Читать книгу Трейнспоттінґ - Ірвін Велш - Страница 4

Наркодилеми № 64

– Марку! Марку! Відкрий двері! Йа знаю, шо ти там, синку. Йа знаю, шо ти там.

Це моя ма. Давненько йа вже не бачивсь з мамою. Йа лежу лиш за кілька футів від дверей, які ведуть до тісного коридорчика, який веде до інших дверей. За тими дверми й стоїть моя ма.

– Марку! Прошу, синку, прошу! Відкрий двері! Це твоя матір, Марку! Відкрий двері, синку!

Це схоже на те, ніби мама там плаче. Це звучало, як «укрий… спинку». Йа люблю маму, дуже її люблю, але якось так, що нам обом це важко визначити, люблю її так, що мені трудно, майже неможливо їй це сказати. Але йа все одно її люблю. Так сильно, що не хочу, аби вона мала такого, як йа, сина. Мені б хотілось знайти їй когось іншого. Йа цього хочу, бо не думаю, що нам з нею світять якісь зміни.

Йа не можу підійти до дверей. Без варіантів. Натомість йа вирішую зварити чергову пайку. Мої больові центри підказують, шо ось-ось вже буде час.

Вже час.

Господи, що далі – то гірше.

У цьому товарі забагато якогось лайна. Це видно з того, як погано він розчиняється. Йобаний пиздюк той Шнир.

Тре’ мені якось навідатися до своїх старого й старої, побачити, як вони там. Цей візит йа собі призначу першочерговим, після того, як побачу того пиздюка Шнира, звісно.

Її мужик

Срака-дошка.

Ми просто пішли собі троха випити. А там, ну бля, чисто сказ.

– Ти це бачив? Скажений, нахер, – каже Томмі.

– Нє, та й ну його нахер, друже. Не вплутуйсь. Тобі не знати, шо там за розклад, – кажу йа йому.

Хоча йа те бачив. Ясно, як білий день. Він її вдарив. Не ляснув, нічого, бля, до цього подібного, а справді врізав. Це було жахливо.

Йа радий, шо поряд з ними сидить Томмі, а не йа.

– Бо це йа тобі, курва, кажу! Ось, бля, чому! – кричить на неї знову той хлопець.

Ніхто на це не зважа. Дебелий блондин біля шинкваса, з довгими спіральними кучерями і червоною пикою, позирає сюди й усміхається, потім знов відвертається дивитися, як там змагаються в дартс. Ніхто з тих парубків, що кидають дротики, не озирається.

– Це в те’ вісімсятне?[71] – показую йа на майже пустий кухиль Томмі.

– Ну.

Коли йа дістався шинкваса, вони знов розпочали. Йа їх чую. Так само, як бармен і цей довгогривий пиздюк.

– Нумо ще. Давай знов. Нумо ще! – піддрочує вона його.

Вона, бля, наче якась примара, звискує отак, а губи не видно, щоб ворушились. Здогадуєшся, шо то вона, тіки тому, шо голос з того місця. Цей йобаний паб майже пустий. Ми могли б сісти де завгодно. І з усіх місць вибрали саме ті.

Він б’є її в обличчя. З губ в неї бризкає кров.

– Вдар нас ізнову, йобаний ґевал! Нумо ще!

Він так і робить. Вона видає скрик. Потім почина квилити, ховаючи обличчя в долонях. Він сидить за кілька дюймів від неї, дивиться, роззявивши рота, очі палають.

– Кого люблять, того й луплять, – впіймавши мій погляд, посміхається той патлатий пиздюк. І йа йому посміхаюсь. Сам не знаю чому. Просто відчуваю, що мені нібито потрібні друзі. Йа цього жодному пиздюку не скажу, але сам розумію, що маю проблеми з бухлом. Коли з тобою таке, кенти воліють не траплятися на твоїм шляху, якщо, звісно, вони самі не мають проблем з бухлом і всяким таким.

Йа дивлюся на бармена, підстаркуватого парубка з сивиною і вусами. Він хита головою і щось промовля собі стиха.

Йа забираю наші пінтові кухлі[72]. Ніколи, нізащо в світі не бий дівчат, часто казав нам батько. «Тільки найнижчої ницості мразота так робить, синку», – казав він. Оцей пиздюк, шо бив свою дівку, підпада під це означення. В ньо’ масне чорне волосся, вузьке бліде обличчя й чорні вуса. Дрібний, з щурячим писком уйобок.

Йа не хо’ тут залишатися. Йа прийшов сюди просту, щоб спокійно випити. Тільки парочку, пообіцяв йа Томмі, щоб підбити його піти зі мной разом. Йа тепер контролюю своє пияцтво. Тільки пиво, й нічо міцнішого навздогін. Та такі діла штовхають нас до спраги по бодай троха віскі. Керол поїхала до своєї матері. Сказала, шо не повернеться. Йа прийшов, щоб випити пінту, але вже маю право й нажерися.

Коли йа сідаю, Томмі глибоко дихає, погляд в ньо’ напружений.

– Та ну б йо’ нахер, кажу тобі, Друзе… – мовить він крізь стиснуті зуби.

Око в дівчини сильно набрякло й не відкривається. Підборіддя теж розпухло, а губи досі кровлять. Така худенька дівчина, і здається, вона розсиплеться на друзки, якщо той вдарить її знову.

І все ж таки вона не вгаває.

– Така твоя відповідь. Завжди в тебе така відповідь, – в’їдливо кидає вона поміж схлипами, розлючена і водночас сповнена жалю до себе.

– Заткайся! Йа тобі кажу! Заткайся нахер! – він ледь не вдавиться люттю.

– І шо ти зробиш?

– Ти, йопана… – схоже, він готовий вдарити її знову.

– Досить тобі вже, приятелю. Облиш. Ти зовсім розскаженівся, – каже Томмі цьому парубку.

– Це не твоє, бля, діло! Не лізь, куди не тре! – тикає пальцем цей хлоп в бік Томмі.

– Досить вже там. Нумо припинили, – кричить бармен.

Патлатий пиздюк усміхається, і дехто з метальників дротиків теж дивляться сюди.

– Хера тобі, йа вирішив, шо тепер це моє діло. І шо, бля, ти з цим будеш робити? Га? – подається вперед Томмі.

– Якого біса, нахер, Томмі? Охолонь, друже, – йа нерішуче хапаю його за руку, думаючи за бармена. Томмі різко висмикує руку.

– По зубах хочеш? – питає той хлоп.

– Гадаєш, йа отак тут сидітиму й дозволю тобі це зробити? Ракло йобане! Гайда надвір, пиздюк. Хооддіімммо! – ледь не співаючи, піддрочує його Томмі.

Хлопцю серливо. Та й не дарма. Томмі доволі показний пиздюк.

– Не твоє діло, – каже він, але вже не зарозуміло.

А тоді та жінка кричить на Томмі:

– Це мій мужчина! Це з моїм мужиком ти, бля, балакаєш!

Томмі занадто шокований, щоб зупинити її, коли вона перехиляється і пазурить йому обличчя.

Отут все й почалося. Томмі підвівся і зарядив тому хлопу в рило, парубок повалився навзнак зі стільця на підлогу. Йа теж підхопився на рівні – і просто до патлатого пиздюка при шинквасі. Вгатив у щелепу, вхопив за ті йобані кучері і, потягнувши вниз його голову, пару разів копнув у лице.

Здається, від одного удару ногою він захистивсь руками, і сумніваюсь, щоб інший завдав пиздюку шкоди, бо йа був у кросівках. Він маха руками й випручується. Потім задкує, лице розгублене й аж світиться, таке червоне. Йа подумав, от зара’ цей пиздюк мені завдасть, він легко міг це зробити, та він просту стоїть, розводячи руками.

– З якого хера?

– Для те’ це такий класний жарт, ге? – кажу йа.

– Шо ти верзеш?

Схоже, пиздюку й справді невторопки.

– Йа подзвоню в поліцію! Забирайтесь геть звідси, бо інакше йа подзвоню в поліцію, – каже бармен, беручи для переконливості слухавку.

– Зав’язуйте зараз же базар мені тут, хлопці, – погрозливо каже дебелий, жирний пиздюк з команди метальників. В руці він так і трима дротики.

– Братухо, мене це ніяк не торкається, – каже нам кучерявий патлань.

– Мо’, йа, як то кажуть, неправильно зрозумів, – кажу йа йому.

Та жінка з її мужиком, ті, шо й створили цю йобану проблему, а ми ж зайшли тіко спокійно собі випити, вони вже нишком линяють за двері.

– Йобані мудаки! Це мій мужик, – кричить вона, виходячи.

Йа відчуваю на плечі долоню Томмі.

– Нумо, Секксе. Ходім звідси, – каже він.

Жирний пиздюк з команди метальників – на нім червона майка з назвою цього паба, мішенню з логотипом та ім’ям Стю під ними, – він досі ще не висказав нам усього, що на душі має.

– Не приходьте сюди, не створюйте колотнечі, хлопці. Це не ваш локаль. Йа ваші обличчя знаю. Ви лигаєтеся з отим рудим пиздюком, із Вільямсоном, отим, шо волосся в хвостик зав’язане. Ці пиздюки наркоту всяку ширять. Нам тут нахер не тре’ такого сміття.

– Ми, бля, не по наркоті, друже, – каже Томмі.

– Ну. Це в нашім барі ви не по ній, – не вгаває жирний пиздюк.

– Досить вже, Стю. Хлопці у тім не винні. Це той пиздюк Алан Вентерз і його курка. Вони по наркоті більш за будь-кого з тутешніх пиздюків. Ти ж сам знаєш, – каже інший парубок з рідким білявим волоссям.

– Нехай би лаялися отак в себе вдома, а не в пабі, – каже інший дядько.

– Сімейна сварка. Ось це шо. Хай би не турбували людей, які тут просто, щоб випити і все такого, – погоджується білявий.

Найгірше трапляється надворі. Мені бздикувато, шо за нами хтось піде слідом. Йа йду швидко, тимчасом як Томмі тягнеться позаду.

– Не жени так, – каже він.

– Нахер. Забираймося звідси.

Ми йдемо далі дорогою. Йа озираюся, але жоден пиздюк не вийшов з паба. Попереду себе ми бачим ту скажену парочку.

– Йа хо’ перекинутись словом з тим пиздюком, – каже Томмі, готовий кинутися навздогін за ними.

Йа кмічу, шо йде автобус. 22-й. Нам підходить.

– Та ну йо’ нахер, Томмі, он автобус. Гайда.

Ми біжимо до зупинки й заходимо до автобуса. Йдемо нагору, в кінець салону, хоча їхати нам кілька зупинок.

– Як моє обличчя? – питається Томмі, коли ми сідаємо.

– Таке, яке завше. Як в чорта, нахер. Та курка його покращила, – кажу йа йому.

Він дивиться на своє відбиття в автобусному вікні.

– Мудацюра йобана, – кида він.

– Пара йобаних мудацюр, – докидую йа.

Це козирно, шо Томмі вдарив того хлопа, а не його курку, хоч саме курка вдарила його. Свого часу йа наробив купу речей, якими не пишаюсь, але ні разу не вдарив дівку. Що розказує Керол, то лайно. Вона каже, ніби йа вчинив насильство над нею, але йа ніколи її не бив. Просто притримав її так, щоби ми могли побалакати. Вона каже, шо утримувати те саме, шо й бити, однаково це насильство проти неї. Йа так не вважаю. Йа всього лише хтів задержати її, аби побалакати.

Коли йа розповів за це Рентсу, він сказав, що Керол права. Він сказав, що вона має повне право приходити і йти, коли сама захоче. Хоча це повна херня. Йа всього лише хтів побалакати. Зі мною погодився Франко. Все по-іншому, коли у вас любовні стосунки, пояснили ми Рентсу.

Мене млоїло і було тривожно в тім автобусі. Ма’ть, Томмі почувався так само, бо ми з ним більш не балакали. Втім, назавтра ми стрінемося в якійсь пивниці з Рентсом, Беґаром, Мотикою та Кумарним і всі вихвалятимемося так, шо ну його нахер.

1 – Підготовка

Мотика з Рентоном сиділи в пабі на Королівській Милі. У цьому пабі намагалися створити щось на зразок тематичного американського бару, проте не надто ретельно – вийшла божевільня з мішанини старовинного мотлоху.

– А таки він, як то кажуть, уйобок прибацаний – посилати нас на ту саму роботу, правда? – мовить Мотика, сьорбаючи свій «Гіннес».

– Для мене це, бля, повна хана, друже. Нахер мені не впала така робота. Це ж був би кошмар, бля, – хитає головою Рентон.

– Атож, йа б краще, як то кажуть, так і ковбанився у своїм рокендролі, шупиш?

– Гарантовані трабли, Мотико, якщо ти закосиш, якщо ти спецом заб’єш на співбесіду, ті пиздюки брякнуть в соцзахист, і тобі припинять платити допомогу. З нами таке вже було в Лондоні. Йа там уже отримав останнє попередження.

– Чорт… таке наше щастя. І шо тут, як то кажуть, робити?

– Ну, головне, шо тобі тре’ робити, – це виказувати ентузіазм, але все’дно завалити к херам ту співбесіду. Якшо справиш враження, ніби ти зацікавлений, вони не зможуть сказати: все, пиздець. Якшо ми будемо просту самими собою, чесними будемо, вони ніколи нікому з нас не пропонуватимуть жодної їбучої роботи. Проблема в тім, шо, якшо ти там просту сидітимеш й ніц не казатимеш тим пиздюкам, це зразу ж дійде до соцзахисту. Вони скажуть: цьому пиздюку просто в лом.

– Чорт, для мене це важко… шупиш? Важко, як то кажуть, отак набратися духу… шупиш? Йа трохи того, типу соромливий, шупиш?

– Томмі підігрів нас троха спідом. О котрій в те’ співбесіда, нагадай?

– Аж о пів на третю, як то кажуть.

– Ну, а в мене о першій. Побачимося з тобою тут само о другій. Йа дам тобі свою краватку, одягнеш, і троха спіду. Збадьоришся, подаш себе путньо, шупиш? Ну а тепер до роботи, заповнимо анкети.

Вони розклали анкети перед собою на столі. Рентонова вже була наполовину заповнена. Мотиці впали до ока кілька пунктів.

– Агов… шо воно, як то кажуть, таке? Джордж Херіот?..[73] Чуваче, ти ж учився в ліфській школі…

– Це добре відомий факт, шо в цьому місті в те’ нема, нахер, жодного шансу отримати щось пристойне, якшо ти не ходив до ’коїсь гламурної школи. Тобто якомусь підарку з Херіотської нізащо не запропонують роботу носильника в готелі. То тіки для нас, плебеїв; тож і ти в себе напиши щось таке. Якшо вони побачать у твоїй анкеті Августівку або Креґівку[74], ті пиздюки підкинуть тобі таку роботу… бля, йа вже краще піду. Роби, як хо, тіки не запізнюйся. До скорої зустрічі тут само.

2 – Процес: містер Рентон (13:00)

Менеджер з питань стажерів, який нас привітав, виявився рябим мудлом у фасонистому костюмі, бля, з плечима, наче кокаїном, щедро всипаними лупою. У мене все аж чесатися почало від сурла цього пиздюка. Його жалюгідне вуграсте обличчя цілком руйнувало той образ, який намагався собі прибрати цей єлейний гівнючок. Навіть за найгірших моїх наркоперіодів у мене ніколи не було такої пики, яку мало це бідне, миршаве чмо. Цей пиздюк був тут явно не приший кобилі хвіст. Головним був той, що посередині, жирний, непоступливий на вигляд чувень; праворуч нього холодно усміхалася якась лезба в жіночому діловому костюмі й з товстим шаром тонального крему – типове, наче з каталогу, страшко.

Отака-от батарея важкої артилерії заради роботи якимсь там сраним носильником.

Перший хід був передбачуваним. Жирний пиздюк дарує нам теплий погляд і каже:

– З вашої анкети я бачу, що ви відвідували школу імені Джорджа Херіота.

– Точно… о так, ті безтурботні шкільні часи. Тепер здається, що це було так давно.

Нехай йа й збрехав у анкеті, але на співбесіді – ні. Йа справді якось був відвідав школу Херіота: коли був учнем столяра у Ґілсленда, ми там робили якусь роботу за викликом.

– Старий Фозерінгем все ще тягне лямку?

От бля. Вибір з двох варіантів: перший – досі там, другий – на пенсії. Нє. Надто ризиковано. Треба напустити туману.

– Боже. Завдяки вам мене повертає в ті давні часи… – сміюсь йа.

Цей жирний чувень, схоже, з цього радіє. Це тривожить. Йа відчуваю, що співбесіду закінчено і вже зара’ ці пиздюки запропонують нам роботу. Всі наступні запитання безпечні й ставляться ласкавим тоном. Моя теорія наїбнулась. Вони радше пустобреху з важким ушкодженням мозку, аби той лишень був з приватної школи, знайдуть роботу в ядерній енергетиці, аніж мешканцю муніципального житла з науковим ступенем дадуть посаду прибиральника на скотобійні. Мені тре’ тут мерщій щось зробити. Який жах. Жирик розглядає мене як випускника Джорджа Херіота, якого запопали скрутні часи, і бажа помогти нам виборсатися. Колосальний прорахунок, Рентоне, от же ти недоумок.

Але дяка, бля, прищавому херу. Природно ж припустити, що кожен член його тіла вкритий прищами. Нервуючи, він зважується на запитання:

– Егмм… егмм… містере Рентон… егмм… чи не могли б ви… егммм… пояснити… еее, прогалини у вашому працевлаштуванні… егмм?..

Чи не міг би ти пояcнити прогалини між власними словами, мізерний пиздюк?

– Авжеж. У мене задавнена проблема з героїновою залежністю. Я намагався з нею боротися, але це обмежувало мою трудову активність. Як чесна людина, вважаю, варто розповісти за це вам як потенційному майбутньому роботодавцеві.

Разючий coup de maître[75]. Вони нервово засовалися на своїх стільцях.

– Ну, еее, дякуємо за таку відвертість з нами, містере Рентон… еее, ми мусимо далі приймати людей… отже, ще раз дякуємо, ми сконтактуємось.

Магія. Цей великий трюк руйнує стіну холодності й відчуження між нами. Вони не зможуть сказати, що я не прагну роботи…

3 – Процес: містер Мерфі (14:30)

Цей спід, він просто, як то кажуть, «ель магніфіко». Йа почуваюсь таким динамічним, метким, йа реально з нетерпінням, як то кажуть, чекаю на співбесіду. Рентс радив: подавай себе путньо, Мотико, розказуй правду. Коли вже на те пішло, котики, то нумо вжаримо…

– З вашої анкети я бачу, що ви відвідували школу імені Джорджа Херіота. Доволі чималенько в нас сьогодні колишніх випускників Херіота.

Так, жирний котяро.

– Насправді, чоловіче, йа приходив туди прибирати. Учився йа в Августівці, тобто в школі Святого Августина, як то кажуть, а потім у Креґівці, у Креґройстонівській тобто. Йа написав, ніби в школі Херіота, бо думав, типу, це поможе нам отримати ту роботу. Така дискримінація, як то мовлять, у нашім місті, шупиш, чоловіче? А тільки-но мажори в піджаках із краватками бачать школу Херіота, або Деніела Стюарта, або Единбурзьку академію, шупиш, вони ледь не кінчають. Я хо’ сказати, як то кажуть, чи ви б сказав би тоді: «Бачу, шо ви відвідували школу в Креґройстоні»?

– Ну, я просто намагався таким чином розпочати бесіду, оскільки сам навчався в школі Херіота. З тією метою, щоб ви почувалися вільно. А щодо дискримінації я безумовно можу вас заспокоїти. Все це враховано в нашій декларації про рівні можливості.

– Це класно, чоловіче. Я тепер спокійний. Просто йа реально, як то кажуть, хо’ отримати цю роботу. Прямо всю ніч не спав. Переживав, як то кажуть, шо, типу, провалюся, шупиш? Просто, коли котики бачать в анкеті «Креґройстон», вони думають, ну, кожен, хто ходив до Креґівки, покидьок, ге? Але ж ви знаєш Скотта Нісбета, як то кажуть, футболера. Він гра за «гунів»… еее, тобто в основному складі «Рейнджерів»[76], тримається свого попри дорогі міжнародні контракти, шо йому пропонує Сунес, шупиш?[77] Цей котик на рік молодший за мене і теж вчився в Креґівці.

– Ну, я можу вас запевнити, містере Мерфі, що нас більше цікавить та кваліфікація, яку ви маєте, а не школа, в якій навчалися ви чи будь-який інший кандидат. Тут сказано, що у вас найвищі оцінки з п’яти предметів…

– Тпру! Як то мовиться, мушу вас тут зупинити, котику. Ті вищі оцінки, то лайно, шупиш? Думав, вкажу їх, аби просто просунути ногу в двері. Викажу ініціативу, як мовлять. Шупиш? Мені реально тре’ ця робота, чоловіче.

– Послухайте, містере Мерфі, вас нам рекомендував Відділ працевлаштування Центру зайнятості. Вам нема потреби брехати, щоби, як ви висловилися, «просунути ногу в двері».

– Ха… що б ви там не казав, чоловіче. Ви бос, управитель, ферт у кріслі, як то кажуть, так би мовити.

– Так, гаразд, наразі ми не дуже просуваємось далі. Чому б вам не розповісти нам, чому вам так конче потрібна ця робота, що ви були готові заради цього збрехати?

– Мені потрібні бабки, чоловіче.

– Вибачте, що?

– Бабло, як то кажуть, ее… капуста, башлі отаке от. Шупиш?

– Розумію. Але що конкретно для вас є привабливим в індустрії відпочинку?

– Ну, всі ж люблять гарно провести час, трохи розвіятись, шупиш? Як на мене, це й є відпочинком, шупиш, чоловіче? Йа люблю дивитись, як клієнти розважаються, шупиш?

– Добре. Ми вам дякуємо, – каже лялька з маскою-замазкою.

А мені вона подобається, йа міг би коханути цю бейбі…

– Що ви вважаєте своїми перевагами? – питає вона в нас.

– Емм… почуття гумору, як то мовиться. Воно потрібне, його мусиш мати, просто мусиш його мати, шупиш?

Йа мушу перестати всякраз казати оте «шупиш». Ці жевжики можуть подумати, ніби йа типу плебей.

– А як щодо слабкостей? – питається це пискляве кошеня в костюмі.

Такий пістрявий котик – Рентс не жартував за його поплямованість. Ми маємо перед очима реальне кошеня леопарда.

– Гадаю, чоловіче, йа аж занадто перфекціоніст, шупиш? Якшо шось, як то кажуть, йде сумнівно, йа тим просто не перейматимусь, розумієте? У мене вже на весь день класний настрій від цієї співбесіди, шупиш?

– Вельми вдячні вам, містере Мерфі. Ми вам перегодом повідомимо.

– Нє, чоловіче, це йа радий знайомству. Найкраща співбесіда, шо йа мав, шупиш?

Йа рву вперед і тисну лапу кожному з цих котів.

4 – Обговорення

Мотика знову зустрівся з Рентоном в тому ж пабі.

– Як там пройшло, Мотико?

– Добре, котику, добре. Може, навіть, як то кажуть, занадто добре. Йа думаю, ті жевжики можуть запропонувати нам ту роботу. Враження недобре. Хоча є одне, чоловіче, ти був правий щодо цього спіду. Схоже, йа ніколи раніш не подавав себе, як слід, на співбесідах. Кульно, компадре, кульно.

– То вип’ємо, відзначимо твій успіх. Як ти щодо ще крихти того спіду?

– Не відмовлюся, типу, «нє» не скажу.

Рецидив Шотландія вживає наркотики для психозахисту

Йа не міг сказати Ліззі за концерт в «Бароленді»[78]. Ні в якому разі, бля, це йа тобі кажу, чоловіче. Йа отримав соцдопомогу і купив собі квитка. І залишивсь геть без бабла. А це був її день народження. Отак: або квиток, або дарунок для Ліззі. Поза конкуренцією. Це ж Іґґі Поп[79]. Йа гадав, вона зрозуміє.

– Ти можеш купувати блядьські квитки на того Іґґі, свого йобаного Попа, але не можеш купити мені якийсь сраний подарунок! – такою була її реакція.

Ти бач, чоловіче, ’кий йа хрест мушу тут, бля, нести? Чорт, чисте божевілля. Не зрозумій нас хибно. Її резон тобі ясний. Тут йа винуватий, саме це йа й кажу, йа тут винуватий. Хто тут чисто наївняк – це Томмі.

На пси все, нахер. Весь час тягну це ярмо. Аби йа був хоч на дрібку більш… як оте слово? ага, дволичний, йа б ніц не казав за ті квитки. Та коли йа сильно збуджений, йа просто надто широко роззявляю ротяку. Отакий тобі безстрашний Томмі Ґан. Чисто лох.

Отже, йа досі не заїкався за цей концерт. За день до нього Ліззі нам каже, що буквально мріє піти в кіно, подивитися «Звинувачену»[80]. Каже мені, що там та сама, що грала в «Таксисті»[81]. Мене насправді не впира той фільм: занадто багато піару й публічного галасу. Хоча тут це не до діла, якщо ти шупиш, за шо йа, бо йа ж сиджу тут сракою на тих квитках на Іґа. Тому змушений розказати за ньо’ й «Бароленд».

– Ее, йа завтра не можу. В мене концерт Іґґі Попа в «Бароленді». Ми з Мічем йдемо разом.

– Так значить, ти радше підеш на концерт з отим йобаним Дейві Мічем, аніж в кіно зі мною?

Це чисто манера Ліззі. Таке риторичне запитання – фірмова зброя лялечок і психів.

Так тема, типу, стає чисто референдумом з наших стосунків. Інстинкт мені підказує бути чесним й сказати «так», але це, мабуть, призведе до повного розриву з Ліззі, а йа звик до сексу з нею. Боже, йа так це люблю. Робити це ззаду, коли вона ніжно стогне, поклавши свою гарнюню голівку на жовті шовкові пошивки у мене на хаті, оті, що Мотика свиснув для нас у «Британській домашній крамниці»[82] на Принцес-стрит як подарунок на входини. Чорт, йа розумію, мені не варто було б розпатякувати за наше життя, але враження від неї в ліжку таке потужне, що навіть її шорсткість у спілкуванні та постійне відчуття обурення не годні його послабити. Йа чисто бажаю, аби Ліззі просто могла бути завше такою, яка вона в ліжку.

Йа намагаюсь пробурмотіти заспокійливе вибачення, але вона така шорстка й непримиренна – ніжна й вродлива тільки в ліжку. Цей постійний злобний вираз прибере її вроду задовго до того, як їй справді зникнути. Вона обзива мене головним уйобком у світі та ще по-всякому на додаток. Бідний Томмі Ґан. Ти більше не найкрутіший бойовий солдат – тепер ти найкрутіше обісраний солдат.

Іґґі тут не винний. Не можу йа насправді винуватити цього хлопця, шупиш? Звідки йому було знати, коли він включав у свій маршрут «Бароленд», що це призведе до такої колотнечі двох клієнтів, за існування яких він навіть не здогадується? Чисто дурдом, коли за це подумаєш. Та однаково, він став останньою соломинкою на спині нашого верблюда. Ліззі – вона чисто сталева жінка. А втім, йа щасливий. Навіть Кумарний мені заздрить. Бути бойфрендом Ліззі – це статус, але слава, як то мовиться, – дорога річ. Коли йа полишаю паб, то вже не маю сумнівів у власному здешевленні як людської особистості.

Вдома йа внюхав доріжку спіду й лигнув півпляшки «Мерідавна»[83]. Йа чисто не в змозі заснути, тому дзвоню Рентсу й питаю, чи не бажа він прийти, глянути на відео фільм із Чаком Норрісом. Рентс завтра виїздить до Лондону. Він там проводить більше часу, ніж тут. Іноді махлює щось із грошовою соцдопомогою. Цей пиздюк якось пов’язаний з тією бандою крутіїв, що він з ними познайомився кілька років тому, коли ходив через Протоку на поромі Гарідж – Гук-ван-Голланд. Він подивиться Іґа в «Місті і провінції» вже в Димному[84]. Ми курнули трохи трави й несамовито реготали, як Чак вируба нахер ногами цілі дюжини комі-анархістів, та ще з тим своїм закрепно-стоїчним виразом, який ніколи не полиша його обличчя. Тверезому це нізащо не можна дивитися. Обдовбаному – обов’язково.

Наступного дня в мене всі губи в жахливих виразках. Темпс, тобто Ґев Темперлі, який також переїхав у цю квартиру, каже, що йа отримав те, що заслужив. Він каже мені, шо йа вбиваю себе спідом. Темпс каже, шо з моїм атестатом йа міг би знайти собі роботу. Йа кажу Темпсу, що він балака, як моя матір, – більше балака, ніж це дозволено будь-якому другу. Хоча Ґев таки має рацію. Він єдиний, хто працює – на те йобане бюро зайнятості, – і в нього завше намагаються підживитися решта наших. Бідний Темпс. Гадаю, ми з Рентсом і йому вночі не давали заснути. Як і всіх трудяг, Темпса дратують кроти, що розважаються, сидячи на соцдопомозі. Він чисто ненавидить те, що Рентс кожного дня розпитує його про порядок розгляду заяв.

До кого ж як не до матері йа йду, щоб підживитись готівкою перед концертом. Мені потрібні гроші на потяг, так само як на випивку і наркоту. Мій наркотик – спід, він добре йде з алкоголем, а йа завше любив випити. Томмі – чисто фанат спіду.

Мама чита мені лекцію про небезпечність наркотиків, розповідаючи мені, яким розчаруванням йа був для неї, а також для тата, котрий, хоча він і не говорить багато, дуже непокоїться за мене. Пізніше, коли батько приходить з роботи, він каже, поки мама на верхньому поверсі, що хай вона й не говорить багато, але вона насправді непокоїться за мене. Батько мені каже, і то так щиро, що він дуже розчарований моєю поведінкою. Надіється, що йа не вживаю наркотиків, вдивляючись в моє обличчя, ніби може там щось вгадати. Кумедно, йа знаю торчків і фанатів спіду, але з усіх нариків найдужче вгашуються алконавти, такі як Друз. Тобто Реб Мак-Лохлін. Чорт, ну він же, бля, й багато дудлить.

Йа підживлююся грошима і здибуюсь у «Гебсі»[85] з Мічем. Міч все ще крутить любов з тією кралечкою Ґейл. Хоча – це видно – він досі на неї не виліз. Послухавши його хвилин десять, все можна читати чисто між рядків. Він зара’ чисто в бухловому настрої, тож йа підживлююся трохи грошиками в нього. Ми жлуктимо чотири пінти міцного, а потім сідаєм на потяг. Дорогою до Глазго йа лигаю чотири бляшанки «Експорту» і дві доріжки спіду. Ми випиваєм в «Семмі Доу», а потім беремо таксі до «Лінча»[86]. Після ще двох пінт – чи мо’, й трьох – плюс кожний по доріжці спіду в сортирі, ми горлаєм мішанку з пісень Іґґі й вирушаємо до «Голови сарацина» на Ґеллогейт[87] навпроти «Бароленда». Ми випиваємо потроху сидру і запиваємо його вином, шалено дзьобаючи солоний спід зі сріблястої фольги.

Коли виходжу з цього паба, все, шо йа бачу, – це неонову вивіску, ніби крізь туман. Тут чисто нахер мороз, блябуду, йа не жартую, і ми сунемо на світло й заходимо до концертного залу. Там ми прямуємо просто в бар. У барі ми п’ємо ще, хоча чуємо, що Іґґі вже розпочав свій виступ. Йа здираю з себе рвану майку. Міч розсипає на покритому пластиком столі морнінгсайдівський спід, тобто кокаїн[88].

І тоді щось міняється. Він каже нам щось за гроші, чого йа не вшуплю, але мене накрива обурення. Між нами починається палка, плутана суперечка, обмін стусанами, йа не пам’ятаю, хто кому завдав першого удару. Ми не в змозі серйозно поранити одне одного, ба навіть вкласти силу в кулак чи відчувати удари. Занадто вгашені. Щоправда, йа вмикаю газ, коли бачу, що з носа в мене ллється кров на голі груди і стіл. Йа хапаю Міча за волосся й намагаюсь жахнути його головою об стіну, та руки в мене такі важкі і мляві. Хтось мене відтягує і викида з бару в коридор. Йа підводюся і, співаючи, йду на музику в напакований пітними тілами зал, там проштовхуюся, прориваюся до сцени.

Один хлопець буца мене головою, та йа це проїжджаю, не зупиняюсь навіть розібратися зі своїм противником, йа й далі чисто пропихуюся вперед. Там йа чисто стрибаю перед сценою за кілька футів від Нього. Вони грають «Неоновий ліс». Хтось ляскає мене по спині зі словами:

– Ти, до речі, скажений, друже мій.

А йа співаю на все горло, вигинаюся, таке гумове місиво, що скаче пого[89].

Іґґі Поп дивиться прямо на мене, коли співа ці слова: «Америка вживає наркотики для психозахисту», тільки підміня «Америку» на «Скотландію» і одним реченням означа нас точніше, ніж будь-коли це робили всі інші…

Йа припиняю свій танець святого Віта і стою, дивлюся на нього в ошелешеному благоговінні. Його очі вже на комусь іншому.

Кухоль

Проблема з Беґбі така, що… ну, з Беґбі так багато проблем… Одна з них – та, що чіпля нас найбільше, – факт той, що в його компанії неможливо розслабитись, особливо коли він налиганий. Йа завше знав, що найлегшого зсуву у сприйнятті тебе цим пиздюком буде достатньо з переміни твого статусу з великого дружбана на гнану жертву. Трюк полягав у тім, щоб потурати цьому недоумку без того, аби в тобі вбачали аж надто улесливого слимака.

Навіть так, будь-яка відкрита неповажливість виказувалася в жорстко визначених рамках. Ці межі були невидимі для сторонніх, але ти виховував у собі їх інстинктивне відчуття. Навіть тоді ці правила постійно змінювалися разом з настроєм цього пиздюка. Дружба з Беґбі була ідеальною підготовкою перед вступом у зв’язок із жінкою. Вона тебе навчала чуйності, врахуванню мінливих потреб іншої людини. Буваючи з ’коюсь дівчиною, йа завше поводився в той самий обачно поступливий спосіб. Певний час, у всякім разі.

Нас з Беґбі запросили на уродини Ґіббо – 21 рік. Запрошення було таке, що пристойно не відмовитись, ще й парами. Йа взяв Хейзел, а Беґбі взяв свою подружку Джун. Джун була вагітна, але того не виказувала. Зустрілися ми в пабі на Роз-стрит, це була ідея Беґбі. Тільки гівнюки, придурки й туристи ногою ступають на Роз-стрит[90].

У мене з Хейзел були дивні стосунки. Ми зустрічалися з нею вряди-годи впродовж років чотирьох. Між нами певне розуміння: коли йа вживаю, вона просто зника. Причина, чому Хейзел мене не кида зовсім, у тім, що вона така ж забембана, як йа, але замість спробувати дати собі раду, вона це заперечує. Підставою для цього в неї є не наркотики, а секс. Ми з Хейзел рідко займаємося сексом. Це через те, шо йа зазвичай надто обдовбаний, щоб ще й ворушитися, та й однаково вона фригідна. Люди кажуть, що такого явища, як фригідні жінки, не існує, є недолугі чоловіки. До якоїсь міри це правда, і йа був би останнім пиздюком під сонцем, аби похвалявся якимись великими досягненнями в цій царині – моя незмірна торчкова колія говорить сама за себе.

Річ у тім, що Хейзел ще малим дівчам трахнув її батько. Вона розказала нам це якось, коли була під кайфом. З мене мало було тоді пуття, бо і йа був причмелений. Коли йа пізніше спробував повернути її до тої розмови, вона не повелася. Відтоді кожного разу виходила халепа. Наше сексуальне життя завше було халепою. Після того як Хейзел роками мене відпихувала, вона дозволила мені нарешті її впорати. Поки йа робив те, шо мусив, вона була вся напружена і, вчепившись пальцями в матрас, скреготала зубами. Зрештою, ми просто припинили. То було так, ніби трахаєшся із серферською дошкою. Жодні у світі пестощі не могли розворушити Хейзел. Вона тільки ще більш напружувалася, їй ставало ледь не фізично погано. Колись, йа надіюся, вона знайде когось, хто зможе це для неї зробити. У всякім разі, у нас із Хейзел був дивний союз. Ми використовували одне одного в соціальному сенсі – дійсно, це єдиний спосіб то пояснити, – щоби створювати подобизну нормальності. Це класне прикриття її фригідності і моєї, спричиненої наркотою, імпотенції. Моя ма й батько душею впадали за Хейзел, видячи в ній потенційну невістку. Екби ж то їм знаття. У всякім разі йа подзвонив Хейзел, щоб запросити її піти з нами на ту гулянку – двоє чмириків разом.

Беґар вже був піддатим, коли ми прийшли. Вбраний у костюм, він мав стрьомний і загрозливий вигляд, як то бува з любителями бочкового пива, синє чорнило витікало йому з-під манжетів і коміра на шию й руки. Йа був певен, що ображені прикритістю тату Беґаря самі вилазять на світло.

– Бля, нарешті, Рентабельний! – горлає він.

Доречність ніколи не була сильною стороною цього пиздюка.

– Все ’аразд, лялечко? – звертається він до Хейз. – Заїбись виглядаєш. Бачиш оцього пиздюка? – показує він на мене. – Стильний, – каже він загадково. А потім уточнює: – Марне чмо, але воно має стиль. Чоловік має розум. Має клас. Він майже такий же, як сам я.

Беґбі завше проектував на своїх друзів уявні чесноти, а потім безсоромно присвоював їх собі.

Хейзел і Джун, які насправді були ледь знайомі, мудро завели розмову між собою, скинувши на мене Беґаря, нашого генерала Франко. Йа вшупив, що вже довгенько не пив з Беґбі сам, без інших друзів, які раз у раз помагають звести дух. Самому було напружно.

Щоб привернути мою увагу, Беґбі засаджує мені ліктем по ребрах з такою силою, що, коли б це не між двома приятелями, воно тлумачилося б як напад. А потім він почина розказувати нам за якийсь безпричинно жорстокий фільм, що він його дивився по відео. Беґар уперто в натурі розігрує всю ту херню, демонструючи удари карате, удушення, підрізи і таке всяке на мені. Його переказ цього фільму триває вдвічі довше за саме кіно. Завтра в мене буде кілька синців, а йа ще навіть не налиганий.

Ми п’ємо в барі на балконі й нашу увагу привертає зграя якихось притирків, що входять до переповненого паба внизу. Завалюють такі з себе нахабні, горласті, загрозливі.

Ненавиджу таких пиздюків. Пиздюків, як Беґбі. Пиздюків, що раді лупити бейсбольними киями кожного інакшого чмошника: пакистанця, гоміка та кого завгодно. Йобані лузери в країні лузерів. Не годиться винуватити англійців за те, що нас колонізували. Йа не маю ненависті до англійців. Вони просто придурки. Нас зробили своєю колонією придурки. Ми навіть не вибрали собі достойної, яскравої, здорової культури, яка б нас колонізувала. Ні. Нами правлять нікчемні гівноїди. І хто ми після цього? Наймерзенніші, бля, з мізерних. Найвбогіше, сервільне, жалюгідне, нікчемне сміття, яке коли-небудь було висране у цей світ. Йа не маю ненависті до англійців. Вони просто пораються з тим лайном, яке отримали. Йа ненавиджу шотландців.

Беґбі провадить далі за Джулі Матісон, за якою він був колись упадав. Джулі завше його не терпіла. Мені реально подобалася Джулі, можливо, саме через це. Вона реально була класна чічка. В неї був ВІЛ, коли вона народила дитину, але дитина вийшла чистою, дяка чортам. Джулі з її дитинчам доправили зі шпиталю додому в машині швидкої в супроводі двох санітарів ледь не в протирадіаційних скафандрах – шоломи і всяке таке. То було ще у 1985-му. І справило передбачуваний ефект. Це побачили сусіди, очманіли й підпалили їй дім, щоб викурити геть. Щойно на тебе приліпили ярлик ВІЛ, ти кінчений. Особливо, коли ти дівка – як картинка. Цькування йшло за цькуванням. Зрештою, в неї стався нервовий зрив і з її пошкодженою імунною системою вона стала легкою здобиччю для прогресуючого СНІДу.

Джулі померла минулого Різдва. Йа на похорон не потрапив. Йа лежав у власному блювотинні на матрасі на хаті в Мотики, не годен, нахер, і поворухнутись. Такий сором: ми ж бо з Джулі були добрими друзями. Ми ніколи не трахалися, нічого такого. Ми обоє вважали, що це забагато змінить, як то бува, коли дружать чоловік і жінка. Загалом, секс призводить до справжніх стосунків, або припиняє ті, що були. Після сексу сунеш вперед або назад, а от підтримувати статус-кво важко. Джулі реально мала дуже гарний вигляд, коли почала ширятись. З більшістю дівчат бува так. Здається, ніби це виявляє в них найкраще. Завжди здається, що це щось дарує, поки воно не почина забирати, з лихвою.

Епітафія Джулі від Беґбі така:

– Змарнувала, бля, таку добру пуцьку.

Йа придушую бажання сказати, що добре було б змарнувати на те’ срібну кулю. Йа намагаюся не виказувати злості: це не дасть нічого, крім вибуху лайки на мене. Йа спускаюся вниз, щоби взяти ще пійла.

Ті притирки товчуться біля шинкваса, штовхаючи одне одного і кожного-ліпшого штимпа. Сервіс кошмарний. І тут один помережаний слідами шрамів і тушшю зухвалько, всередині котрого, я підозрюю, ховається звичайний пиздюк, репетує засмиканим барменам:

– ДВІЙНУ ВОДОЧКУ З КОЛОЮ! СЛУХАЙ СЮДИ, БЛЯ, ПИЗДЮК, ДВІЙНУ ВОДОЧКУ З КОЛОЮ!

Йа вдивляюсь у пляшки віскі на полицях, зо всіх сил намагаючись не стрінутись поглядом із цим чортом. Та воно так, наче очі мої живуть своїм власним життям, самовільно косячись вбік. Лице в мене червоніє й горить, наче чека кулака або пляшки. Це гнилі пиздюки, геть прибацані найвищої міри, нахер. Йа несу наше пійло – спершу чарки для жінок, потім пінти.

Й отут воно відбувається.

Йа тіки лиш встигаю поставити пінту «Експорту» перед Беґбі. Він, курва, жлуктить все одним нев’їбенним ковтком, а потім недбалим помахом кида порожній кухиль собі за спину – з балкона. Це той їхній звичайний барилкуватий, гранчастий кухиль з ручкою, і йа краєм ока бачу, як він летить, перекидаючись у повітрі. Йа дивлюсь на Беґбі, він усміхається, натомість Хейзел і Джун розгублені, на їх лицях відбивається моя власна паралізуюча тривога. Кухиль пада на голову одному з тих пацанчиків, розбиваючи її в кров, і той валиться на коліна. Його друзі прибирають бойові пози, один з них кидається до сусіднього столу й молотить там якогось безвинного пиздюка. Інший хапа горопаху, що ніс собі тацю з пивом.

Беґбі вже на ногах і мчить униз сходами. Він уже посеред зали.

– БЛЯ! ХЛОПА ВЦІЛИЛИ КУХЛЬОМ! ЖОДЕН ПИЗДЮК НЕ ВИЙДЕ ЗВІДСИ НАХЕР, ПОКИ ЙА НЕ ЗНАЙДУ, ХТО МЕТНУВ ТОГО КУХЛЯ!

Він гавкає накази безвинним парочкам, викрикує розпорядження барній обслузі. Річ у тім, що й ті притирочні пиздюки купляються на це.

– ’се ’аразд, братане. Ми розберемось! – каже «Двійну водочку з колою».

Мені не чуть, шо відповіда Беґбі, але, схоже, на «Двійну водочку» те справля враження. Потім наш Беґар підходить до бармена:

– ТИ! ДЗВОНИ ТИМ ЙОБАНИМ ПОЛІЦАЯМ!

– НЄ! НЄ! НЕ ТРЕ’ ПОЛІЦІЇ, – кричить один з тих притирочних психопатів. М’ать, в нього строків завдовжки з людську руку. Горопашний пиздюк за шинквасом пересрав, не зна, шо йому робити.

Беґбі стоїть прямо, жили на шиї напружені. Він обміта поглядом бар, скида очима на балкон.

– ХТОСЬ ШО-НЕБУДЬ БАЧИВ? ВИ, ПИЗДЮКИ, ШО-НЕБУДЬ БАЧИЛИ? – кричить він зграйці якихось парубків, пиздюків типу зі школи Торгової компанії у Маріфілді[91], котрі вже ледь не всираються.

– Ні… – мекає один з них.

Йа спускаюсь униз, наказуючи Хейзел і Джун нізащо не полишати балкона. Беґбі, мов ’кийсь той навіжений детектив «Хто це зробив?» з Агати Крісті, пристрасно допитує кожного пиздюка. Він переграє – це так очевидно.

Внизу йа притискаю сраного барного рушника до розваленої голови того притирка, намагаючись вгамувати кров. Цей пиздюк щось гарчить нам і йа не второпаю, чи то він виказує вдячність, чи готовий розтоптати мені яйця, але йа й далі роблю своє.

Один жирний пиздюк з гурту цих психів підходе до гурту інших хлопців біля шинкваса і б’є одного з них головою. Весь паб підхоплюється. Дівки верещать, хлопці кидають погрози, штовхають одне одного й обмінюються ударами, повітря заповнюється звуками битого скла.

Біла сорочка цього хлопа просякнута кров’ю, а йа вже пробиваюся крізь чиїсь тіла назад, в бік сходів на балкон до Хейз і Джун. ’кийсь пиздюк заряджа мені в голову збоку. Йа помітив це краєм ока і вчасно відсахнувся, тож не отримав зо всієї сили удару. Йа обертаюсь, а цей недоумок гарка:

– Нумо, давай, ракло. Нумо, давай.

– Від’їбись нахер, – кажу йа, трусячи головою.

Цей мудак готовий напасти, але його друг хапа його за руку, це вже добре, бо йа не здобич для нього. Цей пиздюк троха занадто здоровий – типу, міг би бити когось рівного собі за вагою.

– Облиш, нахер, Малкі? Не сіпайся, бля, до цього хлопця, – каже його друган.

Йа красиво валю собі далі. Хейз і Джун ідуть з нами донизу сходами. Мій нападник, Малкі, вже тузує ’когось іншого пиздюка. Серед зали відкрилася прогалина, і йа правую крізь неї Хейз і Джун до дверей.

– Зважай на дівчат, друже, – гукаю йа двом хлопам, які ось-ось зчепляться, і один ховається за другого, дозволяючи нам прослизнути повз. На Роз-стрит, просто на веранді бару, Беґбі разом з тим іншим пиздюком, це той, шо «Двійну водочку», місять чоботами одного невдаху.

– ФРЕЕЕНКУ! – видає Джун нестямний крик.

Хейзел відлипа від мене, тягнучи мене за руку.

– ХОДІМОО! ФРАНКО! – кричу йа, хапаючи його за руку.

Він гальмує, щоб оглянути власну роботу, але змахує мою руку. Він озирається на нас і ледь не хвилину мені здається, шо зара’ він почне дубасити нас. Це так, ніби він нас не баче, не впізнає нас. Потім йому розвиднюється:

– Рентсе! Хай жоден пиздюк не залупається, нахер, на Молоду ліфську команду[92]. Вони мусять це запам’ятати, Рентсе. Вони, бля, мусять це запам’ятати.

– Поздоровляю, друже, – каже «Двійну водочку», поплічник Франко в цій кривавій бійні.

Франко йому всміхається і копає цього пиздюка по яйцях. Йа так і знав.

– Йа тобі дам «поздоровляю», пиздюк, – зневажливо пирхає Френк і лупить «Двійну водочку» в лице, збиваючи його з ніг.

З рота парубка кулею виліта білий зуб і приземляється за кілька футів від вимощеної плиткою веранди.

– Френку! Що ти робиш?! – скрикує Джун.

Ми тягнем нашого пиздюка геть по вулиці, а повітря вже крають поліцейські сирени.

– Цей пиздюк, цей пиздюк й оті його йобані друзі – це ті пиздюки, шо підрізали нахер мого братуху, – обурено галасує він. Вигляд у Джун, як у побитої.

Це суте лайно. Беґарового брата Джо підрізали в бійці в якімсь пабі у Ніддрі[93] багато років тому. І бійку ту він сам завів, і поранений він був не так страшно. У всякім разі, Беґбі з Джо терпіти одне одного не могли. Й однаково той випадок забезпечував Беґбі фальшивим моральним запалом, якого він потребував для виправдання своїх періодичних, збурених п’яною люттю війн проти місцевого населення. Одного дня він таки своє отримає. Це без сумніву. Йа тіки не хо’ бути поряд, коли це трапиться.

Ми з Хейзел тягнемось позаду Франко і Джун. Хейзел хотіла піти геть.

– З ним щось не те. Ти бачив голову того хлопця? Давай підемо звідси.

Йа піймав себе на тому, що брешу їй, аби виправдати поведінку Беґбі. Бля, як гидко. Йа просто не міг інак вгамувати її обурення і породжену ним пересварку. Брехати було легко, бо щодо Беґбі в нашім колі це для всіх звична річ. Уся та міфологія Беґбі цілком створена з нашої брехні одне одному й самим собі. Беґбі, як і ми, вірив у все це лайно. Ми зіграли велику роль в тім, що Беґбі став таким, яким він є.

Міф: Беґбі має чудове почуття гумору.

Реальність: почуття гумору в Беґбі активується винятково при невдачах, втратах і слабкостях інших, зазвичай його друзів.

Міф: Беґбі – «крутий мен».

Реальність: особисто йа не оцінював би Беґбі надто високо в бійці, тобто без його набору з викидних ножів, бевзьбольних київ, кастетів, пивних кухлів, загострених в’язальних шпиць і такого іншого. Самому мені й більшості пиздюків сцикотно перевіряти цю теорію, але маю таке враження. Томмі якось був показав нам деяку слабину Беґбі у бійці. Завдав йому чосу – отакий-от Тем. Зважайте, Томмі – доволі здоровий пиздюк, та Беґбі, ніде правди діти, виглядав кращим з них двох.

Міф: друзі Беґбі люблять його.

Реальність: вони його бояться.

Міф: Беґбі ніколи не прокине свого друга.

Реальність: загалом вони здорово обачні, аби перевіряти таке припущення, але в тих рідкісних випадках, коли хтось це робив, той успішно його спростовував.

Міф: Беґбі тягне мазу за своїх друзів.

Реальність: Беґбі на шмаття рве дрібних пиздюків, які наштовхнуться на тебе або випадково плеснуть на те’ пивом з кухля. Психопати ж, які тероризують друзів Беґбі, зазвичай роблять це безборонно, оскільки вони виявляються ближчими його друзями, ніж ті лохи, з якими він тусується. Він їх усіх зна з виправної школи, з тюрми, з тих випадкових взаємин, що пов’язують цих уїбанських масонів.

Як там не є, та ці міфи дають нам основу для того, щоб врятувати цей вечір.

– Слухай-но, Хейзел. Йа розумію Френкову лють. Це все тому, шо ті пацани загнали йо’ брата Джо в реанімацію. А вони з братом сильно близькі.

Беґбі, він як наркота, як залежність. В мій перший день у початковій школі вчитель нам каже:

– Ти сидітимеш з Френсісом Беґбі.

Та сама історія і в старших класах. Йа добре вчився в школі, тільки аби попасти в нормальний клас, аби лиш відірватись від Беґбі. Коли Беґбі вигнали з нашої і по дорозі в Полмонт[94] перевели до іншої школи, моє навчання занепало і мене знову перевели до потоку тих, що не здаватимуть на атестат. Зате не було більше Беґбі.

Потім, коли йа був учнем тесляра в одного забудовника в Ґорґі[95], йа одночасно, щоб отримати національний сертифікат зі столярної справи, ходив до Телфорд-коледжу[96]. І от сиджу йа в тамтім кафетерії, пораю смажену картоплю, коли туди заходить не хто інший, як цей пиздюк Беґбі, ще й з парочкою таких само психів. Вони ходили на той спецкурс з металообробки для проблемних підлітків. На тім курсі, схоже, вони тільки того й вчилися, як самим собі виготовляти гостру металеву зброю, а не купувати її в армійських і флотських крамницях.

Коли йа кинув роботу і вступив до коледжу, щоб отримати повноцінний атестат, а потім до Абердинського університету[97], йа був майже певен, що побачу Беґбі на балі першокурсників, як він збива на лайно якогось чотириокого лоха з порядної родини, котрий, як йому здалося, на нього витріщався.

Він реально пиздюк найпершої гільдії. Жодних сумнівів щодо цього. Найбільша проблема та, шо він друг і все такого. Шо тут поробиш?

Ми пришвидшуємо ходу по дорозі, наздоганяючи їх. Квартет забембаних невдах.

Зневіра

Йа згадав цього пиздюка. Блябуду, точно згадав. Йа був думав, шо він такий крутий пиздюк, ще тоді в Креґівці, шупиш? Він усюди шоркався з Кевом Стронеком і тією ватагою. Довбані притирки. Не зрозумій нас хибно: бля, йа думаю, цей пиздюк безпечний. Але зара’ пригадую: одного разу якісь хлопці питаються в цього пиздюка, звідки він приїхав. Один хлоп каже:

– Джейкі (таке ім’я мав той пиздюк), ти, бля, з Грентину чи з Ройстину?[98]

А той пиздюк йому:

– Грентин – це Ройстин. Ройстин – це Грентин.

Після цього той мудак упав у моїх очах, шупиш? Правда, то було давно, ше в тій сраній школі, шупиш? Херзна-коли.

І от недавно сиджу йа у «Волонтері»[99] з Томмі й Друзом, знаєш Реба, Другого Приза, еге ж? І от до паба входить цей пиздюк, цей пиздюк Джейкі, сраний недоумок з Креґівки. І він ’бсолютно не впізнає нас. Пригадую, скіки крабів береговими каменюками ми на дрібки розбили з цим пиздюком. Там, у тій йобаній гавані, шупиш? І він ’бсолютно не взнає нас. Наче він споконвіку не знав нас… цей пиздюк.

Коротше, його дружбан, такий рябий ракло, йде покласти гроші за кулі на столі. За пул тобто, шупиш? Йа йому кажу:

– Цей пиздюк, бля, після мене, – показуючи на того дзюбатого дрібного недоумка.

Цей дрібний пиздюк записав на дошці своє сране ім’я, але так і сів там, типу: ну його нахер, ніби йа зовсім нічо’ не сказав.

Йа, бля, вже був готовий до бійки. Екби ці пиздюки полізли, то без проблем, нахер. Як є кажу, ти мене знаєш, йа, бля, не того типу пиздюк, шо ходе й шука, де нарватися, ага, але тоді йа був той пиздюк, шо стоїть з більярдним києм в руці, і той дзюбатий пиздюк залюбки міг отримати його товстим кінцем собі по рилу, ага. Звісно, йа мав із собою ножаку і все такого. А як іще, бля? Як йа казав, йа не шукаю, бля, собі неприємностей, але якщо ’кийсь ротатий пиздюк схоче завестись, йа, бля, готовий. Тож отой дрібний рябко заплатив свої бабки і просто сидить там наливається, шупиш? Цей дзюбатий пиздюк просто сидить з видом «ну його нахер». Йа тримаю на оці того крутого пиздюка, чи то принаймні він був, бля, аж таким крутим колись, у школі, сам шупиш. І цей пиздюк жадного слова не мекне, трима свого рота на замку, ага; отакий пиздюк.

Томмі нам каже:

– Чу, Франко, цей чувак гоне? Ти ж знаєш Тема, він ніхера не боязкий, цей пиздюк. Ті уйобки його почули, ага, ті пиздюки, але знов-таки нічо не кажуть, бля. Той дзьобатий пиздюк і той типу крутий пиздюк. А нас було ж два на два, бо ти знаєш Другого Приза – не зрозумій нас хибно, йа поважаю цього пиздюка, але він геть нахер з котушок зліта, коли доходить до бійки. Він уже нажлуктився на всю голову, заледве того йобаного кия трима. А йдеться, бля, за пів на дванадцяту дня середи. Тож це був би чесний герць. Але ті пиздюки кажуть: та ну йо’ нахер. Йа й зблизька не ставив високо того сраного рябого пиздюка, але йа зневірився нахер в тому крутому пиздюку, чи то типу «крутому пиздюку», ага. Ніякий він не крутий, точно. Йобаний серливий бздун, якшо правду сказати, шупиш? Велике розчарування для мене той пиздюк, мушу тобі сказати.

Проблеми члена

Це, бля, аж кумедно – шукати колію. Вчора йа був змушений колотися в член, де проходить найвидніша на моєму тілі вена. Йа не хо’, щоб це ставало звичним. Хай як там важко наразі це собі уявити, йа можу знайти й інші застосування для цього органа, крім як посцяти.

Ото маєш, у двері хтось дзвонить. Чорти забирай, бля. Той сучий потрух, сраний гівноїд типу хазяїн – Бакстерів син. Старий Бакстер, нехай Господь упокоїть його вбогу душу, ніколи реально не переймавсь квартплатою. Сенільний старий йолоп. Коли б він не прийшов, йа був для цього старого пиздюка суто втіленням догідливості. Знімав з ньо’ піджак, усадовлював йо’, подавав бляшанку «Експорту». Ми балакали за коней, за склад команди «Гібсів» піісятих років зі «славетною п’ятіркою» лінії нападу – Сміт, Джонстон, Райлі, Торнбул і Ормонд. Йа ніц не знав ні за коней, ні за «Гібсів» у піісятих, та оскільки вони були єдиними темами розмов старого Бакстера, йа став добре обізнаним з обох цих питань. Потім йа нишпорив по кишенях піджака старого недоумка, троха підживляючись баблом. Він завше носив із собою товстелезну пачку. Потім йа або платив йому його ж баблом, або казав цьому бідному недоумкуватому пиздюку, шо йа вже з ним розрахувавсь.

Коли в нас траплявсь недохват, ми навіть було дзвонили цьому старому йолопу. Типу, коли тут зависали Мотика з Кумарним, ми йому казали, шо тече кран або вікно розбите. Іноді ми навіть самі розбивали вікно, як от коли Кумарний кинув крізь ньо’ старий чорно-білий телік і покликали прийти старого маразматичного пиздюка, щоб можна було йо’ поскубти. У кишенях цього пиздюка, бля, було ціле багатство. Дійшло до того, шо йа боявсь йо’ не чистити, щоб йо’ раптом не пограбував ’кийсь гівнюк.

Тепер старий Бакстер відійшов на ту велику гульку на небесах; старого заступив його син, цей виблядок, кумедний, як богадільня. Пиздюк, який очікує платні за цю нору.

– Р Е Н Т! – кричить хтось крізь щілину для пошти. – Рентсе!

Це не хазяїн. Це Томмі. Бля, що цього разу тре’ цьому пиздюку?

– Зач’кай, Томмі. Вже йду.

Йа колюсь собі у пуголовок уже другий день поспіль. Коли входить голка, це схоже на жахливий експеримент, що провадиться з якоюсь огидною морською змією. Тієї самої миті стартує лютий джаз. Прихід не гаючи часу шарахає мені в чан. Йа відчуваю чарівний кайф, потім думаю, шо зара’ виригаю. Йа злегковажив, недооцінивши чистість цього лайна, і троха забагато вколов цього разу. Йа роблю глибокий вдих й очунюю. Відчуття таке, наче тоненька цівка повітря вливається в моє тіло крізь дірку від кулі у мене в спині. Це не передоз. Спокуха. Помпуймо дихавку далі. Потихеньку-помаленьку. Отак гарно.

Йа хитляво здобуваюся на ноги і впускаю Томмі. Це вийшло не надто легко.

В Томмі вигляд такий годний, шо аж образливо. Досі зберігається засмага з Мальорки; вибілене сонцем волосся коротко пострижене і зачесане з гелем назад. В однім вусі золоті цвяшок і колечко; благодушні небесно-сині очі. Ніде правди діти, Томмі – доволі гарний пиздюк із засмагою. Вона оприявнює в нім найкраще. Гарний, приязний, тямущий і досить вправний у вуличній бійці. Томмі мусив би збурювати до себе завидки, але якось він цього уника. Може тому, бо Томмі не має в собі ні достатньо певності, щоб усвідомити власні вартості і скористатися з них по повній, ані марнославства, щоб задовбувати ними кожного-ліпшого пиздюка.

– Розійшовся з Ліззі, – каже він нам.

Важко вирішити, що наразі доречне – вітання чи співчуття. Ліззі – трахалка екстраординарна, але лайлива, як моряк, і може каструвати одним тільки поглядом. Йа думаю, Томмі досі намагається розібратись зі своїми почуттями. Йа так здогадуюсь, бо він такий занурений у власні думки, що не назвав мене прицуцуватим пиздюком за те, що йа на голці, і навіть нічо не зазначив щодо мого стану.

Йа силуюсь виказувати увагу крізь власну зацикленість на собі й героїнову апатію. Зовнішній світ ніхера не значить для нас.

– Смутно? – питаю йа.

– Сам не знаю. Якщо чесно, найбільш йа шкодуватиму за сексом. Це не те шо з абиким, шупиш?

Томмі потрібні люди дужче, ніж більшості з нас.

Маю стійкі спогади про Ліззі ще аж зі школи. Йа, Беґбі й Ґері Мак-Ві лежимо поза біговою доріжкою, подалі від пташиних очей того виблядка, завуча Валленса, нациста вищої міри. Ми зайняли цю позицію, щоб бачити, як пробігатимуть дівчатка у своїх шортах і блузках, аби запастися добротним матеріялом на дрочилово.

Ліззі вирвалася вперед, але до фінішу прийшла другою після дебелої, цибатої, прозваної «Прокладкою» Мораг Гендерсон. Ми лежали на животах, впираючись ліктями, поклавши голови собі на долоні, і дивилися, як рветься вперед Ліззі з тим своїм виразом лютої рішучості, характерним для всього, що вона робила. Для всього? Коли Томмі відійде від своєї втрати, йа спитаю в нього за їхній секс. Зара’ не буду… хоча хочеться. Ну, значить, тоді йа чую таке важке дихання, озираюся і бачу, як Беґбі повільно вихляє стегнами, зирить на дівчаток й проваде:

– Ця Ліззі Мак-Інтош… чисто мала кобила… їбать її в сраку щодня тижнями… яка, бля, на ній срака… які, бля, цицьки…

І потім він валиться лицем у траву. Тоді йа ще не остерігався Беґбі, як це тепер. У ті дні він не був важняком, просто звичайним суперником, а також троха бздів мого братана Біллі тоді. Якоюсь мірою, а фактично великою мірою, йа цинічно жив, користуючись репутацією Біллі, оскільки був потайним безхребетним слимаком. Хай як там було, а тоді йа перекинув Беґбі на спину, явивши його брудний від землі шишак, з якого скрапувала сперма. Цей пиздюк потай викопав своїм складаним ножиком ямку в м’якому моріжку і взявся їбати поле. Йа реготав, ледь не всцявся. Беґбі також не відстав. Цей пиздюк був легшим у ті дні, до того як повірив у себе і, треба сказати, в нашу пропаганду про нього як про безоглядну тварюку.

– Ти брудний пиздюк, Франко, – каже Ґері.

Беґбі хова свого пуголовка, засмикує зіпер, потім хапа повну жменю землі зі спермою і втира все те в обличчя Ґері.

Йа мало не кінчаюсь, коли Ґері скаженіє, підхоплюється і копає носаком підошву кросівки Беґбі. А потім, обурений, тіка геть, матусин синочок. Коли йа зара’ за це думаю, воно виходить історією про Беґбі, а не про Ліззі, хоча саме її відважна борня проти Прокладки призвела до цього.

Як там не було, а коли Томмі пару років тому заклеїв Ліззі, більшість пиздюків подумали: «От щасливе ледащо». Навіть Кумарний ніколи не трахав Ліззі.

Дивовижно, Томмі досі нічо не сказав за гриця. Навіть при тім, що по всій хаті лежать мої машини, і він, либонь, бачить, шо йа доволі вбомблений. Зазвичай у таких обставинах Томмі є поганенькою пародією на стару пані, мою матусю: «Ти вбиваєш себе, зупинися, ти ж можеш жити без цієї гидоти», – і всяке таке інше лайно.

Зараз він каже:

– Що ця штука дає тобі, Марку?

В його голосі справдішня цікавість.

Йа знизую плечима. Йа не хо’ за це говорити. Пиздюки з науковими ступенями й дипломами Королівського единбурзького та Міського[100] отримують гроші за те, що пережовують все те лайно на сеансах з нами. З тим кінчено і забуто нахер. Але Томмі наполяга.

– Розкажи нам, Марку. Йа хочу знати.

Але знову ж таки, коли за це подумати, то, мо’, друзі, що підтримували тебе в удачах і в халепах – частіше, бля, в халепах, – заслуговують принаймні на спробу пояснення, якшо вже консультанти (розумій: поліцаї) цим живилися. Мене потягло у просторікування. Йа почувавсь на диво гарно – спокійним і чистим, говорячи за це: