Читать книгу Жіноче тіло у традиційній культурі українців - Ірина Ігнатенко - Страница 3

У січні 2013 року побачив світ перший наклад моєї книжки «Жіноче тіло у традиційній культурі українців», який через декілька місяців розійшовся, після чого був надрукований другий, а в 2014 році – третій. Книжка неодноразово була названа етнографічним бестселером року[1].

Я мала багато презентацій, відкритих лекцій, зустрічей із читачами; давала інтерв’ю у пресі, на радіо, телебаченні. Нові знайомства та спілкування дали тверде переконання в тому, що серед українців існує неабиякий інтерес до нашої культури, звичаїв, традицій, обрядів нашого давнього та славного народу. Це не може не радувати.

Натомість, мушу визнати, професійні етнологи не зовсім встигають за запитами українців: фахові наукові праці якщо й видаються, то мізерними тиражами, тож за коло вузькоспеціалізованих фахівців майже не виходять. Утворюється вакуум, який заповнює сумнівна, псевдонаукова література. До того ж, на превеликий жаль, етнографи не публічні люди й досить рідко «виходять в народ» з лекційною та просвітницькою діяльністю, що, на моє глибоке переконання, теж суттєво гальмує популяризацію духовної культури серед широкого загалу українців.

Я намагалася зробити цю книжку не тільки цікавою змістовно, а й максимально ілюстративною, аби читач мав змогу наблизитися до описаної у виданні епохи, відчути красу та велич жінок того часу. Текст рясно проілюстрований світлинами та поштовими листівками середини ХІХ – початку ХХ століть.

Моя увага в цій книзі, насамперед, сфокусована на тому, як природні фізіологічні особливості жіночого організму впливали на повсякденне, обрядове, ритуальне життя жінки ХІХ – початку ХХ століть. Як жінка традиційного суспільства ставала заручницею свого тіла і з якими безпідставними міфами, утисками, стереотипами їй доводилося жити.

Проте в цій роботі я не розглядаю весь комплекс тілесності: символіку та міфологію окремих частин тіла, його реакції (чихання, потягування, гикавка), стандарти традиційних уявлень про красу тощо, залишаючи цей важливий напрям на подальше доопрацювання.

Структура пропонованої роботи відповідна до періодів людського життя: від дорослішання до старості, від розквіту до згасання. Основний акцент зроблено на ключових аспектах природної жіночої фізіології або їх «конструюванні» за допомогою обрядових ритуалів. У монографії розглядаються основні етапи еволюції жіночого тіла: початок місячних (перетворення дівчинки на дівчину), статеве дозрівання і перший статевий акт; статеве життя та зачаття дитини; вагітність і пологи; вживання контрацептивів і здійснення абортів (як девіантна поведінка, протилежна «правильній» стратегії материнства); «жіночі» хвороби і клімактеричний період; завершення репродуктивного періоду розвитку жіночого організму.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють класичний для етнографії період: ХІХ – початок ХХ століть, тобто останній період побутування традиційної, аграрної культури в доіндустріальну епоху.

Територіальні межі – Україна. Щоправда, в зазначений час українські етнічні землі були у складі різних держав: Галичина, Буковина і Закарпаття в ХІХ столітті перебували у складі Австрії та Австро-Угорської імперії. Правобережна Україна і Волинь (або як його ще називали, Південно-Західний край) після переділу Польщі відійшли до Російської імперії. Лівобережна Україна (Малоросія) перебувала у складі Російської імперії з XVII–XVIII століття.

З огляду на це, певні традиції були характерними лише для окремих територій (наприклад, обряд комори, традиція спільного спання молоді на вечорницях тощо), тому періодично наша увага зосереджуватиметься на тому чи іншому конкретному регіоні, що буде зазначено у відповідному розділі разом із окресленням географічних меж побутування того чи іншого явища.

Специфіка монографії полягає в об’ємному цитуванні першоджерел (докладний огляд джерельної бази цього дослідження див. нижче). Такий підхід є свідомим, більше того – навмисним. Обґрунтую його детальніше.

Чи не найперше цю методику запропонувала професор Марина Гримич. Вона застосувала такий підхід у своїй монографії про звичаєве право, пояснюючи це прагненням більшої об’єктивності та реалістичнішого висвітлення теми, слушно зауваживши, що першоджерела «не терплять переказу і довільних інтерпретацій». Саме така методика, на думку автора, дає змогу «вести фахову дискусію з попередниками, з колегами, лише таким чином можна виявити свою повагу до першоджерел». Нарешті, такий підхід дає «читачеві можливість відчути «дух», «ауру» селянського середовища»[2]. Абсолютно поділяючи таку наукову позицію, я використала її у своєму дослідженні. Водночас бачимо необхідність пояснити застосування цієї методики щодо безпосередньо обраної наукової тематики.

Отже,

а) запропонована тема має своєрідну специфіку, яка полягає насамперед у її інтимності, прихованості, «низовості». Саме тому вона передбачає делікатність і обережність у авторських інтерпретаціях джерел та поданні матеріалу. Щоб уникнути неправильного переказу, навмисно та свідомо виводяться на перший план джерела, що дає їм можливість «говорити самим за себе» (з огляду на це всі цитати подано мовою оригіналу);

б) більшість джерел, витяги з яких систематизовано у книзі тематично і логічно, розпорошені по різноманітних виданнях, архівах, польових матеріалах, які, своєю чергою, зберігаються у різноманітних установах України. Через це вони є важкодоступними не лише для пересічних громадян, а й – досить часто – для етнографів-професіоналів, про що свідчить повна відсутність досліджень з низки тем, яких торкаємося у пропонованій монографії. Саме тому вирішено не приховувати такі цінні джерела; навпаки, на моє глибоке переконання, прийшов час вивести їх «на світло», ознайомити з ними громадськість і ввести у науковий обіг.

На відміну від загальноприйнятого у вітчизняній етнології звичаю переказування джерел дослідниками (або ж їх скороченого цитування), ці оригінальні джерела навмисно подано в тексті, адже красномовніше, ніж вони, не скаже жоден дослідник.

Безумовно, всі процитовані в монографії джерела – етнографічні польові матеріали, зібрані професіоналами-етнографами та аматорами середини ХІХ – початку ХХ століття, – не є бездоганно об’єктивними. До них теж може бути багато зауважень: чи насправді наявні матеріали відбивають світогляд тогочасних людей, чи це певна інтерпретація збирачів етнографічного матеріалу; чи не «редагували» останні (під кутом свого бачення) зібрані записи, залишаючи, приміром, те, що вважали значущим; чи не надавали пріоритету дослідники власним уявленням (або уявленням тогочасного суспільства), проводячи селекцію емпіричного матеріалу; чи точно відтворювали чоловіки-етнографи жіночий світ тощо[3].

Не останню роль в об’єктивності етнографічних джерел відіграє й контекст здійснення запису: опис обставин запису, середовища, у якому цей запис зроблений, реакція та манери оповідача тощо[4].

З упевненістю сказати, за яких обставин зроблений той чи інший запис та чи є він об’єктивним відтворенням тогочасних світоглядних уявлень і повсякденних практик, складно. Але наявний матеріал дає змогу принаймні зробити спробу реконструкції світоглядних уявлень, вірувань, пересторог, а також реальних практик, пов’язаних із жіночою фізіологією та тілесністю, не претендуючи на стовідсотково достовірне віддзеркалення реальної ситуації в тогочасному суспільстві.

Джерела із запропонованої тематики є регіонально неоднорідними, а часом і взагалі поодинокими (зокрема відомості про «притулу» наявні лише з Київщини); відтак важко зрозуміти, чи дослідники з якоїсь причини не фіксували такого роду матеріал, чи просто такої традиції не було. З огляду на це реконструйовані вірування та світоглядні уявлення, пов’язані з жіночою фізіологією та тілесністю, слід вважати скоріше припустимими, ніж безапеляційно ствердними.

Хоча тон монографії, з описаних вище причин, задають джерела, їх коментування й аналіз здійснено з урахуванням досягнень сучасної вітчизняної етнології та напрацювань попередників, з опорою як на фахову вітчизняну етнографічну (основний масив становить саме вона), фольклорну та історичну літературу, так і на роботи зарубіжних колег, насамперед російських і білоруських, та деякі праці американських (перш за все ті, які стосуються дослідження слов’янської етносексології). Також застосовано запропонований ними теоретико-методологічний інструментарій. З-поміж наукових підходів найбільш доцільним для застосування у дослідженні виявився соціобіологічний підхід, а саме: яким чином біологічні інстинкти утримувалися в рамках соціальних норм.

1.1. На яких етнографічних матеріалах написана книга, або джерельна база дослідження

Народна культура предметно й масово починає привертати увагу етнографів та збирачів-аматорів у середині ХІХ ст., що пов’язується з бурхливим розвитком української етнологічної науки[5], хоча підґрунтя її формування було закладене ще в період Київської Русі – доби накопичення етнографічного матеріалу[6].

Хоча зацікавлення тогочасних етнографів зводилося переважно до дослідження родинної (родильної/весільної/поховальної) обрядовості, світоглядних уявлень та вірувань, народної медицини тощо, в опублікованих джерелах і архівних записах, поміж іншого, знаходимо й унікальний першоджерельний матеріал, який прямо чи опосередковано стосується жіночої тілесності, фізіології та сексуальності. Саме завдяки йому сучасні етнологи мають можливість реконструювати традиційні народні уявлення про жіночу тілесність і фізіологію.

Більшість опублікованих розвідок етнографів ХІХ – початку ХХ ст. я свідомо вирішила віднести не до історіографії, а до джерел, адже левова доля цих досліджень складається з польових етнографічних матеріалів.

Отже, першою групою джерел, на основі яких написана книжка, стали опубліковані розвідки етнографів ХІХ – початку ХХ століття.

Чи не найбільше докладної інформації щодо вірувань українців про жіночу тілесність, фізіологію та сексуальність знаходимо в етнографічних матеріалах, зібраних священиком Марком Грушевським[7] та науково оброблених відомим вченим-етнологом Зеноном Кузелею[8]. У дослідженні під назвою «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа. Матеріали з полудневої Київщини» знаходимо унікальній першоджерельний матеріал. Поміж іншого, натрапляємо на таке: народна термінологія на означення місячних, легенди, пов’язані з їх виникненням, інформація про заборони на статеве життя під час місячних, способи лікування порушення циклу тощо; матеріали про спільну ночівлю молоді на вечорницях; народні уявлення про статеве життя та як саме утворюється й розвивається плід у лоні жінки; інформація про те, «чому не хотять мати діти», та в які способи уникають вагітності, докладне описання методів боротьби з небажаною вагітністю; відомості про народні погляди на фізіологічні зміни у жінок похилого віку, пов’язані з цим вірування, повсякденні практики та багато-багато іншого[9].

усалки. Т. Шевченко

Без перебільшення, згадане дослідження є унікальним комплексним джерелом для реконструкції світоглядних вірувань, уявлень щодо повсякденних практик, пов’язаних із жіночим тілом.

Важливі відомості про народні погляди, вірування, перестороги, пов’язані з жіночою фізіологією та тілесністю, знаходимо у праці медика й антрополога Юліана Талька-Гринцевича «Народное акушерство в Южной Руси». Зокрема, серед ряду питань, пов’язаних із акушерством, значну увагу приділено народним поглядам на менструальний цикл, статеве життя, вагітність, пологи, контрацептивні й абортивні засоби тощо[10].

Окрему публікацію (що у вітчизняній етнографії траплялося не часто), присвячену особливостям жіночої фізіології, подав етнограф-аматор Іван Беньковський, який зібрав та систематизував народні погляди українців на жіночу «нечистоту». Особливу увагу дослідник приділив заборонам, які накладалися на жінку в період менструації[11].

Відомості про дошлюбне інтимне спілкування української молоді, традицію спільного спання, причини та наслідки такої традиції, насамперед для дівчат, знаходимо в етнографічних матеріалах, де йдеться про дозвілля української сільської молоді, організацію вечорниць та досвіток.

Зокрема, один із визначних етнографів свого часу М. Сумцов[12] у публікації «Досветки и посиделки», аналізуючи та порівнюючи українські та російські вечорниці, звертав увагу на високоморальну поведінку молоді під час ночівлі на таких зібраннях, а прояви «разврату», які інколи мали місце, пов’язував із негативним впливом міста[13].

Так само й етнограф В. Боржковський, спираючись на польовий етнографічний матеріал, зібраний на Поділлі, наводить інформацію про високу моральність поведінки молоді як на вечорницях, так і під час спільного спання[14].

Досить детальні відомості щодо організації вечорниць і традицій спільного спання молоді знаходимо у публікації Володимира Яструбова, де автор приділяє увагу покаранню «нечесної» дівчини та причинам, які змушували дівчат замовчувати насильство над собою[15]. Цінна ця розвідка й тим, що вона насичена етнографічним матеріалом, зібраним на Півдні України, передусім на Херсонщині. Дослідження було опубліковане в «Київській старовині» у скороченому варіанті – частину матеріалу про дошлюбні стосунки було вилучено. Щоправда, вона не втрачена, оскільки була перекладена французькою мовою й опублікована Федором Вовком у виданні сороміцького фольклору «Криптадії», редактором якого він був на той час[16] («Криптадія: збірник документів для дослідження народних традицій» видавався за кордоном, у Німеччині та Франції з 1883 до 1911 року, де загалом вийшло друком дванадцять томів[17]). У зазначеному збірнику публікували сороміцький фольклор народів світу, в тому числі слов’янський, зокрема український, про що докладніше згадаємо нижче.

У публікаціях Василя Милорадовича[18] та Олекси Ріпецького[19] вміщено загальну інформацію як про українські вечорниці, їх підготовку та проведення, так і способи, в які молодь готувалася до спільної ночівлі.

Окремий блок опублікованих джерел становить весільна обрядовість українців – чи не найрозробленіша тема в українській етнографії, тож праць із дослідження цієї царини духовної культури чимало. Виокремимо найбільші, найсистемніші та найзмістовніші, присвячені саме весільному обряду «комора» – перевірці нареченої на цноту.

Одним із перших змалював весільний обряд українців, у тому числі обряд «комори», французький інженер, фортифікатор і картограф Гійом Левассер де Боплан в «Описі України», вперше виданому в 1651 році. Згодом «Описи…» перевидавалися декілька разів, у тому числі й українською мовою[20]. Спершу дослідження було задумане як пояснення до «Української географічної карти», яка складалася з дванадцяти частин і автором якої був Боплан, але згодом цей опис став самостійною працею[21].

За змістом книга тематична і структурована за певними розділами. У контексті нашого дослідження окремі розділи найбільш цікаві. Це, насамперед, «Як дівчата залицяються до парубків», «Як селянин може одружитися з панночкою» та «Як відбувається весілля». Власне, в останньому розділі знаходимо інформацію про обряд «комори». Зокрема, Боплан навів свідчення про суворий контроль з боку родичів нареченого за «зближенням» молодих, перевірку перед статевим актом (чи «ніде немає крові, голки або захованого клаптика бавовни, насиченого червоним сиропом»), про різний розвиток весільного сценарію, якщо молода виявлялася чесною та нечесною тощо[22].

Загалом, «Опис України…», створений очевидцем та сучасником, є цінним та унікальним джерелом свідчень про тогочасну Україну.

Серед досліджень весільної обрядовості вирізняються праці відомого етнографа й антрополога Федора Вовка[23]. Надзвичайно важливими є етнографічні матеріали, залучені ним до власних аналітичних розвідок. Науковець, вивчаючи весільний обряд, приділив детальну увагу і його «сороміцьким» компонентам: приготуванню шлюбної постелі, оголошенню та доказам дівоцтва, символіці дівочої цноти, весільній оргії та сороміцьким пісням тощо[24]. Крім того, як редактор семи перших томів «Матеріалів до українсько-руської етнології» (1899–1904) Ф. Вовк умістив у першому сороміцькі пісні, записані М. Максимовичем, та опис весільного обряду з Полтавщини, не уникаючи і його «непристойних» компонентів[25]. До того ж вчений був упорядником і співредактором 5-го та 8-го томів збірника сороміцького фольклору «Криптадія», про який згадувалося вище. Це підтверджується фактом наявності оригіналів рукописів, опублікованих у «Криптадії», що зберігаються в особовому архіві Ф. Вовка в Інституті археології НАН України[26].

Досить детальний опис весільного обряду (переважно поліського) знаходимо в етнографічних матеріалах, зібраних В. Кравченком – видатним етнологом, фольклористом та письменником. Серед іншого зустрічаємо інформацію про обряд «комори», про те, як відбувалося весілля, якщо наречена була «чесною», і навпаки. Важливо, що крім опису подано й фольклорний матеріал – весільні пісні[27].

Окремо слід сказати про видані етнографічні та фольклорні матеріали з архіву В. Кравченка, що зберігаються в Наукових архівних фондах рукописів та фонозаписів ІМФЕ, зібрані дослідником та його кореспондентами – В. Лук’яновим та І. Бехом-Казчуком і В. Бехом-Казчуком у с. Бехи Коростенської округи[28]. Серед неймовірного розмаїття матеріалів привертають увагу розділи «Родинний побут. Родиво. Родини. Хрестини», «Весіллє, як воно починається і проводиться в селі Бехах», «Про голе тіло, як магічний засіб» та ін. Зібрані В. Кравченком та його кореспондентами джерела, без перебільшення, є унікальними для реконструкції та відтворення народних уявлень про жіноче тіло.

Солідну добірку фольклорних та етнографічних матеріалів, у тому числі цікавий нам обряд «комори», містить четвертий том «Трудов Этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» за редакцією П. Чубинського[29].

Детальний опис обряду «комори» знаходимо в публікації етнографа, письменниці, громадської діячки П. Литвинової-Бартош[30] «Весільні обряди і звичаї у Чернігівщині»[31]. Окрім докладного етнографічного опису весільного обряду авторка подає фольклорні джерела – пісні, які супроводжували зазначений обряд і були невід’ємною частиною українського весілля. Багато уваги приділено й опису обряду «комора» з усіма його компонентами та «непристойними» піснями.

Весільному обряду майже повністю (десять із чотирнадцяти статей) присвячені 19-й та 20-й томи «Матеріалів до української етнології» (Львів, 1919), який видавала Етнографічна комісія НТШ. Тут ми знаходимо важливі відомості про першу шлюбну ніч в українців: стелення молодим шлюбної постелі, традицію вшановування «чесної» молодої та її роду або ж, навпаки, його посоромлення, якщо молода «нечесна».

У низці публікацій етнографічного характеру, серед іншого, можна знайти відомості про весільний обряд, у тому числі обряд «комори»[32].

Варто згадати також і про публікацію в радянську добу найдавніших описів українського народного весілля, зроблених Г. Л. де Бопланом, Г. Калиновським, І. Червінським[33], а також етнографічні описи весільних звичаїв другої половини ХІХ – початку ХХ ст., виконані тогочасними дослідниками[34], де серед іншого наведено опис обряду першої шлюбної ночі.

Етнографічні відомості про статеве життя, зачаття дитини, рекомендації щодо формування бажаної статі майбутньої дитини, вагітність, пологи тощо зустрічаємо в етнографічних розвідках А. Онищука[35], В. Шухевича[36], П. Чубинського[37], В. Бабенка[38], А. Малинки[39], Петра Шекерика-Дониківа[40].

Інформацію, яка стосується жіночої фізіології та тілесності, знаходимо в етнографічних розвідках, які стосуються народної медицини. Це, насамперед, відомості про лікування порушень менструального циклу, «жіночих» і венеричних хвороб, фізичні абортивні засоби й методи, до яких удавалися жінки, щоб перервати небажану вагітність. Зокрема такі відомості трапляються у публікаціях Б. Грінченка[41], Г. Коваленка та І. Манжури[42], М. Сумцова[43], В. Милорадовича[44], В. Марковича[45], В. Шухевича[46], І. Трусевича[47] та П. Чубинського[48].

На особливу увагу заслуговує праця лікаря та історика народної медицини В. Демича. Дослідник приділив детальну увагу народним назвам статевих та венеричних хвороб, віруванням, пов’язаним із їх виникненням, та способам лікування[49].

Багату інформацію, яка стосується жіночої тілесності та фізіології, містять і літературно-фольклорні джерела, насамперед народні легенди та пісні, якими свого часу цікавилися М. Грушевський[50], Ю. Яворський[51], К. Квітка[52].

У всіх цих розвідках йдеться про ставлення до материнства та однозначне засудження народною мораллю абортів, ставлення до них як до протиприродної дії, за яку жінка обов’язково нестиме кару як на цьому, так і на «тому» світі.

Серед публікацій сороміцького фольклору та дотичних до нього текстів особливо виділяються фольклорні записи та дослідження визначного етнографа, історика, літературознавця та публіциста академіка В. Гнатюка[53]. Вчений всіляко обстоював у наукових колах необхідність такої розвідки, а також самотужки записував та професійно досліджував сороміцький фольклор[54]. Так, в одному зі своїх листів до Федора Вовка Володимир Гнатюк писав про власну збірку колекцій «порнографічного фольклору»: «самих пісень маю понад 1000, а оповідань (анекдотів і новель) понад 150»[55].

Ці записи Володимира Гнатюка, а також інших записувачів були оприлюднені в додатках до наукового видання «Anthropophyteia» («Антропофітея: щорічник фольклористичних студій та досліджень з історії розвитку статевої моралі»[56]), який виходив з 1904 до 1914 року в Лейпцигу та загалом нараховує десять серійних видань[57]. Вчений був упорядником і редактором двох томів «Додатків до Антропофітеї» (всього, як і серійних томів, – десять), де було опубліковано понад 700 прозових фольклорних текстів, у тому числі й сороміцьких[58].

Так, у першому томі побачило світ дослідження під назвою «Статеве життя українських селян: фольклористичні свідчення з Малоросії» на матеріалах зі Слобожанщини в записах П. Тарасевського. Переклад і редагування здійснив В. Гнатюк. У п’ятому випуску «Додатків до Антропофітеї» були надруковані фольклорні записи із Західної України «Статеве життя українських селян в Австро-Угорщині: фольклористичні свідчення», куди увійшли фольклорні тексти різних дописувачів, у тому числі й Володимира Гнатюка. Записи до цього тому були транскрибовані й супроводжені німецьким перекладом, здійсненим І. Франком[59].

На превеликий жаль, на сьогодні «Антропофітея» залишається раритетним і важкодоступним виданням, адже у 1913 році наклад двох перших томів було офіційно конфісковано через «грубо порнографічний та позбавлений наукової цінності характер». Окрім того, видавця й редактора «Антропофітеї» Ф. Крауса – одного з перших європейських дослідників етнографії статевого життя – неодноразово притягували за це видання до суду. Краус навіть звертався до З. Фройда за письмовою підтримкою «Антропофітеї», що той і зробив[60].

Цікаво, що на обкладинках «Антропофітеї» зазначалося: «Не призначено для навчальних цілей, видання заборонено розповсюджувати через книготоргівлю. Продажа або розповсюдження каратиметься законом»[61].

У ґрунтовних дослідженнях В. Гнатюка також знаходимо народні легенди, вірування, уявлення, пов’язані як із зачаттям дитини, так і з абортами, несприйняттям та забороною народною культурою останніх. Окрім того, натрапляємо й на зафіксовані народні рецепти контрацептивних і абортивних засобів[62].

Загалом, активна наукова позиція В. Гнатюка, відстоювання власних публікацій і досліджень сороміцьких текстів дають сучасникам не лише чудові аналітичні розвідки та первісні джерела, а й гідний наслідування приклад!

Годі обійти увагою аналітичну публікацію визначної української етнологині, культурологині та соціологині К. Грушевської[63] «З примітивного господарства. Кілька завважень про засоби жіночої господарської магії у зв’язку з найстаршими формами жіночого господарства»[64]. Дослідження ґрунтується на широкому етнографічному матеріалі й присвячене «тілесній магії» або «магії жіночого тіла». Власне, це була чи не перша цілеспрямована розвідка в напрямку дослідження антропології людського тіла. Вчена, аналізуючи по крихтах зібраний етнографічний фактаж, звертається як до напрацювань вітчизняних вчених, так і до західноєвропейських досліджень, що свідчить про надзвичайну обізнаність Катерини Михайлівни у цій темі, а також усвідомлення нею необхідності ґрунтовного дослідження саме цього напрямку.

Без перебільшення, це дослідження та зібрані в ньому по крихтах джерела стануть неоціненною знахідкою та прикладом для натхненної праці кожному досліднику антропології тілесності.

Завершуючи огляд цього блоку джерел, підкреслю, що завдяки плідній праці українських етнографів середини ХІХ – початку ХХ століття, а подекуди й науковій сміливості та наполегливості ми отримали у спадок унікальний першоджерельний матеріал, який дає змогу наблизитися до тієї епохи та зрозуміти життя жінок позаминулого століття.

Другою групою джерел, на підставі яких написана книжка, є неопубліковані етнографічні матеріали, які зберігаються в архівах України.

Насамперед, це матеріали з Наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (далі РФ ІМФЕ).

Одним із найцінніших архівних джерел у згаданому архіві, у яких подаються відомості про жіночу фізіологію, є рукописна праця лікаря, професора Сергія Верхратського «Український медичний фольклор (Побутова медицина українського села до колгоспних часів)» (1964). Дослідження ґрунтується на багатому польовому матеріалі, зібраному автором у селах Поділля, Київщини, Дніпропетровщини[65]. Вчений наводить народні погляди та вірування, пов’язані з «жіночою» кров’ю, статевим життям, подає народні рецепти лікування венеричних і статевих хвороб.

При написанні книги я використовувала також архівні матеріли різної тематики, які допомагали глибшому розкриттю заявленої теми. Зокрема, фольклорні легенди та перекази стали допоміжним та додатковим матеріалом при розгляді уявлень, пов’язаних із ненародженими та абортованими дітьми[66].

Матеріали з народної медицини прислужилися при розгляді питань, що стосуються жіночої фізіології та лікування жіночих хвороб[67].

Окремий пласт джерел становлять матеріали з весільної обрядовості, де, поміж іншим, детальну увагу приділено й обряду «комори»[68].

Цінні відомості знаходимо в архіві Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (Далі ІР НБУВ).

Так, у деяких етнографічних записах з родильної обрядовості знаходимо багаті відомості про обряди, звичаї, традиції, пов’язані з вагітністю, народженням дитини та першими днями її життя. Поміж іншого, натрапляємо на інформацію про народні вірування щодо можливості уникнення вагітності породіллі в майбутньому[69].

Унікальні відомості знаходимо у 61-му фонді О. Ф. Кістяківського – відомого українського дослідника народного права, професора Київського університету[70]. У матеріалах із юридичного, звичаєвого та кримінального права, які за розробленою вченим програмою збирали люди на місцях, знаходимо цінну інформацію про обряд комори, сексуальне життя поза шлюбом, народні погляди на аборти та ймовірні причини, які спонукали до цього жінок[71]. Особливу цінність становить 20-аркушна рукописна стаття О. Кістяківського «До питання про цензуру нравів у народа», написана у 70-х роках ХІХ століття[72], на аркушах якої стоять написи «цензура». Дослідник на підставі свідчень «наблюдателей народних обычаев» детально розкриває весільний обряд «комора», головним об’єктом якого виступає жіноче тіло, а особливо – дівоча цнота. О. Кістяківський подає докладну інформацію про підготовку нареченої до шлюбного ложа, описує обряди, що мають на меті вшанування «чесної» нареченої та приниження «нечесної» тощо. Недоліком рукопису можна вважати відсутність інформації про те, де саме «наблюдателями» О. Кістяківського було зафіксовано подану інформацію. Єдиною прив’язкою до регіону побутування звичаю «комора» можна вважати зауваження професора, що «этот обычай не встречается на левом берегу Днепра»[73].

Значна частина джерел, використаних мною під час написання роботи, зберігається в науковому архіві Інституту народознавства НАН України (м. Львів). (Далі ІН.) Це насамперед польові матеріали к. і. н., старшого наукового співробітника Інституту народознавства НАН України О. Кісь, зібрані нею під час опрацювання теми «Жінка в традиційній українській культурі». Етнографічні експедиції були здійснені О. Кісь у 1995–2001 рр. на Бойківщину, Волинь, Полтавщину і Полісся.

Третю групу джерел становлять польові етнографічні матеріали, зібрані мною особисто упродовж 2003–2007 та 2011–2013 років[74].

Незважаючи на те що ці матеріали прямо не стосуються хронологічних меж цього дослідження, вони дуже важливі, адже дають змогу простежити тяглість традиції, з’ясувати, які звичаї залишилося в минулому, а які побутують і нині, навіть зазнаючи прихованих форм. Зрештою, дають поживу для роздумів: а що ж змінилося в царині приватного та інтимного життя українки за останні сто років?

Значну частину етнографічних матеріалів було зібрано мною в одному з найархаїчніших регіонів України – Середньому (Центральному) Поліссі, куди відносять північні райони Київської та більшу частину Житомирської і Рівненської областей[75] – зокрема, під час комплексних історико-етнографічних експедицій, організованих Державним науковим центром захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС (Далі ДНЦЗКСТК) у 2003–2006[76] та 2011 роках. Насамперед це інтерв’ю з Житомирщини та Рівненщини, записані з розповідей людей, переселених із уражених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС територій, а також населення, що мешкає на екологічно небезпечних територіях (села ІІ–IV Чорнобильських зон). Записи зберігаються у науковому архіві ДНЦЗКСТК. Повна назва колекцій та перелік досліджених сіл подано в списку джерел та літератури.

У пригоді стали й етнографічні записи, зроблені мною у 2003 р. в Зарічницькому та Дубровицькому районах Рівненської області, під час експедиції з працівниками Національного музею народної архітектури та побуту України – І. Несен та Л. Костенко. Були обстежені села: Соломіївка, Орв’яниці Дубровицького району, Іванчичи, Прикладники, Серники, Старі Коні, Вичівка, Привітівка, Мульчиці Зарічницького району.

Для підготовки дослідження також були використані власні польові матеріали, зібрані в 2003 р. в селах Козіївка, Старосільці, Новогородецьке, Привороття Коростишівського району Житомирської області та м. Коростишів[77], крім того, записи з сіл Стайки та Трипілля Кагарлицького району Київської обл. (2007 р.), що були здійснені разом зі старшим науковим співробітником О. Бріциною.

Прислужилися й етнографічні дослідження з Черкащини (села Прохорівка, Келеберда, Пекарі, Межиріч, Гамарня, Хмільна, Кононча, Степанці, Литвинець, Шевченкове, Медведівка Канівського р-ну (2007) та АР Крим (с. Берегове Бахчисарайського р-ну (2012). Матеріали були зібрані під час етнографічних практик магістрів кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом авторки цієї роботи.

Матеріали експедицій з Рівненщини, Київщини, Черкащини та АР Крим зберігаються у науковому архіві кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Далі КЕКІФ)[78].

Глибше зрозуміти тему жіночої фізіології та тілесності допомогли етнографічні записи з Півдня України, зібрані мною разом із працівниками Музею Івана Гончара у липні 2013 року. Зокрема, були проведені опитування на Херсонщині (сс. Радинськ, Піщанівка, Костогризово та м. Цюрупинськ), Дніпропетровщині (с. Капулівка та м. Марганець Нікопольського р-ну) та Миколаївщині (с. Галаганівка Снігурівського р-ну). Розшифровані матеріали зберігаються в архівних фондах музею.

У працях етнографів ХІХ – початку ХХ століття знаходимо унікальний першоджерельний матеріал, який дає змогу реконструювати світоглядні уявлення, народні вірування, магічні практики тощо, пов’язані з жіночою фізіологією та тілесністю. Ці відомості містяться передусім у працях з родинної обрядовості й народної медицини та сороміцького фольклору. Чимало інформації зберігають фольклорні матеріали – легенди, перекази, духовні вірші, записані й упорядковані збирачами та науковцями означеного періоду. Окрему цінність становлять неопубліковані архівні матеріали та сучасні польові дослідження. Останні дають змогу порівняти тяглість традиції, з’ясувати, що втрачено, а що набуто протягом століть, які зміни відбулися в цій царині народної культури.

Весь цей комплекс джерел, як пазли, я збирала по краплині понад п’ять років і намагалася скласти в одну цілісну картину. Якою вона вийшла, Шановний Читачу, ти матимеш змогу дізнатися, перейшовши до основного розділу книжки, а перед тим прошу поцікавитись, хто з наших сучасників досліджував жіноче тіло.

1.2. Історіографія: хто й коли досліджував жіноче тіло

Чи не дотепер у вітчизняній етнології дослідження жіночого тіла (зрештою, як і людського тіла загалом) не було сформовано в окрему проблему чи напрямок наукових зацікавлень. Як видно з аналізу опублікованих етнографічних джерел ХІХ – початку ХХ століття, окресленого питання етнографи здебільшого торкалися в контексті інших тем і лише за мізерним винятком ставили за спеціальний предмет дослідження. Проте впевнено можемо констатувати, що етнографічні матеріали, які стосуються жіночого тіла, таки були представлені в етнографічному дискурсі того часу, що вже мною було докладно проаналізовано в попередньому розділі.

У період радянської влади розгляд тем, пов’язаних із жіночою тілесністю та фізіологією, повністю випав з поля зору вітчизняної етнології, відповідно вони протягом сімдесяти років вважалися маргінальними й неакадемічними. Як наслідок, сьогодні констатуємо повну відсутність досліджень на цю тематику. Виняток становить лише весільна обрядовість українців, під час дослідження якої етнографи хоч і побіжно, але торкалися питання спільного спання на вечорницях та обряду «комори»[79].

Окремо варто сказати про доробок професора В. Борисенко, яка у монографії «Весільні обряди та звичаї на Україні» не оминула увагою звичай спільної ночівлі хлопців та дівчат під час зимових вечорниць і право нареченого залишатися на ніч у дівчини після сватання. Вчена зазначає, що такий звичай побутував до 30-х років ХХ століття на всій території Лівобережної України, а у Центральних районах було заведено, аби молодий після «брання рушників» ходив ночувати кожного вечора аж до весілля[80]. Приділила вчена увагу й обряду «комора», зазначаючи, що він символічно тримався аж до 50-х років ХХ століття.[81]

Після здобуття Україною незалежності й зняття «залізної завіси» вітчизняні етнологи, слідом за американськими та європейськими науковцями, звернули увагу на проблематику жіночої тілесності і сексуальності. Одними з перших у вітчизняній науці взялися за цей недосліджений напрям етнологині О. Боряк, М. Маєрчик, О. Кісь, М. Гримич.

Зокрема, О. Боряк та М. Маєрчик першими в Україні спробували привернути увагу до цього напряму, зазначаючи важливість і необхідність вивчення всього комплексу народних вірувань, обрядів, повсякденних і магічних практик, пов’язаних із людським тілом. Дослідниці впорядкували два збірники наукових праць «Тіло в текстах культур»[82] і «Етнографія статевого життя й тілесності»[83], а також написали низку статей, присвячених людській тілесності[84]. До того ж, як упорядниці, залучили до авторського колективу й інших відомих етнологів та фольклористів: В. Балушка, О. Бріцину, О. Курочкіна, М. Чучка та інших.

Крім того, етнологині активно розвивають окреслений напрям самостійно. Зокрема, О. Боряк у світлі опрацювання теми «Баба-повитуха в культурно-історичній традиції українців» чи не вперше у вітчизняній етнології (незважаючи на значний історіографічний доробок з проблеми родинної обрядовості) приділяє детальну й ґрунтовну увагу жіночій фізіології та тілесності, зокрема під час пологів[85]. У науковому доробку М Маєрчик з’являються публікації, присвячені дошлюбним інтимним стосункам української молоді[86]. Вчена вказує на подвійні стандарти: з одного боку, всіляке заохочення, необхідність, а інколи навіть примус до спільного спання дівчини з хлопцем на вечорницях, з іншого – прославляння дівочої скромності, «чистоти», «чесності», культ дівочої цноти, а також робить спробу пояснити таку колізію. У 2011 році світ побачило монографічне дослідження «Ритуал і тіло», над яким М. Маєрчик працювала протягом багатьох років. Дослідження присвячено семіотиці тілесності в українській обрядовій традиції. У другому розділі праці авторка приділяє увагу й еротичним мотивам конструювання тіла в обрядах родинного циклу[87].

Знана дослідниця О. Кісь, у контексті дослідження ролі та статусу жінки в українському традиційному суспільстві, приділила значну увагу моральним аспектам поведінки молоді на вечорницях, дошлюбним інтимним стосункам, які досить часто провокувалися парубками (вчена так само наголошує на подвійних стандартах «чесності» з огляду на вимоги, які висувалися до дівчат) та їх життєвим наслідкам для дівчини, яка втрачала цноту до шлюбу. У роботі зазначається, що з моменту «покривання» життя дівчини змінювалося: будучи покриткою, вона вже не мала права ходити на вечорниці та вдягатися як дівчина, проте й не вважалася повноправною у стані жіноцтва, позаяк перейшла до нього «невдало» й «неправильно». Як доводить дослідниця, покритка в соціумі була загалом ізольованою та небажаною особою[88]. О. Кісь фактично вперше в українській етнології розглянула особу дівчини-покритки як предмет спеціального дослідження.

Попри досить ґрунтовну розробленість теми весільної обрядовості українців, одного з її найважливіших аспектів – обряду «комори» – науковці довгий час уникали або обмежувалися кількома загальними фразами. Цю традицію докладно аналізувала М. Гримич, яка у статті «Перша шлюбна ніч в українців» довела, що комплекс обрядових дій, який супроводжує обряд комори, є надзвичайно важливим у всій концепції весільного обряду українців, тому потребує подальшого детального аналізу та дослідження[89].

Окрім того, М. Гримич є науковим редактором та видавцем фундаментального колективного п’ятитомного наукового етнологічного видання «Народна культура українців: життєвий цикл людини», третій том якого був присвячений українському традиційному колективному жіночому культурному досвіду в трудовій/господарській діяльності, обрядовості, матеріальній культурі, фольклорі, звичаєвій сфері, правовому статусі тощо. Значну увагу в збірнику приділено й питанням жіночої тілесності та краси[90].

Побіжно або опосередковано, у контексті власних наукових зацікавлень, теми антропології жіночого тіла у своїх дослідженнях торкалися етнологи І. Несен, Н. Гаврилюк, Я. Тарас, М. Чучко, А. Забловський та ін.

Зокрема, етнологиня І. Несен на основі багаторічних експедиційних досліджень видала монографію про весільний ритуал на Центральному Поліссі[91]. У книжці, поміж іншого, знаходимо згадки про релікти дошлюбного розпізнання непорочності нареченої (обряд «діжа») та привселюдної перевірки дівчини на цноту (обряд «комора»).

Відома дослідниця родильної обрядовості Н. Гаврилюк дослідила міфологічні формули, які застосовували українці традиційного суспільства для позначення «утворення» дітей[92].

Львівський етнолог Я. Тарас в одній зі статей про зоління білизни та пов’язаного з ним посуду (жлукта), не оминув народні погляди на «жіночу» кров та причини, що, як вірили у народі, викликають порушення менструального циклу. Однією з головних жінки-інформаторки називали спільне прання «місячних» сорочок у тих самих ночвах[93].

М. Чучко, науковець із Чернівців, у одному з розділів своєї монографії, присвяченої соціорелігійному життю православного населення північних волостей Молдавської землі та австрійської Буковини, розглядає ставлення Церкви і мирян до позашлюбних сексуальних зв’язків і незаконнонароджених дітей[94].

Певну інформацію щодо вірувань та уявлень українців про зачаття дитини, часові заборони, пов’язані зі статевим актом, знаходимо у дисертаційній роботі А. Забловського[95].

Етнологам у розробці окресленої тематики можуть стати в пригоді й праці зі споріднених проблем. Зокрема, темі дітозгубництва присвячене монографічне дослідження відомого харківського історика В. Маслійчука, який на основі матеріалів з Лівобережної та Слобідської України XVIII століття спробував довести, що «потреба приховати блуд та уникнути осуду дуже часто виявлялася більш важливою, ніж цінність новонародженого життя»[96].

Цікавим у контексті нашої проблематики може бути один із розділів іншої монографії вченого, присвячений девіантній поведінці жіноцтва у 80–90-х роках XVIII століття. Робота написана на основі матеріалів Харківського намісництва[97].

Окремо необхідно виділити й публікації історика Катерини Дисої, що стосуються історії дослідження сексуальності та деяких її девіантних форм[98].

Наразі етнологи й історики у дослідженнях приділяють значну увагу правовому, майновому, сімейному статусу жінок у різні історико-хронологічні періоди, а також їхній ролі в історії та культурі України. Серед численних праць – роботи етнологів Ганни Горинь[99], Юрія Гошка[100], Романа Чмелика[101]. Серед істориків привертають увагу роботи Марти Богачевської-Хомяк, Олександра Кривошия[102], Оксани Маланчук-Рибак[103], Наталії Старченко[104], Олени Стяжкіної[105], Лариси Буряк[106], Тетяни Орлової[107], Ірини Петренко[108] та багатьох інших. Хоча об’єктом вивчення у згаданих працях не є жіноча тілесність, фізіологія та сексуальність, вони певним чином можуть стати у пригоді для історичного екскурсу або мати довідковий характер.

Певну інформацію про жіноче тіло можемо почерпнути і в українському фольклорі. Тут допоможуть роботи Михайла Красикова[109] та Миколи Лесюка[110]. Варто згадати й працю Миколи Сулими, який зібрав і впорядкував архівні матеріали XVII–XVIII століть, пов’язані із сімейними та статевими злочинами. Серед них – справи про позашлюбних дітей і дітовбивство[111]. Окремий інтерес становлять сороміцькі пісні у записах Зоріана Доленги-Ходаківського, Максима Максимовича, Тараса Шевченка, Івана Франка та ін., які були впорядковані та видані Миколою Сулимою[112].

Глибше зрозуміти жіночу тілесність і сексуальність допоможуть і твори класиків української літератури. У пригоді стане збірник «Тіло чи особистість?», упорядкований письменницею Людмилою Таран і мистецтвознавцем Ольгою Лагутенко. Упорядниці спробували реконструювати ставлення до жіночої сексуальності українських письменників і графіків кінця ХІХ – початку ХХ століття, простежити, як змінювалися трактування образу жінки в новелах – від Івана Нечуя-Левицького до Володимира Винниченка[113].

Поглянути на сучасне українське суспільство з тілесної точки зору, з усіма його чутливостями, афектами та потребами, а в такий спосіб простежити трансформації й інновації, що відбулися з уявленням про жіноче тіло протягом століть, допоможе ілюстрований збірник «Українське тіло», виданий після однойменної скандальної виставки, організованої Центром візуальної культури в галереї Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії 7 лютого 2012 року[114].

На жаль, огляд вітчизняних культурологічних наукових праць, у яких прямо чи опосередковано приділялася увага жіночому тілу, на цьому закінчується, що свідчить про дуже слабку розробленість окресленої проблематики у вітчизняній етнології. Саме цим і зумовлені мої намагання здійснити у пропонованому дослідженні внесок у наукову концепцію жіночого тіла в українській традиції. Певні здобутки у розробці зазначеної проблеми відображено у низці авторських розвідок, що з’явилися на сторінках наукових журналів та інших видань[115].

Чимало матеріалів, після доповнення і доопрацювання, увійшли до пропонованої монографії у її третьому перевиданні.

Як видно з історіографії, робіт з окресленої теми у вітчизняній етнології обмаль. Утім буде доречним скористатися здобутками зарубіжних колег, які мають дещо солідніші напрацювання з названої проблематики. Хоча їх праці прямо не стосуються українського етносу, в них міститься порівняльний матеріал щодо інших східних слов’ян, а також цікаві ідеї та концепції, які були використані тут при аналізі українського матеріалу.

Серед найґрунтовніших досліджень із жіночої проблематики в Російській Федерації, у різних аспектах її виявлення, – роботи московської дослідниці Наталії Пушкарьової. Поміж різноманітних гендерних питань вчена не оминула увагою жіночу сексуальність та тілесність[116]. У своїх працях дослідниця намагалася показати жінку, її внутрішню та зовнішню красу, а також суспільні стереотипи, які доводиться долати жінкам протягом багатьох століть.

Солідний науковий доробок з етносексології має відомий російський вчений Андрій Топорков. Зокрема, аналізуючи різні види замовлянь, особливу увагу він приділяє любовним замовлянням та замовлянням від імпотенції[117], а також символіці тіла у традиції замовлянь російського народу[118]. Окрім того, за редакцією дослідника вийшли два академічні збірники, присвячені феномену еросу в народній культурі[119]. На цих збірниках ми зупинимося детальніше.

Так, у збірнику «Секс и эротика в русской традиционной культуре» в рубриці «Женщина и ее мир» російська дослідниця Тетяна Агапкіна опублікувала докладну статтю «Славянские обряды и верования, касающиеся менструации». У ній авторка приділила увагу міфології місячних, яка існувала у східних слов’ян, проаналізувала народні вірування, перестороги, заборони тощо, пов’язані з «жіночою» кров’ю, а також класифікувала народні назви на означення місячних[120].

Ще одна стаття, присвячена особливостям фізіології жіночого організму, належить Тетяні Лістовій, яка торкнулася проблеми народних вірувань, пов’язаних із жінкою під час місячних та кров’ю післяродових очищень. Упереджене та марновірне ставлення до «жіночої» крові дослідниця пояснює острахом та наділенням її негативним потенціалом[121].

Також у згаданому збірнику варто звернути увагу на цікаву та змістовну статтю відомої московської дослідниці Світлани Толстої «Символика девственности в полесском свадебном обряде». Авторка аналізує весільний обряд на Поліссі та символіку дівочої цноти у структурі обрядовості. Зокрема, нею виокремлено рослинні, тваринні, природні символи, а також предметні та речові знаки[122].

Цікавими й оригінальними є напрацювання петербурзького вченого Дмитра Баранова, зосереджені на вивченні народної концепції зачаття дитини та ембріологічних уявлень у народній культурі росіян.[123]

У науковому доробку Олександра Гури особливе місце посідають публікації, присвячені народним поглядам слов’ян на статеве життя і світоглядні уявлення, пов’язані з цим[124]. У 2012 році побачила світ ґрунтовна монографія вченого «Брак и свадьба в славянской народной культуре», де, поміж іншого, докладно аналізуються й символічні коди шлюбної ночі[125].

Однією з важливих праць в окресленій проблематиці є монографія російської дослідниці Галини Кабакової «Антропология женского тела в славянской традиции», де показано всі життєві етапи соціалізації жінки і те, як вони позначаються на ритуалах сімейного циклу. Не обійшла вчена увагою й народні погляди на жіночу тілесність і фізіологію[126]. Важливо, що значна частина матеріалу зібрана на Українському Поліссі. Галина Кабакова, разом з Ф. Контом, є упорядницею збірки наукових статей, присвячених проблемі тілесності в російській культурі[127], а також автором низки статей на тему жіночої тілесності та сексуальності[128].

Ще одна цікава монографія – «Состав человеческий: человек в традиционных представлениях русских» належить Наталії Мазаловій; робота присвячена народній концепції людського тіла, його будови та життєдіяльності у традиції росіян. Особлива увага приділяється місцю людського тіла (насамперед жіночого) в картині світу[129].

У монографії російського етнографа Ізабелли Шангіної «Русские девушки» йдеться про життя сільських дівчат з часу дорослішання до перших років заміжжя. Особлива увага вченої сконцентрована на «неправильних» жіночих долях «старих дівок», матерів-покриток, дівчат, які втратили цноту до шлюбу. Дослідниця приділила увагу й «любам» – еротичним іграм та забавам молоді, а також традиції спільної ночівлі[130].

Згадаємо й книжку Євгена Мороза «Веселая Эрата: секс и любовь в мире русского Средневековья»[131], де автор аналізує тематичний першоджерельний матеріал: епітимійники, берестяні грамоти, графіті, фольклорні та літературні тексти тощо – з метою дослідити секс та еротику в повсякденному житті Київської Русі.

Заслуговує на увагу фундаментальна монографія білоруської вченої Татьяни Володіної, яка досліджує міфопоетичний образ людини у традиційному фольклорі білорусів[132]. Вчена не обійшла увагою й уявлення білорусів про жіночу тілесність та пов’язані з нею народні вірування і світоглядні уявлення[133].

Неможливо оминути увагою ґрунтовне дослідження «Історія тіла», написане французькими, британськими й американськими антропологами та істориками культури і перекладене російською[134]. Авторський колектив всебічно розглядає тілесні практики Європи – від Ренесансу до нашого часу. Поза сумнівом, це видання є цінним для порівняльного аналізу української культури та культури інших народів Європи.

Дослідження жіночого тіла і сексуальності віддавна становлять невід’ємну частину соціальної та культурної антропології у країнах Європи та Північної Америки. Найбільш потужний масив академічних праць із антропології жіночого тіла належить дослідникам американської та західноєвропейської феміністської антропології. Серед класичних робіт, перекладених багатьма мовами світу, – доробки Маргарет Мід[135], Сімони де Бовуар[136], Мішеля Фуко[137] тощо; серед сучасних – дослідження Лізи Блекмeн[138], Петріни Браун[139], Анни Клерк[140], Наомі Вульф[141] та ін.

Хоча до їхніх досліджень не залучений український матеріал і предметом дослідження не ставала українська жінка, у цих працях – теоретичному доробку світової філософської думки та феміністської антропології – існують концепції універсальності негативної настанови щодо жіночої фізіології, суспільного контролю над жіночим тілом і сексуальною поведінкою. Все це є надзвичайно важливим для розуміння прихованих механізмів підтримання гендерної нерівності в патріархальній культурі. До того ж залучення праць американських і європейських учених у перспективі дасть можливість окреслити органічний зв’язок українських традиційних уявлень щодо жіночої тілесності та сексуальності із загальноєвропейськими та світовими тенденціями.

Що стосується безпосередньо українського, а ширше – слов’янського матеріалу, то необхідно виокремити роботу американської дослідниці Єви Левін «Секс і суспільство у світі православних слов’ян». Дослідниця вперше у світовій науці звернулася до проблеми сексуальної культури православних слов’ян, розкривши її в досить широкому хронологічному діапазоні – вісім століть (900–1700). Прагнучи дослідити потаємний, прихований бік життя людей того періоду, вона намагалася показати, що у статевому житті вважалося нормою, а що – девіантною поведінкою та за допомогою яких засобів і механізмів забезпечувалося дотримання правил у тодішньому суспільстві. Зазначена монографія, що вперше вийшла у 1989 році, згодом була перекладена російською мовою та частково видана у Москві[142].

Цінними для нас є напрацювання Крістін Воробець, насамперед ті, що стосуються пореформеної української селянської громади[143]. Дослідження вченої направлені на пошуки причин жорсткого контролю жіночої сексуальності та відповіді, чому в багатьох культурах жінка і зло досить часто були тотожними й розцінювалися як джерело людських страждань, чому жінка сприймалася як мстива, маніпулятивна та злонравна істота.

Отже, підбиваючи загальні підсумки, зазначимо, що дуже довгий час окреслена тема фактично не привертала уваги вітчизняних етнологів, а в науковій літературі можна знайти хіба що кілька побіжних рядків, хоч якось пов’язаних із жіночою фізіологією, і такий напрям, як антропологія жіночого тіла (у його широкому, культурному значенні), тривалий час залишився зігнорованим та невивченим.

У роки незалежності України демократизація, зміна наукової парадигми, посилення дослідницької уваги до різних аспектів повсякденного життя сприяли тому, що українські етнологи та історики звернули увагу на маловивчені аспекти народної культури. Зокрема, з’являються публікації та розвідки, присвячені вивченню жіночої тілесності та фізіології в народній культурі, а дослідження зарубіжних колег, які мають дещо солідніші напрацювання в цій царині, стають важливим теоретико-методологічним інструментарієм і посилюють аналітичний вимір вітчизняних досліджень.

Сподіваюся, що пропонована праця прислужиться у вивченні такого важливого дослідницького напрямку, як антропологія людського тіла, а дослідження різноманітних аспектів людської тілесності (як жіночої, так і чоловічої) і пов’язаних із нею народних уявлень та практик дасть змогу дослідникам краще зрозуміти внутрішні механізми існування традиційної культури, світоглядні уявлення людей, що жили в минулі століття, їхні моральні та релігійні настанови. Ці знання, поза сумнівом, мають практичне застосування й неабияку актуальність сьогодні, бо серед широкого загалу досі популярне бачення давньої сільської культури як асексуальної. Це уявлення є патріархальним і, власне, нав’язує сучасним жінкам моделі поведінки й цінності, базовані на хибному баченні минувшини. Деконструювання цього неотрадиційного міфу допоможе вирішити низку гострих і важливих проблем, серед яких криза сім’ї, демографічний спад, заборона абортів, суспільна паніка щодо занепаду моралі тощо.

Отже, Шановний Читачу, щиро запрошую перейти до основного розділу книжки й наблизитися до розуміння механізмів, які регулювали і контролювали інтимне життя жінки позаминулого століття.