Читать книгу Бо війна – війною… Через перевал (збірник) - Роман Іваничук - Страница 11

Наш криголам «Ломоносов», залишивши позаду плавучі скелі айсбергів, ламав уже суцільну кригу. Натужно гримотів, ревів, розсуваючи на боки голубі крижані брили й ропаки[22], і, залишаючи позаду вузький канал, вкритий білою квашею льоду й піни, уперто наближався до архіпелагу.

А мене не покидала настирлива думка про те, що химерна доля навіки зв'язала моє життя із цісарем Францом-Йосифом, за якого, усією своєю сутністю ненавидячи, мусив пролити кров, і ось тепер вирушаю досліджувати маловідому землю, названу його ім'ям. Прокляття чи фатум?

Думав я також про ту несправедливість, яка товаришує першовідкривачам: їх часто забувають, а в науці залишаються імена людей, які до відкриттів не мали жодного відношення або лише дотичне. Два велетенські континенти на Західній півкулі, названі не ім'ям Христофора Колумба, а парвеню Амеріго Веспуччі, який, на думку багатьох учених, навіть не бачив Нового Світу; невидимі промені, відкриті українським електрофізиком Іваном Пулюєм, названі рентгенівськими; найпівнічніший архіпелаг із двохсот островів – стартову площадку до Північного полюса названо ім'ям не відважного австрійця Юлія Пайєра, який 1873 року залишив тут затиснуте льодами судно «Тагетгоф» і чудом дістався з командою на Велику землю, а бездарного цісаря, який відзначався хіба тільки тим, що вмів нацьковувати один на одного народи, пролив море крові за смерть свого сина Фердинанда і безславно зник із світу разом зі своєю клаптиковою імперією.

Проте ці прикрі роздуми перемагало щемне почуття гордості за невтримний лет людської мислі, за самопосвяту наймужніших людей планети, які, ризикуючи життям, досліджують незвідане, прокладають дороги до земної осі, до тих льодових пустель, на яких і життя немає, – під глузливий сміх ситого обивателя. Що ж, «им, гагарам, недоступно…»

Криголам вгризається у крижане поле, хмарами злітають чайки, я стою на палубі, а в уяві, наче в кінематографі, проходять живі герої – першопроходці до полюсів Землі.

І чомусь постає перед очима найдраматичніше. Невже це я підігріваю себе гострими відчуттями, щоб подолати страх перед незвіданим? Ба ні, це з гордості, що мені випало наблизитися до тих, хто став еталоном людської мужності. Я знаю, я добре усвідомлюю, що єсьм рядовим працівником науки, що першовідкривачем мені не судилося стати, хоч я і готовий до найтяжчого, проте добра доля усе-таки сповнила моє жагуче бажання – ступити хоча б однією ногою за полярне коло. Цю мрію я уголос вимовив ще тоді, коли ми втрьох з Іваном і Грицем ішли під час великодніх канікул до свого села, викохав її, навчаючись у Празі, – і мрія та неждано-негадано сповнилася, і я дякую провидінню, що не залишився на чужій землі, що повернувся у рідний край, який сповнив мої бажання.

Це не пиха і не самовдоволення від того, що наблизився до когорти героїв; я найскромніший і найменший серед них, але серед них – перший галичанин!

Невтримна жага людського пізнання. Незмірна сила людини, яка пізнає!

Єремія Окладников, російський китобійник, шість років прожив зі своїми товаришами на Шпіцбергені після загибелі в льодах їхнього судна в першій половині XVIII століття.

1893 року Фрітьйоф Нансен на шхуні «Фрам» вирушив із Новосибірських островів дрейфом до Північного полюса. На 419-му кілометрі до вершини Землі Нансен, зрозумівши, що дрейф пройде південніше, повернувся із своїм товаришем Ялмаром Йогансеном лижами на південь, і були вони врятовані англійською експедицією на п'ятсотий день переходу.

Англійський капітан Роберт Скотт, повертаючись із Південного полюса 1912 року, загинув з усією своєю командою. Першою добровільною жертвою був член експедиції Отс: він відморозив ноги і, щоб не стати тягарем для товаришів, вийшов під час лютої бурі з намету й не повернувся…

1913 року біля берегів Таймиру загинув разом з дружиною дослідник Півночі Володимир Русанов.

Перший підкорювач Південного полюса Рауль Амундсен 1925 року перелетів на дирижаблі «Норвегія» із Шпіцбергена через Північний полюс до Аляски, а трьома роками пізніше загинув у пошуках експедиції Умберто Нобіле.

Американський полярник Рішард Берд підкорив сьогодні Південний полюс. Він ще там. Як складеться його доля?

1928 року мій шеф Рудольф Лазарович Самойлович на криголамі «Красін» врятував експедицію Нобіле.

Два роки тому професор Отто Шмідт із своїм заступником Самойловичем вирушили на Землю Франца-Йосифа, встановили на острові Гукера у бухті Тихій першу полярну станцію і запропонували Раді Народних Комісарів проект побудови арктичної обсерваторії на архіпелазі.

Лікар Лука Кулаєв і я очолюємо третю експедицію на Землю Франца-Йосифа. Що чекає нас попереду – невідомо. Але в цю мить я – найщасливіша людина на світі.

Сонце давно вже перестало ховатися за обрій. Опівночі воно наближається до горизонту, котиться по ньому, чіпляючись за вершки торосів, відривається від них і, описавши на південному схилі неба невисоку дугу, знову черкається об небокрай. У Заполярному колі – літо. Воно триватиме до жовтня, а потім западе чотиримісячна ніч. Після ночі, у березні, я самостійно досліджуватиму для науки невідоме: Рудольф Лазарович доручив мені обстежити Австрійську протоку (знову ж таки – австрійську!) і дійти на нартах до Землі Вільчека, де ще не ступала людська нога.

Нарешті на обрії, на тлі білуватого неба, вирисувались білі бані материкового льоду, що полого опускався до моря і раптом обривався над ним чорними базальтовими кручами. Це обітована нам на цілий рік Земля Франца-Йосифа. «Ломоносов» заходить у Британський канал і, обігнувши мис Седова, зупиняється у бухті Тихій. Тут берег спадає до моря терасами. На одній із них притулилися до прямовисної кручі житлові приміщення і радіостанція з високою щоглою антени. З цієї хвилини розпочинається наукова робота нашої експедиції…

Мою розповідь обірвав сміх Пенькова.

Він сидів зі своїм транзистором поруч із Федором на колоді, з апарата просочувалася тиха музика; Степан раптом вимкнув приймач, відсунувся від Янченка, наче з остороги, щоб той не штовхнув його ліктем, і єхидно засміявся:

– О, то ваш дядько мав не одну нагоду тішитись тією мигавкою на небі! Надивився, певно, на все життя…

Я підвівся. Один тільки крок – і дам йому в морду. За все. Навіть за те, в чому він і не винен. За цинізм, за бездушність, за куріпок, за людей… Але останньою надсилою, яка була в мені, стримав себе. Бо ж нам тепер потрібна, як ніколи, злагода: хто знає, що буде далі, коли вертоліт не прилетить. Якось треба вирватися звідси, бо згинемо тут; а Пеньков тутешній, він, напевне, краще за нас знає місцевість. Я стримався ще й тому, що в цю мить чіткіше, ніж раніше, розпізнав у ньому ту саму людину, яка мала колись наді мною безконтрольну владу і котрої я боявся; досі все ще сумнівався, що він мене впізнав, – тепер сумнівів не було: він дивився на мене холодно-жорстокими очима, як на жертву, яку тоді не вдалося розтоптати.

Проте жорстокий блиск у його очах чомусь швидко меркнув, танув і врешті зовсім зник. Я не розумів причини цього. Глипнув на Горбова, а тоді збагнув: на Пенькова впритул дивилися дві пари очей – Вікторові й мої. Він не мав сили стероризувати поглядом нас обох; як кожен тиран – великий чи малий – Пеньков був боягузом; Віктора він, видно, боявся: той міг про нього знати те, чого не знав я, адже служив на Сорок другій шахті вільнонайманим; Пеньков зовсім-таки знітився і, опустивши голову, почав крутити регулятор транзистора.

Янченко здивовано спостерігав нашу мовчазну перепалку, протягнув руку до Пенькова, той злякано сіпнувся; Федір посміхнувся і вимкнув приймач; я усе ще стояв і вимовив нарешті:

– Так, мій дядько мав можливість до кінця свого життя спостерігати ту, як ви сказали, мигавку на небі: у тридцятих роках він проживав у концтаборі на Соловках!

Зблиснули очі в Пенькова, я вгледів жаль в його очах: як він цього не знав раніше, і водночас – щире обурення, що я все-таки опинився на волі й нині розмовляю з ним як рівний.

Янченко, відчувши, що в товаристві визріває конфлікт, причин якого не знав, спробував розрядити напруження жартом:

– Женя по спадковості за дріт потрапив!

Пеньков криво посміхнувся:

– Фантазуєте, Євгене Івановичу. Ніколи не було таборів на Соловках.

– Для вас не було, – мовив я сідаючи. – Вам так колись сказали – і цього досить. Ви ж вірили…

– А таки вірили! – вискнув Пеньков. – І був порядок…

– Порядок був… – Я відчув, як у мені забурчакувала недавня кривда. – Був! І на Соловках – теж… Мій молодший брат Богдан, журналіст, поїхав якось на Соловецькі острови глянути на могилу Калнишевського і написати про нього… Так ось науковий працівник соловецького музею, показуючи братові Кремль, завів його до Преображенського собору. Брат побачив у соборі високе, аж під купол, триярусне риштування і запитав: «Іде реставрація?» – «Та ні, – відказав екскурсовод, – ще не встигли розібрати… Тут містився СЛОН».

– Слон? Який слон? – запитав Юра, прокинувшись з дрімоти.

– «Соловецкий лагерь особого назначения», – відказав я.

– Значить, був, – примирливо проказав Пеньков. – І порядок теж…

Віктор Горбов скрикнув, не стримавшись:

– Ти про той порядок забудь, Пеньков! Назавжди забудь, чуєш?

На зчахлій смерічці каркнув ворон, прокинувшись від голосу Віктора. Ми повернули голови: крізь сутінок білої ночі виднівся силует Вероніки.. Птах поволі розправляв крила, здавалося – хоче щільніше затулити від холоду своє тіло. Та, не складаючи їх, він ураз підскочив на вищу гілку, потім ще на одну і врешті – на вершечок дерева. Ще раз каркнув і тихо знявся у повітря. Описавши коло над нашими наметами, стрімко шугнув у південну сторону. Швидко віддалявся, зменшуючись, поки не став цяточкою, достоту як наш вертоліт першого дня відпочинку, і тихо зник.

Ми мовчки розійшлися по наметах.

Залізаючи у спальний мішок, Юра прошепотів:

– Не падайте духом, Євгене Івановичу. Все буде добре. Розповідайте далі про свого дядька. Я тоді вас уважно слухав, не спав… І нині слухав. Чуєте, дорогий мій панікере?