Читать книгу Листи з того світу - Сергій Бут - Страница 11

– Це не твої? – спитала мене старша касирка Оксана, грайливо розгойдуючи в’язку ключів на вказівному пальчику.

– Мої, – відповів я, спостерігаючи за спокусливими бісиками, що витанцьовували у її очах.

Я зняв із пальця ключі й уже готувався розчинитись у дівочому погляді, як голос Марини, що вирвався з кухні, зіпсував увесь кайф.

– Увага всім! Сьогодні працюємо в посиленому режимі…

Цих слів було досить, аби ми з Оксаною здогадалися, що сьогодні нас чекало справжнісіньке пекло. Дивлячись один на одного, ми слухали Марину, яка своїм верескливим голосом повідомляла, що через хворобу колеги наша зміна сьогодні працюватиме в меншості, тому кожному доведеться затуляти собою дірку, що виникатиме поруч.

– Здається, мені надзвичайно щастить із новою роботою.

Оксана лагідно усміхнулась і спробувала мене підбадьорити:

– Важко вчитись, легко битись. Я – Ксеня, до речі.

Вона простягнула руку, а я, промовляючи своє ім’я, легко її потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзиґа: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася – ми працювали на американського гіганта, не покладаючи своїх українських рученят.

Мала стрілка встигла пробігти вісім кіл білим циферблатом годинника, перш ніж закінчилася робоча зміна. Обтяжена втомою, наша команда кволо розійшлася по роздягальнях, щоб урешті змінити уніформу на власний одяг. Не знаю, звідки взялася сила, але я зробив це одним із перших і, вислизнувши з ресторану, став неподалік. Кожен, хто виходив, прощався зі мною, як із повноцінним членом зграї, а не чужаком, як то було вчора. Саша, вибігаючи, поплескав по плечу і, віддаляючись, крикнув, що я кмітливий. Йому навздогін я гукнув, що він іще кращий учитель. Тільки Марина, хто покидала заклад однією з останніх, холодно промовила «добраніч». Я провів її поглядом аж до автобусної зупинки. Нарешті вийшла Оксана.

– Наступна зміна о восьмій ранку, ти навіть устигнеш поспати, – пожартувала дівчина.

– Ага, і тебе провести.

– Ти ба, який жевжик! – спалахнула Ксеня й одразу ж пригасила удаваний напад обурення. – Ну, ходімо.

Поодинокі автомобілі підсвічували наші постаті фарами і заважали розмові шумом коліс. Проте між мною та Оксаною не було жодних бар’єрів, що зазвичай виникають між хлопцем і дівчиною на першому побаченні. У розмові ми торкнулись і студентського життя, і викладачів, і гуртожитків, і квартир, бо Ксеня також винаймала житло, йшлося також про одногрупників і сесії, словом, говорили про все на світі, аж поки не дійшли до старого ЦУМу.

– Мені на Шевченка.

Я повернувся в напрямку Городоцької, від якої починалася згадувана Оксаною вулиця.

– До Шевченка ще далеко.

– Я знаю. Для першого разу досить.

На тих словах Оксана стала навшпиньки. Легенько торкнулася вустами моєї щоки. А тоді розвернулась і пішла Городоцькою в напрямку церкви Святої Анни. Її тоненький силует щосекунди віддалявся, аж поки зовсім не зник за будинками. Коли дівчина щезла з поля зору, я рушив у напрямку Галицької площі, де знаходився мій теперішній дім.

День видався надто інтенсивним, запаси енергії танули на очах, організм потребував відновлення, і найбільше хотілося лягти на канапу й задерти ноги, та до неї ще слід було дістатися.

Спокій вечірнього міста став для мене панацеєю, і жага до відпочинку поступово змаліла. Натомість з’явився настрій почовгати львівською бруківкою, послухати шелестіння прадавніх кленів, помилуватися пам’ятками архітектури й позазирати в закутки старовинних двориків. Насиченість останніх днів допомогла забути про ворожіння і велосипед, що лишився на колишній квартирі, а також про плани на літо, складені ще взимку. Тоді я відзначав на карті місця, котрі збирався відвідати в пошуках артефактів. Усе це відійшло на задній план. Не забувався тільки лист із Личаківського кладовища – за першої-ліпшої нагоди я збирався навідати Шевченківське відділення РАЦСу.

У дворі о цій порі панувала темрява.

Із єдиного вікна, у котрому горіло світло, долинало тарахкання каструль і тарілок – хтось мив посуд. Решта вікон відбивали мерехтіння телевізорів або нічників. На балконі третього поверху хтось палив, неквапно збиваючи попіл, що летів червоними іскрами долу і згасав, не досягаючи землі. Із вікна Ельзи Олександрівни крізь наглухо затягнені штори прослизали дві вертикальні смужки світла. Я тихенько підійшов до дверей і, пам’ятаючи про звуковий резонанс, що його може спричинити пружина, акуратно відчинив їх і, притримуючи, так само безгучно зачинив.

Під’їзд огортала темінь.

Якщо надворі очі могли роздивитися бодай якісь силуети, то в парадному на мене напосів симптом курячої сліпоти. Витягнувши руки вперед, я намацав перила й, міцно за них ухопившись, підійшов до сходів. Минаючи приступку за приступкою, я зменшував відстань до дверей квартири номер шість – дверей, за якими мене чекав відпочинок і міцний сон. Подумки я вже лежав на дивані під простирадлом, а в реальності права рука шукала в кишені штанів ключі, що сьогодні вранці щасливо повернулись у мою власність. Пальці підчепили брелок і витягли назовні в’язку, порушуючи нічну тишу металевим брязкотом. Нарешті я дістався третього поверху і відразу опинився у світловій плямі, спроектованій вікном між третім і четвертим поверхами. Мабуть, хтось із будинку навпроти ввімкнув світло, а воно, прорізавши в темені раму з перемичками, чітко відтворило її форму на підлозі.

Тримаючи в руці ключі, я покинув зону світла і ступив у темряву.

Кількасекундного перебування у світловій пастці виявилося досить, аби мій зір повністю втратив здатність розрізняти бодай щось, а суміш із емоційної втоми та фізичного виснаження приспала інстинкт самозбереження. Пояснити свою неуважність більше було нічим.

Тільки-но я підніс ключ до серцевини замка, як підошви ніг відчули ледь помітну вібрацію старих дощок, що встеляли підлогу. Хто б міг подумати: мої ноги, що гуділи від знемоги, вловили наближення небезпеки. Я так і не вставив ключ у замок. Зір, переведений страхом у режим нічного бачення, вихопив із темряви постать величезного двометрового чоловіка, який насувався на світлову пляму з кінця коридору.

Ефекту несподіванки було досягнуто – я стояв як укопаний, боячись поворухнутися.

Тисячі думок кинулися зарядженими частинками, перетворюючи голову на експериментальний колайдер, але одна з цього безліку рвалася проти руху, кристалізуючи із загального хаосу слова ворожки: «люди», «небезпека», «знаки»… Раптом постать заговорила:

– Не бійтеся.

Зненацька стало ще темніше.

– Не бійтеся.

Я зрозумів, що затемнення спричинило зникнення світлової плями на підлозі, а не містична поява велетня.

– Як не боятися незнайомця, який підстерігає тебе в темряві?

– Вибачте, що налякав вас. Говоріть, будь ласка, тихіше, бо вона почує.

Його слова збили мене з пантелику, і я не зразу второпав, про кого йдеться.

– Хто «вона»?

– Ельза, ваша хазяйка.

– Ви знаєте, хто я і моя хазяйка?

Голос чужинця видався мені доволі приязним.

– Так, знаю. Чи можемо ми трішки відійти від дверей?

Прохання чоловіка дещо насторожило, і, схоже, він це відчув.

Його наступні слова мали на меті понизити ступінь моєї тривоги.

– Запевняю вас, вам нічого боятися. Мене звати Альберт. Я друг Ельзи.

Дивно, що людина, яка називає себе другом хазяйки, стоїть опівночі під її дверима й чатує в темноті невідомо на кого, але в мені прокинулася цікавість. Саме вона підбурила зробити крок уперед. Альберт зрозумів мій жест і першим почав спускатися сходами – ми, чоловіки, мовчки порозумілися.

Місяць уже піднявся так високо, що висів просто над двориком. Завдяки його сяйву я роздивився нічного візитера зі спини.

Він був такий високий, що я повністю ховався в тіні його майже двометрового тіла. Плечі були кремезні й широкі, наче розмах крил величезного птаха, голову вкривало біле волосся, що світилося в темряві, мов посипане фосфором. Альберт перетнув дворик і, минувши арку, рушив у напрямку монастиря Бернардинів, де в невеличкому скверику стояло кілька лавок. Я мовчки плівся за ним, ловлячи себе на думці, що проти нього виглядаю справжнім карликом. Нарешті чоловік присів на краєчок однієї з лав, жестом запрошуючи мене приєднатися.

– Дякую, я постою.

Відверто кажучи, зараз я понад усе на світі хотів би сісти, але, не тямлячи, про що йтиметься, вирішив постояти, на той випадок, якщо діалог буде з неприємних.

– Як я вже сказав, я друг Ельзи. Якщо можна, хотів би вас дещо попросити…

Поки Альберт говорив, я роздивлявся його. Із вигляду він мав десь за п’ятдесят. Масивні скули робили його лице дещо прямокутним, але воно гармоніювало з тілобудовою. Надбрівні дуги нависали над очима, мов круті береги, лінія ж носа виявилась абсолютно рівною. Більш детально роздивитись Альберта заважала темінь, тож я облишив цю справу й прислухався до нього.

Він на секунду вмовк, а тоді продовжив:

– Останнім часом Ельза нездужає, і ми домовилися, що будемо телефонувати один одному щодня, сьогодні ж вона не брала слухавку.

– Мені вона видається цілком здоровою.

Я спробував парирувати репліку Альберта, маючи намір витягнути з нього мету візиту, та, схоже, приятель Ельзи Олександрівни не бажав розкривати всі карти, ховаючи останній козир у рукаві.

– Андрію, зараз я не можу сказати більше, але хотів би просити вас про одну послугу… Нічого серйозного… Чи не могли б ви, коли прийдете додому, переконатися, що з Ельзою все гаразд. Якось дайте мені знати, чи все добре.

Виконати таке прохання було неважко, й інтуїція підказувала, що цей чоловік направду переживає за Ельзу Олександрівну, але збагнути його мотиви я не міг.

– Ви її родич? – перепитав я.

– Ні. Просто ми багато чого пережили разом.

– А стукати у двері ви не пробували?

– Пробував, безрезультатно.

Вивести Альберта на чисту воду мені бракувало сил, тож сенсу в подальшому спілкуванні не було.

– Гаразд. Я увійду і щойно переконаюся, що з нею все гаразд, двічі блимну світлом зі своєї кімнати. Вікно он там.

Я вказав рукою на будинок, та, схоже, цей жест був зайвим. Альберт лише повів очима, давши зрозуміти, що прекрасно ознайомлений із плануванням квартири своєї колежанки.

– Дякую, – промовив він, простягаючи величезну, мов клешня, руку.

Ми попрощалися, і я на автопілоті попрямував додому. Цього разу мені ніщо не завадило потрапити до помешкання.

У квартирі панувала тиша.

Я навмисне кашлянув і трохи гучніше, ніж зазвичай, гримнув вхідними дверима, та це не дало жодного ефекту – хазяйка не з’явилась. Я зайшов до ванної, де, включивши воду, швидко помив руки. Повернувшись у коридор, я побачив світло, що просочувалося з-під дверей кімнати Ельзи Олександрівни. Стало незручно – я завжди поводився тихо, а сьогодні, мов батяр, учинив справжнісінький балаган. Не слід було піддаватися на провокацію Альберта. Треба якось рятувати ситуацію. Я підійшов до спальні господині. Стукіт у двері не дав бажаного результату, тож довелося підкріпити його голосом:

– Ельзо Олександрівно…

– Заходьте.

Я висунув голову за двері. Бра, що висіло на стіні, відкидало світловий овал на ліжко Ельзи Олександрівни, залишаючи решту простору в мороці. Оглядати кімнату, у якій я опинився вперше, через недостатнє освітлення можливості не було, тому я зосередив погляд на жінці.

– Вибачте, будь ласка, що розбудив вас. Хотів сказати, що завтра зможу розрахуватися з вами за квартиру.

– Поговоримо про це вранці.

– Гаразд. Іще раз вибачте. На добраніч.

Переконавшись, що з Ельзою Олександрівною все гаразд, я поспішив у свою кімнату, щоб двічі маякнути Альбертові. Після цього я впав на диван, попередньо наставивши будильник на телефоні, – завтра мене чекала перша зміна.

Я бачу маму.

Вона стоїть на порозі кімнати зі склянкою молока і жестом пропонує випити його. Склянка перекочовує до моїх рук, і я п’ю… П’ю тепле, ранішнє молоко, що тече по бороді білими струмочками й залишає над устами білі «вуса». У моєму сні за кадром лунає акапельний спів пташок… У моєму сні – аромати м’яти й бузку, що наповнюють кімнату запахом літа… У цьому видінні тихий, спокійний ранок сповіщає про початок нового дня. Я допиваю молоко і віддаю склянку матері. По стінках замість білих молочних слідів стікає чорна кавова гуща.

Мати бере гранчак і мовчки виходить із кімнати.

Крізь пташиний спів у сон просочується «Мелодія» Мирослава Скорика і, набираючи потужного звучання, входить у мою свідомість дзвінком будильника. Я прокидаюся.

Розплющити очі з першого разу не вийшло. Втома, що накопичилася за робочі дні, далася взнаки. Спроба «номер два» була трохи вдалішою, але й вона не принесла бажаного результату. Тоді я застосував метод шокової терапії: неймовірними зусиллями примусив себе скочити на ноги. Декілька секунд підлога здавалася корабельною палубою, що змінюючи рівень горизонту, розхитувала мене в різні боки. Відновивши координацію рухів, я побіг умиватися. Водні процедури допомогли прокинутись остаточно, і я почав збиратися на роботу. На кухні застав Ельзу Олександрівну, яка стояла з чашкою кави і спокійно дивилася у вікно.

– Доброго ранку, – привітався я.

– Доброго, – коротко підтакнула хазяйка, не повертаючи голови.

– Вибачте ще раз, що розбудив учора. Сьогодні в першу зміну йду, думав, ви ще спатимете.

Ельза Олександрівна повернулася впівоберта, і я відразу помітив зміни у її обличчі: воно не мало ранкової свіжості і здавалося виснаженим, а темні кола під очима позбавляли погляд звичного блиску. Такий кепський вигляд змусив мене поцікавитися станом її здоров’я.

– Ви себе добре почуваєте?

– Так, просто трішки недоспала.

Мінорна тональність її відповіді обірвала хід розмови, тож я мовчки поклав на кухонний столик місячну платню за квартиру й налив собі кави.

– А як ваші справи? – поцікавилася жінка.

– Усе гаразд, поступово входжу в робочий ритм, – відповів я, намазуючи скибку чорного хліба селянським маслом.

Ельза Олександрівна вирішила не заважати мені і вийшла з кухні, побажавши вдалого дня. Я ж поспіхом доїв свій бутерброд, вибіг із квартири і подався на зупинку.

Без Оксани робочий день здавався безкінечним. Сьогодні вона відпочивала. Її відсутність компенсувала думка про майбутні відвідини Шевченківського відділення РАЦСу. Можливо, там знаходився ключ до дверей минулого, за порогом яких розгорнулася та жахлива історія.

«Скільки таких дверей доведеться відчинити, перш ніж дізнаюся правду? Через які пороги доведеться переступити?» – ці запитання дошкуляли невідомістю. Але я твердо вирішив: скільки б їх не виявилося – треба йти до кінця. У цих роздумах робоча зміна зійшла нанівець.

Сповнений рішучості, я зайшов у будинок номер шість на вулиці Котлярській, де знаходилося відділення РАЦСу Шевченківського району. М’який килим, що встеляв підлогу загального коридору, поглинав кроки, тож я безшумно ступав, читаючи на дверях таблички з іменами та прізвищами службовців. Коли очі наштовхнулися на знайоме ім’я по батькові, я зупинився: шкільну вчительку музики теж звали Мирославою Андріївною. От якби моя майбутня співрозмовниця виявилася такою ж чуйною, як учителька!

На жаль, за дверима кабінету мене чекало розчарування. Мирослава Андріївна слухала мене рівно хвилину і, зрозумівши, що моє прохання жодним чином не спонукає її до виконання посадових обов’язків, увімкнула тривіальні методи бюрократичного захисту.

– Молодий чоловіче, у нас перевірка на носі, а ви хочете невідомо що і невідомо від кого.

Мабуть, чиновниця вирішила, що цієї репліки буде досить, аби я відчепився, але своїми ж словами вона підштовхнула мене до хитрощів.

– Хіба вам не телефонувала Раїса Павлівна з центрального відділення? Вона мала попередити про мій прихід.

Не скажу, що блеф кардинально змінив ставлення Мирослави Андріївни, та стіна байдужості таки дала тріщину.

– Що вам треба?

– Всього-на-всього переглянути журнал видачі свідоцтв про народження і смерть за 1948 рік.

– То вам до Миколаївни, в архів потрібно. Так би й сказали.

Усім виглядом вона демонструвала небажання мати зі мною справу, та саме воно змусило її встати і провести мене до архіву. З мого боку «симпатія» була аналогічною, тож я йшов за нею, радіючи, що далі вестиму діалог з іншою людиною.

– Миколаївно, тут до вас хлопчина.

Мирослава Андріївна пропустила мене в приміщення, від підлоги до стелі закладене всілякими журналами та папками, і залишила наодинці з літньою жінкою.

– Доброго дня, – привітався я до господині кабінету.

Жінка виявилась абсолютною протилежністю колезі і залюбки прийняла мене у своїх скромних покоях. Вона називалася Ольгою Миколаївною, працювала тут усе життя, періодично змінюючи кабінети й посади. За зізнанням самої чиновниці, архів не був місцем, звідки вона хотіла б вийти на пенсію, але внучка, студентка Львівської консерваторії, потребувала її допомоги, тож старенька мусила добирати стаж тут.

Багато чого мені довелося вислухати з уст жінки, перед тим як вдалось озвучити причину свого візиту, тож коли з’явилася така нагода, я не забарився. На мій подив, Ольга Миколаївна зацікавилася, та, перш ніж допомогти в пошуках, попросила розказати детальніше про все, що було відомо. На жаль, моя розповідь видалася скупою, бо все, що я знав, вичерпувалося листом. Однак цього виявилося задосить, аби на очах Ольги Миколаївни проступили сльози. Витримавши сумну паузу, жінка стрімко встала зі стільця.

– Давайте перейдемо до справи.

– Давайте, – синхронізуючи відповідь із її пропозицією, сказав я.

– Який рік будемо шукати? Сорок восьмий?

– Так. Даринка прожила кілька днів. У центральному відділенні, опираючись на комп’ютерні дані, сказали, що свідоцтва про народження і смерть видавались у вас.