Читать книгу Святослав (укр.) - Семен Скляренко - Страница 33

І нарешті 8 вересня 957 року цареві мужі повідомили княгиню Ольгу, що імператор Костянтин наступного дня прийме її з купцями й слами у Великому палаці.

9 вересня! У своїй келії, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга підраховувала, скільки ж то днів проминуло відтоді, коли вона з лодіями своїми стала на Суді. Це були не тільки дні, до них годилося додати ще й ночі, що збільшувались, довшали, як збільшувалась тривога, туга, обурення княгині Ольги.

Але вона мовчала, терпіла, ждала. Імператора Костянтина, кажуть мужі, немає в столиці, імператор приїхав, імператор недужий… Сонце вставало над Перу і спускалось у голубі води Пропонтиди, у Суд приходили й поспішали назад кораблі з усіх земель, тільки лодії руської княгині все стояли там і стояли, а в серці у неї наростали розпач і образа.

Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палаці, побачить імператора, говоритиме з ним…

Для прийому княгині Ольги призначена була Магнавра – Золота палата, у якій звичайно приймали іноземних царів і послів. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папія, всі дієтарії на чолі з примикарієм[98], десятки лампівників, прибиральників. Кілька днів і ночей вони мили, натирали мармурові підлоги, наливали олію й заправляли ґноти в кадилах попід стінами і в панікадилах, що висіли під куполом.

В призначений час Магнавра сяяла. У кутку її на високому, вкритому темно-багряними килимами помості стояв великий, зроблений з срібла, оздоблений золотом і прикрашений емалями й інкрустаціями Соломонів трон – для імператора, і нижче від нього крісло для співцарствуючого імператора Романа Другого, ще нижче – позолочені, вкриті пурпурними тканинами крісла для родини імператора.

У Магнаврі не могли вміститись всі запрошені на прийом члени сенату й синкліту, і тому частина їх стояла в каморах, які відділялись від палати високими арками. У східній і північній каморах палати стояли хори з Святої Софії й церкви Святих апостолів, проте арки до цих двох камор були завішені: співаки не повинні були бачити василевса.

Час прийому наближався. Вже в Орології – сінях палати – було повним-повно сановників, чиновників, чинів кувіклія[99], деякі з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли між собою, деякі – найбільш поважні – сиділи на лавах і непомітно дрімали. Вони ждали, що от-от із-за завіси палати з’явиться папія, дасть знак входити…

Але папія не виходив. Вже в його каморі – першій від входу ліворуч – дієтарії приготували кадило, вже солодкий димок пробивався із-за завіси в палату, але срібні двері до покоїв імператора були зачинені, два кувікіларії біля них стояли німі, мовчазні.

Імператори Костянтин і Роман одягалися. Це була складна церемонія. Дієтарії принесли з камори святого Феодора великі скрині з царським одягом – дивітисіями з хламидами – і ларці з вінцями. Коли дієтарії вийшли, безбороді євнухи почали одягати імператорів…

На цей раз імператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всі сановники з євнухів, патрикії, вищі чини гвардії стояли позад і обабіч трону, під стінами палати, натискували один на одного і намагались не ворушитись, вже папія – котрий уже раз! – у своїй каморі роздував і роздував кадило, співаки, що стояли за завісами, обливались сьомим потом, а імператора не було й не було.

Нарешті серед напруженої тиші, яка панувала в Золотій палаті, почулися кроки багатьох ніг із південної камори, примикарії дієтаріїв широко розчинили срібні двері, які туди вели, і імператор ромеїв Костянтин, а за ним співцарствуючий Роман з’явились на порозі.

За завісами почувся мелодійний спів хору Софії:

– Многі літа вінценосному імператору…

А імператор, у багряному, золотом шитому дивітисії, підперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, ішов від срібних дверей, зупинився перед іконою Христа й вклонився, підійнявся сходами і дуже повільно сів на трон.

Тоді папія схопив своє кадило, пройшов з ним по палаті, починаючи від дверей на захід до трону імператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.

– Многі літа богохранимому нашому василевсу! – гримів хор.

Так сидів на троні імператор Візантії – наступник бога на землі, василевс Нового Риму, владар мільйонів людей.

– Логофета![100] – почав він церемонію, звертаючись до папії.

Все сталось далі дуже швидко: розкривши завісу, папія вийшов в Левзіак, де вже ждав його адмісіоналій[101]. Той одразу викликав логофета. Ось логофет з’явився на західних дверях, упав ниць перед імператором, а позад нього стала княгиня київська Ольга.