Читать книгу Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Жадан - Страница 5

00.00

Мої друзі хочуть, щоби з ними рахувалися. Вони ревниво ставляться до того, як із ними розмовляють і про що, як на них при цьому дивляться. Намагаються зрозуміти, що про них думають, коли говорять. Постійно скандалять, з ними важко спілкуватися, вони нервують у компаніях, якщо це не їхні компанїі, їх час від часу звідкись викидають, якби хтось із них летів літаком, його б і з літака викинули, це вже точно. Я сам до таких речей раніше нормально ставився, але останнім часом теж починаю заморочуватися— не люблю, скажімо, коли хтось забуває моє ім’я, ось, скажімо, ми говоримо-говоримо, і раптом виявляється, що ніхто не знає, як мене звати, навколо стільки придурків крутиться; або терпіти не можу, коли в когось на обличчі різна хуйня, ну, я маю на увазі не якихось там циклопів однооких, звичайно, просто якщо в когось обличчя порізане після гоління, або кров на губах, або інші речі— не люблю, по-моєму, це неповага— ходити з такою гидотою на обличчі, не вмієш голитись— сиди вдома, втикай у телевізор або займись чим-небудь корисним, ні— обов’язково розхуячить собі писок яким-небудь станком, перестріне тебе на вулиці й давай вантажити нікому не потрібними речами, не пам’ятаючи, до того ж, як тебе звати. Або не люблю косметику, жахлива річ— косметика, агресивна й погано пахне, парфуми терпіти не можу, ще пити ладно, але так— не розумію, різні обручки, кульчики, значки— у всьому цьому є неповага, у всякому разі мені так здається. Раніше я спокійно ставився до подібних речей, загалом— раніше я багато речей просто не помічав, життя така прикольна штука— чим далі запливаєш в її акваторію, тим більше гівна плаває навколо тебе, плаває й не тоне, але, з іншого боку, так і цікавіше.

Друзів у мене досить багато, це навіть не компанія, радше такий дружній колектив симулянтів, які намахують усіх вербувальників і роботодавців, ми живемо в кількох сусідніх кімнатах на одному поверсі, спимо де попало, я навіть не всіх знаю, справжній друг тут один— Вася Комуніст, інші— публіка більш-менш випадкова, хоча теж наші друзі, вони то з’являються, то зникають, інколи їх набивається на нашому поверсі більше десятка, інколи я сам по кілька діб блукаю коридорами, вилізаю на дах і дивлюсь навколо. Нам усім по вісімнадцять-дев’ятнадцять, переважну більшість моїх друзів уже повиганяли з навчання, вони тепер або безробітні, або займаються нікому не потрібними речами, наприклад Собака Павлов— ніколи не міг зрозуміти, чим він насправді займається. Батьки в Собаки Павлова євреї, але на себе він це не переносить, говорить, що батьки— це батьки, а він— це він, більше того— Собака Павлов говорить, що він правий. Відповідно, з батьками він не живе, говорить, що не може жити з євреями, тусується по знайомих, інколи зависає в нас на тиждень-другий. Ще в нього є бабуся, очевидно, не єврейка, бо в неї він теж іноді зупиняється. Час від часу він тягне в бабусі з сервантів різну антикварну порцеляну й продає її на барахолці, на отримані гроші накуповує в аптечних кіосках навколо ринку таблеток і їде до нас. Тоді ми взагалі не виходимо з кімнати по кілька днів, хіба що відлити чи поригати, але поригати можна й у кімнаті. Відлити, у принципі, теж. Я люблю Собаку Павлова, навіть попри його антисемітизм, мені-то що.

Собака ідейно не працює, вважає западло, говорить «мені западло працювати на них», він загалом вважає, що в нашій республіці відбувся переворот і до влади прийшли євреї. «Жиди,– каже він,– усюди жиди». Я, в принципі, вважаю, що він даремно так говорить, але працювати теж не хочу. Нещодавно, правда, наші друзі— рекламники Вова і Володя— улаштували Собаку до себе в газету, у відділ реклами, кур’єром, Собака довго вагався, приходив до нас на поверх, блукав кухнею, називав Вову і Володю жидами й вагався. Урешті зважився й пішов працювати. Пропрацював днів десять. Кілька днів тому зник, разом із якоюсь кореспонденцією, Вова з Володею приїздили до нас, але ми нічого не знали, телефонували батькам, ті теж не чули про свого сина-Собаку вже півтора року, здається, їх це влаштовувало, навіть до бабусі поїхали, бабуся їх не впустила, дивилася через напіввідчинені двері й не розуміла, що від неї хочуть, схоже, Собака вкінець замордував стару, спробуйте, поживіть з онуком, який на сніданок уживає спочатку водяру, а потім— усе інше. Одне слово, Собака пропав, і наші друзі-рекламники погрожували зробити з ним щось страшне, якщо той знайдеться. «Так і передайте Собаці,– говорили вони нам,– яйця відірвемо». Я сумнівався, що в такий спосіб Собаку можна було заманити назад до редакції, але обіцявся передати. Мені не важко. Вову й Володю ми недолюблювали, але терпіли, вони вчилися на історичному і, як більшість відмінників з історичного, співпрацювали з кагебе; кагебе, я думаю, сильно потерпало від присутності у своїх лавах двох даунів— Вови й Володі, але порядок є порядок, я так думаю, інакше для чого б їх тримали в штаті. Вова й Володя, очевидно, що за протекцією кагебе, уже на першому курсі влаштувалися в рекламний відділ однієї з перших харківських незалежних газет. Газета їхня працювала від якогось фонду демократичного розвитку, редактор— підар-пронира— вибив із америкосів солідний грант, і вони запустили у світ свою незалежну газету, одними з перших у місті почали друкувати на обкладинці голих тіток, а всередині— розлогі програми телепередач. Крім того, постійно гнали на совок, можна сказати, що за гроші америкосів поливали гівном нашу радянську батьківщину, нашу молодість, можна сказати, я не любив цієї газети, хоча тітки на обкладинці мені подобались. Вова і Володя працювали, як я вже сказав, у рекламному відділі, не знаю, як вони там працювали, мабуть, погано, тому що традиційно раз чи двічі на тиждень вони заїздили до нас, напивалися водяри й билися між собою. Узагалі вони товаришували і ладили, Вова був трішки вищий, Володя— трішки повніший, а от напивалися, виходили непомітно на коридор і починали мочити одне одного, причому по-справжньому, з вибитими зубами, з соплями і слізьми на фейсах. Тож які з них могли бути кагебісти— не знаю. Ми їх спочатку розводили, а потім бачимо— ну, хулі, б’ються пацани, й хай собі б’ються. Може, у них, в істориків, так прийнято, може, їм кагебе за це доплачує, чого лізти.

Ще з нами на поверсі живе Ваха. Ваха— грузин, хоча Собака його теж називає євреєм. У Вахи свій бізнес— біля кільцевої, на самому виїзді з міста, зовсім близько від нас, у нього стоїть кілька кіосків, у яких працює кілька наложників. Наложники живуть в одному з кіосків, збираються там на ніч, узимку палять багаття, одного разу ледь не спалили кіоск, добре, що він був залізний, просто посмажилися, але вижили. Ваха має цілих дві кімнати— в одній він живе, в іншій тримає контрабанду, різні там шоколадки, колу, героїн і чупа-чупси. Мінтурі він платить, вахтерам теж, нас не чіпає, тож Ваха— позитивний герой, точно позитивний, інакше не скажеш. Нам він продає непалену водяру, хоча знижок не робить. Собаку Ваха боїться і, коли той приходить до нас, зачиняється в одній із кімнат, я собі уявляю, як він у цей час перераховує терті банкноти й заковтує золоті монети, щоб єврей-антисеміт Собака Павлов не відібрав, бува, чого.

Далі по коридору, десь у його нетрях, живе Какао— донбаський інтелігент. Себто його мама працює в бібліотеці на якійсь шахті. Какао товстий, і ми його не любимо, він до нас натомість тягнеться, ну, у нього й виходу, за великим рахунком, іншого немає, хто стане водитися з донбаським інтелігентом. Хоча в нього є ще якісь знайомі в місті, окрім нас, якісь музиканти, очевидно, такі самі піжони, як і Какао, коли він із ними зустрічається, то приповзає додому на рогах, накачаний портвейнами, і завалюється спати. У Какао є пісочний костюм, у якому він схожий на повного мудака, він його майже ніколи не знімає, ледь не в душ у ньому ходить; коли накачується портвейнами і приповзає додому, завалюється в ліжко просто в цьому костюмі, багатофункціональна штука виходить— костюм донбаського інтелігента. Прокинувшись, Какао виходить на кухню і спостерігає, хто там що собі готує, нюхає напівфабрикати й говорить на всілякі відв’язні теми— неопохмілений, товстий, у м’ятому піжонському костюмі.

Ще весь час десь поруч живе Моряк— відбитий чувак із порваним правим вухом, каже, що вухо йому собака прокусив. «Павлов?»– перепитує обов’язково хто-небудь, такий ніби жарт. Моряк якийсь богобоязливий чи просто гальмонутий, навіть не знаю, як пояснити, він, скажімо, миється лише вночі, говорить, що не хоче, аби йому заважали. «Заважали що?»– питаюсь я весь час, Моряк червоніє, але й далі миється лише вночі, такий ось чувак.

З інших друзів можна згадати хіба що Карбюратора. Так, Сашу Карбюратора, теж мого гарного приятеля. Саша приїхав звідкись із кордону, хоча він тут усюди, цей кордон. Саша, власне, приїхав усупереч батьківській волі, виявляється, й таке буває, у нього вдома залишилися мама і вітчим. Він закінчив курси водіїв, має справжнє водійське посвідчення й хоче з часом відкрити яку-небудь контору з перевезення вантажів, ну там купити собі катафалк і возити, скажімо, меблі. Саша взагалі пристрасно ставиться до техніки, якщо ви розумієте, про що я. Одного разу він навіть купив собі підручники зі схемами й описами автомобілів і спробував у всьому цьому розібратися. Почав, як неважко здогадатися, із карбюратора. Після цього підручники зникли, я собі так розумію, що їх просто хтось пропив— чого добру пропадати. Загалом, Карбюратор має таку здатність— вступати в гівно, не для нього приготоване.

Ну, решту я вже й сам не надто добре знаю, з’являються різні герої коміксів час від часу, але прослідкувати, хто вони й для чого з’являються в нашому житті, дуже важко, так— приходить який-небудь, умовно кажучи, Іваненко, химерний тип, якщо не сказати йобнутий, і, власне, це все, що про нього можна сказати. Фактично все.

Гарна, вічно голодна компанія, яку незрозуміло що тримає разом, бо, в принципі, всі одне одного недолюблюють, ну, але це ще не причина, аби ігнорувати здорове спілкування. Робити нам, за великим рахунком, немає чого, хоча в кожного свої стосунки з дійсністю, у нашому віці вони зводяться до якихось простих примх і бажань— там, потрахатись, я навіть не знаю, що іще. Жінки нас ігнорують, навіть проститутки з кільцевої. Ми час від часу ходимо подивитися на проституток, такі ніби як екскурсії, безкоштовні атракціони, грошей у нас, звичайно, немає, тому ми просто з ними тусуємося, клянчимо папіроси, розповідаємо різні історії з життя, заважаючи їм, одне слово, заробляти важкий хліб проститутки. Але вони до нас ставляться непогано, там, на кільцевій, вони не особливо комусь потрібні, так само як і ми, і їм, і нам не вистачає бабок і суспільної любові, і вони, і ми переживаємо це мокре дощове літо на порожньому харківському передмісті, зарослому травою й заліпленому рекламою,– фантастичне місце, фантастичні проститутки, фантастичне життя. Гомосексуалізмом ми не займаємося, хоча до того все йде.

7.00

Головне, що вони все правильно порахували, у таких випадках щось десь не додумаєш— обов’язково попадеш. Тут усе не так просто. Коли починаєш робити свій бізнес, щось там продавати, спершу подумай, хай ти навіть безпрограшними, на перший погляд, фішками займаєшся, усе одно— краще перестрахуйся. Одна річ, якщо маєш справу, скажімо, з акціями або з перерахуваннями. Ну, коротше, якщо бабки тобі до рук не потрапляють, тут іще за тебе хтось може все порахувати, тільки й маєш виконувати, що там від тебе вимагається, і не займатися розпіздяйством на робочому місці. Інша річ, якщо працюєш із живими бабками, з чорним, блядь, налом, і за тобою не стоїть контора, якщо опиняєшся сам на сам, без жодних посередників, з живою грошовою масою, ось тоді краще подумати, інакше де-небудь обов’язково влетиш, це вже без варіантів. Скільки разів доводилося бачити, коли нормальні загалом люди хапалися за відверто лажові речі, відповідно, горіли разом із рештками фінансового благополуччя й суспільної поваги. Бізнес середньої руки— така стрьомна штука, що лише один невірний крок— і вже маєш паяльник у сраці, таке ось первинне нарощування капіталу в умовах посттоталітарного суспільства.

Вони й мені спочатку пропонували взяти участь, але я чомусь відмовився. Не знаю, щось мене насторожило, навіть не знаю що— зовні все виглядало серйозно, мій друг Вася Комуніст, хороший хлопець, рідкісної душі похуїст, у якийсь момент заламався жити на водці з чаєм з постійними перебоями й усе порахував, виходило ніби складно: вони скидаються на чотирьох, їдуть у Росію, купують там на всі бабки два ящики водяри, якщо купити в нас долари й поміняти їх у Росії, вони якраз вигравали на курсі, тим більше якщо береш оптом, ну, два ящики— це не опт, але кого це хвилює. У Росію й назад вони добираються електричками, на квитках економлять, у дорозі харчуються тією ж водярою, привозять її назад і сплавляють на вокзалі за подвійну ціну. Потім знову їдуть у Росію й купують чотири ящики водяри, так само привозять її назад і так само сплавляють. Це забере трохи часу, але за пару ночей на Південному вокзалі міста Харкова можна продати будь-що, навіть душу, якщо вона в тебе є. Після цього починалося найцікавіше: вони їдуть ще раз, востаннє, і на всі бабки купують вісім ящиків водяри, перевозити її дещо ризиковано, але спробувати можна, у разі чого відкупитися від митників можна буде тією ж таки водярою, хоч і шкода.

«І ось,– говорять вони мені,– у нас виходить по два ящики водяри на рило, уявляєш?»– «Ну,– кажу,– і що?»– «І ми,– говорять вони з придихом,– їх пробухуємо!!!»– «Що, всі вісім ящиків?»– «Так!»– «Не подужаємо»,– сумніваюся. «Хуй,– переконує Вася Комуніст,– дні за три подужаємо, точно подужаємо». Я уявив собі ці три дні й відмовився.

Вася справді вміє такі речі серйозно провернути. Я його розумію, в принципі: що йому втрачати, це його шанс бодай кілька днів не мати перебоїв з продовольчим кошиком, який у його випадку складається майже виключно з різної лікеро-горілчаної продукції, власне, горілчаної, до чого тут лікери. Він набирає скаутів, підмовляє Моряка. Моряк погоджується досить швидко— чому б і не поїхати, говорить, у місті йому робити немає чого, ним навіть міліція не цікавиться, тому що живе Моряк без прописки, як і належиться справжньому морському вовку, уночі переховується в душі, удень відсипається, про його існування взагалі мало хто знає, «дембель в маю» одним словом. Ще до них пристають два якихось чуваки невідомого соціального походження й адміністративного підпорядкування. Вася цілу ніч із середи на четвер проводить серед них агітаційну роботу, говорить, що в Росії зараз можна майже за безцінь скупити будь-що, хоч танки через кордон переганяй, але танків вони не хочуть, вони хочуть водяри, тож план усім подобається. Я б теж погодився. Я вже казав, ну, та не склалося.

І ось на ранок вони таки зриваються їхати за своїми примарними синіми птахами демпінгового алкоголю. Скидаються в кого скільки є, але в них не вистачає навіть на морозиво. Потрібно щось продавати.

Хтось із компанії притягує фотоапарат. «Ось,– каже,– фотоапарат».– «А не шкода?»– питають його. «Нє, усе гаразд,– каже він,– однаково фотографувати немає чого».– «Справді,– погоджуються всі,– що тут фотографувати». Сам Вася дістає звідкись заниканий бінокль. Я, наприклад, не знав, що в нього є бінокль, хоча ми друзі, така штука. Ну, і лишається тепер комусь увесь цей непотріб продати. «У принципі,– говорить Вася,– продати можна було б Моряку, він лох, він би купив. Та Моряк з нами. Можна продати Какао, Какао теж лох, і він не з нами». Але Какао не тільки не з нами— він узагалі зник, його вже кілька днів ніхто не бачив. І тут хтось згадує про Ваху. «Правильно,– підхоплює Вася,– Ваха— грузин, грузини люблять оптику».– «Правда?»– недовірливо перепитує хтось із компанії. «Ну, звичайно,– каже Вася,– звичайно: усі грузини люблять оптику». І вони йдуть до Вахи, знаходять його в одному з кіосків і говорять, типу: «Вахо, оптику візьмеш?»

Але Ваха цього прохолодного червневого ранку не зовсім дружить із головою, він по вуха зав’яз у власному канабісі, який звечора курить у власному, знову ж таки, кіоску разом із наложниками. Тож у Вахи починаються страхи. «Яку оптику, камандір?– питається він.– Чому оптику?» Вася дістає з пакета старий бінокль без шворок і майже не вживаний апарат «ФЕД-5» у рипучому шкіряному футлярі. «Ось,– каже,– бери, не пожалкуєш, товар хороший». Ваха далі стрьомається і з кіоску не виходить, сидить там разом із наложниками й дивиться на Васю крізь тісну амбразуру. Але Вася йому дружньо посміхається, і решта скаутів теж посміхаються, хоч і дещо напружено. І Ваха раптом думає: «Бля,– думає він,– бля, що я роблю, чому я тут сиджу, котра зараз година, що це за мудаки стоять переді мною, і головне— чому вони з біноклем?!!»

Але якісь голоси щось йому там нашіптують, і він таки вилазить назовні й бере у свої неслухняні руки оптичний прилад, його відводять трішки вбік, щоби він мав на що подивитися. На вулиці порожньо, повітря навколо кіосків пахне канабісом та дощем. Ваха дивиться в бінокль і зі священним трепетом розглядає заповнені тихі автостоянки, кінцеву тридцять восьмого, кількох проституток на перехресті і далі по колу— недороблену дев’ятиповерхівку, яку мурують зеки, розйобаний соціалізмом універсам, трамвай «двадцятку», що виповзає звідкись із мочарів, і, так повернувшись навколо власної осі, він раптом впирається озброєним оком у власний, знову ж таки, кіоск, і перед його затуманеним поглядом раптом чітко постає напис «ЧП ВАХА». «Ні хуя собі,– думає він,– це ж я»,– і тут його кінцево впирає…

Продавши оптику й отримавши на руки непогану, як на їхні скромні скаутські потреби, суму, друзі тут-таки, над тілом напівпритомного Вахи, купують у його наложників два літрові «кайзери» і прямо так їдуть на вокзал, аби сісти на першу ранкову електричку до города Бєлгорода. Вони дещо збуджені й галасливі, серед запашного літнього ранку, під свіжими небесами, відчайдушні шукачі радості і пригод. Збоку вони справді схожі на туристів, чи навіть радше на прочан, які ось їдуть собі на прощу до города руської слави Бєлгорода й не беруть з собою нічого зайвого, крім двох літрових «кайзерів» та студентських квитків, а враховуючи, що до Бєлгорода «кайзери» вони вип’ють, то й взагалі нічого зайвого, справжні тобі прочани.

11.00

У Бєлгороді вони вирішують спочатку подивитися місто, усе ж таки цікаво, як тут люди живуть, потім узяти те, що їм належиться, і вечірньою електричкою повернутися назад. Часу в них удосталь, поспішати їм немає куди, тож вони виходять через зариганий вокзал города руської слави й відразу натрапляють на магазин із великою кількістю алкоголю всередині. «Нє хуй у цьому Бєлгороді дивитися»,– каже Вася й заходить усередину. Йому ніхто не заперечує.

– Шо вам, синочкі?– питається продавщиця.

– Мамаша, мамаша,– відповідає Вася Комуніст,– нам водочки.

– Скільки?.

– Два,– говорить Вася.

– Пузиря?– діловито перепитує вона.

– Ящика,– уточнює Вася.

– А вам, синочкі, по шестнадцять годков уже єсть?

Компанія дружно дістає студентські квитки з державною символікою своєї республіки. Після чого брами падають і водяру їм продають.

«Добре було б її трахнуть»,– говорить Моряк уже на вокзалі. «Чувак,– нервово відповідає Вася,– ти тут бізнесом займаєшся чи блядством?» Риторичне питання, в принципі.

14.00

На зворотньому шляху їх побив наряд. Загалом вони самі винні, попустилися, маючи на руках таке добро, розслабилися й закурили просто у вагоні, а оскільки вагон був майже порожній, то наряд навіть не мав вибору, мовчки підійшов і надавав дубинками по спині. Скаути мовчали і, щоб не виказати болю й розпачу, думали про щось хороше, а оскільки воно— це хороше— було зовсім поруч, під лавою, то думалося їм легко й екзекуцію вони перенесли з гідністю. Хоч наряд, очевидно, розраховував на якийсь збройний спротив. Вони вже кілька годин тут катаються туди-сюди, їх по-своєму можна зрозуміти, катаєшся ти занюханою електричкою вздовж державного кордону й навіть помахатися немає з ким— навколо одні спекулянтки, з ким тут махатися, вони й скаутів били радше за інерцією, так— аби форму не втратити, хоча легше від цього нікому не було.

«Підараси,– говорить Вася, коли наряд зникає,– краще йшли б на завод, у цех».– «Правильно,– підтримує Моряк,– у ливарний цех». Усі погоджуються: «Правильно, у ливарний цех, у ливарний цех, ливарний цех— це круто».

18.00

На вокзалі, уже в Харкові, вони знаходять гуцулів, які другий місяць пробиваються звідкись із-під Костроми, із заробітків, і сидять кілька діб на харківському вокзалі, бабки просадили, тож тепер не знають, куди їм краще поїхати— назад під Кострому, ще бабок заробити, чи все-таки додому, оскільки не сезон, вирішують їхати все-таки додому, дістають із общака рештки бабок і купують у скаутів один із ящиків водяри, водяра у скаутів дешевша, ніж на вокзалі, тож гуцули й беруть відразу ящик, хто його знає, як воно далі складеться, краще не ризикувати з цим.

У Васі з компанією раптом з’являється купа грошей. Двоє безіменних чуваків відразу вимагають усе розділити, але Вася каже їм— хуй, робимо, як домовилися, чуваки наполягають, Моряк у цій ситуації відверто не знає, як себе поводити, у його житті при ньому ще ніхто й ніколи бабок не ділив, тож чуваки вирішуть, що він теж за Васю, і просто набити їм пики не наважуються. «Добре,– говорять вони,– тоді женіть нам водяру».– «Хуй вам»,– Вася дотримується якихось своїх комуністичних принципів і ділитись не хоче. Тоді чуваки внахалку лізуть до торби, беруть звідти по флакону в руку, себто скільки це виходить— чотири флакони, і валять звідти. «Фотоапарат повернете»,– кажуть вони на прощання і зникають у підземному переході. «Чого це вони?»– питається Моряк, йому ситуація не подобається, така прикольна компанія була, водяру пили, про життя говорили, ніхто його— Моряка— не ображав, і раптом на тобі. «Бачиш,– каже Вася Комуніст,– як гроші людей псують».– «Мене не псують»,– ручається Моряк. «У тебе їх і немає»,– відповідає Вася Комуніст і йде далі продавати водяру.

Але продаж якось гальмується, платформи порожні, усі, хто хотів поїхати, очевидно, уже поїхали. Вася не вигадує нічого кращого, як знову піти до гуцулів, а гуцули вже п’яні настільки, що погоджуються знову взяти водяру. «Добре»,– кажуть вони і беруть у Васі ще кілька флаконів. Після цього Вася ще спритно впихає пляшку якійсь бабусі, котра на щось безнадійно очікує, біля неї товчеться онук років семи. Власне, онук і радить бабусі взяти флакон. «Беріть,– каже,– у дорозі пригодиться». Бабуся його сварить, але до поради прислухається і флакон бере, тож у Васі лишається зовсім небагато.

З сусідньої платформи за ними вже тривалий час стежать троє серйозних чуваків в адидасівських костюмах, вони підходять до Васі з Моряком, затискають їх у коло і питають: хто ви такі?

Вася починає пояснювати. Чуваки слухають, потім їм це, очевидно, набридає, і вони говорять: «Знаєте, це ми так спитали, що називається— для годиться, насправді нам усе одно, хто ви, і звідки, і скільки вас тут, ми вам ось що хотіли сказати: якщо ми вас іще раз тут побачимо— ми вас закопаємо десь між першою і другою платформами, так щоби щовечора над вашими могилами тривожно гудів київський фірмовий, але поки що ми цього робити не будемо (після цього переляканий Вася трішки попускається, переляканий Моряк— ні), тут загалом ми торгуємо всім алкоголем, це, якщо можна так сказати, наша земля, і ви нам тут не потрібні (і Вася, і Моряк раптом гостро це відчувають), і ми ось тут із вами поговорили, бачимо, що ви справді не конкуренти, схоже, ви просто дебіли (обоє подумки з цим погоджуються), тому на перший раз ми вас чіпати не будемо, але як компенсацію (“Ой”,– думає Моряк. Вася перелякано мовчить) ми у вас візьмемо водяру. Але не всю, ось такі ми благородні розбійники, щоб ви знали». Вони залізають у торбу й беруть звідти по флакону. «А,– говорять,– іще одне— ми б вас взагалі не чіпали, але ви водяру надто дешево продаєте, збиваєте ціну, ясно, дебіли?»

Вася і Моряк вибігають у підземний перехід і там віддихуються. «Підараси,– Вася береться за старе,– їх би в цех». Але Моряка ідея вже не приколює. «Пішли додому»,– починає він. «Хуй,– каже Вася,– ще п’ять флаконів лишилось, продамо і поїдемо».– «Уб’ють»,– говорить Моряк. «Та перестань,– каже Вася,– що ти боїшся, зараз швидко все сплавимо, купимо хавки, й додому, ну, не бійся».– «Ні,– править своє Моряк,– не хочу, боюсь».– «Ладно,– не витримує Вася Комуніст,– хрін з тобою. Ось тобі за роботу, вали вже». Він дістає дві пляшки й дає їх Моряку. Моряк вагається лише якусь мить. «Значить, так,– думає він,– зранку в мене не було нічого. Зараз у мене дві пляшки. Очевидно, що я в плюсах»,– вирішує він і забирає чесно зароблену водяру. «Усе, бувай,– говорить Вася,– удома побачимось». «Да, справді дебіл»,– думає він, дивлячись услід компаньйону, чия втомлена військово-морська туша зникає в темряві переходу. На вулиці теж темніє, з’являються перші зорі, і птахи ховаються від дощу в приміщенні вокзалу. «Якщо зараз поїхати додому,– думає Моряк,– можна зачинитися в душі й до ранку все випити». Так він і робить.

21.00

Він бере все, що в нього залишилось, і йде вечірнім пероном, хочеш не хочеш— мусиш ризикувати, коли тобі дев’ятнадцять і голова забита голими тітками з газетних обкладинок, рекламою та пропагандою; чого тобі боятися на третій платформі Південного вокзалу міста Харкова. О 21.00 підходить транзитний на Баку, провідники-бакинці, люди солідні, з бабками, можна спробувати. Вася підходить до першого вагона, його посилають, потім до наступного, за третім разом товстий бакинський комісар зупиняє його. «Водка не травлена?»– питає. «Нормальна водка, нормальна»,– каже Вася. «Ладно, ходім у вагон».– «Навіщо у вагон?»– Вася насторожується. «Не бійся, не бійся— заспокоює комісар,– я просто перевірю, бодяжна в тебе водка чи ні, якщо все гаразд— візьму, усю відразу». Вони заходять у купе провідника, там пахне анашею і просто дорогим тютюном. У вагоні тепло й напівпорожньо, у Баку майже ніхто не їде, ті, хто їде,– сплять, дев’ята вечора, що їм іще робити, на перон вони виходити бояться, аби зайвий раз не нарватися на шмон, водку потім у провідника куплять, краще не соватися на вокзал. Від них усіх за кілька метрів несе спермою і драпом, так ніби всю дорогу, кілька днів і ночей, вони дрочать по обкурці, громадяни йобаного Азербайджану. «Заходь»,– припрошує Васю провідник, Вася ступає в сутінки купе, і провідник різко зачиняє за ним двері. «Посидь тут»,– говорить, зачиняє двері на ключ і кудись іде. Вася починає панікувати, б’є з носака в стінку, стукає в зачинене вікно, крутиться, як щур у тісній, пропахлій азійськими травами кімнатці. Урешті сідає на нумеровану ковдру, якою застелена полиця, й починає плакати, затискаючи під пахвою пакет з водярою. «Ну, добре,– говорить він сам до себе,– добре, не ний, що вони тобі зроблять, ну, заберуть водяру, на хріна мені ця водяра, подумаєш— водяра. Трахнуть. Да, трахнути можуть, особливо цей кабан у залізничному картузі, який мене тут зачинив. Ні, не трахнуть, як мене можна трахати»,– але Вася дивиться на столик, засипаний цигарками і презервативами, і думає, що, в принципі, можуть і трахнути. «Можуть продати чеченам на комплектувальні запчастини. Потрібен я чеченам? Очевидно, що потрібен. На органи, там нирки відріжуть, легені, яйця, прив’яжуть де-небудь у себе в аулі за ноги й почнуть дзьобати печінку, як Прометеєві, або препарують, як кролика, і зроблять зі шкіри бойовий чеченський барабан, мама з Черкас навіть на могилу не приїде, потрібно валити, валити, доки бакинець не прийшов». Вася скидає пасок і перев’язує ручку дверей, тепер захочуть— не ввійдуть, намагається відчинити вікно, воно трішки подається. Вася висовує голову надвір, у запашні вокзальні сутінки, натискає ще, отвір збільшується, Вася переводить дихання, бачить на полиці кілька порножурналів і рішуче пірнає у вікно. Тут потяг різко сіпається, скрипить своїми ревматичними хрящами і рушає в бік Баку, тягнучи з собою, окрім усього, і ні в чому не повинного Васю Комуніста, мого приятеля, між іншим.