Читать книгу Травень - Роман Геннадійович Данько - Страница 2

Коли наступного дня прокинувся у ліжку своєї кімнати, відчуття було таке, наче збила вантажівка.

Коли пружини матрацу скрипнули, і я, весь «поламаний», механічною ходою робота, йшов до шафи за одягом, зайшла мама:

– Де тебе носило? Де вже встиг побитися? Що ж ти за людина така? Коли ж ти вгамуєшся?

Питань було багато. Та воно й не дивно. Намагаючись підпалити вогнем маминої неприязні люльку миру, спокійним голосом відповідав одразу на всі питання:

– Проводив спаринг.

– Спаринг? Що ж це за спаринг такий? Обличчя побите, одяг брудний. В мене ледь серце не зупинилося, коли зайшла до кімнати вранці. Після маминих слів «зайшла до кімнати вранці» зрозумів, що проспав уже півдня.

– Ну, такий от, спаринг.

– Я чекаю пояснень, Іване!

– Ма, давай я одягнуся, потім поїм, і, можливо, щось розкажу, добре?

Мама дивилася на мене з тугою і болем. Нічого не відповіла, вийшла з кімнати на кухню. Для мене це було більш болюче, аніж удари Валерки. Чув брязкотіння посуду, мама насипала в тарілки борщ. Я саме одягав штани. Дістав і білу чисту футболку з червоним смайликом на грудях. Цей смайлик намалювала Соломія, коли ми були на березі ставка.

Я лежав на траві і спостерігав: як вона сидить і малює навколишню природу, як ніжно мокає пензлик в пляшечки з фарбами, а потім, не менш ніжно, виводить потрібні лінії. Погода була чудовою, настрій відповідав погоді. Соломія розповідала про Леонардо Да Вінчі: про те, що він був архітектором, вивчав анатомію, винаходив зброю і спорядження для захоплення ворожих міст, був одним із основоположників принципів сучасної авіації, а вже потім художником.

Моє волосся колисав вітер. І я вперше за останні роки відчував себе дитиною. Кастети, ножі-метелики, зухвалі посмішки хуліганів зі вставними золотими коронками здавалися тепер сухою землею, яку зросив довгоочікуваний дощ. З цього мало щось вийти. Лежав і радів нашій розмові. Пропонував жартома полізти у воду і попроганяти гусей та здорового дядька, що, можливо, не вписувався у пейзаж картини, а вона сміялася і говорила, що поки дійде час до розфарбовування води, то дядько з гусьми позамерзають. Я ж казав, що коли здоровий дядько вийде на берег, то води значно поменшає і їй, Соломії, буде потрібно менше синьої фарби. Ми знову сміялися. Потім попрохав намалювати щось на футболці, на пам’ять, ось так і з’явився цей малюнок: два кружальця – очі, і дужка – посмішка.

Скільки теплих спогадів може принести одна тільки футболка. Я тримав її в руках біля шафи і пильно роздивлявся малюнок, принюхувався, фарба не вивітрила запах, і аж потім одягав. “Ми самі художники свого щастя,”– проносились в голові слова Соломії.

До кімнати зайшов семирічний братик:

– Болить? – запитав стурбованим голосом Богданчик.

– Болить, але якби не дав здачі – боліло б ще більше в середині, – я показав пальцем у груди.

– А чого в тебе так? – малий підходив ближче, роздивляючись мої побої. Я присів до нього, обійняв і сказав:

– Я закохався. Ходімо їсти, але спершу у ванну кімнату мити руки.

Зайшли до ванної. Відображення у дзеркалі могло налякати кого завгодно, тільки не мене. Мив обличчя малому, бо той протерши пуцями очі, вже збирався тікати, потім вмився сам і пішов на кухню. Сідав на табуретку біля вікна до столу і дивився на вулицю, там був чудовий літній день, вже 11:24, а я все ще куняв. На столі стояла миска з борщем. Починав сьорбати смачну страву. На голодний шлунок все здавалося просто казково-смачним. Тіло говорило бурчанням шлунку : “Дякую!”

Блакитне небо за вікном нагадувало очі Соломії, і безкрає море, на якому ніколи не був, але мріяв, що колись босоніж пройдуся по гарячому піску берега, мружачись від пронизуючих очі сонячних променів на його плесі.

– Ти розповіси, що з тобою сталося? – знову бралася за допит мама, – скільки ти ще будеш приходити битий?

Було шкода маму. “І чим думав?” – це вже не вперше мене так приносить лиха година. Мама сиділа за столом, мовчки дивилася на своїх синів. Але це вперше з такої причини, причини моєї закоханості.

– Так вийшло, – продовжував сьорбати борщ, концентруючи на ньому свій погляд.

– Ти говорив це минулого разу.

– Хлопець не добре себе повів. Довелося провчити.

– Я бачу, як ти його провчив. Хочеш щоб тебе посадили?

Хутко доїв борщ, не прирікаючись, підвівся, помив тарілку, пішов до своєї кімнати. Дістав з шафи сіру чисту кофтину з капюшоном, схопив пару книжок, закинув їх у рюкзак і пішов одягати кеди.

– Так, стій, я чекаю пояснення! – командним тоном намагалася затримати мене мама, та я вже був за дверима, і мене вже ніщо не могло зупинити.

– Тобі про все розповість сусідка, впевнений вона все бачила, – лунав мій голос з-за дверей, борщ добре змазав шестерні і тому ноги вже хутко несли по сходах тіло. Накинувши на голову капюшон, вибіг з під’їзду і пішов вулицею, освітленою Сонцем. Насправді було дуже боляче за маму, вона ж не винна, що у мене тут такі справи.

Крокував асфальтованою дорогою, ховаючи руки в кишенях. Згадував події минулого вечора. Спогади причин і наслідків перемішувалися у голові окремими кластерами і збивалися у каламбур, в «салат Олів’є». Шия, лікті, ребра, обличчя – все боліло, тому йшов сутулий, немов сорокап’ятирічний п’яниця. Витягав з гармидеру думок спогади мого з нею перебування, немов тендітні фігурки нецке, ніжно тримаючи пальцями, роздивлявся кожну окремо і клав на місце, потім діставав ще і ще, доки якась машина, що проїздила мимо, не зруйнувала думки гучним сигналом. Я хутчіш відскочив на узбіччя і крокував далі. Минаючи рідні оку пейзажі, вперше не пізнавав себе на їх тлі. Подумки осміхався сам до себе, міркуючи над змінами, що так різко сталися в житті.

«А що ж тепер скаже вона, коли дізнається? Що подумає?

Добре, що вчорашнє скінчилося.»