Читать книгу Якби - Ирен Роздобудько - Страница 3

Я сиділа на кухні в темряві і дивилась на Місяць.

Як багато років тому.

Тільки тоді я лежала в своїй спальні з паперовими шпалерами в дрібну квіточку. Зараз такі шпалери не приліпили б і в провінційній їдальні.

Згадала свою мрію – побачити, куди вранці ховається Місяць. Чи є в нього хатка, де він відпочиває, коли настає день. Подумала про ту дівчинку – можливо, вона лежить в тій самій спальні і так само дивиться на Місяць…

Чи НЕ лежить і НЕ дивиться, а існує лише в моїй хворій уяві?

Я зачинила двері кухні, щоб не турбувати Мирослава, і ввімкнула ноутбук. Він заблимав, освітлюючи стіл тьмяним синім відблиском.

Посиділа, втупившись в екран.

Як завдати пошук того, про що хотіла дізнатися?

«Машина часу»?

Набрала в рамочці ці слова, і на екран одразу вистрибнули фотографії Макаревича та різні статті про улюблену «вокально-інструментальну» групу моєї юності…

Подумавши, написала у «віконці» пошуку інше: «Подорожі в минуле».

Теж купа посилань.

«Відомий ізраїльський професор Амос Орі створив математичну модель, що підтверджує можливість подорожі в часі. Світова наука має всі необхідні теоретичні знання для того, щоб з повним правом стверджувати – подорож у часі можлива…»

Ага, це ніби те, що треба! Пробігла очима далі:

«В основі роботи Орі лежить зроблений у 1949 році висновок колеги знаменитого Альберта Ейнштейна – Курта Геделя про те, що теорія відносності дає підстави припускати існування різних моделей часу і простору. Сам Ейнштейн відзначав, що при потужних силах гравітації відбувається вповільнення перебігу часу й викривлення простору. На думку Амоса Орі, у випадку надання викривленій просторово-тимчасовій структурі форми кільця або спіралі з’являється можливість подорожувати в минуле. При цьому з кожним новим витком у цій концентричній структурі людина буде усе далі заглиблюватися в товщу часу…»

Гм… Я перевела подих. Невже на мою долю випало щось подібне? Але ж я цього ніколи не бажала! Навпаки – усіляко уникала всього, що пов’язане з минулим, зі стресом дитячих років. Мені стало цікаво, і я продовжила читання.

«В недалекому минулому вчені наголошували, що однією з невирішених проблем для створення машини часу була потреба в екзотичному матеріалі з надзвичайними властивостями – речовина мусила мати негативну щільність, і лише за таких умов можна було б спробувати зробити петлю в часі. Проте це більше не проблема. Тепер можна сконструювати машину часу без екзотичної речовини. Зараз можна використовувати будь-який матеріал, навіть пил. Однак для створення цієї машини часу необхідні гігантські гравітаційні сили. Вони існують біля таких об’єктів, як чорні діри…»

Чорт забирай! Я ж не мала ніякого «екзотичного матеріалу», не уявляла, що таке «негативна щільність», і не відчувала над собою ніяких «гігантських гравітаційних сил». Взагалі – нічого, крім… Крім того нестерпного болю в шлунку! Можливо, я випадково потрапила в зону якогось таємного експерименту, що проводився на околиці міста? Але чому мене ніхто не зупинив, не попередив?

Я точно пам’ятаю, що довкола не було ніяких підозрілих об’єктів, які могли б вказувати на те, що в цій зоні проводиться експеримент…

Я пробігла очима кілька наступних посилань.

«В 2010 році відбулась подія, що змусила з новими силами народити дискусії про мандрівки в часі. Але і до 2010 року в нашій реальності відбувались речі, що ніяк не вкладаються в голови багатьох людей.

Наприклад, випадок з Джоном Тітором. Він зник в березні 2001 року, але перед тим устиг розповісти, що повернувся зі спецзавдання із 2036 року.

А в сьогоденні затримався, щоб відвідати родину.

У його розповіді було безліч «нестиковок». Але все ж таки у деяких дослідників подібних явищ виникла думка про те, що Тітор казав правду. Адже, за його словами, метою його місії була доставка схем комп’ютера IBM 5100 для начебто розшифровок кодів мов програмування APL і BASIC. Те, про що розповів Тітор в 2000 році, – а саме подробиці про комп’ютер – стало відомим лише в 2007-му…»

Отакої! Я почала натискати інші «лінки».

Переді мною відкрилися сотні форумів, обговорень і різного роду припущень.

Оскільки я ніколи не цікавилася подібним, голова моя пішла обертом. Несподівано згадала вчорашню балачку Мирося і Томочки: «Чому саме я?» Тобто чому це трапилося саме зі мною, а не з будь-яким зацікавленим в цій темі науковцем чи дописувачем цих божевільних форумів? Вони були б щасливі. Навіщо, навіщо це мені?!

«…Коли ми дивимося під збільшувальним склом на найрівнішу і гладеньку поверхню, то з’ясовуємо, що насправді вона дуже нерівна, груба, повна дір. У дуже малих масштабах ми завжди доходимо до межі, на якій стає очевидною зернистість матерії, її квантовий характер. Повірте мені, так само з часом – пише Гокінґ…»

Стівен Гокінґ! Попри мою цілковиту тупість в точних науках, це ім’я було мені знайоме. Юнак, що з дитинства був вражений аміотрофічним склерозом, закінчив Оксфордський університет, займався космологією та квантовою гравітацією, зробив у цих царинах чимало цікавих відкриттів і нині обіймає посаду професора математики Кембриджського університету – ту саму, на якій триста років тому перебував Ісаак Ньютон. Спілкується зі світом за допомогою мовного синтезатора. Попри невиліковну хворобу він здійснив політ у невагомості. Написав бестселер «Коротка історія часу»…

Ось хто міг би хоч щось пояснити! Принаймні – повірити.

Якщо, звісно, він ще живий.

Може, написати листа – «Шановний пане Гокінґу…»?

За спиною почулося шурхотіння. Це Мирось. Вийшов «попити», а насправді – загнати мене до ліжка, адже не терпить, коли я відокремлююсь на кухні. У нього взагалі дуже розвинене почуття колективізму.

– Скільки ти тут будеш сидіти? – каже він сонним голосом. – Ти ж у відпустці!

– Шановний пане Гокінґу… – замислено бурмочу я.

– Що? Ти в порядку?

– Так, так! – відмахуюсь я.

Мирось довго і багатозначно п’є молоко, довго миє склянку, незадоволено дихає мені в спину, намагаючись зазирнути в монітор. Я швидко закриваю всі посилання.

– Що за секрети? – підозріло каже чоловік.

– Жодних! Просто мені треба дещо з’ясувати, – нетерпляче кажу я. – Іди, я скоро…

Ображений Мирось демонстративно грюкає дверима. Отже, що каже Гокінґ? Я знову відкрила посилання:

«…У невеликих масштабах час втрачає неперервність. На мікроскопічному рівні часопростір нагадує піну. Мініатюрні розриви і тунелі, які поєднують теперішній час із віддаленим на непомітну частку секунди минулим або визначають коротший шлях між двома точками у просторі, формуються в ньому і зникають. Теоретично такий тунель можна було б заморозити і збільшити до розмірів людини, щоб крізь нього міг пролізти мандрівник у часі.

Але навряд чи це коли-небудь вдасться. Чому? Тому що такі тунелі будуть живильним середовищем для парадоксів – наприклад, крізь такий тунель можна буде побачити себе кілька хвилин тому.

Ба більше, можна було б через тунель вистрілити та вбити самого себе. Але це означає, що «я загину на хвилину раніше, ніж сам у себе вистрілю». Можливість повернутися в минуле неминуче призводить до виникнення таких парадоксів, оскільки підриває священний принцип фізики, що наслідок не може передувати причині…»

Все це було страшенно цікаво і… дуже далеко від мого розуміння.

Я навіть пошкодувала, що я – скептик і прагматик, не люблю фантазій і всякого штибу вигадок. Звикла жити без пустопорожніх балачок. Хочу мати докази, вірю фактам, аксіомам і не терплю ніякого мракобісся.

Та дівчинка…

Хто б вона була – її НЕМАЄ. Не може бути!

Я НЕ ХОЧУ, щоб вона була і бентежила мене своїми розбитими колінами…

Я можу читати зараз все, що завгодно, будь-яку наукову чи псевдонаукову маячню, котра збуджує домогосподарок і божевільних. Я не належу ні до тих, ні до інших.

І хіба можна вірити всьому, що «висить» в мережі?

Тим більше що на всіх цих «космологічних» форумах замість фотографій користувачів стоять портрети якихось монстрів з мультиків із закликами «тікати з великих міст», пророкуванням кінця світу і власними спогадами про мандрівки в часі.

Я подумала, що не один з цих форумних монстрів віддав би половину життя, щоб хоч на мить зіштовхнутися з невідомим. Певно, і я б не відмовилася від зустрічі з інопланетянами, ельфами чи як там?… – гоббітами…

Залюбки поспілкувалася б з Білою Совою, відвідала Пандору чи пройшла б крізь стіну.

Все, що завгодно! Адже ельфи і гоббіти – милі «кіношні» вигадки, улюблені герої нинішньої дітлашні.

А що відбулося зі мною?

Я не потрапляла ні в які коридори, не проходила крізь заморожені часові отвори, мене не присипляли і не вживлювали в мозок чіп. Нічого такого зі мною не було!

Я просто поїхала на околицю міста і втратила здоровий глузд! Від спеки чи втоми.

Але чим пояснити, що це відбулося двічі? Нічим! А якщо це так, то краще все забути.

Викреслити з голови.

Вимкнути ноутбук.

Більше ніколи не їздити на ту околицю. І нікому про це не розповідати. Хіба що… піти до скверу, знайти бабцю-гіпнотизерку, взяти її за барки і повести до відділку міліції. Вона точно щось зі мною зробила. Як кажуть – «пороблено»…

Я поглянула на Місяць.

Він лежав на гладкій чорній поверхні, мов на воді, й дивився на мене. Скільки років я прожила без цього запитання: де він живе, чи має коли-небудь відпочинок? Це питання гостро хвилювало мене в дитинстві. Куди поділась та наївна дівчинка? Невже я змінилася настільки, що змусила її відділитися від мене фізично? Відірвала її від себе, мов присохлий струп з рани. Змусила існувати окремо. В іншому вимірі…

Стоп! Стоп. Стоп…

Я згадала, як кілька років тому мені довелося працювати в одній «жовтій» газетці і писати всяку маячню про аномальні явища природи. Ці теми були в моді. Газета розходилась «на ура».

Тоді один божевільний і невизнаний теоретик години чотири втовкмачував мені свої досліди щодо влаштування Всесвіту. Мовляв, Усесвіт складається з двох накладених один на другий світів. Вони прозорі і дуже слабо пов’язані між собою. Збіг є лише в «опорних» крапках. Один світ – звичайний, другий – «тіньовий».

В цьому тіньовому світі такий самий набір елементарних часток, атомних ядер, простих і складних молекул. За певних обставин і умов ці елементи ніби виходять на поверхню – і перед щасливцями (той теоретик вважав себе саме таким) відкриваються картини минулого.

Але він нічого не казав про те, що в цьому минулому можна існувати.

І запевняв, що може вести діалоги з Сервантесом.

Чудово. Я теж була б не проти побалакати з Сервантесом, але зустріти саму себе – це вже занадто!

Я пирснула і з острахом прикрила рот долонею. Згадала анекдот: в Петербурзі екскурсовод водить музеєм школярів, підводить до скляної вітрини, за якою – два кістяки: великий і малий. І каже: «Це кістяки Петра Першого: в дорослому віці і в дитинстві».

Треба випити ліки і лягти!

Але як заснеш?

І знову ж таки: чому це трапилося саме зі мною, що в мені незвичайного?

Може, в усьому винен той мій «ривок», котрий я здійснила років у тринадцять?

Знову – стоп. Як кажуть, звідси, будь ласка, по вільніше…

…Суть того «ривка» полягала в тому, що одного чудового дня вона зібрала всі свої речі, всі, до найменшої дрібниці, у великий мішок.

Виїхала за місто, вирила яму, висипала туди вміст того мішка, підпалила. А потім засипала ту яму землею. В якусь мить з жахом подумала, що робить так само, як і її мати, – нищить минуле.

Саме так це було. Пояснення? Дуже просто: хотіла назавжди відрізати від себе все, що пов’язане з цією, як кажуть дорослі, «золотою порою» дитинства! Вона набридла їй, вона сиділа в її грудях, мов кілок або велика «циганська» голка, не даючи вільно дихати і рухатись вперед.

Це «відтинання» сталося миттєво.

Вона повернулася до міста з зовсім іншим відчуттям і іншим віком, ніби одразу стала старшою за своїх однолітків років на сто!

Щоб закріпити те відчуття, того ж вечора пішла до бару, скуштувала найдешевшої горілки (знову з жахом подумавши, що, певно, вірно кажуть люди: «яблуко від яблуні недалеко котиться») і познайомилась із старшим хлопцем, який, на її щастя, виявився непоганим товаришем і не сміявся з її вади, як інші. Власне, його цілком влаштовувало те, що вона мовчала.

Особливо після того, як все, про що її ровесниці шепотіли в шкільних коридорах, трапилось…

Але що незвичайного в цій історії?

Мені здається – нічого. Дівчатка з неблагополучних родин часто закінчують своє дитинство добровільно і раніше за інших. Словом, я жбурнула в прірву якийсь період свого життя, мов м’яч об стіну. І тепер він, підкоряючись закону фізики, полетів назад і влучив у мою бідну голову, розколовши її навпіл.

Отже, хоч би що це було – душевна хвороба, наслідки втоми, марення чи (прости, Господи!) реальність, я мушу щось з цим робити.

Я знову поглянула на Місяць за вікном:

– Може, ти знаєш, що саме?..

Колись ми з ним добре розуміли одне одного! Тепер я знаю, що Місяць ніколи не лягає спати, а просто тупо курсує довкола Землі, підкоряючись законам астрономії. І лише я збилася з орбіти.

Заради чого?

Несподівано я згадала про Ярика.

Як могла про нього забути? Думала лише про дівчинку і про себе! Як завжди, виявила свій неперевершений егоїзм!

Ярик.

Хлопчик, який хотів зі мною одружитись.

Перша незворотна втрата.

Раптом згадала, як приємно було бачити його сьогодні, не важливо де – у маренні, божевіллі, у сні…

Я ж зовсім забула, який він був. Зовсім. Його подарунок – ведмедик Тедді – згорів разом з іншими речами. З ним згорів і біль-спогад про Ярика.

Якби все, що трапилось зі мною, було правдою – якоюсь неймовірною правдою, непояснимою, незбагненною, якимось дивом, що зійшло на мене, не важливо, яким чином, за що і навіщо, – я б могла попередити те лихо, запобігти, врятувати. Я ледь не підстрибнула на стільці. Ось що я маю зробити! Ось в чому полягає сенс цього дивного випадку.

Я поглянула на електронний календар: 3 червня!

Тобто – десять днів до тієї трагічної дати. І рівно стільки ж – до дня, коли я почала затинатися. Якби того літнього ранку…

Я вскочила і нервово заходила по кухні.

Ось воно – те ЯКБИ, про яке говорила бабця: «кожен вимовляє його по сто разів на день»…

Тільки я не входила до числа тих тисяч чи, як вона сказала, мільйонів. Адже спалила всі можливості будь-якого повернення навіть до пам’яті. Я заплющила очі, намагаючись уявити те полум’я.

І уявила: в ньому потріскували і згорталися в чорні рурки шкільні зошити, куди я записувала свої фантазії, обвуглювався старий бабусин ридикюль із колекцією флакончиків від парфумів, корчились і смерділи пластмасові ляльки, зникали листівки, що малювала на свята мамі, сумно дивився одним розплавленим оком ведмедик Тедді, плавились капронові стрічки, значки, альбом з марками, потріскували сірникові коробки з «секретиками»: ґудзиками, підібраними на вулиці, мертвими метеликами, пластиліновими чоловічками.

Не помітила, як за вікном посіріло.

Я не прихильниця зустрічі сходу сонця, хоча через часті безсоння бачила його багато разів і боялася цієї тривожної години. На межі дня і ночі може статися все, що завгодно. На цій межі на мене завжди чатують найбільші жахіття – ліжко розверзається, і я падаю, падаю вниз…

Сіре полотно неба поволі почало рожевіти, ніби його краї вмочили в полумисок з кров’ю.

Цвірінькнула перша пташка.

За нею – друга. І третя. Я випила пігулку проти головного болю.

Тихо прокралась до спальні і підкотилася під бік Мирося, поглянула на його спокійне обличчя.

Подумала: якби тоді не прийшла в ту редакцію, з ним би зараз лежала зовсім інша…