Читать книгу Лесь Курбас - Ростислав Коломиец - Страница 2

У випадку з Курбасом йдеться не про колоритні перипетії побутування актора на території театру, але про трагічне буття в мистецтві.

Згадував на схилі літ Павло Тичина про друга своєї юності Леся Курбаса. Враження, що згадував із відчуттям власної провини, ніби вибачався. Вибачався на старісті літ за те, що зрадив ідеалам своєї юності?..

Лесь Курбас народився для сцени так само, як Павло Тичина народився поетом. Обидва походили із родин священиків. Обидва починали у театрі Миколи Садовського: Курбас – актором-прем’єром, Тичина – помічником хормейстера. У «Молодому театрі» Курбас ставив у 1919 році «Поетичний вечір Павла Тичини» за його «Сонячними кларнетами». Обидва стали новаторами: Курбас – у театральному мистецтві протягом усього театрального життя, Тичина – на ранньому етапі поетичної творчості. Обидва по-різному завершили свій життєвий шлях…

Так, Лесь Курбас народився для сцени. І справа не у сімейній традиції, не в освіті, ба навіть не у покликанні, а в одвічному хисті. Саме цей хист і ліпить долю – в ньому і тільки в ньому справа. При цьому твердження, що Курбас народився в акторській родині й тому його шлях до театру був визначений заздалегідь, видається довільним припущенням. Скільки випадків, коли акторські діти обирали інші професії. Напевне, їх більше, аніж випадків успадкування. До того ж, що у своїй творчості Курбас не відштовхувався від театральної практики своїх батьків.

І все-таки… Це особливий випадок. Курбас усе життя провів у театрі. А якщо конкретніше – у театрах, ним створюваних і очолюваних: від студентських аматорських гуртків до табірного театру. Навіть усі щасливі і трагічні перипетії його особистого життя відбувалися у театрі. Поза театром у нього не було життя. Курбас – людина-театр.

Але якби оточення й не сприяло розвиткові хисту Курбаса на рівні тяжіння – відштовхування, він все одно став би… Стоп! Якби йшлося про актора, було б простіше. Але хист до режисури – цього не успадковують. Покликання до театру – це зрозуміло, а от хист до режисури – з цим не народжуються. Спробуємо розібратися.

Погляд з відстані часу. Театр увійшов у життя Леся Курбаса ледь не з пелюшок, у буквальному розумінні – ледь не з пелюшок. Народився в готелі галицького містечка Самбора, де його батьки перебували на гастролях. Визирав з-за лаштунків львівського пересувного театру «Руська бесіда», вишукуючи очима батька і матір. Й надалі театром і у театрі він жив усе життя – гімназійні й студентські аматорські театральні гуртки, львівський пересувний театр «Руська бесіда», «Гуцульський театр» Гната Хоткевича, театр «Тернопільські театральні вечори», перший український стаціонарний театр Миколи Садовсь-кого. Сюди він вписувався як актор. Далі він створює мистецькі колективи – «Молодий театр», «Кийдрамте», «Березіль». У них він здійснює свої пошукові режисерські задуми. Нарешті, театр абсурду, де він і завершив свій життєвий шлях, репетируючи чергову виставу у табірному театрі – виставу про табірне життя і чудеса табірного перевиховання…

Власне, й особисте його життя відбувалося в театрі. Перше – трагічне – кохання сталося з провідною актрисою театру «Руська бесіда». Разом вони грали головні ролі у театрі. І раптом – відчайдушна спроба самогубства часів дебюту в театрі у відповідь на нерозділене кохання до своєї сценічної партнерки Катерини Рубчакової. Одружився – вперше і востаннє – з балериною Валентиною Чистяковою, яку, власне, й зробив актрисою.

Здіймаючись над його долею в житті, помічаєш трагічні відміти-ни – рани на серці, які ніколи не загоювались. Рання смерть батька, який керував театром «Руська бесіда». Рання смерть двох братів у дитячому віці буквально на його очах. Смерть сімнадцятирічної сестри Надії у розквіті юності у перші дні Першої світової війни. Першу кулю – спроба самогубства у відповідь на нерозділене кохання – він носитиме під серцем все своє життя. Йому довелося пережити зраду друзів, цькування влади. Другу кулю одержить від ката у концтаборі. Та знов-таки, все це пов’язане з театром.

І ось це передчуття, потім відчуття, а чимдалі – усвідомлення своєї місії в мистецтві сповнили його життя особливим духовним змістом. Оглядаючи його творчі здобутки, співвідносні з вищими досягненнями європейського театрального мистецтва, кидається в очі месіанська ураженість Курбаса театром, його пророча роль в українському театральному процесі 20-х – першої половини 30-х років XX століття. Погодьтесь, ми вже говоримо не про прекрасного актора, не про видатного режисера, але про керманича українського театрального процесу. Шекспірівські слова «Весь світ – театр, і ми актори в ньому» були девізом життя Леся Курбаса.

Прекрасно і точно визначила масштаб і сутність подвижництва у мистецтві Неля Корнієнко, засновниця Національного центру Леся Курбаса: «Театрові ніколи не бракувало мрійників. Одні, як Гордон Крег, мріяли про всесвітню Академію театру й актора-надмаріонетку як про вище втілення режисерської віртуозності, інші, подібно до Таїрова та слідом за Достоєвським, мріяли про Красу як аналог рятівної духовності, треті галюцинували безсловесним театром, котрий став би останнім словом інтуїтивних одкровень. Та були серед мрійників і такі, котрі зусиллями Архімедового важеля перевернули театральний світ. Ми – про театральних Архімедів». Це, як ви розумієте, про Леся Курбаса. Додав би: Курбас був мрійником-утопістом…

Але ж, як зауважував Арістотель, кожна історія має свій початок, середину і кінець. Тож почнемо від початку, маючи на увазі факти, гіпотетичні припущення і дедуктивні висновки про долю Леся Курбаса.