Читать книгу Бо війна – війною… Через перевал (збірник) - Роман Іваничук - Страница 10

Сталося те, що я передчував із самого початку нашого відпочинку над озером Ямба-то: весь одинадцятий день чекали ми вертольота, та його не було.

Надвечір ватрище погасло, й підступний холодний вітер, яким потягло враз із озера понад самою землею, роздув попіл, обкурив ним наглі намети й бунгало, і вони стали сірі, як сама тундра, що за ніч зблякла, струсила з себе рештки барв, ніби те вчорашнє холодне сяйво зв'ялило її невідчутною для нас спекотою, і вона перестала цвісти, дихати, жити – зачаїлась, збрижившись, у страху перед знайомими їй холодами.

На краю галявини, де повинен був приземлитися вертоліт, лежали акуратно складені наші речі; Пеньков збирав у мішок немитий бляшаний посуд, що валявся відучора навколо ватрища; він викидав недоїдки в попіл, я зупинив його: мовляв, віддамо Вероніці, – проте заніс недоїдене в бунгало; Юра й Віктор, позакладавши руки в кишені курток, нервово походжали від озера до табору й насвистували кожен своє; усі ми поглядали крадькома в небо, і ніхто ні з ким не розмовляв, тільки Федір до самого надвечір'я стояв над озером спиною до табору, вдивляючись у далечінь, врешті підійшов до ватрища й промовив підбадьорливо:

– Ні хрена, прилетить!

Цим він ніби наказав нам, щоб ніхто ні про що не допитувався, нічого ж особливого не трапилося, відпочинок продовжується; і ми зрозуміли, що треба знову розпалювати ватру, а речі заносити до наметів.

Я пішов за дровами, носив їх оберемками до погаслого ватрища і дивувався, що сухого ломаччя у тундрі стало набагато більше, ніж було раніше, – усюди його повно, і можна назбирати, витягуючи з-під пожухлої трави, хоч на всю зиму… Я запопадливо працював, тоскно усвідомлюючи, що у критичний момент у людини вивільнюються не знайомі їй досі запаси фізичних і моральних сил.

Вечеряли мовчки. Я розділив поміж нас учорашні недоїдки: про заховані банки консервів і пляшку горілки не признався навіть тоді, коли Юра скрушно зітхнув: «От похмелитись би після вчорашнього!»; вечерю споживали всі тихо, не дивлячись один на одного; хтось із кимось зрідка перекидався словом, а я затято мовчав, боячись тоном голосу зрадити свій неспокій. Я знав: хтось напевне чекає, щоб насмішкою над моїм страхом вивільнити себе від власної тривоги, – мене ж бо всі називали панікером, а в цій ситуації таке прізвисько могло прозвучати зовсім серйозно.

– Що не говоріть, – несподівано озвався Віктор, – а вчорашнє чудо варте спокути!

– Єрунда! – проказав Пеньков крізь зуби. – Романтика то все. Сяйво! А тут не знаєш…

– Ану цитьте! – коротко гаркнув Федір.

Я підвів очі на Пенькова – він знову пильно придивлявся до мене; невже таки впізнав? Потім Степан перевів погляд на Віктора, вони враз зчепилися очима, і я зрозумів, що Горбов із Пеньковим давно вже знають, хто є хто.

– Романтика, аякже, – проказав Віктор. – Але ж… «рожденный ползать летать не может».

Пеньков мовчки пропустив образу.

Коли посутеніло й дужче розгорілася ватра, на смерічці каркнула Вероніка. Голос птаха, який ще не покинув нас, – а отже, і віхоли завтра не буде, – розрядив напружену атмосферу; Юра змів із простеленої церати, за якою ми вечеряли, крихти хліба, зібрав у жменю й відніс Вероніці, примовляючи: «Дорога ти наша, не покинула ізгоїв», – а тоді Федір розправив плечі, аж захрустіло в суглобах, він немов розсунув сутінок і тишу, що здавлювали нас, і заговорив:

– Ex ви, синочки мамині, носи поопускали! А полярники місяцями, роками добиралися по льодах до берега від земного пупа… Ось твій дядько, Євгене… Ви ж нічого не знаєте, браття-кролики: рідний дядько нашого Євгена Івановича був полярником! Ти б розказав щось про його мандри. А таки розкажи про справжнього мужа цим хлюпикам і… собі самому.