Читать книгу Бібліотека душ - Ренсом Ріггз - Страница 4

Монстр стояв на віддалі простягнутого язика від нас і не зводив пожадливого погляду з наших ший. У покорченому мозку вирували фантазії про вбивство. Повітря навколо нас аж бриніло від його голоду. Порожняки народжуються з відчуттям кривавої жаги до душ дивних, а тут ми вишикувалися перед ним, як бутерброди в буфеті: Едисон, якого вистачило б рівно на один укус, відважно захищав мої ноги, застережливо піднявши хвоста; Емма спиралася на мене, щоб не впасти, не здатна розпалити вогонь, більший од сірникового, бо досі не могла оговтатися від удару; ми тулилися спинами до потрощеної телефонної будки. Станція метро за межами нашої зловісної купки була схожа на нічний клуб, який щойно зазнав бомбардування з повітря. З розбитих труб виривалася пара й зі свистом вирувала в повітрі. Зі стелі звисали на зламаних шиях розтрощені монітори. Аж до самих рейок розкинулося море розбитого скла, і скалки істерично зблискували під спалахами червоних ламп аварійного світла, нагадуючи широчезну кулю, що поволі обертається на дискотеці. Нас загнали в глухий кут. З одного боку – стіна, з іншого – гострі уламки скла, в яких можна було загрузнути по щиколотку, а до потвори, якою керував лише один природний інстинкт – розібрати нас на органи, – залишалося два кроки. Та все ж ця потвора не робила нічого, щоб скоротити ту відстань. Порожняк наче приріс до підлоги й похитувався на п’ятах, як п’яний чи лунатик. Смертоносна голова поникла, язики погойдувалися, схожі на змій, яких я загіпнотизував.

Я. Це зробив я. Джейкоб Портман, хлопчик Ніхто з міста Нізвідки, штат Флорида. У даний момент цей страшний кошмар, зітканий з густої пітьми й сконденсованих нічних жахіть усіх дітей світу, не займався нашим убивством і розчленуванням, бо я його про це попросив. Чітко і ясно наказав не стискати мені язиком шию. «Назад, – сказав я. – Стояти», – сказав я дивною мовою. (Я й не думав, що людина здатна вимовити щось подібне.) І сталося диво – потвора мене послухалася. Очі з викликом дивилися на мене, проте тіло підкорилося наказу. Якимось незбагненним чином я приборкав створіння ночі, зачаклував його. Але тварюки, що заснули, прокидаються, коли чари поступово втрачають свою силу, – особливо чари, накладені випадково. Я відчував, що всередині порожняк аж кипить від люті, хоча зовні він лишався незворушним.

Едисон торкнувся носом моєї литки.

– Інші витвори вже на підході. Це чудовисько дасть нам пройти?

– Заговори до нього ще раз. – Еммин голос звучав невиразно й одурманено. – Скажи, хай іде до біса.

Я намагався знайти слова, але вони всі кудись розбіглися.

– Я не знаю, як це сказати.

– А хвилину тому знав, – докірливо мовив Едисон. – І звучало це так, наче в тебе вселився демон.

Хвилину тому я й незчувся, як слова зірвалися з мого язика, ніби тільки й очікували, коли я їх промовлю. А тепер, коли я хотів, щоб вони повернулися, слова вислизали, мов та риба, яку ловиш голіруч. Щойно я намацував одне слово, як воно спритно виверталося мені з рук.

– Пішов геть! – викрикнув я.

Слова вийшли англійськими. Порожняк не ворухнувся. Я напружив спину, люто зиркнув у його чорнильні очиська й закричав знову:

– Забирайся звідси! Не чіпай нас!

Знову англійська. Порожняк нахилив голову, ставши схожим на допитливого пса, проте статуєю як був, так і лишився.

– Його вже нема? – непевно поцікавився Едисон.

Інші цього знати не могли, бо ж тільки я бачив порожняків.

– Стоїть, – відповів я. – Не розумію, чому в мене не виходить.

Я сам собі здавався безсилим дурнем. Невже мій дар так швидко випарувався?

– Не хвилюйся, – заспокоїла мене Емма. – Порожняків розумними аргументами не переконаєш, бо в них немає розуму. – Простягнувши руку, вона спробувала запалити полум’я, але воно тільки засичало. І, здавалося, після цього сили полишили її остаточно. Я щільніше пригорнув її за себе, стискаючи за талію, щоб вона не впала.

– Побережи сили, запальничко, – порадив Едисон. – Вони ще нам неодмінно знадобляться.

– Якщо доведеться, то битимуся голими руками, – запевнила його Емма. – Зараз головне – знайти наших, поки ще не пізно.

Наших. Вони все ще стояли в мене перед очима, хоча їхній образ уже помалу розчинявся в повітрі станції. Вишуканий одяг Горація весь розшарпаний; Бронвін, попри всю свою силу й міць, не здатна чинити опір зброї витворів; Єнох приголомшений від вибуху; Г’ю, котрий серед усього того хаосу стягнув з Оливки важкі черевики, щоб вона могла злинути в повітря; Оливка, яку схопили за п’ятку й потягли вниз, перш ніж вона встигла піднятися досить високо. Усі вони плакали від жаху, загнані під дулами пістолетів у вагон. І зникли. Зникли разом з імбриною, яку ми розшукували мало не ціною своїх життів, і тепер поїзд із гуркотом мчав з ними крізь черево Лондона назустріч фатуму, гіршому за смерть. «Уже пізно», – подумав я. Занадто пізно стало тієї миті, коли бійці Коула вдерлися до крижаної схованки пані Королик. Занадто пізно стало тієї ночі, коли ми помилково прийняли злочинця, брата пані Сапсан, за нашу любу імбрину. Але я поклявся самому собі, що ми розшукаємо наших друзів та нашу імбрину, хай чого це буде нам вартувати, навіть якщо знайти доведеться лиш мертві тіла. Навіть якщо це означатиме, що наші тіла потім поскидають на купу мертвих.

Отож: десь у темряві, яку осявали спалахи світла, причаївся вихід на двір. Двері, сходи, ескалатор – щось віддалене від глухої стіни. Та тільки як туди дістатися?

– Забирайся до дідька й дай нам дорогу! – закричав я на порожняка. То була моя остання спроба.

Англійською, звичайно ж, як же інакше. Порожняк по- коров’ячому мукнув, але не поворухнувся. Користі з цього не було жодної. Слова мене полишили.

– План Б, – сказав я. – Він мене все одно не слухається, тому ми його обійдемо. Сподіваюся, він стоятиме тихо.

– Обійдемо де? – уточнила Емма.

Щоб триматися подалі від порожняка, нам довелося б пробиратися крізь купи гострих скляних скалок. Але вони поріжуть на клапті Еммині голі литки й лапи Едисона. Я обміркував альтернативні варіанти. Пса я можу взяти на руки, але тоді лишається Емма. Ще можна взяти уламок скла завбільшки з меч і встромити почварі межи очі – цей метод уже виручав мене в минулому. Проте, якщо я не зможу вбити порожняка з одного удару, він точно отямиться й сам нас прикінчить. Єдиний обхідний шлях пролягав через не засипаний склом прохід між порожняком і стіною. Але він був вузький – фут-півтора завширшки, не більше. Навіть якщо ми попритискаємося спинами до стіни, пролізти буде важкувато. І я боявся, що така близькість до порожняка (або, ще гірше, ненавмисний доторк до нього) може зруйнувати крихкий транс, що тримає його в покорі. Але на ту мить інших варіантів у нас не було – хіба що відростити крила й пурхнути в нього понад головою.

– Ти зможеш іти? – спитав я в Емми. – Хоч трохи, хоч кульгаючи?

Вона зімкнула коліна й трохи відпустила мою талію, щоб перевірити рівновагу.

– Пошкандибати зможу.

– Тоді ось як ми зробимо. Прослизнемо повз нього, спинами до стіни, он у той отвір. Місця там небагато, але якщо обережно…

Тут до Едисона дійшло, що я пропоную, і він од страху втиснувся назад у телефонну будку.

– А нам дуже близько доведеться до нього підходити?

– Думаю, ні.

– А якщо воно прокинеться, поки ми…

– Не прокинеться, – удавано впевненим тоном промовив я. – Просто не робіть різких рухів. І в жодному разі його не торкайтеся.

– Тепер ти – наші очі, – сказав Едисон. – Пташе, поможи нам.

Я підняв з підлоги чудовий довгий уламок скла й засунув його в кишеню. Обережно зробивши два кроки до стіни, ми сперлися спинами на холодні кахлі й дюйм за дюймом стали просуватися в бік порожняка. Його очі, зафіксовані на мені, невідступно стежили за кожним нашим рухом. Ще кілька лячних кроків убік – і нас огорнув порожнячий сморід, такий гидотний, що в мене засльозилися очі. Едисон зайшовся кашлем, а Емма затулила долонею носа.

– Ще трішечки далі. – Від силуваного спокою мій голос виходив гугнявим. Я витяг з кишені скло, виставив його гострим краєм уперед, зробив крок, потім ще один. Ми вже були так близько до порожняка, що я міг простягнути руку й торкнутися його. Я чув, як у грудній клітці стукотить його серце, з кожним нашим кроком пришвидшуючи свій темп. Потвора змагалася зі мною, кожним своїм нейроном боролася, щоб розтиснути мою незграбну хватку й звільнитися. «Не рухайся, – самими губами й англійською промовив я. – Ти мій. Я тебе контролюю. Не рухайся».

Я втягнув у себе грудну клітку, виструнчився, всіма до одного хребцями притисся до стіни й перевальцем заліз у вузький отвір між стіною та порожняком.

Не рухайся, не рухайся.

Ковзнути, приставити ногу, ковзнути. Я затамував подих, а порожнякове дихання пришвидшилося. Воно волого й з присвистом випомповувало з ніздрів огидний чорний туман. Жага нас пожерти, певно, доводила його до нестями. Так само, як мене – жага побігти чимдуж. Але я її приборкав, бо так роблять жертви, а не володарі.

Не рухайся, не рухайся.

Ще кілька кроків, ще кілька футів, і ми проминемо. Його плече було на волосину від моїх грудей.

Не…

…і тут він ворухнувся. Одним стрімким рухом порожняк повернув голову й усім тілом розвернувся до мене.

Я захолов.

– Не рухатись, – наказав я, цього разу вголос, до своїх. Едисон сховав пичку в лапах, а Емма заклякла, стискаючи мою руку, мов у лещатах. Я подумки підготувався до того, що може статися далі. Язик, зуби, кінець усьому.

Назад, назад, назад.

Англійська, англійська, англійська.

Спливали секунди, а нас чомусь (на диво) не вбивали. Здавалося, що істота знову закам’яніла, і лише коливання грудної клітки показували, що вона все-таки дихає.

Шляхом спроб, рухаючись дуже поволі, я ковзав уздовж стіни. Порожняк проводжав мене, злегка повертаючи голову. Він стримів до мене, як стрілка компаса – до полюсу, його тіло рухалося в унісон з моїм. Але за мною не йшов і пащі не розкривав. Якби ті невідомі чари, які я на нього наклав, перестали діяти, ми б уже були мертві.

Порожняк лише стежив за мною поглядом. Чекаючи вказівок, яких я не годен був дати.

– Фальшива тривога, – заспокоїв я, і Емма з відчутним полегшенням видихнула.

Ми вислизнули з проходу, відклеїлися від стіни й так швидко, як тільки дозволяло Еммине кульгання, пішли геть. Коли між нами та порожняком уже була сяка-така відстань, я озирнувся. Він зробив розворот на 180 градусів і став до мене обличчям.

– Місце, – пробурмотів я англійською. – Хороший.

* * *

Ми пірнули в запинало пари й одразу ж побачили ескалатор, що застиг непорушно, бо зникло живлення. Довкола нього ледь-ледь світився ореол світла, до болю манливий посланець із горішнього світу. Світу живих, світу теперішнього. Світу, де в мене були батьки. Вони обоє були там, у Лондоні, дихали цим повітрям. Так близько, лиш трохи пройтися.

Ой, привітик!

Немислимо. Та що більш немислимо: не минуло ще й п’яти хвилин відтоді, як я все розповів своєму батькові. Ну, принаймні, версію в стислому переказі: «Я такий самий, як дідо Портман. Я дивний». Зрозуміти вони не могли, та хоча б знали тепер. Так моє зникнення менше нагадувало зраду. У вухах досі лунав батьків голос: він благав мене повернутися додому. Ми шкутильгали назустріч світлу, і мені довелося змагатися з раптовим ганебним імпульсом скинути Еммину руку й припустити чимдуж – утекти від цієї задушливої темряви, знайти батьків, попросити в них пробачення, а потім заповзти в їхнє пафосне готельне ліжко й заснути.

І серед усього це було найбільш немислимим. Я б нізащо так не зміг: я кохав Емму, сказав їй про це і за жодних обставин не покинув би саму. Не тому, що я там якийсь лицар, чи відважний воїн, чи шляхетний. Нічого такого. Просто я боявся, що, покинувши її, сам себе потім згризу.

А ще були наші. Наші. Бідолашні приречені наші друзі. Нам треба було вирушити на їхні пошуки. Але як? Відколи потяг метро помчав геть, забираючи їх від нас, то жоден інший на станцію не в’їжджав. Та й після вибуху та пострілів, які добряче її струсонули, я не сумнівався, що більше тут поїздів не буде. У нас лишалося два виходи, і кожен був по-своєму жахливим. Піти за ними пішки через тунелі й надіятися, що дорогою нам не трапляться порожняки. Або ж піднятися ескалатором назустріч тому, що на нас там чигало (найпевніше – команда витворів-чистильників), а там перегрупуватися, переглянути ситуацію.

Я знав, який з цих варіантів прийнятний особисто для мене. Я вже вдосталь набувся в темряві, і порожняків з мене теж було більш ніж досить.

– Ходімо нагору. – Я підштовхнув Емму в бік зупиненого ескалатора. – Знайдемо безпечний куточок і вже там сплануємо наступний хід. А ти трохи відпочинеш і наберешся сил.

– І мови не може бути! – категорично заявила вона. – Ми наших не покинемо. Про моє самопочуття не думай.

– Ми й не кидаємо. Але треба бути реалістами. Ми поранені, беззахисні, а наші тепер за багато миль звідси, вони виїхали з підземки і вже на півдорозі до якогось іншого місця. Як ми взагалі їх шукати збираємося?

– Так само, як я знайшов вас, – втрутився Едисон. – Нюхом. Бачте, яка штука. Усі дивні мають цілковито неповторний запах, але його можуть відчути лише такі висококласні пси, як оце я. А ви, як виявилося, дуже духмяна групка дивних. Думаю, частково це пояснюється страхом. Ну й не купалися давно…

– Тоді ми йдемо за ними, – вирішила Емма.

І потягла мене до рейок (де й ті сили взялися). Я опирався, тягнучи її за руку до себе.

– Ні, ні… поїзди не їздитимуть ще довго, а якщо ми підемо пішки…

– Мені начхати на небезпеку. Я їх не покину.

– Це не просто небезпечно, це безглуздо. Еммо, їх уже нема, вони далеко.

Вона прийняла свою руку й подибала до колії. Перечепилася, ледь не впала.

– Скажи щось, – самими губами попросив я Едисона, і він вибіг уперед, щоб перегородити їй шлях.

– Боюся, що він має рацію. Якщо ми вирушимо пішки, запах наших друзів вивітриться швидше, ніж ми встигнемо їх знайти. Навіть у моїх надзвичайних здібностей є межа.

Емма зазирнула в тунель, перевела погляд на мене. Уся мука й душевна боротьба відбивалися тієї миті на її обличчі. Я простягнув руку.

– Прошу тебе, ходімо. Це не означатиме, що ми здалися.

– Ну гаразд, – з важким серцем промовила вона. – Гаразд.

Та не встигли ми рушити в бік ескалатора, як з темряви біля рейок до нас озвався чийсь голос.

– Сюди!

Голос був ледь чутний, проте знайомий, з російським акцентом. Складаний чоловік. Я придивився до темряви й зміг розгледіти зім’яті обриси його тіла біля колії. Одна рука була піднята. У нього під час шарпанини влучила куля, і я думав, що витвори запхали його в поїзд разом з рештою наших. Але ось він був, лежав і махав нам рукою.

– Сєрґєй! – вигукнула Емма.

– Ти його знаєш? – підозріливо примружився Едисон.

– Він жив у притулку пані Королик для дивних біженців, – пояснив я. У вухах поколювало від виття далеких сирен, що відлунням проникали з поверхні на станцію метро. До нас наближалися неприємності – можливо, замасковані під допомогу. І мені стало страшно, що наш єдиний шанс непомітно зникнути от-от щезне сам. Але й просто покинути складаного чоловіка ми не могли.

Уникаючи найвищих скляних рифів, Едисон поквапився до нього. Емма дозволила мені взяти себе під руку, й ми почовгали слідом за ним. Сєрґєй лежав на боці, весь засипаний уламками скла, і спливав кров’ю. Куля поцілила йому в якийсь життєво важливий орган. Його окуляри в дротяній оправі тріснули, і він усе намагався прилаштувати їх на носі, щоб краще мене роздивитися.

– Чудо, чудо, – прохрипів він голосом безбарвним, як удруге заварений чай. – Я чув, ти говорити монстерським язиком. Чудо.

– Та ні. – Я став навколішки біля нього. – Уже не можу говорити, не виходить.

– Якщо дар усередині, то навіки.

Донизу ескалатором полинуло відлуння кроків і голосів. Я розкидав скло, щоб просунути під складаного руки.

– Ми заберемо тебе з собою, – сказав я.

– Облиште, – прохрипів він. – Мене скоро не стане…

Не слухаючи його, я ковзнув руками попід його тіло й підняв. Завдовжки він був із драбину, проте легкий, мов пір’їнка, і я тримав його на руках, ніби велике немовля. Його ніжки-патички звісилися через мій лікоть, а голова безсило поникла на плече.

Останніми кількома сходинками ескалатора прогупотіли дві фігури й зупинилися внизу, в ореолі сірого денного світла. Вони вдивлялися в нову для них темряву. Емма показала на підлогу, й ми беззвучно опустилися на коліна, сподіваючись, що нас не помітять, сподіваючись, що це всього-на-всього цивільні бігли, щоб встигнути на поїзд. Та потім я почув потріскування рації, і кожен засвітив по ліхтарику. Під їхніми променями засяяли яскраві сигнальні жилети.

То могли бути еменесники. Чи витвори, під них замасковані. Я не мав певності – аж поки вони синхронно не зняли своїх опуклих і щільних сонячних окулярів.

Ну аякже.

Щойно в нас наполовину поменшало варіантів. Тепер лишалися тільки рейки, тільки тунелі. У такому скаліченому стані нам нізащо від них не втекти. Але врятуватися все ще можна було, якби вони нас не помітили. А поки що ми лишалися в тіні, бо на зруйнованій станції панував хаос. Промені їхніх ліхтариків борюкалися на підлозі. Ми з Еммою позадкували до колії. Якби ж тільки прослизнути в тунель непоміченими… Але Едисон, хай йому грець, не рухався.

– Ідемо, – просичав я.

– Це водії «швидкої», а цьому чоловіку потрібна поміч, – занадто голосно промовив він, і тієї ж миті промені ліхтариків затанцювали по підлозі й кинулися до нас.

– Ані руш! – прогримів один з чоловіків, розщібаючи кобуру й витягаючи з неї пістолет, поки інший намацував рацію.

А потім одна за одною зненацька швидко сталися дві події. По-перше, коли я вже збирався кинути складаного на колію й пірнути слідом за ним у темряву разом з Еммою, зсередини тунелю донісся грім гучноголосого гудка, і пітьму прорізав сліпучий промінь світла ліхтаря. Нерухоме повітря сколихнув, звичайно ж, поїзд. Чомусь їх знову пустили, незважаючи на вибух. А по-друге (і про це мені повідомив різкий біль у животі), порожняк вийшов із заціпеніння і вже підстрибом біг у нашому напрямку. Буквально через мить після того, як я це відчув, я його побачив – він розтинав клуби пари. Чорні губи розійшлися, і довгі язики молотили повітря.

Ми потрапили в пастку. Побіжимо до сходів – нас підстрелять і віддубасять. Стрибнемо на колію – нас переїде потяг. А вскочити у вагон і так порятуватися ми не могли, бо до зупинки лишалося ще мінімум десять секунд, і дванадцять – до того, як відчиняться двері, і ще десять – до того, як вони знов зачиняться, а на той час ми будемо три рази мертві. А тому я зробив те, що часто роблю, коли закінчуються ідеї. Подивився на Емму. У відчаї, написаному на її обличчі, читалося, що вона розуміє всю безнадію нашої ситуації, а у твердо стиснутій щелепі – що збирається діяти так чи інакше. Я тільки згадав, коли вона, хитаючись, пішла вперед, виставивши долоні, що вона не бачить порожняка, і хотів її попередити, потягнутися до неї, зупинити, але не міг вичавити з себе ні слова і схопити її теж не міг, бо впустив би на землю складаного. I тоді поряд з нею опинився Едисон, він гавкав на витвора, поки Емма даремно силкувалася запалити вогонь – іскра, іскра, але марно, наче в запальничці закінчився газ.

Витвір розреготався. Він звів курок і націлився на неї. Порожняк на всіх парах мчав на мене, підвиваючи в тон вереску гальм поїзда в мене за спиною. Отоді я й зрозумів, що це кінець і нічого вже я не вдію, щоб його зупинити. І одразу ж щось усередині живота розслабилося, а водночас стишився й той біль, який я відчував щоразу, коли десь поряд був порожняк. Той біль свистів на високих нотах, а коли стих, я зрозумів, що під ним криється інший звук, ледь чутне бубоніння на межі свідомості.

Слово.

Я пірнув до нього. Вхопився обома руками. Рвонув угору й прокричав його, вклавши всю силу гравця вищої ліги. «Його», – промовив я не своєю мовою. Лише один звук, але у ньому містилися цілі томи значення, і тієї ж миті, як воно проторохкотіло моїм горлом, результат не забарився. Порожняк, гальмуючи на бігу, миттєво став, мов укопаний. А тоді рвучко розвернувся. Його язик шугнув понад платформою і тричі обкрутився навколо ноги витвора. Втрачаючи рівновагу, той вистрелив, куля зрикошетила від стелі, а вже наступної миті витвора підняло догори дриґом у повітря й потягло геть, а він вищав і відбивався що було сили.

Мої друзі не одразу зрозуміли, що сталося. Поки вони стояли, пороззявлявши роти, а інший витвір щось верещав у рацію, я почув, як позаду мене зі свистом відчинилися двері поїзда.

Настала наша рятівна мить.

– БІГОМ! – проревів я, і вони послухалися. Емма побігла, спотикаючись, Едисон плутався в неї під ногами, я намагався протиснути довготелесого й слизького від крові складаного чоловіка у вузькі двері. А потім ми всі ввалилися через поріг у вагон поїзда.

Знову прогриміли постріли – то витвір наосліп палив у порожняка.

Двері наполовину зачинилися, але одразу ж роз’їхалися знову. «Відпустіть, будь ласка, двері», – спокійним тоном попросив записаний голос.

– Ноги! – Емма показала на черевики на довгих ногах складаного, кінчики яких витикалися в двері. Я поповзом кинувся їх прибирати з проходу, і за ті секунди до зачинення дверей, які, здавалося, тяглися нескінченно довго, витвір встиг вистрелити в повітря ще кілька разів, перш ніж остаточно набрид порожнякові й той хряснув його об стіну. Витвір сповз купою на підлогу й більше не рухався.

Другий витвір поквапився до виходу. «Його теж», – намагався сказати я, але було вже трохи запізно. Двері зачинилися, вагон різко сіпнувся і поїзд рушив.

Я роззирнувся навколо, подумки дякуючи долі, що вагон, у який ми завалили, виявився порожнім. Що могли подумати про нас пересічні пасажири?

– Як ти? – запитав я в Емми. Вона сиділа рівно, важко дихала й уважним поглядом мене роздивлялася.

– Нормально, завдяки тобі. Невже то ти змусив порожняка таке зробити?

– Здається, так. – Але я й сам до кінця собі не вірив.

– Дивовижно, – тихо промовила вона. І я не міг розібрати, що прозвучало в її голосі: острах, захват чи те й те одночасно.

– Ми завдячуємо тобі життям, – сказав Едисон й м’яко тицьнувся носом мені в руку. – Ти дуже особливий хлопчик.

Тут складаний чоловік розсміявся. Я опустив на нього погляд і побачив, що він шкіриться до мене в усмішці крізь маску болю.

– Бач? – спитав він. – Казав я. Чудо. – Але його обличчя враз посерйознішало. Схопивши мене за руку, він вклав мені в долоню квадратик паперу. Фотографія. – Моя дружина, моє дитя. Їх забрав наш ворог, давно. Якщо знайдете інших, можливо…

Я мигцем подивився на фото, і мене пронизав жах. То був маленький портрет для гаманця – жінка, що тримає на руках немовля. Помітно було, що Сєрґєй носив його з собою давно. Люди на знімку були досить приємними, та саме фото (чи його негатив) зазнало пошкодження, може, його витягли з пожежі, й від високої температури обличчя розплавилися й неначе були зліплені зі шматків. Досі Сєрґєй ніколи не згадував про свою сім’ю; відколи ми з ним познайомилися, він розмовляв тільки про те, щоб зібрати армію дивних, послідовно обійти всі контури й вербувати тих сильних тілом, хто вижив під час набігів і чисток. Але він ніколи не розповідав нам, для чого йому знадобилась армія. Щоб їх повернути.

– Ми їх теж знайдемо, – пообіцяв я.

Ми обидва розуміли, що це малоймовірно, але саме це йому потрібно було тієї миті почути.

– Спасибі, – сказав він, і його тіло обм’якло в калюжі крові.

– Довго він не протримається, – і Едисон лизнув Сєрґєю обличчя.

– Зараз спробую припалити рану, – сказала Емма. Швидко наблизилась до нього й заходилася енергійно терти долоні.

Едисон понюхав сорочку складаного чоловіка ближче до живота.

– Тут. У нього рана тут. – Емма приклала руки обабіч того місця, і, щойно засичала плоть, я миттю підвівся, відчуваючи, що можу знепритомніти.

Я визирнув у вікно. Ми ще тільки повільно виїжджали зі станції. Напевно, уламки на колії заважали поїзду набрати швидкість. Сигнали аварійного світла навмання вихоплювали з темряви розрізнені деталі.

Тіло мертвого витвора, наполовину присипане склом. Пом’ята телефонна будка, сцена мого прориву. Порожняк (я шоковано відзначив про себе його обриси), що підтюпцем біг платформою, проводжаючи поїзд, на кілька вагонів позаду, неспішно, наче ранішній бігун.

– Стій. Не підходь, – кинув я у вікно. Англійською. У голові стояв туман, знову заважав біль і тонкий свист.

Ми набрали швидкість і пірнули в тунель. Притиснувшись лобом до скла, я вивернув шию, аби ще раз бодай одним оком глянути на те, що лишилося позаду. Було темно, темно… А потім спалах світла, такий, як у фотоапарата, осяяв усе, і я ніби в стоп-кадрі побачив порожняка. Той летів, ноги відірвалися від платформи, а язики, мов ласо, метнулися вперед і вхопилися за перекладину на останньому вагоні.

Чудо. Прокляття. У чому різниця, я ще до пуття не розібрався.

* * *

Я взяв Сєрґєя за ноги, Емма – за руки, і разом ми поклали його на довгу лавку, де він і лежав, непритомний, під рекламою напівфабрикатів для домашньої піци, погойдуючись у такт руху поїзда. Якщо він зібрався помирати, було щось неправильне в тому, щоб робити це на підлозі вагона.

Емма підняла його тонку сорочку.

– Кров уже не тече, – повідомила вона, – але якщо він найближчим часом не потрапить у лікарню, то помре.

– Там він теж може померти, – зауважив Едисон. – Особливо в цих лікарнях теперішнього. Уявіть: через три дні він прокидається, бік загоївся, але все решта постаріло на двісті й ще птах-його-зна скільки років.

– І таке може бути, – кивнула Емма. – Але знову ж таки, я дуже здивуюся, якщо через три дні хтось із нас взагалі буде живим, байдуже, у якому стані. Не знаю, що ще ми можемо для нього зробити.

Я чув, що вони й раніше обговорювали цей межовий термін: два-три дні, не більше – саме стільки міг залишатися в теперішньому будь-який дивний, що вийшов з контуру, і не постаріти в пришвидшеному темпі. Цього часу вистачало, щоб навідатися в теперішнє, але не залишатися надовго; достатньо, щоб перейти з контуру в контур, але замало, щоб у когось виникла спокуса погостювати довше. Лише відчайдухи та імбрини робили вилазки в теперішнє, що тривали довше, ніж кілька годин. Занадто вже тяжкими були наслідки затримки.

Емма підвелася. У блідому жовтавому світлі вагона вигляд у неї був геть хворий. Не втримавшись на ногах, вона поточилася і вхопилася за вагонний поручень. Я взяв її за руку й примусив сісти поряд. Вона важко похилилася на моє плече, виснажена понад усяку міру. Ми обоє змучилися. Я вже багато днів поспіль нормально не спав. Нормально не їв, якщо не зважати на ті кілька нагод, коли ми понапихалися від пуза, мов ті свині. Я бігав і боявся, і носив це кляте взуття, яке натирало до м’яса, вже й не згадаю, відколи. Але найгірше в усьому цьому було те, що я говорив порожнячою і щоразу наче вирізав із себе шматок, а як його повернути назад, не знав. І через це відчував страшну втому, таку величезну, що вона вдавлювала мене в землю. У собі я відкрив щось зовсім нове, якесь джерело сили, але воно могло вичерпатися і сила в ньому була не вічна. Мені здавалося, що, віддаючи з нього енергію, я віддавав потроху самого себе.

Але про це подумаємо іншим разом. Поки що я намагався посмакувати рідкісною миттю тиші та спокою. Моя рука обіймала Емму, її голова лежала в мене на плечі. Емма просто дихала. Напевно, то було егоїстично з мого боку, але про порожняка, який біг за нашим поїздом, я промовчав. Та й що ми могли вдіяти, будь-хто з нас? Він або зловить нас, або ні. Або повбиває нас, або ні. Наступного разу, коли він нас знайде (а в тому, що буде наступний раз, я навіть не сумнівався), я або доберу слова, що спинять його язики, або не доберу.

Я дивився, як Едисон застрибує на сидіння навпроти мене, лапою піднімає засувку на вікні й розтуляє в ньому шпарину. До вагону вдерся сердитий гуркіт поїзда та теплий сморід тунельного повітря, і Едисон виставив догори носа. Його очі блищали, морда посмикувалася. Мені те повітря пахло застарілим потом і сухою гниллю, але він, здавалося, вловив у ньому якісь тонші нотки, щось таке, що вимагало уважного тлумачення.

– Ти їх відчуваєш? – спитав я.

Пес мене почув, та відповів не одразу: взяв довгу паузу на розмірковування, очима вивчаючи стелю, наче шукав там закінчення думки.

– Так, – зрештою відповів. – Їхній слід гарнесенький і свіжесенький.

Навіть на великій швидкості він зумів вловити сліди дивних, зачинених у вагоні попереднього поїзда, що проїжджав тут кілька хвилин тому. Мене це вразило, і я йому так і сказав.

– Дякую, але це не повністю моя заслуга. Напевно, хтось відчиняв у їхньому вагоні вікно, інакше слід був би набагато слабшим. Можливо, це зробила пані Королик, знаючи, що я спробую їх відшукати.

– Вона знала, що ти тут? – здивувався я.

– Як ти нас знайшов? – спитала Емма.

– Хвилиночку, – різко відказав Едисон. Поїзд уповільнював свій біг, під’їжджаючи до станції, перед шибками вікон замість тунельної чорноти замигтіли білі кахлі стін. Він виставив носа з вікна й заплющив очі, про все забуваючи, крім найголовнішого. – Не думаю, що вони вийшли тут, але про всяк випадок готуйтеся.

Ми з Еммою підвелися й зробили все, на що були здатні, аби прикрити собою складаного чоловіка так, щоб його ніхто не побачив. Мені трохи відлягло від серця, коли виявилося, що на платформі не так багато людей. Хоч було взагалі дивно, що вони там були. І що поїзди досі ходили. Так, наче нічого не сталося. Я підозрював, що про це потурбувалися витвори, в надії, що ми проковтнемо наживку, вскочимо в поїзд і полегшимо їм завдання нас оточити. Упізнати нас у натовпі сучасної буденної публіки в лондонському метро буде не так уже й важко.

– Зроби просте обличчя, – сказав я. – Наче це твоє місто.

Емму це чомусь насмішило, і вона здавлено розсміялася. Але це, певно, й було смішно, бо жодне місто не було нашим. А особливо – це.

Поїзд зупинився, двері роз’їхалися. Едисон саме глибоко втягнув носом повітря, коли в наш вагон зайшла тітка-ботанічка в окулярах і бушлаті. Побачила нас, і в неї відвисла щелепа. Потім мудро вирішила розвернутися й вийти. Ото вже ні. Дякую. Але я її розумів. Ми були бруднющі й потворні, в чудернацькому старому одязі, заляпані кров’ю. Напевно, в нас був такий вигляд, наче ми щойно вбили того бідолаху, який лежав коло нас.

– Зроби просте обличчя, – пирхнула Емма.

Едисон відвернувся від вікна.

– Ми на правильній дорозі, – проголосив він. – Не підлягає сумніву, що пані Королик та решта проїжджали цим шляхом.

– А тут вони не зійшли? – спитав я.

– Не думаю. Але якщо я не відчую їхнього запаху на наступній станції, ми напевно знатимемо, що проїхали.

Двері з глухим звуком зачинилися, і під акомпанемент електричного виття ми знову рушили. І щойно я збирався запропонувати, щоб ми десь пошукали зміну одягу, як Емма коло мене рвучко підскочила, неначе щось пригадала.

– Едисоне? – спитала вона. – А що з Фіоною і Клер?

Від спомину їхніх імен мене знову пронизала нудотна хвиля тривоги. Востаннє ми бачили їх у звіринці пані Королик, і старша дівчинка залишилася разом з Клер, бо та була надто хвора, щоб іти далі. Коул сказав нам, що він здійснив набіг на звіринець і захопив дівчаток у полон. Але також він нам втирав, що Едисон мертвий, тож, певна річ, що його інформації не можна вірити.

– А, – Едисон похмуро кивнув. – Боюся, що нічого доброго. В душі я, мушу зізнатися, сподівався, що ви не спитаєте.

Емма пополотніла.

– Розкажи.

– Авжеж. Невдовзі по тому, як ваш загін пішов, на нас напала банда витворів. Ми пожбурляли в них армагеддонськими яйцями, а потім розбіглися в різні боки й поховалися. Старша дівчина, з нечесаним волоссям…

– Фіона, – нагадав я, відчуваючи, як сильно калатає серце.

– Вона сховала нас, скориставшись своїм даром домовлятися з рослинами, в деревах і під молоденькими чагарниками. Ми так добре були замасковані, що витворам знадобилося б багато днів, аби нас із тих чагарів повитягати. Але вони пустили газ і вигнали нас на відкриту місцину.

– Газ! – вигукнула Емма. – Ті виродки клялися, що більше ніколи його не використають!

– Схоже, вони брехали, – сказав Едисон.

Якось я бачив у одному фотоальбомі пані Сапсан знімок такої атаки: витвори у примарних масках із контейнерами для дихання стояли в розслаблених позах й випускали в повітря хмари отруйного газу. Смертоносною речовина не була, але від неї горіли легені й горло, а все тіло пронизував жахливий біль. Розказували, що той газ паралізував імбрин і вони не могли виборсатися зі своєї пташиної форми.

– Коли вони нас оточили, – вів далі Едисон, – то влаштували допит на тему, де зараз пані Королик. Вони в її вежі все поперевертали догори дриґом… шукали мапи, щоденники, не знаю, що… А коли бідолашна Дідра хотіла їх зупинити, її застрелили.

Переді мною промайнуло видовжене обличчя емурафи: простакувате, з випнутими зубами, таке миле, – і в шлунку замлоїло. Якою треба бути людиною, щоб убити таке створіння?

– Господи, який жах, – промовив я.

– Жах, – без особливих емоцій погодилася Емма. – А дівчатка?

– Маленьку схопили витвори, – сказав Едисон. – А іншу… ну, там була бійка з кількома солдатами, вони стояли близько до краю урвища, і вона впала.

Я кліпнув очима.

– Що? – На якусь мить світ навколо став розмитим, та потім картинка знову почіткішала.

Емма вся напружилась, однак жоден м’яз не здригнувся на її обличчі.

– Тобто як це – впала? Далеко впала?

– Урвисько там круте. Тисяча футів, не менше[1]. – Його м’ясисті щоки поникли. – Мої співчуття.

Я важко опустився на підлогу. Емма залишилася стояти. Тільки кісточки пальців, що стискали поручень, побіліли.

– Ні, – твердо сказала вона. – Ні, такого не може бути. Може, вона вхопилася за щось, поки летіла. За гілку якусь чи за виступ…

Едисон уважно вивчав поглядом запльовану жуйкою підлогу.

– Це можливо.

– Чи дерева внизу пом’якшили її падіння й упіймали її, наче сітка! Вона вміє з ними розмовляти, ти ж знаєш.

– Так, – відповів він. – Сподіватися треба завжди.

Я спробував собі уявити, як це – коли тобі пом’якшує падіння гостра сосна. І не зміг. На моїх очах пломінчик надії, який запалила Емма, згас, вона відпустила поруччя й важко впала на сидіння поряд зі мною.

Мокрими від сліз очима вона глянула на Едисона.

– Співчуваю. Ти втратив подругу.

Він кивнув.

– І я тобі теж співчуваю.

– Якби з нами була пані Сапсан, нічого б цього не сталося, – прошепотіла Емма. Тихо похилила голову й розплакалася.

Я хотів її обійняти, але чомусь здавалося, що це буде втручанням у щось дуже особисте, ніби я хотів забрати цю мить собі, тоді як вона повністю належала тільки їй. Тож натомість я просто сидів та дивився на свої руки, і дозволив їй оплакувати втрачену подругу. Едисон відвернувся (думаю, з поваги), а ще тому, що поїзд знову гальмував, наближаючись до наступної зупинки.

Двері відчинилися. Едисон виставив голову у вікно, понюхав повітря на платформі, загарчав на людину, яка спробувала було поткнутися до нашого вагону, і повернувся до нас. А коли двері знову стулилися, Емма підвела голову й витерла з очей сльози.

Я взяв її за руку й потиснув.

– Ну як ти? – спитав я, а сам пошкодував, що на думку не спадає слів, кращих за ці.

– Мушу бути в порядку, правда? Заради тих, хто ще живий.

Хтось міг би подумати, що це занадто жорстко з її боку – отак запхати свій біль у коробку й відставити вбік. Але я досить добре знав Емму, щоб зрозуміти. У неї було серце завбільшки з цілу Францію, і тих небагатьох, кому пощастило бути для неї дорогими, вона любила кожним його клаптиком. Але розмір серця таїв у собі й загрозу. Якби вона дозволила йому все почувати, це б її знищило. Тож вона мала його тамувати, зацитькувати, змушувати мовчати. Щоб найсильніший біль відплив геть, до острова, що швидко сповнювався болю, острова, на який вона рано чи пізно вирушить, щоб оселитися там назавше.

– Розказуй далі, – попросила вона Едисона. – Що сталося з Клер?

– Витвори забрали її з собою. Заткнули кляпами обидва її роти й запхнули в мішок.

– Але ж вона була жива? – уточнив я.

– І кусалася. Станом на полудень учорашнього дня. Потім ми поховали Дідру на нашому маленькому кладовищі, і я, задерши хвоста, помчав до Лондона, щоб відшукати пані Королик і попередити вас усіх. Один з голубів пані Королик привів мене до її сховку, і я, звісно, зрадів, що ви прибули туди раніше за мене. Але витвори теж, на жаль. Їхній наступ уже розпочався, і я змушений був безпорадно споглядати, як вони вдерлися в будівлю, і… Що ж, решту ви знаєте. Я рушив слідом, коли вас повели до підземки. А коли стався той вибух, я уздрів нагоду вам допомогти і нею скористався.

– Спасибі тобі за це. – Я щойно збагнув, що ми досі ніяк не подякували йому за наш порятунок. – Якби ти не витяг нас звідти саме тієї миті…

– Так, але… не варто загострювати увагу на гіпотетичних неприємностях. Проте я сподівався, що у відповідь на мою галантність ви будете асистувати мені в порятунку пані Королик від витворів. Хоч як неймовірно це звучить. Бачте, вона для мене – все.

Вирвати з лап витворів він хотів пані Королик, а не нас. Але врятувати нас видалося йому реалістичнішим завданням, бо ми були далі від поїзда. Він поспіхом прийняв рішення і вхопив те, до чого зміг дотягтися.

– Авжеж, ми допоможемо, – підтвердив я. – Хіба не це ми зараз робимо?

– Так, так, – погодився Едисон. – Але ви мусите розуміти, що, як імбрина, пані Королик становить для витворів значно більшу цінність, ніж дивні діти, а отже, звільнити її може бути набагато важче. Мене от що турбує. Якщо якимось дивом нам пощастить урятувати ваших друзів…

– Ану стривай, секундочку, – грубо перебив я. – Хто сказав, що вона більш…

– Ні, це правда, – не дала мені договорити Емма. – Її триматимуть під великим замком, тут нема питань. Але ми її не покинемо. Ми більше нікого й ніколи не покинемо. Даємо тобі обіцянку дивних.

Здавалося, пса ця відповідь цілком задовольнила.

– Дякую, – сказав Едисон. І тут же нашорошив вуха. Він застрибнув на сидіння, щоб виглянути у вікно, бо ми вже під’їжджали до наступної станції. – Сховайтеся, – наказав він, притискаючись до лавки. – Поблизу є вороги.

* * *

Витвори нас чекали. Краєм ока я помітив, що на платформі, серед пасажирів підземки, стоять двоє у поліцейській формі. Поки поїзд в’їжджав на станцію, вони вдивлялися в кожний вагон, сканували його очима. Ми поприсідали нижче рівня вікон, сподіваючись, що вони нас не помітять. Але я знав, що не пощастить. Той, що був з рацією, напевно, передав інформацію своїм напарникам; вони точно знали, що ми їдемо в цьому поїзді. І тепер необхідно було лише обшукати його.

Потяг зупинився, і у вагони почали заходити люди, хоча наш вони чомусь обминали. Я ризикнув виглянути у відчинені двері й побачив трохи далі на платформі одного з витворів. Він швидко крокував у наш бік і пожирав очима кожен вагон.

– Один іде сюди, – пробурмотів я. – Еммо, як там твій вогонь?

– От-от погасне, – відповіла вона.

Витвір невпинно наближався. Чотири вагони. Три.

– Тоді готуйся бігти.

Лишалося два вагони. Аж раптом м’який голос робота: «Обережно, двері зачиняються».

– Затримайте поїзд! – заволав витвір. Але двері вже зачинялися.

Він притьмом засунув у отвір між ними руку. Двері знову відскочили. Він зайшов у вагон – сусідній із нашим.

Я перевів погляд на двері, що з’єднували два наші вагони. Вони були заблоковані ланцюгом. І на тому спасибі. Зачинившись, стукнули двері, й поїзд рушив. Ми перемістили складаного на підлогу й щільно посідали коло нього на п’ятачку, якого не було видно з вагона, де їхав витвір.

– Що ми можемо зробити? – спитала Емма. – Тільки-но цей поїзд зупиниться, він припхається прямо сюди й побачить нас.

– А ми точно знаємо, що він витвір? – поцікавився Едисон.

– А коти ростуть на деревах? – відповіла Емма.

– У нашій півкулі – ні.

– Тоді знаємо не точно. Але що стосується витворів, то є одна давня приказка: не певен – припускай найгірше.

– Гаразд. Отже, так, – втрутився я. – Тієї ж секунди, як ці двері відчиняться, ми помчимо до виходу.

Едисон зітхнув.

– Знову втікати, – з презирством промовив він, мов гурман, якому запропонували на тарілці млявий шматок американського сиру. – Ну ніякої уяви. А може, спробуємо вибратися крадькома? Змішатися з натовпом? У цьому принаймні є артистизм. А тоді зможемо просто піти, з гідністю, ніким не помічені.

– Я ненавиджу втікати так само, як і всі, – відповів я. – Але ми з Еммою схожі на лісорубів-убивць із дев’ятнадцятого століття, а ти собака, який носить окуляри. Нас неодмінно помітять.

– Поки виробники не почнуть випускати контактні лінзи для собак, я мушу задовольнятися окулярами, – пробурчав Едисон.

– І де той порожняк, коли він так потрібен? – недбалим тоном промовила Емма.

– Поїзд переїхав, якщо нам пощастило, – сказав я. – І що ти мала на увазі?

– Тільки те, що раніше він ставав нам у пригоді.

– А ще раніше мало не прикінчив нас. Двічі! Ні, тричі! Не знаю, як я його контролював, але то була наполовину випадковість. А що буде тієї ж миті, коли в мене не вийде нічого йому наказати? Ми трупи, от що.

Емма відповіла не одразу. Кілька секунд вона уважно вивчала мене поглядом, а потім узяла за руку, вкриту кіркою бруду, і ніжно її поцілувала – один раз, потім другий.

– А це за що? – здивувався я.

– Ти справді не здогадуєшся?

– Про що?

– Який ти безмежно чудесний і дивовижний.

Едисон застогнав.

– Ти володієш приголомшливим талантом, – прошепотіла Емма. – Усе, що тобі треба, – трохи попрактикуватися.

– Можливо. Але коли в чомусь практикуєшся, то робиш помилки, а помилки в такому ділі будуть коштувати життя людям.

Емма стиснула мою руку.

– Нові навички найкраще відпрацьовувати, коли на тебе щось трохи тисне.

Я спробував усміхнутися, але вичавити з себе усмішку не зміг. Від думки про всю шкоду, яку я міг заподіяти, занадто сильно боліло серце. Це моє вміння було схоже на заряджений пістолет, з якого я не вмів стріляти. Чорт забирай, я навіть не знав, де в нього дуло, щоб відвести від себе. Краще його відкласти вбік, перш ніж він вибухне у мене в руках.

На протилежному боці вагона ми почули якийсь шум, і тієї ж миті, як підвели погляди, двері відчинилися. Вони не були заблоковані ланцюгом, тож до нашого вагона ввалилася парочка затягнутих у шкіру підлітків. Хлопець і дівчина либилися й передавали одне одному запалену цигарку.

– Нам по шиї надають, – і дівчина поцілувала його в шию.

Хлопець відкинув піжонське пасмо волосся, що лізло в очі – «Не парся, мала, я весь час так роблю», – а тоді побачив нас і застиг нерухомо. Його брови двома параболами полізли на лоба. Двері, через які увійшла парочка, з глухим стуком зачинилися за їхніми спинами.

– Привіт, – недбалим тоном сказав я, так, неначе ми не сиділи на підлозі поряд із помираючим чоловіком, усі заляпані кров’ю. – Що чути?

Тільки не зірвися. Не викажи нас.

Хлопець наморщив лоба.

– А ви?..

– Це костюми, – відповів я. – Зі штучною кров’ю трохи переборщили.

– А, – сказав хлопець, явно мені не повіривши.

Дівчисько витріщилося на складаного.

– А він?..

– П’яний, – пояснила Емма. – Нажлуктився так, що на ногах не тримається. Тому й розляпав усю штучну кров на підлогу. І на себе.

– І на нас, – додав Едисон. Підлітки рвучко повернули голови до нього, і очі в них ще більше полізли на лоби.

– Дурбецало, – пробуркотіла Емма. – Мовчи.

Рукою, що помітно тремтіла, хлопець показав на пса.

– А це він?..

Едисон сказав лише три слова. Ми могли якось це обіграти: сказати, що луна вагоном пішла чи ще щось, що це не те, що вони подумали. Але Едисон був занадто гордий, щоб прикинутися дурником.

– Звісно, ні, – він гордовито задер носа в повітря. – Собаки не вміють розмовляти англійською. І взагалі будь-якою людською мовою не вміють розмовляти – за винятком хіба що, слід зазначити, люксембурзької, яку розуміють лише банкіри та люксембуржці, тому її навряд чи можна вважати мовою, придатною для спілкування. Ні, ви щось погане з’їли, і тепер вам сниться нічне страхіття. От і все. А зараз, якщо ви не дуже заперечуєте, моїм друзям потрібно позичити ваше вбрання. Будь ласка, негайно скиньте все з себе.

Блідий, тремтячи всім тілом, хлопець почав знімати з себе шкірянку, але не встиг витягти руку з другого рукава, як його коліна підкосилися й він звалився на підлогу. Після цього дівчина закричала й зупинитися вже не могла.

Тієї ж миті витвір став гепати в заблоковані двері. У його порожніх очах спалахували іскри вбивства.

– От і втекли непомітно, – резюмував я.

Едисон розвернувся і глянув на нього.

– Точно витвір, – велемудро киваючи, промовив він.

– Я така рада, що з цією загадкою покінчено, – уїдливо зауважила Емма.

Раптом поїзд струсонуло, завищали гальма. Наближалася наступна станція. Я підняв Емму на ноги й приготувався бігти.

– А як же Сєрґєй? – Емма крутнулася, щоб глянути на нього.

Утекти від пари витворів, маючи на руках ослаблену Емму, було само з себе нелегким завданням. А зі складаним чоловіком на руках завдання перетворювалося на нездійсненне.

– Нам доведеться його залишити, – сказав я. – Його знайдуть і відвезуть у лікарню. Це його єдиний шанс. І наш теж.

На диво, погодилась Емма одразу.

– Я думаю, це те, чого він би хотів. – Вона швидко підійшла до нього. – Пробач. Ми не можемо взяти тебе з собою. Але я впевнена, що ми ще зустрінемось.

– У наступному світі, – прохрипів він, на мить розплющивши вузькі щілини очей. – В Абатоні.

Під акомпанемент цих слів і вереску дівчиська, що дзеленчав у наших вухах, поїзд заїхав на станцію і двері відчинилися.

* * *

Ми вчинили не розумно. Не елегантно. Тільки-но двері поїзда відчинилися, ми чкурнули.

Витвір вискочив з вагона й застрибнув у наш, але на той час ми вже промчали повз крикливе дівчисько, непритомного хлопця й вибігли на платформу, де довелося змагатися з потоком людей, який саме вливався в поїзд, мов косяк риби на нересті. Ця станція, на відміну від решти, мало не лускалася від люду.

– Туди! – заволав я й потягнув Емму до таблички «ВИХІД», що світилася вдалині. Я сподівався, що Едисон десь у нас під ногами, але навколо нас текли такі ріки людей, що я ледве бачив підлогу. На щастя, до Емми поверталися сили (чи зробив своє приплив адреналіну), бо навряд чи я зміг би підтримувати її й прокладати собі шлях крізь людське юрмисько.

Від поїзда нас уже відділяло близько двадцяти футів і п’ятдесяти людей, коли з вагона вирвався витвір. Він розштовхував тих, хто їхав на роботу, і кричав: «Я представник закону!» і «Геть з дороги!», і «Зупиніть тих дітей!». Але в лункому гаморі станції його або ніхто не чув, або не звертав уваги. Озирнувшись, я побачив, що він наздоганяє. Тоді Емма вирішила ставити людям підніжки: на бігу вистромлювала ногу то вправо, то вліво. З криками люди безладно падали позаду нас. А коли я озирнувся знову, витвір насилу продирався крізь них, наступав на ноги й спини, а у відповідь діставав штурхани парасольками й портфелями. Він зупинився, весь червоний і сердитий, та став розщібати кобуру. Але потік людей між нами став тепер занадто широким. Я, звісно, не сумнівався, що жорстокості стріляти в людей йому вистачить. Але він був не такий дурний, щоб на це наважитися. Слідом за цим неминуче почнеться паніка, і впіймати нас буде ще важче.

Коли я озирнувся втретє, він добряче відстав: поглиненого натовпом, його вже годі було роздивитися. Може, йому насправді було начхати, зловить він нас чи ні. Зрештою, великої загрози ми не становили й розкішним трофеєм не були. Можливо, пес мав рацію: порівняно з імбриною, ми взагалі не варті були зусиль.

На півдорозі до виходу натовп порідішав, і нам вдалося перейти на біг. Але не встигли ми й кількох кроків ступити, як Емма зупинила мене, вхопивши за рукав.

– Едисон! – закричала вона, крутячись на всі боки й шукаючи поглядом. – Де Едисон?

Та вже наступної миті пес вискочив із самісінької гущавини натовпу. До шпичака його нашийника причепилося щось довге з білої тканини.

– Ви мене зачекали! – радісно вигукнув він. – Я зашпортався в жіночій панчосі…

На звук його голосу вже поверталися голови.

– Ходімо, зупинятися не можна, – сказав я.

Емма зняла панчоху з нашийника Едисона, й ми знову пустилися бігом. Перед нами маячіли ескалатор і ліфт. Ескалатор працював, але на ньому було повно людей, тож я повів нас до ліфта. Ми пробігли повз дамочку, від маківки до п’ят розфарбовану в синє, і я мимоволі повернув голову й витріщився на неї, хоча ноги самі несли мене вперед. Волосся в неї було синє, на обличчі лежав товстий шар синього макіяжу, а вдягнена вона була в комбінезон (теж синій), який щільно прилягав до шкіри.

Щойно вона зникла з поля зору, як я побачив декого ще більш лячного: чоловіка, чию голову вертикальна лінія ділила на дві половини. Одна була лиса й обгоріла, як вуглина, а інша лишилася в незмінному вигляді. Волосся на голові лежало охайними хвилями. Навіть якщо Емма його й помітила, то не повернулася, щоб подивитися. Може, так звикла бачити справжніх дивних, що звичайних, які косили під дивних, навіть не помічала. «А що, як вони не звичайні? – подумав я. – Що, як вони дивні і замість теперішнього ми опинилися в якомусь новому контурі? Що, як…»

А тоді я побачив двох хлопчиків, які билися світловими мечами біля торговельних автоматів (кожен доторк мечів у сутичці супроводжувався пластмасовим звуком «кляк»), і реальність набула чітких обрисів. Ці дивні з вигляду люди – дивні не в нашому розумінні. То задроти. Ми таки втрапили в теперішнє.

За двадцять футів од нас відчинилися двері ліфта. Ми вскочили в кабіну на льоту й відштовхнулися долонями від задньої стіни, і Едисон теж забіг, спотикаючись. Я саме вчасно озирнувся, щоб у проріз дверей, які зачинялися, помітити дві речі: як з юрби вискакує витвір і щодуху мчить до нас і як з даху останнього вагона поїзда, що саме віддалявся в тунель, зіскакує порожняк. Він приліпився язиками до стелі станції й погойдувався там на лампі, схожий на павука. Чорні палахкотливі очі невідривно дивилися у мої.

А тоді двері ліфта зачинилися, і ми плавно поїхали нагору, і хтось спитав: «Друзяко, де пожежа?»

У задньому кутку ліфта стояв немолодий уже мужчина в маскарадному костюмі й глузливо посміхався. Сорочка в нього була подерта, на обличчі – штрихи фальшивих порізів, а до однієї руки було прикручено в стилі Капітана Гака закривавлену бензопилку.

Уздрівши таке, Емма позадкувала.

– Ти хто?

Це запитання його трохи образило.

– Та ну, ви що.

– Хочеш насправді дізнатися, де пожежа? Тоді не відповідай. – І вона вже хотіла підняти руки, але я її зупинив.

– Він ніхто, – сказав я.

– А я думав, що цього року таке очевидне вибрав, – пробурмотів чоловік. Вигнувши брову, він припідняв бензопилку. – Звуть Еш. Ну… «Армія темряви»[2]?

– Не чула ні про те, ні про те, – відрубала Емма. – Хто твоя імбрина?

– Моя що?..

– Він просто в костюмі персонажа, – намагався пояснити я, але вона не слухала.

– Утім, байдуже, хто ти такий, – вирішила вона. – Нам потрібна армія, а злидарям вибирати не доводиться. Де решта твоїх воїнів?

Чоловік підкотив очі.

– Ой не можу. Слухайте, ви такі кумедні. Усі там, де проходить збіговисько. Це ж очевидно.

– На ньому маскарадний костюм, – прошепотів я Еммі. А тоді пояснив чоловіку: – Вона не дуже любить кіно.

– Костюм? – Еммині брови зійшлися на переніссі. – Але ж він дорослий.

– І що з того? – Чоловік обвів нас поглядом з ніг до голів. – А ви ким убралися? Ходячими дурцями? Лігою видатних гівняшок?

– Дивними дітьми, – відповів Едисон, якому еґо не дозволяло більше мовчати. – А я сьомий син сьомого сина в довгому й уславленому собачому роду…

Та договорити Едисон не встиг – чоловік знепритомнів, стукнувшись головою об підлогу з глухим звуком «бам», і я мимоволі здригнувся.

– Коли ти вже перестанеш, – докірливо мовила Емма. І, всупереч своїм словам, широко всміхнулася.

– Так йому й треба, – відповів Едисон. – Який грубіян. Швиденько, забери в нього гаманець.

– Оце вже ні! – застеріг я. – Ми не злодії!

Едисон тільки пирхнув зневажливо.

– І чого це він так вирядився? – спитала Емма.

Ліфт теленькнув, і двері почали роз’їжджатися.

– Я думаю, ти зараз дізнаєшся, – сказав я.

* * *

Двері ліфта роз’їхалися, і, неначе за помахом чарівної палички, перед нами відкрився залитий денним світлом світ, такий яскравий, що довелося затуляти долонями очі. Ми вийшли на залюднений тротуар, і я з насолодою набрав повні легені свіжого повітря. Скрізь кишіло людьми в костюмах: супергерої в спандексі, човгали ногами густо намакіяжені зомбі, анімешні дівчатка з єнотячими очима розмахували бойовими сокирами. Вони збивалися у фантастичні зграйки й висипали на проїжджу частину, перекриту для руху транспорту. Їх, мов нетель, вабила до себе велика сіра будівля з натягнутим банером, який проголошував: СЬОГОДНІ – КОМІК-КОН!

Емма відсахнулася до ліфта.

– Що це таке?

Едисон уважно подивився понад окулярами на зеленоволосого Джокера, що підправляв собі макіяж на всуціль розфарбованому обличчі.

– Судячи з їхнього вбрання, у них сьогодні якесь релігійне свято.

– Щось типу того, – відповів я, обережно повертаючи Емму назад на тротуар. – Але не лякайтеся. Це просто перевдягнуті звичайні, і ми їм здаємося такими самими. Боятися нам треба тільки того витвора. – Про порожняка я промовчав, сподіваючись, що ми збили його з пантелику, зникнувши в ліфті. – Поки його немає, нам треба знайти якусь схованку, а потім знову прокрастися в підземку…

– Немає жодної потреби, – сказав Едисон і, посмикуючи носом, подріботів на залюднену вулицю.

– Стій! – навздогін йому гукнула Емма. – Ти куди?

Але він уже зробив коло й повертався.

– Ура фортуні! – вигукнув він, виляючи обрубком хвоста. – Ніс повідомляє мені, що наших друзів вивели з підземки тут, через цей ескалатор. Ми на правильному шляху!

– Слава птахам, – зітхнула Емма.

– Як думаєш, ти зможеш іти за їхнім слідом? – спитав я.

– А ти як думаєш, зможу? Просто так нікого Едисоном Приголомшливим не називають! Нема на світі такого аромату, пахощів, туалетної води, яких би я не вчув за сотню метрів…

Тема власної величі дуже легко відвертала увагу Едисона, навіть якщо на нього чекали більш нагальні справи, і його гучний гордовитий голос луною розносився навколо.

– Окей, ми зрозуміли, – намагався скерувати його я, але він уже невблаганно, мов криголам, розтинав повітря, ідучи за своїм нюхом.

– …я можу знайти дивного в стогу порожняків, імбрину в пташнику…

Ми побігли за ним у гущавину костюмованого люду, проскочили поміж ніг карлика на ходулях, обійшли зграйку принцес-зомбі та мало не зіштовхнулися з Пікачу та Едвардом Руки-Ножиці, які танцювали на проїжджій частині вальс. «Авжеж, наших друзів вели цією дорогою», – подумав я. Камуфляж був ідеальний – не тільки для нас (адже серед усього цього ми мали відверто нормальний вигляд), але також і для витворів, що викрали ватагу дивних дітей. Навіть якби хтось із них наважився криком попросити про допомогу, хто б їх сприйняв серйозно, хто б втрутився? Люди навколо нас розігрували сценки, імпровізовані битви, гарчали в костюмах монстрів, стогнали, як зомбі. Якісь дивакуваті малі верещать, що їх викрали люди, які хочуть забрати в них душі? Ніхто б і бровою не повів.

Едисон зробив коло, обнюхуючи землю, потім, спантеличений, сів. Обережно (тому що навіть у цьому натовпі говорющий пес викликав би переляк) я нахилився й спитав у нього, що сталося.

– Просто… е-е-е, – став затинатися він, – я, здається…

– Загубив слід? – спитала Емма. – Я думала, твій ніс ніколи не підводить.

– Я лише втратив слід, ненадовго. Але я не розумію, чому… він чітко веде до цього місця, а далі зникає.

– Зав’яжи шнурівку, – раптом наказала Емма. – Зараз же.

Я подивився вниз, на своє взуття.

– Але вони не…

Емма схопила мене за лікоть і смикнула вниз.

– Зав’яжи. Шнурівку, – повторила вона, а самими губами промовила: – Витвір!

Ми поставали на коліна, сховавшись у негустому натовпі. І ось гучно затріщала рація, і напружений голос промовив:

– Код сто сорок один! Усім загонам повертатися на базу негайно!

Витвір був близько. Ми почули, як він відповідає хрипливим голосом із дивним акцентом:

– Це М. Переслідую втікачів. Прошу дозволу продовжувати пошук. Прийом.

Ми з Еммою обмінялися напруженими поглядами.

– Відмова, М. Чистильники приберуть квадрат пізніше. Прийом.

– Здається, хлопець має на чистильників якийсь вплив. Прибирання може не дати потрібного ефекту.

Чистильники. Напевно, він говорив про витворів. І вже точно про мене.

– Відмова! – голосно повторив тріскучий голос. – Негайно повертайся на базу, інакше ніч проведеш у ямі, кінець зв’язку!

– Прийнято, – буркнув у рацію витвір і з гордим виглядом пішов геть.

– Треба йти за ним, – сказала Емма. – Він приведе нас до інших!

– І потрапити прямісінько в пащу до лева, – зауважив Едисон. – Хоча, думаю, цього нам не уникнути.

У мене все ще йшла обертом голова.

– Вони знають, хто я, – кволим голосом промовив я. – Напевно, бачили, що я робив.

– Саме так, – підтвердила Емма. – І їх це налякало до випадіння кишок!

Я розігнувся й провів витвора поглядом. Той помарширував крізь юрбу, перескочив через загорожу для машин і підтюпцем побіг до припаркованого поліцейського автомобіля.

Ми пішли за ним до дорожньої загорожі. Я роззирнувся навколо, намагаючись уявити, яким буде наступний крок викрадача. Позаду нас галасував натовп, а попереду, за дорожним бар’єром, у пошуках місць для парковки кварталом никали машини.

– Може, наші друзі сюди дійшли пішки, – сказав я, – а потім їх посадили в машину.

Едисон просяяв. Він зіп’явся на задні лапи й визирнув за бар’єр.

– Так! Напевно, так і було. Розумний хлопчик!

– А чого ти так радієш? – спитала Емма. – Якщо їх повезли на машині, то зараз вони можуть бути де завгодно!

– Тоді ми підемо за ними куди завгодно, – особливо виразно проказав Едисон. – Хоча я сумніваюся, що вони зараз страшно далеко. У мого колишнього хазяїна тут неподалік був будинок, тож я добре знаю цю частину міста. Тут неподалік нема ні великих портів, ні місць для виїзду з Лондона. Зате тут є декілька входів до контурів. Набагато більша ймовірність, що їх повели в один з них. Ану підніміть мене!

Я підняв, і за моєю допомогою він переліз через бар’єр та став винюхувати на протилежному боці. І за лічені секунди віднайшов слід наших друзів.

– Сюди! – вигукнув він, показуючи на вулицю в бік витвора, котрий заліз у поліцейську машину і вже від’їжджав.

– Схоже, ми підемо на прогулянку, – сказав я Еммі. – Ти як, зможеш?

– Зможу. За умови, що протягом кількох наступних годин ми знайдемо якийсь контур. Інакше в мене почне відростати сиве волосся і з’являться гусячі лапки біля очей. – І вона всміхнулася, наче в цьому було щось смішне.

– Я цього не допущу, – пообіцяв я.

Ми перестрибнули через загорожу. Я востаннє озирнувся на станцію підземки, що лишилася позаду.

– Бачиш порожняка? – спитала Емма.

– Ні. Я не знаю, де він. І це мене турбує.

– Давай зараз турбуватися про щось одне, – запропонувала вона.

* * *

Ми крокували так швидко, як могла Емма. Трималися того боку вулиці, який усе ще потопав у ранкових тінях, видивлялися поліцію й ішли за нюхом Едисона. Біля доків ми потрапили в індустріальний район. Між прогалинами пакгаузів темно поблискувала Темза. Далі почався модний район для шопінгу, де осяйні крамниці стояли під коронами скляних таунхаусів. Понад їхніми дахами, на тлі ясно-синього неба, виднілася баня собору святого Павла, знову ціла. Усі бомби було скинуто, бомбардувальники давно зникли – їх збили, здали на брухт, відправили на пенсію в музеї, де вони припадали пилом за мотузками, а на них час від часу витріщалися школярі, для яких війна була чимось не менш далеким, ніж хрестові походи. А для мене вона в буквальному розумінні відбувалася вчора. Не вірилося, що тільки вчора ввечері на цих самих почорнілих вулицях зяяли вирви від бомб і ми бігли вздовж них, рятуючись від смерті. Зараз їх було не впізнати. Торговельні центри, здавалося, повиростали з попелу – так само, як і люди, які в них гуляли, з опущеними головами, приклеєні до мобілок, одягнені в бренди. Раптом теперішнє здалося мені дуже чужим, таким порожнім і неуважним. Я почувався одним з тих міфічних героїв, який із боєм проклав собі шлях назовні з підземного царства і вже тут зрозумів, що горішній світ так само проклятий, як і той, що внизу.

І тут мене накрило. Я повернувся. Я знову в теперішньому і вийшов з контуру без жодного втручання з боку пані Сапсан… хоча це начебто було неможливо.

– Еммо? – спитав я. – Як я сюди потрапив?

Вона не зводила погляду з вулиці попереду – видивлялася можливі неприємності.

– Куди, в Лондон? На поїзді, дурнику.

– Ні. – Я заговорив тихіше. – Я маю на увазі – в цей час, у теперішнє. Ти казала, що пані Сапсан – єдина, хто може відправити мене назад.

Емма озирнулася і, звузивши очі, глянула на мене.

– Так, – повільно промовила вона. – Єдина.

– Ти помилилася.

– Ні, так і було, я впевнена. Так це все працює.

– Тоді як я сюди потрапив?

Вигляд у неї був розгублений.

– Джейкобе, я не знаю. Може…

– Ось! – радісно вигукнув Едисон, і ми облишили дивуватися, щоб глянути туди, де він стояв. Його тіло нерухомо заклякло, вказуючи вниз, на вулицю, куди ми тільки-но повернули. – Я вловлюю десятки слідів дивних, десятки поверх десятків. І вони свіжі!

– І що це означає? – спитав я.

– Цією дорогою везли не тільки наших друзів, а й інших викрадених дивних, – пояснила Емма. – Сховок витворів мусить бути десь неподалік.

– Неподалік звідси? – не повірив я. Уздовж вулиці вишикувалися фаст-фуди й дешеві сувенірні крамнички. Ми стояли в рамці неонового світла, що падало на тротуар з засмальцьованого ресторанчика. – У моїй уяві це місце мало би бути якимсь… лихішим чи що.

– Як вежа у вогкому старому замку, – кивнула Емма.

– Чи концтабір, оточений вартовими й огорожею з колючого дроту, – сказав я.

– У снігу. Як на Горацієвому малюнку.

– Ми ще, може, й знайдемо таке місце, – сказав Едисон. – Не забувайте, це, швидше за все, просто вхід у контур.

Через дорогу від нас якісь туристи фотографувалися на тлі культових червоних телефонних будок. Помітивши нас, вони клацнули фотоапаратом у нашому напрямку.

– Гей! – крикнула Емма. – Не знімайте!

На нас уже витріщалися люди. Тепер, коли нас не оточували звідусіль комікконівці, ми впадали всім у вічі, як скривавлені пальці.

– Ідіть за мною, – просичав Едисон. – Усі сліди ведуть сюди.

Ми всі побігли за ним далі по вулиці.

– От би Мілард був з нами, – сказав я, – він би тут усе розвідав, і ніхто б його не помітив.

– А якби з нами був Горацій, він би згадав сон, який би нам допоміг, – додала Емма.

– Чи знайшов би для нас новий одяг, – і собі докинув я.

– Якщо ми не перестанемо, я розплачуся, – сказала Емма.

Ми підійшли до причалу, на якому аж кипіла діяльність. Вода у вузькій протоці каламутної Темзи зблискувала на сонці; зграйки туристів у козирках і поясних сумках перевальцем висідали з кількох великих човнів і сідали на борт. Усім їм пропонували більш-менш однакові екскурсійні тури Лондоном.

Едисон зупинився.

– Їх привели сюди, – сказав він. – Скидається на те, що їх посадили на човен.

Ми пішли, керуючись його нюхом, крізь натовп до порожнього шлюпкового ангара. Витвори справді повантажили наших друзів на човен, і тепер нам треба було пливти за ними. Але на чому? Ми блукали причалом у пошуках того, хто міг би взяти нас на борт.

– З цього ніц не вийде, – пробурчала Емма. – Ті судна занадто великі й велелюдні. Нам потрібне маленьке – таке, щоб ми могли вести його самі.

– Хвилиночку, – сказав Едисон, принюхуючись. І подріботів геть, не відриваючи носа від дощок помосту. Ми пішли за ним через увесь причал до маленького пандуса без жодних знаків, на який не звертали уваги туристи. Він вів у нижні доки, під вулицею, на рівні води. Там ніхто не вештався; місцинка була порожня.

Тут Едисон спинився, з виразом глибокої зосередженості в очах.

– Дивні приходили сюди.

– Наші дивні? – уточнила Емма.

Ще раз понюхавши док, він похитав головою.

– Не наші. Але тут багато слідів, давніх і свіжих, міцних і слабких, вони всі перемішалися. Цією дорогою часто користуються.

Прямо попереду доки звужувалися й зникали під головним причалом, де їх поглинали тіні.

– Часто користується хто? – спитала Емма, стурбовано вдивляючись у темряву. – Ніколи не чула, щоб під доками у Воппінгу був вхід у контур.

Відповіді Едисон не мав. Нам нічого більше не лишалося, крім рушати вперед, що ми й зробили, знервовано ступивши в темряву. Коли очі пристосувалися, ми побачили ще один причал – тільки цей разюче відрізнявся від горішнього, залитого сонцем, приємного. Дошки тут були зелені й гнилі, подекуди проломлені. У кучугурі розсипаних бляшанок завовтузилися пискучі щури й порснули з доку в старезний на вигляд човник, хлюпаючи в темну воду між дерев’яними стовпами, слизькими від моху.

– Що ж, – сказала Емма, – я думаю, на крайній випадок згодиться…

– Але ж там повно пацюків! – налякано промовив Едисон.

– Це ненадовго, – і Емма розпалила в руках вогник. – Пацюки не дуже люблять мою компанію.

Оскільки зупиняти нас начебто ніхто й не збирався, ми підійшли до човника, перескакуючи через найбільш прогнилі на вигляд дошки, й стали відв’язувати його від причалу.

– СТІЙТЕ! – наказав владний голос десь із глибини човна.

Емма вереснула, Едисон дзявкнув, а я ледь зі шкури не вистрибнув з переляку. Чоловік, що сидів у човні (і як ми його доти не помітили?!), повільно звівся на ноги, випростовуючись дюйм за дюймом, аж поки не виріс над нами. Зросту в ньому було ніяк не менше семи футів[3]. Його масивну фігуру огортав плащ, а обличчя губилося в темряві каптура.

– Про… пробачте, – затинаючись, промовила Емма. – Це… ми думали, цей човен…

– Багато хто пробував украсти човен у Шарона! – прогримів чоловік. – Тепер у їхніх черепах облаштували собі домівки морські створіння!

– Я клянуся, ми не хотіли його…

– То ми вже підемо, – пропищав Едисон, задкуючи. – Перепрошую, мілорде, що потурбували.

– ТИША! – прогорлав човняр і одним велетенським кроком ступив на рипучі дошки доку. – Кожен, хто приходить забрати мій човен, мусить ЗАПЛАТИТИ ЗА ЦЕ!

Мене охопив такий жах, що, коли Емма закричала «БІЖІТЬ!», я вже розвертався, щоб звідтіля дременути. Однак пробігти ми встигли всього кілька кроків. Я провалився ногою в гнилу дошку й iз розгону зустрівся лицем з поверхнею причалу. Я силкувався якнайшвидше виборсатися, але нога по стегно застрягла в дірі. Я не міг зрушити з місця, а на той час, коли Емма з Едисоном повернулися, щоб мене виручити, було вже запізно. Човняр уже навис над нами і заливисто сміявся. Глибокий глухий регіт луною розкочувався в темряві під пристанню. Можливо, то була лише гра тіней, але я міг поклястися, що бачив, як із каптура його плаща вивалився пацюк, а з рукава, коли він поволі здійняв до нас руку, вислизнув ще один.

– Відчепися від нас, маніяк! – закричала Емма і плеснула в долоні, щоб розпалити вогонь. І хоча її світло не змогло розігнати пітьму, що плавала всередині човняревого каптура (я підозрюю, що навіть сонцю це було б не до снаги), однак нам стало видно, що він тримав у простягнутій руці. Не ніж і не якусь іншу зброю. То був клапоть паперу, затиснутий між великим і довгим білим вказівним пальцем.

Човняр простягав його мені, низько схилившись, щоб я міг дотягтися і взяти.

– Прошу, – спокійно промовив він. – Прочитайте.

Але я не наважувався.

– Що це таке?

– Ціна. А також інша інформація про мої послуги.

Трясучись від страху, я простягнув руку та взяв папірець. І всі ми понахилялися, щоб у світлі Емминого вогника прочитати.

Я підвів погляд на човняра-велетня.

– То це ви? – усе ще вагаючись, спитав я. – Ви… Шарон?

– У плоті й крові, – відповів він. І від єлейності його голосу волосся на моїй потилиці стало сторч.

– О птахи! Ви нас, чоловіче, до напівсмерті перелякали! – дорікнув йому Едисон. – А без усього того гучномовства й реготу ніяк не можна було обійтися?

– Прошу вибачити. Я куняв, а ви мене перелякали.

– То це ми вас перелякали?

– Я було подумав, що ви справді хочете вкрасти мій човен, – усміхнувся він.

– Ха-ха, – силувано розсміялася Емма. – Та ні, ми просто… перевіряли, чи надійно він пришвартований.

Шарон розвернувся і поглянув на човник, просто прив’язаний мотузкою до дерев’яного стовпа.

– А як ви його знайшли? – спитав він. Під каптуром показався тьмяно-білий серпик широкої усмішки.

– На судні… повний порядок, – сказав я, нарешті вивільнивши ногу з діри. – Дуже надійне, е-е, швартування.

– Я б сама кращого вузла не зав’язала, – запевнила Емма, допомагаючи мені звестися на ноги.

– До речі, – мовив Едисон. – А ті, хто наважилися… вони справді всі… – Позирнувши на темну воду, він гучно проковтнув слину.

– Та не зважайте, – відповів човняр. – Раз уже ви мене розбудили, я до ваших послуг. Чим можу вам допомогти?

– Нам потрібно взяти напрокат ваш човен, – твердо заявила Емма. – Але без вас.

– Цього я дозволити не можу, – похитав головою Шарон. – Я незмінний капітан цього судна.

– Що ж, дуже шкода! – і Едисон притьмом розвернувся, щоб почимчикувати геть.

Але Емма зловила його за нашийник.

– Стій! – просичала вона. – У нас тут ще є справи. – І вона привітно всміхнулася човняреві. – Нам стало відомо, що багато дивних пройшли через це… – Вона роззирнулася навколо в пошуках відповідного слова. – …місце. Чи не тому, що тут неподалік є вхід у контур?

– Не розумію, про що ви, – незворушно відповів Шарон.

– Ну добре, так, звісно, ви не можете в цьому просто зізнатися. Я все розумію. Але з нами ви в безпеці. Це ж очевидно, бо ми самі…

Я штрикнув її ліктем.

– Еммо, не треба!

– Але чому? Він уже бачив, як пес розмовляє, а я роблю вогонь. Якщо ми не зможемо розмовляти відверто…

– Але ми не знаємо, чи він такий самий, – сказав я.

– Авжеж, він такий. – Вона повернулася обличчям до Шарона. – Ви ж такий, правда?

Човняр незворушно дивився на нас.

– Він такий, скажи? – звернулася Емма до Едисона. – Хіба ти не відчуваєш особливого запаху?

– Ні, чіткого не відчуваю.

– Ну, нічого, це не має значення, головне, що він не витвір. – Круглими очима Емма подивилася на Шарона. – Адже так? Ви не витвір?

– Я бізнесмен, – рівним тоном промовив він.

– Який звик бачити собак, що розмовляють, і дівчат, що запалюють полум’я руками, – уточнив Едисон.

– У мене така робота, що різні люди трапляються.

– Я перейду одразу до справи. – Я обтрусив воду з ніг, спершу з однієї, потім з другої. – Ми шукаємо своїх друзів. Думаємо, що десь так із годину тому вони могли прийти сюди. То були діти, а серед них, може, кілька дорослих. Один був невидимий, одна могла зринати в повітря…

– Їх важко було не помітити, – додала Емма. – Їх вела під прицілом банда витворів.

Шарон склав руки на грудях – широким чорним хрестом.

– Я ж кажу, мій човен винаймає різношерста публіка, і кожен покладається на те, що я зберігатиму конфіденційність. Тож я своєї клієнтури не обговорюватиму.

– Та що ви кажете? – здивувалася Емма. – Вибачте, ми на хвилинку відійдемо. Вона відвела мене вбік і зашепотіла на вухо. – Якщо він зараз же не заговорить, я дуже-дуже розсерджуся.

– Тільки давай без відчайдушних вчинків, – прошепотів я у відповідь.

– Чому? Ти віриш тому, що цей дурисвіт сказав про черепи й морських потвор?

– Насправді так. Я розумію, що він мерзотник, але…

– Мерзотник? Та він практично зізнався в тому, що веде справи з витворами! Може, він навіть один із них!

– …але він корисний мерзотник. У мене таке відчуття, що він точно знає, куди повезли наших. Треба тільки правильно його порозпитувати.

– Тоді не соромся, – сердито відрізала вона.

Я повернувся обличчям до Шарона і, чарівливо всміхаючись, спитав:

– Що ви можете розказати мені про свої екскурсії?

Човняр одразу ж просяяв.

– Нарешті! Тема, на яку я вільно можу розмовляти. Є в мене тут деяка інформація…

Рвучко розвернувшись, він пішов до найближчого стовпа, до якого було прибито поличку, а на тій поличці стояв череп у старому прикиді авіатора – шкіряний шолом, круглі окуляри, стильний шарф. Між зубів у нього було затиснуто декілька проспектів. Один з них Шарон узяв і простягнув мені. То була дешевенька брошурка для туристів, така з вигляду, наче її надрукували, коли мій дід був ще малим хлопцем. Поки я гортав її сторінки, Шарон прокашлявся і заговорив.

– Зараз поміркуємо. Родинам подобається пакет «Голод і полум’я»… вранці ми піднімаємося вгору річкою й дивимося, як машини вікінгів під час облоги катапультують через міську стіну отруєних овець, потім гарненько полуднуємо їжею з термосів і повертаємося ввечері шляхом Великої пожежі 1666-го, яка особливо тішить око після настання темряви, бо язики полум’я дуже мальовничо віддзеркалюються у воді. Така краса. Або, якщо у вас є всього кілька годин, можемо добряче пошибеникувати. Док Смерті одразу після заходу сонця – популярна розвага серед молодят у медовий місяць, під час якої пірати, наділені даром дуже смачно лаятися, виступають із барвистими промовами, а потім їх чіпляють на шибеницю. За невеличку доплату ви навіть можете з ними сфотографуватися!

Усередині брошури усміхнені туристи на ілюстраціях насолоджувалися видовищами, які він описував. На фото, розміщеному на останній сторінці, один із Шаронових гостей позував із бандою грізних піратів, до зубів озброєних ножами й рушницями.

– Дивні таким чином розважаються? – зачудовано промовив я.

– Ми марнуємо дорогоцінні хвилини, – прошепотіла Емма, неспокійно озираючись назад. – Він просто тягне час, чекає, коли з’явиться наступний патруль витворів.

– Я не думаю, – відповів я. – Зачекай трохи…

А Шарон базікав собі далі, наче й не чув, про що ми говоримо.

– …і ви побачите голови всіх божевільних, акуратно настромлені на палі, коли ми пропливатимемо попід Лондонським мостом! І нарешті, наша найпопулярніша екскурсія, котра в моєму особистому списку посідає перше місце. Але… не зважайте, – хитро примружився він і махнув рукою. – Так, якщо подумати, я сумніваюся, що вам цікавий Диявольський Акр.

– Чому ні? – спитала Емма. – Там занадто гарно й приємно?

– Насправді то доволі незатишна місцина. І, авжеж, там не місце дітям…

Емма так тупнула ногою, що весь прогнилий причал здригнувся.

– Це туди забрали наших друзів, так?! – закричала вона. – Так?!

– Панночко, не дратуйтеся так. Ваша безпека для мене – найголовніше.

– Перестаньте нас накручувати й скажіть, що там!

– Ну, якщо ви наполягаєте… – Шарон задоволено зітхнув, наче в теплу ванну опускався, і став потирати руки в шкіряних рукавичках, так, немовби сама думка про це давала йому втіху. – Всяке поганюче. Всяке лячне. Всяке паскудне. Все, що вам до вподоби, головне, щоб до вподоби вам було поганюче, лячне й паскудне. Я часто мрію про те, як одного дня піду на пенсію, повішу своє весло й оселюся там назавжди. Може, керуватиму невеличкою бойнею на вулиці Гнійній…

– Ще раз, як те місце називається? – перепитав Едисон.

– Диявольський Акр, – мрійливо проказав човняр.

Едисон дрібно-дрібно затремтів – від кінчика носа до хвоста.

– Я його знаю, – похмуро мовив він. – Страхітлива місцина… кубло розпусти, найнебезпечніші нетрі за всю довгу історію існування Лондона. Я чув історії про дивних тварин, яких привозили туди в клітках і змушували брати участь у кривавих спортивних боях. Ведмегримів нацьковували на емурафів, шимпорогів – на фламінгоцапів… батьків – на рідних дітей! Вони були змушені калічити і вбивати одне одного заради забаганки кількох хворих на голову дивнюків.

– Це огидно, – скривилася Емма. – Які дивні могли брати участь у такому?

Едисон тільки головою згорьовано похитав.

– Розбійники… найманці… вигнанці…

– Але в царстві дивних немає вигнанців! – здивувалася Емма. – Кожного дивного, який скоїв злочин, під конвоєм відпроваджують у каральний контур!

– Як мало ви знаєте про власний світ, – зауважив човняр.

– Злочинців не можна ув’язнити, якщо їх не спіймали, – пояснив Едисон. – Не можна, якщо вони встигли вискочити з контуру – безкарними, некерованими.

– За вашими розповідями схоже на Пекло, – сказав я. – Навіщо комусь добровільно туди йти?

– Те, що для когось Пекло, для інших – рай на землі, – відповів човняр. – Це останній острівець справжньої свободи. Там можна що завгодно купити, продати… – І, нахилившись до мене, пошепки додав: – Що завгодно сховати.

– Наприклад, викрадених імбрин і дивних дітей? – уточнив я. – Ви на це натякаєте?

– Нічого такого я не казав, – стенув плечима човняр і зробив вигляд, що його дуже цікавить щур, виловлений у складках плаща. – Персі, киш, татко працює.

І поки він обережно ставив щура на дошки, я підтягнув до себе поближче Емму та Едисона.

– Що скажете? – пошепки спитав я. – Наших справді могли відвезти до цього… диявольського місця?

– Ну, своїх полонених вони мусять тримати в контурі, і досить-таки старому, – сказала Емма. – Інакше більшість із нас пришвидшено постаріє і через день-два помре.

– Але яке витворам діло до того, чи ми помремо? – спитав я. – Вони просто хочуть забрати наші душі.

– Можливо. Але вони не можуть дати померти імбринам. Ті їм потрібні, щоб відтворити подію тисяча дев’ятсот восьмого року. Пам’ятаєте витвірський божевільний задум?

– Усе те, про що марив Ґолан. Безсмертя й влада над світом…

– Ага. Тож вони місяцями викрадали імбрин, і їм потрібно знайти для них таке місце, де вони не перетворяться на сушену кірку від апельсина, так? Тобто дуже старий контур. Щоб йому було років вісімдесят чи сто щонайменше. І якщо Диявольський Акр – це джунглі, де править бал розпуста й беззаконня…

– Саме так, – підтвердив Едисон.

– …тоді для витворів це ідеальне місце, щоб переховувати полонених.

– До того ж у самісінькому серці Лондона, – сказав Едисон. – Просто в усіх перед носом. Розумні поганці…

– Тоді, напевно, питання знято, – кивнув я.

Емма обережно підійшла до Шарона.

– Нам, будь ласка, три квиточки до тієї бридкої страхітливої клоаки, яку ви описували.

– Добре, добре подумайте над тим, чого ви хочете, – порадив перевізник. – Такі невинні ягнята, як ви, не завжди повертаються з Диявольського Акра.

– Ми добре подумали, – запевнив його я.

– Що ж, дуже добре. Але не кажіть потім, що я вас не попереджав.

– От тільки в нас немає трьох золотих, – повідомила йому Емма.

– Справді? – Шарон склав довгі пальці обох рук дашком і протягло зітхнув. З каптура війнуло розритою могилою. – Зазвичай я наполягаю, щоб платили наперед, але сьогодні вранці в мене напрочуд щедрий настрій. Мене зачарував ваш хоробрий оптимізм. Відвезу вас у борг.

І він розсміявся. Так, наче знав, що розплатитися з ним ми не зможемо, бо не виживемо. Відступивши вбік, він здійняв руку в плащі й показав на човен.

– Діти, ласкаво прошу на борт.