Читать книгу Лесь Курбас - Ростислав Коломиец - Страница 5

Де віднайти свій театр, близький йому духом творчих шукань?..

І – чи є такий театр, де відбувається чи може відбутися творчий пошук?..

Завершивши університетське навчання, пройшовши через захоплення теософією, іншими філософськими течіями, – ознайомившись з культурним, театральним життям Відня, споглядаючи за розвитком новітнього європейського мистецтва, Курбас ніби призупинився перед широтою можливостей, що відкривалися перед ним. Питання ким бути – не стояло, від ранніх літ вирішив присвятити себе театрові.

22 лютого 1912 року Курбас, на запрошення Гната Хоткевича, стає актором і режисером гуцульського театру. Готує гастролі театру у Москві. Та розгорнутись у цьому театрі не вдалося.

Вже 21 вересня 1912 року двадцятип’ятирічний Лесь Курбас дебютує як актор на професійній сцені в театрі «Руська бесіда», який ще пам’ятав блискучі виступи батьків молодого актора – подружжя Яновичів. Сталося це – я не шукаю штучної символіки, але й не сказати про це не можу – у місті Самборі, де народився Лесь. Керівник театру Йосип Стадник першим розпізнав у акторові-початковцю риси видатного. Він одразу призначив його на головні ролі, навіть на ті, які з успіхом грав сам. Курбас грає султана Гірея у виставі «Маруся

Богуславка», якого до цього п’ять років грав Йосип Стадник і ніби передав цю роль молодому акторові у спадок. Тут він з успіхом грає такі несхожі ролі, як Михайло Гурман в «Украденому щасті» Івана Франка, Астров у «Дяді Вані» Антона Чехова, Потап в «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького, Васька Попел у «На дні» Максима Горького, Подорожній у «Зимовому вечорі» Михайла Старицького.

З рецензій видатного українського композитора Філарета Колесси дізнаємось про появу на українській сцені культурного, інтелігентного актора, його швидке художнє удосконалення і разом з тим – про надмір темпераменту, зайвий пафос у відтворенні персонажів. В історії галицького театру «збереглися» сценічні дуети Леся Курбаса і «галицької Заньковецької», як тогочасна критика називала Катерину Рубчакову, в «Украденому щасті». Акторська доля Курбаса складалася, як на перший погляд, напрочуд щасливо. Але тільки на перший погляд…

Життя Курбаса могло урватись у 1912 році. По дорозі з Рави-Русь-кої у Краків, куди театр вирушав на гастролі, Курбасові випало їхати поруч з Катериною Рубчаковою. Видатна драматична актриса та оперна співачка, дружина Івана Рубчака, мати двох дітей, Катерина Рубча-кова (1881–1919) присвятила себе жертовному служінню українській сцені і жодного разу не відгукувалась на найспокусливіші пропозиції чоловіків. Вона була, як ви побачили, старша Курбаса на шість років. Безнадійне кохання. Та його повело. Спонтанно освідчився у коханні. Але обраниця, мов на сцені, картинно розсміялася. Курбас у розпачі випустив кулю собі у серце. Його ледь врятував хірург, не ризикнувши при цьому витягнути кулю із серця…

Але куля під серцем постійно нагадувала про себе. Березільці розповідають, як, розхвилювавшись на репетиції, Курбас нерідко хапався за серце, замовкав, відключався. Наставала пауза. Друзі розуміюче перезиралися…

«Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою». Передсмертну записку Курбаса знайшла у своєї матері її донька Ольга Рубчаківна, яка згодом стала дружиною Гната Юри, співтворця Курбаса у «Молодому театрі». Цю записку вона зберігала усе своє життя.

З Рубчаковою Курбас продовжує грати. Ніби нічого і не було?.. Особливим успіхом користувалося «Украдене щастя»: Михайла грав Курбас, Анну – Рубчакова. Якось, у 1913 році, виставу «Украдене щастя» відвідав Іван Франко, який уважно стежив за галицьким театральним життям.

Незважаючи на гучний успіх на сцені, Курбас, не пропрацювавши і двох сезонів, 1 липня 1914 року з Гнатом Юрою і Семеном Семдором (Дорошенком) виходить зі складу театру «Руська бесіда». Разом, на запрошення Курбаса, вони їдуть до Старого Скалату, гостюють у родині пароха Пилипа Курбаса. Їдуть не відпочивати. То була знаменна зустріч. Вони обмірковують поїздку до Києва, репертуар і кредо майбутнього театру, який вони задумали створити там спільними зусиллями. Курбас уже тоді відчував себе керманичем майбутнього театру. Нового українського театру – європейський репертуар, нова сценічна естетика, виховання нового українського актора. І повна конфронтація з існуючим і усталеним українським театром часів епігонів корифеїв.

Тоді ж уперше Курбас у «Театральному листі» до пані Ліллі (Катерини Лужицької. – Р К.), яку він запрошує до майбутньої співпраці, виникає назва нового театру – Молодий театр: «Ми є молоді і з акторськими вдачами… Це буде зовсім інший тип актора. Не гордий, напарфумований побідник безіменної публіки… Це буде розумний Арлекін. Стільки ж саме освічений, що й митці інших видів мистецтва, який буде себе вільно почувати в тій сфері виїмкового відчування і думання, з якої народиться мистецтво XX століття. Театр буде зватись “Молодий Український театр”».

Та всі плани були зруйновані – почалася Перша світова війна. Унеможливився перетин кордону. Можна подивитись на організацію Курбасом театру «Тернопільські театральні вечори» як на вимушений крок, обумовлений необхідністю прилаштувати акторів, які опинилися на окупованій російськими військами території. Хоча можна трактувати її і як свідому національно-патріотичну акцію, адже «Тернопільські театральні вечори» мав стати першим у Галичині стаціонарним професійним українським театром. Як би там не було, «Тернопільські театральні вечори» був першим кроком Курбаса на шляху до створення Свого Театру. У ньому грають професійні актори і аматори. З деякими з них Курбас зустрінеться пізніше, запросивши їх до «Молодого театру». Яким він мислив цей театр, судити важко, адже перший сезон в ньому грали апробовані і популярні серед глядачів класичні українські п’єси. Але 28 березня 1916 року Курбас передає справи «Тернопільських театральних вечорів» Миколі Бенцалю і виїжджає із матір’ю до Києва.

Тут на запрошення Миколи Садовського навесні 1916 року Курбас стає провідним актором його першого стаціонарного театру, заступивши Івана Мар’яненка в його коронних ролях. Він грає ролі, які принесли йому славу ще у «Руській бесіді», зокрема – Михайла Гурмана в «Украденому щасті» Івана Франка, Збігнева у «Мазепі» Юліу-ша Словацького і Степана у «Невольнику» Марка Кропивницького. Славу і популярність у столичної публіки йому приносить виконання ролі Хлестакова у гоголівському «Ревізорі».

Здавалося, молодий актор міг би розгорнутися у Миколи Садовського. Та в нього, як побачимо, були інші плани і заміри. Швидкість, з якою він змінював театри, говорить сама за себе. Приводи до зміни місця роботи були побутові, причини – глибшими.

Львівська «Руська бесіда», півроку у «Гуцульському театрі» Гната Хоткевича, «Тернопільські театральні вечори», сезон у київському першому стаціонарному театрі Миколи Садовського не дали відповідь на це питання. Однак вочевидь його не влаштовувала робота в жодному з українських театрів, хоча в кожному з них він за короткий термін перебування ставав помітною сценічною постаттю. Впритул підійшовши до свого театрального самовизначення і випробовуючи свої акторські сили і можливості, Курбас збагнув, що в існуючих українських театрах не зможе здійснити омріяні сценічні реформи. Він не побачив себе у жодному з цих театрів. Не знайшов себе.

Спробував – відмовився, спробував – відмовився. До чого ж він прагнув?

Побувавши у Відні, ознайомившись з тим, як розвивається у ХХ столітті європейське мистецтво – театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура, Курбас по-інакшому подивився на театр «Руська бесіда». Він не те що розчарувався в ньому, але вразився тому вузькому творчому діапазону, в якому той перебував – соціально-психологічний театр у формах самого життя. У Відні Курбас зіткнувся з тим, що в Європі відбувається рішуче оновлення мистецтва. Живопис, музика, архітектура, театр бурхливо вступали у постреалістич-ний період свого розвитку – імпресіонізм, експресіонізм, конструктивізм, кубізм. Виявляється, існує інший, не кращий і не гірший, але у деяких суттєвих рисах відмінний від українського, театр. «Руська бесіда» – і Бургтеатр. Іван Біберович – і Йосиф Кайнц. Режисура Йосипа Стадника і Макса Рейнгардта. Театр Миколи Садовського – і… Нема з чим порівняти, нема кого протиставити.

* * *

Тепер варто, хоча б побіжно, зупинитися на тих процесах, які відбувалися в українському театральному житті на початку минулого століття. У 1904 році ініціативою Миколи Лисенка була організована музично-драматична школа з програмою вищого навчального театрального закладу. Курбас свого часу навіть викладатиме у ній. Але потім – очевидно, невдоволений системою навчання у театральній школі – налагоджує навчання акторів і режисерів у власному театрі.

У Києві Курбас збагнув сутність конфліктної ситуації, що склалася між новою українською, ширше, між новою європейською драматургією і сценою. Він, звісно, знав про це і раніше. Імена Лесі Українки, Винниченка, Олеся, Зудермана, Грільпарцера, Ібсена були у театралів, як то кажуть, на слуху. У театрі Садовського він побачив, що корифей української сцени прагне рішуче розширити репертуарні кордони. Сценічне життя уперше побачили опери «Галька» Монюшка, «Сільська честь» Масканьї. Тут на театр чекав успіх.

Але побачив він і труднощі, з якими стикався кращий на ті часи український театр у постановці нової, так би мовити, посткорифей-ської української драматургії. Довгі переговори Миколи Садовського і Лесі Українки щодо постановки «Лісової пісні» і, зрештою, відмова від постановки. «Дон Жуана» Лесі Українки Садовський включив до репертуару театру, але відмовився ставити, запросивши до постановки російського режисера, а сам зіграв роль Командора. Без успіху йшла у Садовського одна з перших п’єс Винниченка «Блакитна троянда»… Курбас збагнув, що нова театральна естетика, пропонована українськими драматургами нової хвилі, та й новітня європейська драматургія не під силу кращому на той час українському театру, яким був театр Садовського, що вже казати про інші українські трупи. Це, власне, розумів і Садовський. Те, що нова українська драматургія потребує сцени, він розумів, як розумів і те, що актори старої творчої генерації не в змозі їх відтворити на сцені. Тобто в українському культурному середовищі до Курбаса не було режисера, який би знайшов засоби сценічної виразності, співвідносні з новою драматургічною естетикою.

Курбас збагнув, що український театр ще не вступив до ХХ сторіччя і, таким чином, не опинився на території європейських театральних шукань нового часу. Оце розуміння і непереборне бажання змінити українську театральну ситуацію, власне, і визначило його подальший шлях в мистецтві.

І ось тут виявляється, що до 16 травня 1916 року вся театральна праця Курбаса – і участь в аматорських театральних гуртках Львова (1909—19і0), і «Гуцульський театр» Гната Хоткевича (1912), і «Руська бесіда» (1912–1914), і «Тернопільські театральні вечори» (1915–1916), і театр Миколи Садовського (1916) – була передісторією до створення ним власного театру. Зрештою, Курбас, зорієнтувавшись у київському театральному просторі, йде з театру Миколи Садовсь-кого і приступає до здійснення своєї мети.

Остап Вишня казав, що, якби Микола Садовський знав, що вийде із запросин Курбаса до свого театру, він би, як Тарас Бульба, скочив на коня, вихопив шаблю і розрубав би Курбаса до самого сідла.