Читать книгу Леонід Биков - Ростислав Коломиец - Страница 3

Як я це роблю завжди, створюючи мистецькі портрети у серії «Знамениті українці», починаю розглядати фотографії героя. Фотографії в житті та кінокадри з його участю…

Ба ні, тут Ламброзо не помічник – по них нічого не прочитаєш… Ну, як нічого? Не прочитаєш нічого такого, щоб вирізняло його серед інших. То, може, в цьому і є… може, він «один із…»?..

Перше, що впадає у вічі: нічого спільного з кінематографічними зірками тих років, із якими він знімався у фільмі. Явно не герой – не романтичний Павло Кадочников. Аж ніяк не комік – не парадоксальний Сергій Філіппов.

Ніде не викривляється, ніким не прикидається – такий собі симпатяга. І завжди молодий на вигляд – і в юності, й у зрілості, й наприкінці життя:

• густе кучеряве волосся (кого цим здивуєш!);

• очі як очі – ба ні, на всіх фотографіях – сумні… не дивиться вдалину, а просто на тебе… і цей пронизливий погляд… у його очах можна прочитати невимовні переживання чи то якісь утаємничені пристрасті;

• ніс качечкою,

• вуста… ніби створені для усмішки…

І ось він усміхається – невідпорна усмішка! Його обличчя створене для того, щоб усміхатися назустріч людям… і оці очі… очі все-таки лишаються сумними…

А загалом – звичайнісіньке обличчя людини, сказати б, із робітничо-селянської маси… Таких повно на вулиці. І він ніби розчиняється в людському натовпі.

Порівнюю його фотографії з кадрами, на яких Леоніда Бикова зафіксовано в різних ролях…

Ніде, ні у житті, ні у кінокадрах, він «не робить обличчя»… сприймайте таким, як є.

Висновок незаперечний: у жодній ролі – від закоханого дивака-невдахи до командира ескадрильї – він не ховає свого обличчя. Одне, власне його, обличчя! Обличчя-маска?..

Обличчя-маска актора Чарлі Чапліна. Обличчя-маска актора Леоніда Бикова. Обличчя-маска українського театрального актора Миколи Яковченка. У трьох випадках – комік із сумними очима. Чи буде перебільшенням сказати, що обличчя-маска є невід’ємною частиною сміхової культури XX століття?..

Невеликий відступ від теми. Виявляється, маскою-обличчям можна користуватись. Один із моїх помітних колег по театральному інституту часто задіяний в українських кіносеріалах саме завдяки своєму обличчю-масці, з якою він незмінно з’являється на екрані. Всерозуміючий погляд, делікатні вуса, стримана міміка та непохитна впевненість у своїй правоті – таким він постає (дякувати Богу, в епізодичних ролях) в образах то головного лікаря, то впливового вченого, то слідчого, то просто начальника невідомо чого. Очей не відвести. І все завдяки масці впливової значущості, за якою ховається обличчя посередності. Якщо припустити, що колись він придумав для себе маску та грав роль, то з роками маска ця стала його справжнім обличчям. Не називаю його прізвища з тактовних міркувань, але ті, хто викладає у театральному інституті, пізнають його за цим описом. І зробив я цей відступ виключно задля того, щоб показати діапазон вражень, які можуть складатися при сприйманні маски-обличчя – щось ховає, щось розкриває, а дещо й прикриває…

А тепер спробуємо озвучити фотографії Леоніда Бикова спостереженнями друзів і колег по творчості. Звичайно, всі спогади хаотичні, іноді – випадкові, але все ж таки у них можна розібратися.

Перед нами постає звичайна – незвичайна людина, у поведінці якої друзі спостерігали те, що комусь збоку видавалося дивиною:

• червоніла, як дитина, коли хтось лаявся в її присутності матом;

• не могла вдарити людину;

• була доброзичливою до оточуючих, але не допускала панібратства;

• була болісно уразлива, але, володіючи колосальним самовладанням, все переживала в собі… і дуже рідко виявляла це назовні;

• не терпіла, коли при ній когось незаслужено ображали;

• соромилася публічного звеличування…

Чи не ці харизматичні «дивацтва» багато чого пояснюють у поведінці Леоніда Бикова – як у житті, так і на знімальному майданчику?

Володіючи секретами гумору, він розганяв похмурість і песимістичні настрої оточення – як у житті, так і на екрані…

Здавалося, ніякі негаразди в житті (а їх вистачало) не здатні зламати цього чоловіка – він знаходив вихід із будь-якої, навіть безвихідної ситуації…

Гороскоп Стрільця нагородив Леоніда ще однією якістю, про яку, може, й не здогадувалися близькі, – він любив швидкість у пересуванні. Байдуже чим – бігом, велосипедом, мотоциклом, авто – у його водійському посвідченні було два зауваження щодо перевищення ним швидкості. Завжди поспішав кудись? Чи просто поспішав жити?

Кажуть, що люди, народжені під знаком Стрільця, володіють даром розуміння і навіть здатністю ставити себе на місце іншої людини. Як побачимо, це має пряме відношення до нашого героя.

А може, у цій, сказати б, назовні «принциповій звичайності» і слід шукати унікальність його творчої постаті?.. Та він і сам підказує нам:

«Я граю звичайних людей. Не прикрашаю їх, не згущую фарб».

Вони могли бути слюсарями, перукарями, льотчиками, гримерами, моряками, артистами, колгоспниками… Він називав своїх героїв «глибокими хлопцями», пропонуючи нам:

«Спробуйте осягнути в їхній звичайності, неяскравості незвичайність і глибоку значущість їхніх щоденних вчинків, їхньої любові до життя».

«Мої герої – звичайнісінькі рядові люди, такі як усі. Звичайно, вони самі та їхня праця скромні. Але придивіться до них пильніше. Чи такі вони насправді звичайнісінькі?»

І чи не тому він ніколи не грав негативних ролей?.. Дивакуватість, баламутство, любов до жартів, розіграшів, уміння переводити серйозну розмову на жарт і навпаки – до чого тут негатив?

Він завжди був самим собою. У житті нікого і нічого не грав – приймайте таким, як є. На сцені та на екрані розкривав різні іпостасі свого «Я»…

І чи не тому був усюди «своїм»:

• у Краматорську, де провів дитинство і підліткові роки;

• у Барнаулі, де перебував із батьками під час евакуації, вважаючи містян своїми земляками;

• у Харкові, де так успішно розгорталася його театральна кар’єра;

• у Ленінграді, де розпочиналася його кіноакторська творчість і відбувся режисерський дебют у кіно;

• у Києві, де його кіноакторська і кінорежисерська творчість сягнула свого апогею…

Він мав друзів на все життя:

Віктор Щедронов (1926–1943). Вони ще у дитинстві поклялися злетіти в небо. Віктор став військовим льотчиком і загинув наприкінці війни. Образ Віктора супроводжував Леоніда все життя. Леонід злетів у небо командиром ескадрильї Титаренком у своєму кінофільмі «В бій ідуть самі “старики”». І на екрані зустрівся зі своїм другом дитинства – Щедроновим, який матеріалізувався під прізвиськом «Смуглянка». У кінокадрах зі «Смуглянкою» Биков використовував реальні фотографії свого друга.

Микола Аляб’єв – хлопчик, із яким він потоваришував під час евакуації в Барнаулі, коли його сім’я мешкала на квартирі у його батьків, і якого він зробив одним із персонажів у фільмі «В бій ідуть самі “старики”» під прізвищем Аляб’єв.

Василь Шукшин (1929–1974), письменник, кінорежисер, із яким Леонід Биков зустрівся тільки одного разу, відчувши спорідненість душ. Вони мріяли про співробітництво і вже домовлялися про це… І тільки раптова смерть Шукшина стала цьому на заваді. Хоча ні, вони зустрілися на небесах – астероїд Леоніда Бикова з астероїдом Василя Шукшина.

Микола Мащенко (1929–2013), український кінорежисер, із яким Леонід навчавсь у театральному інституті, мешкав в одній кімнаті гуртожитку, якому він сповідував свої заповітні творчі задуми, який схиляв його – і схилив-таки – до роботи в Україні.

Олексій Смирнов (1920–1979), улюблений кіноактор, «клоун із розбитим серцем» – так писали про того, якого він називав «Макаричем», якого він залучав до участі у своїх фільмах усупереч заборонам начальства, що вважало зовнішність актора некінематографічною. Напрочуд злагоджено вони працювали на кінозйомках: знімали свої діалоги без репетицій і без дублів, імпровізували та влучали в точку…

За два тижні до смерті Леонід Биков поїхав у Ленінград, щоб провідати у лікарні Олексія Смирнова. Ніби передчував, що більше вони не побачаться. Кілька годин друзі жваво спілкувались у лікарні, а попрощався Маестро фразою з фільму: «Будемо жити, Макаричу! Будемо жити!»

А напередодні виписки, 7 травня 1979 року, Смирнов купив кілька пляшок коньяку, щоб вдячно пригостити лікарів перед випискою.

– Піду оце зараз дзвонити у Київ до Льоні, – бадьоро мовив Макарич. – Привітаю зі святом, повідомлю, що виписуюсь…

– Немає більше вашого друга…

Олексій Смирнов помер, дізнавшись про загибель свого друга.

Вони не змогли жити один без одного…

Дисонанс до ідилічної картини «В оточенні друзів».

Друзі друзями, але хтось же і чому причепив до родини Бикових клеймо – «божевільні»?..

І була жінка, співробітниця, якій він, лежачи в лікарні, довірив передати друзям свій «Заповіт» і яку він за півтора року до загибелі перестав помічати?..

Душевно відкрита людина, Леонід Биков зумів лишатись аполітичним у часи, коли це слово звучало як присуд. Його ролі та фільми ніколи не створювалися за політично-кон’юнктурних мотивувань. «Будемо жити!» — повторював він на екрані та в житті. Вільний художник, вільний від усілякої заангажованості, він підтримував у людях у зовсім неоптимістичні часи віру в краще майбутнє, абсолютно не пов’язуючи це із державною політикою «Вперед! До перемоги комунізму!» У сталінські часи це було присудом для митця. У хрущовську «відлигу» й у подальші часи за це могли б відлучити від творчості. Або ж поставити «під підозру», контролюючи та корегуючи кожен крок митця. Останнє безпосередньо стосується Леоніда Бикова. І в цьому плані визначення Леоніда Бикова як аполітичної людини буде неточним. Він своєю кіноакторською та кінорежисерською творчістю підривав офіціоз ізсередини, не декларуючи цього.

Для кінорежисера Леоніда Бикова: «Головне – за монтажем, ракурсом і панорамою не розхлюпати б душу! Мені здається, душа нашого народу ледь-ледь усміхається. Навіть коли болить, усміхається».

Його немає з ким порівнювати – ні поставити поруч нарівні, ні відразу за кимось. То в чому ж виявлялася «незвичайність і глибока значущість» героїв Леоніда Бикова? Неповторність його мистецької особистості?..

* * *

В архівах Музею Національної кіностудії імені Довженка, Київського державного музею театру, музики і кіно, Музею Харківського академічного українського драматичного театру імені Шевченка, Музею історії Краматорська накопичилося багато документальних свідчень про діяльність Леоніда Бикова.

Існують численні спогади про Леоніда Бикова як людину, актора, режисера: його сестри Луїзи, доньки Мар’яни, друзів і колег майстра. Їх неважко віднайти у відкритому Інтернеті. Та й до мене особисто дійшли, окрім надрукованих, і ненадруковані спогади режисера Миколи Мащенка, який усе життя підтримував дружні стосунки з Леонідом Биковим, а також акторів, яким пощастило працювати з ним, зокрема, мого однокурсника по театральному інституту Віталія Дорошенка, який зіграв у двох його фільмах…

Кінознавець Лариса Брюховецька написала ґрунтовну монографію під промовистою назвою «Своєрідне кіно Леоніда Бикова», в якій окремі влучні спостереження розчиняються у потоці загальних фраз і визначень. Ніби на протилежність цьому створена Наталією Тендорою монографія «Леонід Биков. “Ати-бати…”» побудована на проникливо-емоційному ставленні до особистості й творчості майстра, хоча автор, захоплений його образом, дає розгулятися своїй фантазії…

От і виходить, що Леонід Биков:

• протистояв радянській системі, коли стає відомо по прізвищах, із ким саме він боровся, – і залишається невідомим, за що, власне, він боровся;

• був радянським митцем – а чи був він українським митцем? Останнє звучить якось нерозбірливо;

• був блискучим актором-коміком, який змушував глядачів сміятись і плакати (а в чому полягає природа його неповторного комізму?);

• був кінорежисером-новатором (а що, власне, нового він вніс у мистецтво кіно?);

• начебто жив у сім’ї божевільних, дружина і син страждали на шизофренію (а чи так воно було?).

І так далі. А далі ще багато чого нез’ясованого, неуточненого, неспростованого.

Тобто на часі некон’юнктурний, неупереджений погляд на Леоніда Бикова:

• не виключно з точки зору тих, хто знав його зблизька і за малим не завжди міг угледіти велике,

• не виключно з орбіти Малої планети, коли історія набувала рис політичності,

• не з позицій наукоподібного жонглювання термінами, коли митцеві приписували приналежність до різних течій «постреалізму»…