Читать книгу Коли прокидається сила - Роман Росіцький - Страница 3

Дядько Гонафо приходив зранку i йшов пiзно увечерi.

Добрi сусiди, забувши про роботу, цiлими днями спостерiгали за Беренiчиним будинком i просто худнули на очах вiд титанiчних потуг розгадати таємницю металевого брязкоту. Версiя про пекельну кузню вiдпала у перший же день, бо як панi Штумбах не принюхувалася, але запаху сiрки вловити не могла. Та й вечорами у вiкнах Беренiчиного дому горiло спокiйне свiтло кiлькох свiчок, а не палахкотiв пекельний горн. Буйної фантазiї, що завжди виручала їх у подiбних випадках, цього разу добрим сусiдам забракло. I хоча питання зависло у повiтрi, нiхто не сумнiвався, що Беренiчині заняття, може, й не аморальнi, але що непристойнi, то вже точно.

Та дiвчину проблеми сусiдiв цiкавили мало. Вона старанно засвоювала науку дядька Гонафо, змiнивши спiдницю на штани. Слід сказати, що така метаморфоза неабияк обурила оточуючих і дала гарну поживу для нових пліток і пересудів.

Так тривало бiльше мiсяця. I ось настав день, коли дядько Гонафо сказав Береніці:

– Дiвчино, ти чародiйка. Я вiдкрив тобi усi свої секрети i бiльше нiчому новому тебе навчити не зумію. Тож відтепер ми можемо лише битися нарівних.

– Це жарт?

– Я дуже втомився, щоб жартувати.

– Не вiрю. Ти стрибав, як навiжений заєць. – Беренiчинi очi свiтилися щастям.

– Iдрiге може виявитися набагато молодшим за мене. От я й старався, – пояснив дядько Гонафо. – Але, на жаль, бiй з тим паскудником буде не тiльки змаганням у спритностi. Для перемоги тобi знадобиться щось бiльше.

– Ти можеш говорити яснiше?

– Не гарячкуй. Тобi в першу чергу потрiбна мiцна вiра у себе, а ще – вiра у пiдтримку вищих сил. Я знаю, що для більшості якісь там вищі сили – то пустий звук, але що нам iншi?

– Якщо чесно, то я й сама iнколи сумнiваюся. Справедливість зневажена, а зло у нашому свiтi почувається дуже затишно.

– Тiльки на перший погляд. Ми обурюємося несправедливiстю, забуваючи, що з позицiї простої людини неможливо осягнути надземне. Явища закономiрнi видаються нам випадковими, хоча випадковостей практично не буває.

– Ти хочеш мене переконати, що навiть цей бiй з Iдрiге – теж закономiрнiсть?

– Аякже. Сила, яка у тобi народжується, вимагає дiї. І сила росте, коли змагається з іншою силою.

– Або слабне, коли натикаєшся на когось сильнішого за тебе, – зітхнула Береніка.

– Не драматизуй. Баланс енергій у нашому світі витримується справно. Це лихі люди мають зітхати, бо темна сторона завжди у програші.

– Мені б твою упевненість.

– Дарую, – усміхнувся астролог. – Забалакався я тут із тобою, а менi ще ж треба панi Штумбах показатися.

– Не дуже поспiшай, вона до пiвночi на воротах чатує.

– А потiм?

– Не знаю. Може, спить, а, може, на мiтлi гасає, – усмiхнулася Беренiка.

– Це ж тодi яка їй мiтла потрiбна, – щиро перейнявся проблемами сусiдської вiдьми дядько Гонафо. – А тобi я радив би гарненько виспатися.

– Встигну ще.

– Як знаєш. I все-таки добранiч.

Залишившись сама, Беренiка пiдiйшла до вiдчиненого вiкна, залiзла на пiдвiконня i задивилась на темнiюче небо. Надворі стояла неймовірна тиша. Сірі хмари, не потривожені вітром, заснули. Крізь їх нещільне покривало пробивалися подекуди іскорки найяскравіших зірок. Східний край неба світився теплим світлом – то місяць готувався до нічного чергування. У такі хвилини, як ця, зникають страхи, розчиняючись у безбережному океані тиші, і тоді здається, що можна почути все на світі.

Та несподівано спокій, навіяний картиною тихої ночі, кудись пропав. Береніка раптом вiдчула тривогу. Хвиля мурашок, що прокотилася по спині, вказувала на присутність сторонньої сили. Дівчині здалося, що у кiмнатi з’явився хтось чужий. Вона рвучко обернулась i зацiпенiла вiд несподiванки, побачивши перед собою середнього зросту жiнку з недобрим поглядом. «Меллiнта!» – промайнула свiдомiстю сполохана думка, хоча Беренiка нiколи ранiше не бачила злої чарiвницi.

– Як приємно, що тебе впiзнають, – задоволено примружилася несподiвана гостя. – Люди кажуть, що ти береш уроки фехтування. I як нашi успiхи?

– Звiдки менi знати про вашi? – Беренiкою аж трусило вiд нервового збудження, але фраза прозвучала цiлком прородньо.

– Панi Штумбах таки була права – ти страшенно неввiчлива…

– Я давно здогадувалася, що вона вiдьма. Ви, певно, на шабашi разом лiтаєте? – перебила Беренiка свою спiврозмовницю, вiдчуваючи незвичне пiднесення. – Ну-ну, то якого дiдька ви приперлися до мене у таку пiзню годину? I де, до речi, ваша мiтла?

– Я прийшла сказати, що тобi не допоможе нi твiй божевiльний звiздар, анi той шматок металу, яким ти вчилася розмахувати цiлий мiсяць. – Меллiнта намагалася приховати своє роздратування, але це їй погано вдавалося.

– Психологiчна обробка перед боєм – ознака невпевненостi у власних силах. – Беренiка остаточно заспокоїлася i тепер могла мiркувати тверезо.

– Менi тебе шкода, – скривила Меллiнта рота у презирливiй усмiшцi. – Ідрiге зачарує тебе своєю красою, i ти забудеш про все на свiтi.

– Невже ж у мене й краплини розуму не лишиться пiсля зустрiчi з вашим красенем?

– Ти даремно iронiзуєш. Жiноча душа – то суцiльнi емоцiї, впоратися з якими iнодi так важко… А де, до речi, твiй хвалений меч? Покажеш?

– З радiстю! – Беренiка рвучко зiстрибнула з пiдвiконня i, не дуже чемно штовхнувши непрохану гостю, схопила меча, який лежав під покривалом.

Лезо несподiвано зблиснуло у темряві блакитним сяйвом. Беренiка в ту ж мить вiдчула легеньке посiпування, пiсля якого тiлом розлилася приємна хвиля бадьоростi. Вiд вигляду меча Меллiнта закам’янiла. Таємнича сила немов скувала її, не даючи поворухнутися. Беренiка зачудовано спостерiгала, як зла чарiвниця корчиться вiд болю, намагаючись дотягнутися до медальйона, що висiв у неї на шиї. Коли ж це їй нарештi вдалося, вона зірвала з себе прикрасу, набувши врешті здатності рухатися вільно.

– Не радiй передчасно. Тобi ще рано святкувати перемогу, – прошипiла Меллiнта i зникла.

Беренiку зустріч зі злою чарівницею не дуже налякала. Якби нічна гостя хотіла заподіяти їй шкоду, то зробила б це, не вагаючись. Але Гермінин меч перешкодив цьому. Тож дядько Гонафо казав правду – злі сили завжди у гіршому становищі. Медальйон лежав на підлозі і світився у темряві. Береніка розуміла, що мiж вiдьминою прикрасою i Гермiниним мечем iснував таємничий зв’язок. От тiльки який?

Дiвчина запалила свiчку, щоб краще роздивитися медальйон. У мерехтливому сяйвi срiблястий метал здавався живим. Прикраса була виконана у формi ромбика з зображенням атакуючого скорпiона на лицьовiй сторонi. Та чи то майстер був недбалий, чи то метал уже стерся від довгого носіння, бо зображення здавалося розмитим.

Кiлька хвилин Беренiка мучилася з ланцюжком, намагаючись з’єднати розiрванi ланки. Нарештi їй це вдалося i вона повiсила медальйон собi на шию. Метал був холодним, але вiд дотику до тiла швидко нагрiвся, i Беренiка заснула.

Нiч мандрувала на захiд. Її чималий почет затримався ненадовго, але безжалiсний свiтанок нетерпляче пiдганяв слуг ночi, готуючи небо до зустрiчi осiннього сонця.

На свiтанку Беренiка вiдразу ж пiшла до дядька Гонафо, забувши навiть вмитися, чого з нею нiколи ранiше не траплялося.

Астролог тiльки-тiльки вкладався спати пiсля нiчних спостережень, а тому на розмову не дуже-то був настроєний, проте, коли почув про Меллiнтин вiзит, спати перехотів.

– Ти взяла її медальйон?! – вжахнувся дядько Гонафо. – Скiльки разiв тобi казати: не можна торкатись речей поганих людей!

– Нiчого я не брала. Вона сама лишила, – спробувала виправдатися Беренiка, але це не справило на астролога жодного враження.

– Тим бiльше не можна було брати! А може, та вiдьма навмисно його лишила?.. Ти, до речi, як почуваєшся? Голова не болить?

– Нi, а що?

– А те, що вночi ти могла померти!

– Це ж чому?

– Тому, що на речах злих чарiвникiв лишається невидима отрута. Але тобi, бачу, вона не зашкодила. – Астролог трохи заспокоївся. – Жінки – найнепередбачуваніші істоти у Всесвіті. От поясни мені, для чого тобi знадобився вiдьомський медальйон?

– Не знаю. Вiн гарний, – знайшла Беренiка аргумент, який чоловiчою логiкою не сприймався. – Ого! Ти тільки поглянь, ще вчора тут був скорпiон, а сьогоднi – метелик! – зрадiла дiвчина, показуючи прикрасу дядьковi Гонафо.

– А тобi той скорпiон часом не примарився? – недовiрливо перепитав астролог.

– Ага, i Меллiнта приснилася.

– Взагалi-то усе можна пояснити, – пiсля недовгих роздумiв сказав дядько Гонафо. – Вiд твого тепла огидний скорпiон перетворився на метелика… Я, до речi, дещо про Меллiнту дiзнався. Вона, виявляється, була ранiше доброю чарiвницею. Не вiриш? Таке iнколи трапляється. Меллiнта зневiрилася, бо творити добро – справа невдячна. Медальйон – знак приналежностi до чарiвницького цеху. Роблять їх з мiсячного срiбла. Тепер вiн у тебе. I це, гадаю, справедливо.

– Невже медальйони iснують лише для того, щоб iншi могли дiзнатися про рiд занять їхнiх власникiв?

– Нi, звичайно ж. Справа в тому, що чарiвна сила дуже примхлива. Медальйон її акумулює i зберiгає. Тому вiднинi i ти стала чарiвницею – твоя внутрiшня сила витравила скорпiона.

– Дядьку Гонафо, ти все не свiтi знаєш. Поясни менi, чому та вiдьма причепилася саме до мене. У Дарбурзi що, людей бiльше нема?

– Ти знову за своє? Зрозумій одне, що у Дарбурзі просто нема людей, рiвних Меллiнтi за силою.

– Не смiши мене. Яка з мене чарiвниця?

– Магiя – лише один з багатьох способiв пiдкорення цiєї таємничої сили. До того ж, спосiб не дуже безпечний i не завжди надiйний.

– І скільки ж їх?

– Окрiм магії ще два основних: пасивного очищення i активного очищення. Перший передбачає абсолютну байдужiсть до життя, тому для тебе не годиться, а другий спонукає до активних пошукiв добра…

– Що у свою чергу призводить до зiткнення зi злом. Правильно я зрозумiла? – спитала Беренiка.

– Правильнiше не буває, – пiдтвердив астролог.

– А що за тип той Iдрiге?

– Не можу сказати точно. I м’я нiбито знайоме. Рокiв із десять тому якийсь Iдрiге Ендур командував гарнiзоном Дарбурга. Але вiн давно помер. Подейкують, що вiд надмiрної любовi до мiцних напоїв.

– Стривай! – несподiвана думка нiби струмом пронизала Беренiку. – Менi що, доведеться вбити того бовдура?

– Вбити не вбити, але поранити доведеться. Це при умовi, що Iдрiге не чарiвник. Чарiвникiв убивати не обов’язково, їх треба тiльки перемогти.

– Може, i панi Штумбах колись чаклувала? – повеселiшала Беренiка, зрозумiвши, що нiкого вбивати не доведеться. – От ти кажеш, нiбито я не слабша за Меллiнту, але щось менi тривожно пiсля зустрiчi з нею.

– Переживеш. Тривога триматиме тебе в тонусi, – пожартував дядько Гонафо. – I взагалi, твiй гороскоп на цей мiсяць обiцяє допомогу якоїсь невiдомої сили, тому спи спокiйно. Головне, щоб перед сном думки хорошi були.

– I що тодi?

– Побачиш пророчий сон.

– Щось я не дуже в це вiрю.

– Можеш не вiрити, але, здається, я тебе ще нiколи не дурив.

– Ти образився?

– З якого б то дива?

– Ну, що я така скептичка.

– Ґрунтом для скептицизму є юнацьке нахабство. З часом воно або перероджується в пиху, або зникає зовсiм. Сподiваюся, що у тебе зникне. А ображатися, до твого вiдома, я розучився рокiв зо двадцять тому. Образа – почуття дурне. На нього, крiм самого ображеного, нiхто не звертає уваги. А ще воно погано вiдбивається на здоров’ї i самопочуттi.

– А я ще не розучилася ображатися, – зiтхнула Беренiка, хоча особливого смутку Гонафо не зауважив.

– То ти iдеш спати чи нi? – нагадав Гонафо дiвчинi.

– Зазвичай я сплю вночi.

– Забалакала мене зовсiм. – Астролог смачно позiхнув. – Iди додому i тренуйся. Ти маєш бути в формi.

– А ти хiба не прийдеш?

– Пiсля обiду, не ранiше. Я спати хочу жахливо…

Беренiка пiшла додому i до обiду займалася господарством – тренуватися самiй було нецiкаво. Проте дядько Гонафо того дня так i не з’явився, мирно проспавши до самого вечора.

Марно прочекавши астролога до шостої години вечора, Беренiка вирiшила перед сном прогулятися лісом, сподiваючись досягти блаженного стану умиротворення, після якого завжди настає здоровий і міцний сон. Але сталося навпаки: осiннiй лiс тiльки додав свiжих сил, i Беренiка не могла склепити повiк аж до пiвночi. Їй так хотiлося якнайскорiше побачити обiцяний дядьком Гонафо пророчий сон, але незрозумiле радiсне хвилювання легко вiдбивало напади м’яколапих духiв сну. Дiвчина лежала пiд теплою ковдрою, дивлячись у вiдкрите вiкно i прислухаючись до звукiв у саду. Осiнь цього року видалася теплою i лагiдною, бо хоча вже закiнчувався жовтень, та на вранiшнiх травах ще не бiлiли заснулi роси i листя не поспiшало опадати з гiлок, лишаючись подекуди ще й зеленим. Нiч свiтилася мiрiадами зiрок. Вiд зоряного сяйва небо здавалося матово-сiрим.

Раптом зорянi промiнчики пропалили стiни будинку, хмари потемнiли, видовжилися i перетворилися на сосни i ялини. Беренiка знову опинилася в лiсi, але уже не йшла, а летiла над пiскуватою дорогою. Вона бачила лiс наскрiзь, помiчала кожну гiлочку i кожну травинку, хоча навколишня темрява здавалася непроникною. Далеко попереду свiтилися вiкна самотньої хатини, до якої вела крiзь хащi ледь помiтна стежка. Заростi папоротнику ховали її вiд стороннiх очей. I стояв на сторожi вiковий дуб-велетень.

Беренiка летiла до хатини, знаючи, що має зустрiтися з кимось. Та раптом темрява попереду згустилася, набуваючи обрисiв гидкого зубатого чудовиська. Дiвчина вiдчула, як усерединi неї нiби щось урвалось, i холодна хвиля мурашок прокотилася тiлом. Страху не було, а тiльки огида, безмежна, майже iстерична. I цю огиду потрiбно було перебороти, бо вона гасила свiтло у вiкнi далекої хатини. Береніка вдарила – і потвора зникла…