Читать книгу Травень - Роман Геннадійович Данько - Страница 3

Моє дитинство – зовсім невесела пора. Батько покинув нас, грюкнувши дверима квартири. Я залишився з вагітною мамою. Потім з’явився Богданчик. Мама працювала в дві зміни на заводі, бабуся няньчила малого, а я блукав цими вулицями і шукав собі заняття. Я так радів, що батько вже не б‘є мене та матір, що був готовий ходити в старих кросах усю вічність. Ігри у війну відійшли у минуле, футбол чомусь не приваблював нас. Ми були закодованими дітьми реклами і пропаганди, яка насаджувалася роками. Все частіше з’являлися вечорами біля місцевих барів. З’явилася компанія, з якою проводив вільний час. Ми пили пиво та горілку, аж доки хтось не починав видавати вісімки поміж столами, тоді всі дружно реготали з нещасного. Здавалося, що це класно сидіти в віці чотирнадцяти років за столиком такого закладу. Поряд рікою лилися спиртні напої, тут і там мелькали п’яні обличчя, всі говорили матом в тумані тютюнового диму, і я також. На колінах старшокласників терлися дівчата, і ми роззявивши рота, дивилися на них. Наші розмови зводилися до марних балачок ні про що. З часом це починало набридати і пригнічувати. Та я не шукав ніякого виходу. Серед присутніх часто обиралася жертва, яку кожен привселюдно намагався принизити колючим словом. Такі приниження заздалегідь рано чи пізно закінчувалися побиттям нещасного. Сильніші завжди самостверджувалися за рахунок слабших. Так ми розважалися і це нагадувало збіговисько гієн. Здавалося, що так мусить бути. Мені було чотирнадцять, а я вже курив пив і крав. Жив безбожним життям. Ніхто не показував іншої дороги, а цю я обрав сам, або віддався стадним інстиктам. До слів бабусі і мами був глухий, бо думав, що вони не розуміють мене.

Одного разу до бару зайшов Семен, на прізвисько Бритий, з двома друзями. Я, немов колода, підпирав барну стійку. Він підійшов і сказав: «Бидло, ходімо на вулицю!» Бувши добряче на підпитку, я швидко протверезів, страх залив ноги свинцем і я не міг поворухнутися. «Тобі кажу, ходімо на вулицю!» – гаркнув він і пішов на «вихід».

Я поставив пляшку з пивом і подивився на своїх приятелів. Вони подивилися, немов курчата при вигляді коршака. Ніхто не хотів потрапити під колію експреса «Кулак Бритоголового – Підлога». В моєму п’яному мозку жевріла, мов вуглинка, надія, що все буде гаразд. «Боягузи кляті», – прошепотів я адресуючи слова своїй давнішній компанії і йшов на вулицю. Там – чекали на мене. «Я камікадзе – промайнула думка».

– Ну, що, будеш виставлятися? – крізь зуби цідив Бритий.

– За що? – Говорив, наче не розуміючи.

– Не включай дурника! Ти вже давно зависаєш тут, а ще не пригощав хлопців. Хочеш тут тертися – маєш розщедритися.

– В мене немає грошей, хлопці!

Кулак вже летів, мов комета в орбіту моєї щоки. Удар легко вибив з рівноваги, і я гепнувся просто на запльовану бруківку. Ворог не угомонився і взявши за барки продовжував мене товкти. Я намагався закривати обличчя руками, удари градом сипалися, і я нічого не міг вдіяти. Приятелі Бритого гиготіли, а мої спроби виборсатися, викликали у них нові вибухи конячого сміху. Товариші кинули мене напризволяще, немов собаку під мостом в мішку, коли та набридає. Ніхто не вийшов подивитися, що тут коїться, ніхто не спробував завадити розправі, це шокувало мене. Коли вже починав непритомніти, коли все обличчя було заюшене в кров і я не відчував болю – хтось одним махом скинув з мене Бритого, мов кота зі столу і той упав на бруківку поряд зі мною, приятелі Семена стояли мов укопані й нічого не могли вдіяти.

Моїм рятівником був Данило, але ми не були тоді ще знайомі. Я лежав обіпершись спиною об стіну забігайлівки, і стікав кров’ю. Він допоміг підвестися і повів мене, мов бабуся гарбуза з городу, обхопивши однією рукою.