Читать книгу Осінні узори - Роман Іваничук - Страница 16

М’яко гупають спасівки в Тодосієвому саду, а у Федевій пасіці рояться бджоли. Тодосій мовчки визбирує червонощокі яблука в кошик, а Федь ходить поміж вуликами й журиться, щоб рій не залетів на сусідову яблуню. Бджолам то що? Вилетить матка з виводком – і пропало. Не то що Тодосій не дозволить рій зібрати – гонор власний не дозволить…

Бо сусіди у сварці.

Про те, що Тодосій з Федором посварились, ніхто не знає і ніхто не повірив би. Їм по сьомій десятці й жили вони в злагоді півстоліття. Донедавна разом ходили в ліс на роботу. Дбайливо рахували свої метрівки й купи хворосту, отримували зароблені гроші й, повертаючись на неділю додому, згадували ті часи, коли добре жилося, а жилося добре тому, що були молоді.

Проте й на старості літ є свої радощі.

У кого є…

Коли в Тодосія почали вже таки добре терпнути руки і сокира все частіше застрягала в смерековому поліні, сказав Тодосій:

– Е, досить… Як навіть вкалічію – внук прогодує.

Здалось тоді Федорові, що цими словами хотів сусід його вколоти. Тоді й він кинув сокиру й відповів:

– І я з голоду не помру. Мені пасіка хліба дасть…

І вперше відчув Федь, як та немічна й безнадійна старість сама відчинила ворота його обійстя й боляче вдарилась у груди, ніби тупа бартка: пасіка в нього була чимала, а дітей не мав ніколи.

Обоє з бабою прожили довгий вік без дитячого гамору і дотепер якось не думали про це. А то, мабуть, через те, що отой онук, яким так змудра похвалився Тодосій і їхнім був. Так, так… Той Василько колись не міг нікому до пуття сказати, кого він більше любить: діда Тодосія, мед чи вуйка Федя.

Отой Василько… В забрудненій сорочці, підперезаній вишиваною крайкою, тихенько переступав перелаз і зачаровано дивився, як мудрий пасічник у кропив’яному мішку з решетом замість дна порається біля бджіл… А вуйко Федір димив квачем і розмовляв з бджолами, мов з розумними істотами.

І любив Василько вуйка Федора більше від меду, може, більше навіть від…

Та коли підріс, став якось чужатися і меду не хотів брати, а тоді Федева старість, яку він так уперто відганяв від себе, обзивалася з кропиви з-за тину: «А свого не маєш, ага… А свого не маєш…»

Так, є в старості радощі: у кого внуки, у кого пасіка.

Стиснулося тепер Федорове серце, ніби та вощина в кулаці, і кров потекла з нього, як мед крізь пальці.

– А коли Василь приїде? – спитав перегодом.

– Та він не скоро… Минулої неділі до доньки в місто їздив: проводи справляли. В офіцерську школу пішов Василько.

Смикнув головою Федір, і щетинясті вуса з’їжилися від несподіванки.

– А то як це так… І ти мені не сказав? Та я… ніби також годен був поїхати з тобою… або хоч…

– Я, казати, й забув, – знизав плечем Тодосій.

Забув… Бовтнулась неприязнь у серці Федора. Стиснув топорище, аж жили на руках понадувалися. Забув… А чи не жаль тобі, Тодосійку, трішки втіхи для мене?

Гули бджоли навесні, сидів Федьо у пасіці й думав щодня, щогодини про того внука, підперезаного вишиваною крайкою, заїдженого черешнями, про того Василька, якого Бог йому не дав.

Тодосій виглянув з-за плоту.

– Вийшов би ти, Федоре, кудись хоч за ворота та на світ подивився.

– А… все одно, всього не побачиш, всього не полюбиш. А бджола, як та крапля роси, що в ній сонце видно, або як дитина, в якій і світ твій, і любов…

– Йо… Це правда.

– А де ти був, Тодосію? Кілька днів тебе не бачив.

– Та я до внука їздив. Недалеко він.

Скочив Федір з пенька і затрухлявив до перелазу.

– Що ж це ти, сусідо, ніби на збитки?… Та чи ж не міг би я йому хоч меду пляшку? То як уже так не хочеш чужого, міг сказати, що твій. З твоєї акації бджоли таки з літру наносили…

– Та я забув, Федоре, – знову знизав плечима Тодосій. – Приїде на друге літо, то й набалакаєшся з ним.

Образа обкрутила Федора, мов вужівка, і він мало не закричав: «Таж Василь і мій також! Чого його у мене так уперто відбираєш?»

І тут він відчув, як не злюбив у цю мить сусіда, і пасіку свою, і бабу, що грілася на порозі до сонця, старість свою зненавидів, боже… навіть Василька!

Підступив ближче і крізь зуби прошипів:

– То ще довго твому Василеві рекрутувати?

– Ти що, з бика впав? – витріщився Тодосій. – Яке – рекрутувати? На офіцера вчиться Василько!

– На офіцера? Не смішив би ти, чоловіче, людей. Гадаєш, отак айн-цвай – і офіцер?

– А ти як думав? За рік з двома зірками приїде.

– Хе, дві зірки. За Австрії дві зірки капрал носив. Най твій Василь ще трохи бульби почистить!

Не сподівався Тодосій чути від Федора такої мови. Скипів, і почалася тут чисто бабська сварка, за яку і донині соромно, але стриматися ні один уже не зміг. Як ота каламуть навесні через греблю…

– Сам ти капрал, старий дурню! Офіцером буде мій Василь, так! І до хріну йому твого меду. Носиться з ним, як баба з поросям…

– Перед кожним Різдвом і ти носив – від мене!

– Свій брав! Зі своїх яблунь і акацій.

– То зрубай їх, коли шкода!

– І зрубаю!

Того ж таки дня спиляв Тодосій розкішну акацію на межі. Гепнулася вона на Федорів город, і рій бджіл знявся над пахучою кроною. – Най тепер жеруть!

– А щоб ти лежав разом з нею нинішньої днини! – товкла баба кулаком до кулака.

Цього ж вечора оскаженілий від злості Федір притяг з лісу ялинки і посадив їх навпроти трьох Тодосієвих яблунь. Аби всохли.

А на другий день стало соромно обом. Каявся Тодосій, і Федеві було гидко на серці.

Але сварка є сваркою. Хто перший піде на перепросини?

…Падають червонощокі спасівки на Федорів город і пропадають у росі. Їх не збирає ніхто.

А ось вилетить рій і також може пропасти…

І врешті він вихопився з крайнього вулика. Ну? Ну! А най тебе грім спалить! Закрутився в небо і легко, наче клубок диму, опустився на Тодосієву яблуню.

– А пропади все пропадом, – закляв Федір. – Не треба мені й цих, що є. Для кого?

І відтепер йому нічого не хотілося – ні бджіл, ні жити…

А надвечір сільський поштар, який нічогісінько не знав про сварку сусідів, гукнув через тин на два обійстя:

– Тодосію! Федоре! Могорич ставте, ваш Василь завтра приїжджає. Нате телеграму.

Зиркнув Тодосій на Федора: «що буде?», а у Федора сльоза – кап-кап – і побігла з одного ока, звиваючись борозною. Затулив лице долонею.

– Стара, – сказав тихенько до баби, щоб не чув сусід, – помий діжку, мед крутити буду.

Але Тодосій бачив і чув.

Вночі він вийшов у сад. Хоч і не вмів заходитись коло бджіл, якось зібрав сонний рій у скриньку й відніс у Федорову пасіку.

Федеві також не спалося. Перед досвітком зцюкав ялинки й відтягнув їх у яр.

А на другий день, ніяково потупцювавшись біля хат, врешті обидва вийшли разом за ворота й мовчки пішли до автобуса.

– То кажеш, дві зірочки у нашого Василька? – вимовив урешті Федір.

– А дві, дві, – гордо відповів Тодосій.

1964