Читать книгу Лети або тремти - Рэй Брэдбери, Стивен Кинг, Клайв Баркер - Страница 4

Е. Майкл Льюїс, котрий пілотуватиме наш перший політ, навчався письменництва в Університеті П’юджет-Саунд і живе на тихоокеанському Північному Заході. Дозвольте його майстрові вантажно-розвантажувальних робіт швиденько посадити вас у літак «Локгід C-141A Старліфтер» (на кшталт того, що демонструють у Макхордському музеї авіації і який буцімто населений привидами), що вже готовий вилетіти з Панами, щоб доставити допомогу в США. «Старліфтер» – це робоча конячка, здатна перевозити понад тридцять тонн вантажу на короткі відстані. Також він може вмістити сотню парашутистів, сто п’ятдесятьох бійців, вантажівки й джипи, навіть МБРи[2] «Мінітмен». Або й менші вантажі. Приміром, труни. Від деяких історій у вас кров холоне в жилах, а від цієї сантиметр за сантиметром піде мороз поза шкірою, і вона надовго застрягне у вашій голові.

Ласкаво просимо на борт.

Листопад 1978 року

Мені наснився вантаж. Тисячі контейнерів у багажному відділенні літака, усі з необробленої сосни, тріски якої простромлюють навіть робочі рукавиці. Вони були позначені нерозбірливими цифрами й химерними абревіатурами, що несамовито мерехтіли тьмяним червоним світлом. Це мали б бути автомобільні шини для джипів, однак деякі були завбільшки з будинок, а інші маленькі, як свічки запалювання; і всі були прив’язані до палет чимось на кшталт гамівних сорочок. Я спробував перевірити всі, але їх було забагато. Посунув контейнер, із нього пролунав якийсь шурхіт, а потім вантаж упав на мене. Я не міг дотягнутися до інтеркома, щоб повідомити пілота. Вантаж притиснув мене тисячею маленьких гострих пальчиків, коли літак перевернувся; вибивав із мене дух, коли ми пірнули вниз, навіть коли впали, а інтерком зайшовся схожим на плач дзвоном. Але був ще якийсь звук, що лунав ізсередини контейнера в мене під вухом. Усередині щось борсалось, мокре й гидке, чого я не хотів бачити, але це щось прагнуло вибратися на волю.

Його змінив інший звук, наче хтось віддирав планшет від металевої рами мого ліжка в помешканні для екіпажу. Я розплющив очі. Якийсь пілот – зважаючи на його спітнілий комірець, новачок – стояв наді мною, тримаючи між нами планшет і намагаючись збагнути, чи я, бува, не з тих, хто готовий відірвати йому голову за те, що він робить свою роботу.

– Техніку-сержанте Девіс, – звернувся до мене він, – вас негайно чекають на стоянці.

Я сів і потягнувся. Він подав мені планшет з причепленою вантажною декларацією: розібраний HU-53 з екіпажем, механіками, медперсоналом прямує до… щось новеньке.

– Аеропорт Тімері?

– Це в передмісті Джорджтауна в Ґаяні. – Коли я подивився на бланк, він повів далі: – Колишня британська колонія. Тімері колись називався База військово-повітряних сил Аткінсон.

– Що за місія?

– Щось типу масової медичної евакуації експатів з якогось Джонстауна.

Американці в халепі. Більшу частину своєї кар’єри у ВПС я витратив на порятунок американців з халеп. Щиро кажучи, рятувати американців з халепи в біса приємніше, ніж тягати шини для джипів. Я подякував йому й поспіхом натягнув чистий літальний костюм.

Я сподівався вчергове провести День Подяки в Панамі на Базі військово-повітряних сил Говард – тридцять градусів, фарширована індичка з їдальні, американський футбол на армійському радіо і достатньо часу між рейсами, щоб подобрішати й набратися. Рейс із Філіппін сюди минув легко, пасажирів і вантаж уже випустили й відпустили. А тепер це.

Працюючи майстром вантажно-розвантажувальних робіт, звикаєш до уривчастого сну. C-141 «Старліфтер» був найбільшим транспортно-вантажним носієм на службі командування Військово-повітряних сил, здатним підняти понад 30 тонн вантажу або двісті озброєних бійців та віднести їх у будь-яку точку планети. Завдовжки з половину футбольного поля, з високою посадкою та стрілоподібними крилами, що якось по-кажанячому звисали над гудроном, із задертим Т-подібним хвостом, опускними дверима і вбудованою вантажною рампою, «старліфтер» не мав конкурентів у перевезенні вантажів. Я був почасти стюардом, почасти вантажником: завдання майстра вантажно-розвантажувальних робіт – якомога ретельніше й безпечніше все запакувати.

Коли весь вантаж підняли на борт, а відомості про центрування і вагу були заповнені, той самий пілот знайшов мене знову; я лаявся на панамський наземний персонал, який залишив на корпусі літака подряпину.

– Сержанте Девіс! Плани змінилися, – повідомив він, перекрикуючи завивання автонавантажувача, і простягнув мені нову вантажну декларацію.

– Більше пасажирів?

– Нові пасажири. Медики залишаються тут. – Він пробурмотів щось незрозуміле про зміну завдання.

– Хто ці люди?

Я знову нашорошив вуха, щоб почути, що він каже. А може, почув правильно, але, відчуваючи, як скрутило нутрощі, хотів, аби він повторив ще раз. Мені хотілося, щоб я почув його неправильно.

– Похоронна служба.

Саме це, як мені здалося, він сказав.

Тімері був типовим аеропортом третього світу – достатньо великий, аби туди міг втиснутися «боїнг-747», але помережаний вибоїнами й забудований іржавими квонсетськими ангарами[3]. Низька смуга джунглів навколо поля мала такий вигляд, наче її атакували годину тому. Гелікоптери з дзижчанням здіймались і опускались, а на гудроні юрмились американські військовослужбовці. Я одразу зрозумів, що справи кепські. За стінами нашої пташки від асфальту підіймався жар, погрожуючи розплавити підошви моїх черевиків, перш ніж я встигну встановити противідкатні тримачі. Наземний персонал американських військових підійшов до нас – їм кортіло швидше розпакувати й зібрати гелікоптер. Один із них, голий до пояса, з зав’язаною на талії сорочкою, простягнув мені вантажну декларацію.

– Не розслабляйтеся, – сказав він. – Щойно розберемося з гвинтокрилом, завантажимо вас. – Він кивнув на щось через плече.

Я подивився в тому ж напрямку на мерехтливу рульову доріжку. Труни. Безліч рядів похмурих алюмінієвих домовин сяяли під безжальним тропічним сонцем. Я пам’ятав їх зі своїх польотів до Сайґона шість років тому, коли отримав посаду майстра вантажно-розвантажувальних робіт. Можливо, у мене всередині щось затріпотіло через те, що я мало спав, а може, через те, що вже кілька років не перевозив мерців. Хай там як, я проковтнув клубок у горлі. Подивився на місце призначення: Довер, штат Делавер.

Наземний персонал завантажував свіжі запаси в пасажирський модуль, коли я дізнався, що на зворотному шляху в нас будуть два пасажири.

Перший був зовсім дитиною, на вигляд він щойно закінчив середню школу; мав наїжачене чорне волосся й завеликий маскувальний костюм для джунглів, накрохмалений, чистий, зі знаками розрізнення рядового пілота першого класу. Я сказав йому: «Ласкаво просимо на борт», – і хотів допомогти зайти в двері для екіпажу, але він відсахнувся і мало не вдарився головою об низький одвірок. Гадаю, якби там було більше місця, він би відскочив. Мені в ніс ударив його запах, різкий і лікарняний, – мазь «Vicks VapoRub».

За ним ішла бортмедсестра, рішуча і професійна в ході, вбранні та жестах; на борт вона теж піднялася без допомоги. Я так само привітався з нею. Упізнав: одна з тих, кого я регулярно перевозив із Кларка на Філіппінах до Дананґа і в зворотному напрямку на початку своєї кар’єри. Вона була лейтенанткою зі сталевим поглядом і сріблястим волоссям. Колись недвозначно – і то не раз – натякала мені, що будь-який йолоп, котрого вигнали зі школи, виконував би мою роботу краще за мене. На формі в неї було написано «Пембрі». Вона доторкнулася до хлопцевої спини й повела його до крісел, але не прохопилася жодним словом, навіть якщо впізнала мене.

– Сідайте де заманеться, – дозволив я. – Я технік-сержант Девіс. Ми злетимо менш ніж за пів години, тож влаштовуйтеся зручніше.

Хлопець на мить завмер.

– Ви мені не казали, – звернувся він до медсестри.

Вантажне відділення «старліфтера» з виставленими на загальний огляд, а не захованими, як в авіалайнері, нагрівальними, охолоджувальними та пневматичними трубками скидалося на приміщення котельні. Труни вишикувались у ньому двома рядами, залишивши посередині прохід. Загалом їх було сто шістдесят – стояли по чотири одна на одній. На місці їх утримували жовті багажні сітки. Дивлячись повз них, ми бачили, як зникає сонячне світло, – вантажний люк зачинився, залишивши нас у незручній півтемряві.

– Так ти найшвидше потрапиш додому, – сказала жінка хлопцеві нейтральним тоном. – Ти ж хочеш додому, чи не так?

Його голос сочився переляканою образою:

– Я не хочу їх бачити. Хочу сісти обличчям уперед.

Якби малий озирнувся, він побачив би, що таких крісел у нас немає.

– Усе гаразд, – заспокоїла медсестра, знову смикнувши його за руку. – Вони теж їдуть додому.

– Не хочу дивитися на них, – повторив хлопець, коли вона підштовхнула його до крісла біля одного з маленьких ілюмінаторів. Коли він спробував пристебнутися, Пембрі нахилилась і допомогла йому. Він учепився в бильця крісла, як у поперечину на до всирачки страшних американських гірках. – Не хочу про них думати.

– Я зрозуміла.

Пішовши вперед, я вимкнув світло в салоні. Тепер довгі металеві скриньки освітлювали лише дві червоні лампочки-близнючки. Повернувшись, я приніс хлопцеві подушку.

Ідентифікаційна табличка на занадто великій для нього куртці повідомляла: «Ернандес». Хлопець сказав:

– Дякую.

Але бильця не відпустив.

Пембрі пристебнулася поруч із ним. Я склав їхні речі та взявся за останню перевірку.

Піднявшись у повітря, я зварив на електричній плитці в пасажирському модулі каву. Медсестра Пембрі відмовилась, а Ернандес трохи випив. Пластикове горнятко тремтіло в його руках.

– Боїтеся літати? – запитав я. Це було так незвично для військово-повітряних сил. – У мене є трохи драмаміну[4]…

– Я не боюся літати, – процідив він крізь зуби. Хлопчик весь час дивився повз мене на вишикувані в багажному відсіку ряди.

Тепер слід було подбати про екіпаж. Жодна пташка не мала постійного екіпажу, як у давнину. ВТК[5] пишалося: люди в них такі взаємозамінні, що будь-який екіпаж, члени якого ніколи раніше не бачились, може зібратися на стоянці й полетіти будь-яким «старліфтером» у будь-який кінець Землі. Кожен знав мої завдання, так само як і я їхні, вздовж і впоперек.

Я пішов до кабіни й побачив, що всі вже на своїх місцях. Найближче до дверей кабіни сидів, зігнувшись над апаратурою, другий бортінженер.

– Вирівнювання на чотири, газу не додавайте, – сказав він.

Я впізнав його гидке обличчя і протяжну арканзаську вимову, але не пам’ятав, звідки їх знаю. Після семи років польотів на «старліфтерах» я виявив, що принаймні раз літав майже з усіма. Він подякував мені, коли я поставив на його столик горнятко з чорною кавою. На його формі було написано «Гедлі».

Перший бортінженер сидів на середньому місці, зазвичай зарезервованому для «чорнокапелюшника» – повітряного інспектора, прокляття всіх екіпажів ВТК. Він попросив дві грудочки цукру, а потім підвівся й визирнув крізь скло кабіни в синяву, що мчала повз нас.

– Малий газ на чотири, зрозумів, – відповів пілот.

Офіційно командиром екіпажу був він, але вони з другим пілотом були такими типовими льотчиками, що їх можна було сплутати. Кожен із них попросив до кави подвійну порцію вершків.

– Ми намагаємось уникнути «бовтанки в чистому небі»[6], але буде непросто. Попередь своїх пасажирів, щоб готувалися до шторму.

– Попереджу, сер. Ще щось?

– Дякую, майстре Девісе, це все.

– Так, сер.

Нарешті час розслабитись. Прямуючи до спального відсіку для екіпажу, щоб трохи прилягти, я побачив, що Пембрі тиняється пасажирським модулем.

– Чи можу я допомогти вам щось знайти?

– Додаткову ковдру?

Я витягнув ковдру з шафки між камбузом і вбиральнею та скреготнув зубами.

– Ще щось?

– Ні, – сказала жінка, знімаючи з вовни невидиму ниточку. – Знаєте, ми раніше вже літали разом.

– Справді?

Вона вигнула брову.

– Напевно, мені слід вибачитись.

– У цьому немає необхідності, мем, – сказав я. Обійшов її й відчинив холодильник. – Я можу подати їжу пізніше, якщо ви…

Пембрі поклала руку мені на плече так само, як клала на Ернандесове, привертаючи мою увагу.

– Ви пам’ятаєте мене.

– Так, мем.

– Під час тих евакуаційних перельотів я була занадто грубою.

Мені хотілось, аби вона припинила ці відверті розмови.

– Ви озвучували свою думку, мем. Це допомогло мені стати кращим майстром вантажно-розвантажувальних робіт.

– Все одно…

– Мем, не потрібно.

Чому жінки не можуть збагнути, що вибачення все лише погіршують?

– Дуже добре. – Суворість на її обличчі розтопилась і змінилася щирістю, а я раптом здогадався, що їй хочеться поговорити.

– Як ваш пацієнт?

– Відпочиває. – Пембрі намагалась поводитися звично, але їй хотілося сказати більше.

– А що з ним?

– Прилетів одним із перших, – пояснила вона, – і першим полетів.

– Із Джонстауна? Там було так погано?

Перед очима промайнули наші минулі евакуаційні польоти. Її старий вираз, суворий і холодний, миттєво повернувся.

– Ми вилетіли з Довера за наказом Білого дому за п’ять годин після того, як їм зателефонували. Він спеціаліст із ведення медичної документації, пів року на службі, ніде раніше не бував, у житті не знав поганого дня. Аж раптом – південноамериканські джунглі з тисячею трупів.

– Тисячею?

– Ще не порахували, але десь так. – Вона витерла щоку затильною частиною долоні. – Так багато дітей.

– Дітей?

– Цілі сім’ї. Вони всі випили отруту. Кажуть, це якийсь культ. Хтось розповідав мені, що батьки спершу вбили дітей. Не знаю, що може змусити людину вчинити таке з власною родиною. – Медсестра похитала головою. – Я залишилась у Тімері, щоб визначити черговість надання допомоги. Ернандес казав, що сморід був неймовірний. Довелось бризкати тіла інсектицидом і відганяти велетенських голодних щурів. Казав, його змушували протинати трупи багнетом, щоб зменшити внутрішній тиск. Він спалив свою форму. – Вона посовалась на місці, щоб зберегти рівновагу, коли пташка смикнулась.

Горлом поповз якийсь огидний клубок, а я намагався не уявляти почутого. Докладав усіх зусиль, аби не скривитися.

– Командир каже, що може бути гірше. Вам краще пристебнутися.

Я відвів жінку до її місця. Ернандес розкинувся на сидінні, роззявивши рота; сторонньому могло здатися, наче йому добряче перепало в якійсь бійці у барі. Після цього я пішов до свого ліжка і заснув.

Можете запитати будь-якого майстра вантажно-розвантажувальних робіт: провівши стільки часу в повітрі, на гуркіт двигуна вже не зважаєш. Виявляється, ніщо навколо не заважає спати. Однак мозок вмикається й негайно прокидається від будь-якого незвичного звуку, як сталося під час рейсу з Якоти до Елмендорфа, коли один джип відчепився і зіштовхнувся з контейнером з готовою їжею. Шматки яловичини були всюди. Можете не сумніватися, що наземний персонал дістав від мене на горіхи. Тож немає нічого дивного, що я прокинувся, почувши крик.

Я підскочив з ліжка на ноги й помчав повз пасажирський відсік, не встигнувши навіть подумати. А тоді побачив Пембрі. Вона встала зі свого місця і стояла перед Ернандесом, котрий безладно розмахував руками. Вона ухилялась і спокійно казала йому слова, які заглушав рев двигуна. Проте його самого заглушити було складно.

– Я чув їх! Я чув їх! Вони тут! Усі ті діти! Усі ті діти!

Я рішуче доторкнувся до нього.

– Заспокойся!

Він припинив розмахувати руками. Обличчя прибрало зніченого виразу. Погляд прикипів до мене.

– Я чув, як вони співають.

– Хто?

– Діти! Всі… – Він безпомічно махнув у бік неосвітлених трун.

– Тобі наснилося, – втрутилась Пембрі. Її голос ледь помітно тремтів. – Я весь час була поруч. Ти спав. І нічого не міг чути.

– Усі діти померли, – озвався хлопець. – Усі до одного. Вони нічого не знали. Як вони могли не здогадатися, що п’ють отруту? Хто напуває власних дітей отрутою? – Я випустив його руку, і він подивився на мене. – У вас є діти? – запитав.

– Ні, – відповів я.

– Моїй доньці, – повів він далі, – півтора рочка. А синові – три місяці. З ними слід поводитись обережно, терпляче. Моїй дружині чудово це вдається, розумієте? – Я вперше помітив піт у нього на чолі й руках. – Але я теж непогано даю з ними раду, тобто, щиро кажучи, не знаю, що за фігню я роблю, але я б ніколи їм не нашкодив. Я беру їх на руки і співаю їм, а якщо хтось інший спробує нашкодити їм… – Він схопив мене за руку, яка щойно торкалася його. – Хто може дати власній дитині отруту?

– Ви в цьому не винні, – заспокоїв його я.

– Вони не знали, що це була отрута. І досі не знають. – Він притягнув мене ближче і сказав, дивлячись простісінько у вічі: – Я чув, як вони співають.

Щоб я здох, якщо від його слів у мене мороз не пішов поза шкірою.

– Я піду і все перевірю, – пообіцяв я, схопив зі стіни ліхтарик і рушив центральним проходом.

У мене була практична причина перевірити весь цей галас. Як майстер вантажно-розвантажувальних робіт, я знав, що незвичні звуки обіцяють неприємності. Колись чув історію про те, як екіпажу здавалося, що десь у вантажному відсіку нявчить кіт. Майстер не зміг його знайти, але вирішив, що той сам покажеться, коли вони розвантажуватимуться. Виявилося, що «нявчало» ослаблене кріплення, яке зігнулося, щойно колеса торкнулися посадкової смуги, вивільнило три тони вибухонебезпечних артилерійських запасів і зробило посадку надзвичайно цікавою. Дивні звуки означають проблеми, і я не був таким дурнем, аби не зважати на них.

Я перевірив усі кріплення й сітки, а обійшовши їх, зупинявся і прислухався, подивився, чи нема слідів совання, чи з пасків не стирчать нитки, чи не впадає в очі щось незвичне. Обійшов усе з одного боку, потім із другого, перевірив навіть вантажні двері. Нічого. Усе було надійно, усе, як завжди в мене, якнайкраще.

Я пішов проходом до своїх пасажирів. Ернандес плакав, ховаючи обличчя в долонях. Пембрі гладила його спину однією рукою, сидячи поруч, як робила колись моя мама.

– Усе чисто, Ернандесе. – Я повісив ліхтарик на місце на стіні.

– Дякую, – озвалася замість нього Пембрі, а потім сказала мені: – Я дала йому валіум, зараз заспокоїться.

– Просто перевірка безпеки, – повідомив їй я. – А зараз вам обом слід відпочити.

Повернувшись до свого ліжка, я знайшов там Гедлі, другого бортінженера, тож сам ліг на нижнє, але не зміг одразу заснути. Намагався не думати про те, чому труни опинилися саме в моїй пташці.

«Вантаж» – це евфемізм. Ти пакував усе, від плазми крові до потужної вибухівки, лімузинів таємних служб і золотих злитків; транспортував їх, тому що це твоя робота й годі; ти робив усе можливе, аби пришвидшити її.

«Просто вантаж», – подумав я. Але цілі родини, що наклали на себе руки… Я був радий забрати їх із пекла джунглів і повернути додому, до рідних. Однак медики, котрі прибули туди першими, весь цей народ на землі, навіть мій екіпаж – усі ми з’явилися надто пізно, аби допомогти їм ще чимось. Я абстрактно, непевно думав про те, що матиму дітей, і мене бісила сама думка, що хтось може зробити їм зло. А ці батьки вчинили так навмисно, виходить?

Я не міг розслабитися. Знайшов старий примірник «Нью-Йорк Таймс», складений під ліжком. «Мир на Близькому Сході ще за нашого життя», – було написано там. Біля статті була світлина, на якій президент Картер і Анвар Садат потискали один одному руки. Я вже засинав, коли почув, що Ернандес знову скрикнув.

Я витягнув дупу з ліжка. Пембрі стояла, затиснувши рота руками. Я подумав, що Ернандес ударив її, тож підійшов до жінки й відвів її руки, шукаючи рану.

Але нічого не було. Озирнувшись через плече, я побачив, що хлопець застиг на своєму місці, втупившись поглядом у темряву, наче в телевізор з картинкою-негативом.

– Що сталося? Він ударив вас?

– Він… він знову їх чув, – затинаючись пояснила медсестра, притискаючи руку до обличчя. – Вам… вам слід піти і ще раз перевірити. Вам слід піти перевірити…

Нахил літака змінився, і жінка трохи поточилася до мене, а коли я, намагаючись відновити рівновагу, схопив її за лікоть – налетіла на мене. Я професійно подивився на неї. Вона відвела очі.

– Що сталося? – перепитав я.

– Я теж це чула, – зізналася Пембрі.

Мій погляд майнув до темного проходу.

– Щойно?

– Так.

– Це було схоже на те, про що він казав? Дитячий спів?

Я відчув, що ось-ось схоплю її і струсону. Невже вони обоє збожеволіли?

– Дитячі ігри, – пояснила вона. – Як… галас на дитячому майданчику, розумієте? Діти граються.

Я напружив мозок, намагаючись зрозуміти, що за предмет чи набір предметів, напханих у «старліфтер» і піднятих на висоту близько дванадцяти тисяч метрів над Карибами, може видавати звуки, схожі на галасливі дитячі ігри.

Ернандес посовався на своєму місці, й ми вдвох звернули на нього увагу. Хлопець криво посміхнувся і промовив:

– Я ж вам казав.

– Піду перевірю, – сказав я їм.

– Нехай граються, – попросив Ернандес. – Їм просто хочеться гратися. Хіба вам у дитинстві цього не хотілося?

Спогади про дитинство накрили мене хвилею: безкінечні літні дні, катання на велосипеді, подряпані коліна, я повертався додому в сутінках, а мама казала: «Подивись-но, який ти замурзаний». Я замислився про те, чи рятувальні команди помили тіла, перш ніж поскладати їх у труни.

– Я розберуся, що це таке, – пообіцяв я. Пішов і знову зняв ліхтарик. – Залишайтеся на місці.

Я дозволив темряві обмежити мій зір, сподіваючись, що це покращить слух. Турбулентність ущухла, і ліхтарик лише допомагав мені не заплутатись у вантажних сітках. Я прислухався, намагаючись почути щось нове чи незвичне. Це був не поодинокий звук, а якийсь їх набір – такі звуки не стихають і не з’являються ні з того ні з сього. Витік палива? Безквитковий пасажир? Думка про змію чи якусь іншу тварюку з джунглів усередині цих металевих скриньок неабияк насторожила мене і нагадала про сон.

Біля вантажних дверей я вимкнув світло й прислухався. Стиснуте повітря. Чотири турбовентиляторні двигуни «Пратт енд Вітні». Шви деренчали. Паски для фіксації вантажів ляскали.

Аж раптом – ще щось. За мить різко додався ще якийсь звук, спершу приглушений і розосереджений, наче шум десь у глибині печери, а потім чіткий і несподіваний, мов галас, що налякав любителя розвішувати вуха.

Діти. Сміх. Наче перерва в початковій школі.

Я розплющив очі й посвітив ліхтариком на сріблясті контейнери. Вони скупчились навколо мене, немов чекали чогось.

Діти, подумав я, просто діти.

Я промчав пасажирським відсіком повз Пембрі й Ернандеса. Не знаю, що вони побачили на моєму обличчі, але якщо це хоч трохи нагадувало те, що я побачив у невеличкому люстерку над умивальником у вбиральні, напевно, одночасно нажахалися й відчули, що справедливість є.

Я перевів погляд із дзеркала на інтерком. Про будь-які проблеми з вантажем слід негайно звітувати – цього вимагає процедура. Та що я скажу командирові? Мені закортіло покінчити з усім цим, просто скинути труни – та й по всьому. Якщо я скажу, що у вантажному відсіку вогонь, ми спустимося на висоту близько трьох тисяч метрів, і я зможу відчинити засуви й викинути весь вантаж у Мексиканську затоку; ніхто не поставить жодного питання.

Але я зупинився, випростався, спробував подумати. Діти, думав я. Не чудовиська, не демони – просто звуки, з якими граються діти. Ніщо тебе не схопить. Ніщо не може тебе схопити. Я поборов тремтіння й вирішив заручитися допомогою.

Гедлі я знайшов у ліжку, він спав. На грудях у нього, наче намет, лежала розгорнута книжка з погнутими кутиками, на обкладинці якої в пристрасних обіймах злилися дві жінки. Я потрусив його руку, і він сів. Ми трохи помовчали. Інженер потер обличчя однією рукою й позіхнув.

Коли він подивився простісінько на мене, я побачив, як стурбовано скривилося його обличчя. Він схопив свою портативну кисневу подушку, але миттєво опанував себе, прибравши серйозного виразу.

– Що сталося, Девісе?

Я пошукав слова.

– Вантаж, – сказав я. – Вантаж… здається, посунувся. Мені потрібні додаткові руки, сер.

Його стурбованість негайно змінилася роздратованістю.

– Ви говорили з командиром?

– Ні, сер, – зізнався я. – Я… я не хотів його поки що турбувати. Можливо, це дрібниця.

Інженерове обличчя скрутилося в якусь неприємну гримасу, і я подумав, що мені перепаде від нього, але він дозволив відвести себе до хвостової частини. Його присутності було достатньо, щоб повернути мені сумніви й професіоналізм. Моя хода зробилася впевненішою, зіниці розширились, шлунок повернувся на місце.

Я побачив, що Пембрі сидить поруч із Ернандесом і вони обоє вдають байдужість. Гедлі мимохідь кинув на них погляд і пішов за мною проходом між трунами.

– А що з основним світлом? – запитав він.

– Воно не допоможе, – озвався я. – Ось. – Я дав йому ліхтарик і запитав: – Чуєте?

– Що чую?

– Просто прислухайтесь.

Знову лише звуки двигунів і струменевої течії.

– Я не…

– Тс-с-с! Слухайте.

Його рот розчахнувся і застиг так десь на хвилину, а потім закрився. Двигуни стихли, і з’явилися звуки, пролившись на нас водою, оточивши нас слуховим туманом. Я навіть не розумів, як змерз, доки не помітив, що в мене трясуться руки.

– Що це, в біса, таке? – запитав Гедлі. – Схоже на…

– Не треба, – урвав я його. – Цього не може бути. – Я кивнув на металеві ящики. – Знаєте, що в цих трунах, так?

Він не відповів. На мить здалося, наче звуки навколо нас рухаються – спершу близько, а потім десь віддалік. Інженер спробував наздогнати їх світлом ліхтарика.

– Ви знаєте, звідки це лунає?

– Ні, я просто радий, що ви теж це чуєте, сер.

Чоловік почухав голову, обличчя витягнулося, наче він проковтнув щось огидне й не міг позбутися посмаку.

– Хай мені грець, – буркнув він.

Як і раніше, звук раптово стих, і наші вуха наповнило гудіння двигунів.

– Врублю світло. – Я нерішуче рушив геть. – Командирові телефонувати не буду.

Його мовчання здалося змовницьким. Повернувшись назад, я побачив, що Гедлі розглядає крізь сітку один з рядів трун.

– Доведеться влаштувати огляд, – похмуро сказав він.

Я не відповів. Мені вже доводилось робити огляд вантажів у повітрі, але я ніколи не обшукував нічого схожого, навіть тіла військових. Якщо все, що розповідала Пембрі, правда, годі й уявити собі щось гірше за необхідність відкрити одну з домовин.

Коли пролунав новий звук, ми обидва здригнулися. Уявіть собі мокрий тенісний м’ячик. А тепер уявіть звук, із яким мокрий тенісний м’ячик влучає в корт, – таке собі приглушене «чмак», наче пташка вдарилась у фюзеляж. Він пролунав ще раз, і цього разу я почув його всередині вантажного відсіку. Після турбулентного удару гупання пролунало ще раз. Воно точно доносилося з труни біля ніг Гедлі.

«Не така аж серйозна проблема, – казало його обличчя. – Ми просто собі все вигадали. Звук із труни не може кинути літак на землю. Привидів не існує».

– Сер?

– Треба подивитися, – вирішив він.

Кров знову приплинула до живота. «Подивитися». Я не хотів дивитися.

– Дзенькніть капітанові й попросіть його спробувати не смикати літак, – сказав інженер.

Я зрозумів, що він збирається допомогти мені. Йому не хотілося цього робити, але він однаково мав такий намір.

– Що ви робите? – запитала Пембрі.

Вона стояла поруч, поки я знімав транспортні сітки з вишикуваних рядком трун, а інженер розстібав паски, які фіксували один стос. Ернандес спав, звісивши голову: заспокійливе нарешті подіяло.

– Нам потрібно оглянути вантаж, – по-діловому сказав я. – Можливо, він розбалансувався в польоті.

Коли я проходив повз жінку, вона схопила мене за руку.

– Ось у чому була річ? Вантаж совався?

У її запитанні чувся розпач. «Скажіть мені, що я все це вигадала, – благало її обличчя. – Скажіть, я повірю вам і трохи посплю».

– Саме так ми вважаємо, – кивнув я.

Її плечі розслаблено опустились, а обличчя розтягнулося в занадто широкій, аби бути справжньою, усмішці.

– Дякувати богу. Я думала, що ми втрачаємо глузд.

Я поплескав її по плечу.

– Пристебніться й перепочиньте трохи, – порадив я.

Вона так і зробила.

Я нарешті діяв. Я був майстром вантажно-розвантажувальних робіт і міг покласти цьому край. Тож узявся за роботу. Відчепив паски, виліз на інші труни, посунув горішню, відніс її в інше місце, зафіксував, забрав наступну, відніс, зафіксував, і все те саме ще раз. Як приємно повторювати прості дії.

Так було, аж доки ми не дісталися нижньої труни, звідки чувся шум, який зупинив Гедлі. Він стояв поруч і дивився, як я витягаю її, звільняючи достатньо для огляду місця. Постава його залишалася виструнченою, але було помітно, що чоловік гидує; він міг би приховати це в товаристві хвалькуватих ветеранів військової авіації за кухлем пива. Але не тут і не від мене.

Я побіжно оглянув палубу, де стояли ця й сусідні труни, але не побачив якихось ушкоджень чи очевидних вад.

Пролунав звук – вогке «чмак». Ізсередини. Ми дружно здригнулися. Крижану огиду інженера неможливо було приховати. Я подолав тремтіння.

– Мусимо відчинити її, – сказав я.

Гедлі не заперечив, але, як і я, не поспішав ворушитися. Присів навпочіпки й, міцно притиснувши однією рукою кришку, відімкнув затискачі з одного боку. Я відчинив їх зі свого боку, торкаючись липкими пальцями металу, й помітив, що рука трохи тремтить, коли поклав її на кришку. На мить, у якій зосередилась уся наша рішучість, ми з інженером зустрілися поглядами. Разом ми відчинили труну.

Спершу сморід: суміш гнилих фруктів, антисептика й формальдегіду, загорнутих у поліетилен із перегноєм і сіркою. Він наповнив вантажний відсік, вдарив нам у ніздрі. Лампи над головою занадто яскраво освітлювали чорні мішки з тілами, липкі від конденсату й відходів. Я знав, що там будуть дитячі тіла, але вони однаково налякали мене й завдали болю. Один мішок лежав нерівно, закриваючи інший, і я одразу збагнув, що в ньому не одна дитина. Мій погляд ковзав просоченим поліетиленом, вихоплюючи контур руки чи профіль обличчя. Окремо від усього, біля нижнього шва, скрутилося ще щось. Щось завбільшки з немовля.

Раптом літак смикнувся, як наляканий поні, і верхній мішок зіслизнув, відкривши нашим поглядам маленьку дівчинку, років восьми чи максимум дев’яти, що наполовину висунулася з нього. Затиснутий, наче божевільний акробат, у кутку, її набряклий живіт мав колоті рани від багнетів; він знову роздувся, а скручені кінцівки напухли, як гілки. Шар шкіри, в якому був пігмент, обліз майже всюди, крім обличчя, чистого і невинного, мов у херувимчиків на небесах.

Це личко справді все перекреслило, завдало мені непідробного болю. Її миле личко.

Моя рука аж побіліла, притиснута до краю труни, але я не наважувався прибрати її. Щось застрягло у мене в горлі, і я з зусиллям проковтнув клубок.

Самотня муха, жирна й блискуча, виповзла з мішка й ледаче полетіла до Гедлі. Він повільно підняв ногу і згрупувався, наче збирався відбити удар. Дивився, як муха злетіла й незграбно стала рухатись у повітрі. Потім Гедлі зруйнував застиглу мить: зробив крок назад, змахнув руками й упіймав муху, – я почув, як ляснули його долоні, а з рота вирвався нудотний звук.

Коли я підвівся, у скронях гупало, ноги підкошувались. Я схопився за сусідню труну, горло наповнилося чимось прогірклим.

– Зачини її, – наказав Гедлі так, наче говорив із набитим ротом. – Зачини.

Руки в мене були як гумові. Опанувавши себе, я підняв ногу і копнув кришку. Вона гупнула, наче артилерійський набій. Вуха заклало, як буває під час різкого зниження.

Гедлі вперся руками в стегна, опустив голову і глибоко дихав ротом.

– Господи Ісусе, – прохрипів він.

Я помітив якийсь рух. Біля ряду трун стояла Пембрі, її обличчя скривилося від роздратованої огиди.

– Що… це… за… сморід?

– Усе гаразд. – Я виявив, що одна рука мене слухається, і спробував недбало відмахнутися. – Знайшли проблему. Довелося відкрити одну труну. Повертайтеся на місце.

Пембрі обійняла себе руками й рушила до свого крісла.

Зробивши ще кілька глибоких подихів, я виявив, що сморід розвіявся достатньо, аби можна було братися до роботи.

– Нам потрібно зафіксувати її, – сказав я Гедлі.

Він відірвав погляд від підлоги, і я побачив, що його очі перетворилися на щілинки. Руки стиснулися в кулаки, а широкі плечі розлючено випросталися. У кутиках інженерових очей блищали сльози. Він не промовив жодного слова.

Коли я замкнув засуви, труна знову перетворилася на вантаж. Ми повернули її на місце. За кілька хвилин інші труни знову вишикувалися вежею, фіксувальні паски опинилися на своїх місцях, вантажна сітка була опущена й надійно закріплена.

Гедлі зачекав, поки я впораюсь із роботою, і пішов уперед разом зі мною.

– Я скажу командирові, що ви вирішили проблему, – сказав він, – можна знову набирати швидкість.

Я кивнув.

– І ще дещо, – додав він. – Якщо побачите ту муху, вбийте її.

– А хіба ви не…

– Ні.

Я не знав, що ще сказати, тому відповів просто:

– Так, сер.

Пембрі сиділа на своєму місці, задерши лице догори, й удавала, наче спить. Ернандес застиг виструнчившись, із напівопущеними повіками. Жестом він попросив мене підійти ближче й нахилитися.

– Ви випустили їх погратися? – запитав він.

Я завмер над ним і нічого не відповів. Серце протнув той самий гострий біль, який буває в дитинстві, коли закінчується літо.

Коли ми приземлилися в Довері, похоронна команда в парадній формі розвантажила труни, віддаючи останні почесті кожному мерцю. Потім мені казали, що, коли прибували інші тіла, формальності дедалі скорочували, і кінець кінцем літаки зустрічав лише самотній капелан Військово-повітряних сил. Наприкінці тижня я знову був у Панамі з набитим індичкою та дешевим ромом шлунком. А потім вирушив на Маршаллові острови з вантажем харчів для місцевої бази керованих ракет. У командування Військово-повітряних сил ніколи не бракує вантажів.