Читать книгу Найграндіозніше шоу на Землі: доказ Еволюції - Річард Докінз - Страница 5

Для Платона «реальність», яку ми нібито споглядаємо, – це лише тіні на стіні печери, які відкидає мерехтливе світло багаття. Платон, як і інші класичні грецькі філософи, у душі був геометром. Кожен намальований на піску трикутник – це лише недосконала тінь справжньої сутності трикутника. Лінії цієї сутності трикутника – чисті Евклідові лінії з довжиною, але без ширини, лінії, які визначаються як нескінченні, і якщо вони паралельні, то ніколи не перетинаються. Сутність трикутника має кути, сума яких становить два прямих кута й ані на пікосекунду градуса більше чи менше. Цього не скажеш про трикутник, намальований на піску: але ж, згідно з Платоном, трикутник на піску – лише непевна тінь ідеального трикутника, його сутності.

Біологія, згідно з Майром, потерпає від власної версії есенціалізму. Біологічний есенціалізм розглядає тапірів і кроликів, панголінів та одногорбих верблюдів так, ніби це трикутники, ромби, параболи або додекаедри. Кролики, яких ми бачимо, – лише бліді тіні ідеальної «ідеї» кролика, ідеального, платонічного кролика, сутності кролика, який ширяє десь там у концептуальному просторі разом з іншими ідеальними геометричними фігурами. Кролики з плоті та крові можуть бути різними, але їхні варіації завжди мають розглядатися як відхилення від ідеальної його сутності.

Наскільки ж розпачливо не еволюційна ця картина! Платон вважає будь-яку зміну в кроликах неприємним відхиленням від його сутності, тож змінам завжди будуть опиратися, – ніби всі реальні кролики незримою пуповиною прив’язані до Сутності кролика, що ширяє в небі. Еволюційний погляд на життя радикально протилежний. Нащадки можуть нескінченно відрізнятися від своїх предків, і кожна відмінна особина стає потенційним предком для майбутніх варіацій. Насправді Альфред Расселл Воллес, який незалежно від Дарвіна відкрив еволюцію шляхом природного добору, назвав свою працю «Про тенденцію варіацій нескінченно відхилятися від початкового типу».

Якщо стандартний кролик існує, то це лише вказує на середину дзвоноподібного розподілу реальних, метушливих, стрибучих, різноманітних кроликів. І цей розподіл із часом змінюється. Коли мине багато поколінь, може настати момент, чітко не визначений, коли норма, яку ми зараз називаємо «кроликом», зміниться так сильно, що навіть отримає іншу назву. Не існує постійної «кролячості», жодної сутності кролика в небесах, а лише популяція пухнастих, довговухих особин, які поїдають власні екскременти та ворушать вусиками, статистично розподілених за розміром, формою, кольором і схильностями. Те, що в давньому розподілі могло бути довгими вухами, пізніше (згідно з геологічним часом) може опинитися в центрі нового розподілу. Зважаючи на достатньо велику кількість поколінь між розподілом предків та нащадків, найдовші вуха серед предків можуть бути коротшими за найкоротші вуха серед нащадків. Усе змінюється, як казав інший грецький філософ Геракліт, ніщо не залишається незмінним. Через сто мільйонів років може бути важко повірити, що якісь тварини-нащадки мали своїми предками кроликів. Утім, під час еволюційного процесу в жодному поколінні домінантний тип популяції не був далеким від модельного типу попереднього або наступного покоління. Цей тип міркувань Майр називав популяційним. Для нього популяційне міркування було антитезою есенціалізму. Згідно з Майром, причина, чому Дарвіну знадобилося так непомірно багато часу, щоб вийти на сцену, полягала в тому, що нам усім (чи то через впливи греків, чи то з якоїсь іншої причини) есенціалізм в’ївся в ментальну ДНК.

Розум, на який нап’яли платонічні шори, вважає, що кролик і є кролик. Здається, щоб припустити, що кролячий рід утворює щось на кшталт змінної хмари статистичних середніх показників або що типовий нинішній кролик може відрізнятися від типового кролика мільйон років тому чи мільйон років відтепер, треба порушити якесь внутрішнє табу. Насправді психологи, які досліджують розвиток мови, кажуть нам, що діти – від природи есенціалісти. Можливо, їм і треба бути такими, якщо вони хочуть лишатися при здоровому глузді в час, коли їхній розум, що активно розвивається, розділяє речі на розрізненні категорії, кожну з яких називає унікальним іменником. Не дивно, що першим завданням Адама, згідно з міфом Книги Буття, було дати ім’я кожній тварині.

І не дивно, як вважає Майр, що ми, люди, мали чекати свого Дарвіна аж до ХІХ ст. Щоб уявити собі, наскільки антиесенціалістською є еволюція, візьміть до уваги таке. З позиції еволюційного популяційного міркування, кожна тварина поєднана з кожною іншою твариною, скажімо, кролик із леопардом, через ланцюг посередників, кожен з яких настільки подібний на наступного, що кожна ланка, у принципі, могла б спарюватися із сусідами за ланцюгом і давати фертильних нащадків. Це найповніше порушення табу есенціалістів. І це не просто якийсь розмитий уявний експеримент, який так і залишиться нереалізованим. На думку еволюціоністів, справді існує низка тварин-посередників, які поєднують кролика та леопарда: кожна із цих тварин жила й дихала, і кожну з них можна віднести саме до того виду, до якого належали безпосередні сусіди з обох боків довгого та змінного континууму. Насправді кожна тварина в цій послідовності була дитиною свого сусіда з одного боку і батьком сусіда – з іншого. Утім, разом ця група тварин складає безперервний місток від кролика до леопарда; хоча, як ми побачимо пізніше, ніколи не існувало жодного «кролипарда». Подібні містки можна побудувати від кролика до вомбата, від леопарда до лобстера, від кожної тварини чи рослини до кожної іншої. Можливо, ви вже пояснили собі, чому з еволюційного світогляду обов’язково випливає такий приголомшливий результат, але дозвольте мені все одно висловити це. Я буду називати це уявним експериментом зі шпилькою.

Візьмемо кролика, будь-яку самку кролика (у довільний спосіб для зручності хай це буде самка: це не має значення для аргументу). Поряд із нею поставимо її матір. А тепер біля матері – бабусю, і так далі, рухаючись назад у часі, назад, назад, назад крізь мегароки, отримуємо нібито нескінченну шеренгу крольчих, кожна з яких розташована між донькою і матір’ю. Ми йдемо вздовж шеренги крольчих, рухаючись назад у часі, уважно вивчаючи кожну з них, – як генерал, який перевіряє армію. Ідучи вздовж шеренги, ми нарешті помітимо, що давні кролики, повз яких ми проходимо, лише трохи відрізняються від сучасних, до яких ми звикли. Але швидкість змін буде настільки повільною, що ми не помічатимемо їх від покоління до покоління, так само як ми не можемо побачити рух годинної стрілки, і так само як ми не помічаємо, як дорослішає дитина, ми можемо лише пізніше побачити, що вона стала підлітком, а тоді й дорослою людиною. Додаткова причина того, чому ми не помічаємо зміни в кроликах, які відбуваються від покоління до покоління, – те, що в будь-якому столітті відмінності між представниками одного покоління популяції зазвичай будуть більшими, ніж відмінності між матерями та доньками. Тож, якщо ми намагатимемося відчути рух годинникової стрілки, порівнюючи матерів та дочок або навіть бабусь та онук, ті дрібні відмінності, які ми можемо помітити, будуть поглинуті відмінностями між родичами й знайомими кролика, що стрибають навколо по всьому лугу.

Проте, рухаючись крізь час поступово й непомітно, ми дійдемо до предків, які все менше й менше нагадуватимуть кролика, а натомість дедалі більше – землерийку (хоча теж не надто сильно). Це одна з тих істот, яких я буду називати «вигин шпильки» – з причин, які пізніше стануть зрозумілими. Ця тварина вважається найпізнішим спільним предком (за жіночою лінією, але це не так важливо) кроликів та леопардів. Ми точно не знаємо, як вона виглядала, але з еволюційної позиції випливає, що точно мала існувати. Як усі тварини, вона була представником того ж виду, що і її доньки та мати. Ми продовжимо свою прогулянку, але тепер повернемо згином шпильки й рухатимемося вперед у часі в напрямку леопардів (серед багатьох різноманітних нащадків уздовж цієї шпильки, оскільки уздовж цього шляху ми постійно натраплятимемо на розвилки, на яких безперервно будемо вибирати ті з них, що, зрештою, приведуть до леопардів). Тепер за кожною схожою на землерийку твариною на нашому шляху йтиме її донька. Повільно, майже непомітно, подібні до землерийок тварини змінюватимуться, минаючи проміжні ланки, які можуть бути несхожими на жодних сучасних тварин, але дуже нагадуватимуть одна одну, імовірно, минемо проміжну ланку, яка віддалено нагадуватиме горностая, і нарешті, так і не помітивши жодної різкої зміни на цьому шляху, дійдемо до леопарда.

Про цей ментальний експеримент варто сказати кілька речей. По-перше, ми вирішили йти від кролика до леопарда, але я повторю, що ми могли б обрати шлях від дикобраза до дельфіна, від валабі до жирафа або від людини до пікші. Важливо те, що для будь-яких двох тварин має бути шпилька, яка їх поєднує, з тієї простої причини, що кожен вид має спільних предків з кожним іншим видом: нам лише треба пройти назад від одного виду до спільного предка, тоді повернути на вигині шпильки і піти вперед до іншого виду.

По-друге, зверніть увагу на те, що ми говоримо лише про встановлення ланцюга тварин, який поєднує одну сучасну тварину з іншою. Ми хочемо наголосити: не йдеться про те, що кролик еволюціонував у леопарда. Гадаю, можна сказати, ми рухаємося шляхом дееволюції назад шпилькою, а тоді, шляхом еволюції, рухаючись до леопарда. Як ми побачимо в одному з наступних розділів, і це, на жаль, треба пояснювати знову і знову: сучасні види не еволюціонують в інші сучасні види, вони просто мають спільного предка, вони – родичі. А ще побачимо, що це також відповідь на часту скаргу: «Якщо люди походять від шимпанзе, то як сталося, що останні досі існують?»

По-третє, рухаючись уперед від нашої тварини, ми на вигині шпильки довільно обрали шлях, що вивів нас до леопарда. Це справжній шлях еволюційної історії, але повторімо цю важливу думку: ми вирішили проігнорувати численні відгалуження еволюційного шляху, якими могли б слідувати до великої кількості інших кінцевих точок, оскільки тварина на вигині шпильки – великий предок не лише кроликів та леопардів, а й значної кількості інших сучасних ссавців.

По-четверте, на чому я вже наголошував: наскільки б радикальними та великими не були відмінності між двома кінцями шпильки (скажімо, між кроликом та леопардом), кожен крок уздовж ланцюга, що поєднує їх, насправді дуже, дуже маленький. Кожна особина уздовж ланцюга подібна до своїх сусідів за ланцюгом, вони настільки ж подібні, як матері й доньки. І, як я вже казав, більш схожі на сусідів за ланцюгом, ніж на типових представників власної популяції.

Можете побачити, як цей уявний експеримент жорстко пройшовся вишуканим грецьким храмом платонічних ідеальних фігур. І ви також можете побачити, що в разі, якщо Майр має рацію щодо того, що в людях глибоко вкорінилися есенціалістські уявлення, він також, можливо, має рацію щодо того, чому в минулому нам було важко прийняти еволюцію.

Саме слово «есенціалізм» з’явилося не раніше 1945 року, а тому Дарвіну воно не було доступне. Проте йому дуже добре була відома його біологічна версія у формі ідеї про «незмінність видів», і він спрямував значні зусилля на її подолання. Насправді ви зможете повністю зрозуміти, про що йдеться в кількох Дарвінових книжках (найбільше – у самій «Про походження видів»), лише якщо відкинете сучасні уявлення про еволюцію і пам’ятатимете: велика частина його аудиторії належала до есенціалістів, які ніколи не сумнівалися в незмінності видів. Одним із найбільш промовистих аргументів Дарвіна проти цієї уявної незмінності було свідчення про одомашнення тварин. Саме про нього йтиметься в решті цього розділу.