Читать книгу Вогнепальні й ножові - Сергей Жадан, Сергій Жадан - Страница 10

Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,

лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.

Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,

наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,

пояснює мені речі – таємні та очевидні:

що навіть вода у вересні темною стає і мутною,

пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,

прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,

що в жінок восени прокидається дивне вміння —

бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

що навіть остання вуличка зі своїми псами,

з брамами зачиненими і нічними трамваями

є прихистком для нас усіх із нашими голосами,

є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,

яка вже стоїть і чекає за міською стіною.

Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,

тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинка

чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,

всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,

всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим

всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,

всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,

всім вам теплої зими і тихого спóкою.

Інею вам на дахах, сонця на гратах.

Гарячої вам зневаги і знання головного.

Народжуйте веселих дітей.

Помирайте в своїх кімнатах.

Кидайте це чортове місто.

Повертайтеся в нього.