Читать книгу Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Жадан - Страница 4

9.00

– Знаєте, що найгірше,– я не знав, що їх там двоє. Одна на балконі була.

– Ну.

– Ну, я зайшов, а вона там одна. Я ж не знав, розумієте? І вона лежить майже повністю роздягнена, там якісь трусики, бюстгальтери.

– Що— кілька бюстгальтерів?

– Ні, ну, просто різна білизна.

– Як це?

– Ну, різного кольору все, розумієте?

– Навіть говорити про це не хочу.

– Я ж кажу. Я взагалі не люблю білизну. Жіночу, мається на увазі.

– Ну, ясно.

– Коротше, я бачу, вона вгашена, ну, теж починаю роздягатися. А я ж не знав, що вони вже зранку. Вони там, значить, спочатку наковтались якоїсь гидоти, а потім водярою залили, уявляєте? Суки п’яні. А я стою, і в мене ерекція.

– Нічого собі.

– А тут ця сука з балкона виходить, ну друга. Лякається, звичайно.

– Ясно…

– Та, що в кімнаті, нічого, уже звикла, мабуть.

– До чого?

– До мене. Вона мене такого вже бачила, ну, з ерекцією.

– Завал.

– Я ж кажу. А та, котра на балконі, уже вгашена, ви розумієте, вони зранку пили, суки. Я жінкам узагалі заборонив би пити. Ви розумієте, про що я?

– Да, баби. У мене сусід є, так він зранку виходить і бере літри два водяри.

– Два літри?

– Серйозно.

– Про це навіть думати неприємно.

– Я його питаю— на хуя тобі, мужик, два літри? Ти ж не вип’єш. А він знаєте, що каже?

– Що?

– Я, каже, коли вип’ю, ну, там перший пузир, уже боюсь кудись виходити. А випити хочу, не можу зупинитись.

– Серйозно?

– А хулі він боїться?

– Ну, не знаю, страшно йому. Стрьом починається від водяри. А випити хочеться. Ну, він і бере відразу два літри. Сидить і квасить.

– Ну, зажди, роздушить він пузир, роздушить другий, та хрін із ним— вип’є він усе. А далі?

– Що— далі?

– Ну, випити ж і далі хочеться?

– Хочеться.

– Але вийти ж страшно?

– Ні, ні фіга, там, розумієте, така система— він коли випиває свої два літри…

– Два літри!

– …ну, два літри, його перемикає, і йому вже не страшно.

– Серйозно?

– Я сам бачив.

– Ну, а як йому?

– Що значить— як?

– Ну, як йому, якщо не страшно?

– Йому похуй.

– І що?

– Ну, і він далі валить за водярою. Падає, а йде.

– Да…

– Ну, ще б. А ти кажеш— ерекція.

– Що ерекція?

– Ти кажеш— ерекція.

– Ну, ерекція.

– І що?

– Нічого. Ну, стою я з цією своєю ерекцією.

– Завал…

– Ну.

– І тут входить ця п’яна сука з балкона, уявляєте?

– Я цього не уявляю.

– Ну, і бачить мене. І, значить, думає— що це за мудак сюди припхався й тут стоїть.

– Що стоїть?

– Стоїть, каже.

– Мабуть, думає вона, сусід, прийшов потрахатись. І, значить, хапає порожній фугас з-під шампанського й запускає мені прямо в череп.

– А ти?

– Ну, я знепритомнів. Упав, значить, у крові весь. А ця сука п’яна, уяви, підбігає до іншої й давай її будити, уставай, говорить, треба його, ну, себто мене, в’язати. І вона встає, прикинь, і вони мене в’яжуть простирадлами по руках і ногах.

– Так вона ж тебе знала, ну та, інша.

– Та вони вгашені обидві зранку, суки, я ж кажу! Вони якоїсь фігні нажерлися, а потім ще водяра. Як та сука з балкона назад потрапила— не уявляю. Вони одна одну вже не впізнавали.

– Ну?

– І, значить, в’яжуть мене й затягують у ванну, кинули й пішли спати.

– Да…

– А зранку, значить, одна з них, та, що з балкона вийшла, ясна річ, уже нічого не пам’ятає й попхалась у ванну митися. Причому, тварина, світла не вмикає, навпомацки лізе. Залазить, значить, до ванни, а там я…

– Водка, ти розумієш, вона жінок глушить, вони як риби стають.

– Я колись контролерку в трамваї зустрів, так вона зі своїм компостером ходила.

– Не пизди.

– Що— не пизди? Серйозно— іде баба, п’яна сто пудів, я їй свій талончик даю, а вона звідкись із кишені дістає компостер, уявляєте?

– Свій компостер, мабуть, прикольно мати.

– Точно.

– Да…

– Я пробував колись зняти в трамваї. Уночі якраз їхав, нікого не було, ну, я давай його виламувати, розпоров руку, уявляєте, кров тече на всі боки, а тут контролери заходять.

– Суки.

– Ну, і зразу до мене, в принципі, я там сам їхав, більше нікого. На хуя, кажуть, компостер ламаєш.

– А ти?

– Що я? Кажу, не ламаю я нічого, хотів, кажу, талончик прокомпостувати, а ваш траханий компостер мені руку зажував. О, кажу— дивіться.

– Круто.

– Да…

Какао, неповороткий і спітнілий, у цій компанії на загал добре почувається. Маленька кімнатка, де вони сидять, наскрізь прокурена й пропахла кавою. Чашок на всіх не вистачає, вони пускають по колу першу каву, потім другу, передають з рук в руки, потім передають шматки білого хліба, після години перебування в цій кімнаті їхній одяг, і їхнє волосся, і вони самі пахнуть тютюном і хлібом, хлібом навіть більше. Какао витирає рукавом спітніле чоло. «Ти що,– сміються всі,– Какао, це ж твій вихідний костюм».– «Нічого,– Какао червоніє,– не страшно, виперу».– «Ну да,– сміються всі далі,– ти вже другий рік обіцяєш, бери хліб». Какао бере з рук друзів свіжий білий хліб і далі слухає байки, він готовий бути з ними хоч весь час, йому з ними добре, ділять разом із ним хліб і цигарки, і головне— його ніхто не проганяє. А в наш час ти ще пошукай компанію, яка терпітиме тебе кілька днів у твоєму пісочному костюмі, який ти не переш уже другий рік, якщо не третій.

Какао дещо затовстий для цієї компанії й у своєму костюмі виглядає стрьомно, але костюм йому подобається. Не знаю, де такі костюми продаються. Какао його десь таки знайшов і вважає, що костюм стильний. Він поведений на таких штуках. Какао чи не єдиний із моїх знайомих ходить до перукарні, користується якимось підарським гелем, навіть голиться час від часу, хоча на користь йому це не йде. Їх набилося в кімнату чоловік шість, сидять і слухають Малого Чака Бері. Той розповідає, як він святкував свій день народження. Історія всім подобається. Какао слухає з відкритим ротом, йому особливо сподобалося про білизну різних кольорів, він пробує собі це уявити, але не може. Малий Чак Бері натомість пускає по колу ще одну папіросу й раптом говорить: «Какао, розкажи ти що-небудь». Усі погоджуються: «Ну, Какао, розкажи нам що-небудь, що ти сидиш мовчиш, нам теж цікаво, давай, розкажи нам що-небудь, о— розкажи нам про своїх баб,– усі сміються.– Какао,– кричать,– розкажи нам про своїх баб». Какао знічується, він усе ж таки почувається не зовсім упевнено. Вони— команда, а він так— просто зайшов до них у гості, але йти геть йому не хочеться, тому він думає, що розповісти, так, щоб воно було про баб. Про баб. Баб він бачить переважно по телевізору. Може, їм про телевізор розказати?

До кімнати вбігає хтось із адміністрації. «Усе,– кричить,– ходім, ходім, скоріше, час починати». І вони починають підійматися й виповзають у коридор, ідуть вервечкою, одне за одним, дожовуючи хліб, добиваючи папіроси. Какао тягнеться за ними. Вони переходять якимись закамарками, усюди стоять щити з агітацією, на стінах висять вогнегасники, нарешті виходять на світло, хтось повертається до Какао й каже: «Друже, почекай нас тут, добре? Ми недовго».– «А скільки це триватиме?»– питає Какао. «Та пару годин, може, трішки довше,– сядь он під стінкою і почекай».– «А можна я послухаю?»– не хочеться йому позбутися товариства. «Послухай,– говорить хтось,– послухай, але, в принципі, тут не дуже цікаво— так, хуйня повна». Какао лишається тільки повірити їм на слово.

Зал забитий, зібралося понад дві тисячі чоловік. Хто прийшов пізніше— стоять у проходах, штовхаються під сценою, публіка стрьомна— студенти, пенсіонери, військові, інваліди, інвалідів особливо багато, ну, це зрозуміло, є навіть бізнесмени, у костюмах ядучих кольорів, ну й так далі. Коли вони виходять, зал радісно вибухає, інваліди починають кричати якісь свої мантри, їм махають руками, посміхаються, навіть пара букетів полетіла на сцену. Вони виходять і не поспішаючи беруть до рук інструменти, підключаються, хтось щось показує звуковикам, мовляв, дайте мене більше, хтось відкриває пляшку з мінералкою. Народ і далі скандує, улаштовуючи собі невеличке свято, але вони не надто на це ведуться. Усі розуміють, у чому тут річ, хто тут насправді головний і чим все це закінчиться. І коли розігріті інваліди починають співати хором і на них уже майже ніхто не зважає, з’являється він -

10.00

преподобний Джонсон-і-Джонсон, сонце на затуманеному небосхилі нового американського проповідництва, зірка найбільш масових приходів на всьому Західному узбережжі, лідер Церкви Ісуса (об’єднаної), поп-стар, який вправляє мізки всім, хто цього прагне й хто прийшов до нього цього літнього дощового ранку, просто посеред тижня. Преподобний Джонсон-і-Джонсон плювати хоче на всі ці умовності, він не старовір який-небудь, аби відправляти свої служби лише по вихідних, що за гівно, говорить він, що за старообрядне гівно, і всі з ним погоджуються. Він приїхав до міста пару тижнів тому, принаймні так написано у прес-релізі, який роздають усім на вході, винайняв кіноконцертний зал на місяць уперед, набрав музикантів і ось уже четвертий день їбошиться тут, проповідуючи аборигенам слово Боже. Аборигенів набивається щоразу більше. Преподобний має фантастичних агентів, усі міські газети ще за місяць до його приїзду почали про цей приїзд писати, листівки з його усміхненим американським їблом роздавалися на заводах, базарах і в банках. У перший же день по приїзду він дав інтерв’ю на найпопулярнішому міському тіві і, на превелике здивування глядацької аудиторії, навіть говорив більш-менш пристойною державною мовою, набираючи триочкові просто на порожньому місці, говорив, що має місцеве коріння, але загалом є васпом, себто стовідсотковим білим із Техасу. Не дивно, що преподобного обговорювало ціле місто. Під час першої проповіді в залі було кілька телекамер. Усі більш-менш оперативні канали вважали за доцільне сказати, що перша проповідь преподобного Джонсона-і-Джонсона, про яку так довго говорили більшовики, відбулася, усе кльово, дорогі харків’яни, ви просто мусите це побачити, тим більше— вхід халявний, плюс усім роздають безкоштовні календарики з фізією преподобного, служби проходитимуть щодня до кінця червня, початок о десятій, тринадцятій та сімнадцятій нуль-нуль, без вихідних.

І ось уже четвертий день поспіль він стриже купони, виголошуючи по три проповіді на день. У нього тут уже свої фанати. Вони віддано реагують на кожне сопливе схлипування преподобного, перекладене для них якоюсь тіткою в сірому офіційному костюмі, яка працює в преподобного перекладачкою і яка його, здається, не розуміє, у всякому разі перекладає вона що попало, а самому преподобному, очевидно, просто в падло її корегувати. Очевидно, одкровення Боже накриває його з головою, його просто пре під час проповіді, на нього навіть почали ходити планові. Вони по-своєму розуміють старого, це ніби така всесвітня солідарність усіх обковбашених придурків, яким у той чи інший спосіб, кожному по-своєму звичайно, відкриваються Божі таємниці, ось їх разом і пре, а тут іще й музика звучить.

Музику грають саме вони, преподобний провів серед них ретельний кастинг, вибрав в основному студентів консерваторії, лише Малий Чак Бері походив із панків, його преподобний узяв за почуття ритму. Загалом для нього освіта не була визначальною, головне, щоб вони добре виглядали на сцені, ну, там жодних євреїв, жодних монголів, у жодному разі не чорні, коротше, справжній фашистський виродок, але народу подобається.

Преподобний накручує себе в гримерці, ковтає якісь пігулки, п’є багато кави без кофеїну і голосно рецитує щось із «голі байбла», примушуючи перекладачку повторювати. Перекладачка понуро мовчить. Преподобного це заводить іще більше, у нього вже перші приступи Божого одкровення, у нього це як срачка, його просто розриває, і все тут. Заходить хтось із адміністрації: «Час,– говорить,– час іти,– народ вже чекає». Преподобний сьорбає з великої пластикової кружки свою безпонтову каву, обливає нею свою білосніжну сорочку: «Шіт,– говорить,– факін шіт»,– перекладачка пробує перекласти це чуваку з адміністрації, але той лише відмахується. «Ладно,– каже преподобний,– доведеться застібнутись на всі ґудзики, будемо як устриці, або як молюски, як восьминоги. Одним словом, усі ми під Богом ходимо»,– додає він і виходить у коридор. За лаштунками, під самою сценою, преподобний на мить зупиняється. Його увагу привертає повнуватий юнак у пісочному костюмі. «Нічого собі юнак,– думає преподобний і на мить пригальмовує.– Ти хто?»– питає він, і в залаштункових сутінках на мить зблискує корпус його наручного годинника. Какао завмирає й на мить втрачає дар мови. «Що ж ти мовчиш?– нетерпеливиться преподобний.– У тебе є ім’я?» Какао киває своєю великою головою, але ім’я не називає. «Ну, ладно,– утрачає преподобний рештки терпіння,– велика ласка Господня, хай вона ляже й на таких їбанатів, як ти». Перекладачка хоче це перекласти, але преподобний перебиває її. «Потім-потім»,– каже він і йде на сцену, важко тягнучи над собою жовтого неопалимого німба.

Какао вибалушено дивиться на те місце, де стояв преподобний, довго приходить до тями й ватяними ногами йде шукати сортир. Урешті знаходить, з останніх сил відчиняє двері, уповзає всередину й починає блювати. Я давно помітив— він коли нервує, коли в нього стреси чи що, він обов’язково блює, просто біда якась. Коли починається сесія, до нього краще взагалі не підходити, такий чоловік. «Господи,– думає Какао,– о, Господи. Невже це справді я, невже це справді до мене щойно підходив цей чоловік? Не може бути, я, звичайно, знаю собі ціну, у мене гарні друзі, у мене мама в бібліотеці працює, мене в Макіївці непогано знають і в Міловому, але щоб отак! Не знаю навіть, що й подумати»,– думає він і знову починає блювати.– Як же це,– думає він, відблювавшись,– це ж кому розповім— не повірять. Скажуть, що ти гониш. Блін, сам собі не вірю— жив, як жив, чесно робив свою справу, нікому не заважав, нікого не підставляв, можливо, це і є дяка Господня. Інакше як, як— просто не розумію, як так сталося, що до мене, просто до мене, безпосередньо, ось так взяв і підійшов чоловік, У ЯКОГО НА РУЦІ ЗОЛОЧЕНИЙ “РОЛЕКС”!!!»

Какао ще раз схиляється й бачить на підлозі, поруч із раковиною, стосик брошурок із проповідями преподобного, він побожно бере одну, розглядає трішки пожмакане обличчя Джонсона-і-Джонсона, розглядає «ролекс» на його руці і, посміхнувшись, ховає брошуру до кишені свого пісочного піджака.

– Дорогі брати і сестри! (Дорогі брати і сестри!– перекладає тітка в костюмі). Господь маніпуляціями своїх божественних рук зібрав нас тут докупи! (Господь проробив певні маніпуляції,– перекладає вона.– Купу.) Так подякуймо йому за те, що ми тут зібралися— і ви, і я! (Тож дякую вам, що ви тут зібралися, і я.) Я говорю вам, брати і сестри,– устаньмо, устаньмо й прочитаймо молитву, в ім’я Господа, алілуя! (Алілуя,– не зовсім розуміє його тітка.) Господи, кажу я! (Він каже: «Господи».) Подивися на цих людей, котрі тут зібралися цього ранку! (Зранку вже зібралися.) Їх привела сюди твоя божественна любов, чи не так? (Їх привела сюди не так любов.) Так, Господи! (Так.) Так, алілуя! (Тітка мовчить.) Але ви можете запитати, чому ти, преподобний Джонсоне-і-Джонсоне, говориш нам про це, ми знаємо все це, про нас— так краще покажи чудо! (Ми знаємо про вас все!– погрозливо говорить тітка.– Можете запитати.)

Я хочу розповісти вам одну історію, я хочу вам показати на конкретному прикладі, щоб ви зрозуміли, що я маю на увазі. (Я хочу вам, наприклад, показати, ви розумієте, що я маю на увазі.) Одна дівчина з Південного Коннектикуту (Одна дівчина з півдня) жила у великій скруті (жила собі на півдні), вона не мала батьків, не мала друзів, не мала власного психолога (вона займалася психологією, була психологом, власним), вона зовсім утратила надію на Боже одкровення, і її дні тяглися безкінечним потоком (вона все втратила й тяглася без кінця). Алілуя! (Тітка мовчить.) Одного разу на її шляху трапився божий чоловік, пастор (у її житті з’явився чоловік, мужчина), і він сказав їй— сестро! (це була його сестра) сестро! (ще одна) зупинись, це кошмарно— ти сама зачиняєш двері, крізь які міг би увійти до тебе Ісус (зачини двері,– сказав він,– до тебе може прийти кошмарний Джізус). Для чого ти це робиш? (Що ти для цього робиш?) І він пішов від неї, він мав уже досить її зневіри. (Старий, виявляється, мав її, і він сказав досить. І пішов.) І вона лишилася сама, і її дні далі тяглися безкінечним потоком. (І вона далі тяглася сама.) І ось одного разу, коли вона поверталась із закупів (Одного разу вона таки потрапила на шопінг) і переходила через вулицю, якийсь п’яний автолюбитель не зміг як слід пригальмувати і збив її з ніг (вона була вже така п’яна, але не могла спинитися й падала з ніг, як автолюбитель), і, коли вона прокинулася в реанімації, на операційному столі (вона прокинулася на столі, ну там п’яна, брудна, у порваному одязі, шалава), під скальпелем хірурга (на ній вже був хірург), вона не могла згадати свого імені (вона не могла його навіть згадати. Та вона все забула, вона п’яна була, алкоголічка кончена), вона втратила пам’ять! Вона зовсім нічого не пам’ятала (пропила все— і хату, і вєщі, гроші зняла з книжки— теж пропила, знайшла хахаля, почали самогон гнати), вона не пам’ятала, звідки вона (звідки вона така взялася— бідкалися сусіди), не пам’ятала своїх батьків, свого тата, свою маму (твою маму, казали вони, що за курва підселилася до нас у під’їзд, нам скоро електрику відімкнуть через її апарат), вона забула все своє життя (усе своє життя ми тут пашемо, а ця прошмандовка прийшла на все готове, ще й хахаля з собою привела), і, коли вже всі, навіть лікарі, утратили надію (ми тобі, сука, покажемо будинок зразкового побуту й моральний кодекс будівника комунізму. Ми тобі, падла, ноги повідриваємо. А хахаля твого в диспансер здамо, хай лікується), їй раптом з’явилося Боже одкровення (а то зовсім оборзєла, сучка привокзальна, з хахалем своїм, прошмандовка, думає, що ми за неї за електрику платити будемо, думає, вона тут найрозумніша, тварь морська, і ще цей, хахаль її, йобаний-смішний: здамо в диспансер, і кранти, та хулі ми тут із ними ручкаємося— зараз визовемо участкового, обріжемо провода, і хахаля її теж обріжемо, теж мені— моряк торгового флоту, йобаний-смішний, прийшли тут на все готове, прошмандовки, блядь), і Бог сказав їй (на хуй, на хуй з пляжа, дєвочка, ми все своє життя тут пашемо, а ти думаєш що— найголовніша, за хахаля за свого думаєш сховатися, за морячка? Диспансер за твоїм морячком плаче, ось що ми тобі скажемо, да-да— диспансер).

«Який диспансер?– раптом думає Джонсон-і- Джонсон,– що ця факін-сучка перекладає?» Він робить паузу, під час якої чути плач інвалідів, і продовжує:

– Дорогі брати і сестри! (Дорогі брати і сестри!– повертається ближче до теми перекладачка.) І ось Господь каже їй— згадай усе (Господь каже вам— згадайте, і все!), устань і йди! (і йдіть собі!), і вона пішла (і пішла вона), і вона спитала в лікарів (спитайте лікарів)– хто платив за моє лікування? (хто за все платити буде?) І вони сказали їй— це чудо, Господнє чудо, але хтось оплатив твоє страхування (страхуйте своє чудо), і хтось передав тобі одяг, речі, і це друге чудо (інша річ, що хтось передав тобі чудо), і хтось винайняв для тебе помешкання, ти маєш тепер дах над головою, і це третє чудо (і це чудо, котре вже втретє в тебе над головою). І тоді вона зрозуміла— адже це Господнє одкровення, яке відкрилося їй (і тоді в неї відкрилося), і що це сам Ісус дарує їй просвітлення, зовсім невеличке, невеличку таку смужку світла, як уночі, коли ви відкриваєте холодильник (кошмарний Джізус уночі хоче подарувати їй холодильник, зовсім невеличкий такий). Для чого я розповідаю вам це, брати і сестри? (Для чого вам брати, сестри?) Для того щоб ви зрозуміли, що Господнє одкровення— це як морські продукти (тітка змучено замовкає і про щось замислюється), головне— не просто впіймати його, головне— вміти його приготувати. Господнє одкровення— це як мозок восьминога: ти не знаєш, де він у нього. Тому що ти підходиш до восьминога, дивишся на нього, і ти думаєш— алілуя!– де в цього факін-восьминога мозок? Адже якщо є восьминіг, то має бути й мозок? Але ти не можеш дійти до цього своїм розумом, твій розум лінивий і зневірений, ти не можеш ось так просто взяти восьминога й зробити свою справу, ти маєш усе звіряти з внутрішнім голосом, який тобі говорить: кинь його, кинь, ти не знайдеш тут нічого, ця задача не для тебе. І тоді ти починаєш сумніватись у собі. Алілуя! Ти думаєш— так, я не гідний цього, я надто слабкий і немічний, аби пройти цей шлях до кінця й у всьому розібратися, ця праця не для мене. Я краще відійду вбік. Тому що ти бачиш його тіло, воно таке саме, як твоє тіло. І ти бачиш його очі— вони такі самі, як твої очі, і ти слухаєш, як б’ється його серце,– хай славиться Господь,– воно б’ється так само, як твоє! Так хто ти такий?

– Восьминіг!– кричить хтось із залу.

«Який восьминіг?– не розуміє Джонсон-і- Джонсон.– Чому восьминіг?» Він на мить спантеличено замовкає, але не втрачає хвилю і знову пірнає в барвисте пурпурове проповідницьке гівно: правильно, ти— дитя Боже! Усі ми діти Божі! Господнє одкровення в кожному з нас (Кожному з вас,– вмикається тітка,– на виході видадуть брошурку й календарик з фото преподобного), тож зважаймо на увагу Всевишнього (дякуємо вам за увагу, усього хорошого, до наступних зустрічей на проповідях Церкви Ісуса (об’єднаної)), зустріч із яким нас очікує попереду!

(До наступних зустрічей,– тітка повторюється.– Не забувайте свої речі,– додає вона,– і заберіть звідси цих траханих інвалідів).

«Ах, як я їх зробив»,– говорить преподобний Джонсон -і- Джонсон чуваку з адміністрації. Чувак дивиться на нього закоханими очима. «Так,– повторює преподобний,– як я їх зробив. Тільки для чого я знову про восьминогів тріпався, що зі мною останнім часом робиться?– питається він у чувака.– Тільки-но прийму вітаміни, як одразу починаю говорити про восьминогів. Нічого не можу з собою зробити,– виправдовується він,– мене просто пре від цих чарівних істот. Ой, як мене пре»,– радісно говорить він і зникає в гримувальній.

11.00

Доки всі ці ортодокси сьомого дня ще не розійшлися і преподобний, розмахуючи руками, залишає сцену, Какао сидить на лаві й намагається зрозуміти, про що вони там говорили, але до нього не надто доходить зміст промови преподобного, щось там про електрику і про диспансер, про восьминогів, Какао нудьгує. «Краще б удома телевізор подивився»,– думає він, але тут, на додачу до одкровень преподобного, витримуючи драматургію агітаційної роботи серед аборигенів, у гру вступає «Божественний оркестр преподобного Джонсона-і- Джонсона», друзі Какао, гарматне м’ясо на вирішальному етапі нерівної боротьби добра зі злом і преподобного Джонсона-і-Джонсона із власним маразмом. Вони грають блюзи, класичні речі, які патрон вибирав для них особисто. Інваліди в залі починають підтанцьовувати, бізнесмени розстібують ґудзики своїх салатових піджаків, публіка пожвавлюється. Преподобний у гримувальній радісно витирає піт з обличчя, зблискуючи «ролексом». Оркестр заводиться, вони грають стару тему, поступово відходячи від неї, урешті розпалюються і заводять щось таке, чого їх у консерваторії точно не вчили,– «Atomic Bomb Blues», написаний у далекі післявоєнні роки Гомером Гаррісом, нікому тут невідомим, навіть преподобному Джонсону-і-Джонсону невідомим, його Божественне одкровення не залазить на такі прикордонні території, звідки йому знати про Гомера Гарріса, восьминогу йобаному. Ось це Какао подобається значно більше, ніж проповідь преподобного, йому тут усе зрозуміло, він теж починає підтанцьовувати за сценою й раптом чує, як хтось просто вигрібає з оркестру, валить поперек партитури. Какао відразу ж упізнає гітару Малого Чака Бері, який, очевидно, теж впіймав своє одкровення і ніби говорив, звертаючись до натовпу інвалідів:

– Боже, якщо ти мене чуєш за криками цієї скотини Джонсона-і-Джонсона, якщо ти взагалі ще не обламався брати в усьому цьому участь, дай мені хоча б шанс, усього кілька речень, і все, я швидко все тобі поясню, головне— зверни на мене увагу, я все ж таки в божественному оркестрі граю, хай я навіть цілковите гівно у твоїх очах і тобі соромно за мене, за все, що я, так би мовити, роблю, але не відвертайся ще хоча б кілька секунд, мені хріново, Боже, як мені хріново, хто б знав, і граю я хріново, але все одно— пошли мені хоча б якогось просвітку, якщо я зрозуміло висловлююсь, розбовтай цей смуток у моїх легенях, у моєму серці і шлунку, усе гівно, умовно кажучи, чуєш, я прошу всього-на-всього просвітку, мені лише дев’ятнадцять. Можливо, я мало чекав, але ж я говорю лише про смужку світла, невеличку таку, як уночі, коли відчиняєш холодильник, ну, ти знаєш, про що я, щоби можна було видихнути все те, що я вдихнув у себе за всі ці дев’ятнадцять років, хоча б якоїсь утіхи, Боже, якоїсь мінімальної, так щоб спеціально тобі не заморочуватися, просто як-небудь при нагоді, послухай мене, хоча б щось, хоча б небагато, ну хоча б щось, хоча б якогось просвітлення, чуєш, Боже, добре? Добре? Ну, і кросівки, Боже, кросівки, пару кросівок, ти чуєш?! Ти чуєш мене?!! Ти, чуєш ти, ти чуєш взагалі, про що я тут говорю?!!! а??!!!!! а?!!! ааааааа!!!!!!!!!!!! ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Оркестр підхоплює цю химерну тему, усі раптом прохавують, який кльовий чувак цей Малий Чак Бері, як він все зав’язав прикольно, тож кожен намагається нічого не зіпсувати. Какао давно так не вставляло, він просто впав на лаву, сидів убитий і слухав, слухав, а вони все валили й валили, і навіть коли інваліди почали розповзатися, і бізнесмени розбрелися по тачках, і прибиральниці рушили збирати поміж рядами порожні пляшки з-під водяри й жмакані календарики з американським їблом преподобного— вони й далі ніяк не могли зупинитися. І як вони грали! Як боги! Себто майже не лажали.