Читать книгу Заборонений - Сергiй Дзюба - Страница 4

Навігатор у моєму смартфоні показав маршрут: до хворої можна дістатися пішки за півгодини. Тож, не гаючи часу, я вийшла до надто добре знайомої мені з часів Майдану алеї Героїв Небесної Сотні. Три роки тому тут пахло димом від вогнищ та паленою ґумою…

Інститутською швидко дісталася Шовковичної. Липки – цей елітний центральний район Києва – завжди викликав у мене щире захоплення. Куди не подивишся – всюди пам’ятки архітектури, поважні державні установи, мій улюблений будинок із химерами, старовинні будівлі, які приховують у собі захопливі таємниці й історії. «Пахнуть смертю панські Липки…» – згадався рядок із вірша Осипа Мандельштама.

Будинок, який я шукала, виявився «сталінкою» з доглянутим подвір’ям, зусібіч загородженим від сторонніх машин сучасними автоматичними шлагбаумами. Пост охорони свідчив, що мешканці – поважні люди, які дбають про свій спокій.

Великі масивні двері відчинилися від дотику магнітного ключа, і я опинилась у просторому і чистому парадному. Підійшла до раритетного, але акуратного ліфта з металевими механічними заґратованими дверцятами. Таким навіть їхати страшно. Перше, що впадало у вічі на широких сходах,– герб СРСР на центральній балясині під перилами. Він був ретельно зафарбований у синьо-жовті кольори, наче вибачаючись за своє існування. Така собі примара минулого в барвах сучасності. Скільки ще залишилося цих гербів, зірок, барельєфів, мозаїчних панно, бюстів, пам’ятників і меморіальних табличок по всьому Києву? А по Україні – узагалі безліч! Чимало символів тоталітарного режиму було показово знищено з прийняттям закону про декомунізацію. Але деякі старанно замаскувалися, перефарбувалися або заліпилися зверху гіпсом із зображенням українського тризуба. Вони причаїлися, затамувавши злість та образу, і мовби терпляче чекають на кривавий реванш.

Такі думки крутилися в голові, доки старий рипучий ліфт, ніби невдоволений, що його потурбували, підіймав мене на четвертий поверх. Цікавість прокататися на ще одній примарі радянської доби виявилася сильнішою за страх.

Потрібна квартира відрізнялася від інших старими, оббитими темно-коричневим дерматином дерев’яними дверима. Такі були в помешанні моєї бабусі в Горлівці. Вона теж категорично не хотіла їх змінювати на броньовані, бо оббивала їх власноруч разом із покійним дідом. Добрі спогади за гроші не купиш. Чому жінка, що жила за цими дверима, залишила їх недоторканими, я ще дізнаюся. Треба ж буде про щось розмовляти з незнайомою хворою людиною, залишившись із нею наодинці.

Хвора була лежачою, тому дзвонити не було сенсу. Відчинивши двері такими ж прадавніми ключами, я потрапила до квартири. З порога вдарив у ніс кислий запах. Велика і простора квартира з високою стелею була обставлена чеськими меблями, популярними в радянські часи. Бордові шпалери із золотими візерунками справляли пафосне, але гнітюче враження. На стінах деінде розвішані натюрморти у важких позолочених рамах. На комоді поруч із дисковим телефоном щільно стояли порцелянові статуетки янголяток, балерин і кришталева ваза. Здавалося, ніби машиною часу я потрапила у вісімдесяті роки до помешкання якихось заможних партійних діячів.

– Агов, Віро Іванівно?! – гукнула я, щоб попередити про свою присутність і не налякати, бува, жінку.

У відповідь ані звуку. Тільки ритмічне цокання годинника у мертвій тиші.

Слабкі промені світла насилу продиралися крізь зашторені шибки напівтемної спальні. У кутку гучно цокав величезний підлоговий годинник, старанно відраховуючи кожну хвилину життя, що залишилися господарці квартири.

Мені забракло кисню, я квапливо відсунула штори та прочинила вікно. Свіже повітря разом із яскравим сонячним світлом увірвалося до приміщення. Нарешті вдалося роздивитися кімнату.

Віра Іванівна зі скуйовдженим коротким сивим волоссям лежала на великому ліжку, її очі були заплющені. За медичною анкетою з аґентства жінці було 75 років, але на вигляд їй було всі 90. Рак – страшна хвороба. Обличчя хворої було дуже блідим та змученим. Вона ніяк не відреагувала на світло та, здавалося, навіть не дихала.

Може, спить? А може… Я відігнала лиху думку. Адже якщо пацієнтка померла, то й за догляд платити не треба. А мені гроші зараз украй необхідні. Я наблизилася, щоб перевірити пульс. Але не встигла торкнутися жінки, як її очі розплющилися.

– Хто ти в біса така? Чого тобі треба? – роздратовано гаркнула хвора на диво твердим для тяжкого стану владним голосом.

– Мене звати Людмила,– спокійно озвалась я.– Ваш син Волен…

– Забирайся геть! І передай цьому покидьку, щоб дав мені спокій!

Стара навіть трохи піднялася на ліктях, але через слабкість спроба виявилася невдалою, і вона знову опустилася на ліжко.

– Не треба так хвилюватися. У вашому стані це небезпечно,– я спробувала заспокоїти хвору.

Доки жінка мовчала, я мимохідь оглянула кімнату. Стіни були завішані різними медалями, фотографіями, почесними грамотами та дипломами, німими свідками помітних подій у житті господині. Справжній музей однієї людини.

Центральне місце на стіні займав великий портрет Віри Іванівни у віці років сорока, у парадному офіцерському кітелі, який їй дуже пасував. Вона була надто вродливою жінкою.

Мій дідусь, який у Другу світову дослужився до майора, із дитинства навчав мене розрізняти військові звання та роди військ.

Три великі зірки на погонах Віри Іванівни вказували на те, що вона полковник. Сині шеврони. Невже КДБ? Так от звідки владний голос!

«Ще одна примара у цьому будинку із радянською символікою у середмісті Києва. Ох і важко буде з нею! По щирості, однозначно, поговорити не вдасться…» – розмірковувала я.

Меблів у спальні було небагато. Ліжко, невеличкий столик із ліками, тумба з телевізором та книжкова шафа, яка мене відразу зацікавила, як філолога. Шафа старої гебістки була захаращена переважно радянською пропагандистською літературою. Однак, придивившись, я не повірила своїм очам. Серед усієї цієї макулатури причаїлася книжка, від якої закалатало серце – рідкісне видання Василя Стуса «Свіча в свічаді» 1977 року.

Ця книжка з’явилася за кордоном у видавництві «Сучасність». В Україні за життя Стуса не було жодного видання. До збірки увійшли деякі поезії із «Зимових дерев», про які у вироку «найсправедливішого радянського суду» потім скажуть, що вони мали наклепницький зміст. Серед них мій улюблений – «Отак живу, як мавпа серед мавп».

А ще книжка містила п’ять із сорока віршів із «Веселого цвинтаря», які поет відновив по пам’яті після того, як гебісти вилучили рукопис, та переклади з німецької Рахель Фарнгаген і Райнера Марії Рільке.

Звідки вона у цьому склепі макулатури? Руки самі потягнулися до раритетного видання, як до святині. Не місце віршам Стуса на одній полиці з комуністичною пропаґандою.

– Не чіпай моїх речей, хвойдо! – заклекотіла, наче киплячий чайник, Віра Іванівна, тільки-но я витягнула збірку Стуса із шафи.

Стара так лементувала, що я ледь не випустила книгу.

– Вибачте! Просто не втрималася,– пояснила я.– Це ж рідкісне видання віршів Василя Семеновича Стуса! Колекційний екземпляр.

– Тямиш? – у голосі Віри Іванівни вчувалися подив і недовіра.

– Я закінчила педагогічний у Донецьку, ще до АТО… Писала дисертацію саме по Стусу – заторохтіла я, зрадівши, що таки знайшлася тема для розмови з Вірою Іванівною.

– Мені байдуже, хто ти і звідки! – знов урвала мене хвора.

– Шкода. Я сподівалася, що ми порозуміємося. Адже все одно проведемо тривалий час разом,– якомога спокійніше відповіла я, намагаючись загасити конфлікт.

– Ще чого?! Забирайся геть!

– Сваріться – не сваріться, але нікуди я не піду,– впевнено заперечила я.– У вас остання стадія раку. Ви помрете без догляду.

Віра Іванівна не знайшла, що відповісти на цю жорстоку правду і трохи вгамувалася. Так от як з нею треба – чітко і по-військовому! Із досвіду доглядальниці я знала, що до кожної людини треба знайти підхід.

– Скажіть краще, звідки у вас ця книжка? – перехопила ініціативу я.

– Не твоя, курво, справа! – пробуркотіла Віра Іванівна.

– Продасте мені? – азартно запропонувала я.– Після АТО, коли звільнять Україну, передам її в Донецьку до університетської бібліотеки.

Віра Іванівна раптом дивно гигикнула, здригаючись усім тілом, наче їй бракувало повітря. Я напружилась, але за мить зрозуміла, що жінка сміється.

– Що смішного? – здивовано запитала я.

– Яка ж ти дурепа! Ніхто і ніколи не звільнить Україну! Система КДБ непереможна! – твердо відказала Віра Іванівна.

– Українські військові з цим не згодні,– саркастично заперечила я, але осіклася і замовкла.

– Усі вони приречені, як і Стус. Сам загинув і мені життя зіпсував,– ніби до самої себе промовила хвора після паузи.

Остання фраза вдарила мене наче блискавкою.

– Ви знали Стуса? Особисто?

На обличчі Віри Іванівни з’явилася гидка посмішка.

– Цей упертюх помер у мене на руках…