Читать книгу Лети або тремти - Рэй Брэдбери, Стивен Кинг, Клайв Баркер - Страница 5

Окрім оповідань про Шерлока Голмса, Дойл написав понад сотню інших історій, десятки з яких розповідають про надприродне. Деяким із них бракує стрімкості, цієї риси історій про Голмса (мовляв, «подивімося, що буде далі»); здебільшого в них ідеться про поважного молодого англійця, котрий зустрічається з надприродним жахіттям і завдяки стійкості та силі волі перемагає його, однак щиро назвати страшними можна лише кілька з них. Одне з таких оповідань – «Лот № 249», а інше – те, що зараз перед вами. Як і його сучасника Брема Стокера, Дойла захоплювали нові винаходи (у 1911 році він купив автомобіль, хай навіть ніколи до цього не їздив), серед яких і літак. Коли читатимете «Жах у небесах», пам’ятайте, що це оповідання опублікували 1913 року, всього за десять років після того, як «Флаєр» братів Райтів, злетівши з Кітті-Гока, протримався в повітрі 59 секунд; Орвілл керував примітивним механізмом, а Вілбур стояв на землі[7]. Коли оповідання Дойла надрукували в «Стренді», літаки могли піднятися максимум на висоту від трьох з половиною до п’яти з половиною тисяч метрів. Дойл уявив, що може бути вище, десь над хмарами, і написав своє найстрашніше оповідання.

Думку про те, що надзвичайна розповідь, яка отримала назву «Свідчення Джойса-Армстронга», – це майстерний розіграш, вигаданий людиною зі збоченим і моторошним почуттям гумору, нині заперечують усі, хто детально ознайомився з темою. Навіть найпохмуріший інтриган з гарною уявою завагався б, перш ніж пов’язати свої хворі вигадки з безперечними й трагічними фактами, які підтверджують цей письмовий звіт. Попри те, що зроблені в ньому заяви неймовірні й навіть монструозні, загальновідомо, що все це правда, і ми мусимо підлаштувати свої ідеї до нової ситуації. Наш світ, як виявилося, захищає від дивовижної й несподіваної небезпеки лише вузька, ненадійна межа. У цій розповіді, яка переказує оригінальний документ у неминуче уривчастому стилі, я докладу зусиль, аби познайомити читача з усіма відомими сьогодні фактами, попередньо зауваживши: якщо розповідь Джойса-Армстронга може викликати сумніви, то факти стосовно лейтенанта Р. Н. Міртла і містера Хея Коннора, котрі, безумовно, загинули за таких самих обставин, незаперечні.

«Свідчення Джойса-Армстронга» було знайдено в полі, яке називається Ловер-Хейкок і розташоване на півтора кілометра західніше від села Вітігем на межі Кенту і Сассексу. 15 вересня минулого року батрак Джеймс Флінн, який працював на фермера Метью Додда з ферми «Чонтрі» у Вітігемі, помітив вересову люльку на стежці, що огинала живопліт на Ловер-Хейкоку. Ще за кілька кроків він підняв розбиті окуляри. І нарешті, серед кропиви в канаві він побачив пласку книжечку в полотняній обгортці, яка виявилася записником із відривними аркушами; кілька з них вирвалися на волю й тріпотіли в нижніх гілках живоплоту. Батрак зібрав їх, але кілька аркушів, включно з першим, так і не вдалося знайти, тож це надважливе свідчення має кілька прикрих білих плям. Чоловік відніс записник своєму господареві, котрий своєю чергою показав його докторові Дж. Г. Атертону з Гартфілда. Цей джентльмен одразу збагнув, що знахідка потребує фахового дослідження, і рукопис передали до лондонського аероклубу, де він зараз і лежить.

Рукописові бракує двох перших сторінок. Наприкінці розповіді теж вирвано сторінку, однак це не впливає на послідовність аргументів. Припускають, що на вступних сторінках ішлося про кваліфікацію містера Джойса-Армстронга як аеронавта, адже про це можна дізнатися з інших джерел, які повідомляють, що його не міг перевершити жоден англійський пілот. Багато років його вважали одним із найхоробріших та найрозумніших льотчиків, і це поєднання дозволило йому винайти й випробувати кілька нових пристроїв, серед яких гіроскопічне кріплення, назване на його честь. Основна частина тексту охайно написана чорнилом, проте кілька останніх рядків нашкрябані олівцем, і то так недбало, що їх ледве вдається прочитати; щиро кажучи, саме такого письма й очікуєш від людини, яка поспіхом залишає на папері карлючки, сидячи за кермом літака. Можна також додати, що остання сторінка вкрита кількома плямами і, як стверджують фахівці Міністерства внутрішніх справ, на обкладинці є кров – яка, ймовірно, належить людині, абсолютно точно – ссавцю. Той факт, що в ній знайшли щось схоже на збудника малярії (а відомо, що Джойс-Армстронг страждав від переміжної пропасниці), – чудовий приклад того, як сучасна наука озброює детективів новими методами.

І кілька слів про особу автора цього епохального свідчення. За словами кількох друзів, котрі по- справжньому знали цього чоловіка, Джойс-Армстронг був поетом і мрійником, але заразом механіком і винахідником. Він мав неабиякі статки, більшу частину яких вкладав у заняття аеронавтикою. У його ангарах поблизу Девайзеса стояли чотири приватні літаки, і кажуть, що за останній рік він здійснив не менш ніж сто сімдесят польотів. Він був схильним до усамітнення чоловіком з нападами меланхолії, під час яких мав звичку уникати своїх друзів. Капітан Денджерфілд, котрий знав його найближче, каже, що подекуди його ексцентричність погрожувала перерости в щось серйозніше. Одним із проявів цього була чоловікова звичка брати з собою в літак рушницю.

Іншим проявом стала хвороблива реакція його свідомості на випадок із лейтенантом Міртлом. Той, намагаючись поставити рекорд висоти, впав, піднявшись приблизно на дев’ять кілометрів. Жахливо казати це, але його голова була просто відірвана, хоча тіло й кінцівки зберегли звичний вигляд. На кожних зборах льотчиків Джойс-Армстронг, якщо вірити Денджерфілду, питав із загадковою посмішкою: «А де, заради Бога, Міртлова голова?»

Якось після спільного обіду льотної школи в Селісбері Джойс-Армстронг розпочав суперечку про те, з якою найнеминучішою небезпекою доводиться зустрічатися пілотам. Вислухавши послідовні припущення: повітряні ями, дефекти конструкції й занадто різкий оберт керма, – він зрештою здвигнув плечима, наче відмовляючись розповісти про власні погляди, однак даючи зрозуміти, що вони відрізняються від усього запропонованого товаришами.

Варто зауважити, що після чоловікового цілковитого зникнення виявили, що його справи були надзвичайно впорядковані, а це може свідчити про явне передчуття катастрофи. Зробивши ці важливі пояснення, я переповім історію точнісінько так, як вона написана починаючи з третьої сторінки просоченого кров’ю записника:

«Проте, обідаючи в Реймсі з Коселлі та Ґуставом Реймондом, я виявив, що жоден із них не усвідомлює особливої небезпеки, яка криється в горішніх шарах атмосфери. Я не розповів їм, що було в моїх думках, але натякав на це, і якби в них були якісь здогадки з цього приводу, вони неодмінно заговорили б про це. Однак вони – просто двійко легковажних марнославних юнаків, котрих цікавлять лише власні імена в газеті. Цікаво зауважити, що жоден із них не підіймався на висоту понад вісім тисяч метрів. Звичайно, люди бували й вище – і на повітряних кулях, і сходячи на гірські вершини. Якщо припустити, що мої передчуття слушні, небезпечна для літака зона починається значно вище.

Повітроплавання розпочалося понад двадцять років тому, тож хтось може запитати: чому ця небезпека відкрилася тільки сьогодні? Відповідь очевидна. У дні слабких двигунів, коли універсальними вважалися «гноми» або «ґріни» з потужністю сто кінських сил, польоти були дуже обмежені. А тепер, коли двигуни з потужністю триста кінських сил стали радше правилом, ніж винятком, подорожі до горішніх шарів – легша й звичніша справа. Дехто ще може пам’ятати, як у дні нашої юності Ґаррос зажив всесвітньої слави, піднявшись на понад п’ять з половиною тисяч метрів, і переліт через Альпи вважався вагомим досягненням. Сьогодні стандарти неабияк зросли, і кількість висотних польотів за минулі роки збільшилась у двадцять разів. Чимало з цих польотів закінчилися добре. Пілоти раз по раз досягали позначки в дев’ять кілометрів, не відчуваючи дискомфорту й не страждаючи від ядухи. Що це доводить? Іншопланетний гість може тисячу разів висадитися на Землю й жодного разу не побачити тигра. Однак тигри існують і можуть зжерти випадково заблукалого в джунглях гостя. Високо в небі теж є джунглі, в яких живуть значно гірші за тигрів потвори. Вірю, що з часом ці джунглі будуть детально нанесені на мапу. Навіть зараз я можу назвати дві такі зони. Одна лежить над французьким регіоном По-Біарріц. Друга – простісінько в мене над головою, коли я пишу ці слова у себе вдома у Вілтширі. І я майже переконаний, що в районі між Гомбургом і Вісбаденом є ще одна така зона.

Вперше замислитись мене змусило зникнення льотчиків. Звичайно, всі казали, що вони впали в море, але ця версія мене не задовольнила. Першим був Вер’є у Франції; його літак знайшли неподалік Байонни, а от виявити тіло не вдалося. Потім був випадок із Бекстером, який зник, хоча мотор і деякі металеві кріплення знайшли в лісах Лестерширу. Після того випадку доктор Мідлтон з Еймсбері, котрий спостерігав за польотом через телескоп, оголосив, що перед тим, як хмари заховали від нього літак на неймовірній висоті, той кількома уривчастими стрибками піднявся ще вище, що раніше вважалося неможливим. Тоді Бекстера бачили востаннє. Ця справа дістала неабиякого розголосу в газетах, але нічим не закінчилась. Було ще кілька схожих випадків, а потім загинув Хей Коннор. Скільки люди ґелґотіли про нерозгадану таємницю повітря, які колонки писали в газетках за пів пенні, однак ніхто не зробив достатніх кроків, аби дістатися до суті справи! Він спланерував із велетенської, точно невідомої висоти. Не зміг вибратися з машини і помер у своєму пілотському кріслі. Помер від чого? «Серцева недостатність», – казали лікарі. Дурниці! Серце Хея Коннора було таке ж здорове, як моє власне. А що сказав Венейблс? Венейблс єдиний був поруч із ним у мить смерті. Він сказав, що Коннор тремтів і був страшенно наляканий. «Він помер від переляку», – сказав Венейблс, але й гадки не мав, що саме могло той переляк спричинити. Хей сказав йому одне-однісіньке слово, щось на кшталт «потворні». Слідчі так нічого й не дізнались. А я дізнався! Потвори! Це було останнє слово бідолашного Гаррі Хея Коннора. І він СПРАВДІ помер від переляку, як і думав Венейблс.

А ще ж була Міртлова голова. Чи ви можете повірити – чи може взагалі хтось повірити? – що людська голова від удару повністю зникла в тілі? Ну гаразд, напевно, теоретично це можливо, але я, приміром, ніколи не вірив, що саме це сталося з Міртлом. А цей жир у нього на одязі? «Він аж слизький був від жиру», – сказав хтось зі слідчих. Дивина та й годі, що після цього ніхто не замислився! Я замислився, але часу на роздуми мені знадобилося чимало. Я здійснив три зльоти (ви б почули, як Денджерфілд кепкував із моєї рушниці), але так і не зміг піднятися достатньо високо. Але завтра з цим новим літаком «Пол Веронер» і його мотором «Робур» потужністю сто сімдесят п’ять кінських сил я легко перетну дев’ятикілометрову позначку. Я націлився на рекорд. А можливо, здобуду ще дещо. Звичайно, це небезпечно. Якщо хочеш уникнути небезпеки, краще взагалі відмовитися від польотів і закінчити свої дні у вовняних капцях і халаті. Проте завтра я навідаюся до повітряних джунглів і, якщо там щось є, дізнаюся про це. Якщо повернуся, стану знаменитістю. А якщо ні, цей записник зможе пояснити, що я намагаюся зробити і як віддав життя за ці спроби. Тільки, благаю ВАС, жодних балачок про нещасний випадок чи таємниці.

Для свого завдання я обрав моноплан «Пол Веронер». Коли йдеться про справжню роботу, ніщо не може з ним зрівнятися. Бомон збагнув це ще на світанку своєї кар’єри. По-перше, літачок не заперечує проти вологи, а погода підказує, що я весь час летітиму крізь хмари. Це гарна маленька модель, що відповідає на рухи моєї руки, наче кінь із теплими губами. Двигун – десятициліндровий ротаційний «Робур» із потужністю сто сімдесят п’ять кінських сил. У літака є всі новітні штучки: критий фюзеляж, хвацько загнуте лижне шасі, гальма, гіроскопічні стабілізатори, три швидкості, що вмикаються залежно від зміни кута нахилу літака за принципом жалюзі. Я взяв із собою рушницю і десяток дробівниць. Треба було бачити обличчя Перкінса, мого давнього механіка, коли я наказав йому покласти їх усередину. Я вдягнувся, як дослідник Арктики: під комбінезоном два вовняні светри, товсті шкарпетки, черевики з хутром, водонепроникна шапка з вухами і слюдяні захисні окуляри. За стінами ангара було задушливо, але я збирався піднятися на висоту Гімалаїв, тож мусив одягтися відповідно. Перкінс здогадався, що я щось задумав, і благав мене взяти його з собою. Напевно, я так і зробив би, якби летів біпланом, але моноплан – для одного, якщо хочеш витиснути з нього все до останньої краплі. Звичайно, я прихопив із собою кисневу подушку, адже людина, котра збирається подолати рекорд висоти, без неї або замерзне, або задихнеться, або те й інше водночас.

Перш ніж сісти в літак, я ретельно перевірив крила, кермову тягу і важіль набору висоти. Наскільки бачив, усе було гаразд. Тоді я ввімкнув двигун і переконався, що машина працює безшумно. Коли літачок відпустили, він майже одразу злетів на найменшій швидкості. Я кілька разів облетів домашній аеродром, щоб розігрітись, а потім, помахавши Перкінсу та решті, вирівняв крила й перемкнувся на найвищу швидкість. Машина легко ковзнула, наче ластівка, і пролетіла, підтримувана вітром, близько п’ятнадцяти кілометрів, після чого я трошки задер ніс угору, і вона почала підійматися широкою спіраллю до низької гряди хмар. Надзвичайно важливо підійматися повільно, заразом підлаштовуючись до тиску.

Як на англійський вересень, день видався задушливий і теплий, у повітрі важко висіло передчуття дощу. З південного заходу час від часу дмухав вітер, один із поривів виявився таким різким і несподіваним, що заскочив мене зненацька й за мить розвернув машину мало не на сто вісімдесят градусів. Я пригадую часи, коли такі пориви, вихори й повітряні ями були небезпечними – ще до того, як ми навчилися надавати нашим двигунам сили, яка це переважує. Щойно я дістався до низьких хмар, а альтиметр показав дев’ятсот метрів, як уперіщив дощ. Ото була злива! Вона стукотіла по крилах, шмагала мене по обличчю, заливала окуляри так, що я майже нічого не бачив. Я пригальмував до найменшої швидкості, адже летіти проти такої негоди було боляче. Коли я піднявся вище, посипав град, і довелося тікати від нього. Один із моїх циліндрів вийшов з ладу – мабуть, усередину забився бруд, – однак я продовжив рівномірно й потужно набирати висоту. Незабаром проблема зникла, і я почув низьке, нічим не стримуване муркотіння: всі десять циліндрів співали в унісон. Ось тут розумієш усю чарівність сучасних глушників. Ми принаймні можемо контролювати свої двигуни на слух. Як вони вищать, пищать і схлипують, коли їм тяжко! Усі ці крики про допомогу в минулому були марними, адже несамовите гуркотіння машини ковтало всі інші звуки. Якби ж перші авіатори могли повернутися, щоб оцінити красу й досконалість механізмів, за які вони заплатили власним життям!

Близько пів на десяту я підлетів до хмар. Унизу піді мною, розмита дощем, нечітка, тяглася рівнина Селісбері. Кілька аеропланів халтурили на висоті метрів триста, нагадуючи чорних ластівок на зеленому тлі. Мабуть, вони міркували, що я роблю там, серед хмар. Несподівано сіра полуда затягла землю піді мною, а навколо обличчя закружляли клапті водяної пари. Вона була холодна, липка, неприємна. Однак я вже піднявся над градом, тож мені пощастило. Хмара була темна і щільна, як лондонський туман. Я так розпачливо хотів опинитися в чистому повітрі, що задирав носа літачка, аж доки не ввімкнулась автоматична сигналізація і я почав ковзати назад. Мокрі крила, з яких текла вода, зробили мене важчим, ніж я думав, але незабаром хмара стала не такою щільною, і я подолав її перший шар. На мене високо над головою чекав другий, пухнастий і кольором схожий на опал, – суцільна біла стеля наді мною і суцільна темна підлога внизу, між якими мій моноплан старанно прокладав шлях угору розмашистою спіраллю. У цьому просторі між хмар до смерті самотньо. Повз мене пролетіла зграя якихось дрібних водяних пташок, стрімко прямуючи на захід. Швидке тріпотіння їхніх крилець і мелодійний лемент потішили мій слух. Я собі вигадав, що це були чирянки, але зоолог із мене такий собі. Тепер, коли ми, люди, теж стали птахами, нам слід навчитися розрізняти на око своїх братів.

Вітер піді мною шарпав і закручував розлогі хмари. В одному місці виник велетенський вихор, вир водяної пари, і крізь нього, наче крізь димар, я побачив віддалену землю. Десь далеко піді мною пролетів білий біплан. Я вирішив, що це була ранкова пошта між Бристолем і Лондоном. А тоді хмари знову затягнуло у вир, і абсолютну самотність більше ніщо не порушувало.

Минула десята, коли я дістався до нижнього краю горішнього пласту хмар. Він складався з прозорої водяної пари, що повільно наповзала з заходу. Вітер весь час сильнішав і тепер дмухав різкими поривами – сорок п’ять кілометрів на годину, якщо вірити моїм приладам. Уже було дуже холодно, хоч альтиметр показував трохи більше ніж два з половиною кілометри. Двигуни працювали чудово, і ми стабільно підіймалися. Шар хмар був щільнішим, ніж я очікував, але зрештою розсіявся до золотистого серпанку переді мною, а потім я миттєво виринув із нього, опинившись у безхмарному небі, в якому над моєю головою діамантом сяяло сонце: навколо блакить і золото, внизу мерехтливе срібло – неосяжні блискучі простори, куди не кинь оком. Була чверть по десятій, і стрілка барографа майже сягнула чотирьох тисяч. Я злітав дедалі вище, вуха зосередились на низькому муркотінні мотора, очі прикипіли до годинника, тахометра, показника рівня пального й масляного насоса. Не дивно, що авіаторів називають безстрашним народом. Коли треба думати про стільки всього, часу на турботу про себе не залишається. Приблизно тоді я помітив, яким ненадійним стає компас, щойно літак подолає певну відстань від землі. Після чотирьох із половиною тисяч метрів мій показував на захід і відхилявся на одну позначку до півдня. Справжню позицію доводилося визначати за сонцем і вітром.

Я сподівався, що на такій висоті на мене чекає одвічний спокій, але вітер дужчав із кожною новою сотнею метрів висоти. Моя машина стогнала й тремтіла всіма швами та заклепками, рухаючись йому назустріч, а коли я закладав віраж, її здувало, наче папірець; вітер мчав мене зі швидкістю, мабуть, невідомою ще жодному смертному. Утім мені весь час доводилося знову повертати й опинятися в оці урагану, адже я націлився не лише на рекорд висоти. Мої розрахунки підказували, що повітряні джунглі розташовуються над невеличкою латочкою Вілтширу, і всі зусилля могли пропасти марно, якщо я подолаю горішні шари десь в іншому місці.

Коли я перед полуднем наблизився до шестикілометрової висоти, вітер був такий бурхливий, що я з острахом глипав на опори крил, побоюючись, що за мить вони послабляться або зламаються. Я навіть дістав парашут, що лежав позаду мене, й причепив його гачок до кільця на шкіряному ремені, приготувавшись до найгіршого. Прийшла мить, коли за будь-яку помилку механіки аеронавт розплачується власним життям. Усі стропи та стояки дзижчали й вібрували, наче струни арфи, але я бачив, як попри все тріпотіння і смикання машина залишається господинею Природи й володаркою небес, і відчував піднесення. Безумовно, в людині є щось божественне, якщо вона здатна долати межі, встановлені для неї самим Творцем, керуючись таким безкорисливим героїчним покликанням, як підкорення небес. А ще кажуть, що людство занепадає! Хіба є в анналах людства щось схоже на це?

Такі думки кружляли в моїй голові, поки я здіймався вище велетенською похилою площиною, а вітер то шмагав моє обличчя, то свистів у вухах; царство хмар залишилося так далеко позаду, що його зморшки і срібні горбочки розгладилися, перетворившись на пласку блискучу рівнину. Аж раптом я відчув дещо жахливе й досі не знане. Мені вже довелось познайомитися з тим, що наші сусіди назвали tourbillon[8], але в такому масштабі це сталося вперше. Велетенський, схожий на бурхливу ріку потік повітря, про який я кажу, як виявилося, приховував у собі не менш жахливі, ніж він сам, вихори. Зненацька мене затягло в самісінький центр одного з них. Кілька хвилин крутило з такою швидкістю, що я мало не втратив орієнтацію, аж тут відчув, що ліве крило смикнулося вперед, до позбавленої повітря вирви в осередку негоди. Я падав донизу каменем, втративши майже триста метрів. На місці мене утримував лише пасок – я наполовину висунувся з фюзеляжу, приголомшений і захеканий. Однак я завжди здатний на надзусилля – це єдина моя надзвичайна перевага як авіатора. Я розумів, що падіння сповільнилося. Вихор радше нагадував конус, а не вирву, і я дістався його вершини. Одним різким обертом, кинувши всю вагу на один бік, я вирівняв літак і відвернув його ніс від буревію. За мить мене викинуло з вирви, і я помчав униз. А тоді, тремтячи, але почуваючись переможцем, знову задер ніс машини вгору і почав настирливо підійматися вгору по спіралі. Я заклав широкий віраж, аби уникнути небезпечної місцини з виром, і незабаром успішно піднявся над нею. Щойно минула перша година, як я подолав позначку шість тисяч метрів над рівнем моря. На мою превелику радість, шторм залишився позаду і повітря з кожною сотнею метрів робилося спокійнішим. З іншого боку, було дуже холодно, і я відчував ту специфічну нудоту, що виникає в розрідженому повітрі. Я вперше розкрутив шланг своєї кисневої подушки і час від часу вдихав п’янкий газ. Відчував, як він, наче наливка, біжить венами, і так розвеселився, що мало не сп’янів. Я кричав і співав, злітаючи до холодного застиглого зовнішнього світу.

Мені очевидно, що непритомний стан, який охопив Ґлейшера і меншою мірою Коксвела, коли вони у 1862 році піднялися на повітряній кулі на висоту понад дев’ять тисяч метрів, був спричинений велетенською швидкістю, з якою куля мчала прямісінько вгору. Підіймаючись поступово і призвичаївшись до нижчого атмосферного тиску повільнішими темпами, таких жахливих симптомів можна уникнути. На тій самій значній висоті я виявив, що можу, не відчуваючи особливого дискомфорту, дихати навіть без кисневого інгалятора. Проте я страшенно змерз, і мій термометр показував нуль за Фаренгейтом[9]. О пів на другу я піднявся майже на одинадцять кілометрів над поверхнею землі і продовжував поступово рухатися вище. Утім виявилося, що розріджене повітря не надто гарно підтримує мій літачок, і відповідно довелося суттєво зменшити кут підйому. Було зрозуміло, що навіть із моєю невеликою вагою та міцним, потужним двигуном на мене чекає момент, коли доведеться зупинитися. Як на зло, одна зі свічок запалювання знову почала відмовляти, і двигун періодично захлинався. Від страху поразки в мене стиснулося серце.

Приблизно тоді я й пережив дещо вкрай незвичне. Повз мене промчало щось, залишивши хвіст диму, і вибухнуло з гучним шиплячим звуком, викинувши хмару пари. Якусь мить я й гадки не мав, що сталося. Потім пригадав, що землю споконвіку бомбардували метеори, і на ній навряд чи збереглося б життя, якби ці каменюки не перетворювалися майже завжди на пару в горішніх шарах атмосфери. Це нова небезпека для того, хто підіймається високо, адже ще два метеори промчали повз мене, коли я наближався до дванадцятикілометрової висоти. Можна не сумніватися, що на самісінькому краю земної атмосфери ризик справді високий.

Стрілка мого барографа саме торкнулася позначки 12 600 метрів, коли я збагнув, що піднятися вище не зможу. Фізично я ще міг упоратися з таким навантаженням, але моя машина досягла межі своїх можливостей. Розріджене повітря не підтримувало крила достатньо надійно, і найменший нахил закінчувався боковим ковзанням на крилі, коли здавалося, наче літак рухається за власною волею. Імовірно, якби двигун працював на повну потужність, я б зміг подолати ще метрів триста, але він продовжував давати осічки, а два з десяти циліндрів, схоже, взагалі не працювали. Якщо я досі не опинився в зоні, якої шукав, то під час цієї подорожі вже не побачу її. Та невже я ще не досягнув її? Виписуючи кола, наче велетенський яструб на дванадцятикілометровій висоті, я дозволив моноплану рухатися на власний розсуд і за допомогою бінокля з мангаймським склом уважно розглядав усе навкруги. Небо було чистісіньке; ніде ані сліду тих небезпек, які я собі уявляв.

Я вже казав, що ширяв по колу. Раптом мені спало на думку, що не завадить узяти більший розмах і вийти на нову траєкторію. Коли мисливець на землі опиняється в джунглях, він прочісує їх у пошуках здобичі. Розмірковуючи, я дійшов висновку, що повітряні джунглі, які я собі уявив, лежать десь над Вілтширом, тобто на південний захід від мене. Я орієнтувався за сонцем, адже мій компас тут не допомагав, а землі не було видно – лише віддалена срібляста пелена хмар. Однак я доклав усіх зусиль, аби визначити напрям, і спрямував літак точнісінько туди. Я вирахував, що запасів пального мені вистачить не більше ніж на годину, але міг дозволити собі використати їх до останньої краплі й повернутися на землю, розкішно спланерувавши вниз.

Раптом я помітив щось нове. Повітря переді мною втратило свою кришталеву прозорість. Воно наповнилося якимись довгими рваними пасмами чогось схожого на дуже тонкий цигарковий дим. Цей дим висів кільцями й спіралями, повільно обертаючись і закручуючись на сонці. Коли моноплан пролетів крізь нього, я відчув на губах ледь помітний маслянистий присмак, а на дерев’яних деталях літака побачив масну плівку. Схоже, в атмосфері з’явилася якась тонка органічна матерія. Там не було життя. Невідома речовина була рудиментарна й розсіяна, вона тяглася на тисячі квадратних метрів, а потім розпадалась і зникала. Ні, це не було життя. Та, може, це залишки чогось живого? Може, це їжа для якогось чудовиська, адже навіть могутні кити живляться океанським планктоном? Ця думка кружляла у мене в голові, аж тут я поглянув угору і побачив найдивовижніше видовище з усіх, які тільки бачила людина. Чи вистачить мені слів, аби переконати вас, хай навіть усе це я бачив лише минулого четверга?

Уявіть собі медузу на кшталт тієї, що влітку плавають у наших морях, дзвоноподібну та велетенську – значно більшу, як на мене, за баню собору Св. Павла. Вона була світло-рожевою з витонченими зеленуватими прожилками, однак її велетенська плоть була такою тонкою, що ледве вимальовувалася на тлі темно-синього неба. Вона ледь помітно, але ритмічно пульсувала. З тіла виступали два довгі зелені щупальця, які повільно розгойдувалися туди-сюди. Це величне видіння з безшумною грацією ковзнуло над моєю головою, легке й тендітне, як мильна бульбашка, і продовжило свій сповнений гідності шлях.

Я наполовину розвернув моноплан, аби мати змогу прослідкувати поглядом за цим прекрасним створінням, аж раптом збагнув, що опинився серед цілої флотилії таких самих створінь – різних розмірів, проте жодне не більше за те перше. Деякі були досить невеликі, але здебільшого вони не поступалися розмірами пересічній повітряній кулі й так само вигиналися вгорі. Їхні витончені текстури та кольори нагадали мені про венеційське скло. Найпоширенішими відтінками були блідо-рожевий та блідо-зелений, але під променями сонця їхні елегантні форми чарівно вигравали райдужними кольорами. Повз мене пропливло кількасот створінь, дивовижна казкова ескадра небесних кораблів – їхні форми та матерія настільки пасували до цих чистих висот, що годі було й уявити собі щось таке вишукане серед звичних земних краєвидів і звуків.

Однак незабаром мою увагу привернуло інше явище – змії розрідженого повітря. Це були довгі, тонкі, фантастичні спіралі з чогось схожого на пару, котрі перекидалися й скручувалися з неймовірною швидкістю, виписуючи такі стрімкі кола, що око ледве встигало за ними. Деякі з цих примарних створінь мали завдовжки п’ять-десять метрів, але визначити їхній обхват було складно, позаяк здавалося, наче їхні мінливі обриси розчиняються в повітрі. Ці повітряні змії були світло-сірого або димного кольору, деякі мали темніші прожилки, що створювало враження окремого організму. Одна з них промайнула повз моє обличчя, і я відчув холодний липкий дотик, проте їхні форми були такі безтілесні, що асоціювалися з якоюсь фізичною небезпекою не більше за чарівних дзвоноподібних створінь, котрі пропливли тут раніше. Щільності в їхніх тілах було не більше, ніж у бризках піни від хвилі, яка розбилася об берег.

Та попереду на мене чекала жахливіша зустріч. Звідкись із неймовірної висоти прилетіли клапті багряної пари, які спочатку здалися мені невеликими, але, наближаючись, стрімко росли, аж доки не зробилися завбільшки в десятки квадратних метрів. Попри те, що вони були з якогось прозорого желеподібного матеріалу, їхні обриси були чіткіші й матеріальніші за все, що я тільки-но бачив. У них також було більше ознак фізичної організації, особливо виділялися дві великі туманні круглі пластини на боках, які могли бути очима, й досить твердий білий виступ між ними, вигнутий і жорсткий, як дзьоб стерв’ятника.

Зовнішність цього чудовиська була жаскою й загрозливою, і воно продовжувало змінювати колір від світло-лілового до лютого темно-багряного, такого насиченого, що, пропливаючи над моїм монопланом, воно затулило мені сонце. У верхній частині велетенського тіла були три чималі вигини, які я можу описати лише як гігантські бульбашки, і, дивлячись на них, я був переконаний, що вони наповнені якимось надзвичайно легким газом, який утримує цю спотворену напівтверду масу в розрідженому повітрі. Створіння з легкістю наздогнало мене і попливло поруч із моїм монопланом, понад тридцять кілометрів виконуючи роль моторошного ескорту, зависнувши наді мною, наче хижа птаха, готова схопити здобич пазурами. Рухалося воно так швидко, що за ним було майже неможливо прослідкувати, і викидало поперед себе якусь довгу м’язисту стрічку, яка ніби тягла за собою довге звивисте тіло. Воно було таким еластичним і драглистим, що за дві хвилини повністю змінювало форму, й кожна зміна здавалася загрозливішою та огиднішою за попередню.

Я знав, що це віщує лихо. Кожен багряний спалах відразливого тіла казав про це. Туманні вирячені очі прикипіли до мене, холодні та безжальні, сповнені липкої ненависті. Я скерував донизу ніс машини, щоб утекти від нього. Та щойно я це зробив, чудовисько блискавично вистрілило зі своєї мінливої ворвані довгим мацаком, і той із легкістю та гнучкістю батога хльоснув по передній частині літака. Коли щупальце на мить торкнулося гарячого двигуна, почулося гучне сичання, й воно злетіло в повітря, а велетенське пласке тіло зіщулилося, немов від різкого болю. Я спрямував літак у піке, але мацак знов обхопив його й розпався навпіл, потрапивши у гвинт, так легко, наче був просто пасмом диму. Однак інше довге, слизьке, липке, змієподібне, кільцювате щупальце, підкравшись іззаду, схопило мене за талію, намагаючись витягти з кабіни. Я відірвав його від себе, загрузнувши пальцями в гладенькій клейкій поверхні, й на мить звільнився, проте інший мацак схопив мене за черевик і смикнув так, що я мало не перекинувся на спину.

Падаючи, я вистрілив з обох стволів своєї рушниці, та це було все одно що атакувати слона, плюючи в нього горохом із трубочки; годі й уявити, що якась людська зброя може завдати шкоди такій здоровенній потворі. Однак влучив я краще, ніж гадав, бо один з велетенських пухирів на спині чудовиська з гучним ляскотом вибухнув, пробитий картеччю. Виявилося, що моє припущення правильне і ці об’ємні прозорі міхури справді були наповнені якимось легким газом, адже гігантське хмароподібне тіло миттєво захиталося, розпачливо звиваючись, щоб зберегти рівновагу, а білий дзьоб розлючено клацав і роззявлявся. Та я вже щодуху мчав геть у найстрімкішому маневрі, на який наважився; двигун досі працював на повну, розкручений пропелер і сила тяжіння тягли мене вниз, наче метеорит. Далеко позаду я бачив тьмяну багряну пляму, що хутко меншала й розчинялася в синьому небі. Мені вдалося живим вирватися зі смертельних джунглів зовнішніх шарів тропосфери.

Опинившись у безпеці, я приглушив двигун, адже ніщо не спроможне пошматувати машину швидше за політ з висоти на повній потужності. Я велично планерував по спіралі з майже дванадцятикілометрової висоти – спочатку до сріблястої маси хмаринок, потім до грозових хмар під ними й нарешті під батогами зливи наблизився до поверхні землі. Вирвавшись із полону хмар, я побачив під собою Бристольський канал, але, маючи в баку ще трохи пального, пролетів кілометрів тридцять углиб материка, аж доки мусив приземлитися на якомусь полі за кілометр від селища Ешкомб. Там я отримав три бляшанки бензину від водія машини, що саме проїжджала повз мене, і в десять хвилин по шостій того ж вечора м’яко приземлився на рідній луці в Девайзесі після польоту, якого не здійснив ніхто з живих людей на землі, а ті, хто наважився на нього, не могли цим похизуватися, бо не вижили. Я побачив красу і жах небес, і людина не в змозі уявити собі більшу красу і більший жах.

Тепер я запланував здійснити ще один такий політ, а тоді вже повідомити про результати світові. Причина в тому, що я мушу добути якийсь наочний доказ, перш ніж викласти історію колегам. Щоправда, незабаром моїми слідами полетять інші, й вони підтвердять мої слова, проте мені хотілося б одразу продемонструвати переконливі докази. Упіймати ті чарівні переливчасті бульбашки буде нескладно. Вони пливуть повільно, й перехопити одну під час неквапливого руху – не проблема для прудкого літачка. Досить імовірно, що вони розчиняться в густіших атмосферних шарах і на землю я привезу лише якусь невеличку грудку аморфного желе. Але це вже буде принаймні щось, що підкріпить мою розповідь. Так, я полечу ще, хай навіть це ризик. Здається, тих багряних потвор не так уже й багато. З високою ймовірністю я їх навіть не побачу. А якщо побачу, одразу пірну вниз. Навіть у найгіршому випадку зі мною завжди буде моя рушниця й мої знання про…»

Тут, на жаль, у рукописі бракує сторінки. Наступна сторінка заповнена розмашистим безладним почерком.

«Тринадцять тисяч метрів. Я більше не побачу землі. Вони піді мною – аж троє. Змилуйся, Боже! Яка жахлива смерть!»

От і все, що залишилося від «Свідчень Джойса-Армстронга». Самого його більше ніколи не бачили. Уламки його розбитого моноплана позбирали в мисливському заповіднику містера Бадд-Лашингтона на кордоні Кенту і Сассексу, за кілька кілометрів від того місця, де знайшли щоденник. Якщо теорія безталанного авіатора слушна й повітряні джунглі, як він їх назвав, справді існують над південно-західною Англією, схоже, що він тікав із них на повній швидкості свого моноплана, але в певну мить ті жахливі потвори наздогнали і зжерли його десь у зовнішніх шарах атмосфери над тим місцем, де знайшли зловісні останки. Видовище літака, що мчав до землі, але натрапив на безіменних потвор, котрі швидко ковзнули під нього, відрізаючи шлях до землі та стискаючись навколо своєї жертви, не з тих, про які захоче детально розмірковувати людина, котра цінує власний здоровий глузд. Я переконаний, що багато людей і далі презирливо кепкуватимуть з фактів, які я тут виклав, та навіть вони мусять визнати, що Джойс-Армстронг зник, і я хочу звернутися до них його власними словами: «Цей записник зможе пояснити, що я намагаюся зробити і як віддав життя за ці спроби. Тільки, благаю ВАС, жодних балачок про нещасний випадок чи таємниці».