Читать книгу Марго та сексот - Раїса Плотникова - Страница 4

Ця вулиця пахла керосином. Хоча слово «пахла» б’є по вуху, чомусь ніхто не казав, що там смердить. Може, тому, що до цієї горючої суміші ставилися з великим пієтетом, адже вона була вкрай необхідною майже в кожному домі. До слова, керосин тоді гасом ніхто не називав.

На розі Садової та Гомона постійно стояла густа й ядуча задуха. Грубезний дядько із жовтими від махорки вусами, у довгому, до самісінького долу, фартуху, у кирзових чоботях, у рукавицях чорного кольору наливав із діжок в посудину покупця керосин і бензин. Вонюча й горюча суміш потрібна кожному, бо на керогазі чи примусі їжу готує майже все місто, а по селах і навіть на околицях міста ще немає електроосвітлення, і лампа-керосинка освітлює темні закутки осель пролетаріату й селянства.

Жива черга, наче цілісна істота, із каністрами й пляшками різного штибу терпляче вихиляла хвостом і рухалася повільно-повільно. Люди гомоніли собі про всячину, та іноді зривалися на якусь суперечку і галас здіймався до самісінького небозводу.

– Ану, цить! Не галдіть тут над вухом! Я й так уже з ніг падаю. Цигарку скрутити ніколи, а ви завелися, – сердито гаркнув вусатий торговець.

– А вам не положено цигарку тут крутити, – перекрикнула його тіточка у квітчастій хустці. – Он де написано й намальовано, що заборонено…

– Поговори мені! То стоїш із порожньою літровкою, з порожньою й додому почвалаєш. І не ти одна, а вся черга…

– Не маєте права! Ви на роботі, а люди…

– Та ладно… Зачинюся зараз, так тобі усі таке «спасіба» скажуть.

Черга сколихнулася, захвилювалася і перемкнула всю багатоголосу увагу на тіточку. Загаркали. І – як сім баб пошептало. Замовкла бідолаха.

Тільки у крамаря шланг таки застопорило – не ллється керосин у посудину і баста. Він щось там смикав, перемикав – глухо. Тоді вийняв гумову кишку із каністри, обтер так-сяк рукавицею і почав дмухати в отвір, надуваючи щосили щоки. Керосин – не з місця. І вже аж після того, як дядько засунув шланг в рота й щодуху потягнув у себе, противна рідина рушила і за мить уже йшла цівочкою у ємкість. А продавець раз по раз спльовував гидоту через свої руді вуса на землю, встигаючи при цьому лаятися вповні пристойними словами.

– Розтуди твою наліво! Як насмокчешся за день, так в животі пекло, а не кишки.

У черзі стояв і Валька. Він трохи хвилювався, бо ходив у школу на другу зміну і міг запізнитися на уроки. Тепер йому було вже 14 рочків. І найбільше в своєму житті підліток ненавидів черги, у яких доводилося стояти чи не тричі на тиждень. То стій за хлібом біля «тридцятого» магазину, то біля «сітки», у якій приймають склотару, то на базарі за копитами… О, то окрема розповідь, яку не можна оминути.

На свята будь-якого штибу – чи то державне, чи то релігійне – вдома обов’язково варили холодець. Оскільки ця страва вимагала присутності в каструлі чи то великого, можна й пристаркуватого, домашнього півня, на якого не завжди вистачало коштів, чи то телячих, чи бодай свинячих ратиць, Валька з Валєркою мали в базарний день зайняти чергу під м’ясним павільйоном. Та центральні ворота відчинялися о сьомій годині, і до того часу там уже стояло чималенько бажаючих святкувати з холодцем. Тоді брати розробили свій план захоплення входу саме до павільйону, а не до воріт. Вони вставали вдосвіта, і оскільки до базару було рукою подати, прудко опинялися біля глухої огорожі, де їх ніхто не бачив. Валєрка ставав навкарачки, підставляючи братові зігнуту спину, і Валька, озирнувшись навсібіч, вмить перескакував через височеньку загородку, біг до павільйону і сідав на дерев’яний виступ побіля дверей. Коли король м’ясної лавки дядько Семен поважним кроком являвся на роботу, вилискуючи набухлими від ситості щоками, то зазвичай першими в черзі були наші швидкостріли, а вже після семи годин у тісний простір ввалювався розбурханий натовп, який за теляче копито перед святом Жовтневої революції ладен був знести голову кожному, хто «вліз» без черги. Скандали й мордобої були абсолютно звичною справою. Ніхто не хотів святкувати без холодцю?! Ну без «Московської» ще якось можна, бо самогон був у кожній хаті, а без холодцю – ніяк.

Стоячи з пляшкою для керосину, Валька першим помітив Ксеньку, яка примостилася у хвіст черги й дістала з-за відвороту пальтечка невеличку книжечку. Хлопець пошкодував, що не додумався так само використати час і намірився підійти до сусідки по житлу, яка тепер не була такою близькою товаришкою, як у ранньому дитинстві. Уже сіпнувся, зробив крок і завмер. Став уважно розглядати Ксеньку. Ну так, ніби вперше побачив. Осіннє пальтечко – наопашки, смолисте волосся вибилося з-під хустинки, татарські оченята втупилися в текст… І бігали-бігали, наче ті голуби, що визбирують розсипане поживне зерно. І було в неї на личку написано, що вона не тут, а пиряє в якомусь загадковому вимірі, не відчуваючи, що стоїть у черзі за керосином. Черга – сама собою, а Ксенька – окремо. У натовпі, а – осібно.

І він підійшов.

– Привіт! Що читаєш?

– Вірші, – зронила самотнє слово, не відповідаючи на вітання і закрила пошарпану книжечку.

– Чиї? Якщо не секрет, звісно…

– Секрет… Найкращого в світі поета. Це мій кумир, і я не готова розлучитися з цією книгою навіть на годину.

Ксенька ще не знала, що люди створюють собі кумирів не для того, щоб ставати схожими на них, а для того, щоб було в кому розчаровуватися. І зовсім скоро вона відкриє для себе іншу вершину поезії, а коли до її рук потрапить книжка «Алмазный мой венец» Валентина Катаєва, то, впізнавши, нехай і під утаємниченим іменем, свого недавнього кумира, вірші якого щойно заховала за відворот пальтечка, уже не стане так захоплюватися його поезією.

Раптом уся хвостата і гомінка черга, як по команді, розвернула погляди на вулицю Гомона і затихла. Валька з Ксенею помітили цю переміну й так само озирнулися. Сюди наближалася висока, ставна жінка з викладеним по особливому синьо-чорним волоссям на гордо поставленій голові. Вересень якраз напосів раннім похолоданням, і вранці відчутно обіймав місто передчасною прохолодою. Усі жінки одразу одягли капелюшки чи хустки, а ця йшла простоволосою. Її вкрай смолисте волосся гіпнотично притягувало погляди. Та, мабуть, не тільки волосся манило людські очі. Вона вся була мов витесана із мармуру, навіть її ошатне легке пальто не могло приховати бездоганні форми: широкі стегна, вигини талії, міцні й стрункі водночас ноги в невисоких, під щиколотку, черевиках на підборах… Таких шат в цьому провінційному містечку не було ні в кого. І яка ж то модистка доклала свого хисту в бездоганне убрання, щоб так майстерно підкреслити показну статуру?!

– Королева Марго, – пробубонів хтось.

І знову безгоміння опанувало чергу за керосином.

А жінка мовчки пропливла до дядька з жовтими вусами, оминувши людей так, ніби нікого ніде немає. Так само безмовно дістала пляшку із дерматинової сумки, поставила її на діжку і кинула на торговця проникливий погляд – мов шило загострила. І дядько відставив чиюсь каністру на землю й почав наливати керосин у пляшку Марго. Допоки цівка текла у посудину, торговець кидав погляди на жінку. Та й вся черга тихцем витріщалася на кралю з смолянистими бровами, з вустами, яскраво вираженими нахабним кольором помади, з непроникним поглядом потайних очей… Її не можна було оминути, обійти увагою, не помітити – вона притягувала не тільки чоловічі погляди, жінки теж дивилися на неї мало не з роззявленими ротами. І ніхто навіть не буркнув про те, що ця вродливиця не стояла в черзі…

Розрахувавшись, пішла тією ж вулицею Гомона, а юрмисько загіпнотизовано проводжало постать поглядами. Та тільки жінка зникла з поля зору, люди ожили, загомоніли…

– А ви знаєте, що вона байстрюча народила? – притишено запитала тітка, закутана у коричневу хустину з китицями, здавалося, з голови до ніг. І коли народ зацікавлено повернув до неї голови, підвищила голос. – Не знаєте? Так я вам зараз усе розкажу. У неї були шури-мури з одним офіцером із Чапаєвської дивізії. Думала, що задурить голову, розставить перед ним ноги, так він одружиться. А тут йому вже розпрєдєлєніє, і їхати треба кудись далеко. Не знаю, куди, але десь по Союзу. Він чоловік показний і порядний і вже званіє мав. Коли дізнався, що вона з животом, то вирішив забрати її з собою, а там, на місці, вже як буде – може, розпишуться. І не знаю, що вже там сталося, тільки довіз він її аж до Ромодана, а чи до Москви, та там і кинув. Утік. Ви ж, бачите, яка вона розфуфирена? Спробуй такій догодити. Злякався, мабуть.

– От тобі й порядний! – сказала молода симпатична чи то дівчина, чи то жіночка, яка пританцьовувала, намагаючись зігрітися, бо, взута у літні босоніжки, аж посиніла від холоду. – Порядні вагітних жінок на вокзалах не кидають.

– А вона що – порядна, по-твоєму? Та ви всі зараз такі. Аби на шию офіцерам вішатися. Мода чи пошесть тепер така у місті – за офіцера вискочити заміж. А де ж тих офіцерів набрати на всіх наших бідарок? Хоч тут і військова частина, а на всіх дівок армійців не вистачить.

– Та так уже й усі! – обурено гаркнула дівчина й відвернулася від тітки.

– А то можна подумати… Та вам тільки й подавай зірочки на погонах і грошей повні кишені. Допіру й бігаєте в парк на танцмайданчик, щоб там підчепити собі лейтенантика безвусого. На солдатів, бач, і не дивитесь…

– А коли й так, то вам яке діло?

– І не соромно тобі таке старшій людині говорити? Та я ж війну пережила і ніколи нікому «брешеш» не сказала. Ах ти ж, безстиднице! Та хто ж тебе таку на світ пустив? Мабуть, така сама шльондра, як оця, що керосин без черги брала, вихиляючи своїм задом перед мужиками.