Читать книгу Отець Августин Волошин - Сергій Федака - Страница 3

Августин Волошин народився в селі Келечин на Міжгірщині. Батько його – священник, чий рід походив із села Великі Лучки (зараз це найбільше село Закарпаття і п’яте за чисельністю населення село України). Родина Івана Волошина була одна з небагатьох попівських родин, котра розмовляла по-руськи. Батько належав до давнього лібертинського роду. Лібертини були напівзалежними селянами, які обслуговували Мукачівський замок, а за потреби долучалися до його оборони. За це вони не були обтяжені іншими феодальними повинностями, але мусили постійно відстоювати свої привілеї від зазіхань навколишніх поміщиків. На початку ХІХ століття священником у Великих Лучках був перший закарпатський академік (член-кореспондент тодішньої Угорської академії наук) Василь Довгович, що мусив обороняти своїх парафіян у багатолітніх судових тяжбах. Таким самим адвокатом виступав й інший місцевий священник, уродженець цього села Михайло Лучкай[1], який згодом написав «Історію карпатських русинів» у шести томах.

Дід Августина Волошина Іван першим з роду став священником у Великих Лучках. Його син Іван пішов тим самим шляхом і був висвячений 1867 року. Узявши перед цим шлюб з Емілією Зомборі, він згодом переїхав до верховинського села Келечин, що в долині Репинки за 18 км від Волового (нині – Міжгір’я) і за 24 км від залізничної станції Воловець.

У Келечині і народився хлопчик, якого назвали Августином. Крім нього, у сім’ї зростали ще три доньки – Ольга, Олена, Елеонора. А. Волошин присвятив рідному селу оповідання «Над Келечином». Про нього ж – нарис «Моя родина», надрукований 1923 року в Ужгороді: «Я уродився в селі Келечин. Келечин – моя родина. Це село находиться близ під Бескидом у вишнім краю Марамороша. Село окружають високі гори з густими лісами. Через село тече невелика річка, при котрій проходить дорога… В селі є около ста хат. Хати построєні із смерекових дерев і покриті по більшій часті соломою. Но суть і побивані хижі. В середині села єсть красна мурована церков, а недалеко од неї фара, де биває духовний отець, моя солодка мати, там я родився, там одержав першу науку. За то я все мило і благодарно згадую сесе святоє для мене місце, цілоє родноє село, всіх жителів його».

По закінченню сільської школи батько повіз сина до Ужгородської гімназії, але туди верховинця не прийняли через слабке знання угорської мови. Тоді Августина записали до четвертого класу так званої нормальної (тобто основної, початкової) школи, де той за рік підучив державну мову, і 1883 року вступив до гімназії, яку закінчив 1892-го. Відтак у 1892–1893 роках він вивчав богослів’я в Ужгородському теологічному ліцеї. По завершенні А. Волошиним ужгородських студій єпископ Юлій Фірцак[2] послав його як здібного учня на теологічний факультет Пазманського університету в Будапешті. Через рік студент повернувся до Ужгорода за станом здоров’я і завершив навчання тут у богословській семінарії, котра містилася в замку. Серед викладачів семінарії особливо виділявся хорватський поет Спиридон Петранович. Навчаючись у семінарії, Августин Волошин ознайомлювався у єпархіальній бібліотеці з працями Яна Коменського, Мішеля Монтеня, Йозефа Фіхте, Жан-Жака Руссо, Георга Спенсера, Фрідріха Гегеля, Фрідріха Гербарта.

Зразу ж по завершенню навчання 24 листопада 1896 року Августин Волошин одружився з донькою гімназійного професора Іриною Петрик (1878–1936), що стала йому вірною супутницею життя. Вона вела свій родовід від сестри видатного греко-католицького священника-просвітника (Будителя русинів), зачинателя літературного життя на Закарпатті Олександра Духновича. О. Духнович вінчав батьків Ірини Петрик.

Августин Штефан[3] (учень і близький сподвижник А. Волошина) згадував про Ірину Петрик: «Ця середнього росту, повної круглуватої постаті, каштанового волосся і бурих очей, лагідної і скромної вдачі, добра і ощадна господиня була гостинна і толерантна». Історики М. Вегеш і М. Токар зазначили: «Ця мужня і енергійна жінка залишила після себе найкращі спогади».

Бог не дав подружжю Волошиних дітей, тож вони взяли на свої плечі утримання цілого приватного сиротинця (дитячого будинку сімейного типу). Дехто з дітей дожив до незалежності України, зокрема Анастасія Халахан, яка і розповіла нашим сучасникам про цю величезну родину. Коли Насті було два з половиною роки, вона зі старшою на півтора року сестричкою Поліною опинилися поміж 22-х дівчаток, які виховувалися в родині Волошина. Її рідний батько був інвалідом Першої світової війни, мав прострелену щелепу. У хаті жило дев’ятеро дітей. Коли померла мати, найменших захотів узяти до себе вуйко з Америки. Коли Августин Волошин почув, що таких малих діток хочуть везти виснажливою дорогою через океан, запропонував на кілька років прихистити їх у себе. Доглядали дітей монахині-василіянки. Харчувалися вони разом із названими батьками. За обідом малеча розповідала про свої справи. Коли хтось досягав 15-річного віку і йшов у самостійне життя, на його місце приходили нові дітлахи. Жили вони у великому двоповерховому будинку, були забезпечені триразовим харчуванням, гарним одягом, навчанням, вихованням і розвитком творчих здібностей. Із шести років Анастасія грала на скрипці, інші – на піаніно, домрі, гітарі, цілий домашній оркестр, танцювальна група і хор. Крім того, діти вивчали разом із мамою Іриною німецьку мову і вишивання. Уже за радянської доби А. Халахан закінчила бібліотечний факультет Харківського інституту культури і все життя пропрацювала дитячим бібліотекарем в Ужгороді та секретарем газети «Молодь Закарпаття».

Тринадцятого березня 1936 року Ірина Волошина померла від злоякісної пухлини вуха. Панахида відбулася за участі великої кількості людей на кладовищі біля Ужгородського замку. Її могила була знищена на початку 1960-х років. У зв’язку з втратою дружини Августин Волошин отримав численні співчуття від багатьох діячів краю і республіки, у тому числі й від президента Томаша Масарика[4].

Та це було пізніше, а поки 22 березня 1897 року А. Волошин висвятився і став капеланом Преображенської церкви на Цегельні, де він продовжував служити до 1900-го. Цей храм відвідувала приблизно третина ужгородських греко-католиків, переважно представники бідних прошарків – ремісники, дрібні торгівці, робітники, службовці, домогосподарки.

Початок пастирського служіння Августина Волошина припав на період, коли розгорнулася запекла боротьба греко-католицького пароха в Будапешті Еміла Меллеша за переведення богослужіння на угорську мову. Проурядова газета «Пешти Гирлоп» писала 16 березня 1897 року: «Народ ми спочатку приборкаємо, а потім шляхом мирної культури мадяризуємо. Треба весь край засипати мадярськими книгами».

З 1 листопада 1897 року А. Волошин почав паралельно з церковною службою викладати в Ужгородській учительській семінарії (зараз у цьому приміщенні юрфак Ужгородського університету). Для цього він у 1899–1900 роках склав при Будапештській вищій педагогічній школі додаткові іспити і отримав диплом викладача фізики і математики горожанських шкіл (неповних середніх), він же дозволяв викладати і в семінарії. У 1900–1917 роках А. Волошин був професором, а у 1917–1938 рр. – директором семінарії. Спочатку він щодня мав дві години викладів з педагогіки. А загалом за весь час праці у семінарії він викладав фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику, психологію тощо.

Коли Августин Волошин ще тільки почав активно працювати в Ужгороді на ниві освіти, власті запропонували йому посаду вікарія в Мараморош-Сиготі. Волошин поїхав туди, але зайшов не на фару[5], а до тамтешньої учительської семінарії. Будинок учительської семінарії був споруджений ще 1883 року. Відтоді він не мав жодного капітального ремонту. Під час Першої світової великої шкоди будинку завдало військо, що зайняло частину приміщення. В одній кімнаті містилася радіотелеграфна станція, а на подвір’ї побудовано гараж, де стояла військова техніка. Дирекція семінарії просила у військового відомства Австро-Угорщини компенсації, але нічого не отримала, хоча стіни перебували в аварійному стані, а всю столярку слід було негайно міняти.

Ретельно оглянувши гімназію, Волошин повернувся до Ужгорода, де продовжив викладацьку діяльність.

А 1907 року міністр культури Угорщини Апоні видав проєкт закону «про народні школи», головною метою якого була насильницька мадяризація народної освіти. Ще у 1870— 1890-ті роки на Закарпатті було закрито 238 руських шкіл.