Читать книгу Операція «Вишиванка» - Сергій Батурин - Страница 2

Улітку в місті сутінки нерідко не приносять позбавлення від спеки. Розжарені за день бетон і цегла будинків, асфальт мостових і тротуарів віддають накопичений за день пал до самого ранку, і тільки під світанок починає здаватися, що от-от настане полегшення. Насправді ж попереду всього кілька годин, коли повітря хоч трішечки свіже, дихання неутруднене, а рухи не викликають неприємних відчуттів. Це вранці. А вечір… На зміну жарким сонячним променям замість довгоочікуваної прохолоди приходить підступна гарячінь, липко огортає все тіло, просочуючи одяг потом, виснажлива й нестерпна.

Високорослий, міцної статури чоловік у модній тенісці, що курив на лавочці в затишному дворику в московському передмісті, літа не любив саме через спеку. Він знемагав від цього неприємного відчуття постійно вологого тіла, прилиплого одягу, його дратували темні вільгі півкола під пахвами… І спрага весь час мучить влітку. Єдине, що добре, так це те, що влітку люди носять менше одягу. Це значно полегшує йому виконання свого призначення. Своєї місії. Це дурні шепочуться по всій Москві і по всьому Підмосков'ю: «Маніяк, вбивця». Плебс, чернь, непотріб, бидло погане, що з них взяти? Він не маніяк і вже точно не вбивця, він Кат. А кат, як відомо, не просто вбиває кого прийдеться – він страчує винних. Очищає світ від різного наброду. Всілякі гомосеки, виродки та повії – хіба вони мають право жити?

Почалося все торік. Це якого ж нахабства треба було набратися цьому педикові Ложкіну, щоб самому підійти, познайомитися, захопитися габаритами співрозмовника та запропонувати секс. Ще й грошви пообіцяв. Чимало: сотню рублів. Йосип драний, мерзота яка. Сам метр п'ятдесят на ковзанах і в капелюсі, хирлявий, миршавий. Причому, він не збирався сам трахати, а бажав, щоб саме його відтрахали як слід. Спочатку хотілося обуритися. Навіть у пику цьому Ложкіну дати, а потім спало на думку: буде все, як скажеш, і мало тобі не видаватиметься. Варто було лише дати згоду, а замовник тут же розмріявся: поїдемо, мовляв, у Бітцево, там у мене дача, там ніхто не завадить…

Головне, на людях пристойною людиною прикидався: дружина у нього, сім'я, донька доросла в пологовому будинку лежить.

Тоді теж було літо. Червень. І спека була майже така ж. Приїхали автобусом до лісопаркової зони, цей же ж, Ложкін, вперед по стежці пішов, так кортіло, видимо. Хай йому грець, як же його звали? Не запам'яталося, та й дідько з ним, значить, так зірки на небі стали…

Хто б міг подумати: всього кілька зупинок від міста, а така благодать! Чисто тобі ліс – густий, листяний, нежаркий… Берези, осики, чагарники, стежинка в'ється між косогорами. Трава зелена, густа, не те, що в місті – вигоріла там вся. Напевно, і гриби, і ягоди є… Птахи якісь цвірінькають, коники скрекочуть. Тут і слова іншого не вигадаєш, саме – благодать. А цей узяв, та й усе зіпсував: повернувся, квапить: швидше, йому, мовляв, ще дочку в кінці дня з пологового будинку забирати. Думає, грошей пообіцяв – все, найняв, з тельбухами купив коханця. Ката ти найняв, дурню, і страту собі купив.

Велика викрутка неочікувано легко увійшла в немічне тіло Ложкіна. Той від несподіванки неголосно крякнув, обм'як і лантухом завалився на утоптану землю стежки. Ще три удари – вже по лежачому – були нанесені чисто автоматично. А потім ще і ще – щоб не дати жертві жодного шансу. Двометровому гігантові нічого не варто відтягти труп щуплявого содоміта подалі від дороги. Ось і невелика галявина з величезною, як навмисно покладеною в самому центрі, колодою. Хвилинна справа – роздягти мерця та покласти голе тіло на колоду дупою догори. Це знак: страта – покарання за педерастію і попередження: якщо ти займаєшся цим, таке може статися і з тобою.

Одягу треба було позбутися, занісши подалі в ліс, а гроші з гаманця, сто п'ятнадцять рублів, довелося забрати – Ложкін-то наперед не розраховувався. Сам гаманець був викинутий в річку Москву ввечері того ж дня.

Звісно, кару було задумано заздалегідь: неспроста ж чималенька викрутка опинилася в сумці, яку зручно носити на плечі. І відплата відбулася. От тільки щось в ритуалі розправи було не до кінця продуманим, а що саме – не зрозуміти, здавалося: ось-ось прийде усвідомлення, але ні, суть вислизала і вислизала.

Увечері того дня він взяв два загальні зошити в лінійку на дев'яносто шість аркушів. В одному на титульному аркуші написав через трафарет: «Поклади на місце! Всі люди – б…! Людина людині – вовк. СРСР – палата № 6». Потім намалював смерть – скелет у балахоні з косою кістлявою рукою тримає щит. Цей щит буде для нього, як фюзеляж літака для льотчика-аса або як ложе гвинтівки у снайпера: на ньому стануть позначатися його перемоги. В тих – зірочками й насічками за переможених ворогів, у нього – значками у вигляді трун. Поки труна тільки одна – за Ложкіна.

Другий зошит – для творчості. Він же непроста людина. Він напише роман, і прототипом головного героя буде він сам, що карає всіляких збоченців і відступників. Це буде крута фантастика з вогнеметами, бластерами, масовими розстрілами ворогів з різних видів зброї, з викиданням супротивників без скафандрів у відкритий космос. Численні вороги обов'язково будуть подолані непереможним офіцером космічної служби безпеки на ймення Командор, таким схожим на автора твору.

Він відкрив другий зошит і на першій сторінці вивів: «Старфолл. Космічна епопея».

У цей же час у бюро судово-медичної експертизи інший чоловік писав: «19 червня 198… року в лісі неподалік від покажчика «23-й км. шосе Москва – Сімферополь» на території Ленінського району Московської області був убитий громадянин Ложкін. З метою позбавлення життя йому були заподіяні викруткою чотири колото-різані рани на передній і задній поверхні грудної клітини, проникаючі в ліву плевральну порожнину з пошкодженням легені та серця; сім колотих ран в області грудей; крововиливи в правому кивальному м'язі, м'яких тканинах шиї праворуч, в області язика, в м'яких тканинах скроневої області справа, в підключичній області; садна на грудях, животі та нижніх кінцівках.

Смерть Ложкіна настала від гострої крововтрати, викликаної тілесними ушкодженнями».

Але все одно, попри вдалу розправу, відчуття якоїсь незавершеності кари у вбивці нещасного Ложкіна залишалося. Щось було не так.

Тоді за два тижні він поїхав в район Подольська в Підмосков'ї й на лісовій стежці чотирнадцятьма ударами тієї ж викрутки рішив сімдесятирічну бабцю – за що, так і не сформулював. Просто відчув: її потрібно стратити, і все. Брати у старої, за великим рахунком, не було чого: сорок п'ять рублів та пенсійне посвідчення на ім'я Клавдії Василівни Вихрової. Знову відчувалося: щось не те. Навіть упевненість у своїй місії Ката притупилася.

Готовність випробувати себе ще раз прийшла за півроку, вже взимку, на початку січня, і він знову відправився в передмістя. Доїхавши на автобусі по МКАД до зупинки «Одинадцятий кілометр», він зійшов і заглибився в ліс, сподіваючись зустріти свою жертву. Він брів навмання, потопаючи в снігу. Ліс колонадами стовбурів підпирав сіре небо, десь вдалині роздратовано каркав ворон, і навколо не було ані душі. Чоботи на замках, з халявами трохи вище щиколоток, абсолютно не підходили для таких походів: у них моментально набився сніг і там розтанув, ноги стали мерзнути. Розмірковуючи, чи не повернути назад, чоловік вийшов на просіку, і тут прямо на нього сніговою цілиною викотився на стареньких лижах парубійко, майже підліток. Хлопчина не очікував побачити когось в безлюдному лісі, тим більше – такого здорованя. «Здрастуйте», – здавалося, навіть трохи запобігливо промовив хлопчисько і зніяковіло посміхнувся. «Привіт», – миролюбним голосом сказав чоловік і раптом одним кидком подолав кілька метрів, що розділяли їх, та вчепився хлопцеві в горло. Ошелешений лижник навіть не зреагував і не спробував втекти. Слабенький, дитячий ще кадик нечутно хруснув під напором здоровенних лап Ката, який тримав моментально обм'якле тіло. І тут він відчув такий нездоланний позив на випорожнення кишечника, що зрозумів: ще трохи, і він попросту обгидиться. Кинув мерця, відбіг убік, стягнув з себе штани разом з трусами, і, навалюючи величезну (сам же чималенький) купу, тужився і думав, що от, зміг, стратив, значить, придатний для стезі Ката. Закінчивши, він почав було надягати штани, глянув на жертву і раптом зрозумів, що йому робити далі…

Наступного дня, натхнений здійсненим, він ближче до вечора знову поїхав на «11-й кілометр», вибрав у жертви немолоду жінку, що самотньо чекала автобуса на зупинці, і напав на неї…

– Бери сумку та йди до лісу, – сказав він, підійшовши ззаду і хапаючи її за окуляри.

Вона повернулась і тут же отримала удар ножем у живіт. Клинок пробив пальто, дві теплі кофти, нижню білизну, але тільки порізав шкіру. Чи то удар був недостатньо сильним, чи то рука здригнулася…

Тітка заволала:

– Візьми! – і жбурнула в нього сумкою. На якусь мить він сторопів і, здивовано дивлячись на неї, міркував, що робити, а вона з криками кинулася, розмахуючи руками, на проїжджу частину, де неслися, не зменшуючи газ, автомобілі.

Тут він зрозумів: якщо її не збили відразу, коли вона несподівано вискочила на дорогу, то тепер, скоріше за все, вже помітили і не зіб'ють, а вона от-от приверне чиюсь увагу, хтось зупиниться, а поранена жінка вкаже на нього…

Такий розклад його не влаштовував, і він кинувся геть від бетонної коробки зупинки – туди, в рятівну гущавину лісу.

Бітцево, Подольськ і зупинка автобуса на МКАД, неподалік від яких були вчинені звірячі вбивства, належали до різних адміністративних районів, і тому за їх розкриття взялися різні відділи міліції.

… Капітан Струков, якому було доручено розслідування злочинів у районі зупинки «11-й кілометр» на Московській кільцевій автомобільній дорозі, підняв очі на старшого лейтенанта Сухиніна, котрий увійшов до кабінету з авоською, зітхнувши, закрив теку зі справою, яка мала явну перспективу перетворитися на «висяк», і поклав до шухляди. Інші папки переклав на тумбочку. Потім підвівся, підійшов до вікна й ввімкнув електрочайник, що стояв на підвіконні загодя наповнений водою, в розетку.

Сухинін застелив звільнений колегою стіл газетою «Московський комсомолець», віднедавна неймовірно модною, швиденько пошматував товстими – в палець – скибками докторську ковбасу, нарізав батон шматками такої ж товщини, розпакував два плавлених сирка, глянув і подумав: «Ех, ще б пару солоних огірочків та мінералочки, і був би чудовий ескорт для пляшечки 0,7 доброї горілки!» Але про це залишалося тільки мріяти: з приходом до влади плямоголового генсека сорокаградусна потрапила в опалу, а бездумна боротьба з її вживанням зламала не один десяток тисяч доль, не привівши при цьому до перемоги ані над пияцтвом, ані над алкоголізмом.

Струков тим часом заварив краснодарський чай у літровому емальованому кухлі й мовчки курив біля вікна, важко дивлячись на вулицю й пускаючи дим у кватирку.

– Миколо, чого це ти розквасився? – вловив настрій колеги старлей.

– Ну і виродок завівся у нас в районі, – похитав головою капітан. – Ти не уявляєш.

– Той маніяк, чи що? – вточнив Сухинін.

– Він, покруч ху…в, – з ненавистю крізь зуби процідив Струков. – Ти не уявляєш, який це монстр. Хлопчину задушив, згвалтував, після цього встромив небіжчикові в задній прохід лижну палицю, а на місці злочину навалив гору лайна, що твій ведмідь: мовляв, насрати мені на вас. Лижі з собою упер: одну за п'ятсот метрів викинув, іншу – за вісімсот… Якого дідька, питається? Але найстрашніше, що знайшов пацана в лісі рідний батько.

– Та ти що? – обімлів бувалий у бувальцях старший лейтенант. – Не приведи Господи…

– Отож. За день мужик став сивим, як сніг…

– І що, жодних зачіпок?

– Ну, судячи зі слідів, маніяк повинен бути дуже високим на зріст: десь метри зо два, і міцної статури, вага ніяк не менше ста десяти кілограмів.

– Уже щось, – без особливого ентузіазму сказав Сухинін. – А ще ж і зразки сперми є…

– Найпоширенішої групи крові, – махнув рукою капітан. – Ще якийсь мудак бабцю на зупинці там же, на одинадцятому кілометрі, порізав…

– Може, той же само, – невпевнено припустив старший лейтенант.

– Ні, Іване, навряд чи той, – заперечив Струков. – Пам'ятаєш, що у вищій школі міліції підполковник Погосян на лекції розповідав? «Маніяки практично ніколи не міняють своїх пристрастей». А тут – підліток і стара… Якщо він педофіл, за яким бісом йому на неї нападати? І ще: занадто на грабіж схоже. Стара казала, він кричав: «Сумку давай!»

– Вона його бачила? Прикмети запам'ятала?

– Запам'ятала, аякже… Каже: «Пика страшна, очиська злющі, голос противний, сам здоровенний». Фоторобот скласти не може. Так, цей же, гопник – хрін з ним, а от маніяк мене турбує: відчуваю, накоїть він…

– Знаєш, Миколо, нумо їсти, чи що, бо вже й чай охолоне… – запропонував Іван. – Я зранку не їв, весь день без обіду, а у пристойних людей вже вечеря починається…

– Слухай, а шеф на місці? – несподівано запитав Микола.

– Ні, якраз поїхав, як я з ковбасою до відділу заходив, – не зрозумів ходу думок товариша Сухинін.

– А Гадов?

Гадовим весь особовий склад райвідділу поголовно позаочі називав парторга, гаркавого майора Радова, за винятково паскудну вдачу й патологічну тягу до доносів.

– Він же у відпустці, – заспокоїв товариша Іван. – А що?

Крім начальника та головного партійця боятися було начебто нікого.

– А те, – сказав Струков, закрив на два оберти ключа замок в дверях кабінету, дістав із сейфа пляшку з-під напою «Буратіно» з першокласною ханкою, котру реквізували перед новорічними святами у місцевої самогонщиці. Вони випили одним махом по сто п'ятдесят і взялися за трапезу; потім, під бутерброди, прийняли ще по сотці, відразу прибрали порожню пляшку від гріха подалі в портфель (аж ніяк не забудеш винести з відділу), тут же налили у склянки міцного чаю, щоб не можна було винюхати, що з них пили тільки-но. Друзі й раніше ніколи не вживали спиртного в робочий час, але з початком горбачовського правління моментально звикли шифруватися й у неробочий і навіть не відчували жодного душевного дискомфорту від чималого, загалом-то, приниження.

Ані Струков, ані Сухинін не знали, що в сусідньому районі, що теж притулився до Московської кільцевої дорозі, їхні колеги вже півроку безуспішно б'ються над нерозкритим злочином, і в них справа про звіряче вбивство перукаря Ложкіна з «висяка» теж неухильно перетворюється на «глухар».

А маніяк, що намислив себе Катом, у цей час задоволено вивчав замітку в місцевій газеті: «Розшукується хлопчик. 2 січня 198… року в 14 годин 45 хвилин пішов на лижну прогулянку по просіці, що веде від міста Митищі до Кільцевої автодороги в напрямку мікрорайону Гольяново Москви, 16-річний Віталій…»

«Мікрорайону Москви Гольяново», – зі зловтіхою подумки поправив газетярів він. Потім подумав: «Ага, значить, хлопчиська звали Віталієм…»

Ще він зрозумів, що Віталія вже зшукалися, але не знав, що його вже знайшли і взялися за пошуки вбивці.

З тих пір на щиті, який тримала намальована в його щоденнику смерть, додалися нові гробики, і чимало, а його не те що не зловили, навіть на слід не вийшли. Цей факт неабияк зміцнював його впевненість у власній винятковості.

Гігант докурив сигарету, кинув недопалок у бік урни, не влучив і розчаровано хмикнувши, потягнувся, аж суглоби хруснули, і ліниво почвалав додому – спати. Він відчував: ще не сьогодні, але от-от, завтра-післязавтра це знову накотить, і тоді він знову вийде на полювання, щоб здійснити страту.