Читать книгу Операція «Вишиванка» - Сергій Батурин - Страница 4

Отримати після технічного ВНЗ розподіл на великий оборонний завод взагалі-то вважалося неймовірною удачею. Тут до стандартних інженерських ста тридцяти плюсувалася премія за виконання плану, який на таких підприємствах виконувався завжди, а ще – прогресивка та купа різних доплат з надбавкою за вислугу включно. Уже по першому року виходило не так, як в якомусь НДІ, – сто тридцять на місяць «брудними», – а двісті сорок повновагих карбованців на руки.

До того ж такі організації мали гуртожитки, будували будинки для своїх співробітників і мали по декілька баз відпочинку десь у передмісті: на Дніпрі, Десні або Козинці, – а нерідко ще одну-дві на морі.

Перспектива пройти всі щаблі рішення житлового питання (общага – гостинка – квартира) років за п'ятнадцять на оборонному підприємстві видавалася дуже реальною. Знову ж таки, всі пристойні «ящики» мали свої спортклуби: тренуйся в прекрасних умовах хоч до пенсії, ніхто тобі слова не скаже.

Єдиною незручністю в сенсі кар'єрних перспектив була величезна чисельність працівників: спробуй, вибийся! Таких, як ти, інженерів навколо, – грамотних, здібних, честолюбних, – греблю гати. Можна все життя мати добру славу й високі показники, та так з рядових і не вирватися, піти на пенсію з посади, на яку й прийшов колись – якогось провідного інженера, наприклад. Таке Володю, честолюбного й звиклого до спортивних перемог, зовсім не влаштовувало. Єдина дорога, зрозумів він, – через комсомол.

Сказати, що в першій половині вісімдесятих молодь горіла бажанням займатися громадською роботою, означає погрішити проти істини. У добровільну дружину ще записувалися, на чергування ходили, бо за це надавалися за законом додаткові дні до відпустки.

Ну, творчі особистості, що не прорвалися на велику естраду або до театральних інститутів і вимушені були стати виробничниками, в гуртках самодіяльності тамували спрагу самореалізації.

Групка графоманів згуртувалася в літоб'єднання при заводській бібліотеці. Але, якщо чесно, нереалізовані «майстри мистецтв» отримували більше, ніж віддавали: їхні виступи на святкових концертах дивився весь завод, а поетичні опуси друкувала багатотиражка, на підприємстві їх впізнавали в обличчя і навіть любили, хоча в переважній більшості ані майстерністю, ні талантом вони не вирізнялися. Це зовсім не те, що в стінгазеті «Комсомольський прожектор» критикувати бракоробів і нехлюїв… Ті завжди ображені, а тобі – ані слави, ані вигоди.

А звичайні хлопці і дівчата вже і до комсомолу вступали неохоче: що він мені дає, цей ваш комсомол? Тому активістами ставали або романтики-ідеалісти з міркувань ентузіазму, або, що траплялося значно частіше, прагматики, що робили дальній приціл на кар'єру.

Двометровому спортсмену із задатками лідера, котрий до того ж непогано вмів грати на гітарі і не боявся виступати з трибуни, в комітеті комсомолу Київського виробничого об'єднання оптико-електронного машинобудування зраділи: цей хлопець організовує хоч самодіяльність, хоч спортивні змагання, а якщо треба, то виступить і в КВК, і на конференції. А влаштований ним концерт на честь посвяти в заводському ПТУ новачків у першокурсники пройшов із таким успіхом, що навіть у багатотиражці похвалили. У парткомі хлопця помітили і вирішили просувати, а комсомольський секретар став до нього придивлятися: сам-то давно мітив у секретарі райкому, і його туди в принципі погодилися взяти за умови, що буде пред'явлена міцна заміна. Володимир на роль нового комсомольського вождя заводської молоді за всіма параметрами годився. Крім одного. В ті часи для просування по кар'єрних сходах вимагалося бути членом КПРС. Студентів в партію не приймали майже ніколи, інженерів – нечасто, бо для міста існував чіткий норматив: з чотирьох прийнятих троє повинні бути робітниками, а вони-то якраз ставати партійцями не надто прагнули. Але комсомольський секретар об'єднання був не ликом шитий: він записав Володимира як першочерговий резерв на свою посаду, і питання вирішилося, резервіста тут же без зволікань прийняли в кандидати в члени партії.

Комсомольський вожак задоволено потирав руки, вже уявляючи себе господарем в райкомівському кабінеті, але тут його несподівано запросив начальник «першого відділу». Такі підрозділи тоді були на кожному більш-менш великому виробництві. Вважалося, що вони забезпечують режим секретності: країна-то майже вся працювала на оборону, але насправді функції були значно ширшими – представництва Комітету держбезпеки в оборонному секторі промисловості, ніяк не менше. Дуже часто такі підрозділи очолювали нестарі комітетські відставники, переведені до активного резерву.

Ясна річ, від явки у випадку таких запрошень відкрутитися було неможливо, хоча ходити туди, як запрошеним, так і незваним, пристрасного бажання простий народ не відчував. Але комсоргові куди було діватися?

Розташовувалася ця служба в заводоуправлінні, в кабінеті за оббитими чорним дерматином дверима, прикрашеними стандартною – золотистий шрифт на червоному склі – табличкою: «Начальник відділу режиму». Всі інші внутрішні двері в будівлі, навіть двері до приймальні генерального директора, були обклеєні лакованим дерев'яним шпоном, і ця відмінність відразу ж впадала у вічі. А ось внутрішнім оздобленням кабінет не відрізнялося від побратимів: пристойних розмірів двотумбовий стіл начальника відділу, до нього ніжкою букви «Т» приставлено іншого – без тумб, але довшого; біля нього – стільців з десяток. Дві шафи конторські – нічого особливого, такі ж і в комітеті комсомолу, хіба що в цих – скло матове. А на стінці за спиною в господаря кабінету – портрет, та не Михайла Сергійовича із замальованою родимою ляпкою, а мужчини серйозного – голови КДБ СРСР Віктора Михайловича Чебрецова. Дивиться з рамки головний чекіст пронизливим поглядом – моторошно стає, немов портрет може бачити людину наскрізь.

На столі – за новою модою – запустіння: набір писального приладдя, перекидний календар та бронзовий бюстик Дзержинського. І все: ані паперів, ані документів. На тумбочці біля столу – два телефони: міський і внутрішній.

Секретар увійшов і побачив: той, до кого викликали, сидить, книжечку гортає, хто в курсі – відразу пізнає: довідник заводської АТС. Господар кабінету привітався кивком, жестом вказав на стілець: сідай, мовляв.

Неприємно здивований (раніше вони віталися за руку), ватажок молоді сів і почав терпляче чекати.

– А скажи-но мені, Степане Миколайовичу… – начальник першого відділу, дебелий чоловік із залисинами, в окулярах із золотистою оправою почав фразу і раптом замовк, свердлячи головного комсомольця підприємства безпристрасним поглядом сірих холодних очей. Тому було явно незатишно: він совався на казенному стільці і гарячково міркував, що ж від нього знадобилося цьому неприємному проникливому типу. Невже щось пронюхав? Або, ще гірше, донесли…

Але що, що ж він може знати? Що виписали матеріальну допомогу на хлопця з п'ятого цеху, а гроші пустили на «поляну» після звітно-перевиборної конференції? Ну то й що, там же парторг був, випивав з усіма, тости про трудову зміну говорив… Та й хлопця не образили, через бюро молодіжного туризму «Супутник» пільгову путівочку по Золотому кільцю організували – вік би сам діставав, а все одно не спромігся б. Ні, не те…

Фотоапарат по блату секретарю міськкому комсомолу допоміг придбати – так там все законно: за заявою, за гроші і через касу. А на заяві, знаєте, генеральний власноруч резолюцію накреслив: «Відпустити», – а він, вибачте, член ЦК Компартії України. Знову не те.

Невже про Янку хтось стукнув? Там начебто всі свої були, перевірені… Таке буцімто не за його чекістським профілем, але якщо пришиє аморалку – не відмиєшся…

Аморалка – така капосна штука: бавляться майже всі, але попадаються одиниці, але якщо хто вляпався, тих лупцюють нещадно. Пару років тому на радянсько-німецькому молодіжному фестивалі випадок був. Німців тоді приїхало – видимо-невидимо, делегації – з усіх п'ятнадцяти округів НДР. Шістнадцята – з Берліна. Програма – більш насичених не буває: концерти, екскурсії, поїздки в трудові колективи та вечори відпочинку. Масовки нагнали видимо-невидимо: студентів, службовців, навіть роботяг якихось. Скандують: «Комсомол, ех, дайот!», – а в президіях чується, як в сценаріях прописано: «Комсомол – FDJ!» Самі ефдейотівці – всі в ошатних синіх сорочках – чи то юнгштурмовки, чи то батники з погончиками. Один день був відведений для виїздів у райцентри Київської області. «Ікарус» з делегацією, здається, з Котбуса, хоча, можливо, й з Карл-Маркс-Штадта вирулив зі столиці і погнав по шосе на північ, а вже через годину п'ятнадцять заїхав на центральну площу старого містечка, де з короваєм, духовим оркестром і зігнаною з обох шкіл і єдиного технікуму масовкою нетерпляче очікувало місцеве комсомольське начальство. Керівник німецької делегації, секретар окружкому вільної німецької молоді політішеляйтер Хайке Кромберг, огрядна світловолоса молода жінка з блакитними очима й рішучими манерами, не звертаючи уваги на супроводжуючого від ЦК ВЛКСМ, який весь фестиваль їздив з групою і проявив себе сором'язливим інертним телепнем, з дверей автобуса оцінила ситуацію и дала команду групі виходити й крокувати за нею в напрямку короваю.

У білій сорочці, в чорному піджаку і бордовій краватці, перший секретар тамтешнього райкому комсомолу Станіслав Іванович Куцекінь відразу зрозумів, хто у німців головний, відняв рушник з пишною білою хлібиною, увінчаною сільницею, у змученого годинним стоянням з величезним буханцем у руках активіста і під рев оркестру, що виконував чомусь «Амурські хвилі», кинувся до Хайке. Вона вже знала, що слід робити: відламала окраєць, занурила краєчок в сіль, спробувала, прийняла дар разом з рушником, тут же віддала його помічнику, вивільненими руками міцно обняла симпатичного господаря і, смачно триразово розцілувавши, голосно сказала: «Гутен таг, лібер геноссе!», а потім повторила російською:» Здравствуй, дорогой товарищ!» Тут оркестр закінчив музичну фразу і замовк. Приголомшений лібер геноссе, очманілий від поцілунків і ароматів закордонних парфумів, раптом виявив, що всі заздалегідь приготовані привітальні фрази німецькою мовою з голови випарувалися, тому він просто сказав «Ласкаво просимо!» і всупереч сценарію дав відмашку диригенту. Той не розгубився – духова мідь гаркнула туш.

На весь офіціоз: на мітинг з гімнами, на екскурсії в тамтешній краєзнавчий музей і технікум – вистачило двох з половиною годин, а потім німецька делегація і місцеві активісти вирушили на берег мальовничої річки Тетерів, де з ранку диміли польові кухні, були поставлені столи, а хазяйновиті комсомолки їх накривали, не відчуваючи нестачі в продуктах, виділених головами передових колгоспів у вигляді шефської допомоги райкому для проведення міжнародного заходу. Зі спиртним було вирішено просто: закупили по двадцять пляшок горілки і сухого вина, а як стратегічний запас – людей-то сила-силенна: німців чоловік сорок та наших десятків зо два – був зарезервований сорокалітровий бідон самогонки найкращої очистки й підвищеної міцності.

Само собою вийшло, що Хайке і Станіслав – керівники – опинилися за столом поруч.

– Горілка? – випивши першу чарку за проголошену тостом інтернаціональну дружбу, розчаровано запитала Хайке, що непогано говорила по-нашому. «Не догодив», – зрозумів Станіслав і запропонував:

– Може, вина?

– Можна й вина, – байдуже погодилася дама.

– А чого б ви хотіли? – проявив галантність кавалер.

– Мій дід бував у цих краях. Ну, ви розумієте, коли, – додала вона. Уточнювати не стала, все і так зрозуміли: під час війни, але вона хотіла сказати не про це. – Так він досі вважає, що немає напою, кращого за тутешній самогон.

– Це ми миттю, – запевнив Станіслав. – Ти чув, чого гостя хоче, – підморгнув він завідувачу організаційного відділу, котрий сидів по леву руку. А той, здавалося, тільки й чекав команди: раз-два, і на столах з'явився новий вид оковитої.

Гостя напій схвалила, з кожним тостом випивала по цілій чарці, щоразу до дна не сачкуючи, але ніяких зовнішніх ознак впливу на неї самогону не спостерігалося, хіба що вона трохи зарум'яніла. Станіслав Іванович спочатку спробував не відставати, щосили показуючи, що радянський комсомолець ні в чому не поступається німецькій комсомолці, але незабаром збагнув, що, попри всю його звичність до місцевого продукту, він Хайке не рівня і зрозумів, що змагатися з нею йому не під силу і потрібно тепер вживати помірно. При цьому він не врахував ані кількості вже їм випитого, ані безсонної ночі, обтяженої нервуванням від останніх приготувань – по-хорошому йому слід було просто зупинитися.

Як виявилося, домашня горілочка на товариша секретаря окружкому FDJ таки діяла: вона стала все частіше притискатися до Станіслава стегном, а то й бюстом, а він, сп'янівши, послабив за собою контроль і млів від уваги вродливої іноземки. А тут ще й тости пішли такі – спробуй не випити за керівника КПРС товариша Андропова, за вірного ленінця товариша Хонеккера…

Потім заспівали про юного барабанщика і секретар райкому себе на якийсь час втратив. Скільки він тоді пробув в астралі і що в цей час робило його тіло, він так ніколи і не згадав, але виявив себе в кущах метрів за сто від місця основної дислокації. Його піджак лежав на траві, на ньому – товариш Хайке без трусів і з задертою до пупа спідницею, а зверху – він сам, з приспущеними штанами, несамовито пропагував на практиці німецькій комсомолці принципи інтернаціональної дружби…

Коли вони повернулися, веселощі йшли своїм малокерованим рядом, і їхньої відсутності, здавалося, не помітили. Ніхто нічого не сказав і наступного дня, і через два дні. І товариш Куцекінь вирішив, що пронесло. Але варто було відгриміти фестивалю, а поїзду з німецькою делегацією помчати на Захід – не минуло й тижня, як його викликав до райкому партії перший секретар і запропонував тихенько піти за власним бажанням. «Але я…» – спробував щось сказати Стас.

– Ти зганьбив комсомол і нашу країну в очах німецьких товаришів, – звинуватив його партієць. – І образив німецьку дівчину.

– От уже хто-хто, а вона точно не ображається, – усвідомив крах комсомольської кар'єри хлопець. – От вона-то напевно не скаржилася!

– Якби ще й вона поскаржилася, – вагомо заявив старший товариш, – ми б тебе – на парткомісію та з партії геть, з роботи б зняли і під суд віддали! А так, з урахуванням старих заслуг, йди-но ти на всі чотири сторони по-доброму, поки сторгача із занесенням не вліпили.

– І куди ж мені йти? – розгубився молодий.

– Ну, он хоч і до районної газети заввідділу сільського господарства, – озвучив давно прорахований варіант комуніст. Його і самого пригнічувала незручність ситуації, але зам'яти справу він боявся, тому що сигнал надійшов з районного КДБ.