Читать книгу Заборонений - Сергiй Дзюба - Страница 3

Усе почалося з несподіваного дзвінка о першій годині ночі. Аби розмовою не розбудити чоловіка, метнулась у коридор.

– Алло, Людмила Петрова?

– Так. А хто це?

– Вибачте, що запізно. Моє ім’я Волен.

– Перепрошую? – спросоння перепитала я, почувши дивне ім’я.

– Во-лен. Мені вас рекомендував головний лікар Київського військового шпиталю, де ви працюєте медсестрою.

– Так, я вас слухаю.

– Моїй онкохворій матері потрібна доглядальниця. З головним лікарем я про все домовився. Подробиці при зустрічі. Чекатиму вас завтра о сьомій ранку біля виходу з метро на станції «Хрещатик».

– Стривайте…– тільки й вимовила я і почула у слухавці короткі гудки.

– Що сталося? Хто дзвонив? – запитав чоловік, щойно я повернулася до кімнати.

– Це по роботі,– пояснила я.– Клієнт призначив зустріч на ранок.

– Завтра у тебе вихідний. Ми домовлялися з хлопцями поїхати на природу.

– Вибач, любий. Поїдеш сам. Порибалите чоловічою компанією.

– А якщо ми там гарних русалок зустрінемо?

– Кращої за мене все одно нікого немає. А нам скоро за квартиру платити. Та ще й головний лікар порадив…

– Іди до мене, моя матінко Терезо.

Я підійшла до Миколи, який міцно обійняв мене своєю єдиною рукою. Другу довелося ампутувати після поранення в АТО.

– Люблю! – прошепотів він мені на вухо.

– І я тебе люблю! – притулилась я до чоловіка і погладила його колюче коротко стрижене волосся.– Як рука?

– Досі не розумію, як може боліти те, чого нема,– спробував відбутися жартом Микола.

– Фантомні болі. Усе буде добре. Давай спати,– запропонувала я, умостившись поруч із чоловіком.

Микола вимкнув нічник і притягнув мене до себе.

Наступного ранку за чверть до сьомої я вийшла з київського метро на станції «Хрещатик». На вулиці було прохолодно, відчувалося, що літо змінила осінь. Затягнуте темно-оливковими хмарами небо віщувало затяжний дощ. Клієнта ще не було, тож я взяла каву в кіоску неподалік. Хрещатиком, поспішаючи в буденних справах, уже шелестіли шинами автівки, безтурботно і неквапно ходили люди: хтось вийшов на пробіжку, хтось – вигуляти собаку. Звичайне мирне життя столиці України. Тільки у шпиталі, коли кожного дня бачиш тяжкопоранених молодих хлопців, розумієш, що у країні війна.

До медичного училища я вступила після дев’ятого класу донецької школи. Мати, яка працювала тоді у лікарні старшою медсестрою, наполягла, щоб я пішла її шляхом.

– Усі люди хворіють, люба, тож завжди будеш мати шматок хліба,– прагматично вмовляла вона і додавала: – Ти у мене гарненька, підеш до лікарні, то серед лікарів і чоловіка знайдеш…

Як слухняна донька, я вивчилася на медсестру і кілька років пропрацювала в лікарні. А от із майбутнім чоловіком познайомилася на відпочинку в Туреччині. Далі все як у казці. Микола виявився успішним бізнесменом, заможним, молодим, вродливим. Справили весілля, і необхідність працювати взагалі відпала.

З’явилася можливість утілити мрію дитинства і стати вчителем української літератури, як дідусь. Тож я вступила на філологічний факультет Донецького національного університету, що нині носить ім’я Василя Стуса, який теж колись був його студентом. Училася на відмінно, отримала червоний диплом і вступила до аспірантури. Почала працювати над кандидатською дисертацією на тему «Людина проти тиранії в українській літературі», звісно, на прикладі життя і творчості Василя Стуса.

У свої тридцять років я мала все, про що можна тільки мріяти: здорові батьки, вдале заміжжя, власна двокімнатна квартира у новобудові, нова машина, двічі на рік відпочинок у Європі, брендовий одяг… Дитина теж була запланована, але трохи згодом, після аспірантури. А куди поспішати? Треба і для себе пожити. Забезпечене і щасливе життя сприймалося як щось само собою зрозуміле. Здавалося, так буде завжди. Проте: – «Аннушка вже купила соняшникову олію, і не тільки купила, але й розлила»,– пригадала Люда цитату з улюбленого роману. Булгаков мав слушність, людина справді не може передбачити, що станеться навіть за годину, не кажучи вже про плани на місяці чи роки.

Наприкінці 2013 року в Києві завирував Євромайдан, що згодом дістав назву Революції Гідності. Ми з чоловіком поїхали до столиці. Замешкали у знайомих. Чоловік записався до першої сотні самооборони Майдану, а я до медичної сотні. Разом виборювали право українського народу на європейський шлях розвитку – аж до втечі «ґаранта» за кордон!

Але у Кремлі не хотіли випускати нас із братніх ведмежих обіймів. У лютому 2014-го Росія анексувала Крим, а навесні спробувала за тим самим сценарієм захопити східні регіони України. Почалася Антитерористична операція. Тим, хто підтримував Україну, стало небезпечно залишатись у Донецьку. Чоловіку довелося терміново за безцінь продати бізнес. Ми перебралися до Києва і винайняли квартиру. Микола вирішив піти у добровольчий батальйон новоствореної нацгвардії. Я його підтримала. Сама влаштувалась у Київський військовий шпиталь, а паралельно збирала волонтерську допомогу для українського війська, яке створювалося буквально з нуля. Потім чоловікові під Слов’янськом осколком відірвало руку. Тепер мені вже було не до філології, довелося відкласти дисертацію і братися за будь-який приробіток.

Я допила каву і глянула на годинник. За хвилину сьома, але клієнта досі не було, тож я прогуглила його чудернацьке ім’я в Інтернеті й дізналася, що Волен означає – воля Леніна. Які ж це батьки так найменували дитину?! Не встигла додумати, як задзвонив мій смартфон. Високий, міцний чоловік років сорока, рішуче підійшов до мене і відрекомендувався. Різкий запах парфуму «Ґуччі» вдарив у ніс. Ти ба, який пунктуальний! Волен у дорогому костюмі був як солідний бізнесмен.

– Попереджаю, Людмило, у мами уїдливий характер.– Чоловік без зайвих передмов одразу перейшов до справи.– Довелося змінити вже трьох доглядальниць. Розраховую на ваше терпіння та професіоналізм.

– Не турбуйтеся, я маю досвід,– запевнила я.

– Із першого погляду не скажеш. Ви схожі більше на вчительку, ніж на медсестру.

– Ваша правда. Я пишу кандидатську з української літератури, але тимчасово, через війну, працюю за першою спеціальністю – медсестрою. Можу показати диплом.

– Не треба.

Волен швидко дістав зі шкіряної барсетки ключі та візитівку.

– Тут адреса мами і мій телефон.

– Але ми ще…

– Телефонувати тільки, якщо вона помре! – перервав мене чоловік.

– Але ми ще не домовилися про умови.

Волен знову поліз у барсетку і вийняв тугу пачку стогривенних купюр.

– Це аванс і гроші на всякі мамині потреби. Після завершення отримаєте вдвічі більше.

– Гаразд, домовилися,– погодилась я.

– Бажаю удачі, Людмило. Вона вам знадобиться!

Волен уже сідав у припаркований просто на тротуарі чорний «лексус».