “Оберої”, – твітнув @skverma. – Люди евакуюються або барикадуються у своїх номерах».

За умов нерішучості індійської влади та обмеження доступу журналістів, коли Мумбаї раптом стало небезпечною зоною, більшість важливих повідомлень спонтанно походила з мережі. У ситуацію втрутилась онлайн-спільнота Мумбаї й поширювала захопливі історії, що швидко розійшлися всією цифровою екосистемою. Один сміливець навіть вийшов на вулиці, зробивши десятки фото. Він запостив їх у фотообмінному сервісі Flickr, створеному для любителів відеоігор. Усупереч журналістській практиці, саме ці аматорські фото заповнили перші шпальти газет наступного дня.

Звісно, коли ця мережа репортерів-аматорів розповідала про атаки в Мумбаї, вона також поширювала всі хибні чутки, що, як ми тепер знаємо, супроводжують такі події. Траплялися й фейкові повідомлення про неіснуючі атаки, що призводило до нової хвилі вигадок. На противагу виникли інші спільноти, що просіювали дані; мережі онлайн-аналітиків, які відділяли факти від фантазій.

Невдовзі (з часом це перетвориться на норму) мумбайські атаки отримали власну сторінку у «Вікіпедії» – приблизно через чотири години після перших пострілів. Десятки добровільних редакторів додавали щось своє, обговорюючи все: від серйозних тверджень про підтримку ззовні (ходили чутки про причетність пакистанського уряду) до заплутаних питань, що стосувалися формулювання («мусульманські ополченці» чи «мусульманські терористи»?). Загалом, перш ніж останнього терориста загнали в кут та застрелили, статтю у «Вікіпедії» відредагували понад 1800 разів.

У гру вступив іще один важливий новий інструмент. У 2005 році запустили Google Maps. Нова технологія давала можливість людям, розкиданим по всьому світу, визначати та передавати точні координати – раніше цю здатність мали лише найліпше оснащені військові. Місце кожного вибуху бомби та перестрілки наносили на мапу майже одразу після повідомлення про них. Це неочікувано дозволило не лише відстежувати останні новини, але й створювати історію операцій. Тепер можна було простежити, де терористи зійшли зі своїх човнів, де здетонувала перша бомба і де відбулася кожна перестрілка. Згодом Google Maps навіть покажуть місця поховань жертв.

Відтепер будь-хто у світі отримав нагоду моніторити битву в реальному часі. Це могли робити навіть люди, які відряджали нападників. За деякими повідомленнями, сидячи в контрольній кімнаті в Карачі, Пакистан, організатори акції підтримували телефонний контакт з терористами на місцях, скеровуючи їх від цілі до цілі. Замість покладатися на якусь таємну розвідмережу щодо оновлення даних вони могли відстежувати платформи соцмереж. Так само як твіт про можливий вибух застерігав громадян триматися подалі, бойовикам він допомагав передбачати фокус уваги та шляхи аварійно-рятувальних служб.

Урешті-решт, онлайн-натовп почав це усвідомлювати і закликав інших припинити обговорювати пересування індійських сил безпеки. Деякі взяли на себе роль поліції новин. В одному поширеному повідомленні йшлося: «Індійський уряд просить негайно припинити живі оновлення Twitter з Мумбаї. Будь ласка, припиніть твітити ВСІ живі ОНОВЛЕННЯ». Насправді ж індійський уряд про таке не просив – це була фейкова новина. Інші почали відбиватися єдиним відомим способом, засипаючи терористів твітами. «Здохни, здохни, здохни, якщо ти це читаєш», – йшлося в одному.

Онлайн-активність також породила новий тип координації під час надзвичайних ситуацій. З’явилися повідомлення щодо переливання крові, де спрямовували донорів до шпиталю, куди доправили більшість жертв. Інші користувачі поширювали інформацію гарячих ліній, публікуючи її ширше та швидше, ніж індійський уряд міг би зробити це самотужки. Таке розгортання подій продемонструвало радикальний відхід від поведінки під час минулих надзвичайних ситуацій, що залежала від неповоротких систем державного мовлення та усних повідомлень «сарафанного радіо».

Коли дим розсіявся, у Мумбаї побачили наслідки. Це була трагедія, що зачепила сотні родин. Вона поставила дві ядерні держави на межу війни. А ще провістила великий технологічний зсув. Сотні свідків – на місці й здалеку – створили такий обсяг інформації, зібрати який колись можна було протягом кількох місяців копіткої роботи. Поєднуючи окремі акаунти, онлайн-спільнота сплела фрагменти даних у єдине ціле. Це було схоже на дедалі більше з’єднання синапсів величезного електричного мозку.

На позначення цього поняття є спеціальне слово: «краудсорсинг». Йдеться про ідею, що роками не сходила з вуст проповідників Кремнієвої долини, була задумана як новий спосіб зовнішнього підряду щодо програмного забезпечення, коли Інтернет зводитиме людей разом, щоб працювати колективно, швидше та дешевше, ніж будь-коли раніше. Коли використання соцмереж злетіло до небес, перспектива краудсорсингу переросла бізнес-галузь. Мумбаї вперше яскраво продемонструвало цю концепцію в дії. Далі прикладів тільки побільшало.

За своєю суттю краудсорсинг пов’язаний із перерозподілом влади – передаванням впливу багатьом, на противагу ситуації в минулому, коли цей вплив належав обраним. Іноді краудсорсинг пов’язаний з більшою обізнаністю, іноді – з грошима (тоді це «краудфандинг»). Він може дати старт новим підприємствам чи надати підтримку людям, що колись поневірялися в тіні. Наприклад, саме завдяки краудсорсингу сімдесятирічний соціаліст Берні Сандерс став лідером збору коштів під час президентських виборів у США 2016 року, залучивши 218 млн доларів онлайн.

Звісно, як і будь-який корисний інструмент, краудсорсинг також пристосований до потреб війни. Покоління тому син саудівського мільярдера започаткував Аль-Каїду. На час громадянської війни в Сирії та розквіту ІДІЛ Інтернет став «улюбленою ареною збору коштів» для тероризму. З тих самих причин він показав себе таким ефективним для стартапів, неприбуткових організацій та політичних кампаній. Краудсорсинг не лише дозволяє широке географічне охоплення. Він розширює коло донорів, на особистому рівні пов’язуючи навіть найменшого з них із одержувачем пожертви. Згідно з повідомленням журналу The Economist, це був фактично один з ключових факторів, що підживлювали багаторічну громадянську війну в Сирії. Бойовики черпали потрібні кошти, навчившись «збирати гроші на свою війну за допомогою Instagram, Facebook та YouTube. В обмін на відчуття того, на що насправді схожа війна, вони просили пожертви через PayPal. Фактично бойовики продавали свою війну онлайн».

Ніби на пораду гуру цифрового маркетингу, сирійські збройні угруповання формували свої повідомлення так, щоб представляти інтереси донорів. Багато з перших сирійських повстанців прагнули встановити вільну, світську демократію. Але така перспектива не приваблювала фундаменталістських донорів з багатих арабських держав. Отже, щоб краще продавати зусилля онлайн, навіть світські бойовики відростили довгі бороди та потурбувалися, щоб пересипати відео своїх атак вигуками «Аллах Акбар» (Бог великий).

Збирачі коштів також почали творчо застосовувати так званий «фінансовий джихад». Деякі стверджували, що онлайн-внески дозволили донорам виконувати свої релігійні обов’язки так само, немов вони насправді брали участь у битві. Можна було однаково проспонсорувати «марафон» свого кузена в боротьбі з раком та реактивний гранатомет для сирійського повстанця (за 800 доларів). Або ж підтримати повстанських супротивників. Спонсороване іранцями терористичне угруповання Хесболла – союзник сирійського режиму – проводило у Facebook і Twitter кампанію «Споряди моджахеда». Аналогічно воно дало змогу онлайн-прихильникам виконувати їхні релігійні зобов’язання, купуючи зброю та спорядження для війни.

Коли краудсорсинг стає повністю прозорим, результат може бути гротескним. У 2016-му непримириме іракське ополчення вийшло в Instagram, щоб похизуватися захопленням підозрюваного бойовика ІДІЛ. Після цього ополчення закликало 75 тисяч своїх онлайн-прихильників голосувати: вбити його чи відпустити. З усього світу, зокрема зі Сполучених Штатів, почали надходити нетерплячі, жорстокі коментарі. Через це за дві години член ополчення запостив нове селфі з тілом бранця в калюжі крові. Підпис був такий: «Дякуємо за голосування». За словами Адама Лінегана, блогера та ветерана армії США, усе це віддзеркалювало химерну еволюцію бойових дій: «Якийсь хлопчина на унітазі в Омасі, штат Небраска, міг вийти з туалету з кров’ю 18-річного сирійця на руках».

Оперативність, з якою надходили кровожерливі голоси, свідчить, що швидкість формування спонтанних онлайн-колективів зростає нарівні з інформаційним середовищем. У 2008-му онлайн-мозаїку терористичних атак у Мумбаї складали впродовж кількох годин. П’ять років по тому, коли пролунали вибухи під час Бостонського марафону 15 квітня 2013-го, цей час суттєво скоротився.