Читать книгу Осінні узори - Роман Іваничук - Страница 15

Мчить автобус широким гостинцем. Півсотні життів у автобусі проходять невеликий проміжок свого шляху. Півсотні життів проносяться повз мене, як придорожні тополі. І не побачу я більше ні цих тополь, ні цих людей.

Життя не їздить тією самою дорогою вдруге.

…У кінці автобуса, на задньому сидінні, – там дуже трясе, і голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях, – в кінці автобуса править теревені якийсь жартун. Він без угаву сипле двозначними дотепами, дівчина-смаглявка відвернулася до вікна і, затуливши долонею губи, ледве стримує сміх; розохочені молодиці ласо позирають на парубка і підкидають словечками, а він не минає нікого, щоб не пришити латки, налиті топленим свинцем очі зухвало поблискують – хтозна, може, парубок і напідпитку.

Поруч з ним сидить стара бабуся. З-під хустки вибились сиві віхті волосся, щоки в неї запалі, очі сухі, а на шиї риб’ячими остями випнулися сухожилля.

– Бабуню, бабко, – не минає дотепник і старої, – фест вас теліпає? То чому не сидите дома, а дзвоните костями по дорогах, гей відданиця ложками на Святий вечір?

Пирснула в кулак смаглявка біля вікна, захоплено глянула на парубка, а він лукаво підморгнув їй і знов до бабусі:

– Чи не на торги, бабко?

– Нє… не на торги, синку, – прошамкала стара. – До дохтора в Новоселицю зуби вставляти їду.

Сміх.

– А без зубів не доживете? Бабуню, та то ж кошти!

– Не знаю, ади, де кошти, а в Новоселиці дохторка задурно робить. Йо… А на той світ, кажеш? Ого… З Богом набутися ніколи не пізно.

Парубкове обличчя враз спохмурніло, і зовсім несподівано він сказав таке, що молодиці йойкнули, а бабуся перехрестилася.

– То як уже підете до того Бога і здибаєтеся з ним на небі, то скажіть йому, що не по-Божому він робить: вас от на світі так довго тримає, а мою Гафійку…

– Свят-свят, – піднесла бабуся три пальці до чола.

– Не хрестіться, рогів не маю… Я в небо каменем не кидав і вікон вашому Богові не бив, то чого він мою Гафійку… Ех, бабко, бабко! Сирітки залишились, як росинки на сонці…

Застигла усмішка на губах смаглявки, здивування і жаль тінню лягли в голубих очах; молодиці, пробачивши жартунові богохульство, повернулись до нього, співчутливо захитали головами.

– …А я, дивіть, ходжу по світу, як дурний, людей смішу – свій біль гутаю, увечері з хлопчиками у хованки граюся, а вранці обіцяю мамку їм привести.

– Треба, треба, синку. Жіночої руки та й ласки дітям треба… Та не для себе, для дітей шукай, – заговорила бабуся, і мова її була тепла, як рілля після зливи.

– Лиш для дітей, кажете. Нібито я ваш ровесник… Та шукав, шукав уже. Знайшов, навіть полюбилась мені. На обзорини привів. Побачив її менший хлопчик і – «мамо, мамко!» – та й на коліна. Припав до грудей і брудними ніжками по шальовій спідниці. Відсахнулася вона, струтила з колін дитину, стріпала подолок… І ніби й нічого. Гафійка лупцювала хлопців, та ще й як, а вони все одно за нею, як гусята… Заплакав меншенький, а старший його за руку та й – з хати… Так, так, для себе то легко знайти…

– А я що кажу…

Покотились у весельчака сльози, отак самі цюрком покотилися, схлипнули молодиці, а смаглява дівчина біля вікна аж підвелася і не зводить з нього очей.

Автобус зупинився. «Новоселиця!» – гукнув шофер. Заметушилася бабуся.

– Піду і я з вами, бабко, – сказав жартун, соромливо повитиравши очі, і знову безжурна маска лягла на його обличчя. – Проведу до лікаря. Вставите собі зуби, помолодієте. То, може, й вас візьму. Самі кажете – для дітей лиш…

Вийшли обоє. Водій завів машину.

– Стійте! – пролунав дівочий голос. – Я ще не зійшла.

…Мчимо дорогами. Проноситься повз нас шматок великого світу. Його ми більше не побачимо, бо життя не їздить тим самим шляхом удруге. І тому ми щасливі, якщо нам вдається зупинитись у нестримному леті часу на одну лише мить і побачити хоч одне обличчя з сотні людей, які проходять мимо силуетами.

1964