Читать книгу Роксоланія - Себастіян Кленович - Страница 3

Лісу камени бояться, не радо вступають до нього,

Всі невідомі стежки треба розглянути їм.

Саме в цю мить аркадійський божок, і дворогі сатири,

Й гамадріади сюди разом усі прибули:

Нам показати хотіли по черзі ліси щонайближчі,

Де проживає та Русь, що простягається тут.

Ходить по лісі віщун незвичайний, за ним ідуть музи,

Русине, подив твої в них викликають ліси.

Всюди, куди божества лісові та сатири водили,

В густозарослих лісах стежку боги віднайшли.

Сліду людського не знайдеш у них, а звіриних багато,

Зрідка у хащах густих можна узріти птахів.

Тільки якщо без вожатого підеш – заблудиш напевно,

Справжній, скажу, лабіринт Дедалів стріне тебе.

Ми пробираємось далі, а музи навкіл споглядають,

Все, що побачать вони, в серці затямлять як слід.

А примічають вони, аоніди, усе, що ліс дикий

Виплекав і береже в нетрях зарослих своїх:

Різні породи дерев і жителів урвищ лісистих,

Трави високі, в яких може сховатись табун.

Довго блукали вони, вже набридла їх серцю мандрівка,

І захотілося всім, втомленим, десь відпочить.

Втім, їх бажанню назустріч прийшла сама доля щаслива:

Близько у спеку страшну трапився затінок їм.

Вільхи в долинах росли, на узвишшях дуби красувались,

У піднебесся п’ялось їхнє зелене гілля.

Тут із вершини крутої струмок розливав свої води,

Шум і дзюрчання його всюди наокруж неслось.

І соловейко в тернистім кущі десь виспівував пісню,

Голос приємний з куща зрадив того співака.

Сотні він звуків в ефір посилає з маленького горла,

Ротик роздувши дзвінкий, милі виводить пісні.

Тут же йому вторували шпаки, та не вийшла в них пісня,

Рівно ж і в щигля, який пісню дзвінку затягнув.

Горлиця (рідко гніздо її знайдеш) також туркотіла,

Навіть плодючий деркач голос тремтячий подав.

Раптом дрозди у повітрі, мов хмара страшна, пролетіли

Й збилися в купу вгорі, начебто куля неслась,

Співом своїм голосним вони пестили ніжне повітря;

Часто прохожий ставав їхній послухати спів.

Врешті вже пісня одна залунала всіх жителів лісу,

Трудно пізнати було, скільки звучить голосів.

Саме отут розмістилась громада богів тих рогатих:

Фавни, сільвани, до них бог аркадійський підсів.

Музи ж не сіли із ними, годилось їм бути окремо:

Слід непорочним минать завжди розпусних богів.

Вибрали місце на зрубанім дубі, і, сівши, мистецтво

Кожна своє почала на інструменті своїм.

Першою Кліо нечувану пісню заграла на флейті

І на мотив лісовий грала мелодії всі.

Пісню хвалебну співали всі музи спочатку по черзі,

Потім, змінивши цей лад, знов повторяли її.

І розлилася врочисто їх пісня у лісі лункому,

Ехо вторила, і ліс вже замовчати не міг.

Крик піде лісом, якщо закричить сильним голосом Стентор,

Пошепки скажеш будь-що – пошепки ліс відповість.

Як відбиваються в дзеркалі форми, так пісня в долинах;

Музи лиш пісню почнуть – спів у долині луна.