Читать книгу Трейнспоттінґ - Ірвін Велш - Страница 3

Нарики, Жан-Клод Ван Дам та Паньматка-Ігуменя

Піт з Кумарного ллявся буйним перлом; його тіпало. Йа просту сидів, втикав у телік, намагаючись не помічати цього пиздюка. Він мене вкурвлював. Йа силувавсь чіплятися увагою за відео з Жан-Клодом Ван Дамом.

Як завше в таких кінах, почалось з обов’язкового драматичного вступу. Далі наступна фаза, коли через введення до фільму підлого лиходія вибудовується напруга і ліпиться докупи хирлявий сюжет. І відтак уже старий друзяка Жан-Клод будь-якої миті готовий встрягти в добрячу бійку.

– Рентсе, мені тре’ до Паньматки-Ігумені, – заквилив Кумарний, хитаючи головою.

– Ага, – кажу йа.

Краще б, аби цей недоумок просту уїбав десь геть з моїх очей, пішов собі сам, просту залишив нас із Жан-Клодом. Але, з другого боку, невдовзі й мені попаганіша, а якщо цей пиздюк піде й отовариться, він залише в прольоті нас. Йо’ кличуть Кумарним не тому, шо йому завше пагано на відході, а того, бо він просто за своєю натурою кумарний пиздюк.

– Та, бля, ходімо вже! – розпачливо цявкнув він.

– Постривай хвильку. Мені хо’ подивитись, як Жан-Клод розмаже к херам цього пронозу. Як зара’ підем, йа то не побачу. А як повернемось, буду вже ніякий, та й взагалі це мо’ статись аж за кілька днів. А це означатиме, шо йа попаду на штраф від крамниці за прострочку прокату фільму, якого навіть не позирив.

– Йа, бля, мушу двигати, чоловіче! – гука він, підводячись.

Він дістається аж до вікна і, спираючись на нього, важко диха, схожий на загнану тварину. Нема ніц в його очах, крім жаги.

Йа пультом вимкнув ящик.

– Йобані витрати. Ось шо це, самі тіки йобані витрати, – наїхав йа на цього пиздюка, цього йобаного, дратівного гандона.

Він закида назад голову, зводячи очі до стелі.

– Дам йа тобі грошей сплатити той борг. Отаке тебе тіки й парить, мишастий лошаро! П’ятдесят нікчемних, сраних пенсів з «Ріца»[1].

Цей пиздюк в натурі вміє змусити тебе почуватись дрібним, банальним гандоном.

– Та не в тім, нахер, справа, – кажу йа, проте непереконливо.

– Ага. Справа в тім, що йа тут, бля, страждаю, а мій так званий друган спецом гальмує та ще й кайф із цього ловить від кожної йобаної хвилини.

Очі в нього величезні, мов ті футбольні м’ячі, і дивляться вороже, але в той же час і благально – проникливі свідки моєї нібито зради. Якшо йа проживу достатньо довго, щоб завести собі дитинча, надіюсь, воно ніколи не подивиться на нас так, як оце зара’ Кумарний. Цей пиздюк невідпорний у такім ділі.

– Йа не… – заперечую йа.

– Тоді вдягай вже свою кляту куртку!

При Підошві Погулянки[2] не було жодного таксі. Вони стягаються сюди, тільки коли тобі їх не тре’. От зараз ніби серпень, а йа тут собі яйця вже к херам ледь не відморозив. Мене поки шо не кумарить, але воно, бля, вже ось-ось навалить, можна бути певним.

– От, нібито тут стоянка. Нібито тут ця йобана стоянка таксі. А влітку тут їх жодного, бля, не знайдеш. Катають жирних, запакованих фестивальних пиздюків, таких, бля, лінивих, що на якусь срану чергову виставу їм западло прогулятися пішки сотню йобаних ярдів від одного вошивого церковного клубу до іншого[3]. Таксисти. Жадні на грошву гандони…

Так, маячливо захлинаючись, буромотів собі під носа Кумарний – з вибалушеними очима, з головою, задраною вгору на Погулянку, і жили в нього на шиї пружилися.

Нарешті під’їхало одне. Там ще чекала зграйка хлопців у спортивних костюмах і бомбер-куртках, вони стояли там довше за нас. Йа сумніваюсь, шоб Кумарний взагалі їх бачив. Він гайнув упрост на середину дороги з криком: «ТАКСІ!»

– Агов! Шо це ще, бля, за манси? – гука один чувак у чорно-фіолетово-ультрамариновому спортивнику, з плескатою стрижкою.

– Від’їбися нахер. Ми тут були першими, – кида Кумарний, відчиняючи дверцята машини. – Онде ще одно під’їжжа, – маха він вгору на Погулянку, звідки наближається чорне таксі.

– Пруха вам. Пиздюки скорохвацькі.

– Від’їбися, ти, штимп рябий, хиляй нахер. Хер тобі в дорогу! – відгавкувався Кумарний, поки ми залазили в таксі.

– Толкрос[4], чуваче, – кажу йа водію, а тим часом на бокову шибку ляпається харкотиння.

– Давай, вилазь, сам на сам, пиздюк ти скорохвацький! Нумо, ви, гандони срані! – репетував той у спортивнику.

Таксиста це не займало. З лиця так правдивий пиздюк. Більшість їх такі. Ці самозайняті платники податків в натурі належать до найнижчого класу комах на землі Божій.

Таксі зробило розворот навспак і помчало вгору Погулянкою.

– Прикинь, шо ти оце зара’ наробив, ти, пиздюк чорноротий. Отак тепер хтось із нас йтиме сам-один додому і нарветься на базар з тими сцикунами скаженими, – не попускав йа Кумарному.

– Ти ж не бздиш отих йобаних дрібних слимаків, чи як?

Цей пиздюк мене вже вкрай роздратував.

– Ще б пак! Ще б пак не боятись, якщо йти зовсім самому й напертися на цілу банду отаких їбанатів у спортивниках! Чи ти думаєш, йа той Жан-Клод Ван йобаний Дам? Кінчений ти пиздюк, ось ти хто, Саймоне.

Йа назвав його Саймоном замість назвати Сай або Кумарний, аби підкреслити серйозність того, шо кажу.

– Мені тре’ до Паньматки-Ігумені й до сраки мені будь-’кий пиздюк чи бодай щось інше. Це тобі втямки? – штрикає він пальцем собі в губи, очі вибалушені на цілий світ. – Саймону тре’ до Паньматки-Ігумені. Читай в мене по губах.

Після цього він відвертається і, нервово вибиваючи якийсь ритм собі по стегнах, впирається очима в спину таксиста, воліючи щоб той пиздюк їхав швидше.

– Один з тамтих пиздюків був Мак-Лін. Менший брат Денді й Ченсі, – кажу йа.

– Похер, – каже він, але не може приховати тривогу в голосі. – Знаю йа Мак-Лінів. Ченсі незлий чувак.

– Тіки якщо ти не стібешся з його братана, – кажу йа.

Втім, він більше не звертав на мене жодної уваги. Допетравши, шо просто дарма витрачаю енергію, йа перестав його діставати. Його безмовні страждання, схоже, тепер так подужчали, шо ніяк мені стало щось ще додати, бодай трішечки, до його мізерності.

Паньматкою-Ігуменею зветься Джонні Свон, також відомий як Білий Лебідь[5], – дилер, що базується в Толкросі; його мережа покрива Сайтгіл і Вестер Гейлз[6]. Якби мав змогу, йа волів би завше затоварюватись в Лебедя або в його напарника Реймі, аніж у Шнира й тієї м’юрхавсько-ліфської банди[7]. У ньо’ зазвичай краща ширка. Джонні Лебідь був колись мені справжнім добрим другом, давно, ще в старі часи. Ми разом з ним у футбік грали за «Порті Фісел»[8]. А тепер він дилер. Пам’ятаю, як одного разу він сказав нам: «У цій грі нема друзів. Тіки спільники».

Йа думав був, то він просту шалапутно рисується таким брутальним, аж поки не роздивився глибше. Тепер йа точно знаю, шо саме цей їбучий пиздюк мав на увазі.

Хай Джонні – дилер, а разом з тим він і нарик. Тре’ троха вище вилізти по цій драбині, перш ніж знайдеш дилера, який сам не вжива. Ми прозвали Джонні Паньматкою-Ігуменею за те, шо він уже так віддавна присаджений на цю звичку.

Невдовзі і йа теж почав почуватись херово. Нас вже гидотно сіпало, коли ми клигали вгору сходами до кубла Джонні. З мене скрапувало, наче з мокрої губки, кожен крок віддавався новим виплеском крізь пори. Кумарному, ма’ть, було ше гірше, але для нас цей пиздюк вже почав випадати в небуття. Йа за нього згадував тіки тоді, коли він згорблено застигав перед нами біля перил, заступаючи мені шлях до Джонні й товару. Він хапав ротом повітря, розпачливо тримаючись за поруччя з таким виглядом, ніби ось-ось вирига в сходовий колодязь.

– Все ’аразд, Саю? – питаю йа нервово, роздратований на пиздюка, бо затримує нам ходу наверх.

Він відмахнувся, струснув головою і зіщулився очима нагору. Йа більш не балакаю. Коли тобі так, як от йому зара’, не хочеться ні самому балакати, ні щоб з тобою балакали. Йа теж не хочу. Йа іноді думаю, шо люди стають нариками того, шо підсвідомо вони прагнуть бодай трішки тиші.

Коли ми врешті подолали сходи, Джонні винесло з його кубла. Розпочалися словесні кольки.

– Отже, йа маю особисто Кумарного і ще Рентабельного, яко’о теж кумарить! – зареготав він так високо, як той сраний повітряний змій зліта.

Джонні часто заразом з заштриком нюхав кокс або мутив собі «спідбол» з гриця й кокаїну. Він вважав, шо йому так довше преться, це його боронить від сидіння туплячись цілими днями у стіни. Пиздюки під кайфом дуже вкурвлюють, коли сам почуваєшся отак, як ми зараз, бо ну надто сильно вони, бля, кайфують від свого кайфу, аби розраяти чи бодай помітити твої страждання. Якщо п’яндиголові в пабі хочеться, щоб кожен пиздюк відтіль вилазив таким же, як він, то справжньому нарику (на відміну від того, хто спожива вряди-годи і якому потрібен спільник в цім злочині) насрати на будь-кого іншого.

Там були Реймі й Елісон. Ел якраз варила. Це обнадіювало.

Джонні, пританцьовуючи й наспівуючи їй, рушив до Елісон:

– Гей-ей, гарнюню, шооо це ти там вааариш…

Він обернувся до Реймі, котрий неухильно зирив у вікно. Реймі вмів розпізнати поліцая у вуличному натовпі, як ото акули вміють відчути кілька краплин крові в океані.

– Реймі, ввімкни щось путнє. Мене верне від цього нового Елвіса Костелло[9], хоч йа не в змозі перестати слухати цього пиздюка. Чародій їбучий цей чолов’яга, це йа вам кажу.

– Такий собі двобічний притичень на південь поза Ватерлоо[10], – каже Реймі.

Цей пиздюк всякчас закида зайвим безглуздим гівном, зайобуючи тобі голову, коли в тебе ломка і ти хо’ в ньо’підмолотитися. Нас завше вражало, що Реймі запав на шириво так круто. Реймі був децл схожим на мого другана Мотику: йа завше вважав, шо обидва за темпераментом класичні торчки на всю голову. Кумарний мав теорію, шо Мотика й Реймі – це одна людина, хоча хер там вони схожі один на іншого, а гнав він це чисто тому, бо їх ніколи не бачили разом, попри те, шо терлися вони у тих самих колах.

Цей скурвий ломщик порушує золоте правило нарика і вмикає «Героїн», та ще й ту версію, що на «Рок-н-роловій тварині», яку, як на те, коли тебе кумарить, слухати ще болісніше за оригінал на альбомі «Велвет Андеграунд і Ніко»[11]. Зважай, у цій версії нема принаймні отого верескливого пасажу Джона Кейла[12] на альту.

– Та ну те’ нахер, Реймі, – кричить Елі.

– Ображай-картай, за течією катай, терпи, бейбі, солоденька, терпи… куховарський піт, примарна стріт, всі ми білі трупаки… жери цей біт, – вибухнув Реймі імпровізованим репом, трусячи гузном й блукаючи очиськами.

Потім він низько вклонився перед Кумарним, що стратегічно розташувався поряд з Елі, не відриваючись поглядом від вмісту ложки, яку та гріла над свічкою. Реймі підтягнув до себе обличчя Кумарного і міцно поцілував його в губи. Кумарний його відштовхнув, здригаючись.

– Від’їбися! Пиздюк блядський!

Джонні й Елі голосно розреготались. Йа б, либонь, теж, аби не почувавсь так, наче кожну кісточку в моїм тілі рівночасно трощать в лещатах і пиляють тупою ножівкою.

Кумарний обхопив джгутом руку Елі понад ліктем, вочевидь, забиваючи собі місце в черзі, і поплескав по вені на її тонкій, попелясто-блідій руці.

– Хо’, йа це зроблю? – запитав він.

Вона кивнула.

Перш ніж всмоктати крізь голку з п’ять мілілітрів у жерло шприца, він кидає в ложку ватяну кульку і дме на неї. Він намацав охуєнно здоровецьку синю вену, яка, здається, тягнеться майже наскрізь в руці Елі. Він простромлює плоть і повільно вводить трішечки, але потім всмоктує в шприц її кров. Губи в неї тремтять, кілька секунд вона благально дивиться на Кумарного. Вираз обличчя в нього залишається огидним, зловорожим і рептилоїдним, перш ніж він заганяє цей коктейль в напрямку її мозку.

Вона відкида назад голову, заплющує очі й роззявля рота, видаючи ’кийсь такий аж оргазмічний стогін. Очі в Кумарного тепер невинні й сповнені здивування, лице наче в дитини, що підійшла різдвяним ранком до купи звабливих пакунків з дарунками під ялинкою. В обох вигляд на диво гарний і чистий у мерехтливому світлі свічки.

– Це крутіше за будь-який перепих… це крутіше за будь-якого в світі йобаного хера, – охає Елі, і то цілком серйозно.

Це бентеже нас до такої міри, шо йа крізь штани лапаю власні геніталії, аби впевнитися, шо вони ще там. Хоча отак себе мацати, від цього нас самого нудить.

Джонні подає Кумарному свою машину.

– Можеш вмазатися, але тіки цим інструментом. Сьодні в нас гра в довіру, – усміхнувся він, але не жартівливо.

Кумарний мота головою:

– Йа не користаюсь ні голками, ні шприцами чужими. Маю свою машину з собою.

– Ну, це не вельми товариськи. Рентсе? Елі? Реймі? Шо ви на це думаєте? Чи це ти так натякаєш, шо в Білого Лебедя, у Паньматки-Ігумені кров інфікована вірусом людського імунодефіциту? Скривджено мої найліпші почуття. Йа можу лиш сказати: не хо’ моїм, значить, не ширяєшся, – либиться він у зухвалому вищирі, демонструючи набір гидких зубів.

Як на мене, це зовсім не балачка Джонні Лебедя. Це аж ніяк не Лебідь. Та ну нахер. Якийсь злючий демон вселився в його тіло й отруїв йому мозок. Від цього персонажа мільйон миль до того тонкого жартуна, шо йа знав його колись як Джонні Свона. Приємний хлопчина – усі так кажуть, включно з моєю власною ма. Джонні Свон, сам весь такий по вуха у футбіку, такий згідливий, шо йо’ завше грузили пранням форми після п’ятірні на «Мідовбенку»[13], і він нізащо в житті на те не жалівся.

Йа пересрав, шо не зможу зара’ вмазатись.

– Та ну те’ нахер, Джонні, послухай, шо ти верзеш. Попустися. Маємо ми те сране бабло, – йа витяг з кишені кілька банкнот.

Чи то через почуття вини, чи через перспективу отримати кеш, але знову раптом оприявнився колишній Джонні.

– Не беріть все аж так серйозно, хлопці. Йа просту жартую. Ви думаєте, шо Білий Лебідь прокине своїх кентів? Та ну вас, друзяки. Ви ж розумні люди. Гігієна, вона важить, – оголосив він сумовито. Знаєте Малого Ґоґсі? В нього вже СНІД.

– Точно? – перепитав йа.

В кого є ВІЛ, а в кого нема – завше ходили плітки. Зазвичай йа їх ігнорував. Річ у тім, що за Малого Ґоґсі таке казали вже кілька людей.

– Ще б пак. Схоже, повноцінного СНІДу в ньо’ ще нема, але аналізи позитивні. Ну й йа йому кажу: це ше не кінець світу, Ґоґсі. Ти можеш призвичаїтись жити з цим вірусом. Сила-силенна пиздюків так живуть взагалі без усякого клопоту. Роки, бля, можуть минути, поки ти захворієш, сказав йа йому. Хоч би й завтра будь-якого пиздюка може шось переїхати. Отак тобі й тре’ на це дивитись. Неможна отак просто взяти й відмінити свій виступ. Шоу мусить тривати.

Легко філософити, коли гівно замість крові маєш не ти, а ’кийсь інший пиздюк.

Ну, врешті-решт, Джонні допоміг Кумарному і зварити, і куди слід попасти.

Коли Кумарний вже мало не вив, він проштрикнув йому вену, втягнув у шприц троха крові, а потім ввігнав той життєдайний і життєруйнівний еліксир.

Кумарний міцно обняв Лебедя, а потім, не розчіпляючи рук, розслабився. Так вони й стояли – розслабленими, наче ті коханці в посткоїтальних обіймах. Тепер настала черга Кумарного заливатися в серенаді до Джонні:

– Лебедику, як же йа тебе люблю, як йа те’ люблю, мій любий друзяко Лебідь…

Вороги лише кілька хвилин тому стали тепер сердечними кентами.

Йа підступив зробити заштрик. Минула вічність, поки ми знайшли в мене годящу вену. Мої лялечки не живуть так близько до поверхні, як то в більшості людей. Коли все нарешті знайшлося, мене поперло.

Елі має рацію. Візьміть свій найкращий оргазм, помножте те відчуття на двадцять, й однаково ви відтягнетеся на сто миль позаду. Мої висхлі, ламкі кістки втішилися і сп’яніли від ласкавих пестощів моєї чарівної героїні-Герки. Ніби йа кінчив і ще продовжую кінчати.

Елісон каже нам, шо йа мушу сходити відвідати Келлі, яка там, ма’ть, зовсім вбита відтоді, як зробила аборта. Хоча тон в Елі не зовсім осудливий, вона це каже так, ніби йа мусів щось зробити з вагітністю Келлі чи з її перериванням.

– Як це йа мушу піти відвідати її? Це не має жодного стосунку до мене, – кажу йа незгодно.

– Ти друг їй чи ні?

Мене вабить процитувати Джонні, сказавши, шо ми тепер всі просту знайомі. В голові в мене це звучить добре: «Теперка ми всі лиш знайомі!» Схоже, шо це перекриває межі нашого приватного наркосередовища – блискуча метафора нашого часу. Йа втримуюся перед цією спокусою.

Натомість задовольняюся наголошенням на тому, шо ми всі були друзями Келлі, і питаюся, чому саме мене виокремлюють для здійснення такого візиту.

– Та йобаний же ти, Марку. Ти ж знаєш, шо вона залюблена в тебе.

– Келлі? Та ну нахер, – кажу йа, здивований, заінтригований і більш ніж на дещицю збентежений. Якшо це правда, тоді йа сліпий тупий йолоп.

– Звісно, шо залюблена. Вона це казала нам купу разів. Завше вона тільки за тебе. Цей Марк оте та цей Марк оце.

Рідко бодай хтось зве мене Марком. Зазвичай Рентсом або гірше – Рентабельним. Це, бля, жахливо, коли тебе так кличуть. Йа намагаюся не показувати, шо це нас дратує, бо таке тільки роздрочує всіх пиздюків.

Кумарний мовчки слухав. Йа обернувся до нього:

– Ти вважаєш, це правда? Келлі запада на нас?

– Кожний пиздюк під сонцем зна, шо вона аж горить за тобою. Не така вже й секретна таємниця це. Хоча йа цю кралю збагнути не можу, завваж. Їй, варто було б перевірити собі голову, нахер.

– Красно дякую, пиздюче, що врешті розказав нам.

– Якшо ти волієш цілий день сидіти в затемненій кімнаті й тільки зирити відео, не помічаючи, шо відбувається довкола тебе, це не моя, к херам, справа – вказувати тобі на це.

– Ну, вона ж ніколи нічо не казала самому мені, – скиглю йа, ніяковий.

– Ти хтів би, аби це в неї було написано на майці? Ти не здорово знаєшся на жінках, правда, Марку? – каже Елісон.

Кумарний скалиться.

Мене ображає останнє зауваження, але йа твердо вирішив ставитись до цієї теми легко – на той випадок, якщо це підначка, звісно, розіграна Кумарним. Цей облудний пиздюк чапає крізь життя, розставляючи отакі-от міжособистісні міни-пастки для своїх кентів. Яке задоволення цей їбучий недоумок отримує від таких дій, лишається поза моєю уявою.

Йа беру в Джонні троха товару.

– Це лайно чисте, як незайманий сніг, – каже він нам.

Це означа, шо до нього не надто підмішано чогось надто токсичного.

Скоро нам тре’ було вже йти. Джонні не вщухав лити мені до вух всяке лайно – такі речі, яких йа й чути не хтів. Складні заморочки за те, хто кого нагріває, оповідки за способи, якими громадські активісти з їхньою антинаркотичною істерією роблять нестерпним життя кожного пиздюка. А ще він сльозливо белькотав за своє власне життя, розливаючись у фантазіях, як от він очиститься і вибереться у Тайланд, де жінки знають, як прислужитися чуваку, де ти можеш жити, як король, якшо в тебе біла шкіра і кілька хрустких десяток у кишені. Та де там, він розводився за речі, багато гірші за це, набагато цинічніші й жорстокіші. Йа сказав собі, шо це знову говорить той злий дух, а не Білий Лебідь. Чи так воно було? Хтозна. Та й кого це їбе.

Елісон з Кумарним перекидались короткими фразами з такими інтонаціями, ніби вони готуються знову вмазатись. Потім вони підвелися й подалися разом з кімнати. На вигляд знуджені й байдужі, але коли вони не повернулися, йа втупив, шо вони жаряться у спальні. Здається, перепихнутися з Кумарним – для жінок така ж проста річ, як балакати або пити чай з іншими чуваками.

Реймі пастельними крейдами щось малював на стіні. Він перебував у власному світі – той стан, що комфортний йому самому і будь-якому іншому пиздюку.

Йа думав про те, шо сказала Елісон. Келлі тільки на минулому тижні зробила аборт. Якщо йа сходжу до неї, то погребую її трахати, тобто якшо вона нас захоче. Напевне ж, там все ще є щось – подразнення і всяке таке інше або навіть і сира рана? Мабуть, йа таки йобнутий тупак. Елісон була права. Йа й справді не вельми знаюся на жінках. Та насправді йа не вельми знаюся на будь-чому.

Келлі мешкає в Інчі[14], куди важко дістаться автобусом, а в мене голяк зараз, щоб узяти таксі. Мо’, відсіля й можна доїхати до Інча автобусом, та йа не знаю, який туди ходить. Якшо по правді, то йа зара’ троха занадто вгашений, нахер, щоб іще й трахатися чи навіть просто говорити. Під’їжджа номер 10, і йа стрибаю в автобус, повертаючись назад у Ліф, до Жан-Клода Ван Дама. Всю дорогу йа наперед єхидно тішуся тим прочуханом, якого Жан-Клод завдасть тому пронозливому пиздюку.

Наркодилеми № 63

Йа просто дозволяю йому обмивати мене чи промиватися крізь мене… очищувати мене зсередини.

Це внутрішнє море. Проблема в тому, що цей чудесний океан тягне разом із собою купи отруйного дрантя і мотлоху… морська вода розріджує ту отруту, але щойно океан збігає, він залишає по собі те лайно – всередині мого тіла. Він і дарує, і забирає, він вимиває мої ендорфіни, мої центри опору болю; це забирає багато часу, щоби їм відновитися.

Гидотні шпалери у цьому гниднику, в цій кімнаті. Вони мене жахають. Їх багато років тому міг поклеїти якийсь конаючий здохлій… цілком природньо, бо й йа сам не хто інший, як конаючий здохлій, і мої рефлекси аж ніяк не покращуються… однак тут все поряд, в межах досяжності моїх пітних рук. Шприц, голка, ложка, свічка, запальничка, пакунок порошку. З цим все гаразд, все прекрасно; але йа боюся, що моє внутрішнє море скоро спливе, залишивши те збурене отруйне лайно на мілинах мого тіла.

Йа починаю варити наступну пайку. Тремтливо тримаючи ложку над свічкою, чекаючи поки розчиниться шириво, йа думаю: кожне короткотривале море додає довготермінової отрути. Втім, цієї думки й зблизька недостатньо, щоби змусити нас не робити того, що йа мушу робити.

Перший день Единбурзького фестивалю

Аби почати, а там воно й піде. Це як нам Кумарний казав: ти мусіш знати, що воно таке – зіскочити з цього, перш ніж в реалі візьмешся робити. Навчитися можна тільки через невдачі, і навчаєшся ти розуміти важливість підготовки. Мо’, він і правий. Хай там як, а цього разу йа підготувався. Орендував наперед на місяць цю велику порожню кімнату вікном на Лінкс[15]. Забагато барбосів знають мою адресу на Монтгомері-стрит[16]. Виклав готівку наперед! А розлучатися з грошенятами, то було найважче. Найлегше було – мій останній заштрик, зроблений у ліву руку цього ранку. Тре’ ж було нам на чомусь триматися в цей період інтенсивної підготовки. Потім йа вилетів ракетою і гасав зі списком покупок по Кьоркґейту[17]. Десять бляшанок томатного супу «Гайнц»[18], вісім бляшанок грибного супу (все для вживання без розігріву), один великий тубус ванільного морозива (яке розтане і буде випите), два слоїки молочка магнезії[19], один слоїк парацетамолу, один пакуночок пастилок для рота «Рінстед»[20], один слоїк мультивітамінів, п’ять літрів мінеральної води, дванадцять плях ізотонічного «Люкозейду»[21] та кілька журналів: софт-порно, «Віз», «Шотландський футбол сьогодні», «Гравець»[22] та інші. Найважливішу річ уже було заначено під час візиту до батьківського дому – поцуплений із шафки у ванній слоїк валіуму моєї матусі. Йа не почуваюся з цього винним. Вона ним тепер зовсім не користується, а якщо в матері виникне потреба, то її вік і стать змушують її недоумкуватого сімейного лікаря виписувати їй валіум легко, як желейні цукерки. Йа окрилено закреслював зроблені покупки в моєму списку. Тиждень буде доволі важким.

Моя кімната пуста, килима нема. Посеред підлоги лежить матрац, на нім спальний мішок, є електрокамін і чорно-білий телік на маленькім дерев’янім стільці. Маю три коричневих пластмасових відра, до половини налитих сумішшю дезінфектанту й води для мого лайна, блювотиння й сцянини. Йа вишикував бляшанки з супом, соком і ліками так, шоб їх легко було дістати з цього мого тимчасового ліжка.

Останній заштрик йа зробив собі, тільки шоб нам перебитися крізь жахи закупівель. Той запас, який маю, йа використаю, шоб помогти нам заснути і пом’якшити зіскок із ширки. Йа спробую вводити маленькими, помірними пайками. Уже невдовзі буде треба. Вже явно гіршає. Починається, як зазвичай, легкою нудотою в глибині живота і безпричинним нападом паніки. Щойно йа усвідомлюю, шо мене обляга кумар, він безперешкодно перетворюється з неприємного на нестерпний. Зубний біль почина поширюватися на щелепи й очниці і далі мені в кістки – скрушними, запеклими, виснажливими посмиками. Як за командою, з’являється знайомий піт – не забуваймо також за дрижаки – і вкриває мені спину, як осінньою памороззю дах машини. Час діяти. Йа аж ніяк поки не в змозі отак от взяти й виламатись на волю. Мені потрібен добрий старий «повільняк», м’який, гамуючий прихід. Єдине, по що йа можу поворухнутись, це грицик. Один манюній заштрик, шоб розправити оці покручені руки-ноги і доправити нас у сон. Потім йа скажу йому «прощавай». Лебідь щез, Шнир у тюрязі. Залишається Реймі. Йа йду подзвонити цьому пиздюку з таксофону в коридорі.

Набираючи номер, краєм ока йа відзначаю, що хтось промайнув повз нас. Йа здригаюсь від цього перебіжного контакту, але не маю бажання поглянути, хто це. Маю надію, йа не залишуся тут аж так на довго, щоб виникла потреба знайомитися з кимсь із моїх нових «співорендарів» цієї квартири. Цих уйобків для нас не існує. Не існує жодного пиздюка. Тільки Реймі. Монета провалюється. Дівочий голос:

– Альо? – вона чхає. Це літня застуда чи наркота?

– А Реймі є? Це Марк дзвонить.

Реймі вочевидь говорив за нас, бо, хоч йа її не знаю, вона мене, бля, стовідсотково зна. Голос у неї крижаніє.

– Реймі не тут, – каже вона. – У Лондоні.

– В Лондоні? Бляха… коли він має повернутись?

– Не можу знати.

– А він нічо не залишив для нас, нє?

Бажано, проте малоймовірно від цього пиздюка.

– Еее, нє…

Йа тремтячою рукою вішаю слухавку. Два варіанти: перший – кріпитися, повернутись до кімнати; другий – зателефонувати тому пиздюку Форрестеру і поїхати у М’юрхаз, згнилити нахер і вмазатися якимсь гівняним ширивом. А куди дітись? За двадцять хвилин так і є:

– До М’юрхазу, друже? – це водію 32-го автобуса, тремтливо впихуючи свої сорок п’ять пенсів до коробки. Будь-який порт годиться в шторм, а шторм уже буяє у мене всередині.

Якась стара карга витріщається на мене, коли йа минаю її, проходячи далі в салон. Нема сумніву, від мене тхне і вигляд маю геть нахер паскудний. Нас це не турбує. Ніц не існує в моїм житті, крім мене самого та Майкла Форрестера і втомливої відстані між нами, відстані, яку поступово скорочує цей автобус.

Йа сиджу на заднім сидінні на нижньому поверсі. Автобус майже порожній. Попереду нас сидить якась дівуля, слухає собі плеєр «Соні Вокмен»[23]. Чи вона гарна? Кого це їбе. Хоч воно й вважається нібито «приватною стереосистемою», йа ясно чую її музику. Грає пісня Бові… «Золоті роки»[24].

Не дай мені почути, як ти кажеш, що життя тебе нікуди не веде, янголе… Поглянь на це небо, життя розпочалося.

Ночі тут теплі, а дні мооолоді…

Йа маю всі альбоми, випущені Бові. Повне зібрання, нахер. Гори тих йобаних бутлегів[25] і всяке інше. Мені насрати на нього і його музику. Мене цікавить тіки Майк Форрестер, гидотний, безталанний пиздюк, який не випустив жодного альбому. І нуль синглів. Але мій Майкі – людина цієї миті. Як якось сказав Кумарний, ясно, що парафразуючи якогось іншого уйобка: «Ніщо не існує поза цією миттю». (Йа думаю, першим це сказав ’кийсь недоумок в рекламі шоколаду.) Але йа навіть не можу триматися цих думок, бо, в найкращім разі, вони другорядні щодо актуальної миті. Цієї миті є йа – хворий, і є Майкі – цілитель.

Якась стара курва – вони завше лізуть в автобуси в такий час – засирає голову водію канонадою недоречних запитань за номери автобусів, за маршрути і розклад. Залазь вже, курво, чи уйобуй, ти, стара, смеркла пиздо. Йа мало не задихнувся в безмовній люті від її егоїстичної дріб’язковості та зворушливої уважності водія автобуса до цієї пизди. Люди патякають за молодь і вандалізм, а як щодо психовандалізму з боку отакого старого мотлоху? Коли вона нарешті зважується, ця стара курва ще й має нахабність залазити до автобуса з підібганими, як котяче гузно, губами.

Сіда вона просто перед нами. Мої очі свердлять її потилицю. Йа зичу їй крововиливу в мозок або обширного інфаркту… ні. Йа зупиняю ці думки. Якшо так станеться, це тіки ше більш затримає нас. Смерть в неї має буть повільною і страдницькою, щоб відплатила, курва, за мої страждання. Якшо вона помре раптом, людям випаде можливість роздмухати цей випадок до небес. Вони завше скористаються таким шансом. Найкраще підійдуть ракові клітини. Йа зичитиму, шоб у її тілі народилося і розросталося скопище зловредних клітин. Йа вже відчуваю, як воно їй робиться… але ні, це моє тіло, де воно робиться. Задуже йа втомлений, аби продовжувати. Йа розгубив усю ненависть до цієї старої ляльки. Йа відчуваю лиш суцільну апатію. Стара випала з актуальності.

Голова в мене похилилася. Раптом вона сіпається вгору так різко й болісно, аж йа лякаюсь, шо зараз вона злетить мені з плечей просто в пелену цій сварливій старій карзі, шо сидить перед нами. Йа міцно хапаю її обома руками, впершись ліктями собі в коліна. Зараз йа проґавлю свою зупинку. Ні. Приплив енергії, і йа вилізаю на Пеннівел-ровд, напроти торгового центру. Переходжу вулицю з двобічним рухом і йду крізь центр. Йа проходжу повз закриті сталевими жалюзі крамнички, яких ніхто ніколи не орендував, і перетинаю автостоянку, де не паркувались машини. Ніколи, відтоді як цей центр було побудовано. Понад двадцять років тому.

У Форрестера двоповерхова квартира в будинку, вищому за більшість тут, на М’юрхавсі. Тут здебільша будинки двоповерхові, але його має п’ять поверхів, а відтак і ліфта, який не працює. Економлячи сили, йа долаю шлях вгору сходами поковзом по стіночці.

На додаток до кольок, поту і майже повного розладу нервової системи тепер у мене починають попускатися тельбухи. Йа відчуваю, як там відбувається нудотне ворушіння, зловісна відлига після довгого періоду закрепів. Перед Форрестеровими дверми йа намагаюсь зібратися. Утім, він помітить, що йа страждаю. Колишній торговець грицем завжди знає, коли когось кумарить. Йа просту не хочу, щоб цей скурвий син вкурив, як мені вкрай погано. Хоч йа й прийму будь-яке лайно, будь-які образи від Форрестера, аби лиш отримати те, шо мені потрібно, не бачу сенсу в демонструванні йому більшого за те, чому йа не можу зарадити.

Форрестеру, напевне, видно відблиск мого рудого волосся крізь армоване рифлене дверне скло. Він не відчиня цілу вічність. Цей пиздюк почав марудити нас навіть іще до того, як йа ступив у його хату. Він нас стріча без бодай хоч якогось тепла в голосі.

– Гаразди, Рентсе, – кива він.

– Путьом, Майку.

Він назива нас Рентсом замість Марка, йа зву його Майком замість Форрі. Це наркоту він назива «гараздами». Чи буде для мене найкращою поведінкою підлещуватися до цього пиздюка? Ма’ть, це єдино можлива поведінка наразі.

– Заходь, – коротко знизує він плечима, і йа слухняно йду слідом за ним.

Йа сідаю на диван поряд, але все ж таки строха відсторонь якоїсь дебелої курви з поламаною ногою. Свою загіпсовану кінцівку вона поклала на кавовий столик, між брудним гіпсом і її шортами персикового кольору видно огидний набряк білої плоті. Її цицьки лежать на велетенському пивному череві, а коричнева майка-безрукавка ледь втримує її біле сало. Її пероксидні кучері біля коренів заледве не на дюйм миршавого сіро-коричневого кольору. Вона не робить жодної спроби зреагувати на мою присутність, але видає жахливий і дратівний, зовсім віслючий регіт на якесь безглузде зауваження Форрестера, якого йа не догнав, – мабуть, стосовно моєї появи. Форрестер сіда навпроти мене у витерте крісло – лице м’ясисте, але тіло худорляве, майже голомозий у свої двадцять п’ять. За останні два роки він втратив просто феноменально скіки волосся, і йа загадуюся, чи нема в нього того самого вірусу. Проте дещо сумніваюся. Кажуть, шо молодими помирають тільки добрі люди. За звичайних обставин йа б сказонув щось каверзне, але наразі йа хібашо готовий шлакувати жартами за свою бабусю і її калоприймач. Врешті-решт, Майкі мені не чужий.

Поряд з Майкі, в іншому кріслі, сидить ’кийсь зловісного вигляду мудак, він не відрива очей від цієї одутлої свині, чи то радше від непрофесійно скрученого косяка, який вона курить. Перш ніж передати косяк цьому зловісному недоумку, дівка робить екстравагантно-театральну затяжку. Йа не маю ніхера проти чуваків з безживними, інсектоїдними очима, глибоко зануреними у їхні гострі пацючі писки. Не всі вони поганці. Цього парубка виказує його одіж, маркуючи його як ракло видатного рівня. Напевне, він гостював у якомусь з готелів Віндзорської групи: Сокстон, Бар-Л, Перт, Пітергед чи подібному закладі[26], і, вочевидь, пробув там доволі довгенько. Темно-сині штани-кльош, чорні черевики, гірчичного кольору водолазка з синіми смужками на комірі та манжетах і зелена парка (в таку, курва, погоду!), накинута на спинку крісла.

Нікого нікому не було представлено, але це прерогатива мого круглопикого кумира, Майка Форрестера. Він тут голова, і явно сам цього свідомий. Цей скурвий потрух затіває оту гру, теревенячи безустанно, мов дитинча, шо ввечері намагається якомога довше не йти в постіль. Натомість містер Модник – йа називатиму його Джонні Сокстон – не говорить нічого, тільки загадково усміхається та час від часу у фальшивім екстазі пускає собі під лоба очі. Якшо ви колись бачили рило хижака, то була пика цього Сокстона. Жирна Свиня (Господи, яка ж вона гротескна) хіхіка, і йа теж вряди-годи силоміць видаю лакузьке гиготіння, стараючись бодай приблизно відповідати обставинам.

Якийсь час йа слухаю це лайно, та потім біль і нудота змушують мене діяти. Мої безсловесні сигнали презирливо ігнорувались, тож йа встрягаю.

– Вибач, братухо, шо те’ перебиваю, але мені тре’ поквапитися. В тебе є товар?

Реакція неспівмірна навіть за стандартами того лайно-шоу, яке розігрує Форрестер.

– Закрий свого їбучого рота! Йобаний недоумок. Йа тобі скажу, коли балакати. Просто заткни свою йобану сраку. Не подобається компанія, можеш уйобувати. Все, кінець базару, нахер.

– Без образ, братухо… – це покірна капітуляція з мого боку.

Зрештою, ця людина для мене зара’ бог. Йа міг би сунутись рачки тисячу миль по битому склу, щоби, як пастою, почистити собі зуби лайном цього пиздюка, і ми обоє це знаємо. Йа ніщо, лише лялька у грі під назвою «Маркетинг Майкла Форрестера в ролі Крутого Мена». Для всіх, хто його зна, гра ця заснована на сміховинно хибних поняттях. Понад те, розігрується вона, вочевидь, на догоду цьому Джонні Сокстону, та й похер, це ж Майків виступ, і йа сам напросився, щоб зі мною поводилися як з лайном, коли набрав його номер.

Йа й далі терплю тупі приниження, і це трива чи не вічність. Утім, мене вони не торкають. Йа нічо не люблю (крім ширнутись), йа нічо не ненавиджу (крім того, шо заважа мені ширнутись), і йа нічо не боюся (крім як не отримати мені потрібного). І ще йа також розумію, шо такий сраний пиздюк, як Форрестер, ніколи б не поливав нас таким лайном, екби мав намір мене прокинути.

Дрібку задоволення дарує згадка про те, чому він так ненавидить нас. Якось Майк був кадрився до однієї жінки, яка ним погидувала. Жінки, яку йа перегодом віджарив. Це не означало чогось аж такого особливого ні для мене, ні для тієї жінки, але Майк тоді ледь на лайно, нахер, не зійшов. Тепер люди здебільша пояснюють таке наївністю: ти завше прагнеш того, чого не можеш отримати, а те, шо тобі до лампочки, само приплива тобі на тарілочці. Це життя, то чому секс мусить відрізнятись від будь-яких притаманних йому речей? Йа мав такі обломи, але перестав сприймати їх всерйоз ще в минулому. У кожного пиздюка таке. Проблема в тім, що цей гівнюк схильний до пережовування банальних образ, мов той товстопикий байбак, яким він і є. Але йа однаково його люблю. Бо мушу. Він має те, що мені тре’.

Майкі самому набридає ця гра в образи. Це однаково, шо садисту вганяти голки в пластмасову ляльку. Йа б радо подарував йому троха кращої розваги, але занадто йа зайобаний, щоб реагувати на його тупі підколки. А отже, кінець кінцем він питає:

– Бабло маєш?

Йа дістаю з кишень кілька пожмаканих папірців і зі зворушливою послужливістю розправляю їх на кавовому столику. З чесним виразом благоговійної шанобливості до статусу Майка як Дилера йа подаю їх йому. Йа вперше помічаю, шо в Жирної Свинюки товстим чорним маркером на гіпсі з внутрішнього боку стегна нарисовано велику стрілку, націлену їй у промежину. Вздовж стрілки йде напис великими літерами: «ХЕР ВСТАВЛЯТИ СЮДИ». У нутрощах в мене вкотре все різко перевертається, бажання з максимальним ґвалтом забрати в Майка товар і уїбати звідси стає майже непереборним. Майкі хапає гроші і, на моє здивування, видобува в себе з кишені дві білі капсули. Йа ніколи не бачив нічого на них схожого. Такі маленькі, тверді бомбовидні штуки, покриті чимсь воскуватим. Нас накриває дика лють, що народилась ніби нізвідки. Та ні, не нізвідки. Потужні емоції такого штибу може генерувати тільки наркота або перспектива її відсутності.

– Шо це, курва, за лайно таке?

– Опіум. Опіумні супозиторії.

Тон в Майкі змінився. Він ухильний, майже вибачливий. Мій спалах гніву зруйнував наш хисткий симбіоз.

– Шо йа, нахер, маю з цим робити? – питаюсь йа не думаючи, та тут же розпливаюся в усмішці, коли нам доходить. Це дозволяє Майкі вибрехатися.

– Ти шо, справді хо’, шоб йа тобі тут пояснював? – пхекає він, повертаючи собі троха влади, якої перед цим був зрікся, тимчасом як Сокстон гмика, а Жирна Свиня регоче. Проте Майкі баче, що мені невесело, і тому продовжує:

– Тебе ж не пре вколотися, правда? Ти хо’ чогось повільного, щоби прибрати біль, щоби сплигнути з ширива, правда? Ну ось ці штуки тут ідеально підходять. Зроблені, бля, з любов’ю, саме для твоїх потреб. Вони розчиняються в організмі, концентрація зростає, а потім потихеньку зменшується. Цю муть використовують у шпиталях, щоб ти, бля, знав.

– Ти в цьому впевнений, чоловіче?

– Слухайся голосу досвіду, – усміхається він, але більше Сокстону, ніж мені.

Жирна Свинюка закида назад свою масну голову, демонструючи величезні пожовклі зуби.

Ну, йа й роблю, як мені рекомендовано. Слухаюсь голосу досвіду. Вибачаюся, йду до туалету і вставляю, з великим старанням, ці свічки собі в сраку. Це вперше в житті йа встромив пальця у власне гузно, і нас злегка бере огида. Йа дивлюсь на себе у дзеркалі ванної кімнати. Вогке від поту, але скуйовджене руде волосся, бліде обличчя зі скопищами гидотних висипів. І зокрема два прищі-красавці – ці потребують правдивого означення фурункули. Один на щоці, а інший на підборідді. Ми з Жирною Свинею могли б скласти чудову пару, і йа збочено розважаю себе тим, що уявляю нас із нею в гондолі на венеційських каналах. Йа повертаюсь на нижчий поверх, все ще хорий, але в кайфі від того, що затоварився.

– Це забере якийсь час, – сухо зауважує Форрестер, коли йа забрідаю назад до вітальні.

– Кому ти розказуєш? За їх ласкавість йа міг би прямо тут засунути їх собі до сраки.

Такі мої клопоти вперше дарують мені усміх від Сокстона. Йа навіть бачу, як в ньо’ ніби порожевіли викривлені губи. Жирна Свиня глипає на нас так, ніби йа щойно ритуально зарізав її первістка. Цей страдницький, нетямущий вираз на її обличчі… мені кортить розреготатися до всцикачки. Майк трима міну «це йа тут встругую жарти», але з відтінком поступливості через розуміння того, що його влада наді мною щезла. Вона скінчилася із завершенням транзакції. Він зара’ для мене не важніший за купу собачого лайна в тім торговім центрі. Фактично, важить він навіть менше. Кінець історії.

– Гаразд, до скорого, народе, – киваю йа Сокстону й Жирній Свинюці.

Усміхнений Сокстон дружньо підморгує нам, немовби знов таким чином опановуючи весь тутешній простір. Навіть Жирна Свинюка намагається видушити якусь посмішку. Йа сприймаю ці їх знаки як додаткове свідчення того, що баланс сили між мною й Майком фундаментально зсунувся. Мов на підтвердження цього, він проводжає нас із квартири.

– Еее, побачимось якось, еге. Еее… вибач за те лайно, шо йа те’ ним перед цим був закидав. Той пиздюк Доннелі… він мене страшенно дратує. Першорядний, бля, придурок. Йа тобі все детально розповім пізніше. Ти ж не ображаєшся, га, Марку?

– Побачимось якось, Форрі, – кажу йа, сподіваюся, таким тоном, де звучить обіцяна на майбутнє погроза, яка змусить цього пиздюка якщо не побоюватися, то бодай строха нервувати. Хоча в глибині душі мені не хочеться вщент зачмирювати цього уйобка. Це витверезлива думка, він бо ж мені може знову знадобитись. Хоча не слід думати в цей бік. Якщо йа буду так думати, вся ця моя йобана виправа не має сенсу.

На той час коли йа дістався низу сходів, йа геть забув за свої ломки. Ну, майже. Йа все ще його відчуваю, цей біль у всьому тілі, просту насправді він мене тепер більш не хвилює. Йа розумію, це смішно, дурити себе, ніби товар уже почав діяти, але, безумовно, тут присутній певний ефект плацебо. Єдине, в чому йа точно впевнений: у мене в нутрощах відбувається якесь потужне розріджування. Наче щось там плавиться всередині. Йа не срав уже днів п’ять чи шість, і от, здається, воно надходить. Ось перднув, і відразу ж наслідок – йа відчуваю в штанах вологий слиз, в мене підстрибує серце. Йа б’ю по гальмах – щосили стискаю м’язи сфінктера. Утім, аварія вже сталася, і плоди її будуть набагато гіршими, якщо йа терміново щось не вдію. Йа думаю, чи не повернутися назад до Форрестера, але наразі мені не хочеться мати жодних справ з тим мудлом. Йа згадую, що в отих букмекерів, які сидять у торговому центрі, позаду є туалет.

Йа заходжу до прокуреної контори і простую прямо до клозету. Й отака там, бля, картина: у дверях туалету стоять два хлопи і сцють просто досередини, де підлога не менш як на дюйм покрита застояною, присмердженою спермою сечею. Це троха скидалося на ногомийню в тім плавальнім басейні, який йа колись був відвідував. Клієнти струсили свої члени в прохід і запхнули їх собі до ширіньок з акуратністю, не меншою за ту, коли до кишені ховають брудного носовичка. Один з них підозріло дивиться на нас і заступає мені дорогу до туалету.

– Клозет забитий нахер, братане. Туди нема як посрати, – він показує на унітаз без сидіння, повний коричневої води, туалетного паперу і плаваючих шматків гівна.

Йа похмуро дивлюся на нього:

– Мені, бля, вкрай туди тре, братане.

– Ти, бля, не ширятися туди, чи як?

Бля, тільки цього мені не вистачало. М’юрхавський Чарлз Бронсон. Тіки порівняно з цим пиздюком Чарлз Бронсон вигляда як Майкл Джей Фокс[27]. Реально, він таки дрібку схожий на Елвіса, Елвіса, яким той є зараз – опецькуватий, трухлявіючий екс-Тед[28].

– Геть з дороги нахер!

Либонь, моє обурення достатньо переконливе, бо цей недоумок в натурі вибачається:

– Не хтів образити, друзяко. Просту, загалом кажучи, дехто з дрібних упизднів намагався влаштувати собі тут шось на кшталт йобаного ширяльного полігона. А нам такого не тре’.

– Притирки йобані, нахер, – додав його колега.

– Братухо, йа квасив кілька днів підряд. А зара’ здурію від різачки, нахер. Мені тре’ посрати. Там, всяко видно, повний жах, але мені або туди, або в штани. А з того лайна в мене нічо нема. По бухалову йа сильно вдаряю, це так, але куди там вже щось інше.

Цей пиздюк співчутливо нам кива і звільняє шлях. Йа переступаю поріг і відчуваю як сциклиння просочується до моїх кросівок. І думаю: кумедно, йа сказав, що в мене нема лайна, тоді як йа маю його повні штани. Хоча в одному повезло: замок на дверях працює. Це, бля, вражає, зважаючи на вбитий стан самого клозету.

Йа спускаю штани й сідаю на холодний, мокрий фаянс товчка. І випорожнююся з таким відчуттям, ніби всі мої нутрощі, всі тельбухи – кишки, шлунок, селезінка, печінка, нирки, серце, легені і зайобаний мозок – зараз вивалюються крізь дірку в гузні прямо в унітаз. Поки йа серу, мухи товчуться по моїм обличчю, кидаючи мене в дрож. Йа хапаю одну і, на моє здивування та радість, відчуваю, як вона дзижчить у руці. Йа міцно стискаю кулак, щоб її вгамувати. Розчепіривши п’ятірню, йа бачу величезну, огидну синю трупну муху, просто таку собі страшнючу волохату кишмишину. Йа розмазую її по стіні напроти себе, виводячи вказівним пальцем «Г», потім «I», потім «Б», використовуючи мушине м’ясо, бельбухи та кров як чорнило. Йа починаю рисувати «С», але сік закінчується. Нема проблем. Йа позичаюся в «Г», де троха жирнувато, і дописую те «С»[29].

Йа відсаджуюся назад якомога далі – наскільки це можливо, не провалившись у товчок, – і насолоджуюсь власним твором. Нечиста трупна муха, що принесла мені чимало страждань, перетворилася на витвір мистецтва, роздивляння якого дарує мені неабияке задоволення. Йа умоглядно розмірковую про це як про позитивну метафору інших подій у моєму житті, коли усвідомлення того, що йа наробив, пробива моє тіло паралізуючим струсом гнилого жаху. Якусь мить йа сиджу закляклий. Але тільки мить.

Йа зіскакую з уніка й ляпаюсь колінами в духмяне сциклиння. Мої джинси жужмом притислися до долівки і жадібно всотують сечу, але йа на це ледь заважаю. Йа підкочую рукава сорочки і лише хвильку вагаюсь, поглянувши на струписті, де-не-де слезливі сліди заштриків, а потім занурюю руки по лікті в ту коричневу воду. Йа бридливо нашукую й відразу ж виловлюю одну з моїх бомбочок. Стираю дрібку лайна, що пристало до неї. Троха розплавилася, але загалом досі ціла. Йа ліплю її до бачка. Пошук іншої свічки потребує довгих порпань у жижі з проціджуванням лайна багатьох м’юрхазьких і пілтонських[30] рогулів. Разок йа блювонув, та таки дістав свій самородок чистого золота, який, на диво, зберігся навіть краще за перший. Ота вода там була нам навіть бридкішою за гівно. Моя, вся в коричневих плямах, рука нагадує нам класичну «майкову» засмагу. Під кінець цієї вправи її лінія проходить якраз вище від ліктя.

Попри отриману огиду до води на власній шкірі, мені здається доцільним сполоснути руку під холодним краном в умивальнику. Навряд чи це найґрунтовніше, найретельніше миття в моїм житті, але це все, шо йа зара’ можу стерпіти. Потім йа витираю собі гузно чистим краєм закаляних лайном трусів і кидаю їх до решти погані в унітаз.

Вже натягаючи на себе свої мокрі лівайси, йа чую стукіт у двері. І знову відчуття вільгості на ногах, саме через це, а не від смороду мене троха нудить. Стук перетворюється на гучне гупання.

– Ану ти, пиздюк. Нумо, вимітайся нахер звідтам.

– Та не жени коней, бля.

Мені майнуло захавати свічки, але йа відкинув цю ідею майже зразу, щойно вона зринула в голові. Їх створено для анального застосування, до того ж, на них лишилося ще достатньо отого воскуватого покриття, аби припустити, що ковтання їх обов’язково буде проблемним. Оскільки ж йа геть усе вигнав собі з кишечника, ма’ть, цим моїм лялечкам безпечніше буде саме там. Туди вони й пішли.

Полишаючи букмекерську контору, йа вловив кілька здивованих поглядів – не так від черги сцикунів, що зграєю кинулися повз нас з насмішкуватими вигуками типу «ну нарешті, бля, нахуй», як від парочки клієнтів, котрі зауважили мій опущений вигляд. Один пень навіть бовкнув щось ніби погрозливе, але більшість завзято заповнювали картки або втикали у кінські перегони на екрані. Вже виходячи, йа помітив, що Елвіс-Бронсон, дико жестикулюючи, також тупиться в телік.

На автобусній зупинці йа відчув, яким виснажливо-спекотним став день. І згадав, як хтось казав, шо сьодні перший день Фестивалю. Ну от, їм і погода дісталася якраз годяща для цього. Йа сів на парапет біля автобусної зупинки, дозволивши сонцю просочуватися в мої мокрі джинси.

Йа побачив, що підходить 32-й, але не поворухнувся – така апатія. Коли підійшов наступний, йа спромігся зібратись на силі, заліз на борт цього скотовоза і поїхав назад у Сонячний Ліф. «От тепер саме той час, коли можна очищатися», – думав йа, долаючи сходи до моєї нової квартири.

Коли пре

Йа хо, аби мій в-гузно-запліднений кентуха, цей Рентабельний, перестав нарешті виснути мені на вухах. Попереду нас показовий екземпляр ціпочки з ВПТ (видні пружки трусів), отже, щоб мені ретельно все на ній роздивитися, потрібна вся моя увага. Так! Це саме те, що треба! Мене пре, ох, як же мене, курва, пре. Це якраз той день, коли гормони гасають в моєму тілі, наче ті сталеві кульки у пінбол-машині[31], і такі ж звуки й зблиски спалахують у моїй голові.

А що ж радить Рентс у такий чудесний, з рідкісною, чисто гулябельною погодою день? Цей скурвий пиздюк має нахабство пропонувати нам повернутися до його нори, де просмерджено пійлом, струхлою спермою та сміттям, яке слід було винести багато тижнів тому, і дивитися відео. Засмикнути штори, заблокувавши сонячне світло, заблокувати власні мозкові імпульси і спостерігати, як він, наче якийсь задрот з косяком в руці, хіхікає, зирячи все, що показує той пошесний ящик. Ну, нє, нє, нє, мсьє Рентон, Саймона сотворено не для того, щоб цілісінький день сидіти в затемненій кімнаті і товкти лайно з ліфськими нариками і плебеями.

Бо йа був створений для того, щоб кохати тебе, бей-бі,

Ти була створена, щоб кохати мене…

…з’явилась розвальцем якась гладка псюра і затулила від мене своєю жирною сракою той запаморочливий задок із ВПТ. Вона ще й має зухвалість носити тісні легінси – абсолютна й цілковита ігнорація делікатної бридливості Саймона!!!

– Оце так струнка ціпочка, – саркастично зауважую йа.

– Заглохни, бля, ти, сексист пизданутий, – каже Рентабельний.

Мені б ігнорувати цього упиздня. Друзі – суто марнування часу. Вони завше готові тебе опустити – звести до свого рівня соціальної, сексуальної й інтелектуальної ординарності. Утім, йа краще сам опущу його, якщо цей недоумок вважає себе вищим за мене.

– Той факт, що ти використовуєш підряд терміни «сексист» і «пизданутий», доводить, що уявлення в тебе про ці речі такі ж, нахер, плутані, як і про будь-які інші.

Пиздюка це чіпляє. Він, як обісраний, в жалюгідному намаганні врятувати ситуацію мимрить щось у відповідь. Рентабельний – 0. Саймон – 1. І нам обом це зрозуміло. Рентоне, Рентоне, рахунок який?

Мости аж нуртують піхвочками[32].

Уу, уу, ля-ля, гайда танцювати, уу-уу, ля-ля, танцює Саймон…

Тут присутні задки всіх націй, рас, кольорів і вірувань. Ох, це такий пиздець! Час ворушитися. Дві азіатки шукають щось на мапі. Саймоне, газуй, все піде як по маслу. Нахуй Рентса, він сонний мудак, абсолютно ні на що не годящий.

– Чим я вам можу допомогти? Кудись зібралися? – питаюся йа.

«Штаромодна шотланська привітнішть, авшеш, їй немошливо не піддатишь», – каже молодий Шон Коннері[33], новітній Бонд, бо це, дівчатка, таке новітнє бондурилово…

– Ми шукаємо Королівську Милю[34], – відповідає мені просто в очі гламурний голос англійською з якимсь колоніальним акцентом. Така, бля, шпарка крихітка, аж трусики мокріють і все такого.

Простак Саймон каже: потягнися ручками до своїх стоп…

Звісно, Рентабельний тут наче зів’ялий член у бочці, повній піхвочок. Інколи йа й справді думаю, шо цей недоумок досі вважа, що ерекція для того, аби сцяти через високі паркани.

– Ходімо з нами. Ви націлилися на якусь виставу? – Ох, люблю наш Фестиваль за те, що приманює до нас отаких мандованьок[35].

– Так.

Одна з порцелянових лялечок подає нам папірець, де значиться: Брехт. «Кавказьке крейдяне коло»[36] у виконанні театральної трупи Нотінгемського університету. Ага, зграя поприщених, писклявих задротів розігрують жалюгідну претензію на мистецтво, а коли отримають дипломи, працюватимуть на електростанціях, які нагороджують місцевих дітлахів лейкемією, або в конторах з інвест-консалтингу, що закривають заводи, кидаючи людей у бідність і відчай. Та однаково, найперш тре’ викинути оте акторствування з цієї системи. Йобані гандони, ти погоджуєшся, Шоне, мій старовинний друзяко-друже, колишній розвізник молока?[37] «Авшеш, Шаймоне, я гатаю, тут ти таки мошеш мати рашію». У нас із друзякою Шоном так багато спільного. Обидва хлопи з Едина. Обидва колишні кооперативні молоковози. Тіки йа обслуговував Ліф, тоді як Шон, коли послухати будь-якого старого пердуна, підвозив молоко в кожну родину в нашому місті. Закони стосовно дитячої праці були гнучкішими тоді, я гадаю. Єдине, в чім ми різнимося, – це зовнішність. У цьому сенсі Саймон цілком пере-Шонює Шона.

Тепер Рентс щось белькоче за «Галілея», і за «Матінку Кураж», і за «Ваала» і всяке таке лайно. На цих курвочок, схоже, воно справля неабияке враження. Бля, чому йа того не тямлю! Цей сонний пиздюк має власні підходи. Дивний цей світ. «Авшеш, Шаймоне, шо довше я на ньо’ дивлюшя, то менш дові’яю». І в цьому ми з тобов шпільні, Шоне.

Азійські пуцьки відправляються на свою виставу, але вони погодилися зустрітися з нами після неї, щоб випити в «Декані»[38]. А Рентс не зможе. Ой, бля, зара’ заридаю. Потону в сльозах. У ньо’ зустріч з міс Могадон, гарнюнею Хейзел… доведеться мені розважати обох ціпочок… якщо йа таки вирішу туди з’явитися. В мене ж чимало справ. Людина мушить штавити діло поперед ушього, ге, Шоне? «Іштинно так, Шаймоне».

Йа збуваюся Рентса, хай іде, вбива себе наркотиками. Ох у мене й друзі, ну їх нахер. Мотика, Другий Приз, Беґбі, Метті, Томмі… ці всі клієнти разом називаються О-Б-М-Е-Ж-Е-Н-І. Надзвичайно обмежена компанія. Ну, йа наївся до незмоги лузерами, пропащими, лигачами бочкового пива, рогулями – мешканцями муніципальних квартир, нариками і всіма їм подібними. Йа динамічний юнак, більш ніж мобільний і напористий, напористий, напористий…

…соціалісти торочать тобі за товаришів, за твої класові інтереси, за профспілку й суспільство. Нахер все це лайно. Торі торочать тобі за роботодавців, за батьківщину, за родину. Нахер усе це навіть ще далі. Це я, я, це, бля, Я – Саймон Девід Вільямсон, НУМЕРО, БЛЯБУДУ, УНО проти цього світу, і це нерівний герць.

Бля, насправді це так легко… Та ну їх всіх нахер. «Я в жахваті від твого лютого індивідуаліжму, Шаймоне. Я бачу тут шхожішть ж шобою молодим». Шпашибі жа шкажане, Шоне. Те саме кажали мені й інші люди.

Тьху… якийсь рябий уйобок в «сердечному» шарфі… так, ці пиздюки тут сьогодні, як вдома. Лишень поглянути на нього: цілковитий несмак й відсутність стилю. Та йа б краще побачив свою сестру в борделі, ніж брата в шарфі «Сердець», і це, блябуду, є сутою правдою[39].

…ух ти, ще одна сексі-кралечка попереду… наплічник, гарна засмага… мммм… смокчи, їбись, смокчи, їбись… всі ми невдахи…

…куди піти… поганяти піт на тренажерах в клубі, у них тепер там сауна й солярій… підкачати м’язи… кумарні дрижаки тепер просто неприємні спогади. Ті китайозочки, плюс Маріанна, Ендрія, Елі… чиїй щілині пощастить, шо йа встромлю в неї сьогодні ввечері? Хто найкраще їбеться? Не конче зі мною, звісно. Я можу навіть знайти собі щось у клубі. Така моторність – це просто магія. Три групи: жінки, хлопці-натурали і хлопці-ґеї. Ґеї упадають коло натуралів, котрі за типом схожі на клубних охоронців з величезними біцепсами й пивними черевами. Натурали упадають коло жінок, яким кидаються на увагу гнучкі, граційні гоміки. Жодна твар не діштає того, шо хоче. Опрічь наш, ге, Шоне? «Іштинно так, Шаймоне».

Йа надіюся, що не зустріну того гоміка, шо упадав коло нас, коли йа був тут останнім разом. Він розказував мені в кафетерії, що має ВІЛ, але все гаразд, це не смертний вирок, ніколи ще він не почувався краще. Яким тре’ буть пиздюком, щоб розповідати таке незнайомій людині? Брехав, мабуть.

От же, бля, мерзенний підар… це нагадує нам, шо тре’ прикупити презиків… але в Единбургу неможливо підчепити ВІЛ, якщо дрючиш дівчат. Хай кажуть, ніби саме так підчепив собі Малий Ґоґсі, але йа впевнений, шо він з тою кралечкою разом по вені їздив або якимсь лайном ширявся. Якшо ти не підчепив нічого, коли ширявся з такими, як Рентон, Мотика, Свонні й Шнир, то твого ім’ячка, напевне, нема в розсилці… та все ж… навіщо спокушати долю… але чому б і ні… йа принаймні знаю, що я досі на світі, досі живий, бо, допоки існує можливість підчепити якусь жіночку з її капшушком, от це саме те, саме те, йа цього дійшов: поїбать на все, на НУЛЬ, аби лиш заповнити цю велику ЧОРНУ ДІРУ, що немов великий кулак, встромлений в мої йобані груди…

Дорослішання на людях[40]

Попри очевидне невдоволення, що, як вона відчувала, випромінює її матір, Ніна не могла здогадатися, що саме вона робить не так. Її бентежили ці сигнали. Спершу це було «не заважай», потім – «не стій просто так, без діла». Купка родичів сформувала людську стіну навкруг її тітоньки Еліс. Звідти, де Ніна сиділа, вона зовсім не могла бачити Еліс, але стурбоване вуркотання, яке долітало з протилежного кінця кімнати, підказувало, що її тітка десь там.

Матір піймала Нінин погляд. Вона вдивлялася в дочку, схожа на одну з голів гідри. Крізь «ой лишенько-лихо» та «він був добрим чоловіком» Ніна прочитала по губах матері слово «чай».

Вона було хотіла проігнорувати цей сигнал, але матір наполегливо, немов тонким струменем, поціляючи цими словами Ніну, прошипіла через всю кімнату: «Завари ще чаю».

Ніна кинула номер «НМЕ»[41] на підлогу. Вона виважила себе з крісла і, підійшовши до великого обіднього столу, взяла тацю, на якій стояв заварник і майже порожній глечик з молоком.

Уже в кухні, вона задивилася на своє обличчя у дзеркалі, доглядаючись до якоїсь плямки над верхньою губою. Її чорне, підстрижене спадистим клином волосся було масним на вигляд, хоча Ніна мила його минулого вечора. Вона потерла собі живіт, відчуваючи, який той обдутий через затримання рідини в організмі. Скоро менструація. Кепська справа.

Ніна не могла бути учасницею цього химерного фестивалю скорботи. Все тут було таким неприйнятним. Та неуважна байдужість, яку вона виявляла щодо смерті свого дядька Енді, була почасти робленою. Він був її улюбленим родичем, коли Ніна була крихітним дівчам, бо він її смішив, чи то так усі їй розказували. І, в якомусь сенсі, вона це навіть сама пам’ятала. Все те було: жарти, лоскотання, ігри, розпестливий потік морозива та цукерок. Утім, вона не могла знайти жодного емоційного зв’язку між собою тодішньою і собою теперішньою, а відтак і жодної емоційної прив’язаності до Енді. Слухаючи, як родичі згадують ті часи, коли вона була немовлям і малою дитиною, Ніна щулилася від сорому. Це здавалося цілковитим запереченням її такої, якою вона є зараз. Навіть гірше: це було не круто.

Принаймні вона одягнута траурно, про що їй постійно нагадували. Вона думала: які нудні всі ці родичі. Упродовж усього свого нудотного життя вони чіпляються за повсякденність: це немов якийсь безпросвітний клей, що пов’язує їх водно.

– Ця дівчина не носить ніколи нічого, крім чорного. В мої часи дівчата носили одяг гарних, яскравих кольорів, а не намагались скидатися на вампірів.

Це сказав дядько Бавб, жирний, тупий дядько Бавб[42]. Родичі розсміялися. Всі до останнього. Тупий, жалюгідний сміх. Нервовий сміх наляканих дітей, що намагаються сподобатися шкільному бешкетнику, а не дорослих, які підтверджують, що почули щось кумедне. Ніна вперше усвідомила, що сміх означає дещо більше за гумор. Цей сміх означав зменшення напруження, солідарність перед лицем безжальної смерті. Смерть Енді пересунула цю тему наперед у персональному календарі кожного з них.

Чайник клацнув і вимкнувся. Ніна заварила чай і понесла до кімнати.

– Не вболівай так, Еліс. Не вболівай, ластівко. Ось і Ніна з чаєм, – проказала її тітонька Евріл.

Ніна подумала, що на «Пі Джі Тіпс»[43], мабуть, покладаються нереалістичні сподівання. Хіба можна очікувати, що чай компенсує втрату після двадцяти чотирьох років подружнього життя?

– То є жах, коли в те’ проблеми з мотором, – заявив її дядько Кенні. – Та все ж він хоч не мучивсь. Краще, ніж з отим, що на Р, зогнивати в стражданнях. От і наш батько вмер від серця. Прокляття всіх Фіцпатриків. Це твій дід, – поглянув він на Ніниного двоюрідного брата Малколма й усміхнувся.

Хоча Малколм був Кенні племінником, він був усього лиш на чотири роки молодшим за свого дядька, але на вигляд здавався старшим.

– Колись буде, усі ці прублеми з серцем, з раком і всяке таке, за те й знати забудуть, – ризикнув Малколм.

– Ох, аякже. Наука, медицина. Як там, до речі, твоя Елса? – голос Кенні стишився.

– Готуєцця до нової операції. Фаллопієві труби. Судячи з усього, вони робитимуть…

Ніна розвернулась і полишила кімнату. Схоже було, єдине, про що Малколм волів балакати, це про ті операції, які перетерпіла його дружина, щоб забезпечити їм народження дитини. Від усіх тих деталей в неї аж пучки пекло. Чому люди вважають, що тобі хочеться все те чути? Що то за жінка, яка проходить через усе те, просто щоб виплодити якесь крикливе поріддя? Що то за чоловік, який її до такого заохочує? Коли вона вийшла у передпокій, дзеленькнув дверний дзвоник. Це були її тітка Кеті і дядько Дейві. Довго ж вони добиралися з Ліфа у Бонніріґ[44].

Кеті обняла Ніну:

– Ох, любонько. Де вона? Де Еліс?

Ніні подобалася тітонька Кеті. Найбільш товариська з її тіток, що ставилася до Ніни не як до дитини, а як до особистості.

Кеті пройшла до кімнати й обняла Еліс, свою невістку, потім свою сестру Айрін, Нінину матір, і своїх братів Кенні й Бавба – саме в такому порядку. Ніні подумалося, що це вишуканий порядок. Дейві поважно кивнув усьому загалу.

– Господи, Дейві, ти таки не змусив себе чекати, поки добиравсь сюди в тім старім фургоні, – промовив Бавб.

– Та то й так. Все через оту об’їзну. Виїхав на неї зразу за Портобело і з’їхав звідтам вже перед самим Бонніріґом, – добросовісно пояснив Дейві.

Знову пролунав дзвоник. Цього разу прийшов доктор Сім, їхній сімейний лікар. Сім тримався проникливо і діловито, але вираз обличчя мав сумний. Своєю поведінкою він намагався виказати певне співчуття, і в той же час, з метою додати родині впевненості, дотримувався прагматичної зосередженості. Сім гадав, що йому це непогано вдається.

Ніна також так вважала. Орда схвильованих тітоньок звивалася побіля нього, немов ті групіз навкруг якоїсь рок-зірки. Невдовзі Боб, Кенні, Кеті, Дейві й Айрін супроводили лікаря Сіма нагору.

Коли вони виходили з кімнати, Ніна зрозуміла, що в неї вже почалися місячні. Вона вирушила слідом за ними вгору по сходах.

– Стій, нема чо’ тобі там заважати, – озирнувшись, прошипіла Айрін дочці.

– Йа просто в туалет, – відповіла Ніна обурено.

У ванній кімнаті вона зняла з себе одяг, починаючи з чорних мереживних рукавичок. Перевіряючи обсяг шкоди, вона зауважила, що там просочилося крізь трусики, але її чорні легінси не промочило.

– От лайно, – промовила Ніна, коли краплі густої червоної крові почали падати на килимок. Вона відірвала кілька смуг туалетного паперу і притисла його до себе, щоб затримати кровотечу. Потім перевірила шафку, проте не знайшла там ні тампонів, ні гігієнічних прокладок. Чи Еліс вже занадто стара для місячних? Мабуть.

Змочуючи у воді шматки паперу, вона спромоглася витерти з килимка більшу частину плям.

Ніна незграбно ступила в душ. Сполоснувшись, вона зробила тампон з туалетного паперу і швидко одяглася, залишивши на волі трусики, які випрала в раковині, викрутила і запхала собі в кишеню куртки. Вичавивши прищ над верхньою губою, вона вже почувалася значно краще.

Ніна почула, як процесія родичів вийшла з кімнати і спускається на нижній поверх. Ну й мерзотно ж тут, подумала Ніна, і їй захотілося звідси геть. Єдине, чого вона тільки чекала, це слушного моменту, щоб розколоти матір на гроші. Вона сподівалася поїхати до Единбурга разом із Шоною й Трейсі, побачити той гурт у «Колтон Студіоз»[45]. Вона навіть уявити собі не могла, що вийде на люди, коли в неї менструація, оскільки Шона казала, що хлопці про все здогадуються, вони просто нюхом чують, і не важливо, що ти проти того намагатимешся робити. Шона розумілася на хлопцях. Вона була на рік молодшою за Ніну, але вже двічі цим займалася: раз із Ґреємом Редпатом і раз з одним французьким хлопцем, з яким познайомилася в Евіморі[46].

Ніна поки що ні з ким не була, не робила цього. Майже всі, кого вона знала, казали, що то сута нудь. Хлопці були занадто нетямущими, занадто млявими й в’ялими або перезбудженими. Їй подобалося те, яке враження вона на них справляла, подобалось бачити застиглі, простакуваті вирази на їхніх обличчях, коли вони дивились на неї. Коли вона вже те робитиме, то робитиме з кимсь, хто знає, що до чого. З кимсь старшим, але не таким, як дядько Кенні, котрий дивиться на неї по-собачому, очі налиті кров’ю і язик трішки вистромлений з-поміж губ. У Ніни було дивне відчуття, що, попри його роки, дядько Кенні виявився б дещо схожим на тих безпорадних хлопців, з якими вже були Шона та інші.

На тлі її побоювань піти на концерт альтернативою залишається сидіти вдома й дивитися телевізор. А саме «Гру поколінь Брюса Форсита»[47] з матір’ю і тим дурнуватим малим бздюхом, що доводиться їй братом, який завжди збуджується, коли всі ті призи проїжджають на конвеєрі, і поспішно оголошує кожну річ своїм писклявим, пронозливим голосом. Мама навіть не дозволяє їй курити у вітальні. А от своєму маразматичному коханцю Дугі вона курити у вітальні дозволяє. Із цим все гаразд, це підстава для легких кпинів, а не причина для виникнення раку чи серцевих хвороб. Натомість Ніна, щоб покурити, мусить підніматися нагору, а це така лажа. Її кімната холодна, і, поки там нагріється після того, як Ніна ввімкне опалення, вона могла б викурити двадцять штук – цілу пачку «Марлборо». Та ну його нахер, бодай задля приколу. Сьогодні ввечері вона на свій страх і ризик піде на концерт.

Вийшовши з ванної кімнати, Ніна зазирнула поглянути на дядька Енді. Труп лежав на ліжку, так само накритий ковдрами. Краще б вони закрили йому рота, подумала вона. Бо скидалося на те, ніби він сконав по-бойовому п’яним, скутий зненацька смертю, коли сперечався про футбол або про політику. Тіло худеньке, зсохле, але знову ж таки, Енді завжди таким був. Вона згадала, як ці настирливі, всюдисущі кістляві пальці лоскотали їй ребра. Мабуть, Енді весь час був при смерті.

Ніна вирішила поритися в шухлядах, пошукати, чи нема в Еліс таких трусів, що їх варто було б позичити. У верхній шухляді комода лежали суто чоловічі «брифи» та шкарпетки Енді. Білизна Еліс знайшлася в шухляді під цією. Ніна була вражена різноманітністю нижньої білизни Еліс. Там малися речі в діапазоні від величезних панталонів, які Ніна прикладала до себе і вони сягали їй колін, до куценьких мереживних трусиків, яких вона й уявити собі не могла на своїй тіточці. Одні трусики були зроблені з такого ж матеріалу, як ті чорні мереживні рукавички, що були на Ніні. Вона зняла рукавички, щоби помацати ці трусики. Хоча вони їй сподобалися, вибрала вона рожеві, квітчасті, а потім повернулася до ванної, щоб їх надіти.

Повернувшись на нижній поверх, Ніна зауважила, що провідним засобом соціальної розрядки в цьому зібранні замість чаю тепер став алкоголь. Лікар Сім стояв, тримаючи в руці чарку віскі, і балакав з дядьком Кенні, дядьком Бавбом і Малколмом. Ніна загадалася, чи розпитуватиме в нього Малколм про фаллопієві труби. Чоловіки випивали з твердою рішучістю, немов виконували якийсь обов’язок. Попри скорботу, неможливо було не відчути того полегшення, яке запанувало в тутешній атмосфері. В Енді це був уже третій інфаркт, тож тепер, коли він нарешті сконав, вони могли далі жити своїми життями, не здригаючись нервово, коли чули голос Еліс у телефоні.

Приїхав ще один кузен, Джеф, брат Малкі. Він дивився на Ніну таким поглядом, який здавався їй близьким до ненависті. Це було дивним і нервувало. Втім, Джеф придурок. Всі Нінині двоюрідні такі, у всякому разі ті, кого вона знала. Тітонька Кеті і дядько Дейві (він був із Глазго та ще й протестант) мали двох синів: Біллі, який нещодавно прийшов з армії, і Марка, який нібито сидів на наркотиках. Їх тут не було, оскільки вони ледве знали Енді чи бодай когось з бонніріґської рідні. Мабуть, вони прийдуть на похорон. А може, й ні. Колись у Кеті з Дейві був ще й третій син, також на ім’я Дейві, який помер майже рік тому. В нього були значні розумові й фізичні вади і більшу частину свого життя він провів у лікарні. Ніна бачила його лише один раз: він сидів зіщулено в кріслі-візку – рот відкритий, очі порожні. Вона загадалася, що мусили відчувати Кеті й Дейві з його смертю. Знову ж сум, але, либонь, також і полегшення.

От лайно. Джеф прямує до неї з балачкою. Якось вона звіддаля показала його Шоні, котра сказала, що він схожий на Марті з «Вет Вет Вет»[48]. Ніна ненавиділа і самого Марті, і його гурт, проте вважала, що Джеф на нього зовсім не схожий.

– Все ’аразд, Ніно?

– Ну. Так прикро за дядька Енді.

– Ну. Шо тут поробиш? – знизав плечима Джеф.

Він мав двадцять один рік, і Ніна вважала його перестаркуватим.

– То коли ти кінчаєш школу? – запитав Джеф у неї.

– Наступного року. Хтіла вже кинути, та ма просто замучила, аби ми залишились.

– Здаватимеш шось?[49]

– Ну.

– Шо саме?

– Англійську, математику, арифметику, мистецтво, бухгалтерський облік, фізику, соціально-економічні відносини.

– Думаєш, здаси?

– Ну. Не так то й важко. Крім математики.

– А потім шо?

– Знайду роботу. Або шось замутю.

– Залишитися вчитись і здавати на вишку не збираєшся?

– Нє.

– А варт було б. Ти могла б вступити до універу.

– Навіщо?

Джефу довелося на якийсь час замислитися. Він нещодавно захистив диплом з англійської літератури і тепер сидів на соцдопомозі. Так само, як і більшість з його випуску.

– Там цікаве спілкування, – сказав він.

Ніна здогадалася, що в тому погляді, яким дивився на неї Джеф, промовляла не ненависть, а хіть. Видима річ, він випив ще до того, як приїхав сюди, і його обачність притупилася.

– Ти дуже виросла, Ніно, – сказав він.

– Ну, – спалахнула вона, розуміючи, що червоніє, і клянучи себе за це.

– Хо вшитися звідси? Йа хтів спитати: тебе пускають в паби? Ми можем сходити через дорогу випити.

Ніна зважила цю пропозицію. Навіть якщо Джеф теревенитиме про всяке студентське лайно, і то буде краще, ніж залишатися тут. Хтось їх побачить у пабі – це ж Бонніріґ, – і той хтось про це говоритиме. Дійде до Шони і Трейсі, вони захочуть дізнатися, хто був цей чорнявий старший парубок. Занадто гарна можливість, щоби нею знехтувати.

Тоді Ніна згадала про рукавички. Що забула їх на комоді в кімнаті Енді. Вона вибачилася перед Джефом:

– Ну, ’аразд, підемо. Тіко мені тре’ сходити до туалету.

Рукавички так і лежали на комоді. Ніна забрала їх і запхала в кишеню куртки, але там лежали її мокрі трусики, тож вона швидко витягла рукавички і поклала їх до іншої кишені. Ніна озирнулася на Енді. Щось у ньому було інакше. Він спітнів. Вона побачила, як він смикнувся. Господи, вона була певна, що він смикнувся. Ніна торкнулася його руки. Та була теплою.

Ніна збігла вниз.

– Там дядько Енді… йа думаю…. йа думаю… вам тре’ туди піти… здається, він там все ще…

Усі дивилися на неї недовірливо. Першим зреагував Кенні, кинувшись угору сходами, долаючи по три приступки за раз, а слідом за ним Дейві і лікар Сім. Еліс нервово пересмикнулася, з відкритим ротом, проте не зовсім тямлячи що до чого.

– Він був добрим чоловіком… ніколи руки не здіймав на мене, – приказувала Еліс сумбурно. Якийсь внутрішній поштовх спрямував тітку слідом за тим гуртом нагору.

Кенні помацав спітнілий лоб і руку свого брата.

– Він весь горить! Енді не вмер! ЕНДІ НЕ ПОМЕР!

Сім тільки-но збирався перевірити температуру, як Еліс, відкинувши геть свою стуманілість, відштовхнула його вбік і впала на тепле, одягнене в піжаму тіло.

– ЕНДІ! ЕНДІ ЧИ ТИ ЧУЄШ МЕНЕ?

Голова Енді завалилася набік, тупий, застиглий вираз обличчя ніскільки не змінився, тіло залишалося безживним.

Ніна нервово гиготнула. Еліс вхопили й тримали, неначе якусь небезпечну психопатку. Чоловіки й жінки щось приказували, заспокоюючи її втішливим гуготінням, поки лікар Сім оглядав Енді.

– Ні. Мені шкода. Містер Фіцпатрик мертвий. Його серце зупинилося, – поважно промовив Сім.

Він відступив і засунув руку під ковдру. Потім нагнувся і витяг штепсель з розетки. Підібравши з-під ліжка білий провід, він показав вимикач на ньому.

– Хтось залишив ввімкнутою електричну ковдру. Це пояснює, чому тіло тепле і цей піт, – оголосив лікар.

– Бігме. Ісусе-Христе всемогутній, – розсміявся Кенні. Він побачив, як зблиснув на нього очима Джеф. На своє виправдання він сказав: – Енді б з такого реготав до всцикачки. Самі знаєте, яке почуття ’умору мав Енді, – розвів руками Кенні.

– Йобаний ти гівнюк… тут же Еліс… – затнувся розлючено Джеф, потім розвернувся і кинувся геть з кімнати.

– Джефе! Джефе. Зачекай-но, друже… – благав Кенні. Всі почули, як хряснули вхідні двері.

Ніні подумалося, що вона зараз може впісятись. Їй аж в боках боліло, так вона намагалася придушити спазми сміху, що стрясав нею. Кеті обняла її однією рукою.

– Все ’аразд, любонько. Нічо не поробиш, ластівонько. Не картай себе, – примовляла тітка, тимчасом як Ніна усвідомила, що вона плаче, мов дитя.

Ридає з дикою силою й природною нестямністю, тимчасом як напруга убуває з її тіла і вона обм’якає в обіймах Кеті. Спогадами, солодкими дитячими спогадами затоплювало її розум. Спогадами про Енді й Еліс, про щастя й любов, які колись тут жили, в будинку її тітоньки і дядька.

Новорічна перемога

– З Новим роком, пиздючок, – обхопив Франко рукою голову Стіві.

Хоча Стіві незграбно, розсудливо й знічено намагався не опиратися, він відчував, як скаржаться його шийні м’язи.

Він відповів привітанням на привітання з усією сердечністю, на яку лишень був здатен. Слідом пішла ціла череда «З Новим роком»: йому до болю тисли делікатні руки, його ляскали по задерев’янілій спині, цілували його міцно стулені, невідзивні губи. А він міг думати тільки за телефон: за Лондон і Стеллу.

Вона не подзвонила. Гірше того, її не було, коли подзвонив він. Стелли не було навіть у її матері. Стіві повернувся до Единбурга, звільнивши поле дій для Кіфа Мілларда. Той мудак скористається цим повною мірою. Вони там можуть просто зараз бути разом, як, можливо, вже були й учора. Міллард – курваль. Як і сам Стіві. Як і Стелла – курва. Це погана комбінація. Стелла також – найчудесніша людина в цілому світі – в очах Стіві. Цей факт робить її не зовсім курвою, фактично, зовсім не курвою.

– Розслабляймося, к херам нахер! Це ж Новий рік, срака-дошка!

Не так закликав, як командував Франко. Таку мав звичку. Присилуємо людей до насолоди, якщо буде потрібно.

Загалом, потреби в цьому не виникало. Всі вони вже аж страх як розшаленілися. Стіві було важкувато погоджувати цей світ з тим, який він нещодавно полишив. Тепер він усвідомив, що вони дивляться на нього. Хто вони такі, ці люди? Чого їм треба? Відповідь була простою: вони його друзі і їм він потрібен.

Тут і пісня з вертушки вп’ялася йому в мозок, додаючи туги:

Кохав я дівчиноньку, таку гарну, гарну дівчиноньку,

Ніжну, як у тій долині вересовий квіт,

Ніжну, як той вересовий квіт,

Таку гарну, як той ясний квіт, –

Кохав я Мері, шотландську проліску мою.

Всі піднесено підхопили.

– Що може бути, як то кажуть, кращим за Геррі Лодера[50], – оголосив Дозі.

Серед радісних облич навкруг нього Стіві осягнув розміри власної туги. Яма журби була бездонною, і опускався він до неї стрімко, дедалі відпадаючи від добрих часів. Такі часи часто здавалися звабно досяжними; він їх бачив, кружляв довкіл них. Розум його ніби перетворився на якусь жорстоку в’язницю, що дозволяла ув’язненій нею душі хіба що роздивлятися на волю, але не більше.

Стіві потягував з бляшанки «Експорт»[51] і сподівався, що зуміє перебути цю ніч без неприємностей для надто багатьох людей. Головну проблему становив Френк Беґбі. Це була його квартира, і він залишався рішуче налаштованим на те, щоб кожному тут було весело.

– Йа маю квитка для те’ на сьоднішній вечір, Стіві. На отих пиздюків «Джембів»[52], – сказав йому Рентон.

– Шо, хіба ніде подивитися того десь у пабі? Йа гадав, шо футбік, типу, передають по супутнику.

До нього обернувся Кумарний, котрий теревенив з якоюсь маленькою темноволосою дівчиною, якої Стіві не знав.

– Та ну те’ нахер, Стіві. Якихось дурних звичок ти набираєшся в тім Лондоні, це йа тобі кажу, друже. Я, бля, ненавиджу по телевізору футбол. Це однаково, шо дрючитися з дюрексом. Безпечний, бля, секс. Безпечний, бля, футбік. Безпечне, бля, все. Нумо, всі будуємо навкруг себе гарнюній світець, – пропищав він з перекривленим обличчям.

Стіві вже був забув, якою може бути природна скаженість Кумарного.

З Кумарним погодився Рентс. Це незвично, – подумав Стіві. Вони завжди шпиняли один одного. Приміром, якщо один казав «цукор», то інший казав «лайно».

– Їм тре’ заборонити футбік по теліку, аби ліниві, жирні уйобки піднімали свої сраки і марш-марш на стадіон.

– ’аразд, ти нас вже вговорив, – проказав Стіві покірним тоном.

Згода між Кумарним і Рентсом не тривала довго.

– І це ти базариш за «підняти сраки»? Сам, бля, містер диванний ледащо. Втримайсь бодай довше за десять хвилин від отого свого на велике «Г» і тоді тобі, мо’, вдасться попасти на більше ігор у цім сезоні, ніж у минулім, – пирхнув Кумарний.

– Ну, ти, бля, й дерзкий пиздюк… – обернувся Рентс до Стіві, а потім саркастично кивнув великим пальцем в бік Кумарного.

– Його прозвали Багажником через те, шо на собі возить наркоту.

Вони сварилися й далі. Колись таке забавляло Стіві. Тепер це його виснажувало.

– Пам’ятаєш, Стіві, що йа троха поживу в тебе в лютому? – звернувся до нього Рентс. Стіві нерадісно кивнув.

Він сподівався, що Рентс геть за це забув чи облишив свій намір. Рентс йому друг, але має проблему з наркотиками. В Лондоні він знову вмент повернеться до того самого, скублившись з Тоні й Ніксі. Ті завжди тільки й перебирали адреси, на які можна отримувати чеки допомоги з безробіття. Здається, Рентс ніколи не працював, проте, схоже, гроші мав завжди. Те саме з Кумарним, але цей з чужими грішми поводився, як із власними, а з власними таким само чином.

– Опісля гри гуляємо в Метті. У ньо’ нова хата на Лорн-стрит. Щоб усі були стопудово, – гаркнув до всіх Френк Беґбі.

Знову гулянка. Для Стіві це однаково що робота. Новий рік триватиме й триватиме. Стухати він почне десь з четвертого числа, коли почнуть з’являтися просвіти між гульбищами. Цих просвітів більшатиме й більшатиме, аж поки вони не перетворяться на нормальний тиждень, з вечірками у вік-енд.

Надходили свіжі новорічні гості. В маленькій квартирці гуло, як у вулику. Стіві ще ніколи не бачив Франко – Беґаря – таким розслабленим і задоволеним собою. Реб Мак-Лохлін – чи то Другий Приз, як його кличуть, – навіть не отримав по голові, коли насцяв у Беґбі за шторами. Другий Приз уже не один тиждень був безтямно п’яним. Для таких, як він, Новий рік слугував лише зручним приводом. Його подружка Керол, обурена його поведінкою, втекла геть. А Другому Призу навіть невтямки було, що вона взагалі тут була.

Стіві перебрався на кухню, де було спокійніше і де він нарешті мав шанс почути телефон. Неначе якийсь бізнесмен-япі, Стіві залишив матері список номерів, за якими його можна буде знайти. Матір зможе продиктувати їх Стеллі, якщо та зателефонує.

Стіві розповів Стеллі про свої почуття до неї у Кентиш-Тавні[53], у тій гидотній стайні, що прикидається пабом, куди вони зазвичай ніколи не заходили випити. Він відкрив їй свою душу. Стелла сказала йому, що мусить обдумати почуте, що це її справді вельми спантеличило, і то занадто, щоб розбиратися з цим просто зараз. Сказала, що зателефонує йому, коли він повернеться до Шотландії. На тім і все.

Залишивши той паб, вони розійшлися різними напрямками. Стіві, зі спортивною сумкою на плечі, вирушив до станції метро, щоб підземкою дістатися до вокзалу Кінгс-Крос. Він зупинився, обернувся й дивився, як вона переходить міст.

Вітер дико розмаював її довгі каштанові кучері, а вона віддалялася геть у своїй пролетарській куртці, короткій спідниці, цупких чорних шерстяних колготах і дев’ятидюймових «Доктор Мартенсах»[54]. Він чекав, може, вона кине погляд назад, на нього. Вона так і не озирнулася. На вокзалі Стіві купив пляшку віскі «Беллз»[55] і уграв її всю ще до того часу, як потяг заїхав на Веверлі[56].

Відтоді настрій у нього не покращився. Він сидів на покритім пластиком робочому столі і втикав на кухонні кахлі. Увійшла Джун, подруга Беґбі, вона нервово посміхалась йому, поки забирала якісь напої. Джун ніколи не балакала і здавалася ошелешеною такими обставинами. Франко балакав достатньо за них обох.

Коли пішла Джун, туди зайшла Нікола, переслідувана Мотикою, який тягнувся за нею, наче вірний, слинявий пес.

– Агов… Стіві… як то кажуть, з Новим роком… еее, – протягнув Мотика.

– Ми ж бачились, Мотико. Були разом у «Троні»[57] минулого вечора. Забув?

– Ааа… точно. Розслабся, котику, – оговтавсь Мотика, хапаючи повну пляшку сидру.

– Все ’аразд, Стіві? Як там у Лондоні? – запитала Нікола.

«Господи, ні, – подумав Стіві. – З Ніколою так легко розмовляти. Зараз я виллю їй свою душу… ні, не можу… ні, я можу».

Стіві почав розказувати. Нікола поблажливо слухала. Мотика співчутливо кивав, вряди-годи докидаючи щось типу: «Угу, складна, бля, ситуація…»

Стіві відчував, що робить із себе сраного дурня, проте припинити розповідати не міг. Як же нудно, либонь, було слухати його Ніколі і навіть Мотиці. Але зупинитися він не міг. Мотика зрештою пішов, на зміну йому прийшла Келлі. До них приєдналася Лінда. У вітальні розпочалися неминучі співи футбольних пісень.

Нікола видала доволі практичну пораду:

– Дзвони їй, чекай її дзвінка або поїдь туди і побачся з нею.

– СТІВІ! КАТАЙ-НО СЮДИ, ТИ, ПИЗДЮЧЕ! – заревів Беґбі.

Стіві покірно дозволив буквально втягнути себе назад до зали.

– Гониш, нахер, біса мандованькам там, у тій блядській кухні. Ти, бля нахер, іше гірший за оцього влесливого пиздюка отут, йобаного джаз-пуриста, – Беґбі махнув рукою в бік Кумарного, котрий обжимався з жінкою, до якої перед тим підбивався. Ще раніше вони підслухали, як Кумарний запевняв її, що він «фактично джазовий пурист».

А ми всі рушаєм в Дублін, де завше зелено – нахер королеву!

Блищать під сонцем каски – геть к херам тих гунів!

Хай під гуркіт кулемета Томсона

Колють-порють їх багнети впрост крізь амуніцію[58].

Стіві сидів понуро. В такому шумі нізащо не почути телефонного дзвінка.

– Замовкніть, зараз же! – крикнув Томмі. – Це моя любима пісня.

«Вулф Тони»[59] співали «Узбережжя Банна»[60]. Томмі та ще декілька голосів почали підспівувати:

…на пу-у-у-стельнім узбережжі Банна…

Коли «Тони» заспівали «Джеймса Коннолі»[61] було вже кілька пар вологих очей.

– От це, бля, великий повстанець, великий, бля, соціаліст і великий, блябуду, гібі[62]. Джеймс, бля, Коннолі, шоб ти знав, пиздюче, – сказав Ґев Рентону, котрий похмуро кивнув.

Дехто підспівував, інші, попри музику, намагалися підтримувати розмови. Однак коли заграло «Хлопці старої бригади»[63], приєдналися всі. Навіть Кумарний зробив перерву в сеансі обжимання.

О, ба-а-атько, чом ти-и-и та-а-акий сумний

Цього ясного ве-ли-ко-дньо-о-ого ранку,

– Співай, ти, пиздюче! – гукнув Томмі, торсонувши Стіві ліктем у ребра. Беґбі вклав йому в руку чергову бляшанку пива й обняв за шию.

Ко-о-оли ірла-а-андці радію-у-уть і пиша-а-аються

Землею, де народи-и-илися во-о-они

Цей спів торкав Стіві за душу. Була в ньому якась відчайдушна потреба. Так, немов достатньо гучним співом вони злютовували себе в певну потужну співдружність. Це була музика, як і проказувалося в самій пісні, «заклику до зброї», хоча, здавалося, це має мало спільного з Новим роком і Шотландією. Це була бойова музика. Стіві не хотів ні з ким битися. Але це також була гарна музика.

Похмільні знемоги, попри те, що їх, відсуваючи на потім, заливали пійлом, також накопичувалися. Вони почувалися вже такими потенційно великими, що аж достоту лячними. Вони не перестануть пити, поки не будуть змушені безбоязно відповісти за свої гріхи, а це станеться коли вже буде спалено весь адреналін, до останньої краплі.

Коли йа-а-а бу-у-ув хлопцем таким, як ти,

Йа вступив до лав І-і-і Р-р-р А… до їх бойового крила![64]

В коридорі задзвонив телефон. Слухавку взяла Джун. А тоді Беґбі вихопив її в неї з руки, спровадивши дівчину геть. Вона привидом вплила назад у вітальню.

– ХТО? ХТО? ХТО ЦЕ? СТІВІ? ТАК, Є, ЗАЧЕКАЙ ФИЛЬКУ. ДО РЕЧІ, З НОВИМ РОКОМ, ЛЯЛЕЧКО… – Франко поклав слухавку. – …хто б ти там, бля, не була. – Він пройшов у залу. – Стіві, там у трубі тебе якась, бля, кислиця. Балачка, наче яєць повен рот, як то кажуть. З Лондону.

– Диви! Оце так рвонув попиздень! – розсміявсь Томмі, коли Стіві пружиною підхопився з дивана.

Він уже з півгодини як відчував потребу помочитися, але не довіряв власним ногам. Зараз вони понесли його бездоганно.

– Стів? – Вона завжди називала його не Стіві, а Стів. Всі вони там так його звали. – Де ти був?

– Стелло… де йа був… йа намагавсь додзвонитися до те’ вчора… Де ти? Шо ти робиш?

Він мало не запитав «з ким ти?», але втримався.

– Я була в Лінн, – сказала вона.

Звичайно. Вона була в своєї сестри. У Чінгфорді[65] чи в якійсь не менш нудній і бридкій місцині. Стіві відчув хвилю ейфорії.

– Щасливого Нового року, – промовив він полегшено, сповнений радістю.

Почулося попискування, потім у таксофон досипалися монети. Стелла дзвонила не з дому. Де вона? В якомусь пабі з Міллардом?

– Щасливого Нового року, Стіве. Я на Кінгc-Кросі. За десять хвилин сідаю на единбурзький потяг. Ти зможеш зустріти мене на вокзалі о десятій сорок п’ять?

– Щоб мені, нахер, у пеклі горіти! Ти жартуєш… ой, бля! Нема жодного іншого місця в світі, де б йа був о десятій сорок п’ять. Це найкращий дарунок мені на Новий рік. Стелло… те, що йа казав тобі тоді… то щиро, все насправді так, шупиш?..

– Це добре, бо мені здається, я тебе кохаю… я тільки те й робила, що думала про тебе.

У Стіві застряг клубок у горлі. Він відчув, як сльози навертаються йому на очі. Одна перелилася через вінця й покотилася по щоці.

– Стіве, з тобою все гаразд? – спитала Стелла.

– Краще, ніж просто гаразд, Стелло. Я кохаю тебе. Достеменно, без брехні.

– Курва… гроші кінчаються. Тільки не здумай морочити мені голову, Стіве, це, бля, не іграшки… побачимося за чверть до одинадцятої… я кохаю тебе…

Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Пішли гудки, зв’язок припинився.

Стіві ніжно тримав слухавку, ніби це було щось інше, ніби вона була чимсь приналежним Стеллі. Потім він її поклав і нарешті пішов помочився. Ніколи ще він не почувався таким енергійним. Дивлячись, як його смердюча сеча піниться в унітазі, Стіві дозволив своєму мозку поринути в благосні думки. Потужне почуття любові до світу охопило його. Настав новий рік. Як за щасливої давнини. Він любив усіх, особливо Стеллу і своїх друзів на цій вечірці. Своїх товаришів. Душевних бунтівників, сіль землі. Він навіть фанатів «Джембів» любив, попри все. Вони – добрі люди, просто підтримують свою команду. Він готовий запросити до себе в гості цього року багацько з них, незважаючи на наслідки. Стіві з радістю водитиме Стеллу по всьому місту на різні вечірки. Це буде чудесно. Футбольні непорозуміння – це нісенітниця, яка не грає жодної ролі, дурня, що діє проти єдності робітничого класу, забезпечуючи вільну гегемонію буржуазії. Стіві вже добре це збагнув.

Він пройшов прямо в кімнату і поставив на вертушку пісню «Проклеймерз» «Сонце осяяло Ліф»[66]. Йому хотілося вшанувати той факт, що, куди б він не поїхав – тут залишається його дім, тут його народ. Після кількох роздратованих вигуків це припало до смаку. Невдоволення з того приводу, що Стіві зняв попередню платівку, вщухло з огляду на його безмежне щастя.

Він ляскав Томмі, Рентса, Беґара, всіх підряд по плечах, голосно наспівував, кружляв в обіймах Келлі, не переймаючись, яке враження справила на присутніх його метаморфоза.

– Класно, шо ти знов із нами, – сказав йому Ґев.

Він залишався піднесеним упродовж усього матчу, тоді як інші почувалися радикально інакше. Знову він віддалився від своїх друзів. Спершу Стіві не міг поділяти їхніх радощів, тепер він не міг перейнятися їхнім відчаєм. «Гібси» програвали «Серцям». Обидві команди використовували сміховинно мало можливостей: це була якась школярська гра, але «Серця» принаймні забивали. Кумарний обхопив руками голову. Франко злобно зиркав на фанатів «Сердець», що пританцьовували по той бік поля. Рентс кричав, що тренера треба гнати у відставку. Томмі з Шоном сперечалися за недоліки захисту, намагаючись призначити винних за цей гол. Ґев кляв суддю за прихильність до масонства, тоді як Дозі все ще лементував з приводу попередніх пропусків «Гібсів». Ущент зачмелені Мотика (наркотик) і Другий Приз (алкоголь) так і залишились у квартирі, їхні квитки на цей матч нічого не були тепер варті, хіба що як папір для майбутніх косяків. Ніщо з цього не мало наразі значення, на переконання Стіві. Він був закоханим.

Після матчу він полишив друзів, вирушивши на вокзал зустрічати Стеллу. Більшість фанатів «Сердець» сунули в тому ж напрямку. Стіві був геть забув тутешню тяжку ауру. Один з фанів крикнув йому просто в обличчя.

«Ці пиздюки виграли чотири – один, – подумав Стіві. – Чого їм, нахер, іще треба? Крові? Очевидно, так».

По дорозі на вокзал Стіві стерпів ще кілька тупих піддрочувань.

«Звісно, – думав він, – вони могли б спромогтися на щось краще за “Гібернійський скурвий потрух” чи “Феніанський пиздюк”[67]».

Один під’юджуваний своїми друзями герой намагався підставити йому ззаду ногу. Може, йому варто зняти з себе шарф? ’кий хер за це дізнався б? Він тепер лондонець – яким чином все це лайно наразі стосується його життя? Він навіть не намагався відповісти на запитання, які сам собі ставив.

На критому пероні до нього рушила зграя парубків.

– Гібернійський скурвий потрух, – прокричав один молодик.

– Ви помильаєтесь, хлопці. Йа за «Боруссію Мюнхенгладбах»[68].

Він відчув боковий удар по лицю і смак крові. До того як зграя пішла геть, Стіві отримав кілька копняків.

– Щасливого Нового року, хлопці! Мир і любов, братики Джемби! – насміхався він з них, посмоктуючи розпухлу розбиту губу.

– Цей блядський пиздюк хорий на голову якийсь, – гукнув один парубок.

Стіві подумав, що вони зараз знову повернуться до нього, але їхня увага обернулася до образ в бік якоїсь азійської жінки і її двох малих дітей.

– Йобана курва пакистанська!

– Уйобуй взад до своєї країни.

Видаючи мавп’ячі гамір і жести, вони залишили станцію.

– Які чарівні, делікатні молоді люди, – сказав Стіві тій жінці, котра подивилась на нього, наче крілик на ласку. Вона бачила чергового білого молодика, якому плутався язик, скривавленого і з запахом алкоголю. Понад усе, вона бачила на ньому футбольний шарф, як на тих парубках, що її ображали. На її думку, відмінність кольорів не важила, і в цьому вона була права, усвідомив Стіві з гірким сумом. Імовірно, так само її могли б принижувати хлопці в зелених шарфах. У кожнім фанатськім гурті маються свої гівнюки.

Потяг запізнювався на двадцять хвилин – бездоганне дотримання графіка за стандартами Британської залізниці. Стіві загадався, чи буде Стелла на цьому потязі. Його накрило параноєю. Страх хвилями прокочувався крізь нього. На кону стояло багато, найбільше за всі часи. Він не міг роздивитись її, не міг навіть відтворити її образ у своїй уяві. Потім вона вигулькнула мало не перед ним, інакша за його думки про неї, реальніша, навіть вродливіша. Усмішка, вираз взаємоемоційного відгуку. Він пробіг коротку дистанцію до неї і вхопив її в обійми. Вони довго цілувалися. Коли припинили, платформа була пустельною і потяг давно перебував на своєму шляху до Данді[69].

Само собою ясно

Йа чую пекельний рейвах, шо наближається з коридору. Кумарний втиснувся у віконну заглибину поруч з нами і насторочився, мов той пес, шо почув свисток. Мене кида в дрож. Цей ґвалт крає мене на шмаття.

До кімнати з гойканням входить Леслі. Це жахливо. Йа жадав, аби вона це припинила. Зараз же. Йа не міг цьому зарадити. Ніхто з нас не міг. Нічо йа так сильно не хтів у цім житті, як шоб вона припинила верещати.

– Мала сконала… мала сконала… Зоря… ох, Боже мій… ох, бля, Господи, – це було ледве не все, шо йа добрав серед тих жахливих звуків.

Леслі пада на стареньку канапу. Мої очі прилипають до ’коїсь бурої плями на стіні понад нею. Шо то, нахер, таке? Відкіль воно там взялося?

Кумарний зірвався на рівні. З очима вибалушеними, як у жаби. Саме її він нам і нагадував завше – жабу. Те, як він, завмерлий, підхоплюється з усякої пози, раптом стаючи таким прудким. Кілька секунд він дивиться на Леслі, а потім газує до спальні. Метті й Мотика роззираються невтямливо, та навіть крізь свою торчкову стуманеність вони здатні допетрати, шо трапилося щось погане. Господи, я ж так і знав, бля. І промовив те, шо завше кажу, коли трапляється щось погане:

– Йа зара’ зварю троха, – кажу йа їм.

Очі Метті впинаються в нас. Він нам кива. Мотика підводиться й перебирається на канапу, сідаючи за пару футів від Леслі. Вона закрива собі руками обличчя. Цілу хвилину йа думав, шо Мотика торкнеться її. Надіявсь, шо він це зробить. Йа прагну, щоб він так зробив, та він тіки зирить на неї. Йа второпав, навіть звідси, що він уп’явся очима в оту велику родимку в неї на шиї.

– Це йа винна… йа винна, – схлипує вона крізь долоні.

– Еее, Лес… Марк там, як то кажуть, зара’ підварює, еее… шупиш, як то кажуть, еее… – звертається до неї Мотика.

Скіки пам’ятаю, це перші слова, які йа чую від ньо’ за кілька останніх днів. Напевне ж, протягом цього часу цей пиздюк балакав. Доконче ж мусив, йобаний йому грець.

Повертається Кумарний. Весь напружений – це видно з його шиї, наче його тільки й стримує шо якийсь невидимий ланцюг. Голос в нього жаский. Схожий, як у того демона у фільмі «Екзорцист». Нам лячно до всирачки.

– Бля… отаке йобане життя, ге? Отаке бува трапляється, і шо, бля, тепер робити? Га?

Йа йо’ таким ніколи раніше не бачив, а йа знаю цього чмошника практично все своє життя.

– Якась лажа, Куме? Що там, бля, насправді?

Він прямує до нас. Йа подумав, він зара’ нам зарядить з ноги. Ми з ним найкращі друзі, але ми гамселили одне одного й раніше, п’яні або коли котрийсь з нас іншого роздрочив. Ніц серйозного, просту в люті зривались зі шворки. Друзі так можуть робити. Хоча не зара’, коли мене почина кумарити. Якшо цей пиздюк почне, мої кості розтрощаться на мільйон уламків. Він просту застиг над нами. Охуєнно дякую! Ох, як йа дякую тобі, Кумарний, Саймоне!

– Шоу наїбнулося. Все к херам наїбнулося! – скиглить він з тонким, розпачливим підвиванням. Ну як той переїханий пес, шо чека, аби ’кийсь пиздюк поклав край його стражданням.

Метті й Мотика підводяться і сунуть до спальні. І йа слідом, протиснувшись повз Кумарного. Йа відчув смерть у цій кімнаті навіть іще до того, як побачив маля. Воно лежало долілиць у своїй колисці. Воно, та ні, вона – мертва дівчинка з синіми плямами круг очей – вже захолола. Мені не тре’ було її торкатись, аби це вшупити. Просту лежить тут, мов та лялька, покинута на дні шафки ’коюсь дитиною. Така крихітна. Така, бля, маленька. Крихітка Зоря. Йобаний сором.

– Крихітка Зоря… не можу в таке повірити. Боже, ’кий жаль, бля… – хитає головою Метті.

– Бля, як то кажуть, ти… як же це важко…бля… – Мотика впирається підборіддям собі в груди й повільно видихає.

Метті так і хита головою. Вигляд в ньо’ такий, ніби він ось-ось вибухне.

– Боже, йа зараз же уйобую звідси. Йа хер тут можу дати ’коїсь ради.

– Хера тобі, Метті! Жоден пиздюк зара’ не вийде звідси! – кричить Кумарний.

– Спокійно, чоловіче. Спокійно, – промовля Мотика голосом, аж ніяк не близьким до спокою.

– В нас тут стіко товару заначено, бля. Той детектив-сержант уже стіки тижнів нюшить на цій вулиці. Нам зара’ попасти – і ми пропали, нахер. Там зара’, надворі, всюди ті йобані поліцаї, – каже Кумарний, намагаючись себе опанувати.

Думки про залучення поліції завше помагають зосередитись. У справі наркотиків ми залишались класичними лібералами: завзято протистояли втручанню держави в будь-якій формі.

– Та ну, мо’, краще нам все ж таки забратися звідси нахер? Наведемо тут скоренько марафет і гайда: Леслі може викликати швидку або поліцію. Тут йа покишо згоден з Метті.

– Агов… мо’, нам, як то кажуть, не годиться кидати Лес. Ну, ми ж, типу, друзі, і всяке таке. Шупиш? – встряга Мотика.

В цих обставинах така пропозиція здається доволі химерним вар’янтом солідарності. Метті знов мота головою. Він лиш недавно відбув шість місяців у Сокстоні. Якшо Метті знов посадять, для ньо’ це буде неабиякий пиздець. Тимчасом як надворі всюди нишпорять копи. Принаймні так вчувалося. Змальоване уявою Кумарного зачепило мене дужче за благання Мотики триматися купи. Змити всі наші запаси в унітаз – неприпустима річ. Йа радше готовий сісти.

– Як на моє око, – каже Метті, – це дитина Леслі, нє? Мо’ бути, аби вона за ней добре гледіла, вона б не вмерла. Яким боком тут ми?

Кумарний почина часто дихати.

– Гидко таке казати, але Метті має слушність, – кажу йа.

Йа почуваюсь дедалі гірше. Мені б тільки вколотись і звалити звідси нахер.

Кумарний не реагує. Це дивно. Зазвичай це чмо роздає вказівки кожному пиздюку, якого баче, і не важить, звертають на ньо’ увагу чи ні.

Мотика говорить:

– Ми, як то кажуть, не можем залишити Лес тут, на канапі, йа серйозно, це буде еее… така срака. Шупите, шо йа кажу?

Йа дивлюсь на Кумарного:

– Хто їй зробив дитину?

Кумарний не каже ніц.

– Джимі Мак-Ґілвері, – каже Метті.

– Лайна собачого він, – зневажливо скалиться Кумарний.

– Бля, не грай з себе містера невинність, – обертається до мене Метті.

– Га? Не пизди! Шо ти верзеш? – відгукнувся йа, в натурі нахер розгублений від хлепоту цього чмуридла.

– Ти ж був там, Рентсе. На гульці в Бавба Саллівена, – каже він.

– Ні, пацанчику. Йа ніколи не був з Леслі.

Я кажу правду і розумію, шо схибив. У певних компаніях люди завше вірять у протилежне тому, шо ти їм кажеш, і зокрема коли йдеться за секс.

– А чому ж тоді вранці після тієї гульки в Саллі ти лежав ніякий разом з Леслі?

– Йа був геть обдовбаний, чуваче. Чисто мертвий. У мене тоді хоч важелем його піднімай не встав би. Навіть не пригадую, коли йа останній раз дрючився.

Мої пояснення переконали їх. Вони знали, як довго йа на важкій ширці і що це означа в сенсі перепиху.

– Нууу, дехто… ніби казав, шо воно було… еее, від Шнира, – висловлює припущення Мотика.

– Та від ніякого не Шнира, – хита головою Кумарний.

Він кладе долоню на холодну щоку мертвої дитини. Сльози бринять йому в очах. І йа ось-ось розплачуся, і все такого. Мені немов залізом скувало груди. Одна загадка розрішилася. Мертве лице Крихітки Зорі так явно схоже на лице мого дружбана Саймона Вільямсона.

Тоді Кумарний підкочує рукав куртки й показує слезливі вавки в себе на руці.

– Йа більш ніколи не торкнуся знову того лайна. Йа, блябуду, з цієї миті чистий.

На його лиці той вираз пораненого оленятка, яким він користується, коли хоче когось вжучити чи виманити грошей. Йа йому майже вірю.

Метті дивиться на Кумарного:

– Нужбо, Сай. Не зістрибуй, бля, на хибні висновки. Те, шо сталося з дитям, не має стосунку до ширки. І вини Леслі тут теж нема. Йа був сам не свій, коли те казав. Вона була доброю матір’ю. Любила свою дитину. Нічиєї нема в цім вини. Це те, що називають «раптова смерть немовлят в колисці», та й поготів. Трапляється повсякчас.

– Еге ж, як то кажуть, раптова смерть, ну… шупите, за шо я? – погодився Мотика.

Йа відчуваю, що люблю їх усіх. Метті, Мотику, Кумарного і Леслі. І хочу їм це сказати. Йа намагаюсь, та в мене виходить отак:

– То йа варю.

Вони, бля, дивляться на нас геть нестямно.

– Це ж йа, – знизую йа плечима на своє виправдання. І вирушаю до вітальні.

Це погибель. Леслі. А йа, бля, безпорадний в таких речах. Гірш ніж безпорадний за такої ситуації. Більше шкоди, ніж зиску. Леслі так і не поворухнулась. Йа відчуваю, шо, ма’ть, мені б варто було підійти і втішати її, обійняти. Але в мені викручує й ломить всі кістки. Сам зараз йа не можу нікого торкатись. Натомість йа базікаю:

– Дуже шкода, Лес… та ніхто не винен… смерть в колисці і все такого… крихітка Зоря… чудесне дитинятко… бля, який жаль… яке, бля, горе… йа тобі кажу.

Леслі підводить голову й дивиться на нас. Її тонке, бліде обличчя – наче обтягнутий мутною ковбасною плівкою череп, очі – червоні рани, обведені чорними колами.

– Ти звариш? Марку, мені тре’ вколотись. Мені, курва, вкрай тре’ вколотись. Нумо, Маркі, звари нам пайку…

Нарешті з мене може бути якась практична користь. Шприци й голки розкидані тут по всій хаті. Йа намагавсь пригадати, які ж машини мої. Кумарний каже, шо він ніколи в світі не користався машиною разом з жодним пиздюком. Суте лайно. Коли почуваєшся, як оце йа зара’, правда в тім, шо тебе таке несильно обходить. Йа беру найближчу машину, яка принаймні не Мотичина, бо він сидів в іншім кінці кімнати. Якщо Мотика досі не ВІЛ-інфікований, тоді наш уряд мусів би прислати в Ліф депутацію статистиків, бо тут не діють як слід закони теорії ймовірностей.

Йа дістаю свою ложку, запальничку і ватні кульки, а також отой йобаний «Вім» чи «Аякс»[70], які Шнир має нахабство називати ширивом. До нас в цій кімнаті вже приєдналися всі клієнти.

– Тримайтесь подалі, йобані мої гомосеки, – гарикаю йа і відганяю цих пиздюків, махаючи «геть, геть» рукою.

Йа розумію, що граю такого з себе Дилера, й почасти сам собі через це огидний, бо це жахливо, коли ’кийсь пиздюк отак тобою попихає. Натомість жоден, хто бодай колись побував у такій ролі, потім не може заперечувати твердження, що абсолютна влада корумпує. Другани відступають назад на кілька кроків й безмовно дивляться, як йа варю. Уйобки мусять почекати. Леслі буде першою, після мене. Це само собою ясно.