Читать книгу Через перевал - Роман Іваничук - Страница 4

Після обіду теплохід «Ренесанс» мав розпочати круїз. Вранці Северин ще раз вийшов на вершину Лікабету: за два дні перебування в Атенах він навдивовижу звикся з цим білим містом, якому немає краю, ніби воно переповзло через Пірейську затоку й сягнуло острова Саламін, що он мріє вдалині. Майстер згадав назву цього шматка грецької суші, славної переможною битвою греків з персами, – і це ймення повернуло його думки до вчорашнього бенкету в «Таверні під Акрополем».

Згадка ласкаво діткнулася серця: ким буде для нього в цій подорожі вродлива ескімоска Саламіна з її наївною відвертістю в мові, і в прихованих повіками очах – невловимою таїною, готовою йому відкритися; а може, вчорашня зустріч з нею – то лише підігрітий вином приємний подорожній епізод, й вони з Йоганною за час круїзу більше й словом не перекинуться?

Відчуття солодкої тривоги огорнуло Северина при згадці про Йоганну-Саламіну: в свідомість раптом увірвався інший спогад, що його Майстер намагався приглушити забуттям, і це йому ніколи не вдавалося. Був він немов дихання, мов серцебиття, без яких неможливо жити. З глибин далекого минулого завше зринала постать дівчинки, яка колись перед його відбуттям на армійську службу явилася йому на Святоюрському майдані у Львові: дівчинка бавилася м’ячем, мала довге до пояса русяве волосся й великі зелені очі, м’яч покотився до його ніг, він підняв, подав малій незнайомці, а тоді зелене полум’я залило його всього, і Северин збагнув, що з тієї повені вогню не виринути йому ніколи, він і не хотів виборсуватися з того виру, та кликав хлопця невблаганний обов’язок – він мусив покинути своє місто на довгих три роки й залишити дівчинку на майдані. Северин поцілував її й закляв, щоб за три роки прийшла на це саме місце, й дівчинка пообіцяла… Та проминає вже й життя, а Северин не зустрівся з нею; ті, які траплялися, – то була не вона, й Майстер далі ждав її – дівчинку із Святоюрської гори.

Храм Святого Юрія на Лікабеті спинався хрестами до слави неба, він був зовсім не схожий на львівський Свято-юрський собор, та їхні ймення збігалися, й Северин повірив у прикмету: а може, тут нарешті з’явиться вона – та жінка, що була колись дівчинкою з м’ячиком, і нею буде Саламіна, яка прийшла з далеких світових безмеж – з усіх жінок на землі єдина, призначена для нього?

Майстер наслуховував, чи не чутно кроків, вдивлявся вниз – а ось майне на серпантиновому повороті стежки постать у жовтій пелерині й чобітках з тюленячої шкіри; аби тільки прийшла – хай не для життя, хай на мить, хай лише засвідчить, що вона є на світі – його доля, й водночас смішно було йому з цих марень, та все одно роз’ятрював їх і творив в уяві образ Йоганни-Саламіни таким, щоб хоч єдиним штрихом був схожий на дівчинку з м’ячем.

Над вранішніми Атенами панувала тиша, з фронтону Парфенону ліниво звисало полотнище голубого з білими смужками грецького прапора. Северина обмивав струмінь гірського повітря – й жодних кроків не було чутно, не з’являлася на стежці постать жінки в жовтій пелерині. Він усвідомлював марність своїх сподівань, а все ж йому добре було з ними – певне, то все, що залишилося для нього в житті…

Й нарешті – море! Теплохід, марудно проманеврувавши в бухті, рвучко вихопився з портових загат і швидко набирав вузлів, наче боявся, щоб його не наздогнала суша. А вона ще довго переслідувала теплохід меншими й більшими островами, схожими на мертвих китів, що спливли на поверхню й перекинулися вгору білими животами, та врешті й вони залишилися позаду й зникли з овиду.

Северин стояв на бічній палубі, спершись на бортове поруччя: голубе безмежжя надихало його урочистістю й водночас лякало своєю нездоланністю. Властива Майстрові на земній тверді впевненість у собі змінилася враз тривожною залежністю від морської стихії – ти вже більше не володар світу, а добровільний вигнанець, виведений із земних сховків напоказ самому Богові, влада якого тут набагато відчутніша, ніж на березі, і від нього ніде не сховаєшся, не обдуриш – можна тільки простягти до неба руки й молитися.

Щоразу, опинившись на водах, Майстер проймався побожним відчуттям наближення до Господа: було то цілковите визнання його всемогутності, й Северин наповнювався не затьмареною сумнівами вірою у найвищу владу Космосу. І якими нікчемними здавалися йому потуги сатаністів, котрі видумували свої релігії, своїх богів і боженят і примушували людство вірити в земного лжебога, який насправді був кримінальним злочинцем!

Та іноді приходила й зневіра. Северин служив на Кавказі в морській піхоті, а на останньому році служби перевели його в Петропавловськ-Камчатський – аж ген куди закинула його сатанинська влада, й здавалася вона йому непереборною, бо хто мав змогу здолати монстра, який незвідь-як захопив одну шосту земної суші, немов свою власну, – тільки поїздом треба добиратися на її край аж десять діб!

У вільний час Северин виходив на схил вулканічної Авачинської сопки й безнадійно вдивлявся в земні й морські простори, які не мали меж, і та несамовита просторінь здавалася абсурдною, нікому насправді не потрібною, проте підвладною одній державі, й те безмежжя породжувало почуття безсилля у душах мешканців цих обширів і в душі Северина – теж. І залишалося йому хіба що усвідомлювати свою малість. Те усвідомлення сіяло зневіру в хоча б мізерний просвіток свободи – і як так сталося, що всесильний Бог дозволив Сатані зневолити землю мільйонами збузувірених опричників й не карав владну голоту, яка підриває динамітом собори або перетворює їх у стійла, перемінює вільну людину в раба, виморює голодом цілі народи, проїдає простори метастазами концтаборів, наповнює землю трупом невинно вбитих – навіщо ти вчинив такий допуст, Боже, і чи ти насправді є?

Ставало страшно від таких думок, бо ж остання надія – на Бога – пропадала… Але ж бо таки мусить панувати над диявольщиною вища влада, чейже куриться димок з вершини сопки і ніхто не в силі його спинити, і б’ються велетенські хвилі у воротах Авачинської бухти, зударяються, гримлять, а всередину затоки увірватися неспроможні. Орли вільно літають над громаддям скель, які розколюються, множаться, і не видно їм кінця, і сонце світить, і вітри женуть хмари у височині небес – не має Сатана влади над Божим творінням, не зуміла червона голота запанувати над природою, а людина – то теж творіння Господнє, наділене силою вільної мислі, тож мусить вона розламати колись стиснутий кулак насильства – й розлетиться на друзки страшна імперія!

Й сталося, таки сталося неминуче, – зловтішався Майстер, стоячи на бічній палубі теплохода, – розпався Вавилон, і чахне імперська орда, яка так і не зуміла стати нацією, бо живе всюди, а визначити своїх земних меж не спроможна, – і зникне вона колись на очах у всього світу, як ті колишні народи, що вважали себе обраними – авари, гуни, сармати, ґоти, зрештою – римляни. Де вони тепер? Так само й нині закінчився тріумф безбожництва, й ми розпачливо почали шукати українського Христа, забуваючи, що знайти Його мали б передовсім у своїх серцях.

Сонце торкнулося краєм диска водної гладіні, й до борту теплохода підбігла мерехтлива доріжка, всипана ломом чистого золота; Майстер думками квапився тією стежкою, сподіваючись добратись до Господніх чертогів, та посірів червоний диск, змерх і канув у морську глибочінь, і Северин повернувся на твердь корабля.

Тоді відчув, що стоїть на палубі не сам. Повернув голову й навіть не здивувався, ніби це неодмінно мало статися – поруч побачив закутану у вовняну шаль Саламіну.

«Холодно вам?» – запитав Северин, щоб якось розпочати розмову.

«Такий несподіваний перепад від атенської спеки до морської прохолоди… – відказала Саламіна знехотя, може, не бажала, щоб їхня розмова розпочалася із банальних реплік про погоду. – Та я до стужі звична…»

Мовчали, бо й про що мали говорити люди з таких не схожих між собою світів – ніби злетілися з різних космічних вимірів на лушпайку, якою став теплохід «Ренесанс», закинутий у морські незвісті, – може, лише для того злетілися, щоб уздріти одне одного й переконатися, що всі розумні істоти мають подобу Божу, проте у кожної інша ментальність, інші проблеми, зацікавлення й побут, і Саламіна, з виду така людська й людяна, миловида й по-жіночому зваблива, здалася Северинові ніби інопланетян-кою, з якою йому спільної мови ніколи не знайти.

Чи ж можуть її обходити тривоги громадянина новітньої держави, яка ще й досі не позначена на політичній мапі світу, й у Ґренландії про неї, певне, й не чули? Сказати їй, що його болить занепад духовного життя в часи щойно відзисканої свободи? Навіщо це їй? І, зрештою, він не знав, яке в неї розуміння духовності… Може, в тому далекому крижаному краю люди живуть іще за общинними звичаями й законами – ось же мовила Йоганна, що жінка мусить відповідати взаємністю мужчині, якщо той собі її вподобав, – мусить і хоче, бо інтимні стосунки в общинній громаді, напевне, такі, як у птахів – вільні в життєвій необхідності… І їздить ця жінка на нартах, запряжених собаками, достоту, як Северин на своєму авті, і стріляє вона з рушниці в тюленів, а китів ловить гарпуном, і в школі проводить співані уроки, бо в заполярних людей мова співуча, і все своє первісне життя вона переливає у первісну поезію – чисту й прозору, як морозне повітря Зеленої землі, проте Северинові не зрозумілу… Але ж йому не завжди зрозуміла теж і поезія новітніх модерністів!

Северин не озивався до Саламіни, бо ж не втямить вона тривог українського письменника, які враз нахлинули на нього… А втім, я знаю, звідки зринають ті тривоги: мій талант сформувався в неволі, моя творчість мала сенс тільки в змаганні до свободи, а коли вона настала, то й сенс пропав. І я не знаходжу у вільному житті ні дрібки матеріалу для виробленого десятиліттями способу мого мислення… Чи маю признатися Саламіні, що мені чужа й відворотна скоморошність нинішніх літераторів, які бабраються у суспільному бруді: самі лише психушки, пиятика, кубла наркоманів, борделі, таргани – й тільки негатив, негатив і ні клаптика синього неба, ані світлого променя! А може, ця мана – то відбиток нашої невлаштованості, розчарування чужою владою у своїй державі? І що робити нині поетам, які цю державу вибороли: виступати проти неї чи втікати в абсурд? І вибирають друге… І чи не є та втеча, те іґнорування національних проблем прихованою співпрацею з ворожою Україні олігархічною черню, яка стоїть при державному кермі, але нічого спільного з українством, окрім грошей, не має? Й може, саме через це знизилася суспільна повага до письменників, а інтелектуальні пройдисвіти, підбадьорені такою неґацією, насмілюються піднімати руку й на великих… А втім, яке життя, така й література.

Чи мав би про це говорити Майстер із Саламіною? А коли ні, то про що? Яка спільна мова може поєднати людей, що потрапили на палубу «Ренесансу» з різних закутків планети? Чи зацікавить Северинів світ Саламіну? А може, йому потрібен її – патріархальний? Адже мають таку схильність пересичені цивілізацією люди – тікати від неї у первісність… Чому ж би то Ігор Стравінський напередодні Першої світової компонував «Весну священну», сповнену синкретизму, а Павло Тичина під час революції вибухнув подібним поєднанням слова й музики у «Сонячних кларнетах?»

Северин відчув, як почало до нього добиратися незнайоме досі бажання втекти від свого світу в чужий – суворий, холодний і неповторний. І ось є така можливість – нехай лише в уяві, хай тільки в розмові. А якби назовсім?..

Стрепенувся від такої несусвітної думки: як – покинути свій край і полюбити чужий? А хіба не так вчинив Рокуел Кент?

Стояли поруч, торкаючись одне до одного ліктями й водночас розмежовані прихованим гріховним бажанням. А вже сіріло надворі, закінчувалася коротка ніч, теплохід заходив у ворота Дарданеллів.

«Я піду в каюту», – промовила Йоганна й тихо притулилася до Северинового плеча.

Й він нестримно забажав її обняти. Але не зробив цього. Сказав:

«Ми так і не розмовляли…»

«Хіба ні? А мені здається, що проговорили всю ніч».

«Коли ж озвучимо нашу мовчанку, Саламіно?»

«Я запрошу вас на кафемик, як обіцяла. Але вже на березі».