Читать книгу Якби - Ирен Роздобудько - Страница 1

Був перший день відпустки. Відпустки, до якої я доживала на останньому подиху. В прямому сенсі, адже літо впало на місто зненацька у вигляді вогненного простирадла, і від першого ж дня почало випалювати все живе під собою.

Трава, не встигнувши набратися соковитості та зеленої барви, вже стирчала з побілілої землі, мов солома. Асфальт охопив мерехтливий жар. А мені треба було змусити себе йти на «ділову» зустріч. Причому не в офіс, а до центрального скверу міста. Адже, як попередив Олег – той самий, з яким було призначено зустріч, – в офісі телеканалу багато зайвих вух, а в сквері ми зможемо нормально поговорити, не переймаючись тим, що нас можуть підслухати.

Я приблизно здогадувалася, про що піде мова, і могла б відмовити одразу, але Олег наполіг на зустрічі. Погодилася тільки через те, що він був моїм давнім товаришем, колишнім однокурсником, від якого я нічого, крім добра, не бачила. Довелося зібратися і випірнути з будинку в хвилі задушливої мерехтливої спеки.

Доїхала до центру на метро і поповзла вгору по сонячному боці вулиці, відчуваючи, як на ходу разом із підборами, що вгрузали в розпечений асфальт, плавляться мізки.

Домовились, що зустрінемося на нашому «старому місці». Я чудово пам’ятала, що це сьома лавка по лівому боці алеї – та, на якій в студентські роки ми зазвичай пили пиво, прогулюючи лекції.

У сквері було порожньо. Лише під деревами сиділо кілька божевільних матусь із візочками, в яких спали оголені до памперсів немовлята.

Руху в цій гарячій воді не було ніякого, але я звернула увагу, що переді мною повільно, мов у сні, кульгає якась бабця. Відверто кажучи, я б її і не помітила, якби не вбрання.

Вона була вся в чорному. Старенькі полюбляють цей колір навіть у спеку. А ще мене зворушив її старомодний чорний капелюшок, з-під якого виглядало охайне кільце закрученого сивого волосся. На ногах – стоптані закриті туфлі.

Зворушена цим видовищем, йшла за нею і помітила, як з її пластикового пакета випало яблуко. Певно, десь була дірка. Яблуко покотилося вниз, до дороги. Старенька розгублено зупинилася і дивилася йому вслід, не в змозі кинутися навздогін. Я могла б зробити вигляд, що нічого не помітила, адже перспектива бігти на дорогу за яблуком і змокріти до нитки мене зовсім не приваблювала. Але я усе ж таки кинулася і спіймала втікача просто на середині вулиці, вислухавши ліниву лайку таксиста.

Я дійсно спітніла й піднімалась нагору в досить розлюченому настрої. Краще дала б їй «п’ятерик» на нове яблуко! Старенька дивилася на мене згори вниз з-під мережаних крис свого архаїчного капелюшка і лагідно всміхалася, чекаючи, поки я доповзу до неї.

Я простягнула їй яблуко. Вона вчепилася у нього своєю висохлою лапкою, подякувала і попросила довести до лавки. Саме тієї, на якій мала відбутися зустріч!

Це мене теж роздратувало. Але не просити ж її пересісти! Довелося посадити її саме на цю лавку. Нехай уже!

А потім було вже не до неї: поруч зі мною шубовснуло Олегове тіло – таке ж розпашіле, як і всі інші тіла в місті, огорнутому вогненним простирадлом.

– Вибач, що змусив тебе йти по такій спеці, – сказав він. – Але справа важлива. Дуже важлива. І перспективна. Навіть більше, вона – твоя! Я це відчуваю всіма тельбухами.

Він важко дихав, і я подумала, що у порівнянні з ним виглядаю вдвічі молодшою, хоча ми й однолітки.

Олег нещодавно отримав посаду генерального директора одного з телеканалів і прагнув доленосних змін. Те, що він згадав про мене, було приємно і зворушливо. Та, на жаль, зовсім для мене неперспективно.

Бо я давно міркувала про те, щоб піти з професії. Піти в нікуди, повністю змінивши фах.

Для мене потрапляння в десятку кращих політичних оглядачів країни було суцільною випадковістю. Навіть відчувала деяку провину перед колегами, які, можливо, більше заслуговували на таку славу. Чи більше її прагнули? Чи більше мріяли саме про таку кар’єру?

Я ж про неї ніколи не мріяла! Але кілька років тому у виданні, куди я влаштувалася, вільне місце було лише у відділі політики.

От і довелося робити не те, що хочеш, а те, за що платять.

Зрештою, як не дивно, у мене почала виходити досить пристойна аналітика. Настільки пристойна, що під час різних політичних катаклізмів чи виборів я отримувала досить красномовні пропозиції про співпрацю від різного роду бонз. Але не приймала жодної.

Років через десять вдячні читачі почали впізнавати мене на вулицях, наче якого-небудь депутата, ставлячи ледь не месіанські запитання про подальшу долю країни. Часом це здавалося мені кумедним, часом – дратувало. І страшенно втомлювало. Тому я розмірковувала про кардинальні зміни. І якісь ділові «перспективні» пропозиції колишнього однокурсника, якою б чудовою людиною він не був, не змусили мене бігти до нього, задерши на радощах хвіст.

Я слухала Олежка внапіввуха, зберігаючи на обличчі привітну посмішку, котра зрештою змінилася на знущально-саркастичну.

Одне слово, Олежик пропонував мені вести популярне ток-шоу з «сильними світу цього». Перспектива дійсно була цікавою: гостями студії будуть відомі діячі світового рівня. Кажучи «світового», Олежик гордовито і хитро посміхався. І в цій посмішці я вбачала істину, а не пустопорожню побрехеньку новітнього Остапа Бендера.

Олежик був людиною слова і діла.

– У тебе буде повна свобода дій! – говорив він. – Будеш зіштовхувати їх, як більярдні кулі. На цьому місці всі, включно з інвесторами, бачать лише тебе!

І ось тут моя привітна посмішка змінилася на саркастичну.

– Пацан, ти жартуєш? – процідила я зі своєю звичною інтонацією, де була повна і незворотна байдужість.

Треба було б сплюнути собі під ноги, як я це робила в інституті, незважаючи на вроджену чемність і стареньку даму, що тихо куняла на іншому кінці «нашої» лавки.

Олежик спохмурнів і ніяково прокашлявся.

– Не жартую, – серйозно сказав він. – Я все розумію. Не вважай мене нетактовним…

Тут варто зробити деяке пояснення.

Пояснення, котре розставить на майбутнє всі крапки над «і».

Отже, моя фраза, якщо записати її на папері, пролунала так: «П-п-паццан, т-ти ж-ж-жартуєш?»

Зрозуміло?!

Так, так. Я, Вероніка Вадимівна Івченко, «зірка політичної аналітики», «блискучий політичний оглядач» і таке інше, за словами моїх друзів і недругів, мала одну маленьку ваду. Одну кляту ваду, яка заважала мені рухатися далі паперового простору.

Так, я затиналася.

В принципі, в цьому не було нічого огидного чи відверто хворобливого. Як казав чоловік, в моєму затинанні була своя родзинка, деякий шарм і ще якісь додаткові «бонуси», про які кажуть, аби втішити. Хоча я давно вже не переймалась з цього приводу.

І все ж таки ніколи не могла позбутися того огидного відчуття, що мова, яку я так любила, виписуючи слова на папері, не підкорялася моєму язику. Ніби десь в гортані жив огидний колючий троль, якого я ненавиділа. В глибині душі я вважала, що багато чого в житті не відбулося саме через нього. Особливо цей троль заважав мені в найважливіші часи, коли думка, яскрава і чітко сформульована, у живому спілкуванні перетворювалася на жалюгідне белькотіння. Гадаю, саме через це я і почала непогано писати – так, щоб висловлене на папері не поступалося тому, що можна вимовити вголос.

Мій начальник, головний редактор газети, людина розумна і відверта, колись так і сказав: «Ти перетворила свій найбільший мінус на найбільший плюс. Якби не твоя вада, невідомо, чи могла б так писати!»

І от сьогодні Олежик наступив на мій «мозоль» обома ногами, взутими в туфлі від Армані. І мені страшенно закортіло плюнути на їхні лискучі носаки.

Попри це я продовжувала сидіти, слухаючи його умовляння.

– Ти не думай, що покликав тебе, щоб знущатись, – казав він, – ти ж знаєш, як я тебе люблю! Тому вислухай уважно. Ось тут, – він розгорнув якийсь папірець, – адреса кращого лікаря, якого мені порадили не останні в цій країні люди. Самі в нього лікувались! Кілька сеансів – і ти наша! Тільки не заперечуй. Оплату лікування канал бере на себе, скільки б воно не коштувало! Я тебе дуже прошу, мала… Ну?

Чим він вирізнявся з-поміж усіх інших моїх знайомих, так це тою дитинною емоційністю, котра якимось дивом лишилася в цьому великому тілі, впакованому за останнім писком моди. Він ледь не плакав. І я припинила посміхатися.

– Розумієш, Олежку («Р-р-розззумієш, О-о-олежжжку»), – сказала я, – за всі ці роки я не раз намагалася вилікуватися.

І сьогоднішній результат – остаточний і найкращий, якого можна було досягти. Це правда. Більше я не погоджусь на жодні експерименти. Облиш…

Він ніяково засопів. Розв’язав краватку, зняв її і сунув собі в кишеню, поклав свою велику долоню на мою.

– Слухай, мала, надія вмирає останньою. Не хочу лізти тобі в душу, але мені завжди не давало спокою запитання: звідки це у тебе? Ти була найкращою на курсі. Але це я знаю лише тому, що – згадай-но! – скільки чудових годин ми провели ось на цій лаві, скільки було між нами сказано. І ти чудово розмовляла, коли тебе не чули викладачі! Ніколи тобі не говорив, але у мене ще тоді стискалося серце від того, що ти не можеш показати себе у всій красі. Завжди ховалася у свою халабуду, наче равлик…

– Не розчулюй мене, старий, – сказала я. Зависла пауза.

Вона висіла в повітрі нерухомо, як і саме повітря.

Я відвела погляд.

Не хотіла, щоб Олег бачив, як він згасає. Відволікла себе видовищем старечих рук, що кришили шматок булки голубам.

Я не помітила, як стара дістала з кишені окраєць булки і кришила її собі під ноги, спостерігаючи за ледачими тлустими птахами. Її обличчя було сховане за широкими крисами капелюха. Бачила лише пальці, що колупали булку. Білі крихти сипалися з неї, мов сніг…

Олежка допитливо глядів на мене.

– Ну, добре, – сказала я. – Якщо ти мучився стільки років, варто задовольнити твою цікавість. Власне, це ціла історія.

Чесно кажучи, нічого такого мені згадувати не хотілось. Але, якщо вже сказав «а», треба дійти до кінця алфавіту.

– Знаєш, у життя немає способу «якби», – подумавши, продовжувала я. – Але скажу відверто, якби не ця моя вада, моє життя склалося б інакше.

– Що ти маєш на увазі?

– Поясню. Тільки коротко. Мені було дев’ять років, коли на мене напав якийсь збоченець. Мені вдалося втекти. Але на якийсь час я взагалі втратила мову. Тобто те, що ти чуєш зараз, – неабиякий прогрес! А тоді кожне слово я вимовляла по п’ятнадцять хвилин. Хто це мав вислуховувати?! А от якби він мене не налякав, я б змогла розповісти матері про витівки її найкращої подруги, через яку батьки того ж літа й розлучилися. Якби вони не розлучилися, мати не померла б так рано від пиятики. І ми б не жили в злиднях. Я б ходила до нормальної школи, як всі діти. А не боролася за життя в ідіотському інтернаті для дітей із психічними вадами. Певно, можна додати, що якби не той день літа тисяча дев’ятсот вісімдесятого, то зараз я б… не відмовилася від твоєї королівської пропозиції, пане генеральний директоре!

Я розсміялася.

Олежик дістав з кишені краватку і витер нею червоне мокре чоло.

– Ось воно як… – промимрив він.

– Саме так, – весело кивнула я. – Не думай, ніби я вередую. Я просто знаю, що краще вже не буде. Лікарі зробили все можливе. І, в принципі, мене це влаштовує. Життя вдалося, старий! Не переживай за мене! І – дякую.

– Ну, гаразд, – сказав Олег. – Але все ж таки дуже прошу: подумай. Я лишу тобі цю адресу. Повторюю, оплата лікування – за каналом в будь-якому випадку. Давай поговоримо про це через місяць. Ми будемо чекати. Час є. Можеш мені пообіцяти, що хоча б скористаєшся цією нагодою?

– Не знаю… – чесно сказала я.

– А я знаю! – посміхнувся він, підводячись з лави. – Я знаю, що тобі варто спробувати. Хоча б заради нашої дружби. Ти потрібна! Знаєш, нещодавно я почув такий вислів: «Коли блазні вдають із себе розумників, а розумники блазнів – кому нести істину?» Усєкла, маленька? Ти потрібна. Щоб нести істину. Тобі вірять. Ти не повинна здаватися.

Він чмокнув мене в чоло, розкланявся і побіг до авто, котре чекало на нього на узбіччі.

Відверто кажучи, остання фраза зачепила мене за живе.

Клятий троль! Я ледь не вкусила себе за язик.

Втупилася поглядом в руки старої, з яких сипався сніг.

Намагалася сконцентруватися на них і на зграї голубів, яких набралося, певно, з півсотні. Ціле море.

Топчуть одне одного, хапають їжу…

…Все, що вона сказала Олегові, було правдою і неправдою водночас. Правдою – тому що так воно і було, а неправдою – тому що все минулося і будь-які спомини не мали жодного сенсу, крім деструктивного.

Ніка міцно стисла зуби, спостерігаючи за голубами. Це бурхливе живе море, з якого виринали окаті верткі голівки з роззявленими дзьобиками, нагадало інтернат, в якому вона перебувала до сьомого класу. Сіра маса, заклопотана лише одним: вирвати свій шматок, затоптуючи інших.

Але в цій стихії вона таки навчилася боронитися і до того ж, маючи інтернатівський досвід, в разі чого ніколи не лізла до кишені за кулаками. Вони у неї завжди були стиснуті – і напоготові. Якби ще тоді знати, що ними часом так просто вирішити питання, скористалася б цим набагато раніше.

Можливо, одразу після того літа, тисяча дев’ятсот вісімдесятого, коли першого вересня пішла до школи в третій клас.

Школа знаходилася поблизу їхнього нового помешкання (тоді батьки вже розлучилися) і вважалася «бандитською», адже туди здебільшого ходили діти зі «Скотохатки» – особливого одноповерхового району, де, як подейкували, жила «верхівка» місцевого криміналітету.

Вранці вона надягла білі гольфи і білий фартушок. На голову начепила два ненависні й завеликі капронові банти. Все було, як у інших.

Молода вчителька (зараз вона б одразу розкусила її, помітивши брудні нігті і порепані п’яти, що нависали над задниками босоніжок) завела їх до класу і викликала по черзі, попросивши голосно називати свої імена і прізвища.

Ніка розхвилювалась. Адже за день-два перед тим, заспокоюючи її, мати запевнила, що на перших порах її не викликатимуть, – вона домовилась про це з самим директором!

Але коли черга дійшла до Ніки, вчителька змусила її підвестися. З того часу, до речі, у неї досі залишалась ненависть до будь-яких черг.

Вона підвелася.

– Ну? – сказала вчителька. Вона спробувала щось вимовити. Вийшло якесь незрозуміле мукання.

– Ну? – повторила вчителька.

Певно, вона була не в курсі того, про що мати домовлялася з директором школи. І чи домовлялась взагалі?

Від жаху її язик розрісся в роті до неймовірних розмірів, хотілося просто виштовхнути його звідти з бодай одним словом.

Але, крім мукання, знову нічого не вийшло!

Діти зареготали. Сміх стояв такий, що, здавалося, від нього ось-ось розлетиться віконне скло. Найгіршим було те, що разом із дітьми сміялась і вчителька…

Вдосталь насміявшись, вона постукала по столі указкою і дозволила сісти. І Ніка сіла. І уявила, як стілець її парти перетворюється на візок «американських гірок» і мчить звідси в підземелля, у прірву, темряву, з якої тепер їй доведеться дивитися на свято життя – з його білими бантами, гольфами, червоними піонами і пустотливими веселощами, де для неї немає вже місця.

Через тиждень чи два її відправили до спеціалізованого закладу, де з такими, як вона, займалися логопед и психолог. Хоча «займалися» – голосно сказано.

Так, забавлялися, змушуючи по сто разів вимовляти слово «параход» і скоромовку про «бика, який був тупогуб».

Але, певно, «тупогубий бичок» поволі зробив свою справу, і після сьомого класу вона пішла в «нормальну», хоча й ту саму школу на «Скотохатці». Повернулася в той самий клас. І, звісно, не з ким там так і не потоваришувала – не могла забути того веселого реготу. Хоча розуміла: діти не винні…

Винним був Той Чоловік.

Часом їй снився той самий сон: вона сидить під деревом на лаві і чекає, доки з будинку вийде родина Ярика. У неї чудовий настрій, адже їй дозволили їхати з сусідами на дачу.

Вона бовтає ногами, гризе яблуко і помічає, як через арку у двір заходить високий чоловік з довгим сивим волоссям, зібраним в «хвостик». На його голові, незважаючи на спеку, «ковбойський» капелюх з широкими крисами. Обличчя сховане в тіні, але воно здається красивим, загадковим і нетутешнім.

Він сідає поруч.

Його губи ворушаться.

Світлі, як вода, очі – такі прозорі, що вона бачить переплетіння червоних і синіх судин всередині його потилиці.

Його голос заворожує.

Він говорить щось незрозуміле, якоюсь пташиною мовою – з присвистом і горловим клекотом.

Але вона все розуміє. І йде за ним, мов за чарівною сопілкою.

Якби не він…

Якби не він, вона б сіла в те авто – з Яриком і його батьками.

І розбилася б разом із ними!

Адже саме того ранку всі вони загинули в автокатастрофі, так і не доїхавши до дачі…

…Голуби крутяться вже довкола й моїх ніг. Я б з задоволенням хвицьнула нахаб ногою! Але не можу – стара жінка несамовито кришить і кришить булку. Вона мене б не зрозуміла.

Все.

Зараз я встану і піду. Струсивши з себе всю цю давню луску. Ще п’ять хвилин, і я буду в нормі.

Взагалі-то нема чого переживати. Дякувати Богу, мої руки ще не схожі на ті, що кришать булку. У мене купа часу. Я подумаю над чудовою пропозицією старого друга. Як він сказав? «Коли блазні вдають з себе розумників, а розумники блазнів – кому нести істину…» Теж мені, знайшов «промінь світла в темному царстві»!

– Ви не любите голубів.

Голос пролунав несподівано.

– Перепрошую?..

– Ви не любите голубів… – з упевненою інтонацією повторила стара.

Я знизала плечима. Що їй відповісти? У мене зовсім немає бажання розмовляти. Хоча я поважаю стареньких. Розумію, що годування голубів – чи не єдина втіха, ще не відібрана у них часом. Я могла чемно відповісти, що обожнюю голубів, люблю їх, мов рідних, що готова віддати за них життя, що сама готова стати одним із них, аби поклювати ті крихти. А потім швидесенько підвестися і піти, поки стара не зачепила мене на інший гачок. Адже любов до голубів – лише «проб на куля» для продовження розмови.

Старенька серйозно дивилася на мене з-під крис свого смішного капелюха. А я зі спазмом в серці позирала на її руки, на білий плетений комірець, на шию, схожу на коричневий стовбур старого дерева.

Брехня, що світ належить молодим! Це лише так здається перші тридцять років, доки ти летиш згори вниз, мов на авто, і нічого не встигаєш, бо немає коли натиснути на гальма. Летиш, в принципі, назустріч своїй старості.

Старість – це «два в одному»: можна бути дитиною і дорослим водночас. Однією ногою стояти в колисці, іншою – самі знаєте де…

І збирати довкола себе птахів і звірів.

І подумки подорожувати «згори вниз» і в зворотному напрямку так, як тобі заманеться.

І псувати своїм виглядом естетику бурхливого молодого життя.

І тихо посміхатися, знаючи напевно, що цього нікому не уникнути.

Я не встигла відповісти, як вона знову заговорила:

– Я теж їх не люблю. Але ходжу сюди щоденно. Треба ж про когось дбати.

Я кивнула і посміхнулася. Дбати про когось, бути хоч трошки потрібними – це теж ознака старості.

Старенька жінка ще поплямкала губами, очевидно, наважуючись на ще одну репліку. І нарешті вимовила:

– Перепрошую, але я чула вашу розмову… Знаєте, часом на старості літ слух загострюється. Хоча вважають, ніби навпаки…

– Нічого страшного, – сказала я і почала підводитись з лавки.

– Ще хвилину, – попросила стара. Довелося присісти.

– Вибачте ще раз, – продовжувала вона, – але не можу лишити вашу проблему поза увагою. Справа в тому, що я лікар.

Я підвела очі догори: о, Господи, зараз причепиться до мене зі своїми нафталіновими порадами.

– Так, так. В минулому я працювала в четвертому управлінні. Ви знаєте, що таке четверте управління?

– Звісно. Обслуговування «вищого ешелону партії»? – посміхнулася я.

– Авжеж. У свій час була непоганим психотерапевтом… – Вона опустила очі, а потім знову підвела їх – у них світилася гордість. – Точніше – не «непоганим», а… одним з найкращих в Союзі. До мене навіть приїздили з-за кордону.

Ага, подумала я, ось пояснення її досить вишуканого, хоча й старомодного вбрання: партійна лікарка! Певно, могла б розповісти багато цікавих історій…

– Дайте-но мені глянути на той папірець, – попросила вона, вказуючи очима на записку, котру тицьнув мені до рук Олежка.

Я б могла їй взагалі його подарувати!

Піднісши аркуш ближче до очей, старенька прочитала прізвище лікаря, ворушачи губами, ніби куштувала його на смак. Я навіть подумки розсміялася: зараз скаже, як сержант з фільму «Діамантова рука»: «Шанель номер п’ять!»

– Зрозуміло… – зневажливо промовила вона, повертаючи папірець. – Сашко гарно кодує від алкоголізму… Це завжди було його найбільшим досягненням. Сподіваюсь, ви не п’яничка?

Я глибокодумно підвела очі і знизала плечима – все може бути!

Ми разом посміялися.

– Так-от, почувши про вашу проблему, – продовжувала стара, – не можу промовчати й не поділитися методом зі своєї практики. Він не новий, але багатьом допоміг. Тільки варто поставитись до всього серйозно і добре налаштуватися.

– Який ще метод? – спроквола запитала я. – На мені ставили повно різних експериментів. І я задоволена результатом.

– Розумію… – тактовно промовила стара. – Тоді просто вислухайте мою пораду – зробите, як знаєте. Отже, ви кілька разів повторили це магічне слово, яке ми всі так полюбляємо…

– Яке слово? І хто – «ми всі»? – перепитала я.

– Люди, – пояснила стара. – Ми, люди. А наше улюблене слово – «якби». Я чула його тисячі, а можливо, і мільйони разів від своїх пацієнтів. І не тільки пацієнтів. Якщо замислитись, кожен подумки вимовляє його по сто разів на день! Приклад? Я впевнена, що зранку ви думали приблизно так: «Якби не домовленість з другом, я б нізащо не вийшла з хати!» Чи не так?

Розмова почала мені подобатися.

Дуже подобатися.

У відповідь я кивнула головою: саме так я і подумала, проклинаючи спеку.

– А якби не те яблуко, за яке я вам, до речі, дуже вдячна, – я б не наважилася з вами заговорити. Розмова зі старою бабцею – не найкраща розвага для такої молодої і енергійної пані, як ви.

Я ввічливо похитала головою.

Але вона не дала мені мовити і слова, просто вела далі:

– Не заперечуйте. Так воно і є. А якби… – тепер вона поглянула лукаво і очі її стали зовсім молодими, – ми з вами любили голубів, то зараз балакали би про цих нахаб з фанатичністю членів клубу захисту тварин.

І ми знову спільно розреготалися.

Чудова жінка!

Навіть відійшли сумні спогади.

– Ну от. Тепер, бачу, ви готові вислухати мене, – сказала стара і повела далі: – Я б вам порадила таке. Спробуйте повернутися на те місце, де, як вам здається, вас спіткала невдача. Спочатку зробіть це фізично – просто пройдіться тим самим шляхом. Зробити таке просто. А вже потім зосередьтеся і спробуйте увійти в той стан, в якому були тоді. Згадайте все похвилинно! Це завдання набагато складніше.

– Ви говорите про самогіпноз? – не зрозуміла я.

– Я категорично проти гіпнозу! – чомусь розсердилася стара. – Я таким цирком ніколи не займалася! Я вважаю, що коли людина захоче, то сама витягне себе з будь-якої прірви. А якщо є певна мета – то взагалі гори переверне. Так що спробуйте.

– Навряд це вийде, – сказала я. – Справа в тому, що подумки я не можу повернутися туди, звідки все пішло шкереберть. На жаль, я роблю це досить часто, але безуспішно. А повернутися саме на те місце неможливо – за ці роки його розбудували і воно геть змінилось.

– Але щось мало залишитися? – не здавалася стара. – Сквер, стежка, хоча б одне дерево…

– Не впевнена. Можливо. Хоча, відверто кажучи, мені б не хотілося туди повертатися. Я не була на тому, як ви кажете, «місці» сто років. І такого бажання не маю.

– От бачите! – чомусь зраділа стара. – Значить, воно вас досі бентежить! А це означає, що якимось центром мозку ви ще досі там. І це дуже добре. У вас є шанс.

Розмова почала мене втомлювати.

Особливо після цього її «рецепту». А ще я боялася, що вона почне мене розпитувати. А з мене було досить того, що я сказала Олежикові. Стара ніби відчула мить відчуження і першою важко підвелася з лави. Я допомогла їй. Голуби спурхнули і сірою хвилею відкотилися від наших тіней, що виросли над ними. Я ще раз оцінила тактовність цієї старої жінки. Вона знову уважно і серйозно поглянула мені в очі і повторила:

– У вас є шанс. На все.

– Добре… – невизначено сказала я.

Чи добре, чи погано – не знаю. Згодом самі дізнаєтесь. Якщо захочете. Дякую за приємне спілкування і… за яблуко.

Вона вже відступила на два кроки, збираючись йти.

– Перепрошую, – зупинила її я. – Ми не познайомились… Я нечасто буваю в цьому сквері, але, якщо раптом ще раз буду тут, було б приємно знову поговорити з вами…

Стара повернулася.

– Мене звуть Аделіна Паулівна…Вона кивнула головою і пішла.

Я навіть не встигла назвати себе. Тільки подумала: цікаво, як звали її батька – Пауль, Паоло чи просто Павло?..

…Вона лишилася сидіти на лаві.

Сум вливався в неї крізь тонку голку, що завжди стирчала в її судині на руці трохи нижче згину ліктя. Звісно, голка – то була її віднайдена для змалювання подібного стану метафора.

Вона знала, що треба терпляче прийняти «дозу», перетравити її, а потім все минеться. Відійде. Розсмокчеться. Попустить.

Знала, як з цим боротися: просто варто поставити собі запитання – а, власне, що поганого відбувається?

І відповісти: нічого. Починається літо, відпустка. Їй запропонували нову цікаву роботу. Вона непогано виглядає. У неї є друзі. Дах над головою. Цей перелік позитиву можна продовжувати.

Але… Але чому ця «доза» в небесній крапельниці ніколи не вичерпується?

І доводиться гнівити Бога – шукати добра від добра і весь час відчувати себе неприкаяною.

Цікаво, чи мандрує її нова знайома в своє минуле так само, як запропонувала їй? Ніка заплющила очі.

Куди б хотіла повернутися?

За великим рахунком – нізащо і нікуди!

А за малим – туди, де їй було дев’ять чи десять. І з нею відбувалися різні дива, що дозволяли зухвало вважати себе «не такою, як усі».

Ніка посміхнулась: от коли починаєш думати саме так – тоді вибиваєшся зі зграї, в якій тобі затишно і звично. І тоді Бог дає тобі по носі!

Сонце лоскотало обличчя, як у дитинстві, коли її ліжко стояло близько до вікна – так, що зранку, особливо влітку, сонце падало на щоки і ніс, лоскочучи їх до «пчиху», ніби його промені були тілесними.

Після тих дотиків включався слух і вона починала чути, як на кухні брязкає посуд і шкварчить олія на пательні. Потім «прокидався» нюх – вона розуміла, що мама смажить налисники.

Випірнувши зі своїх нічних польотів, вона в першу ж мить розуміла, що світ належить лише їй. І вона в ньому – наче центр. Центр Всесвіту. Все крутиться довкола неї! З таким відчуттям, певно, прокидаються мільйони дітлахів у всіх куточках світу. На якусь мить, що настає вранці на межі сну і прокидання, вони відчувають саме так: я – центр Всесвіту, що приготований для мене, як цей налисник.

Можливо, з таким самим відчуттям прокидаються і старі люди. Їм здається, що, розплющивши очі, вони побачать перед собою свою дитячу кімнату і почують, як на кухні смажаться налисники. Їх смажить мама. І тому вони – захищені і не самотні. Зі здоровими суглобами і міцними серцевими судинами. Щоб це відчути, варто лише скинути ноги на підлогу, пробігти босоніж на кухню, і, сміючись, стягнути гарячий млинець зі столу, і помчати назад, під ковдру, під лоскіт сонячних променів. Але ця мить минає. І вони розуміють, що «звісити ноги з ліжка» – неабияка робота.

…Тому їм нічого не залишається, як годувати голубів і роздавати дивні, нікому не потрібні поради.

А може, з поваги до старості все ж таки скористатися нагодою і дійсно з’їздити туди, де жила раніше?

По-перше, цікаво побачити, як там все розбудували, по-друге, все ж таки це ж не в іншу країну мандрувати – лише кінцева метро і три зупинки тролейбуса. Далеченько, але час є.

Звісно, я не збираюся займатися самокопанням, я не мазохістка. Але цікавість до свого найпершого в житті помешкання час від часу виникає у кожного. І в цьому я нічим не відрізнялася від інших. Чому б не задовольнити її сьогодні?

Як сказала Аделіна Паулівна – «маю шанс».

Ш-ш-шанс…

А ще маю час і певний настрій.

Я рішуче підвелася і пішла до метро, долаючи деякий спротив організму: тривога, котра скрутилася десь на рівні шлунка, ворухнулася і я відчула легку нудоту. Дурна звичка – не снідати, подумала я…

Доїхала на метро до потрібної станції. Тоді, тридцять років тому, вона була, здається, кінцевою, а тепер після неї набудували ще сім. Ледь не проїхала. Перейшла на тролейбусну зупинку. Вона залишилась на місці. Тільки тепер до тролейбуса додалися маршрутки. В яку з них сідати, я не знала, тому дочекалася звичного сьомого маршруту…

Можна було доїхати і на таксі, але, відверто кажучи, не могла згадати назви вулиці – вона давно вже змінилась.

Одне слово, я вийшла на третій зупинці і роздивилась довкола. Скрізь височіли новобудови. Як я і передбачала! Все заасфальтоване, зацементоване, запаковане в пластик і метал.

Сучасний «спальний район» для тих, хто має автівки.

Але побачене не викликало жодного оптимізму. Замість затишних зелених двориків і зворушливих п’ятиповерхових «хрущовок» бачила перед собою голомозі башти на двадцять поверхів, довкола яких не було жодного дерева.

І жодної живої душі.

Спека позаганяла всіх під кондиціонери.

Одразу пошкодувала, що приїхала. Вирішила пройтися трохи вперед, пригадуючи, де б мав стояти мій колишній будинок, а потім якнайшвидше взяти таксі.

Йшла, примруживши очі, адже сонце невблаганно сліпило навіть крізь «поляроїди».

Від зупинки треба було пройти трохи вліво, завернути за ріг, де колись росло дерево, під яким стояла лавка.

Ще не завертаючи, загадала, що дерева за ним не побачу, – тут взагалі не було дерев, то хіба могли залишити мого «стариганя»?

Стежка була новенькою, щойно заасфальтованою, і тому я вирішила заплющити очі – зіштовхнення з невідомим об’єктом у цій урбаністичній пустелі мені не загрожує, а от одразу не побачити дерева було б прикро.

Хороше було дерево. Моє…

…Дерево дійсно належало їй.

Їй одній.

І більше нікому.

Хіба що Ярик був причетний до великої таємниці: якщо прикластися до стовбура вухом, можна було почути, як всередині лунають голоси, записані на спіральних смужках, мов на вінілових платівках. Ніка уявляла, як багато тих «платівок», щільно припасованих одна до одної, – аж до самої крони, як змішуються і зливаються звуки, накладаючись один на інший. Вона запевняла Ярика, що може запросто розшифрувати їх усі. Прикладалась вухом до кори, виставляла палець – «Тихо!» – і Ярик нетерпляче завмирав поруч. А вона, витримавши паузу, починала переповідати безліч історій, почутих зсередини.

Якось, наприкінці другого класу, в останній день занять, їм видали перше в житті важливе посвідчення з золотими тисненими літерами на «корочці» – «Зелений патруль». Кожен з учнів здав по дві копійки першого внеску, вчителька поставила свій розчерк в графі «Сплачено» і шкільну печатку.

Це означало, що віднині всі вони причетні до важливого товариства захисників природи. Вчителька пояснила, що це дуже важлива справа і тепер вони мають захищати все живе від знищення або пошкоджень. А вже самим вирізати ножиком на дереві свої імена, виколупувати равликів з їхніх домівок чи витоптувати траву – зась! Більше того, маючи таке посвідчення, юні захисники природи можуть самі брати штраф зі шкідників або одразу викликати міліцію. З того часу, страшенно горді своїм новим призначенням, Ніка і Ярик нишпорили по своїй околиці з надією викрити і знешкодити ворогів природи. Як на гріх, всі вороги ніби поховались від пильного ока захисників – ніхто не ламав дерев, не рвав квіти, не мучив їжачків, не витоптував палісадників.

Першим шкідників природи помітив Ярик. Це було в неділю увечері. Червоний, як помідор, він, не роззуваючись, вбіг до квартири Ніки і закричав страшним голосом: «Нахалич та інші палять Твоє Дерево!!!» В руках у нього було зелене посвідчення, яким він розмахував перед носом дівчинки, мов прапором.

З’ясувалося, що ціла група зловмисників на чолі з Нахал Нахаличем і тітонькою Ніною, озброївшись дерев’яними сходами і палаючими смолоскипами, вже підступають до священного Дерева в кінці двору з наміром спалити його. «Хапай посвідчення – і гайда! – закричав Ярик. – Будемо штрафувати!!»

Щоб підкріпити своє право ще чимось серйозним, Ніка витягла дві металеві татові блящини-пов’язки з написом «ДНД» та викарбуваним на них гербом. Пов’язки сповзали з худих дитячих рук, тому довелося начепити їх на голови. Так, тримаючи в руках посвідчення і з гербами на чолах, вони вибігли на подвір’я. І побачили дивну процесію: група сусідів наближалась до Дерева при світлі смолоскипів. Процесія була схожа на ходу американських «куклукскланівців».

Попереду йшов Нахал Нахалич з довгими сходами на плечах. Сили були явно нерівні.

– Ти їх затримай, – прошепотів Ярик, – а я збігаю, викличу міліцію.

І він помчав до телефонної буди, лишивши Ніку один на один, а точніше – один на сім – з ворогом. Ніка кинулась навперейми куклукскланівській процесії, перегороджуючи їй шлях розкинутими руками.

– Ти що, мала? Що таке? – здивувалась тітонька Ніна, обличчя якої майоріло червоними загравами палаючого смолоскипа і від того нагадувало обличчя тубільця-людоїда з якого-небудь безлюдного острова. Такі самі заграви вигравали на обличчях Нахал Нахалича, дядька Вані-«встань-з-диваня», Петра-барахла, який приєднався до них, і ще кількох сусідів з будинку навпроти. Всі вони здивовано вирячились на Ніку, намагаючись обійти її розкинуті руки.

Ніка вимахувала своїм першим важливим документом і чекала на допомогу. Та невдовзі прибула у вигляді міліцейського «газика», що зі свистом і вогнями в’їхав на подвір’я.

Сусіди отетеріли. Навіть застигли у повітрі вогні смолоскипів.

Ярик задоволено посміхнувся Ніці.

– Що тут відбувається? – козирнув сержант до завмерлого натовпу.

– Тут дерево хочуть спалити, – повідомив Ярик.

– Що ти таке верзеш, негіднику? – виступила наперед Ярикова матуся. – Теж мені Павлік Морозов вишукався!

– Ми давно збиралися обпалити з дерева кокони. Бачте, тут їх скільки, – сказала тітонька Ніна. – Бо гусінь на голову падає! Та й дерево через це хворіє…

Сержант підвів голову на листя, кхекнув, зняв і протер носовиком внутрішній ободок кашкета, незлобиво погрозив дітям пальцем (якраз в цю мить йому на погони звалилася кошлата зелена гусінь) і поліз до машини. Блимаючи інопланетними вогниками, вона відчалила.

А погляди сусідів спрямувались на переляканих дітлахів. Ніка втисла голову якнайглибше в плечі, Ярик виступив вперед, прикриваючи її можливий відступ своєю худенькою спиною.

– Тримайте сходи знизу, захисники природи! – наказав їм Нахал Нахалич і поліз нагору з запаленим смолоскипом.

За ним на дерево полізли інші, розподілились по гілках, і – пішла робота!

Ніка чула, як похрустують охоплені полум’ям кокони.

Дивилась вгору на блимаючі вогні серед розлогого віття, на чорні тіні людей, що повільно рухались вгорі, тицяючи тими вогнями в білі пухнасті кульки, – і вся ця картина назавжди закарбувалась в її уяві, як таємничий ритуал загальної справи, до якої була причетна і вона.

…Зайду за ріг і на рахунок «три» розплющу очі, вирішила я, уклавши сама з собою «парі»: буде дерево чи не буде?

Подумки промовивши «раз» і зробивши кілька кроків, я знову відчула легку нудоту. А за нею підступно спалахнула шлункова колька, з якої у мене зазвичай починався напад мого давнього друга зі студентських років – гастриту. Стало не до «парі». Я уявила, як падаю посеред цього марсіанського пейзажу сама-самісінька і корчусь на пательні розпеченого асфальту, мов черв’як. Мов кокон, підпалений смолоскипом.

Я скрутилася бубликом, намагаючись витягти з сумочки мобілку, і майже наосліп, механічно намацуючи собі шлях рукою, просунулась вперед. Різкий біль осліпив мене не гірше цього клятого сонця! Якби в цей час хтось вигукнув: «Три!», то я б програла парі: моя рука наштовхнулася на стовбур. Дерево було!

Моє дерево.

Хапаючи губами гаряче сухе повітря і майже непритомніючи, я все ж таки на якусь частку секунди зраділа: якщо помру – то під тим же деревом, під яким народилася.

Тобто народилася я, звісно, не під деревом, але напевне знаю, що з пологового будинку мене несли цією ж стежкою, і, можливо, тінь від тодішнього, ще молодого листя впала мені на обличчя.

Дуже р-р-р-романтично…

Стиснувши зуби, я посміхнулася. Якби ще вціліла та «моя» лавка, я б звалилася на неї – не лежати ж на голій землі!

Механічним рухом сперлася на стовбур і почала сповзати по ньому на землю. Але до землі не дісталася – опустилася на лавку, яку, певно, не помітила одразу. Зігнувшись у три погибелі із затиснутим телефоном у руці, я не могла розплющити очі, розгойдувалася взад-уперед і благала, щоб напад минувся сам по собі, без втручання «швидкої допомоги». Божилася, що завтра ж нарешті здамся лікарям.

Стукіт у скронях стишився.

Біль танув, зникав.

Я боялася поворухнутися.

Зараз минеться – викличу таксі.

Напад скінчився так само швидко, як розпочався. Фух! Боячись повторного, я все ще не розгиналася. Але біль минув. Все. Поволі до мене почав повертатися слух. Десь клямкнули двері, пролунав дитячий сміх, прошурхотіли шини велосипеда.

Отже, на цьому «Марсі» є життя.

Я поволі розпрямилася, дослухаючись до себе. Нічого страшного, попустило. Додому! А експеримент будемо вважати невдалим, дорога Аделіно Павлівно, тобто… Паулівно, найкраща лікарка четвертого управління!

Я розплющила очі.

Ух, ти! А дворик-бо мій якимось дивом зберігся!

Так, за моєю спиною височіли ті башти-монстри, а перед самим носом все було, як тоді: палісадники і «хрущовки», пісочники з «грибками», натягнуті у дворі мотузки, на яких сушиться білизна мешканців першого поверху. Я навіть забула, що кілька секунд тому збиралася романтично померти. Це ж треба таке! Подвір’я лишилося.

Певно, не дійшла ще черга. Але звідки взялася лавка під деревом? Точно пам’ятаю, як, спускаючись на землю по стовбуру, я подумала, що забрудню нові джинси. А тут – на тобі! – лавка! Така ж обдерта і беззуба – з двома виламаними бильцями. Вона завжди була такою.

Все ще тримаючись за живіт, я із задоволенням роздивлялася довкола і шалено раділа такому сюрпризу: мій дворик вцілів. Наступного разу треба прийти сюди з фотоапаратом. Адже хтозна, скільки тут ще протримається така доісторична оаза!

«Мій» будинок з жовтим цоколем не змінився. Я поглянула на вікна третього поверху. Цікаво, хто там тепер живе?

Зробила перший крок, зроби і другий, подумала я, вирішивши зайти хоча б до під’їзду. Звісно, мені було не до психологічних вправ Аделіни Паулівни, не до спогадів чи медитування.

Зайду до будинку! А якщо буде кураж, можна взагалі подзвонити в квартиру номер… здається, 8 і… ну, скажімо, запитати перше-ліпше, що спаде на думку. Надто вже хочеться зазирнути: як тепер там? Невже побачу той самий коридор, що веде до кухні? Мені він здавався таким довгим!

Я рішуче увійшла до під’їзду.

Після яскравого сонця очі кілька секунд звикали до темряви. Я почала підійматися на третій поверх, дивуючись тому, що тут нічого не змінилося. Сумно…

Сумно, що через стільки років люди живуть так само. І діти так само пишуть на стінах білою крейдою. А на стелі так само чорніють плями від кинутих догори запалених сірників.

Була така розвага: запалювати і з усієї сили кидати сірники в стелю – вони там якимось дивом утримувались і висіли, мов зігнуті чорні голки. Вигравав той, у кого сірників на стелі зависало більше…

Рами на вікнах такі ж криві і потріскані. Цікаво, про що пишуть на стінах сьогоднішні дітлахи? Я поглянула на довгий кривий напис з багатьма помилками: «Ніка з’їла черевика». Трохи далі: «Сам ти з’їв і чаєм не запив». Теж з купою помилок і намальованою кумедною пикою.

Хотілося голосно розсміятися: це ж треба! Тут знову живе якась Ніка! Можливо – Ніна? Або моя тезка – Вероніка? І так само дражнять тою ж незграбною прозивалкою.

Більше того, ця Ніка відповідає як «по писаному», тобто так само, як колись писала я, тільки тридцять років тому! Адже не міг цей нетривкий крейдяний напис зберігатися стільки років. Навіть коли б цю стіну ніколи не мили і не фарбували! А про «черевика» писав, здається, Ярик…

Я не знала, розчулюватись чи сердитись на цей безпробудний застій. Чи пожаліти тих, хто досі живе в цих безнадійних «хрущобах». Не сумніваюсь, що мені відчинить якийсь старий п’яниця чи, ще гірше, – купа п’яниць або родина вампірів, які затягнуть мене до свого лігва, щоб наробити собі на вечерю смачненьких пельменів.

Я стояла перед дверима з номером 8. І вже напевно сердилась: за тридцять років навіть оббивку не змінили! Мабуть, вона вже вся прогнила зсередини. Дерматинова оббивка жахливого малинового кольору, за яку, пригадується, батьки віддали шалені гроші – рублів десять чи навіть дванадцять!

Але, якщо я вже вирішила сюди піднятися, треба дзвонити. У мене в руці все ще був затиснутий мобільний телефон – встигну набрати «02» в разі чого.

Я простягла руку і натисла на ґудзик дзвінка. Він неприємно різонув вухо: і дзвінок не змінили! Ну народ!

…За дверима пролунало дріботіння босих дитячих ніг. Чиїсь руки прогорнули ключ з того боку. Легке рипіння – двері прочинилися. З них висунулась хитрюща дитяча мордочка. Саме «мордочка», яка буває в дітей і звіряток. Кілька секунд на мене дивилися круглі сині очі.

Я бачила тільки їх, а ще – такий самий круглий рот, відкритий від здивування. Дитина просто поїдала мене поглядом і поволі розчахувала двері на повну. Додалося трохи світла, і я зрозуміла, що це дівчинка.

Довгі розпатлані коси, мов дві товсті зміючки, лежали у неї перекинутими наперед і сягали середини тулуба. Гарні коси. На малій була коротка сорочка – певно, вона щойно прокинулась. З-під сорочки, мов два сірники, стирчали перемазані зеленкою ноги.

Поки дівчинка, розкривши рота і вирячивши очі, оглядала мене з ніг до голови, я зазирнула за її спину. Коридор був довгим, але не таким, як здавалося в дитинстві, – я могла б пройти його за чотири кроки, а тоді долала за десять…

В кінці коридору, за скляними матовими дверима, світилася кухня. Шпалери… Хм…

Старезні, з грубого цупкого паперу. Ті самі. Стара бабусина шафа, яку ми лишили тут тридцять років тому. Клітка з папугою…

Гадаю, що мої очі і рот так само округлились. Неприємно ворухнулося в грудях серце. Неприємно і лоскотно.

Ця дівчинка…

Коси, мов живі, ворушаться від глибокого дихання.

Очі… Чистий синій колір – рідко зустрічається. Напівтемрява і світло в кінці коридору.

Легкий брязкіт посуду за матовим склом кухні, свист чайника…

Карбування на стіні – профіль Нефертіті.

Запах…

Щось знайоме. Від папуги? З кухні, де шкварчить пательня? Олія? Підгоріле молоко? Я почала задихатися.

– Вірочко, кому ти відчиняєш? – почувся жіночий голос. Дівчинка здригнулася і ожила:

– Тут тьотя в комбінації! – крикнула до кухні.

Ось що її так здивувало: мій шифоновий топ на тонких бретельках!

– Не вигадуй! – відповів їй жіночий голос з кухні. Чоловічий голос пролунав з того боку, де, як я пам’ятала, була ванна кімната. Дійсно, з бокових дверей виглянув чоловік в довгих синіх трусах. Зиркнув на мене, зніяковів: «Ох, пробачте!» – і сховався у ванній.

– Ви до нас? – радісно запитала дівчинка, взявшись закоси обома руками, як за мотузки гойдалки.

Я хапала повітря ротом, мов риба.

Телефон висковзнув з рук. Хотіла щось вимовити, але відчула, що рівень мого затинання перейшов до найпершої стадії. Дівчинка затулила косами рота, її очі випромінювали сміх.

Я замахала руками, задкуючи, мов рак. Ледь не впала зі сходів. Потім розвернулася і помчала вниз, спираючись на стіну і розмазуючи по ній напис «Ніка з’їла…».

На першому поверсі зіштовхнулася з тіткою в синьому вилинялому халаті, що несла повний тазик білизни.

Механічно кивнула їй.

В голові майнула фраза: «Добридень, тітонько Ніно!» – від чого моє серце стрепенулося і покотило хвилю нового нападу болю до клятого шлунка. Яка ще «тітонька Ніна»? З першого поверху? Досі жива? Їй що – сто років?!

Я бігла подвір’ям, мов підстрелений заєць. Завернула за ріг. Добігла до дерева. Лави під ним не було.

Господи, я ж хвора! Мене везуть у «швидкій», і я марю.

Ну, нічого, нічого, заспокоювала я себе, колись здоров’ям треба зайнятися всерйоз. Давно обіцяла Миросю. Певно, його вже викликали з роботи і він сидить поруч із моїм тілом в машині, тримаючи його, це бездиханне тіло, за руку. Але чому такі тверді ноші? Тверді і вертикальні?

Я оговталась. Побачила, що стою під тим же деревом і спираюсь на стовбур.

І нікуди мене не везуть.

І ніхто не тримає мене за руку.

І я все ще знаходжусь в спальному районі: стою під деревом, важко хапаю ротом повітря, а переді мною – той самий урбаністичний марсіанський пейзаж: будівлі, залиті гарячим жовтком сонця. Викликати таксі неможливо, де мій телефон – невідомо. Мабуть, згубила, коли бігла сходами. Повертатися до під’їзду з сірниками і дивними написами – страшно. Навряд чи наважусь…

Я відштовхнулася від стовбура, надавши собі «інерційного руху», і, хилитаючись, побрела до зупинки, проголосувала на авто.

В таксі марила наяву. Добре, що дорога була довгою.

«Ніка з’їла черевика»…

Я поглянула на свою долоню – вона була замазана крейдою.

Жіночий голос… «Вірочко, кому ти відчиняєш?..»

«Ох, вибачте…» – чоловічий…

Сині сімейні труси, смаглявий оголений торс, родимка на плечі…

«Добридень, тітонько Ніно…»

Певно, вам, дорога тітонько, років дев’яносто, а як гарно виглядаєте…

А як Нахал Нахалич – так само п’є і лежить під своїм старим «Запорожцем»?..

Дитяча посмішка, обплетена волохатими «зміями» каштанового кольору… Ноги в «зеленці». Над коліном – довжелезне садно з засохлою кірочкою, яку так цікаво обдирати. Тому і не заживляє…

– Вісімдесят гривень!

Таксі стояло під моїм будинком. Я відрахувала гроші, відчуваючи страшенну втому. Мов уві сні, вибралася з авто, якось доповзла до дверей. Натиснути кнопку ліфту змогла лише з третьої спроби – палець тремтів і не потрапляв туди, куди треба.

З замком довелося помарудитися хвилини зо три, доки двері не розчахнув чоловік.

– Що з тобою? – одразу запитав він. Певно, вигляд у мене був жахливий.

Я промовила приблизно таке: «Я-я-я-я-а-а-а…», хапаючи повітря, мов риба.

Мирось знав, що робити в таких випадках: взяв моє лице в долоні, притис до себе:

– Все, все, все. Заспокойся. Все, все…

Він проговорив це десяток разів, аж доки моє дихання вирівнялось. Я завмерла в його обіймах. На кухні затишно дзеленькнув посуд – у нас хтось був. Певно, Томочка. Пахло пиріжками, м’ятним чаєм. Все, все, все…

– Що сталося? – запитав Мирось, помітивши, що я заспокоїлась.

– Я… – Я набрала в груди якнайбільше повітря, щоб сказати все на одному диханні, і… передумала говорити, лише похитала головою: – Все в порядку. Це через спеку. Мені треба полежати.

І пішла до спальні.

Мирось допоміг дійти, уклав мене в ліжко.

– Поспи, – сказав він. – Це через спеку і через те, що ти перевтомилася. Не можна так багато працювати. Ти у відпустці.

Я кивнула і заплющила очі: світло різало очі.

– У нас Томочка, – додав Мирось, прикриваючи двері. – Принесла пиріжки. Відпочинеш – виходь пити чай. Я кивнула і зарилася обличчям в подушку.

…Томочка. У них, як завжди, гостювала Томочка зі своїми фірмовими пиріжками.

Думатиму про Томочку, вирішила Ніка, адже інші думки, пов’язані із сьогоднішнім відвідуванням спального району, були надто тривожними. І, відверто кажучи, пов’язаними з чимось дуже неприємним – скажімо, початком психічного розладу.

Тому зараз їй краще відволіктися на щось інше – думати про погоду, домашніх тварин, про зливи в Австралії, про Томочку. Про її пиріжки і смачний «фіточай», трави на який вона збирала власноруч.

Відверто кажучи, їй давно було начхати на Томочку, на її майже щоденні візити, безцеремонні втручання в їхнє життя, а головне – стан здоров’я і розлогі розмови «про вічне». Вона просто її жаліла.

Але думати про неї, якщо вже прийшлася до слова, – краще, ніж поринати в аналіз сьогоднішньої події. Адже пояснення їй не було і не буде. В цьому Вероніка була впевнена. Просто треба відключитися, «порахувати слонів» – і все минеться, забудеться, зникне. Сни мають здатність розвіюватись…

Отже, вона лежала, дослухалась до ледь чутного шелестіння голосів, що линуло з кухні, і – думала про Томочку.

Раз Томочка, два Томочка, три…

Чи не забагато Томочки в їхньому житті?..

…Томочка була давньою «бойовою» подругою її чоловіка, вони разом вчилися в університеті, потім працювали в одній редакції – звісно, не за фахом, адже обоє закінчили філософський факультет.

Були часи, коли Ніка ненавиділа Томочку, а та в свою чергу так само ставилась до неї.

Але це було давно, років з десяток тому, коли вона прийшла до тої ж редакції, де Мирослав працював заввідділом.

Тоді Томочка і Мирось складали те, що називається «пара». Ніка на перших порах навіть була впевнена, що вони – подружжя. Але на перекурах співробітники швидко ввели її в курс «справи».

А справа полягала в тому, що між цією парою з давніх-давен відбувався важкий затяжний роман, котрий, як відомо, рідко призводить до якихось певних наслідків.

Людям, хоч як це дивно, завжди відомо більше, ніж їм належить знати, а в плітках і чутках часом міститься більше практичної мудрості і розумних висновків, ніж можуть зробити двоє, що заплутались у своїх стосунках.

Отже, Ніка дізналася, що Томочка давно, ледве не з дитинства, «впадає» за Мирославом, що свого часу обидва були одружені. Але Томочка прожила в шлюбі не більше року і розлучилася саме через те, що не змогла вжитися ні з ким іншим, крім свого «Миросика». І вирішила дочекатися, доки він відчує те ж саме. Але шлюб Мирослава протривав набагато довше, ніж розраховувала Томочка.

Коли нарешті Мирось опинився на волі, вона доклала всіх зусиль, аби їхні шляхи перетнулись в цій редакції. Покинула практику соціального психолога на якомусь досить успішному підприємстві і пішла на мізерну коректорську ставку, аби бути поруч із коханим.

З того часу минуло вже років зо п’ять, а Мирослав не квапився оцінити відданість Томочки. Але все ж таки щось почало поволі зсуватися в їхній дружбі в бік чогось більшого.

В цю саму мить і з’явилась Вероніка Вадимівна Івченко власною персоною. Персона була в обрізаних до коліна джинсах, з полотняним індійським наплічником, з велетенським «радійним» магнітофоном на плечі і вибіленим до голубизни волоссям з жахливими червоними пасмами. І рафінований естет Мирось не встояв.

Томочка боролась, мов лев, точніше – поранена левиця. Відверто кажучи, Ніка теж. Спочатку «заради спорту», адже Томочка, незважаючи на вікову перевагу нахабної суперниці в бік молодості, здавалася їй набагато кращою і гарнішою за неї.

Красива, елегантна, вишукана, з зачіскою жінок початку минулого сторіччя: завжди охайна «холодна» завивка (звісно, мало хто зараз може пояснити, що воно означає, але ті світлі кучері хвилясто обрамляли обличчя і виглядали, мов приклеєні), високі вилиці, великий, підведений контурним олівцем рот, довгі вії, крапельки діамантів у вухах, завжди класичний стиль одягу.

Словом, про таку жінку можна лише мріяти. А якщо додати до такої зовнішності її шалену відданість, вміння готувати вишукані страви і хобі – збирати зілля на дивовижні «оздоровлюючі» чаї, якими вона пригощала всю редакцію, то, відверто кажучи, Ніка сама не дуже розуміла Мирося. І навіть засуджувала, як всі інші колеги, – мовляв, що ще мужику треба?

Або: чому він стільки років маринує у власному соку таку дивовижну жінку, довкола якої, до речі, в’ється купа гідних претендентів?

Потім, коли всі пристрасті в їхньому трикутнику вгамувалися, Мирось якось сказав їй, що цінує дружбу більше за любов, а особливо – таку давню, яка була з Томочкою.

Ніку це образило, адже означало, що те, що відбувається між ними, – менше, ніж те, що існує між Миросем і Томочкою. Але Мирось швидко виправив помилку, навівши купу заспокійливих доказів того, що як жінка Томочка давно для нього не існує.

Тепер Ніка схилялась перед її відданістю. Розпрощавшись з райдужним сподіванням бути зі своїм коханим Миросиком, Томочка буквально вдочерила її.

Це сталося не одразу.

Проте сталося.

Ніка добре пам’ятала, як після великої перерви в стосунках Томочка з’явилася на їхньому порозі – бліда, схудла, ніби притрушена попелом, але все така ж вишукана – і сказала приблизно таке (тоді Ніці здалося, що вона переглядає сто двадцяту серію мексиканського серіалу): «Я довго думала і вирішила, що мені легше вас бачити, ніж не бачити. Знати, що ви здорові і щасливі. Причому – обоє. Так, так – обоє. Спочатку я хотіла знищити тебе, Вероніко. Навіть дістала отруту – у мене є знайома аптекарка…

Але потім зрозуміла, що тоді я б знищила і його. Він тебе любить – і в цьому, після багатьох спостережень і роздумів, у мене немає жодного сумніву. Тому дозвольте час від часу бувати у вас, допомагати вам і бути поруч у важку хвилину. Це все, що мені треба…»

Можливо, вона висловилась інакше, але суть була такою.

Одне слово, через пару місяців вся трійця вже мирно ганяла на кухні чаї. Навіть жартували на тему «секс де труа» та «якби я був султаном…».

Свята правда: щоб уникнути драми – зроби з неї комедію. І – доведи до абсурду!

Часом Ніка навіть сердилася на чоловіка: як він міг обрати її, таку не пристосовану до господарства, вічно зайняту роботою і своєю дорогоцінною персоною, зі страхом мати дітей, з цією вадою, якщо поруч була така надійна жінка, з якою він би жив, мов у Бога за пазухою, якби Ніка не з’явилася на його шляху…

Стоп!

А все ж таки Аделіна Паулівна мала рацію: сьогодні я промовила це слово не менше десяти разів!

Згадка про Аделіну Паулівну повернула мене до реальності. Я цілком заспокоїлась і вже могла зробити те, що хотіла і не наважилась зробити одразу, як увійшла до квартири.

Нечутно зіскочила з ліжка і полізла до шафи, в найдальший кут горішньої полиці, куди зазирала нечасто. Там лежав старий альбом з фотографіями. Точніше – просто старий альбом, з видертими сторінками і браком багатьох світлин. Альбом-каліка…

Тепер потреба зберігати світлини в альбомах щезла – все містилося на дисках, флешках і вінчестерах. Хоча мені це ніколи не подобалось. Я люблю роздивлятися світлини, тримаючи їх в руках. Цей альбом я виклеїла сама дуже давно. Навіть не уявляю, що були часи, коли могла займатися такою повільною і приємною справою: відбирати фотки, підписувати, вклеювати за хронологічним порядком, ще й робити до них гумористичні підписи. Тепер такі альбоми стали доісторичним раритетом.

Мій «каліка», наскільки пригадую, починався моїм зображенням у вигляді голого пупса, що лежить на животику, ледь тримаючи голівку, а закінчувався першим курсом університету. Більшість знімків, звісно, – чорно-білі.

Я не любила їх переглядати. Хіба що раз на сто років у нашій оселі з’являвся який-небудь зацікавлений шанувальник мого життя. Такий, як бідолашна Томочка, що буквально вициганила у мене ці свідоцтва мого дитинства і юності в перші ж дні нашого перемир’я і ледь не з лупою роздивлялася кожну світлину, цокала язиком і розпитувала про кожен знімок, ніби це були картини Рєпіна чи Сальвадора Далі.

Отже, я дістала альбом і по-турецьки всілася на підлогу…

Альбом розпочинався з «голого пупса» – зі стандартного знімка, який обов’язково мали зробити всі свідомі батьки в найближчій фотомайстерні. «Пупса» викладали животиком на принесену з дому пелюшку і трусили над вухом брязкальцем – пупс здіймав голівку на звук і посміхався. В цю мить підступний фотограф робив свій постріл, що називався «вилітає пташка». Немовля здіймало шалений лемент, відчуваю чи страх перед спалахом, перед самотністю на круглому столі і прохолодою незнайомої кімнати.

Потім немовля загортали в пелюшку. Роль було зіграно.

Через місяць щасливі батьки отримували пакунок з чотирма чорно-білими світлинами свого усміхненого чада і розсилали їх родичам. Одну залишали собі.

Коли я дивлюсь на це своє фото, звідкись накочується почуття холоду і самотності. Якби дорослі пам’ятали цей страх – лежати голими перед вічком камери, покинутими, обдуреними звуком брязкальця і запахом домашньої пелюшки…

Під світлиною підпис кривим почерком: «Ось і я!» Число. Місяць. Рік.

На наступній сторінці – батьки під час свого весілля з коментарем: «Винуватці події». Тут їм обом по вісімнадцять. Ранувато. Але як на той час – нормально, якщо батьки не проти. Решта – «якось буде», «ми жили, і вони проживуть». Головне, утворити ще одну «комірку суспільства» у загальному вулику.

Світлина нечітка і єдина з усіх, що збереглися після маминого «аутодафе», яке вона влаштувала після розлучення на смітнику подвір’я.

Відверто кажучи, я її досі не розумію, так само як і інших, для яких розлучення символізує кінець світу.

Так, дивимось далі.

Чи – краще НЕ дивимось?

Чи робимо вигляд, що нічого не помічаємо?

Чи непритомніємо, викликаємо «швидку» або краще – санітарів з «психушки»?

Дякуючи професії і життєвій загартованості, я звикла до непередбачуваних ситуацій. Крім того, мала одну корисну рису: нічому ніколи особливо не дивуватись. Принаймні не вихлюпувати емоцій назовні. Я взагалі не сприймаю надто емоційних чи показово-захоплених людей. Не маю до них довіри. Моя стихія – іронічно налаштовані мовчуни.

Можливо, це через моє затинання, яке зробило з мене суперінтроверта.

Я вважаю, що справжнє життя – те, котре будуєш у собі в суцільній тиші.

Чим, власне, і займалась все свідоме життя…

Хитра лисиця! Я знову заводила себе в ліс заплутаних думок, ховалася за звивинами і кольоровими інтегралами приспаного мозку, рила нори і стрибала в них, аби не зізнатися: ця дівчинка на четвертій сторінці альбому… Ця дівчинка…

Вона надто схожа на ту, що стояла сьогодні в дверях моєї старої квартири.

Я ще раз схилилася над світлиною. Вона трохи поблякла, але деталі побачити можна.

Розпатлані коси, що звисають до талії.

З-під короткої смугастої спідниці стирчать два «сірники» – худі ноги, вкриті плямами зеленки.

Очі сховані під довгим чубом, але вони, я знаю, сині…

Я перегорнула ще одну вцілілу сторінку. Тут ми всі втрьох на тому ж подвір’ї. Підпис: «На прогулянку». Більше фоток немає.

Тепер можна і знепритомніти!

Або спокійно констатувати факт: чоловік в синіх трусах, що визирнув з ванної, – копія того, що стоїть на світлині тридцятирічної давнини зліва від дівчинки з довгими косами, а голос – «Вірочко, кому ти відчиняєш?» – голос матері. В такому випадку жінка з тазиком – дійсно тітонька Ніна. А напис на стіні під’їзду зробив Ярик.

Фу-у-ух!

Я відкинула альбом.

Про що думати?

Я потрапила в машину часу?

Пройшла крізь портал?

Маячня! Я не дуже сприймаю фантастику. Крім Бредбері, нікого не читала. Навіть Стругацьких завжди відкладала на користь інших книжок. Якщо напружитись, все одно пояснити для себе цю, прямо скажемо, дивну ситуацію з точки зору наукової фантастики я не зможу. Є, щоправда, ще кілька варіантів її пояснення: моя втома, спека, збудження пропозицією Олежки, що викликала не дуже приємні спогади. Зрештою – мій давній гастрит, який сьогодні дав про себе знати. А ще – розмова з бабцею, що назвалася лікаркою четвертого управління, а насправді могла виявитись звичайною шарлатанкою-гіпнотизеркою. Все вкупі призвело до марення. Якщо це було звичайне тимчасове запаморочення, то мій мобільний телефон має лежати в сумці.

Це треба перевірити. Чомусь мені здалося: саме наявність телефону може довести, що я просто захворіла.

Я тихо встала і прочинила двері. Не хотіла долучати до цієї історії Мирося, а тим більше Томочку, яка б одразу почала піднімати на ноги всіх знайомих лікарів. Навшпиньках почала прокрадатися в коридор, де кинула свої речі. З кухні лунали тихі голоси. Я дослухалась.

– Коли з тобою щось трапляється, завжди шукаєш винуватця. Якщо не знаходиш – шукаєш його на небі… – почула голос Мирося. – Але чи можна звинувачувати Бога у несправедливості? Адже її немало. Особливо зараз…

Вони, як завжди, філософствували.

Як каже Томочка, «моделювали ситуації» і варіанти виходу з них. Я в цій забаві завжди була «третьою зайвою». Адже з юності терпіти не можу тих, кого подумки називаю «інтелектуалами напоказ». В будь-яку розмову вони намагаються встромити цитати з К’єркегора чи Гайдеггера.

Кант, Сартр і дідусь Вольтер для них брати рідні. Бердяєв і Розанов – «атстой». Фройд – розвага для сексуально заклопотаних дебілів. Щоденне чтиво, без якого день прожитий намарне, – «Улісс».

Вони так і пересипають свою бесіду переліком імен, що мають ввести співбесідника в глибокий ступор.

На жаль, мій Миросик був саме з таких. Часом я піджартовувала над цим, часом це мене дратувало. І я на позір викладала на свою нічну тумбочку який-небудь детективчик, котрий діяв на нього, мов червона ганчірка на бика.

Зрештою все звелося до того, що будь-яку книжку я читала «з-під поли» і ніколи не брала участі в інтелектуальних розмовах моїх «вчителів» – Томочки і Мирося. Не могла ж я їм зізнатися, що перечитала все те також. Просто не вважаю за потрібне хизуватися цими, не набутими власним досвідом, знаннями. Ба більше, в мені йдуть шалені суперечки з прочитаним. Адже ніколи не створювала для себе беззаперечних кумирів і вперто намагалася переосмислити прочитане, а не сприймати його за непорушний постулат.

Часом мені здавалося, що Томочка навмисно вигадує для мого чоловіка «вічні» та доволі еклектичні теми, аби вести ці бесіди, на які у мене ніколи не вистачало ані часу, ані бажання. Тим більше що Мирось – коли мені все ж таки вдавалося вставити своє слівце – поблажливо називав мене «наше зіпсоване радіо» і я, звісно, «вимикалась».

Отже, мені треба було непомітно просковзнути до передпокою. В очікуванні на влучну мить мимоволі довелося вислухати Томочкину відповідь.

– Розповім тобі одну притчу… – сказала вона своїм рівним артистичним голосом, ніби говорила зі сцени в мікрофон. – Отже, в одного чоловіка був син – розумний і талановитий. В тринадцять років він видав збірку вражаючих віршів і екстерном закінчив школу. А в сімнадцять у нього виявили невиліковну душевну хворобу. Все почалося з того, що юнак, до того цілком адекватний, якщо не враховувати його особливий склад розуму, за який його хвалили вчителі, почав чути голоси і розмовляти з ними…

Браво, Томочко, подумала я, у тебе дійсно тваринна інтуїція – дуже вчасно ти розповідаєш про крейзанутих!

– Спочатку батько намагався його лікувати, – вела далі Томочка, – але лікарі лише розводили руками. Деякі з них просто знущалися, вимагаючи за свої послуги великі гроші. Багато хто пропонував помістити хлопця в клініку. Але батько категорично відмовлявся і продовжував купувати синові най дорожчі ліки, хоча їхня дія була тимчасовою. В періоди загострень юнак втікав з дому або поводився, мов звір, – ламав меблі, розбивав свою голову об стіну. Так проминули три довгі нестерпні роки. В цей час батько зустрів жінку, від чиєї любові мусив відмовитись. На роботі йому пропонували нову цікаву посаду, якої він чекав все життя. І теж отримали відмову, адже та забирала би багато сил і часу. Друзі поволі залишили його… Цей нещасний рано посивів, втратив смак до життя. Весь його час, усі його думки належали синові. Він з жахом думав про те, що станеться з юнаком після його смерті, хто буде піклуватися про нього, благав Бога, щоб той змилосердився над ними обома. Через три роки такого існування хлопець несподівано помер…

Вона сьорбнула чай і встала долити Миросеві «гаряченького».

Мені довелося відступити назад до кімнати.

– Горе батька було таким безмежним, що він впав на коліна і почав палко молитися, докоряючи Господу на несправедливість і благаючи повернути йому втрату. – Її голос досяг вершин артистизму. – Його роз’ятрена горем уява дійшла тої межі, що він почув у відповідь голос: «Ти так сильно цього хочеш, що я підкоряюсь твоїй волі. Але затям – вона твоя, а не моя…» В цю мить зателефонували з лікарні і повідомили, що у хлопця була тимчасова зупинка серця і зараз все налагоджується: він почав самостійно дихати, тиск нормалізувався. Одне слово, син повернувся до батька. Минув ще один нестерпний і важкий рік. Одного разу вночі батько прокинувся, відчувши на своїй шиї дужі руки. І в останню мить зрозумів, що тоді Бог дав їм обом звільнення: синові – від безуму і рослинного існування, батькові – від безвиході. Отже, Бог завжди знає, що робить.

– В чому ж тоді полягає його доброта?

– Миросю, дорогий, зрозумій одне: ВІН не добрий і не злий. Він дивиться на все це інакше, ніж ми. Інакше, ніж це може уявити найрозумніший філософ. Подумай: коли в людей трапляється щось трагічне, кожен питає: «Чому це сталося саме зі мною? Чому саме я?» А знаєш, що чує ВІН в такому запитанні? Ні? А я скажу: воно означає те, що людина хоче перенести своє лихо на когось іншого! Адже якщо проговорити цю фразу «Чому – я?» до кінця, вона лунатиме так: «Чому я, а не мій сусід?!»…

Ну, давай же, Миросю, подумала я, дай гідну відповідь, ти ж це любиш! Усі ці «бла-бла-бла». Зосередься, любий, і… дай мені непомітно пройти до передпокою.

Ніби почувши мене, чоловік підвівся і відійшов до вікна за сигаретами. Шлях було відкрито. Я блискавично майнула повз відчинені двері кухні, вхопила сумку і за секунду вже була в спальні. Витрусила весь вміст на ліжко. Мобілки там не було!

Вона залишилась там, на сходах під’їзду, де я її згубила.

Отже, я дійсно була там!

Але куди я втрапила – це ще треба з’ясувати. Спокійно і без зайвих емоцій. Якщо це якась дивовижна тотожність облич і обставин, подумала я, познайомлюся ближче з мешканцями своєї колишньої квартири, покажу їм свої родинні світлини, подивлюсь їхні.

Посміємось разом. Будемо дружити. Якщо доля підсовує таку несподіванку, варто прийняти її з радістю, як курйоз, як дивовижний збіг «парних випадків».

Прийнявши таке рішення, я заспокоїлась. Завтра знову поїду в той двір. Але цього разу спробую дізнатися більше: як звуть батьків цієї «Вірочки», уточню ім’я жінки з білизною, роздивлюся подвір’я. Побачу, до якої межі дивних збігів може дійти природа!

Можливо, знайду телефон…