Читать книгу Бібліотека душ - Ренсом Ріггз - Страница 6

На сучасних бойнях перед самим забоєм корову проводять звивистим лабіринтом. Тісні повороти й сліпі кути заважають тварині бачити далеко вперед, тож вона до останніх кількох кроків не розуміє, куди завела її мандрівка, аж поки лабіринт не починає різко звужуватися й металевий комір стискається в неї на шиї.

Та поки ми втрьох квапливо прямували слiдом за Шароном у самiсiньке серце Диявольського Акра, я вiдчував, що точно знаю, що нас чекає, хоч i не знав, коли i як. З кожним кроком i кожним поворотом ми заглиблюємося у вузол, i я боявся, що нам його нiзащо не розплутати.

Просмерджене повітря стояло і не рухалося; єдиним входом для нього слугувала нерівна тріщина неба понад нашими головами. Видуті й просілі стіни підходили одна до одної впритул, тож подекуди нам доводилося протискатися вперед плечем. У цих тісних місцинах цегла була чорною – засмальцьована одягом тих, хто протискався тут до нас. Тут не було жодного натяку на природу, жодного зеленого кущика, нічого живого, крім пискучих гризунів і примар з налитими кров’ю очима, що маячіли в темряві за дверними проходами й під зливними ґратами на вулиці. Вони б неодмінно накинулися на нас, але їх зупиняв наш гід, височезний, як вежа, у чорному балахоні. Слідом за самою Смертю ми йшли в яму Пекла.

Ми повертали, повертали й знову повертали. Кожен прохід здавався точнісінько таким самим, як і попередній. Ніде не було ні табличок, ні позначок. Або Шарон керувався блискучою пам’яттю, або йшов навмання, щоб відірватися від піратів Смердючки, які могли нас переслідувати.

– А ви точно знаєте, куди ми йдемо? – поцікавилася в нього Емма.

– Ясно, що знаю! – відгавкнувся Шарон і, не озираючись, кинувся за поворот. Там він зупинився, повернувся власними ж слідами й ступив у дверний отвір, що наполовину був утоплений нижче рівня вулиці. Усередині виявився вогкий підвал. Стеля в ньому була заввишки всього п’ять футів, а темряву розганяло кволе, як передсмертний подих, сіро-жовте світло. Згорбившись, ми бігли підземним коридором. Викинуті кістки тварин хрускотіли під ногами, стеля чиркала по головах, ми проминали таке, на що я намагався не дивитися, – зсутулену фігуру в кутку, сплячі тіла, що дрижали на мізерних солом’яних підстилках, хлопця в дранті, що лежав на землі, а до зап’ястка в нього було прив’язане жебраче відерце. На дальньому кінці прохід ширшав, переходив у кімнату, і у світлі, яке падало крізь декілька брудних вікон, навколішки стояла пара жалюгідних з вигляду жінок-прачок, які шкребли білизну в басейні, наповненому запашною водою зі Смердючки.

Ми піднялися якимись сходами й вийшли, слава Богу, надвір, на подвір’я, спільне для кількох будинків, яке зусібіч оточували стіни. У якійсь іншій реальності на ньому міг би рости доглянутий газончик чи стояла б маленька альтанка. Але то був Диявольський Акр, тож там було вогко й насвинячено. До стін поприбивало хвилі викинутого з вікон сміття, а посередині в грязюці стояв перекособочений дерев’яний хлів, у якому чатував худорлявий хлопчина, охороняючи ще худорлявішу свиню – одну-єдину. Біля стіни з глинобитної цегли якась жінка курила й читала газету, а за спиною в неї стояла дівчина й тягала з волосся гниди. Жінка й дівчина не звернули на наш загін жодної уваги, але хлопець показав нам зубці вил. Та коли врешті стало зрозуміло, що ми не маємо планів на його свиню, він знову втомлено опустився навпочіпки.

Посеред подвір’я Емма зупинилася й підвела погляд на мотузки з білизною, натягнуті між ринвами під дахом. Вона знову звернула нашу увагу на те, що наш одяг робить нас схожими на співучасників убивства, і запропонувала перевдягтися. Шарон відповів, що вбивці тут не виглядають білими воронами, й сказав, що треба йти, але Емма наполягала на тому, що в Підземці витвір побачив наш поплямований кров’ю одяг і передав своїм товаришам по рації орієнтування на нас. У ньому ми були надто легкою мішенню й сильно вирізнялися в натовпі. Та насправді, думаю, їй просто було некомфортно ходити в блузці, зашкарублій від чужої крові. Так само, зрештою, як і мені. Я не хотів, щоб наші друзі (якщо ми їх все-таки знайдемо) побачили нас у такому вигляді.

Шарон неохоче погодився. Перед тим він вів нас до паркана на краю подвір’я, та розвернувся на сто вісімдесят градусів і завів нас в один з будинків. Ми подолали два, три, чотири сходові марші (так довго йшли нагору, що навіть Едисон засапався) і слідом за Шароном зайшли у відчинені двері до маленької убогої кімнатки. Крізь розпірку в стелі затікав дощ, і підлога з часом стала хвилястою, мов брижі на поверхні ставка. По стінах бігли вени чорної плісняви. Біля стола при закіптюженім вікні дві жінки й дівчина пітніли над швацькими машинками з ножним приводом.

– Нам потрібен якийсь одяг, – гримким басом, що струсонув тонкі стіни, звернувся до жінок Шарон.

Вони підвели до нього бліді обличчя. Одна жінка підняла голку для шиття й стиснула її, наче зброю.

– Прошу, – сказала вона.

Піднявши руки, Шарон трохи відтягнув з голови каптур, так, що лише швачки могли побачити його обличчя. Обидві зойкнули й зі стогонами знепритомніли, попадавши на стіл.

– А це обов’язково було робити? – спитав я.

– Не те щоб, – відповів Шарон, знову приладнуючи каптур на голові. – Але це було доцільно.

Швачки збирали з клаптів тканини простецькі сорочки та сукні. Ганчір’я, з якого вони шили, валялося купами на підлозі, а результати роботи, на яких було більше латок і швів, ніж на монстрі Франкенштейна, вивішувалися на мотузку за вікном. Емма взялася підтягувати мотузку до себе, а мій погляд помандрував кімнатою. Помітно було, що це не лише робоча майстерня. Ці жінки тут жили. Там стояло ліжко, збите з відходів деревини. Я зазирнув у покоцаний казан, що висів над вогнищем, і побачив там залишки бідняцької юшки: шкурки з риби й пожухле капустяне листя. Несміливі спроби жінок прикрасити своє житло – букетик засохлих квітів, підкова, прибита над камінною полицею, портрет королеви Вікторії в рамці, – навіювали ще більший смуток, ніж якби прикрас не було взагалі.

Відчай тут був майже дотикальним. Він обважнював усе навколо, навіть саме повітря. Ще ніколи в житті я не стикався з такими жахливими злиднями. Невже дивні справді могли жити в такій біді? Поки Шарон витягав через вікно жмут сорочок, я поставив йому це запитання. Але його ця думка мало не образила.

– Дивні б ніколи до такого не докотилися. Це звичайні собі мешканці нетрів, що застрягли в пастці нескінченного повторення цього дня в контурі. Звичайні населяють гнилі окрайки Акра. Але його серце належить нам.

То були звичайні. І не просто звичайні, а звичайні, застряглі в контурі, як ті, на Кернгольмі, яких жорстокі дітлахи тероризували б у комп’ютерній грі «Набіги на села». Вони така сама частина ландшафту, як і море та скелі, сказав я собі. Але чомусь, роздивляючись вимучені обличчя швачок, занурені в ганчір’я, я дуже сильно переживав, що ми змушені в них красти.

– Я впевнена, що ми впізнаємо дивних одразу, як побачимо, – сказала Емма, копирсаючись у купі брудних блузок.

– Їх завжди видно, – підтакнув Едисон. – Витончена хитрість маскування ніколи не була сильною рисою нашого виду.

Я скинув з себе закривавлену сорочку й поміняв її на найменш брудну альтернативу, яку тільки зміг знайти: щось схоже на робу, яку видають у тюрмі, без коміра, в смужку, з рукавами різної довжини, грубо зшиту з клаптів тканини, шорсткішої за наждачний папір. Але розмір був мій, і, накинувши на плечі простий чорний піджак, який було недбало перекинуто через спинку стільця, я тепер скидався на людину, яка може приблизно зійти за місцевого жителя.

Ми повідверталися, щоб Емма могла перевдягтися в сукню-мішок, що була їй задовга й теліпалася попід ногами.

– Я в цьому бігти не зможу, – пробурчала Емма і, взявши зі стола кравчинь ножиці, заходилася з дбайливістю різника обтинати сукню. Вона дерла тканину, штрикала ножицями й різала, поки не вкоротила поділ до колін.

– Чудово, – милувалася вона своєю грубою роботою в дзеркалі. – Трохи нерівно, але…

– Горацій зробить тобі кращу, – не подумавши, бовкнув я. Геть забувши, що наші друзі не чекають на нас за дверима в сусідній кімнаті. – Тобто… якщо ми їх знову побачимо…

– Не треба, – мовила Емма. Кілька секунд вона здавалася такою сумною, цілковито загубленою в своєму смутку. Та потім відвернулася, поклала ножиці на стіл і цілеспрямовано рушила до дверей. А коли повернулася обличчям до нас, вираз на ньому був рішучим і твердим. – Ходімо. Ми й так уже багато часу згаяли.

Вона володіла дивовижною здатністю обертати смуток на гнів, а гнів – на дію, а це означало, що стримати її надовго не могло ніщо у світі. Ми з Едисоном (і Шарон, котрий, я підозрював, досі не до кінця розумів, з ким має справу) вийшли слідом за нею на майданчик і спустилися сходами.

* * *

Уся площа Диявольського Акра (принаймні її дивна серцевина) займала всього десять-двадцять кварталів. Вийшовши з робітного дому, ми підняли дошку на паркані й протислися в тіснючий прохід. Він привів до іншого, трохи менш тісного, а цей, своєю чергою, до ще трохи ширшого, а далі – до ще ширшого, і вже в цьому ми з Еммою могли йти пліч-о-пліч. І далі вони ширшали, як артерії, що розслабляються після серцевого нападу, аж поки ми не прийшли до чогось такого, що можна було назвати вулицею, забрукованою червоною цеглою, із тротуарами по боках.

– Назад, – пробурмотіла Емма. Ми відступили за ріг і виглядали звідти, як командос, повитикавши голови стосом одна над одною.

– Що це ви надумали? – спитав Шарон. Він стояв на дорозі й, здавалося, більше боявся, що ми його осоромимо, ніж що його можуть убити.

– Видивляємося засідки й шляхи відступу, – пояснила Емма.

– Ніхто тут засідок не влаштовує, – відповів Шарон. – Пірати нападають лише на нічиїй землі. Сюди вони за нами не підуть. Це Парш-провулок.

Про це насправді повідомляв і вуличний знак – перший, який я побачив у всьому Диявольському акрі. «Парш-провулок», було виведено на ньому химерними рукописними літерами. «Піратство небажане».

– Небажане? – здивувався я. – А як щодо вбивства? Не схвалюється?

– Я думаю, вбивство «толерується з обмеженнями».

– А тут є бодай щось незаконне? – спитав Едисон.

– Пеня за протерміновані бібліотечні книжки дуже велика. Десять ударів батогом за день. І це тільки за книжки в паперових обкладинках.

– Тут є бібліотека?

– Цілих дві. Хоча в одній додому за абонементом читати не дають, бо всі книги, які в ній зберігаються, в оправі з людської шкіри. Вони дуже цінні.

Ми відклеїлися від стіни, обережно вийшли з-за рогу і дещо спантеличено роззирнулися навколо. На нічиїй землі я очікував смерті на кожному повороті, однак Парш-провулок, судячи з усього, був пристановищем суспільного порядку. Вздовж вулиці вишикувались охайні маленькі крамнички, й вони мали вивіски, вітрини й помешкання на горішніх поверхах. Ніде не видно було ні проваленого даху, ні розбитої шибки. Вулицею ходили люди. Вони прогулювалися неквапливим кроком, по одному й парами, час від часу зупиняючись, щоб зайти в крамницю чи зазирнути у вітрину. Зодягнені вони були не в дрантя. Обличчя – чисті. Нехай усе тут не виблискувало новизною й чистотою, але обвітрені поверхні й фарба, що подекуди пооблущувалася клаптями, надавали провулку хендмейдового, трохи потертого вигляду, чудернацького і в чомусь навіть чарівливого. Якби моя мати побачила Парш-провулок в одному з тих своїх журналів про подорожі, які вона гортала, проте ніколи не читала, і які захаращували вдома наш кавовий столик, то миттю б затуркотіла про те, який він гарненький, і стала плакатися, що вони з татом так ні разу і не з’їздили у справжню відпустку в Європу. Ой, Френку, їдьмо.

А от Емма була виразно розчарована.

– Я чекала чогось зловіснішого.

– Я теж, – сказав я. – Де всі лігва для вбивств і арени для кривавого спорту?

– Не знаю, ким ви вважаєте тутешніх людей і якими справами, на вашу думку, вони займаються, – відповів Шарон, – але про лігва для вбивств я ніколи не чув. Що ж до арен для кривавого спорту, то є тільки одна – Дерекова, на Гнійній вулиці. Цей Дерек добрий хлоп. Винен мені п’ятак…

– А витвори? – перебила Емма. – Що з нашими викраденими друзями?

– Говоріть тихіше, – цитьнув Шарон. – От розберуся зі своїми справами, тоді й знайдемо когось, хто зможе вам допомогти. А доти не повторюйте цього більше ніколи.

Емма підійшла до Шарона впритул.

– Тоді не змушуйте мене повторювати от що. Ми цінуємо вашу допомогу й експертний досвід, але життям наших друзів призначили дату закінчення терміну придатності. І я не сидітиму склавши руки й не битиму байдики через острах розворушити лихо.

Шарон подивився на неї згори вниз. Трохи помовчав. А тоді сказав:

– У всіх нас є дата закінчення терміну. І на вашому місці я б не поспішав так дізнатися, коли він добігає кінця.

* * *

Ми вирушили на пошуки Шаронового юриста. Але досить-таки скоро човняр не на жарт засмутився.

– Я міг би поклястися, що його офіс був десь на цій вулиці, – розвертаючись на підборах, повідомив він. – Хоча востаннє я його навідував багато років тому. Може, переїхав кудись.

Шарон вирішив піти на пошуки самостійно, а нам наказав лишатися на місці.

– Повернуся за кілька хвилин. Ні з ким не говоріть.

І широкими кроками він пішов геть, а нас залишив самих. Ми збилися в зграйку і невпевнено стояли на тротуарі, не знаючи, куди себе подіти. Люди проходили повз нас і неприкрито витріщалися.

– Він нас просто надурив, правда? – мовила Емма. – Так усе розписав, наче це місце – розплідник криміналітету. Але мені більше схоже на будь-який інший контур. Насправді тутешні люди здаються нормальнішими за інших дивних, яких я тільки бачила в житті. Таке враження, що з них порохотягом висмоктали всі їхні особливості. Тут відверто нудно.

– Та ти, певно, жартуєш, – не повірив їй Едисон. – Я ще в житті не бачив таких мерзотних і бридких нетрищ.

Ми обоє глянули на нього здивовано.

– Ти чого? – спитала Емма. – Це ж просто маленькі крамнички.

– Так, але подивіться, що в них продають.

Доти ми цим не цікавилися. Якраз поза нашими спинами розташовувалася вітрина, а в ній стояв добре вбраний чоловік з сумовитими очима й розложистою бородою. Помітивши, що привернув до себе нашу увагу, він злегка кивнув, підніс догори кишеньковий годинник і натиснув кнопку на корпусі. Тієї ж миті він застиг нерухомо, і його зображення наче розпливлося. А через кілька секунд він перемістився, не рушаючи з місця, – зник і миттєво вигулькнув на протилежному краю вітрини.

– Ого! – у захваті мовив я. – Оце так фокус!

І вдруге чоловік витворив таке – телепортувався в інший куток. Поки я стояв, загіпнотизований, Емма з Едисоном перейшли до вітрини наступної крамниці. Я приєднався до них і побачив схожу експозицію. Тільки за склом там стояла жінка в чорній сукні, а в одній руці в неї теліпався довгий разок намистин.

Помітивши, що ми дивимося, вона заплющила очі й простягнула руки вперед, мов сомнамбула. Повільно стала пропускати намистини крізь пальці, кожну з них прокручуючи. Я так уважно стежив за намистинами, що знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти: з її обличчям щось коїться. З кожною прокрученою намистиною воно ледь помітно змінювалося. Оберт однієї намистини – й на моїх очах блідість трохи зійшла з її шкіри. Оберт другої – і губи її витоншилися. Потім волосся стало на дещицю рудішим. А після кількох десятків намистин проступив загальний ефект – її обличчя змінилося до невпізнаваності, перетворившись із темноволосої пухкенької бабусі на молоду рудоголову з гострим носиком. Це видовище одночасно захоплювало та вселяло якусь тривогу.

Коли показ завершився, я повернувся обличчям до Едисона.

– Не розумію. Що вони продають?

Та не встиг він відповісти, як до нас притьмом підбіг малий років десяти-дванадцяти й тицьнув мені до рук пару карток.

– Два за ціною одного, лише сьогодні! – радісно закричав він. – Жодних розумних пропозицій не відхиляють!

Я перевернув картки в руці. На одній була фотографія чоловіка з годинником на ланцюжку, а ззаду йшов напис «Дж. Едвін Бреґ, білокаціоналіст». Інша картка зображувала жінку в трансі з чотками, а напис проголошував «Д. Фюнке, жінка з тисячею облич».

– Киш звідси, ми нічого не купуємо, – шикнула на нього Емма. Хлопчик на неї сердито зиркнув та почимчикував геть.

– Тепер ви бачите, що вони продають? – спитав Едисон.

Я пробіг поглядом уздовж вулиці. Такі люди, як чоловік із годинником та жінка з чотками, стояли мало не в кожній вітрині вздовж Парш-провулка. Дивні, готові тієї ж секунди, як зловлять на собі твій погляд, показати виставу.

Я ризикнув висловити припущення.

– Вони продають… себе?

– Згасла лампочка знову поступово розгорілася, – проголосив Едисон.

– І це погано? – знову навздогад кинув я.

– Так, – відрізав Едисон. – У царстві дивних це поза законом, і на те є слушні причини.

– Бути дивним – священний дар, – пояснила Емма. – І продавати його означає здешевлювати те, що є в нас найбільш особливого.

Прозвучало це так, ніби вона відтарабанила завчену істину, яку їй втовкмачували змалечку.

– А, – сказав я. – Ясно.

– Тебе це не переконало, – зауважив Едисон.

– Я просто не розумію, що в цьому поганого. Якби мені потрібні були послуги людини-невидимки, а цій невидимці потрібні були б гроші, то чому б нам не обмінятися?

– Але в тебе є непорушні моральні принципи, і це відрізняє тебе від дев’яноста дев’яти відсотків людства, – сказала Емма. – А уяви, якби погана людина… чи хай навіть людина, в якої поняття про мораль нижче середнього… якби така людина схотіла заплатити за послуги дивного-невидимки?

– Дивний-невидимка повинен відмовитися.

– Але ситуації не завжди такі чорно-білі, – вела далі Емма, – і коли ти продаєш себе, то псуєш свій моральний компас. Уже дуже скоро ти, сам про це не підозрюючи, перейдеш у сіру зону й робитимеш таке, чого раніше нізащо б не робив, якби тобі за це не платили. А коли дивний – ще той відчайдух, він може продатися кому завгодно, байдуже, які в покупця наміри.

– Наприклад, витворові, – з притиском сказав Едисон.

– Ну добре, так, це було б погано, – погодився я. – Але ви думаєте, що якийсь дивний реально на таке здатен?

– Не будь дурником! – присоромив мене Едисон. – Ти тільки подивися, в якому стані це місце. Та це, мабуть, єдиний контур у Європі, який витвори не сплюндрували. А як ти думаєш, чому? Бо я певен, що він їм надзвичайно корисний. Безцінно мати цілу популяцію на все готових ренегатів та інформаторів, які тільки й ждуть нагоди виконати твоє замовлення.

– Може б ти говорив тихіше? – попросив я.

– А це логічно, – сказала Емма. – Напевно, вони запустили в наші контури дивних-кротів. Бо інакше як би вони так багато знали? Входи в контури, захист, слабкі місця… лише за допомогою таких інформаторів. – Недобрим поглядом вона роззирнулася навколо, з таким виразом, наче щойно відпила зіпсутого молока.

– Жодних розумних пропозицій не відхиляють, – сердито прогарчав Едисон. – Зрадники, всі до одного. Та їх усіх перевішати треба!

– Любчику, що таке? Невдалий день?

Ми рвучко розвернулися і побачили, що позаду стоїть жінка. (Як довго вона там пробула? Що чула?) Вбрана вона була строго й по-діловому за модою 1950-х років – спідниця до колін і туфлі на низьких чорних підборах, – і ліниво пахкала сигареткою. Волосся вона вкладала на голові вуликом, а її акцент був не менш американським, ніж рівнини Середнього Заходу.

– Я Лорейн, – відрекомендувалася жінка, – а ви тут новачки.

– Ми чекаємо на одну людину, – сказала Емма. – Ми тут… на канікулах.

– О, як я вас розумію! – вигукнула Лорейн. – Я й сама у відпустці. Останні п’ятдесят років. – Вона розсміялася, оголюючи заквецяні помадою зуби. – Якщо я можу вам бути чимось корисна, ви тільки дайте знати. У Лорейн найкращий вибір у Парш- провулку, це беззаперечний факт.

– Ні, дякую, – відмовився я.

– Сонечку, не бійся. Вони не кусаються.

– Нам нічого не потрібно.

Лорейн тільки плечима знизала.

– Я просто хотіла чимось допомогти. У вас такий вигляд, наче ви загубилися.

І вона розвернулася, щоб іти, проте щось у її словах викликало Еммину цікавість.

– Вибір чого?

Лорейн повернулася й сяйнула замащеною усмішкою.

– Старі, молоді. Найрізноманітніші таланти. Дехто з моїх відвідувачів просто хоче подивитися шоу, і це нормально, але в інших є особливі потреби. І ми дбаємо про те, щоб ніхто не пішов невдоволеним.

– Хлопець сказав «ні, дякую», – гарикнув Едисон. Здавалося, він от-от відправить ту жінку подалі. Але тут Емма виступила поперед нього й сказала:

– Я б хотіла подивитися.

– Що? – здивувався я.

– Я хочу подивитися, – повторила Емма, і в її голосі вже чулися гострі нотки. – Покажіть.

– Виконуємо лише серйозні запити, – попередила Лорейн.

– О, я дуже серйозна.

Я не знав, що замислила Емма, проте довіряв їй достатньо, щоб не протестувати.

– А вони? – спитала Лорейн, невпевнено дивлячись на мене та Едисона. – Вони завжди такі грубіяни?

– Так. Але вони нормальні.

Лорейн примружилася, неначе оцінювала, чи важко буде силоміць викинути нас із її закладу, якщо раптом виникне така потреба.

– Що ти вмієш робити? – спитала вона. – Що-небудь умієш?

Емма прокашлялася й вирячила на мене очі. Я одразу ж збагнув, що вона телеграфує: «Збреши!»

– Раніше я вмів піднімати поглядом у повітря олівці та інші речі, – сказав я, – але тепер навіть не можу поставити олівця сторчма. Здається, я… вийшов з ладу чи щось таке.

– Таке буває навіть із найкращими. – Вона перевела погляд на Едисона. – А ти?

Той підкотив очі.

– Я собака, що розмовляє.

– І це все, що ти вмієш? Розмовляти?

– Інколи здається, що так, – не втримався я від шпильки.

– Не знаю, на кого з вас мені образитися більше, – пробурчав Едисон.

Лорейн востаннє затяглася сигаретою і ударом пальця викинула її геть.

– Гаразд, прянички. Ідіть за мною.

І вона пішла. А ми трохи затрималися, щоб пошепки провести нараду.

– А як же Шарон? – спитав я. – Він сказав нам чекати тут.

– Це лише на хвилинку, – заспокоїла Емма. – І чуйка мені підказує, що про хованку витворів вона знає набагато більше, ніж Шарон.

– І ти думаєш, вона просто добровільно здасть нам цю інформацію? – спитав Едисон.

– Побачимо, – сказала Емма й пішла слідом за Лорейн.

* * *

У закладі Лорейн не було ні вітрини, ні вивіски. Лише порожні двері зі срібним дзвіночком на ланцюжку. Лорейн подзвонила у дзвіночок. Ми стояли й чекали, поки зсередини хтось гримотів численними засувами, а потім у дверях виникла шпарина. З темряви на нас блиснуло око.

– Свіже м’ясце? – спитав чоловічий голос.

– Клієнти, – відповіла Лорейн. – Відчиняй.

Око зникло, і двері відчинилися повністю. Ми зайшли у строгий вестибюль, де чекав швейцар, який оглянув нас із ніг до голови. На ньому було важке пальто з високим коміром і крислатий фетровий капелюх, насунутий так низько на голову, що з усього його обличчя нам видно було лише два ока-намистини та ще кінчик носа. Він перегородив нам дорогу й дивився на нас впритул згори вниз.

– Ну? – підганяла його Лорейн.

Чоловік, здавалося, вирішив, що ми не становимо загрози.

– Гаразд. – Він відступив убік. Зачинив і замкнув за нами двері, а потім подався слідом, коли Лорейн повела нас довгим коридором.

Ми зайшли у тьмяну вітальню, де блимали гасові лампи. То була кімната, опоряджена з низькопробним смаком і претензіями на велич: стіни прикрашали витушки орнаменту й оксамитове драпірування, стеля у формі купола була розписана засмаглими давньогрецькими богами в туніках, а вихід у коридор обрамлювали мармурові колони.

Лорейн кивнула швейцару.

– Дякую, Карлосе.

Карлос непомітно ретирувався вглиб кімнати. Лорейн підійшла до задрапірованої стіни, потягнула за шнур, і тканина ковзнула вбік. А під нею виявилася широка панель з міцного скла. Ми всі підійшли поближче, щоб глянути, і крізь скло побачили іншу кімнату. Вона була дуже схожою на ту, в якій стояли ми, але меншою. Там на стільцях і канапах байдикували якісь люди. Одні читали, інші куняли.

Я нарахував вісьмох. Декілька були старшого віку, їхні скроні вже посріблила сивина. Ще двом (хлопчикові й дівчинці) не було й десяти років. І тут до мене дійшло, що всі вони ув’язнені.

Едисон розкрив було рота, аби щось спитати, але Лорейн тільки нетерпляче відмахнулася від нього. «Усі запитання потім, будь ласка». Вона широкими кроками підійшла до скла, взяла трубку, під’єднану, наче пуповина, до стіни під ним, і заговорила в неї.

– Номер тринадцять!

На тому боці підвівся й почовгав до скла найменший хлопчик. Ноги й руки в нього були в кайданах, і серед усіх дивних тільки він один був одягнений у щось схоже на тюремну робу: костюм у смужку і ковпак з номером 13, вишитим на ньому товстими стібками. І хоч йому не могло бути більше десяти років, волосся на обличчі в нього росло, як у дорослого чоловіка: кущава трикутна борідка та брови, схожі на гусінь із джунглів. Очі під ними дивилися холодно, наче оцінювали.

– Чому він закутий у кайдани? – спитав я. – Невже він небезпечний?

– Побачиш, – відповіла Лорейн.

Хлопчик заплющив очі. Здавалося, він зосереджується. А за секунду з-під краю його ковпака показалося волосся й поповзло вниз по лобі. Еспаньйолка стала рости також, вона збилася в безладну плутанину, а потім піднялася й погойдувалася в повітрі, мов загіпнотизована змія.

– Чортячі чаплі, – промовив Едисон. – Яка дивовижна чудасія.

– Уважно тепер дивіться, – всміхнулася Лорейн.

Номер тринадцять підняв скуті ланцюгами руки. Гострий кінець загіпнотизованої борідки націлився на замок, оповився довкола замкової шпарини і заповз досередини. Хлопчик розплющив очі. Порожнім поглядом він дивився поперед себе. Приблизно через десять секунд вигнута еспаньйолка напружилася й завібрувала на високій музичній ноті, яку ми могли розчути навіть крізь скло.

Замок відкрився, і кайдани спали iз зап’ясть в’язня.

Він злегка вклонився. Я притлумив бажання заплескати в долоні.

– Він може відчинити будь-який замок у світі, – з ледь чутною гордістю в голосі повідомила Лорейн.

Хлопчик повернувся до свого крісла й журналу.

Лорейн прикрила трубку долонею.

– Він єдиний у своєму роді, так само як і решта. Один уміє читати думки, дуже майстерний у цьому. Інша може до плеча просунути руку в будь-яку стіну. Це вміння корисніше, ніж здається, повірте мені. Он та маленька дівчинка може літати, якщо нап’ється солодкої виноградної води.

– Та невже? – глухо промовив Едисон.

– Вона з радістю вам покаже. – Лорейн заговорила в трубку, підкликаючи дівчинку до вікна.

– Це не обов’язково, – крізь міцно зціплені зуби сказала Емма.

– Це їхня робота, – сказала Лорейн. – П’ята, іди-но сюди!

Дівчинка підійшла до стола, заставленого пляшками, вибрала одну, наповнену багряною рідиною, і стала пити. Осушивши пляшку, вона поставила її назад на стіл, смачно гикнула і підійшла до стільця з плетеною спинкою. За мить вона знову гикнула, і її ноги почали відриватися від землі, підіймаючись догори, тоді як голова лишалася на тому ж рівні. Після третього гикання її ноги піднялися на дев’яносто градусів, і дівчинка лягла на спину в повітрі. Єдиною опорою їй була спинка стільця під потилицею.

Мабуть, Лорейн чекала від нас бурхливішої реакції, але ми, хоч і були вражені, та зберігали гробову мовчанку.

– Важка публіка, – зауважила вона і відпустила дівчинку.

– Що ж, – Лорейн повісила трубку і повернулася обличчям до нас. – Якщо з побаченого ніщо не припало вам до душі, в мене є домовленості з іншими стайнями. Ваш вибір у жодному разі не обмежується тим, що ви бачили тут.

– Стайні. – Еммин голос звучав рівно, але я розумів, що це тільки на поверхні, а всередині в неї все кипить і нуртує. – Тобто ви хочете сказати, що обходитеся з ними як з тваринами?

Лорейн уважно подивилася на Емму, і її погляд переметнувся на чоловіка в пальті, що стояв на чатах у глибині зали.

– Звісно, ні, – запевнила вона. – Це дуже цінні активи. Їх добре годують, забезпечують відпочинок, тренують працювати під тиском. Вони чисті, мов щойно наметений сніг. Більшість із них ніколи не торкалися ні краплини амбро. І в мене в кабінеті лежать документи, які це підтверджують. Або можете спитати в них самих. Номери тринадцять і шість! – гукнула вона в трубку для перемов. – Підійдіть і скажіть цим людям, як вам тут подобається.

Хлопчик і дівчинка встали та підійшли, човгаючи, до вікна. Хлопчик узяв трубку для перемов.

– Нам тут дуже подобається, – механічно промовив він. – Мама з нами чудово обходиться.

Він передав трубку дівчинці.

– Ми любимо робити свою роботу. Ми… – вона замовкла, силкуючись пригадати слова, які колись вивчила й забула. – Ми любимо свою роботу, – пробурмотіла зрештою.

Лорейн роздратовано їх відпустила.

– Отакі справи. Я можу дати вам одного чи двох на тест-драйв, але якщо й ці не підійдуть, мені потрібен буде авансовий платіж.

– Я б хотіла побачити ті документи, – Емма скоса позирнула на чоловіка в пальті. – Ви казали, у вас у кабінеті лежать. – Руки, які вона стискала в кулаки по боках, почали червоніти. Я розумів, що нам треба якнайшвидше звідси забиратися, поки ситуація не вийшла з-під контролю. Байдуже, якою інформацією могла володіти ця жінка, битися за неї не варто було. А врятувати всіх цих дітей… ну, хай це прозвучить безсердечно, але нам спершу треба було врятувати своїх дітей.

– Взагалі-то в цьому нема потреби, – сказав я, нахилився до Емми й прошепотів: – Ми повернемося й допоможемо їм. Але в нас є пріоритети.

– Документи, – проігнорувала мене Емма.

– Нема питань, – відповіла Лорейн. – Ходімо в мій кабінет і поговоримо предметніше.

І Емма пішла, і не було способу її спинити, який би не викликав підозр.

За кабінет Лорейн правив стіл і стілець, запхнутий у гардеробну. І щойно вона встигла зачинити за нами двері, як Емма стрибнула на неї й міцно притисла до дверей. Лорейн вилаялася й закричала, кличучи Карлоса, проте одразу ж притихла, коли Емма піднесла до її обличчя руку, що світилася червоним, немов жарина з печі. На блузці Лорейн, у тих місцях, куди Емма приклала долоні, штурхаючи її до дверей, чорніли й курілися відбитки долонь.