Читать книгу Листи з того світу - Сергій Бут - Страница 9

Наступного ранку далися взнаки всі мінуси проживання в центральній частині міста. Вуличний шум удерся до кімнати разом із сонячним промінням, піднявши мене з постелі. Проте в цьому фальстарті був і свій плюс: уперше за кілька останніх днів вдалося повноцінно поснідати.

Ельза Олександрівна зі спальні не виходила. Намагаючись уберегти її сон, я швидко зібрався і вибіг на вулицю. Галицька площа проковтнула мене, як сотні інших людей, які перетинали її з вулиці Франка в напрямку центру. Я з головою пірнув у людський вир, але топитися в ньому не збирався. Бо мав розроблений уночі план дій, що сьогодні повинен був утілитись у життя.

Для початку я звернув на Валову, аби дістатися нею площі Ринок. Колись у павутинні вузеньких вуличок, переплетених між собою довкола площі, я натрапив на вивіску, що інформувала про послуги ворожки. Це залишилося б у закапелках пам’яті, якби не опудало ворони, закріплене над вивіскою. Здавалося, що то птах утримує табличку, а не навпаки.

Ще вночі я думав дізнатися значення візерунка, залишеного кавовою гущею на стінках чашки, в Ельзи Олександрівни, та, згадавши її реакцію, вирішив зайво не турбувати хазяйку. Сподіватися, що ця людина скаже правду, підстав не було. Хвилювало інше: що то за правда? Відповідь на своє запитання я мав намір отримати за кілька хвилин.

Львівські дворики – своєрідні в’язниці.

У більшості випадків до них потрапляють через єдиний вхід й одразу опиняються в полоні стін, що оточують невеличку територію по периметру. Зайдам вони не залишають вибору: або в під’їзд, або назад. Ось і я стояв у одній із таких резервацій на Староєврейській вулиці й дивився на опудало ворони. Довколишні будинки стриміли суцільним частоколом, а голубенький квадратик неба, обкреслений дахами будинків, спокійнісінько висів над моєю головою і здавався цілком нерухомим. Я вступив у під’їзд і швидко зійшов на другий поверх.

Двері відчинила жінка з парою пер, устромлених навхрест у клубок сивого волосся. Із вигляду було їй близько сімдесяти. Про поважний вік свідчило пооране глибокими зморшками чоло й зіжмакана веснянкувата шкіра. Бадьорістю сяяли хіба очі, випромінюючи мудрість прожитих літ. Одяг на ворожці був хатній: байкова сорочка та лляні штани, що підкреслювали стрункість її, певно, гарних замолоду ніг. У такому вигляді вона походила на індіанського вождя.

– Доброго дня. Я побачив вивіску на вашому балконі. Хотів із вами порадитися в одній делікатній справі.

Трохи подумавши, вона впустила ранішнього гостя в помешкання.

– Справа в тому, що один мій друг скористався послугами вашої колеги і йому наворожили щось незрозуміле.

– Що саме? – То були перші її слова. – І не варто обманювати. Вам це не личить.

У мене з’явився намір опротестувати її закид. Та поки я думав над апеляцією, жінка завела мене у велику кімнату, вікна якої наглухо закривали штори. Тьмяне світло компенсували кілька палаючих свічок. Коли зір адаптувався до тутешнього посвіту, я розгледів круглий стіл у центрі кімнати і з десяток тотемів на стінах. Найбільше уваги привертала голова якогось ідола, установлена на високій колоні. У кутку, де стояв старенький сервант, щось ворухнулось і підскочило. Я помітив клітку з чорним пташеням, яке сиділо, не подаючи жодного звуку. Потому я взявся нишпорити поглядом по закутках у пошуках додаткових атрибутів чаклунства. До них, без сумніву, належала книга у шкіряній обкладинці, що лежала на столі. Тверезе мислення капітулювало перед бурхливою уявою, у якій зринули обряди і священні ритуали, що могли проводитися тут опівночі. Питання ворожки повернуло мене до реальності.

– Ви не сказали, що спонукало вас збрехати.

Її слова були влучними, мов снайперська куля. Вони не залишали простору для маневру, тож я вирішив зізнатися.

– Справа в тому, що мені поворожили, але не сказали результату.

– У кого ви були?

І знову – у ціль. Цього разу я по-справжньому завагався: видавати Ельзу Олександрівну не входило в мої плани та й повторно брехати не хотілося.

– Я не знаю прізвища цієї людини, але… Але її звати Ельза Олександрівна.

Ворожка не зводила з мене очей.

– Ельза?

– Так.

– І що ви хочете від мене? Вона знавець своєї справи.

Я дістав із кишені мобільний і продемонстрував ворожці фотографію слідів, залишених кавовою гущею.

– Не знаю, чи вам добре видно…

Ворожка різко обірвала мене на півслові.

– Вік торкнувся моєї зовнішності, але не зачепив очей.

– Пробачте, – відповів я, ковтнувши слину.

Їй знадобилося кілька хвилин на вивчення зображення, затим вона винесла вердикт:

– Я бачу тут людей.

– Людей? – не приховуючи здивування, перепитав я.

– Так. Ось ці патьоки звужуються і сходяться в одній точці – це голова. Ось тут те саме і тут.

Мізинець пересувався екраном телефону, синхронізуючи свій маршрут із голосом ворожки. Завдяки її підказкам, я також почав розпізнавати в кавовій гущі людиноподібні силуети.

– І що це означає? – вирвалось у мене.

Жінка підвела погляд.

– Ви справді хочете знати?

Тембр її голосу задзвенів грізними нотами. Мою впевненість, що зранку могла дати відсіч будь-яким несподіваним новинам, кудись звіяло. Чи то слова ворожки, чи якась таємнича аура цього приміщення ввели мене у стан глибокої прострації. Інстинкт самозбереження наказував забиратися звідси, однак…

Я не пішов. Життя дано людині не для того, щоб утікати від своїх фобій. Боротьба із самим собою – ось формула успіху особистості, і я не збирався відступати.

– Так, хочу, – відповів я твердо, дивлячись ворожці просто у вічі.

Жінка глянула на мене так, наче я щойно звернув гори. Здається, маленьку перемогу над собою я все-таки здобув.

– Добре, що ви такий твердий у своїх намірах. Це робить чоловіка чоловіком.

Вона схилилася до мене, й у вусі зазвучав її шепіт:

– Ворожіння, синку, – це не гра. Що кава чи карта показала – те треба прийняти з повагою та серйозністю. Лишень так можна оминути біду. Знаки віщують тобі небезпеку, але не бійся. Мужність і розум допоможуть тобі. Не втікай, не озирайся та будь насторожі. Слухайся свого серця і не давай страхові розповзатися твоїми жилами.

Її слова затьмарили розум. Замість голосу провидиці в моїх вухах забринів пташиний клекіт. Свічки так нагріли повітря, що стіни почали спливати, мов віск. Щелепа ідола посунулася долу, готуючись будь-якої миті проковтнути мене. В усьому, що мене оточувало, я вбачав небезпеку. Це – пастка.

Урешті ворожка склала руки на грудях, даючи мені знак, що розмову завершено.

– Це все.

Жінка рішуче підвелася, не залишаючи мені іншого вибору, як покірно слідувати за нею. Мій візит скінчився. І, як виявилося згодом, слова ворожки «це все» стосувалися тільки її. Для мене ж усе тільки починалося.

Відкритий простір вирвав мене з полону чар ворожки. Я присів на лавку й задер голову. Купчасті хмари грайливо вимальовували на голубому полотні візерунки тварин, рослин, інші абстракції, у яких можна було угледіти що завгодно. Вітер швидко трансформував їх у різноманітні зображення.

Ось кілька хмарових пір’їн збилися в купу, утворивши подобу динозавра, пролетіли незначну відстань і переінакшилися, перекинувшись на якесь фантастичне звірятко. А ось хмаровиння сформувало щось дуже схоже на глечик, щоправда, без ручки, але з чітким вузьким горлом. Вітряні потоки знову і знову розтягали в різні боки небесні натюрморти, створюючи нові, більш дивовижні.

Спостерігання за хмарами поступово вгамувало мою уяву, і я ніби заспокоївся. Підійшли дві панянки і попросили дозволу сісти поруч, тож я ввічливо відсунувся на край лавки, звільнивши для них місце. У спину дмухнув легенький вітерець, змусивши мене озирнутися. Позаду нічого надзвичайного не було – ранкова метушня людей, які вічно кудись квапляться. Та щось не давало мені спокою. Відчуття тривоги блукало в межах моєї свідомості. Мені закортілось поговорити з мудрим Яшею.

«Вернісаж» тріщав від надміру туристів, мов переспілий кавун. Група літніх людей товклася біля ятки із вишиванками, активно обговорюючи вишуканість українського національного строю. Насилу протиснувшись, я рушив до прилавка свого підстаркуватого товариша. Він звично сидів на рибацькому кріслі з газетою в руках.

– Доброго ранку!

Яша розійшовся в усмішці і, відклавши газету, простягнув мені руку.

– Доброго ранку, мій юний друже. Як вам сьогоднішня погода?

– Спекотна, – відповів я, потискаючи його долоню, а тоді спитав те, що радий чути будь-який крамар: – Як клієнти?

– Клієнти – як молоко на вогні, треба пильнувати, щоб не збігли, ну тобто не втекли, – уточнив він, лукаво примруживши око. – А як ваша наука?

– Наука теж, як молоко, – може скиснути, якщо про неї забути.

Моя відповідь, до пари Яшиній, нас розвеселила.

– Ладний у вас гумор! – сказав він, наливаючи з термоса чаю. Ним він часто пригощав мене під час наших бесід.

– Сьогодні – зелений. Забув, куди подів чорний. Старість.

– То пусте, не переймайтеся. Знаєте, а я знайшов нову квартиру і вже навіть ночував там.

– Справді?

– Так.

– Ну, Андрію, вітаю! І заздрю вашій спритності.

– То, найпевніше, випадковість, але що сталося – те сталося. Знаєте, моя нова хазяйка – ворожка. Ви вірите в магію?

Яша схилив голову і неквапом сьорбнув чаю. Справжній єврей, перш ніж дати відповідь, подумає як слід. Мій співрозмовник був чистокровним євреєм.

– Я вірю лише в Бога, але якщо є Бог, то мусить бути і диявол. А коли так, то є протилежні шляхи і люди, які ними ходять.

– Якщо вірити пророцтву, то мене чекає справжня небезпека, – виловив я з пам’яті слова ворожки.

Обличчям торговця майнула тінь тривоги.

– Із вами все гаразд? – спитав я.

– Андрійку, то недобре.

– Та годі вам! Ви ж доросла людина і чудово розумієте, що це несерйозно. Усі страхи народжуються в наших головах.

Останню репліку я підкріпив відповідним жестом, відчуваючи, що співрозмовник не розділяє моїх переконань.

– Несерйозно, коли дівчата ворожать на Івана Купала, – неспішно відповів гендляр.

– Щось ви заблизько до серця те взяли.

– Мені, старому, нічого переживати – життя прожите, а вам, молодому, треба бути обачним із такими речами.

– Ну досить!

Моє прохання прозвучало тривіально – крити було нічим. Над нами нависло хитке мовчання, яке ніхто не зважився порушити. Кожен думав і стояв на своєму, і хтозна, скільки це тривало б, якби Яшу не погукав якийсь огрядний чоловік у кашкеті.

– Андрійку, прошу, подивіться за товаром. Я швидко.

Яша з товаришем розчинилися в людському натовпі, а я залишився пильнувати його крам.

Нудьгувати мені не довелося. Відповідальність, покладена на мене, змусила ретельно стежити за прилавком і ймовірними покупцями. З останніх я виділив двох молодиків, які крутилися біля яток із антикваріатом. Своєю поведінкою вони нагадували Гримчака, тож подумки я зарахував їх до касти шукачів скарбів. Причаливши до нашого рундука, вони заходились оглядати товар, і щойно виявили бажання взяти щось до рук, як я категорично заборонив їм це робити. Невдоволені таким прийомом, вони мовчки подрейфували до сусідніх яток. Про всяк випадок я тримав їх у полі зору, аж поки в кишені не зазвучала мелодія «Ми – хлопці з Бандерштадту» «Братів Гадюкіних». Телефонував Петро, повідомив, що на завтра призначили черговий залік. Не встиг я сховати телефон, як він знову озвався – «мама». Я із хвилюванням підніс мобільний до вуха.

– Привіт, Андрію.

– Привіт.

Ми вже давно не віталися з притаманною близьким людям зичливістю. За час розлуки наші розмови почали нагадувати швидше дипломатичні перемовини за заздалегідь затвердженим протоколом, ніж діалоги матері та сина. Свої відповіді я намагався розбавляти словами, що не давали однозначності, як-от: «можливо», «напевно», «сподіваюся», «гаразд» – робив усе, щоб уберегти інформацію, яка могла надщербити її й без того скалічене здоров’я.

– Як ти? – спитала мама.

– Нормально, вчуся, – відповів я.

– Як квартира? Живеш там само?

Материнські почуття, як завжди, розпалили в ній інтерес до мого приватного життя, а я вже звично намагався формулювати виключно позитивні відповіді. Щоб не сталося, я не висловлював жодних нарікань на життя: завжди мав, де жити, що їсти, постійно був при грошах. Останні я справді мав, але всі мої заощадження були строго лімітовані і призначалися насамперед для неї.

Ось так і зараз, упевнено та життєрадісно я переконував рідну матір в безтурботності свого життя.

– Усе гаразд, не переживай. Краще скажи, коли тобі гроші передати?

– Поки не потрібно.

Кілька секунд ми слухали дихання одне одного, а тоді вона спитала:

– Як батько?

Це було найгостріше питання в наших скупих діалогах. Я ще й досі не виробив у собі здатності відповідати на нього холоднокровно.

– Із ним усе гаразд, знову пішов у плавання. Уже давно не телефонував. А в мене є новина – я знайшов нову роботу.

– Справді? Яку?

– Офіціантом у ресторані.

– А як навчання?

– Попереду канікули, тож я впораюся. Як ти себе почуваєш?

Це питання переслідувало дві мети: дізнатися стан маминого здоров’я та вивести її інтерес до батька за фарватер нашої розмови.

– Нападів немає, перебуваю під постійним наглядом лікаря.

Чи не вперше з часів нашої розлуки й усіх пережитих мамою операцій її голос звучав енергійно та весело. Очевидно, вона одужувала.

– Усе правильно. Бережи себе.

– Намагаюся. І ти себе бережи, синочку, і батькові перекажи: нехай себе береже.

– Передам.

Останнє слово я промовив із клубком у горлі, бо нічого передавати йому не збирався. Розмова зайшла у глухий кут, виходом із якого було завершення діалогу.

– Добре, матусю, маю бігти. До зв’язку!

– Гаразд. Цілую тебе.

– І я тебе.

Я заплющив очі й зітхнув. Дамоклів меч, занесений долею над нашою сім’єю, було відведено. Проте фальшиві обіцянки, дані рідній матері, посіяли в мені смуток. Кожне слово брехні отруювало моє серце. Єдиним антидотом були слова батька: усе розповісти мамі за умов її повного одужання.

Не встиг я сховати телефон у кишеню, як ніби з-під землі виріс Яша.

– Ну що, був хтось?

– На жаль, нікого, – відповів я, намагаючись приховати хвилювання.

– Невтішна новина. Проте в мене для вас є хороша звістка: Рая повернулася з відпустки. Щойно телефонувала.

Яша не помилився, новина й справді була для мене радісною.

Справа знайденого листа могла зрушитися з місця.

– Справді? І ви сказали про мене?

– Хіба я міг про вас забути, Андрію?

Слова вдячності не відразу спали мені на думку, але Яша й без того все зрозумів. Я записав у телефоні номер Раї і вислухав рекомендації мудрого наставника щодо майбутнього візиту до відділу РАЦСу. Розмова підійшла до завершення.

– Мені вже час.

– Будьте обережні, Андрію, – пильно дивлячись мені в очі, порекомендував крамар.

– Намагатимусь.

Ми розпрощалися.

Я пішов у львівські дворики полювати на предмети старовини.