Читать книгу Найграндіозніше шоу на Землі: доказ Еволюції - Річард Докінз - Страница 2

Уявіть себе учителем історії Давнього Риму та латинської мови, який прагне поділитися своїм захопленням античним світом: елегіями Овідія та одами Горація, виразною стриманістю латинської граматики, що постає в риториці Цицерона, стратегічними тонкощами Пунічних війн, військовою майстерністю Юлія Цезаря та надмірною хтивістю пізньоримських імператорів. Це чималий задум, який потребує часу, зосередженості та відданості. Утім, ви з’ясовуєте, що зграя гавкітливих «ігнорамусів» (як учитель латини ви точно будете знати, як правильно відмінювати це слово), за якими стоїть потужна політична й особливо фінансова підтримка, постійно відбирає ваш дорогоцінний час й увагу вашого класу, невпинно намагаючись переконати нещасних учнів у тому, що римляни ніколи не існували. Римської імперії ніколи не було. Увесь світ виник трохи раніше за час, до якого простягається пам’ять нині живих людей. Іспанська, італійська, французька, португальська, каталанська, окситанська, ретороманська – усі ці мови та їхні діалекти виникли спонтанно та окремо одна від одної, і вони не пов’язані із жодним спільним джерелом, себто латиною. Замість того щоб приділяти всю свою увагу шляхетному покликанню дослідника й учителя класики, ви змушені спрямувати свій час та енергію на захист тилу, щоб просто довести саме існування римлян, – це захист проти вияву такого кричуще невігласького упередження, яке змусило б вас розридатися, якщо б не були змушені зосередитися на боротьбі з ним.

Якщо ця моя фантазія про вчителя латини видається вам надто вільною, тоді ось вам більш реалістичний приклад. Уявіть себе вчителем більш сучасної історії й уявіть, що ваші уроки з історії Європи ХХ ст. бойкотують, зривають або ще якось заважають їх проводити добре організовані, добре фінансовані та політично потужні групи заперечувальників Голокосту. На відміну від моїх гіпотетичних заперечувальників Давнього Риму, заперечувальники Голокосту справді існують. Вони вміють висловлюватися, й те, що вони кажуть, на перший погляд, видається правдоподібним: вони знають, як справити враження освічених людей. Їх підтримує президент, принаймні однієї нині могутньої держави, та принаймні один єпископ католицької церкви. Уявіть, що вам як учителю європейської історії постійно доводиться мати справу з агресивними вимогами «викладати протилежну думку» й присвячувати стільки ж часу альтернативній теорії про те, що Голокосту не існувало, а його вигадала купка сіоністських фальшувальників історії. Інтелектуали, які, слідуючи моді, дотримуються релятивістської позиції, також утрутяться, щоб наполягти на тому, що абсолютної істини не існує: відбувся Голокост чи ні – це питання особистої віри, усі погляди однаково ймовірні та їх треба однаково «поважати».

Становище багатьох учителів природничих наук сьогодні не менш жахливе. Коли вони намагаються детально викласти центральний та основоположний принцип біології, коли вони розглядають світ живої природи в історичному контексті, себто говорять про еволюцію, коли показують і пояснюють саму природу життя, на них нападають, їм заважають, надокучають і погрожують, залякують навіть втратою роботи. У будь-якому разі вони щонайменше гають свій час. Імовірно, вони отримують грізні листи від батьків і мають терпіти саркастичні насмішки й вороже схрещені руки дітей, яким удома промили мізки. До всього цього докладаються затверджені державою підручники, з яких слово «еволюція» систематично викреслюється або замінюється словосполученням «зміни в часі». Колись була спокуса висміювати речі, як-от винятково американське явище. Тепер вчителі в Британії та Європі зіштовхнулися з подібними проблемами, почасти через американські впливи, але, імовірніше, через дедалі відчутнішу присутність дітей-мусульман у школах, чому сприяє офіційна підтримка мультикультуралізму та страх отримати репутацію расистів.

Часто кажуть (і це правда), що вище духовенство й богослови не мають проблем з еволюцією й що в багатьох випадках вони активно підтримують учених у цьому питанні. Часто так воно і є, наскільки мені відомо з приємного досвіду співпраці з єпископом Оксфордським, нині лордом Гаррісом. Ми двічі співпрацювали з різних приводів. У 2004 році ми спільно написали статтю для Sunday Times[6], заключними словами якої були: «Нині немає про що сперечатися. Еволюція – це факт, і з християнського погляду – це найвеличніша зі справ Господніх». Останнє речення написав Річард Гарріс, але ми погодилися щодо решти статті. За два роки до того єпископ Гарріс і я організували підготовку колективного листа тодішньому прем’єр-міністрові Тоні Блеру, в якому йшлося:

Шановний пане прем’єр-міністре,

Ми, група вчених і єпископів, пишемо цього листа, щоб висловити нашу стурбованість через викладання природничих наук у Технічному міському коледжі Еммануель у Ґейтсгеді.

Еволюція – це наукова теорія, яка має надзвичайний потенціал для пояснення широкого кола явищ у низці дисциплін. Приділивши увагу свідченням, її можна вдосконалити, підтвердити й навіть радикально змінити. Вона не є, як стверджує офіційний представник коледжу, висловленням «позиції віри» в тому ж сенсі, що й біблійна оповідь про творіння, яка має іншу функцію та завдання.

Ця проблема значно ширша за те, що саме викладають в якомусь коледжі. Зростає занепокоєння тим, що саме і як будуть викладати в запропонованих до створення релігійних школах нового покоління. Ми віримо, що навчальні програми в таких школах, а також у Технічному міському коледжі Еммануель мають суворо перевірятися, щоб до відповідних наукових та релігійних предметів ставилися з належною повагою.

З повагою

Його превелебність Річард Гарріс, єпископ Оксфордський; сер Девід Аттенборо, член Королівського товариства; його превелебність Кристофер Герберт, єпископ Сент-Олбанський; Роберт Мей, барон Оксфордський, президент Королівського товариства; професор Джон Ендербі, член Королівського товариства, секретар фізичної секції Королівського товариства; його превелебність Джон Олівер, єпископ Гирфордський; його превелебність Марк Сендер, єпископ Бірмінгемський; сер Ніл Чалмерс, директор Природознавчого музею; його превелебність Томас Батлер, єпископ Саутворкський; сер Мартін Різ, член Королівського товариства, королівський астроном; його превелебність Кеннет Стівенсон, єпископ Портсмутський; професор Патрик Бейтсон, член Королівського товариства, секретар біологічної секції Королівського товариства; його превелебність Криспіан Голліс, римо-католицький єпископ Портсмутський; сер Річард Саутвуд, член Королівського товариства; сер Френсіс Ґрем-Сміт, член Королівського товариства, колишній секретар фізичної секції Королівського товариства; професор Річард Докінз, член Королівського товариства.

Ми з єпископом Гаррісом поспіхом організовували підписання цього листа. Наскільки я пам’ятаю, підписантами стали 100 % тих, до кого ми зверталися. Незгоди не було ані з боку вчених, ані з боку єпископів.

В архієпископа Кентерберійського немає жодних проблем з еволюцією, так само як і в Папи Римського (є хіба що певні сумніви в питанні точної палеонтологічної доби, коли людину наділили душею), як і в освічених священиків та професорів богослов’я. Ця книжка присвячена позитивним доказам того, що еволюція – це факт. Вона не задумувалася як антирелігійна книжка. Я таку вже написав, це історія іншої футболки, і зараз не час і не місце знову вдягати її. Єпископи та богослови, які приділили увагу вивченню доказів еволюції, визнали, що немає сенсу боротися проти неї. Можливо, деякі зробили це неохоче, а деякі, як Річард Гарріс, – із захватом, але всі, за винятком жахливих невігласів, змушені визнати факт еволюції. Вони можуть уявляти, що Господь доклався до початку цього процесу і, ймовірно, відійшов убік і не керував далі майбутнім розвитком. Мабуть, вони уявляють, що Господь на самому початку запустив всесвіт і вшанував його народження, додавши гармонійний набір законів та фізичних констант, розрахованих на те, щоб досягнути якоїсь незбагненної мети, у досягненні якої ми, зрештою, мали відіграти певну роль. Але вдумливі й розважливі чоловіки та жінки, які є представниками церкви, іноді неохоче, іноді з радістю приймають докази еволюції.

Що нам не слід робити, так це самовпевнено припускати, що коли вже єпископи й освічені священики визнають еволюцію, то те саме робить і їхня паства. На жаль, як я зазначив у додатку, соцопитування рясніють доказами протилежного. Понад 40 % американців заперечують, що люди походять від інших тварин, і вважають, що ми (а отже, й інші живі істоти) були створені Богом 10 000 років тому. У Британії ця цифра не настільки висока, але вона все ж тривожно висока. І це має непокоїти церкви так само, як і вчених. Ця книжка потрібна. Людей, які заперечують еволюцію, я називатиму «заперечувальниками історії» – це ті, хто вірить, що вік світу вимірюється тисячами років, а не тисячами мільйонів, і ті, хто вірить у те, що люди гуляли поряд із динозаврами. Я повторю: вони складають понад 40 % населення Америки. У деяких країнах відповідна цифра вища, а в деяких – нижча, але 40 % – це гарний середній показник, і я час від часу буду називати цих заперечувальників історії «сорокавідсотковиками».

І все ж я кажу, що це лише теорія!

Повертаючись до освічених єпископів та богословів: було б гарно, якби вони трохи більше зусиль докладали до боротьби з антинауковим безглуздям, яке вони засуджують. Є забагато проповідників, які хоча й погоджуються з тим, що еволюція правдива, а Адам і Єва ніколи не існували, все одно потім безтурботно підуть на кафедру й у своїх проповідях будуть обговорювати якесь моральне або богословське питання на прикладі Адама і Єви, звісно, навіть не згадавши про те, що ті ніколи насправді не існували! Якщо ж хтось починає критикувати їх за це, вони протестують – кажуть, що йшлося лише про символічне значення, імовірно, пов’язане з первородним гріхом або цінністю невинності. Вони можуть суворо додати, що, звісно ж, немає дурнів, які б сприйняли їхні слова буквально. Але чи знає про це їхня паства? Як людині на церковній лаві чи на молитовному килимку знати, які частини писання сприймати буквально, а які символічно? Чи неосвіченому завсідникові церкви справді так легко здогадатися про це? У надто багатьох випадках відповідь, вочевидь, буде «ні», будь-хто почуватиметься збентеженим і ніхто за це не звинувачуватиме людину. Якщо не вірите мені, зазирніть у додаток.

Тож поміркуйте над цим, єпископе. Будьте обережні, вікарію. Ви граєте з вогнем, коли несерйозно ставитеся до непорозуміння, яке тільки й чекає, щоб виникнути, можна навіть сказати, що воно майже обов’язково виникне, якщо йому не запобігти. Чи не варто вам із більшою обережністю виступати на публіці, щоб вона чітко розуміла, що ваше «так» – це «так», а «ні» – це «ні»? Щоб уникнути засудження, чи не варто вам поступитися й висловитися проти того, що вже й так перетворилося на надзвичайно поширене непорозуміння, і запропонувати активну й завзяту підтримку науковцям і вчителям природничих наук?

Цією книжкою я, серед інших, намагаюся достукатися до заперечувальників історії. Але, мабуть, ще важливіше завдання полягає в тому, що я хочу озброїти тих, хто не заперечує історію, але знає тих, хто це робить (можливо, членів власної родини чи знайомих із церкви), і вважає себе недостатньо підготовленим відстоювати власну позицію.

Еволюція – це факт. Поза розважливими сумнівами, поза серйозними сумнівами, поза звичайними, озброєними знаннями, розумними сумнівами, просто поза всякими сумнівами, еволюція – це факт. Доказів еволюції існує щонайменше стільки ж, скільки доказів Голокосту, навіть враховуючи очевидців Голокосту. Щира правда, що ми – близькі родичі шимпанзе, трохи більш далекі родичі мартишок, іще віддаленіші родичі трубкозубів та ламантинів, і вже зовсім десята вода на киселі бананам і ріпам… можна скільки завгодно продовжувати цей список. Це не обов’язково має бути правдою. Еволюція – це не самоочевидна, тавтологічна, незаперечна правда, і були часи, коли більшість людей, навіть освічених, вважали, що це не конче правда. Це не будь-що має бути правдою, але це правда. Ми знаємо, тому що дедалі більша кількість доказів свідчить про це. Еволюція – це факт, і книжка її доведе. Жоден поважний науковець не сперечається з нею, і в неупередженого читача не залишиться жодних сумнівів, коли він дочитає книжку.

То чому тоді ми говоримо про теорію еволюції Дарвіна, тим самим, здається, вселяючи хибну надію в креаціоністів (заперечувальників історії, сорокавідсотковиків), які вважають, що теорія – це така собі поступка, даючи їм у руки такий подарунок або навіть перемогу?