Читать книгу Через перевал - Роман Іваничук - Страница 3

…Вересень огорнув Атени духотою, безмежне місто, схоже на кар’єри з велетенськими кубами брил, розпеченими спекою до білоти, безладно збігало з гірських схилів і тлумилось у низовині; будинки наповзали один на одного, кваплячись допасти до свіжості Пірейського порту, захаращеного щоглами кораблів, крізь які виднілася яскрава блакить Егейського моря, то тут то там позначеного окрайцями вапнисто-білих островів. У центрі міста вивищувався Акрополь, увінчаний величною колонадою Парфенону, а на зовсім непоштивій віддалі від житла Атени-Паллади, внизу, кипів брудний, пітний і крикливий атенський ринок – місто задихалося від жаріні й смогу, тільки на його околиці, на гірській межі, підвелася до самої слави небес гора Лікабет з храмом Святого Юрія на вершині й модерним готелем на призьбі південного схилу – тут було прохолодно, з гір струменіли потоки повітря, що пахли льодом, й зупиняли вони в підніжжі, зарослому диким помаранчевим гаєм, нестерпну спеку.

До готелю «Лікабет» з’їжджалися з країн балтійсько-чорноморського ареалу письменники; на них чекав у Піреї теплохід «Ренесанс», який за два-три дні мав вирушити до Одеси, щоб звідти повернутися назад – через румунську Констанцу, болгарську Варну, турецькі Стамбул та Ізмір, а потім знову перетяти Егейське море, добратися до Дельф і там урочисто прийняти «Дельфійську декларацію порозуміння».

Круїз, присвячений початкові Третього тисячоліття, мав ознаменувати порозуміння між європейською творчою елітою, примирення між письменницькими поколіннями, сповідниками різних ідеологій та представниками великих націй і національних меншин: незважаючи на певну ідеалізацію задуму, круїз все ж був цікавий і заманливий – особливо для літераторів, ще донедавна скованих імперськими путами й раптом – вивільнених.

Майстрові Северину спочатку й не вірилося, що вперше за всі світові подорожі, які він звершив у своєму житті, ніхто ним не опікується, не дихає в потилицю, не підслуховує й не погрожує – не знана досі воля щемно діткнулася свідомості й солодко огорнула душу.

Й може, через цей ще не звіданий стан моральної свободи Северин несподівано для себе самого гейби відчужився від своїх колеґ, з якими завжди перебував у товариських стосунках, – начебто враз дала про себе знати не відчутна досі вікова межа, а може, не так вікова, як світоглядна – Майстер раптом втямив, що він зовсім не знає ні естетичних, ні політичних переконань молодших товаришів: про таке ніколи не було між ними мови, про таке й не прийнято було говорити, щоб хтось бува не запідозрив у тобі вивідувача. І ось упали фальшиві маски, розшнурувалися гамівні сорочки обережності й страху, й люди постали наче голі, не захищені таємницями; їх треба було наново пізнавати й звикати до справжньої відвертості з ними, ініціювати нові стосунки, водночас розкривати себе самого, й це давалося Северинові дуже важко.

А тому він і не намагався знову зближуватися з колеґами: мешкав у окремому номері, на сніданки й вечері приходив до «шведського» столу сам, займаючи у кутку місце, нікуди разом з гурмою цікавих до всього молодиків не ходив – усі дні перед початком круїзу Северин залишався наодинці з собою. Щодня спинався на вершину Лікабету до храму Святого Юрія й дивився звідти на Вічне місто, наївно зіставляючи нові враження з почерпнутими раніше з книг… Десь там, із глибини гір, визирає божественний Олімп – звичайнісінька гора, не надто й висока, й це розчаровувало призвичаєного до леґенд любомудра, і Парнас, над яким колись літали на пегасах чарівниці-музи, просто таки пригноблював своїм буденним виглядом, навіть Парфенон здавався тепер звичайною храмовою будівлею, – і тільки гора Лікабет, що вивищувалась над мегаполісом, була насправді святково величною, й Северин, стоячи на вершині біля Святоюрського храму, відчував себе мізерним, вельми самотнім, і в душі парнасця зроджувалися глузи над своєю колись вигаданою винятковістю.

У ці дні до Майстра вперше діткнулася байдужість молодих колеґ: ніхто не запитував, чому він тиняється сам, як неприкаяний, поети не запрошували його до гурту, коли вечорами збиралися на бімбер у якомусь номері, і їхній галас лунав на весь готель; десь там незнайомі знайомилися, запивали дружбу, а Северин навіть не смів заглянути до них – лише молодий філософ Тарас, найближчий приятель, спитав якось його, чи бува не захворів, проте не надто настирливо допитувався, й це ще більше пригнітило Северина, якому все ж хотілося порозмовляти з товаришем…

Тарас залишив його самого, й Майстер боляче відчув, як віддаляється він від колишньої компанії в минуле, за незриму межу, звідки вийти в нинішній день буде щодалі важче, а може, він давно вже перебував за тією межею – в своєму світі.

У цю хвилину Северин достеменно втямив, що давно-таки існує в іншому суспільному вимірі й ніколи з нього не виходив, а його постійна присутність серед молодих – то лише намагання відтворити свою власну молодість, продовжити її. А тієї молодості давно вже немає: спосіб його мислення позначений тугим життєвим досвідом і виробленою впродовж життя власною традицією – він почував себе тепер приблизно так, як перезріла дівка, яка в церкві не може пристати до жодного гурту, бо серед зелепужних дівчат стояти їй уже негоже, а серед молодиць – не має права; між однолітками Майстер не зумів знайти приятелів – вони не розуміли його, примиреного з віком, чужого до нових віянь як у мистецтві, так і в повсякденних стосунках. Все ж Северин ловив новий світ, який утікав від нього, він чіплявся за його поли, щоб пізнати й зрозуміти – нині ж утямив, що зробити йому цього, певне, не вдасться: серед молодих виглядає смішно, мов той стариган, який, забувши про свої літа, залицяється до молодої панянки, – з цих причин проколювалася в Севериновій душі глуха нехіть до середовища, де все ще перебував, а водночас Майстер картав себе за відчуження від реальності, бо ж усвідомлював, що воно веде в небуття.

Зайшов до «шведської» їдальні повечеряти, і треба ж було, щоб у цю хвилину його розчарувань і депресії вкотився до зали земляк Теодор, товстий, немов угодований кабанчик, бевзь із заплилими ласими очима; він никав біля заставлених наїдками столиків, принюхувався й вимацував пальцями найапетитніші курячі ніжки, пундики, цукати, накладав їх на тацю, та, видно, йому було все ще того всього мало.

Северин споглядав його з обридженням: він терпіти не міг цього літературного нувориша, який вправлявся у всіх жанрах: писав віршики, новелетки, публіцистику й одно-актівки, присвячував свої творіння найактуальнішим проблемам часу, завжди догоджав сильним світу цього, за що отримував від усіх влад посади, премії та звання; без нього не обходилася жодна конференція, презентація, іменини, похорон, ювілей; за совдепії був членом обкому партії, а нині – депутатом обласної ради; на зібраннях водно брав слово й щоразу говорив одне і те саме, відповідно моделюючи свій виступ до заданої теми, а вилущити з його промов хоча б єдину цікаву думку ніхто не зумів би; мав Теодор напохваті латинську приказку, вірш або афоризм, які часто вставляв у бесіду не до речі; виступаючи, він весь час дякував представникам влади за їхнє чуйне ставлення до письменників, не забуваючи при тому кинути каменем у колишніх керівників, які нашкодити йому вже не могли; Теодор героїчно брав на себе місію ініціатора культурних заходів, але аж тоді, коли ті заходи були вже кимось підготовані, – запрошено Теодора теж на «Зустріч між трьома морями», і тут він, як виявилось, не пас задніх – ось же притьмом дізнався про те, чого Северин ще не знав: уздрівши Майстра, який сидів за столиком у кутку їдальні, підбіг, поставив перед Северином вивершену тацю й патетично задекламував:

«He знаю так добре латини, як ти, – нетерпляче перебив Северин Теодорову орацію. – Що ти хотів мені сказати?»

«Вечеряємо в “Таверні під Акрополем!” Усі вже виходять, я доганяю, а Тарас чекає на вас у номері… Кваптеся, пане Майстре, не наїдайтеся: запрошують поляки і скандинави!»

«Ну а тобі, звичайно, не зашкодить злегка перекусити перед бенкетом», – Северин показав на тацю.

«Це ж на дорогу, завтра вирушаємо… Дорога, дорога нас в дальніє далі зовйот! Чей аж три моря проскородимо, і хто знає, як там буде з харчами…»

«Ти завжди був завбачливий».

Й Северин щиро засміявся, дивлячись на запопадливого бельбаса. «А певне, й такі на світі потрібні, – подумав, – тим більше – в літературі. Сказав же Франко, що література – не парк, а ліс, в якому живе всіляка рослинність: від кедрів, дубів, ясенів аж до неїстівних грибів і навіть порхавок…»

Майстер відчув, як до нього повертається добрий настрій. У передчутті спілкування з цікавим товариством він почав вивільнятися з тенет відчуження й самотності; цієї миті навіть Теодор став для нього майже приємним – чей приніс добру вість. Бельбас зник з їдальні разом з тацею, мовби його тут і не було; Северин підвівся й поквапився в Тарасів номер.

Атени – місто заплутане: з Лікабету до Акрополя, здавалось, рукою подати, а от коли Северин з Тарасом зійшли вниз і не стало видно колонади Парфенону, вчепився їх блуд: вузькі й криві вулички то вперед провадили, то назад завертали, а крамниці вздовж них – усі однакові, й панувало повсюдно несусвітне сум’яття, хоча вже й западало надвечір’я; зустрічні перехожі англійської мови не розуміли, й допитатися до «Таверни під Акрополем» було важко, то пішли приятелі навмання, поки не допали до жовтих стін Святої гори, й аж там побачили довге, схоже на сільську стодолу приміщення з тьмаво освітленими віконцями й рядом прочинених дверей, з яких тягло розпареним запахом вина та спецій. З таверни долинав приглушений гамір.

Поки Северин з Тарасом добиралися, бенкет у таверні вже розпочався: товариство було збуджене, всі говорили нараз, вино розливалося в пугарі і по дубових столах, піраміди імбирних і цинамонових коржиків швидко танули на полумисках, проте гостей більше цікавили напої, яких тут було вдосталь: кельнери ставили на столи все нові й нові обплетені лозою бутлі, письменницький люд забавлявся, сиґаретний дим плив попід стелею й струменів крізь вікна. Тарас з Северином знайшли своїх хлопців, які стояли колом у глибині зали і, як завше, завзято дискутували.

Саме в цей момент їх атакувала молода особа з екстраваґантною зовнішністю: зодягнута була в ситцеву сукенку, застібнуту тільки на середній ґудзик, нижня розпорка сягала рожевих з білою коронкою трусиків, а крізь декольте випорскували не захищені бюстґальтером груди; вона з повним пугарем вина кружляла довкола гурту українців, намагаючись протиснутися всередину кола, і, відгортаючи з чола спітніле руде волосся, перекрикувала дискутантів:

«Nazywam się Elita Pre, jestem pisarką erotyczną, і niech sobie panowie ukraińce na karb to wezmą: ja nie dopuszczę, žeby my się jeszcze raz klócili…»[2]

Дівчина вимацувала очима для себе жертву й, помітивши нарешті Корнила – критика-культуриста з біцепсами, немов м’ячі, протиснулася до нього, припала йому до грудей і заговорила хрипко й пристрасно:

«Chcesz mie pan? Żadnych problemów, chоć i tutaj!»[3]

Поміж скандинавами, які трималися осторонь, походжав богемний юнак у джинсах з латками, нашитими сировими нитками на колінах і задниці, що, певне, мало визначати його цілковиту байдужість до матеріальних благ; волосся в нього було вифарбуване в червоний колір і заплетене в косички, що стирчали на всі боки, немов промені. Він називав себе поетом-деґрадантом і вголос англійською лихословив, роблячи при цьому на заквацьованому обличчі міну, яка мала відбивати безнадійний трагізм людського буття.

Северин з добродушною цікавістю приглядався до цих ориґіналів і думав про свободу, яка дає можливість і паяцувати: а й справді, література – ліс, і в ньому проростає розмаїте зело; а може, ці диваки серед усіх тут присутніх найталановитіші, й шведські та норвезькі неприступні метри – та й наші мудреці, що ось ведуть давно розпочату дискусію – до них і не вмилися; Северина діткнуло відчуття вдоволення, що йому вдалося виборсатися із трясовини самотності й прилучитися до людського розмаїття.

Корнило делікатно вивільнився з Елітиних обіймів, посадив її в крісло, й дівчина тут же задрімала, відкинувши голову на спинку крісла, – була вона гарна, зваблива, й Северинові жаль стало, що вино вилучило її з товариства, й не доведеться нині з нею тверезо порозмовляти.

Скандинави сиділи за окремим столом, в міру пили й притишено бесідували, не звертаючи уваги на український гурт, до якого вслід за Елітою прилучилися польські письменники.

Пан Єжи, середнього віку мужчина, який представився мариністом, запрошував українських приятелів до столу – був він, видно, керівником своєї групи й господарем бенкету. Розлив у пугарі вино з бутля і виголосив тост: «П’ю за вас, дорогі сусіди, й скажу при цьому сакраментальне: без незалежної України нема незалежної Польщі!»; вдячні гості заплескали, й підвівся київський критик Корнило, щоб відповісти полякам своїм тостом, та його вже ніхто не слухав – дискусія спалахнула з потроєною енергією, адже недарма пилося: говорив політолог Микола, інтелектуал, який не терпів заперечень і часто в розпалі суперечок вдавався до простацьких каламбурів, проте був таки добре ерудований, і витримувати з ним розмову міг хіба що філософ Тарас, який тут же встряг у дискусію.

«Що, що ти сказав, Тарасе: екзистенцію нації визначає її відвічний розум? А що таке – розум? Адже він даний людині лише для того, щоб вона кожної миті переконувалася у власному безсиллі: Божої істини ніхто ніколи не може досягти, й тому потуги розуму марні».

«Це песимізм пре з тебе, Миколо…»

«А що таке, по-твоєму, оптимізм?»

«Усвідомлення факту, що ти сьогодні знаєш більше, ніж учора, а завтра знатимеш більше, ніж сьогодні».

«Ну і втелющився ти із своєю антиномією, як сливка в гівно: постійно усвідомлювати свою неспроможність пізнати абсолютну істину – це те саме, що гратися в цюцюбабки або цілуватися в протигазах. Та невже в подібних забавах закладена екзистенція нації?»

«То не забава, а процес, який називається прогресом – так визрівають цивілізації, так становиться кожна нація».

«А коли ж той процес завершується, де його кінець?»

«Кінець – це Бог, який є одночасно початком, а народ – бігун на коротких дистанціях між початком і кінцем, і оновлюється він у своїй вічності безперервною зміною тимчасових поколінь».

«І тебе влаштовує такий марафончик?»

«А в ньому весь сенс існування, Миколо».

«Ну, це справа твого філософського бачення і смаку…»

Політолог недбало розвів руками й замовк. Розмова перекинулася на протилежний бік стола: мариніст Єжи пильно прислухався до суперечки між Миколою й Тарасом, схиливши набік голову й переводячи погляд з одного на другого, немовби зважував, хто з них має рацію, й коли суперечка обірвалася, він вимовив тихо і з притиском:

«Витаєте в небесах, дорогі колеґи, й ні про що конкретне не говорите, а я волію стояти на реальній платформі. Що таке розум, ніхто не може визначити до тих пір, поки ця абстракція не втілиться у мислену матерію, і аж тоді можна пізнати його вагу і вартість. А та матерія – то передовсім література, хлопці, і в ній ви щоразу виставляєте напоказ свою інтелектуальну потугу або неміч…»

«А в нас ще нема такої матерії, щоб стала виміром національного інтелекту, – промовив завжди категоричний Корнило. – У нас нема літератури!»

«Навіщо повторюватися за Лессінґом і Франком – і ще так претензійно? – скривився Северин. – Скажи щось своє».

«І один і другий, – мовив із зверхнім спокоєм Корнило, – видали цю феноменальну сентенцію на переломі епох, і вона розбудила до життя цілі когорти письменників – в Німеччині і в нас».

«Отже, була-таки ця література, якщо її хтось розбудив».

«Так, але нині настає нова ера, тож мусить народитися й нове мистецтво – на рівні європейських партитур!»

«Влучно, дуже влучно сказано, – прошамкав Теодор з напханим імбирними коржиками ротом. – Ad maiorem Dei gloriam![4]»

Дискутанти не звернули уваги на премудру репліку Теодора. Корнило продовжував розвивати свою думку:

«Таж не можемо й не маємо права, пане Майстре, залишатися й далі на рівні ваших галицьких екзерцисів про вбогих дівок, що йдуть заміж, а багаті все лише плачуть, ніби між багацькими дівками не знайшлося досі хоча б однієї з чорними бровами… Скажете – фольклор? А західняцька література – то ж суцільний фольклор: сама тільки опришківська тема переповнила по вінця вашу літературну скарбницю. І все – втішання бідністю, і все – ґлорифікація доморощених марксистів, що закликають грабувати награбоване: експропріюй експропріаторів!»

Постмодерніст із Бистричан, Юрко, романами якого Северин завше захоплювався, раптом випалив таке, на що Майстер довго не міг знайти відповіді:

«Не чіпаймо галицької літератури – її ще немає. Та й Галичини, правду кажучи, немає теж… Галичина – то штучне територіальне утворення, доважок до Великої України. Скажете – П’ємонт? Цей ваш П’ємонт перенаселений солодкими патріотами, які тільки й уміють плакати над шматком полотна, зшитого з синього й жовтого окрайців. А свої твердині будують на печі…»

«Але ж вони… – аж по хвилі здобувся на слово Северин, – вони ж першими позлазили з тих печей й оголосили голодування на майдані біля Хрещатика… Чому ж ти тоді й носа не вистромив зі своєї фортеці?.. І ще хочу тебе спитати: ця філософія – то твоя власна вигадка чи ти слово до слова процитував академіка Михайла Погодіна – відомого русотяпа з половини XIX століття?.. А я собі думаю: хто ж то породив нинішніх шельмувальників наших святинь? Таж ви, ви – інтелектуальні нігілісти!»

Юрко не встиг відповісти: несподівано заговорив вічно мовчазний перекладач Анатолій. Він ніби й не слухав розмов, заглибившись у себе, – та й не дивно: Анатолій знав більше десятка європейських мов, і ніхто не міг би вгадати, якою він цієї миті мислить, який переклад обдумує, бо ж устиг озвучити добірною українською мовою Сервантеса, Лорку, Ґете, Шиллера, Гамсуна, Рільке. Він опановував усе нові й нові мови й іноді шокував друзів скаргами, що ось, мовляв, минув уже цілий рік – і марно, бо не засвоїв за цей час жодної; часто він викликав у людей здивування, а то й глузи: хто міг припустити, що цей чоловік сповна розуму, коли він щоранку набирав у кіоску купу німецьких, англійських, французьких і бозна-яких ще газет…

Анатолій обвів маленькими очима присутніх і несподівано голосно виголосив тираду: він говорив довго, й ніхто не наважувався перервати його мову, начебто вона звучала з репродуктора або з екрана телевізора.

«Є в нас література, панове. Аж дивно, що вона є. В окупаційних лабетах, в умовах моральних і фізичних тортур, вимушених компромісів українські письменники титанічними зусиллями витворили літературу, якою міг би пишатися кожен народ. І Галичина не пасла задніх: візьмімо до уваги хоча б Стефаника… І власне завдяки літературі вижила українська нація, бо інших інститутів ми не мали. Тож не ділім літературу за письменницькими поколіннями, за реґіонами, за світоглядом авторів та ідеологією, берімо до уваги лише її естетичну вартість. Бо якщо я не поділяю, наприклад, політичних поглядів Леоніда Первомайського, то це не означає, що я маю відкидати «Дикий мед», його знаменитий роман…»

«Не згоден з вами, – таки зупинив Анатолія Северин. – Я зовсім не маю охоти плисти в єдиному потоці з Собком, Козаченком, Дмитерком, Шмигельським…»

«Ви говорите про апологетичну, мертву літературу, тобто таку, яка не існує, й має вона специфічну, вичерпну і вбивчу назву – «радянська». Чия, якої нації? А ніякої – радянська та й усе… А українська – це твори, пройняті нашим національним духом, навіть якщо вони написані чужою мовою: “Тарас Бульба”, “Роксоланія”… І вона всуціль антирадянська».

«Пане Анатолію, постривайте, – підвів руку Корнило, – ми мусимо нині повести розмову не про літературу взагалі, а про її сучасний витóк, чей не можемо вічно киснути в національній заводі, нас мусить нарешті почути Європа! Доки ми будемо жити славою минулого? Ця наша пристрасть давно викликає насмішки в сусідів, мовляв, – не вміючи побудувати державу, суголосну новому часові, ви з містичним мазохізмом заганяєте Україну мало що не в Трипілля та ще й пишаєтеся тим…»

«Звісно, це недобре, – відказав Анатолій. – Та є тут один нюанс: українські письменники мають не тільки збагачуватися знанням світової літератури, а й надихатися ароматом рідної, і якщо будемо дотримуватися таких правил, тоді новий літературний стиль стане співзвучним із світовим, проте матиме національну матрицю. Це закон, панове, закон! А те захоплення наших постмодерністів ребусами, непрозорістю художнього вислову – то в Європі давно вже пройдений етап».

Червоноголовий юний поет із променистими косичками перестав сновигати залою й декламувати лихослівну поезію, він зупинився за спиною Анатолія й прислухався, ніби намагався зрозуміти, що той говорить, – видно, його зацікавили переконливі інтонації Анатолієвої мови.

«Я тобі потім перекладу, – обізвалася із скандинавського гурту поважна жінка, яка пильно прислухалася до дискусії. – Я Гелена Краґ, – звернулася до Анатолія, – перекладачка Достоєвського на норвезьку. І Толстого – теж… І скажу вам, добродію: я не люблю націоналістів».

Анатолій промовчав, він думав, що відповісти цій норвезькій космополітці.

Тим часом до Северина підійшла молода жінка з розкосими очима, мала вона гладко причесане чорне, мов смола, волосся, гривку на чолі й бронзове, ніби виполіруване обличчя. Своєю зовнішністю геть відрізнялася від інших скандинавів – Северин пильно приглядався до неї. Була зодягнута в жовту шовкову пелерину, в штани із шкіряною аплікацією, підперезана червоним поясом, з мочок вух звисали червоні сережки, а груди прикрашало дороге коралове намисто.

«Я хочу з вами познайомитися, – сказала англійською. – Ви весь час поглядали на мене, певне, я вам сподобалася, а в нас такий звичай, що жінка має відповідати взаємністю».

Северин зніяковів – такого зізнання від жінки не чекав, сказав, придивляючись до її цікавого обличчя:

«Так, я справді задивився на вас, ви зовсім відрізняєтеся від них, – показав на її товариство. – Хто ви?..»

«Я ґренландка. Йоганна. Вчителька ескімоської й англійської мов, а теж – мисливець. Ну і поетка…»

Северин звернув увагу на її взуття з тонкої тюленячої шкіри, вишите яскравими візерунками. Посміхнувся.

«Ви зовсім як Саламіна!»

«О, ви чули про Рокуела Кента! Ми шануємо цього американського маляра… Тож будьмо знайомі».

Вона подала Северинові руку – міцну й тверду, гейби чоловічу.

«Северин», – назвав своє ім’я Майстер.

«Чи можу вас колись запросити на кафемик? Це по-нашому вечеря з кавою… Згода?»

Йоганна повела долонею по Севериновій щоці: пучки її пальців були м’які й чутливі.

«Ви мені подобаєтесь. А як я вам?»

«Ви чарівна, Саламіно», – відказав Майстер, до решти знітившись.