Читать книгу Марго та сексот - Раїса Плотникова - Страница 2

Це місто комусь може здатися трохи сонним і навіть схожим на такого собі лінькуватого й лагідного котяру, який вигрівається на пагорбах Посулля під пестливим сонцем. Його можна вподобати, сподіваючись не тільки на спокій і затишок, а й на загальнолюдську інфантильність, та коли хтось спроможеться зазирнути за благенькі й не завжди правдиві лаштунки історії, сподівання можуть обернутися на порохняву з дупла гнилого дерева. У послужному списку цього міста є все: звитяги, погроми, бійні, паради, швидкоплинні радості, таємниці, загублені в часі скарби, сльози на очах матерів… І море любові.

Схожі події могли трапитися й, мабуть, траплялися не тільки тут. Віддаленість від столиці й кількість містян не мають ніякого значення – провінція теж сповнена людським диханням. І шістдесяті роки двадцятого століття летіли в невеликому містечку з тим же розвоєм, що й у «Москвє-матушкє», а ті, кому слід, натужно сопіли, будуючи загадковий комунізм; перші – виключно для себе, пересічні – і таких було значно більше – для тих же таки перших… Але люди, «чєловєкі», як часто-густо казали в цьому достобіса балакучому містечку, відомо споконвік, бувають різні. І якщо комусь побудова комунізму – як попереду танцювати, то супротивні – в гробу все те бачили. Коли ж ти – дитя, зачате безпартійною мамкою і контуженим війною батьком, – то тобі не до комунізму… У тебе свій ДОПр[1], і своя вольниця.

Валька і Ксенька – сусіди. Йому – сім, їй – шість. Жили вони в одноповерховому будинку на Плєханова – це колишня Малодворянська. У тому домі четверо дверей – усі прямо з двору, за кожними дверима – ціла ватага людей. Але про них – пізніше…

Тиха вуличка дивним чином зачаїлася в центрі містечка, і Валька з Ксенькою, частенько залишаючись влітку на цілий день удвох, – як лихий на шкоду – вишукували собі пригоди. Щоб удома не вмерти з нудьги чи не перестаратися аж до кутка з віником у руках – так малих найчастіше карали ввечері за шалапутство, – вони часто-густо випихалися мандрувати. Походеньки припали до душі не так старшенькому, як малій, вона міцно хапала Вальку за руку й настирно тягла з двору.

Сонячного і пломенистого до болю в очах дня наша парочка, вже охрещена в очі й позаочі вигуками однолітків-заздрісників «тілі-тілі тєсто, женіх і нєвєста», не змовляючись, повернула повз «пожарку» – так і ніяк інакше називали в місті частину пожежної охорони – на вулицю Леніна, вождя всіх тодішніх місцевого і державного значення керманичів та пролетаріату. Легко перебрівши дорогу, благо, що машини по місту їздили не набагато частіше, ніж вантажні баржі плавали по річці Сулі, дрібнота завмерла скраю хідника. Та й не тільки вони, перехожі дядечки й тітоньки, роззявивши роти, теж витріщалися на новеньку вантажівку – такий собі автомобіль «газон» чи точніше ГАЗ-53, який стояв навпроти школи № 1. Валька знав марки усіх машин, які курсували містом, бо його батько донедавна працював водієм ще довоєнного автобуса, а щойно перейшов у військову частину і там кермував величезним тягачем та раз у раз вів просвітницьку роботу із сином та дворовими пацанами.

– Пішли вже! – потягла хлопця за руку Ксенька. – Ну хіба ти не бачив машини?

– Такого «газона» не бачив. Дивись, кабіна аж блищить. Новенька.

Дівчина завмерла на килимкові істинного трав’яного газону, а Валька почав намотувати кола довкола автомашини. Він не тільки придивлявся й мацав те диво, а навіть принюхувався до нього.

– Пахне фарбою. Кажу ж, новенька…

– Нічого вона не пахне. Мені так навіть воняє.

– Ти шо, не бачиш?! То кінський кізяк тхне. Ба, тут підвода стояла і коняка наваляла купу. А машина пахне фарбою і бензином. Я чую…

Він підійшов до кабіни і, озирнувшись, випнувся на підніжку. Зазираючи у віконце, приплюснувся носом до скла і уважно розглядав кермо і всілякі там штуковини з покажчиками. І така цікава пичка вимальовувалася в нього збоку, що Ксенька не втрималася й сама подерлася на підніжку поряд хлопця.

– Валь, чуєш, подай руку… Подай, а то зараз зареву, – шантажувала вона соратника по мандрах.

Валька знехотя, не озираючись, схопив простягнуту руку, й за мить вони вже вдвох зирили у віконце. Ксенька спиналася навшпиньки і обома руками чіплялася за Вальчині закороткі штанці, які трималися на солідній шлейці, загнузданій через хлоп’яче плече.

– Ей, шолупень, ви куди це повилазили? Ану брись звідтіль, а то щас до мамки з папкою за вухо потягну, так вони вам надають по жопі! – суворий чоловічий голос на якусь коротку мить пришпилив малечу одне до одного.

Але хіба їм звикати? І вже за хвильку парочка, немов здуте вітром пір’я, полетіла за ріг й опинилася на вулиці Луначарського. Їхні однаковісінькі сині сандалі – у таких чалапала майже вся дрібнота міста – тільки й замелькали тротуаром. Та скільки там тієї вулиці Луначарського? Може, є двісті метрів, а може, й нема. Пригальмували вони вже на розі Радянської. Оце вулиця так вулиця! Валька з Ксенькою, наче в степ вибралися. Цією дорогою вони іноді, та частіше задвірками, мандрували до базару.

– А ти знаєш, що цією вулицею можна й до Києва дійти? – сказала дівчинка, відсапуючись й осмикуючи вже тісненьку штапельну в дрібну квітку сукеночку, яка під час кросу підібгалася куди не слід. Та сукенка, перелицьована з маминої старої кофтини, була в Ксеньки одна-єдина на все літо.

– Ти ще скажи, що до Москви… Хтось тобі й повірить, тільки не я.

– Мамка мені казала…

– Багато твоя мамка знає! Вона що, на махорочній фабриці тютюну нанюхалася?

– А твоя, а твоя… Ти мою мамку навіщо зобижаєш? Вона на тій фабриці вже давно не працює.

– Та ладно… Знаю. Твоя мамка тепер у «Чайній» калікам пиво продає.

– Чого це калікам? Вона всім дядькам пиво продає.

Тут Ксеньці в око впали великі ледь прочинені двері будинку на розі вже згадуваних вулиць. І хіба можна було пройти мимо, та ще після такого «сімейного» скандалу? От дівчинка й прослизнула в невеличку химерну щілину. Валька ледве встиг блимнути круглими очима в обрамленні пухнастих жовтуватих вій, а Ксеньки вже катма. Почухавши свого ще жовтішого від сонячних променів чуба, він обережно, бочком, протиснувся слідком за невеличкою товаришкою – предводителькою їхньої не чисельної банди. Саме так охрестив їх одноногий колишній фронтовик із сусіднього будинку на шість квартир, троє дверей якого виходили прямісінько на тротуар. Усі, не залежно від віку, звали того заточувальника ножів і ножиць дядею Васею. Та про нього – теж пізніше.

У невеличкому коридорчику, де опинилася відома в місті парочка, було напівтемно і вкрай тихо. Ксенька вчепилася в руку Вальки мертвою хваткою, та назад до виходу її ніяка сила навіть не підштовхнула – навпаки – дівчисько обережно попрямувало до наступних дверей.

– Ти куди? – спитав пошепки Валька.

– Туди… Ми ще там не були.

Хоч це й було їхнім завченим девізом і саме туди, де ще не були, вабило, немов циганською вдачею, хлопчина засумнівався. Але Ксенька, тримаючи однією рукою хлоп’ячу п’ятірню, потягла на себе важкуваті двері… У наступному приміщенні діти миттю опинилися перед величезним люстром і, втупившись у свої відображення, проминули його, неначе маріонетки на нитках чиїхось вправних пальців.

Ще за одними дверима знаходилася велика, а може, навіть величезна за мірками дитячої уяви зала, і вона здавалася безлюдною. Між кількома колонами у певному порядку стояли ошатні столики з білими скатертинами, а біля них – по чотири стільці з високими спинками в сніжних чохлах. Незважаючи на те, що денна година не сягнула ще й обіду, тут панував напівморок, бо майже зашторені вікна пропускали світло досить неохоче. Малеча зробила кілька кроків… Праворуч за столом, у самісінькому кутку, сиділи дві жінки: підтоптана з рудим-прерудим дрібним перманентом на великій круглій голові й висока, ставна, яка й сидячи вивищувалася над цим білим і водночас похмурим простором. Саме – над простором, а не в просторі. Ксеньці здалося, що то справжня казкова королева. Так-так, та сама королева, про яку їй нещодавно читала книжку мама. І щоб там не казав Валька, а у малої найкраща в світі матінка, бо вона читає казки… А в тих казках живуть ось такі величні королеви з грандіозними зачісками.

І звідкіль дитині було знати, що ця висока синьо-чорна зачіска у «королеви» споруджена із вичорнених урзолом кіс, які вже мали посріблені нитки дочасної сивини. А свою пряму, ніби вирізьблену різцем майстра, спину і королівські плечі жінка поставила супроти вітру існування, щоб не зігнув її так, як вже згинав не раз. Та й що могла знати шестирічна бестія, яку з дитячого садочка запевнили, що вона живе в такому райському «есесері», якого нема ніде в білому світі.

Величава жінка їла якусь страву, тримаючи в руках виделку та ножа. Діти дивилися на неї чотирма широко розкритими очиськами, а вона навіть оком не кинула в бік малих приходьків. Зате якась висока молода тіточка вже летіла летом через усю білосніжну залу так, що навіть вітерцем взялася важка і теж біла штора на вікні.

– Що ви тут робите? Ану йдіть звідсіль! Негайно йдіть, а то зараз дядю Яшу покличу, – гаркнула вона суворим, навдивовижу чоловічим баритоном.

Валька уже точно б рвонув навтьоки, але мала Ксенька припаялася до його руки цупкими пальцями і стояла як вкопана. Про дядю Яшу в місті не чув тільки глухий. Цей легендарний міліціонер, начальник дитячої кімнати, тримав у руках усіх неповнолітніх пробийголів, безхатьків, лінюхів, шахраїв – порушників порядку.

– Що ти тут робиш, мала? – ще суворіше гримнула на неї тіточка.

– Дивлюся! – огризнулася Ксенька.

– Куди дивишся?

– На королеву, щоб ви знали… А хто ви, щоб кричати на мене?

– Де ти її побачила? – скривила губи жінка. – А я, щоб ти знала, адміністратор.

– Адміністратор… Яке чудне слово! Я такого ще не знаю, тітко.

І мабуть, саме оте слово «тітко» виявилося фатальним, бо адміністраторка схопила Ксеньку за руку і потягла до дверей. Дівчинка за великим рахунком не дуже й пручалася. Вона вже намірилася йти звідси, але все ще озиралася на «королеву», та як не дивно, царствена жінка так жодного разу і не глянула в бік колотнечі. Її пряма спина не згиналася навіть над тарілкою, з якої вона брала виделкою маленькі шматочки страви й обережно посилала їх в яскраво напомаджений рот з чітко окресленими контурами губ.

Опинившись перед входом в приміщення, Валька й Ксенька, як по команді, озирнулися, задерли голови догори і повільно в унісон по складах прочитали напис «Ресторан Сула». Багатозначно подивилися одне одному в очі… Так от куди вони врепіжилися! Дівчина знову ретельно осмикнула платтячко, хлопець поправив шлейку, яка тримала штанці навскіс через плече.

Далі вони пішли Радянською в напрямку площі імені Сергія Кірова, не ризикуючи перейти дорогу, бо дві прочуханки за такий короткий строк – це не так вже й мало. Кілька хвилин вони не йшли, а човгали, мовчки роззираючись довкола на двоповерховий будинок. Зупинилися. Знову по складах і хором прочитали напис «Поштамп».

– Сюди не підемо. Тут я з мамкою ще маленькою колись була. Там народу – що більш, то ліпш. Так моя бабця Марія казала, – твердо мовила Ксенька і, знову вчепившись у Вальчину руку, потягла його далі…

І вже зовсім скоро вони пригальмували перед невеличкою огорожею, за якою біліли міцнющі стіни красивої монументальної споруди. Із вуст маленької шалапутки прозвучало оте традиційне:

– Тут я ще ніколи не була… А ти був?

– Ні!

– Та ти ж тільки поглянь, як там красиво! Мене бабуся туди не пускає, а сама ходить, щоправда, озираючись, ніби ховається. Я бачила. Це не чесно. Пішли…

І ось вони, звично тримаючись за руки, піднялися невисокими східцями і ввійшли у широко прочинені високі двері, та й завмерли на порозі. Світло, яке потрапляло сюди через вікна, осявало знадвору вітражі, на котрих вимальовувалися казково-кольорові візерунки. Пахло ладаном і воском. Крихітні вогники свічок на високих овальних підпорах ледь колихалися, коли біля них проходили жінки, зодягнені в чорні шати.

– Тут живе Бог, – шепотнула Ксенька до Вальки.

– Який ще Бог? – відповів хлопець теж пошепки. – Нас у дитячому садочку вчили, що Бога немає.

– А бабуся каже, що Бозя є, і він все бачить, і за погані слова й вчинки покарає.

– Таке скажеш! По-твоєму він бачив, як ми ходили з тобою в ресторан?

– А хіба то вже такий лихий вчинок? Ми ж нікому не робили нічого поганого. Тітка нас вигнала просто так, бо вона зла. Королева нас теж бачила, але ж не стала лаяти чи виганяти. Вона хороша.

Ксенька шепотіла те все на вухо Вальці й зачудовано стежила за жіночками у чорному, а ті дрібно й непоспіхом походжали собором і робили якісь непомітні справи. Малій здавалося, що вони не ходять, а плавають, стоячи. Та тільки дівчинка стала роззиратися на фрески на стінах, спиною пробіг холодок страху. Ці величні намальовані люди в казкових шатах дивилися на них з Валькою, ніби й непорушними очима, але дуже пильно. Хто ж із них Бог, тільки й встигло подумати дівча, бо несподівано до малечі підійшла одна із жіночок у темному вбранні й мовчки пов’язала голову Ксеньки невеличкою хустинкою. Потім вона погладила худими пальцями Вальчиного жовтого чуба, перехрестила обох одним помахом і пішла вглиб собору.

– Ну навіщо мені ця хустка? Літо ж… – прошепотіла Ксенька сердито і одним махом зірвала платок із свавільної від роду голови. – От подивись тепер на що моє волосся схоже. Пішли вже… Мені тут страшно.

– А мені не страшно – мені цікаво. Глянь, яка краса! – Валька тицьнув вказівним пальцем у глиб собору.

Ніби з нівідкіль біля них знову з’явилася жінка в темному, піймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:

– Не треба тикати пальцем, дитино! Ходіть зі мною! – Вона підняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, і повела дітей до протилежної стіни.

– Що це? – запитала Ксенька, задерши голову. – Там усе таке красиве, але мені все одно страшнувато. Ті люди нас бачать?

– Це Царські врата, дівчинко. Іконостас. І святі таки нас бачать…

Із-за ікон вийшов священник у ризах і, наблизившись до дітвори, запитав:

– А хто вас сюди привів, діти?

– Це я нас сюди привела, – впевнено промовила Ксенька, значно посміливішавши. – Ми тут раніше ніколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.

– Незвідане, дитино, завжди насторожує. Але не треба боятися – треба вірити.

– Кому? Вам?

– Можна й мені, та краще Богові.

– А він що – живе тут?

– Він – скрізь… І тут…

– Що – і в нас вдома, і на вулиці, і в ресторані? – зовсім розперезалася Ксенька.

– Прикуси язика! – смикнув малу за розкошлачену кіску Валька.

– Та ладно… Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, – задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидві руки за спину, ніби показуючи, що тут пальцем штрикати на всі сторони не можна, і вона це добре запам’ятала.

– А ти кмітлива, дитино, але на голові у мене не царська шапка, а митра для сановитих священників.

– То ви, значиться, сановитий?

– Ох і говіркá ж…

– Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так – просто я хочу все знати, а дорослі й самі не все знають. Я це помітила давно. Та частіше буває, що знають, а казати не хочуть. Підрости та підрости, говорять… А у вас на митрі камінці гарні й на хресті – теж…

Священник посміхнувся куточками губ, зняв митру і, пригладивши білою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:

– А ти, хлопчику, коли виростеш, станеш служителем церкви… Як я.

Вальці аж дух перехопило, коли відчув на своїй голові тягар митри. Він стояв і не дихав, боячись, що така коштовна річ може впасти з його ще малої голови. Ксенька знову почала щось щебетати, але хлопець не чув її. Він слухав себе, свої дивні відчуття. Та якби хтось спитав його про те, пояснити нічого не зміг би. Йому полонило дух важливістю миті. Розумів своїм дитячим розумом, що таке трапляється раз у житті й далеко не з кожним, але що саме – не знав.

– Сестро, – звернувся сановитий служитель до жінки в чорному, – проведіть дітей і дайте їм по просфирці. Мені вже час готуватися до служби…

Говорив він тихо і з придихом – глибоко. Його говір легко й плавно долітав до слухача, захоплював увагу й ніби поселявся десь у глибині єства того, хто чув звуки цього голосу. За мить він обережно зняв митру з Вальчиної голови і, тримаючи лівою рукою, перехрестив хлоп’я своєю крейдяною правицею, потім – Ксеню. Тихою ходою ступив за олтар.

– Це святий хліб, діточки. Дякуйте батюшці та йдіть собі з Богом, – сказала жінка, простягаючи їм маленькі круглі хлібці.

– Як же ми подякуємо батюшці, коли він уже пішов? Про Бога – я зрозуміла. Він скрізь бачить нас з Валькою. А вас бачить?

– Він усіх бачить, дитино. А батюшці я скажу, що ви дякували.

Говорячи, жінка весь час намагалася пригладити рукою волосся дівчинки, бо воно таки добряче розкошлатилося.

Малі вийшли на подвір’я і присіли на бетонній лаві поруч храму, роздивляючись просфирки з невеличкими хрестиками по центру.

– З’їмо, а тоді ти мене заплетеш, бо я такою розпантьохою не можу ходити містом. Хтось подумає, що я в копиці ночувала.

Сонце ще не сягнуло денного зеніту, і в Ксеньки та Вальки було купа часу до полудня, а перекус сили небесні уже послали. От малі й сиділи, розмахуючи ногами, під Свято-Троїцькою церквою в центрі свого всесвіту і так само в центрі провінційного містечка, відщипуючи по крихті від просфири і посилаючи до рота вже трохи зачерствілі, але смачнючі шматочки святої їжі.

– А як же я тебе без гребінця розчешу? – розробляв стратегічний план Валька поміж жуванням.

Чесно кажучи, він уже не вперше так-сяк заплітав Ксенчину худеньку ледь хвилясту косу, але без належного до такої справи гребінця ще жодного разу не доводилося.

– А пальці у тебе є? – запитала Ксенька. І сама відповіла на очевидні питання: – Є! Розгребеш пальцями, наче гребінцем, і заплетеш, бо далі – я ні ногою.

Валька важко зітхнув і, дожовуючи просфиру, заходився біля розкуйовдженого волосся. Спочатку він розплів кіску, і це ніяких протидій з боку його клієнтки не викликало, але коли він запустив у гривку пальці й потягнув руку вздовж чуприни, Ксенька запищала й заойкала на всю площу Кірова.

– Ой-йо-йой! Ти мені голову так відірвеш! Що ти робиш?

– Я ж казав тобі, що без гребінця нічого не вийде.

– Нічого ти мені не казав. Ти просто хочеш, щоб я стала лисою.

– Та нічого я не хочу! І заплітати твою мишачу косу – теж. Сама заплітайся!

– От якби ж то уміла, зроду-віку тебе не попросила б…

Вони якусь хвилину сиділи спинами одне до одного і мовчали, але Ксенька такого довгого німування не витримала:

– Не дмися, як пузир на воді, а то лопнеш.

– А ти не лопнеш?

– Ой, Валь, оце ми з тобою тут сидимо і забули, що на нас дивиться Бог. Давай уже не будемо лаятися. Чи ти все ще думаєш, що Бога немає?

– Я сумніваюся… Але той служитель мені сподобався. А тобі?

– Спочатку я злякалася, але коли він так тихо говорив з нами, тоді вже трошки сподобався й мені. А як сказав тій чорній тітці, щоб дала нам по просфирці, то й зовсім… Пішли вже до базару, бо я щось не дуже наїлася. Ти мені хвоста зав’яжи лєнтою та й фсьо…

Абияк загнуздавши дівчачу гривку пожмаканим атласним кісником, Валька повеселішав. І дітвора, взявшись за руки на знак примирення, з надією на пиріжок почимчикували під пильним наглядом Всевишнього до «Чайної», де працювала Ксенчина мама.

Ці діти вже не були вкрай голодними, та й вкрай ситими теж не були. Вони могли загризти голод зеленими абрикосами чи такими ж яблуками, до чорноти замурзатися шовковицями, а ще можна було залізти на чиюсь чужу вишню, знайти там гульку бурштинового кольору, відколупати її руками чи й відгризти зубами від кори й кутуляти в роті тягучий глей, який прилипав до зубів, але вважався мало не делікатесом. Та пиріжок із «Чайної» – то справжнє свято для напівситого дитячого шлунку. І саме сьогодні Ксеніна мамка обіцяла їм таке торжество.

Жарота поволі захоплювала малолюдне о такій порі місто в полон. Чимчикувати чи бігти – так як бігли ще нещодавно – вже не виникало ні потреби, ні бажання, і малеча пленталася, роззираючись на поодиноких перехожих та на одноповерхові будиночки вздовж вулиці Радянської. Ось уже добрели до перукарні. Круті східці з двох боків упиралися в двері із малесенькими віконечками, і звідтіль пахло одеколоном «Шипр». Валька сказав:

– От не люблю я цих східців і тамтешньої тітки Зіни. Вона як наскубе тією ручною машинкою, так у мене цілий день башка болить, наче хто все волосся повисмикував. Вона крім «чолочки» нічого стригти до пуття не вміє. Я її просив, щоб під «бокс», як дядю Васю, а вона – «чолочку»…

– Та ти хіба не знаєш, що дядя Вася – хахаль тітки Зіни? А ще він ножиці гострить, то вона його тільки під «бокс» і стриже.

– Та про те, що він ножиці й ножі точить, усе місто знає, а от про те, що хахаль… Слухай, а ти така мала, майже на два роки менша за мене, і вже знаєш. Звідки?

– І не на два роки я менша, а на півтора… Та я вчора, коли ти пішов спати, з мамкою і тіткою Майкою на лавці сиділа-сиділа… Та там і заснула, але чула все, що вони говорили.

– А ми з Валеркою знову пів ночі не спали, – сумно видихнув Валька і замовк.

Ксенька теж зітхнула з дорослим розумінням і нічого не спитала у свого товариша. Вона знала про біду, яка не дає спати усій сусідській родині. Є у Вальки і його старшого брата Валєрки дід. Звати його Прокопом. Так от той дід Прокіп досі не повернувся з війни. Тобто – він уже більше п’ятнадцяти років удома, а думає, що на війні. Після Європи він ще й в Азії повоював з японцями. Кажуть, його там в «загранотрядовці» упекли. А після Перемоги він залишився на «зверхсрочну» – чомусь не поспішав додому. І тепер п’є той дід по-чорному. А ще кажуть люди, що повернувся з бійні – як з налигача зірвався. Був дід як дід, а став чортом. І живе той чорт у одній «жилкопівській» квартирі з родиною свого сина, бо баба, його вірна дружина, від того хронічного життя на війні пішла на гілляку – повісилася. Кажуть, перед тим дала дідові в руки сокиру, лягла на долівку й сказала: «Рубай! Більше не можу». Він її ногою штурхонув і пішов з хати. А вона – на гілляку, прямо в дворі – далі ноги не донесли. А дід вікує, і вночі, коли потомлена родина спить, він хлопцям влаштовує передову.

– Ану подйом, сукіни дєті! Встать, я сказав! – горлав він посеред ночі, стоячи у спідньому на дверях кімнати.

Валька схоплювався з ліжка, розштовхував брата, який зазвичай міцніше тримався сну, і вони ставали по стійці «струнко», сподіваючись якнайшвидше прорватися повз «загранотряд», тобто повз діда, до кімнати, у якій спали батько з мамою. Та дід стояв намертво, як сам казав, до останнього патрона, і гаркав:

– Вперьод! За Родіну, за Сталина! Ложись, ложись! І ползком, ползком…

За мить він уже й сам падав на підлогу і повз, важко сопучи поряд хлопців, збиваючи жужмом домоткану смугасту ряднину… Той із братів, хто опинявся скраю, плазував до дверей і щосили летів до батьків, щоб вони утихомирили діда. Та частіше утихомирення оберталося на стократ гучніший рейвах, який закінчувався насильницьким актом: діда зв’язували і тягли в сіни на стару зачовгану москвичку. Там він ще якийсь час гнув триповерхові словосполучення, проклинаючи фріців, а потім затихав і спав мертвецьким сном до обіду наступного дня.

Кілька хвилин малі йшли мовчки. Невеселі думки іноді печуть і дитячі голови. Та все ж від сміху до сліз – чи навпаки – відстань у дитинстві значно коротша. І, дійшовши до знаменитої аптеки на розі Радянської та Леніна, вони пригальмували. От хто в місті не знає, що ту аптеку засновано з наказу самого Петра I, той не знає нічого, бо навіть Ксенька у свої шість рочків про те знає достеменно. Як не знати, коли в тій аптеці працює горбата, але дуже грамотна тьотя, а головною там – Белла Борисівна. І коли вони з Валькою йдуть по порошок від якоїсь чергової напасті, то, попри постійне велелюддя, устигають дізнатися щось цікавеньке. А ще вони знають, що всі трав’яні чаї тут із Берозоточі… Але зараз їм не до чаю, бо перед очима пиріжки з вишнями, які випікають у «Чайній», де працює Ксенина мамка. А «Чайна» якраз навпроти аптеки – теж на розі тих самісіньких вулиць, і в колоритному закладі ніколи не буває безлюдно, бо там продають не тільки пиріжки…

Пузата діжка стоїть впритул до високого рундука і чекає, коли хтось почне накачувати штуковиною, схожою на насос, пиво на розлив. Іноді це робить сама мамка, та частіше, щоб прискорити процес, хтось із відвідувачів займається сумнівним видом спорту. От і сьогодні, щойно дітвора переступила поріг «Чайної», у очі кинувся дядечко, який підкачував подачу пива. А Ксенина мамка розливала питво в пузаті скляні келихи, даючи осісти шумовинню, щоб її ніхто не лаяв за торгівлю піною.

– Мам, – крикнула Ксенька мало не з порога, – ми по пиріжки! Уже напекли?

Матінка, яку звали Олею, поглянула на донечку, усміхаючись самими очима, – так уміла тільки вона – і мовчки кивнула головою на знак того, що пиріжки таки напекли.

Наша парочка рушила до рундука поміж ще не дуже чисельного чоловічого гурту. Як правило, завсідниками цього закладу були переважно таки чоловіки. Безногий чолов’яга, зодягнений у вигорілу гімнастерку, сидів на дощечці з роликами-підшипниками замість коліс, а поруч нього на підлозі лежали дві дерев’янки з петлями для рук. Біля діжки управлявся вусань, не знімаючи плетеного кошика з плеча, що свідчило про його дрібноміщанську вдачу. Чоловіки перегукувалися.

– Ти мені, браток, великий бокал візьмеш чи такий собі, аби відчепитися? У вас там у селі таки хоч дрібку легше. Харч свій і дах на головою, – гукнув безногий.

– Еге ж… У нас і в ліс дров не треба везти. Тільки за дармодень треба спину гнути. А дівчата як співають: ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні. Їм абищо співати… А ти сам живеш?

– Та не сам… У матері живу. Вона мене за дитину тримає, нікуди не відпускає. Каже, що зараз інваліди кудись зникають. Ходить за мною слідком – малим був – так не ходила. А це бігає то у воєнкомат, то у соцбес, то у райком… Хоче мені мотоколяску-інвалідку вибити. Отоді я заживу. Може, підробляти стану, і тоді вже я тобі куплю пива, а отих малих, Ксеньку і Вальку, на своїй колясці покатаю… Правда ж, малеча?

Валька і Ксенька перезирнулися і прудко прошмигнули до мамки за пиріжками. Вони вже не вперше бачать тут безногого і знають його круту вдачу, яка прокидається вже після третього хмільного келиха. А як ще хтось хлюпне в те пійло грамів сто «Московської», то як по вуху хто чоловіка вдарить. Ну точнісінько тобі дід Прокіп, тільки без ніг.

Дядько діждався, коли мамка долила в келихи пива до самісінького краю, і, не знімаючи кошика з плеча, нахилився до колишнього фронтовика. Той обтер губи сірою долонею, крякнув, смикнувши шиєю, наче гусак, й, обережно взявши обома долонями скляну посудину, припав жадібним ротом до питва. Він ковтав, не відриваючись ні на мить – без передиху. Здавалося, що поспішає; бува дядько передумає і забере недопите. А дядько нарешті спроквола поставив свого кошика на дрібні, зачовгані чоботами кахлі підлоги, притис його поміж своїх стоптаних черевиків і поволі умочив вуса в тонку смужечку пивної піни. Він ковтав напій так, наче то було не пиво, а живильна волога, божественний нектар…

Безногий допив, витер рукавом гімнастерки губи, помацав пальцями єдину жовту медаль, ніби пересвідчився, що вона нікуди не ділася, і подивився на дядька безгрішним поглядом, навіть не зминувши. Він відкрив уже рота, намірившись щось сказати, але безтурботне гудіння, наче у вулику, ще не розбурханої «Чайної», обірвалося гучним командирським баритоном високого чоловіка, який увірвався в товариський простір.

– Так, товариші, похмелятися будете в свій законний вихідний день, а зараз без шуму й гаму вперед на трудовий подвиг!

– Хто це? – тільки й встиг запитати дядько, не допивши свого пива і викотивши здивовані очиська на лоба.

– Та хто-хто… Це велика шишка із райкому партії. Тільки вирядився, ба, як! Під колгоспника… Зазвичай у костюмчику на два ґудзика, а тут… – сказав інвалід і тепер уже заблимав очима, бо всі сподівання на другий келих пива корова язиком злизала.

Керівник, одягнутий у кирзові чоботи, з куфайкою через плече, яка у таку спеку тільки муляла людям очі, а хазяїну руку, стояв на дверях твердинею. Із-за його спини по обидві сторони випурхували міліціонери і культурно, не в шию, почали виводити із пивної зали бажаючих чи то причаститися, чи похмелитися. Їх саджали в легендарний «воронок», наче якихось порушників правопорядку, що викликало шквал запитань і нарікань.

– Що це за безпридєл? Куди ви нас забираєте? – запротестував дядько з кошиком, коли і його взяли під білі ручки. – Мені сьогодні ще на роботу треба, я ж сторожем у Вільшанці працюю.

– Не переживайте. У кожного буде справка, що такий-то працював у колгоспі «Перемога» на сільгоспроботах. Пива вам не обіцяю, а куліш тітка Саня на бригаді уже варить, – діловито розпоряджався партійний керівник. – Ми ж якраз у ваш колгосп їдемо, тільки не у Вільшанку, а далі…

– І який це – мій колгосп? Немає у мене колгоспу, їй-бо, немає. То я в колгоспі є, а його в мене немає.

– Поговори мені… То й твій Бог не виручить. Ти повинен колгосп любити більше, ніж свого Бога. І колгоспників…

– Таке скажете… Любити Бога набагато ліпше, ніж людину. Бог такий, яким ми його уявляємо, а людина така, як є, й іншою бути не може.

– Хлопці, ведіть вже цього боголюба до гурту! – спересердя гаркнув партієць до міліціонерів.

І тут, не зважаючи на перелякані очі мамки Олі, із-за прилавка горошиною викотилася Ксенька з пиріжком у руці. Дівчинка беззастережно постала перед чиновником і заявила:

– А чого це ви тут командуєте? Тут моя мама головна!

– Ха-ха… Що це за пуцьвірінок? І що він тут робить?

– Ви що, не бачите? Я тут пиріжок їм. І ніякий я не пуцьвірінок – я дівчинка, і звати мене Ксеня. А ще я онука своєї бабусі, а вона каже, що гострити зуби на чуже – гріх. А ви гострите… От!

Ксенчина мама стояла, схопившись за пивний насос, ні жива ні мертва. Безногий, затуливши обома руками рота, беззвучно реготав. Дядько з кошиком поміж ніг і недопитим келихом пива у лівій руці хрестився правицею. А працівник райкому махав головою, як загнузданий кінь…

– А там уже – як оселедців, – розрядив ситуацію міліціонер, який зайшов з вулиці до «Чайної». – Ми з вами не поїдемо, бо сісти нікуди.

– Пофортунило сьогодні товаришу колгоспнику, – сказав райкомівець. – Будемо рушати. Вас допоки назбираєш, так і сонце з гори покотиться.

Діти прожогом вискочили з «Чайної», побачили «воронок» і вклякли, тримаючись за руки. Вони помітили за заґратованим віконцем чоловіче обличчя, і те обличчя кривило гримасу і підморгувало їм, але від того весело зовсім не було.

Коли повернулися в приміщення, усі обернули голови до Ксеньки. Дядько з кошиком купив малій ще одного пиріжка з вишнями за п’ять копійок. Той пиріжок вони з Валькою розломили навпіл і, вже йдучи до бабусі Марії, яка жила на вулиці Леніна поруч із воєнкоматом, жували не поспіхом.

– А тобі було страшно розмовляти з тим дядьком у чоботях? – запитав Валька.

– Та трохи… Але страшніше було, коли на мене дивилися чиїсь очі з «воронка», – пересмикнула худими плечима Ксенька.

Музей, поруч якого фігурували дві кам’яні «баби» й пушка на постаменті, проминули без надії потрапити всередину, бо грошей у малечі не було. Вряди-годи їм випадало натрапити на порожню скляну пляшку, але нещодавно відкритий прийом склотари був аж десь далеко по вулиці Радянській, і туди можна було ходити тільки з дорослими. Та стратегічний план збагачення Ксенька й Валька уже розробили і ховали за сараєм під лопухами знайдену тару, щоб колись таки вирушити без благословення дорослих в похід і одним махом розбагатіти.

За музеєм – «шанхай». У невеличких одноповерхових будиночках, які вишикувалися вздовж тротуару, людей як бджіл у вулику чи мурашок у мурашнику. Кажуть, там жили, а може, й живуть китайці, та й не тільки китайці…

Біля великих дерев’яних воріт бабусиного двору дівчинка насторожила вуха. Десь далеченько чутно було звуки похоронного маршу. Ксеньці враз стало сумно. Вона зазвичай наповнювалась печаллю під звуки такої музики, але чомусь її тягло саме в тому напрямку магнітом. От і зараз вони з Валькою вже зайшли було в двір, але наближення похоронної вервечки примусило повернутися на вулицю.

Від самісінької Жовтневої площі, тобто зі сторони базару, до них наближалася траурна процесія. Дерев’яні борти «газону» звисали по трьох сторонах машини, і труна стояла – як на долоні. Віко лежало боком впоперек кузова поруч із сосновими вінками, на яких рожевіло кілька паперових квіток. Машина рухалася дуже повільно, а за нею плив людський потік, означений темними шатами… Люди підтримували одне одного, витираючи носовичками заплакані очі. Невеличкий духовий оркестр замовк на якусь мить, бо тромбону, трубі й тарілкам треба було перевести подих так само, як і музикантам.

І тут трапилося те, що з Ксенькою трапляється вкрай рідко, – вона заплакала. Ця мала зірвиголова, яка не плаче покарана – ні з віником у руках, ні з кривавою раною на все коліно, ні після справжньої прочуханки за шкоду, – спочатку намагалася ковтати сльози. Давилася-давилася і раптом захлипала на всю вулицю. Коли процесія порівнялася з ними, Ксенька уже ридала-ридма, розмазуючи патьоки по смаглявому личку обома кулачками. Та стільки жалю й болю було в тому дитячому ревищі, що, дивлячись на дівча, не витримав і Валька… Сльози хоч-не-хоч повисли на його довгих, загнутих догори віях. Малі стояли на тротуарі, а мимо них пропливав «газон» з розчахнутими бортами, пливла сіра труна і в ній воскова фігура покійної жіночки. Змучені нещастям люди озиралися на хлопчика й дівчинку, а ті в один голос ридали ридма з чужого горя…

А може, й не з чужого. Бо ніхто не міг навіть припустити, що ця дивна дівчинка ллє сльози не тільки за покійницею, а й за всіма, кого вже встигла полюбити, проживши всього кілька рочків свого феноменального і неповторного життя. Схоже, Ксенька вперше злякалася смерті. Вона мала дуже-дуже розвинуту уяву, тому страшенно не хотіла домислювати, але домислювала мимовільно у тій труні бабусю, маму, тата, Вальку і навіть себе. А як же боляче бачити найрідніших і себе маленьку померлими, коли ти ще й на світі не жила! Сльози били фонтаном, спливали патьоками з підборіддя на єдину тісну сукенку в дрібненьку квіточку…

І тільки звуки похоронного маршу, який знову перебрав головну роль на себе, заглушили дитяче ревище.

Утомлені своїми дообідніми походеньками і викидом справжнього гейзеру емоцій, зарюмсана дітвора дісталася бабусиного порогу на три дерев’яних східці. Поторохкавши в зачинені знадвору двері, вони зрозуміли, що рідна душа ще й досі стовбичить під гастрономом в черзі за хлібом, який часто привозять із запізненням і дають по два буханця в руки. Хором зітхнувши, діти повсідалися на сірі, вичовгані до гладкого східці, прихилившись одне до одного і не вчулися, як блакитний поїзд сну повіз їх у незвідане.

Вони не бачили, як прийшла додому бабуся Марія, вся така втомлена, але взута в легенькі черевики на невисоких підборах, із ефектним перманентом на русявому волоссі, з ледь підфарбованими вустами. Бабусею її називала тільки Ксенька. Навіть Валька називав цю жінку Марією Павлівною і потайки трохи заздрив своїй подрузі, бо в нього вже не було бабусі, та ще такої славної вчительки початкових класів. У нього був тільки дід Прокіп, якого хотілося б любити, та дід ніяк не міг повернутися з війни і любив свої «заслужонниє» сто грамів…

А в Ксені не було діда. Нещодавно дівчинка взяла з Вальки страшну клятву на крові курки, яку хтось із сусідів рубав за сараєм, і там на дровітні залишилися краплі темно-червоного кольору.

– Намалюй собі хрестика кров’ю на долоні, – сказала Ксенька і миттю зробила те ж самісіньке. – А тепер пристав свою долоню до моєї й розітри.

– А це ще навіщо? Ти хочеш на відьму вивчитися?

– До чого тут відьма? Я з тобою хочу поділитися страшною таємницею, а ти… Теж мені – друг до гроба!

Валька мовчки виконав чудакуватий ритуал і втупився в очі своєї повелительки.

– Учора до нас приходила якась страшенна тітка й кричала, що моя бабуся жила з врагом народа, і всі її діти й онуки враги народа. Уявляєш, це виходить, що і я враг народа? А бабуся Марія двері так широко розчинила, і сказала, що зараз не тридцять сьомий рік і щоб та тітка йшла геть звідси. І знаєш, шо я зробила?

– Здогадуюся… Я ж якраз учора в тебе свою нову рогатку забув.

– А ти не дурний, Валь! Ну не такий розумний, як я, але ж…

– А чим ти пуляла? І куди поцілила?

– Та не туди, куди цілила, бо я ж не навчилася ще так, як ти, та головне, що не промазала. А пульнула я іржавою гайкою. І летіла та тітка, як камінь у воду, тримаючись за своє широченне сідало. Тільки бабуся мене потім в куток поставила…

А тепер Ксенька й Валька спали на порозі в чудернацьких позах, а жінка обережно обминала їх, щоб бува не розбудити. Ну нехай собі посплять, допоки вона впорається з обідом, бо ці нескінченні черги то за цукром, то за хлібом забирають стільки часу, що можна було б гори звергати. Вона навіть ватянку підмостила дітям під спини, щоб їм зручніше було мандрувати у своїх малечих снах. Може, вони якраз там літають високо-високо… Бо хто ж не знає, що саме діти найбільше літають у снах?

Розбудив малих уже запах бабусиного борщу. Щоправда, ядучий запах, який ішов від керогазу, трохи його перебивав, але то таке – без того борщу не звариш. А страва таки була фантастичною, бо вже й молодої картоплі знайома тітка з Плютенців нарила для вчительки, і капусти свіжої та кропу бабуся в перекупок прикупила, тільки буряк і морква були з ями, яку у дворі називали «погрібом».

Прямо посеред двору жила-була глибока яма, у ній стояла драбина на сім щаблів і кілька дерев’яних діжок із засолами на самісінькому дні, праворуч – пічурка з картоплею, буряком, морквою, капустою. Ксенька туди зазирала, коли хтось із родичів лазив по овочі, їй здавалося, що та яма нескінченна і там є дорога на той світ. Ну, може, як у казці про Котигорошка. Льох манив Ксеньку, але страх не пускав далі дерев’яного зрубу. Навіть коли туди спускалася бабуся чи мама, дівчинці здавалося, що вони йдуть в іншу країну і можуть не повернутися звідти. Тоді вона ставала край обрамлення і весь час озивалася:

– Мам, а там дуже темно? Може, тобі ліхтарик треба?

– Темно, але не дуже… То восени треба ліхтарик, – мамин голос звучав загадково: приглушено і так, ніби мамі хтось заважає розмовляти.

Це лякало.

– А там немає ніякої великої дірки? – питала Ксеня.

– Якої ще дірки? Ну, пічурки є для картоплі…

– Та ні… Великої дірки, у яку б людина пролізла?

– Немає тут нічого такого, дитино. Я вже сто разів тобі казала, – заспокоювала мама.

Але Ксеня все ж боялася і ледве витримувала ту муку, допоки рідні руки не подавали їй із льоху чи то торбинку з картоплею, чи то миску з солоними огірками, і мама нарешті поверталася у цей світ остаточно. Коли дерев’яна ляда лягала на згадану живу яму і провалля вже не дивилося на дівчинку чорним оком, не дихало своїм сирим подихом прямо в обличчя, мала зітхала з полегшенням.

Далі піде мова про борщ і його поїдання. Біля східців під самісіньким єдиним вікном, яке виходило у двір, бо два інших – прямо на вулицю Леніна, стояв сірий стіл і вузенька лава. Бабуся стелила на той стіл трояндову клейонку і ставила на всяку трояндочку по мисці, із якої парував і пах звичайнісінький, але неперевершений червонястий борщ. До борщу вона давала або пір цибулі, або по пекучому зубку часнику, посеред столу ставила химерну скляну солянку в формі пеньочка з грибом. Допоки діти ходили мити руки прямо до так званої колонки, яка вгрузла в землю мало не по самого носа десь біля воріт, їх переслідував аромат страви. Ксенька навіть за ворота вибігала; а чи чути запах їхнього борщу на вулиці Леніна. І якщо хтось із перехожих, повівши кирпою в бік їхнього двору, казав:

– О, тут десь борщ варять!

– Це у нас. Уже зварили! – з радістю й гордістю повідомляла дівчинка й летіла кулею за стіл.

Їли вони повільно, і, не дай боже, було сьорбати. Бабуся Марія вчила їх їсти культурно. Коли в тарілці лишалося реберце, завжди – одне-однісіньке, його можна було взяти за кісточку двома пальцями, але після трапези треба було знову бігти до води й ретельно мити руки. Якщо бабуся кудись відволікалася, Ксенька й Валька, стрельнувши одне в одного лукавими очима, наввипередки висьорбували борщ так, що чутно було й на хіднику вулиці Леніна. Але вони вже точно знали, що так можна їсти тільки удвох, а при людях – ні-ні… Бо є таке слово «естетика», і бабуся його просто обожнює. Сусіди позаочі недарма називають її буржуйкою, але то таке… Вони її чи то поважають, чи бояться, а Ксенька любить страшенно, бо бабуся, як і мама, читає їй казки. А без казок жити так сумно, так сумно… Краще слухати найсумнішу казку й плакати, ніж жити без казок.

Після пізнього обіду Ксенька і Валька пішли за сарай мимо дерев’яного нужника на двоє дверей на ревізію. Під лопухами покоїлися дві пляшки з-під пива «Жигулівське», одна пляшка з етикеткою «Ситро» і два «цуцика», так дядя Вася називав чверточки горілки «Московська». Була у сховищі й одна пляшка із-під молока, але надщерблена. Таку можна було віднести в гастроном, та чи приймуть? Але до вечора ще є час і треба спробувати…

Молоко зазвичай продавалося із великих діжок, до яких вишиковувалася довга черга. Та останнім часом все частіше й частіше молочні продукти почали продаватися в пляшках. І знайти десь на вулиці пляшку вартістю 15 коп. було не так просто.

– А в чому ми понесемо її здавати? Просити у твоєї бабусі авоську ради однієї пляшки якось незручно, – розмірковував Валька вголос.

– Та ми її зараз лопухом замотаємо, – з ходу запропонувала Ксеня. – Тільки це ж нам треба у тридцятий гастроном іти, а мамка не дозволяє через Радянську біля базару переходити. О, придумала! Ми підемо до парку і там перейдемо вулицю. Це ж не біля базару…

Сказано – зроблено… Замаскувавши пляшку лопухами, парочка чемно подякувала ще раз бабусі за обід і рушила навстріч збагаченню. Скарб ніс Валька під пахвою. Перескочивши без особливих пригод вулицю Леніна, вони прошмигнули знайомими дворами на Радянську і загальмували проти парку імені того ж таки вождя. І може, варто було б пересікти вулицю з поодиноким рухом транспорту де заманеться, але на протилежному боці стояв високий і стрункий, як тополя, дядя Яша. Мабуть, жоден світлофор світу не подіяв би на дітей так, як цей славетний шеф дитячої кімнати в міліцейському відділенні. До слова, про світлофори у провінційному місті тоді ще чули тільки з переказів про київські перехрестя та з книжок.

Ну от, стоїть той дядя Яша і розмовляє з якимось шибеником прямо біля дороги і нічого іншого, як іти на перехід, малим не лишається. Пішли, дружно оглядаючись, а живий-живісінький стовп правопорядку пас довкілля іскрометним поглядом… Сонце сліпить, пташки цвірінькають, парка коней, запряжених у підводу, підковами по асфальту чечітку відбиває, поодинокі автомобілі мимо зрідка рокочуть, Ксенька з Валькою на ходу озираються… І раптом перед ними виріс звичайнісінький дерев’яний стовп з бетонною підпорою, а діти якраз на той момент оглянулись… І – бац! Врізались у стовп вони не на шаленій швидкості, але пляшка з лопухів вилетіла знатно – як ракета. Хрусь, здинь-бринь! І на асфальті – осколки скарбу. Лежать собі, виблискують і дратуються. Мрія про півтора пиріжка з вишнями на брата розсипалася скельцями.

– Ех, Валь… Ну який же ти! Не виходить у тебе ні бе ні ме. Навіть пляшку не втримав! – почала вичитувати товариша Ксенька.

– Та ми удвох в цей стовп врізалися! До того ж пляшка була щербатою, і продавщиця в нас могла й не прийняти її, – виправдовувався хлопчина.

Черговий скандал міг би вкотре вклинитися різцем у стосунки героїв цієї оповіді, та робочий час першої зміни промислового міста добіг фінішу, і зі щільної вервечки робітничого люду, який розтікався вулицями, висковзнула знайома постать Ксенчиного батька.

– Папка! – радісно вигукнуло дівча й кинулося назустріч високому чоловікові, одягнутому в широченні флотські штани і сорочку з куцими рукавами.

Розкинуті чоловічі руки тільки одну мить тримали малу дзиґу біля грудей, бо вона лише вдихнула батьківський запах, чиргикнула своїм розпашілим обличчям об щетину його підборіддя і вже вислизнула рибиною на асфальт. Батько навіть не встиг словом обмовитися. А слово з нього йшло довго й важко. І хоче щось сказати, так хотінь не дає. Контузило його у сорок п’ятому перед самісінькою Прагою, тоді тільки встиг вісімнадцять своїх рочків ознаменувати медаллю «За отвагу». Більше нагород у нього не було.

А нараз у нього було бажання сповістити своїй Ксеньці, що допоки вона мандрувала містом, до них приїхали родичі із берегів далекої Ками. Та хіба встигнеш рота відкрити, коли дитину вітром здуло…

Чкурнувши дворищами, малі випередили батька й за кілька хвилин опинилися в своєму дворі. Вони ще зранку знали, що сьогодні Вальчин дід Прокіп після обіду не п’є, бо намірився жорна годувати. Так-так, навіть вночі, коли його вже сплутали й поволокли в коридор на витверезіння, крізь марення пияки проривалося:

– Нє трож мєня, сукіни дєті! Мені завтра жорна кормить.

Дивна річ, коли дід згадував війну і розгортав удома бойові дії, розмовляв російською, а коли повертався з війни на якусь коротку дещицю часу, переходив на любий всьому місту суржик.

Ксенька й Валька влетіли в кособокий сарайчик, склепаний із трухлявих дощок, і кинулися до старих дореволюційних жорен, які уже терли зернину за зерниною на борошно. Дід Прокіп мовчки крутив верхній камінь спеціальним пристроєм, а нижній стояв непорушно і в жолобок сипалася ледь сірувата субстанція, яку важко було назвати борошном.

Мішок із зерном стояв обабіч жорен. Ксенька взяла одну зернинку, спробувала її на зуб.

– Тьху! Несмачно. І як із такого млинці печуть?!

– Із такого млинці не печуть, – буркнув дід. – За третім разом мука стане білою, і з того вже можна буде пекти млинці.

– А як ви думаєте, зернині боляче, коли її розжовують жорна?

Валька і дід перезирнулися, але відповіді на таке каверзне питання ні в малого, ні в старого не знайшлося. Ксенька важко зітхнула і, втративши інтерес до одноманітного процесу, пішла додому. Це її товариш міг годинами дивитися на тертя каменю об камінь, на жолобок, із якого сипалося розтерте зерно – так народжувалося борошно. А дівчинці стало сумно, бо все очевидне ніколи не вдовольняло допитливої натури, і її найважливіші питання часто лишалися без відповіді.

За порогом рідного дому чекав справжній ґвалт, бо там – мало не в прямому значенні слова – на голову Ксеньці впали гості. Найнесподіванішим був маленький хлопчик Вася, якого треба було похрестити в тутешній церкві. Вася був зовсім малим і не вмів ходити, він весь час плакав. Це страшенно дратувало дівчину і вона вже знову хотіла втекти в сарай до діда Прокопа, навіть згодна була дотемна стовбичити під тими жорнами, які так подобалися Вальці, аби тільки не чути це ревище. Та мама й тітка Галя, мамка того крикливого Васі, настирно підштовхували її до малого крикуна й наперебій торохтіли:

– Та пограйся ти з дитиною! – шепотіла мама на вухо.

– Поіграйся! Он хороший мальчік, – запевняла Ксеньку тітка.

Нічого хорошого у цій переляканій невеликій людинці Ксенька не бачила. Чорняве, куце, крикливе дитинча, мабуть, ще й гратися не вміє. Ні, ну що хорошого ці дорослі побачили в тому, що Вася кричить на всю Плєханова? Чесно? Ксеньці, окрім того, що тріснути малого по голові алюмінієвим кухлем, нічого не хотілося. Може, вона погана дівчинка, але ж правдива. І якщо терпить оцих родичів, то тільки заради мами. Отак сідає на малюсінький стільчик у кутку, наче покарана, і затуляє вуха вказівними пальцями. Цікаво, невже у тому місті, де живуть ці родичі, немає жодної церкви, щоб їхати з крикуном на край світу тільки для того, щоб його охрестили?

Дядько Сашко і тітка Галя розмовляли російською, але не зовсім такою, яку Ксенька чула повсякчас довкола себе. Це була російська мова з акцентом. Особливо чудно було дівчинці, коли дядько сказав:

– Девчьонка, ти зачєм строил такую страшную рожицу? Вася пугаєтся.

– І як ви тільки в школі училися? Ось я ще не знаю, у яку школу мене батьки віддадуть – руську чи українську, але точно знаю, що девчьонка – це вона, а не він, – прошипіла з притиском.

Потім було гучне застілля із самогоном, який розливали у «гранчаки» й «полустаканчики», закушували квашеними торішніми огірками і картоплею із засмажкою. А пізніше причащали усіх сусідів розкотистими піснями, яких Ксенька раніше не чула. І що дивно, батько теж співав і не гикав, не гальмував – ну ніби зцілення від контузії з ним нарешті трапилося.

Спала тієї ночі Ксеня без маминої казки на двох стільцях, засланих ватянкою, бо її ліжечко окупував крикливий Вася. Ні, проти такого спання дівчинка нічого не мала, адже всілякі переміни місця дислокації їй були до душі, та й у хаті ж – не надворі й за шию не капле. Але вже перед ранком вона таки звалилася з імпровізованого ложа, яке роз’їхалося врізнобіч, і з переляку, не збагнувши, де опинилася, загорлала не гірш Васі:

– Ма-а-а!!! Мамочко, де ти?

Сиділа під стільцями з ватянкою на голові, а здавалося, що опинилася саме у дворовому погребі, у тій страшній ямі, з якої починається довга й лячна дорога на той світ. А Ксенька хоч і обожнює мандри, та до таких ще зовсім не готова – вона їх тільки уявляє, і на тій уявній картинці багато зловісних кольорів. У кожної людини є свої страхи, і ті страхи розпорошуються часом і досвідом, а буває – тримають все життя, як собаку на прив’язі. А у Ксеньки досвіду було – як кіт наплакав. І як тут не загорлати!

– Тихо-тихо, дитинко! Не кричи. Ти вдома… І всі ми тут… – зашепотіла мама, скидаючи ватянку з дитячої голови.

І оте фатальне «всі ми тут» постало в уяві малої дійсним вироком.

– Що, і Вася тут? Це той Вася, якого треба хрестити в нашій церкві? Мамо, ну невже у них там, на Камі, немає жодної церкви?

– Та є якась одна, але дядько Сашко начальником на заводі працює, він комуніст і боїться, що його виженуть з партії й з роботи знімуть, якщо наважиться в церкві охрестити свою дитину, – продовжувала шепотіти мама, час від часу приставляючи пальця до губів.

* * *

Та не так сталося, як гадалося… Назавтра все місто знало й гуло гулом про те, що Свято-Троїцьку церкву на «кіровському» майдані зачинили наглухо і відтепер там ніхто нікого не зможе охрестити. Народ завмер сполохано. Хіба хто із старших людей забув таке слово, як «голодовка», чи таке словосполучення, як «чорний воронок»? Хоча вголос не можна було про те говорити, але Ксенчина голова була битком набита чутками чи не з самої колиски. Та ті напасті жили десь осторонь, й оскільки на дитячі питання з тямою ніхто нічого не відповідав, саме її особистий страх був якимось інфантильним. І саме ця подія подавала надію на те, що Васю хрестити в місті немає де і він зі своїми батьками швиденько поїде з Посульських берегів на береги його родимої річки Ками.

Ксенька з Валькою зганяли на майдан і пересвідчилися, що двері церкви зачинені щільно, і навіть хреста на горі даху вже немає. Люди казали, що там до війни височіли й сяяли золоті бані, і знесло їх бомбою. А тепер і хрест зник безвісти.

Валька засумував невимовно. На нього просто таки напала велика туга. Він не хотів мандрувати, сидів удома і вже зовсім скоро вивчився майже самотужки читати не по складах, а так само бігцем, як і мама. І Ксенька тому зраділа страшенно. Вона таємно сподівалася на миттєве перевтілення себе, читаючої по складах, на читаючу по-дорослому, звичайно, не без допомоги свого вірного товариша.

Але Валька захворів.

Тоді несподівано похолоднішало. Ну, буває ж таке й влітку: вітер змінить напрямок, і холод як ушкварить, так ушкварить. А брати якраз пішли бобирів на Сулі марлею ловити. Узялися за діло, як воші за тіло. Поганяли по мілководдю, пошаруділи водоростями біля берега, та не довго бовталися, бо одразу посиніли й вдарили дрижаками по безлюдній «водокачці» – так народ називав стихійний пляж нижче пристані. І з надією на смажену увечері картоплю без мініатюрних та смачнючих бобирів, рвонули на всіх випарах на гору, додому. І Валєрці – нічого, а Валька наступного дня вже горів.

Оскільки батьки мали бути на роботі, за хворим доглядав старший брат. Та Вальці стало вкрай зле, його теліпало-теліпало, і враз якісь величезні й гарячі руки потягли у страшезну прірву – хлопець втрачав свідомість. Валєрка перелякався в смерть і, не довго думаючи, помчав у залізничну лікарню за лікарем з дивним і величавим прізвищем Гора. А чому саме в ту лікарню? Та тому, що їхня мамка працювала в ОРСі, а цей магазин від ЮЖД. Ну щоб не напружувати мозок читачам абревіатурами, то ОРС – це «отдєл рабочего снабжения», ЮЖД – «южная железная дорога». Словом, лікар, якого величали доктором Горою, приїхав вже майже під вечір на бричці, запряженій вороною кобилою й гнідим конем, легко, не дивлячись на свою округлість з усіх боків, сплигнув зі східчика і вмить опинився біля Вальки. Він уважно дослідив хлопця на предмет дихання, сто разів прикладаючись фонендоскопом до гарячих як ковальня грудей і худющої спини.

– Горлишко, ай-я-яй! – какоє горлишко! – вигукнув дзвінким голосом, зазирнувши з допомогою чайної ложки хворому до рота. – Порошочєк… Сєйчас же…

Він дістав із кишені складальний ножичок, сів до столу і почав товкти якусь пігулку, за мить у нього в руках опинився папірець із порошком. І тут до кімнати зайшла Ксенька провідати хворого. У одній руці вона тримала ляльку-мотанку, яку точно згорнула сама, намалювавши послиненим хімічним олівцем великі очі й такі ж губи. І якщо сині очі обличчю ляльки не шкодили, то сині губи товарного вигляду не додавали. Гора кинув оком на малу, скочив на ноги і розшаркався перед дівчинкою, схиливши голову в привітанні.

– Ах, мілая баришня, я нє рєкомєндую посєщеніє. Мікроби – такіє коварниє созданія. Ну, ви мєня понялі?

Дівчина стояла каменюкою і мовчала. Тоді Гора мигцем висипав порошок у столову ложку, додав туди трохи води і, допоки Валька кривився, ковтаючи через силу ту гірку гидотну суміш, прорік, піднявши догори вказівного пальця, дивлячись на Ксеню:

– Сєгодня – порошочєк, завтра – порошочєк, а послєзавтра ми с вамі, очаровашка, будєм танцевать. І Валєнтін – тоже.

Лікар крутнувся на одній нозі довкруги себе, аж поли його легкого світлого піджака розлетілися навсібіч, і пішов до дверей, посилаючи Ксеньці рукою поцілунок.

– Моя бабуся сказала б, що шкура на ньому горить, – промовила дівчина, щойно двері за ним зачинилися. – Та він добродушний. Валь, ти як?

– Ніяк, – промимрив Валька і заліз під ковдру з головою. – Тобі ж сказали, що тут мої мікроби…

Хлопцеві не хотілося, щоб хтось бачив його таким безпорадним. Є люди, яким дуже хочеться, щоб під час хвороби їх жаліли, щоб до них ходили відвідувачі, а Вальці те не треба. Він хотів побути на самоті і якомога швидше одужати.

Як не дивно, але Ксенька зрозуміла все з пів слова і не стала діймати хлопця – пішла. Та не встиг хворий заплющити очі, як двері кімнати широко розчинилися і голос діда Прокопа сколихнув не тільки фіранку на вікні, а й електричну лампочку, яка висіла під стелею на звичайному перекрученому дроті.

– Так, шантрапа, а тепер я буду тебе лєчіть. Давай, підіймайся і за мною!

– Діду, я не можу. У мене немає сили.

– А я тобі плече підставлю. Якщо треба, Валєрку покличемо. Метода у мене безпрограшна. Скажу тобі по секрету, коли прийшлося жити на Дальнєм Востокє, навчився у одного шамана таку, як у тебе, хворь виганяти на раз.

Він допоміг стати онукові на ноги, які достобіса тремтіли, накинув на хлопця ковдру, бо у того й зуби клацали на всю хату, і повів малого за собою. На вулиці їх побачила Ксенька і потеліпала слідом, біля сараю старий Прокіп пригальмував і вишкірився на дівчину:

– Ану марш отсюда! Чого шпіониш? Хоча, стій!

Він припер Вальку до дерев’яних одвірок, шаснув у сарай, вмить повернувся і тицьнув Ксені в руку гумову, затерту до чорноти ляльку.

– Німецька, щоб ти знала! Я її беріг, бо думав, що в мене внучка буде, а сама бачиш, лобуряки.

Він по-діловому підморгнув дівчині і, затягши Вальку в сарай, зачинив за собою двері.

– Куди ти мене тягнеш, діду? Я зараз упаду. Чи ти не п’яний, бува? – спробував відбитися хлопець.

– Молчать! – сердито гаркнув старий.

Він до смерті не любив, коли йому абсолютно тверезому хтось нагадував про п’янку. І вже коли вони опинилися в сараї із жорнами, то там в центрі благенького приміщення стояла величезна діжка, яку Валька сто разів бачив. У тій діжці зазвичай бовтався такий-сякий домашній реманент третього ґатунку, і мабуть, ляльку дід дістав саме звідти. Та тепер у діжці було повно-повнісінько гаряченької води, яка де-не-де просочувалася між щілин. Вона, стікаючи ледь помітними струмочками, поволі утворювала в сараї болітце. Від використання не по призначенню діжка вже розсохлася, але ще не остаточно.

– Діду, ти що, хочеш мене зварити? – перелякано мовив Валька. – Я ж не Іванушка Дурачок і навряд чи стану Іваном Царевичем. Не полізу туди, хоч убий.

Але Вальці було лишень сім рочків, і від не такого вже й ситого життя-буття кістками він трохи поторохкував, а дід був жилавий – сили ще вистачало. Отож він далі полеміку з приводу буду-не буду з онуком не вів. Смикнув з бідолашного ковдру, підхопив на руки малого й поволі опустив у діжку. Валька й ойкнути не встиг, тільки в очах йому сто метеликів одразу замелькало.

– Ти, Валь, не того… Не дрейф. Я усі трави на Плютенцях позривав і запарив, а ще сухої гірчиці сипонув. Ми твою хворь одним махом унічтожим. Щас я ще гаряченької піділлю, а то, бач, витікає, та й вичахає.

– Діду, мені погано. Голова обертом…

– Терпи, пацан! Зараз я тебе рядниною накрию, щоб пропотів.

– Не треба, діду, я не витримаю…

– Ще чого? Ти ж козак!

– Ні, я вже не козак, діду, а рак варений. Усе – встаю!

– Сиди, я тобі сказав!

– Не можу…

І хтозна, скільки б іще дід «виварював» хлопця у діжці, коли б не нагодився з роботи Вальчин батько і за Ксенчиною наводкою не заспішив у сарай.

– Та’, що ти тут робиш? І де хворий Валька подівся? Невже одужав? – гукнув він, стоячи на порозі сараю.

– Може, вже й одужав. Ми тут з ним процедурами займаємося…

– Якими ще такими процедурами? Чи ти не здурів, батьку?

– Пап, пап, забери мене з цієї діжки, бо я зараз помру, – подав голос Валька і з жалості до себе самого тихенько заплакав.

Добре, що краплі поту й випари дідового зілля вже текли по хлоп’ячому худенькому обличчю й ніхто не помітив тих страдницьких сліз.

Батько закутав хлопця в ряднину і поніс на руках в квартиру, а слідом поспішав дід, і обоє вони залишали після себе величезні кавалки багнюки, яка утворилася внаслідок протікання діжки. На порозі будинку батько пригальмував, озираючись на свої брудні черевики й сліди від них. Тоді дід послужливо припав до ніг сина, щоб розв’язати шнурки…

Наступного дня справжня літня жарота повернулася в містечко. Слабкий, але вже з нормальною температурою Валька сидів на ґанку з величезним куснем білого хліба, густо змащеного торішнім малиновим варенням, яке мама дістала з льоху на честь синової хвороби. Поруч нього примостилася Ксенька з гумовою лялькою у руці, вона намагалася не дивитися на смакоту, і саме те, що вона весь час зирила тільки вбік, видавало її очевидне бажання.

– На – відкуси! Тільки з іншого боку, бо в мене ж мікроби, – сказав хлопчик і повернув хліб з варенням непочатим краєм до Ксеньки.

– А я тобі завтра дам відкусити зі смальцем. Мамка казала, що топитиме здір, бо наші гості скоро уші нам поод’їдають. Валь, а це Гора тебе вилікував чи дід Прокіп?

– Обидва… Вони ж мене лікували по черзі.

Малі сиділи й жували смачнючий хліб, сонечко припікало, птаство вищебечувало, старші всі розбіглися у справах… І так хороше було у тому маленькому дворі на вулиці Плєханова, колишній Малодворянській, що Вальці хотілося зупинити час і вже не рости далі, щоб не ставати дорослим, не поринати у колотнечу повнолітнього життя й не вирішувати ті проблеми, які весь час постають між батьком і мамкою, доводячи їх до репету. Він розумів, що так не буває, але ж так хотілося чуда. Та він ще не знав, що найбільше чудо – це вволити людські бажання, бо вони невичерпні. Хоча часто буває так, що найбажаніше в житті згодом стає найбільшим тягарем і людина ладна позбутися колись бажаного, але не знає як.

* * *

Час летів, а Ксенчині родичі ніяк не їхали на береги своєї Ками. Одного суботнього вечора, тікаючи від лементу Васі й чергової «військової операції» підпилого діда Прокопа, парочка таки почалапала на «кіровську» площу. Із собору, який уже не був собором, а чимось схожим на клуб, лунала музика. Містянам, виявляється, вряди-годи вкрай необхідно потанцювати, і вони останнім часом кожної суботи поспішають до церкви, щоб вдовольнити свої нагальні бажання. І якщо хтось думає, що тут вийшла якась помилка, бо хто ж ходить на танцюльки в православну церкву, то нічого подібного. Це запопадлива радянська влада так щиросердно подбала про культурні забаганки спраглих до всього незбагненного людей. Забравши церкву й свята во славу Господа, треба було негайно заповнити створену нішу.

Легко прошмигнувши між пар, що кружляли під звуки духового оркестру, і суворої тіточки білетерки вглиб приміщення, Ксенька і Валька задерли голови на бачені вже фрески. Подекуди лики святих були завішені плакатами й лозунгами, але все ж прозирали печальними очима на танці з височини свого загадкового буття. Під час передиху оркестру, коли можна було почути одне одного, Ксенька сказала:

– Валь, як ти думаєш, а він нас бачить? – і кивнула на очі святого Петра, які дивилися поверх плаката «Во имя коммунизма».

Валька не знав, що відповісти й аж зрадів, коли духовий оркестр заграв популярний вальс «На сопках Маньчжурії». Та його радість враз погасла, коли вони, зачепивши жіночу пару, а таких було значно більше, наблизилися до самісінького оркестру. Згадалося, що саме звідсіль, із-за олтаря, тоді вийшов батюшка, який одягнув свою митру на його дитячу голову. Та смуток обірвали гучні звуки казна-якої іншої музики. Вона безцеремонно вскочила звідкілясь і вмить змішалася із звуками вальсу, утворюючи дику какофонію. Схопившись за руки, ошелешені діти перезирнулися, навіть не намагаючись заговорити, і вилетіли надвір.

Площею Кірова марширував духовий оркестр військової частини. Бравурний марш розлітався довкруги, наче буревій, звісно, вриваючись у всі вікна й двері наближених будівель. Духові оркестри, ніби змагалися, утворюючи справжнісінький дикий тарарам, та той, під звуки якого кружляли пари в колишній церкві, програвав доблесним воякам. Діти завмерли – стояли як вкопані, затуливши вуха руками, й дивилися на військових, а ті марширували майданом, не випускаючи з рук величезні труби й барабани, валторни й сріблисті тарілки. У малих головах дзвеніло й бахкало, рота не варто було відкривати або, навпаки – можна було горлати які завгодно неподобства, бо того, певна річ, ніхто б не почув. Відтоді любов до духових оркестрів у обох наших героїв, не встигнувши прокинутися, почила.

Наступного дня не з доброго дива Ксенька так настирно переконувала Вальку негайно записатися до бібліотеки, що він не витримав дівчачої заповзятливості – піддався. До рішучих дій спонукало ще й те, що в домі книжок було з десяток, не більше, і деякі з них не дались на прочитання, бо там було занадто багато літер і зовсім не було малюнків. До знайомої вулиці Луначарського – рукою подати, а саме на цій вулиці на будинку з підвалом друзяки колись бачили вивіску з багатьма літерами, і по складах хором прочитали найвиразніше слово «бібліотека».

– А може, не сьогодні? Може, якось іншим разом сходимо? – запитав Валька свою вкрай рішучу товаришку, уже стоячи на дерев’яних рипучих східцях в коридорі бібліотеки.

– Ні, ну не тепер, так в четвер! Ти ж обіцяв, що сьогодні… – закопилила нижню губу Ксенька. – А що ми будемо читати? У нас уже всі казки напам’ять вивчені.

Це був вагомий аргумент. Бо Котигорошка, Буратіно чи Незнайку вони вже знали як свої п’ять пальців і давно переказували книжки навперебій і майже слово в слово по пам’яті…

За великими дверима царювала незрима пані тиша. Просунувши голови у щілину дверей, малі завмерли. Урочистості миті додавала червона килимова доріжка із зеленими смужками з обох боків. Рівними рядочками виструнчились стелажі з книжками, які манили таїною й надією прочитати щось таке, від чого заб’є дух. А може, саме в якійсь із тих книжок можна буде знайти відповідь на питання, котрі дорослі люди залишають без відповіді, подумала Ксенька і рішуче розчинила двері на всю котушку. Валька від несподіванки мало не впав носом на червону килимову доріжку. Ні, він таки впав, але на обидві руки, які встиг випростати попереду себе. Та як би там не було, вони опинилися в бібліотеці. Після такого неочікуваного вторгнення із-за столу вислизнула невеликого росту жіночка і кинулася на допомогу хлопцеві.

– Як же це ти, хлопчику?! Дуже забився?

– Та ні – усе в порядку. Я ненароком… – забурмотів Валька, підхопившись і показуючи за спиною кулака своїй приятельці.

– Мене звати Ксеня, а його – Валька. Ми хочемо розписатися у вас, – заявила дівчина з ходу, щоб одним махом замилити прикрість. – Валька вже уміє по-дорослому, а я – по складах.

– А мене звуть Раїсою Миколаївною, – сказала бібліотекарка, прикриваючи рукою посмішку. – Почнемо з того, що ви, мабуть, прийшли, щоб записатися в читачі, бо розписують не тут, та й, боюся, ще не на часі вам, молодята. Але чому ви без дорослих?

– Та наші дорослі то на роботі, то гостей стережуть. У них немає часу по бібліотеках ходить.

– Та ви ж, мабуть, ще й в школу не ходите? Я не можу вас без дорослих записати читачами.

– Я в цьому році йду в перший клас, – поспіхом, допоки не перебила Ксеня, вставив свої п’ять копійок Валька.

– Це нечесно! Я чула, як по радіо казали, що у нас молодим – дорога… А ми що – не молоді? Удома я не можу навчитися читати по-дорослому, бо там Вася із Ками репетує на всю вулицю Плєханова. Нашу церкву навіщось закрили, і тепер його ніяк не можуть охрестити, щоб нарешті поїхав звідси. А мені треба терміново навчитися читати, – заторохтіла горохом об стіну мала.

– Які книжки тобі подобаються? – запитала Раїса Миколаївна настирне дівча.

– Та я всенькі книжки люблю читати. Хочете, я вам про Котигорошка усе розкажу напам’ять? І «Золушку»… Я уже багато читала. Але мені треба, щоб там було про принцесу або королеву. У вас є такі книжки?

Звичайно, Ксенька казала неправду. Вона не завжди відрізняла правду від брехні. Та її брехня – це ніби й не зовсім брехня, а така собі напівправда. Іноді вона видавала за дійсність те, що їй могло привидітися вночі, чи те, що вигадувала й уявляла… Вона ще не знала, що література часто саме так і народжується на світ. Великі казкарі – найбільші фантазери й брехуни, але трапляється й так, що їхні казки стають реальністю. Отож, правда задаром може потонути у життєвому вирі, брехня ж – не просто виплисти, а обернутися на правду. І те, що Ксеня сказала про прочитання книжок, вже апріорі не було обманом.

– Якщо ви мешкаєте десь поряд, давайте, я вас запишу до читальної зали! Ви будете приходити й читати у нас скільки захочете.

– А хіба так можна? – здивувався Валька. – Ми живемо на Плєханова, і я б ходив… А ти, Ксень?

– Ой, та чого б це ти без мене ходив?! У тебе вдома воює дід Прокіп, а у мене тепер пищить Вася нехрещений. То тут би нам було ловко читати.

Відтоді наша парочка почала відвідувати міську бібліотеку дуже часто. І все б нічого, навіть все було б дуже добре, аби не кохання. Так-так, саме кохання мало-помалу почало руйнувати щиру дитячу дружбу.

Ксенька й справді швидко вивчилася читати, бо у бабці Марії почалися канікули й вона все частіше забирала Ксеньку до себе. Вони удвох малювали картинки і підписували їх. Користь подвійна – і малювання, і читання.

А маленька на зріст й злегка скособочена Раїса Миколаївна була великою любителькою літератури й ще більшим знавцем дитячих вподобань. У неї не було ні чоловіка, ні дітей, ні коштовностей – у неї було море книжок, і вона відповідала на такі скритні питання, на які жоден дорослий зроду б не відповів дітям.

А от з Валькою трапилося щось незрозуміле. Він несміливо поглядав на бібліотекарку, якій уже перебрало за сорок років, і бачив, що вона не схожа на красуню – маленького зросту, трохи кривобока, блідошкіра аж до зеленявості, зазвичай, навіть у літню спеку, закутана в теплий шарф, – а він дивився б на неї й дивився. Як не побачить її день, то такий смуток у грудях носить, що під вечір уже аж плакати хочеться. Сидить і уявляє жіночі доглянуті руки з невеличкими нігтиками, витягнуті вперед вуста, які вона час від часу підфарбовує помадою, зазираючи у малюсіньке квадратне люстерко, і очі… От очі в неї були просто таки незабутні – великі, темно-карі з важкуватими повіками. Хлопчик часто норовив прослизнути мимо Ксенчиного вікна невидимкою, щоб побігти в бібліотеку самому. Сідав за останній стіл, розкривав книжку, читав… Але нічого з прочитаного не пам’ятав, раз по раз повертався до тексту, перечитував… І не затямивши жодного речення, шукав очима Раїсу Миколаївну. Вона ловила той погляд і, якщо була вільна, підходила до хлопчика, сідала поряд, а Валька починав читати стишеним голосом казку чи оповідання, то й повістину… І тепер вже з легкістю занурювався в текст, плив потоком подій разом із героями твору. Він читав для себе, але ще більше – для бібліотекарки. І коли вона клала на його рудочубу голову свої чарівні пальці, серце хлопця так бабахкало в грудях, що треба було приховати той звук долонями – ніби впіймати, щоб не вискочив.

Одного разу він повернувся з бібліотеки світлячком з блискучими очима. У дворі на лаві сиділи Ксенька з мамою та тіткою Майкою і навдивовижу тверезий дід Прокіп, який підізвав хлопця помахом вказівного пальця.

– Де ж це ти, онучку, без своєї подружки час гаєш? Ксенька, бач, свого жениха вже зачекалася.

– Який я їй жених? Сусіди ми… А був я у бібліотеці.

– І чого ти там не бачив? – буркнула тітка Майка. – Ото як привикнеш ті книжки читати, то не буде з тебе ніякого толку. І тобі не стидно цілими днями сидіти за тими книжками?

– Ти, Майко, помовчи! Із тебе самої діла – як мокре горить. А ти, Валь, її не дуже слухай, і це непогано, що ти книжки любиш, але ж Раїса Миколаївна старувата для тебе. У пасії не годиться…

– Нічого вона не старувата, – ринули з Вальки слова, наче потік води з ринви у зливу. – Вона, вона… От виросту і одружуся на ній, щоб ви знали!

Вихлюпавши все одним реченням, він рвонув у будинок і, впавши на застелену покривалом і ажурною накидкою постіль, заридав ридма… Він не знав і навіть не здогадувався, бо своє горе затопило ввесь світ, що десь за сараєм, біля лопухів із скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крізь сльози:

– А в дитинстві, коли ще й рикати не вмів, казав: «Я за тебе молду кому хочеш наб’ю».

* * *

Відтоді вони вже не мандрували містом в парі. Навіть на руйнацію Свято-Троїцького храму ходили дивитися нарізно. Хоча там після танцхолу було ще й складське приміщення для меблів, люди вперто називали будівлю Троїцькою церквою.

Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаєвській дивізії водієм тягача. Й однієї п’ятниці прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчі. Тупо й безцільно тинявся двором як немічний. А тут якраз Марія Павлівна до своїх прийшла.

– Що з вами, Миколо, коїться? На вас лиця немає, – спитала вона, звертаючись на «ви», бо мала таку культуру спілкування, що до всіх людей, окрім найближчих, тільки так і зверталася.

– Та бі-біда в мене, – заїкнувся чоловік. – Завтра будуть тягачами церкву валять. А я ж не могу… Мамка, хоч і пішла в петлю, але в Бога вірила й наказувала мені вірити. Я мамку любив… Це батю я можу в куль скрутити, а мамку любив.

– Та то дійсно біда… Хіба я не знала вашої матері? Знала ще й як. Вона ж у ту церкву ходила, і вашого Вальку там хрестили. Вам теж велено поганську справу чинити?

– Та вже розпоряженіє дали… Щоб два тягача було напоготові.

– Прости мене Господи, але я вам дам пораду, а ви вже самі вирішуйте, – говорячи, Ксенчина бабуся, озирнулася довкола й перехрестилася пучкою правиці. – Якщо можете, проберіться на територію військової частини і зламайте свого тягача. Відкрутіть якусь детальку… Не треба на душу гріх брати. Ваша мати звідтіль благословить свою дитину і захистить…

– А це ви харошо придумали! – аж зрадів Вальчин батько. – От спасіба!

Він враз ожив, заметушився… Та аж до заходу сонця так і тинявся двором, не йшов вечеряти, коли його кликали. А вже пізно ввечері зник кудись надовго. Ніхто не чув і не бачив, коли він повернувся додому, окрім його благовірної.

А назавтра, суботнього досвітнього ранку місто струсонув вибух. Та такої сили, що в чотириповерховому будинку на «кіровській» площі з боку церкви з брязкотом посипалися стекла з вікон і шпінгалети на балконах повідкривалися. Люди в спідньому повибігали з квартир й остовпіли. Пелехи пилюки сягали неба. Ніхто нічого не второпав. Коли порохня трохи уляглася, вималювалася церква, під яку закладали вибухівку. Сіра й мовчазна, вона стояла непорушно. І точно століттями ще була б, якби не більшовики зі своїм войовничим атеїзмом. Ці уславлені руйначі налетіли на споруду, як звірі на здобич. Усі методи годилися – і вже за годину після вибуху потужний арттягач роздовбував своїми залізними гусеницями асфальт біля храму. Накинули троси петлею довкруги будівлі, наче задушити збиралися, тягач з розгону рвонув, та за мить забуксував. Тоді із військової частини пригнали ще одного такого ж монстра, він став на якір, а інший лебідкою тягнув троси. Бац!!! Усе обірвалося нитками, а церква як стояла, так і стоїть в сірих хмарах пилу. Обабіч ганяла туди-сюди ватага ущерть знервованих виконкомівців, партійці розмахували руками, щось горлали…

Високий і ставний дядечко у військовому френчі без погонів легко, наче барс – представник кошачої породи, видерся на тягача і, задерши голову, приклав руку козирком до брів… І, що там хотів розгледіти, не ясно, тільки раптом він закричав так, наче його хто вкусив. Він сичав від болю, метляв руками – чи то хапаючись за вухо, чи то б’ючи себе по вуху, врешті таки сплигнув із тягача, і до нього поспішили товариші по партії. Яким же було здивування, коли вони побачили на вусі колеги невеличкого кажана. Сіре створіння люто вп’ялося зубами в плоть, стригло навсебіч чорними очками і, здавалося, не збиралося розлучатися з вухом шановної особи. Тоді вправна медичка в білому халаті, яка шастала довкола собору ще із самісінького початку дійства, швидко дістала пузирчик із нашатирним спиртом, плеснула на ватку речовину і піднесла її до мордочки вухогриза. Кажан розімкнув писок і дивним чином звився крізь людський кагал невідомо куди – втік без покарання.

– Вам терміново треба в лікарню! – сказала медичка, обробляючи спиртом рану.

– Ще чого? – роздратувався виконкомовець. – Чого я там не бачив?

– Уколів від сказу, які необхідно зробити якнайшвидше, бо укус кажана – це вам не шуточка.

За мить постраждалого всадовили у візок мотоцикла марки «ИЖ», і знаменитий міліціонер дядя Яша відтарабанив високопосадовця місцевого розливу в лікарню.

Тим часом комусь із керманичів залетіла в голову безпрограшна ідея – вручну розібрати стіни церкви, дозволивши бажаючим забирати цеглу на будівництво.

Уже за кілька годин довкруги зраненої будівлі заметушилися люди з драбинами й молотами, з дерев’яними жолобами й кирками… І де тільки набрали того реманенту?! Робота закипіла… Цеглу скидали на землю по жолобах і без них, а вона гепалася, здіймаючи довкола куряву, але стояла на смерть – не розбивалася. Навіть металеві пояси, які знаходилися в середині майже метрової стіни і підперізували весь периметр будівлі, не витримали палкого запалу любителів дармового. Ласих було – хоч греблю гати, і їх не треба було двічі гукати. За кілька днів на майдані вишикувалися полчища цегли, які зовсім скоро мали переродитися на будинки і сараї, на вбиральні й курятники, навіть на свинячі хліви…

Вальчин батько три дні займався ремонтом свого тягача, і на майдані його ноги не було, а Валька сходив туди із старшим братом Валєркою. Стояв тоді, низько опустивши голову… Чомусь пригадувалися йому одразу всі траурні походи, які бачив за своє семирічне життя, та так, ніби без ліку небіжчиків ховають одного й того ж дня і везуть в гробах знаною вулицею Леніна на бортових машинах і підводах… А він, малий, буцімто чекає й чекає, коли можна буде перейти на інший бік вулиці й несила перечекати… І незвідана раніше туга брала його за горло жорсткими пальцями…

– Дивися, дитино, і запам’ятовуй! Колись розкажеш людям, – почув голос Марії Павлівни поруч себе і здригнувся. – Біда наших містян у одвічній жадобі. Ба, вони навіть у Бога готові щось поцупити. Колись давно у нас на Замковій горі стояв палац Вишневецького, і його розтягли так, що й сліду не лишилося. Та Ярема був великим магнатом, який когось гнобив, а тут – Бог. Ці люди геть всі такі простакуваті й не розуміють, що у Бога можна вкрасти тільки свою душу, щоб тієї ж миті віддати дияволу. Більше у Господа не вкрадеш нічого. А як потім жити без душі? Не знаю…

Вони – Валька, Валєрка і Марія Павлівна – стояли на «кіровському» майдані, притиснувшись одне до одного, й дивилися на метушню сірих від пилу людей, які нікого не бачили, бо саме вгризалися в церкву…