Читать книгу Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Плохій - Страница 4

1. Викликає Кремль

Микита Хрущов, вайлуватий, але дивовижно енергійний майбутній керівник Радянського Союзу, якраз виступав перед викладачами і студентами львівських вишів, коли на трибуну передали записку з проханням негайно зателефонувати до Москви. На календарі було 1 грудня 1949 року.

Львів був на особливому рахунку у Москві. До Другої світової війни місто належало Польщі, але 1939-го після пакту Молотова – Ріббентропа увійшло до складу СРСР. Радянсько-німецька дружба протривала недовго – вже в червні 1941-го Західну Україну окупували німці, але в липні 1944-го радянська влада повернулася. Відтоді вона активно утверджувалася в регіоні й переконувала місцеве населення прийняти переваги соціалізму, що було непросто, адже українці продовжували боротьбу за власну державу. За кілька тижнів до виступу Хрущова українське націоналістичне підпілля ліквідувало письменника-комуніста Ярослава Галана, чільного пропагандиста нового режиму. Хрущов поставив справу на особистий контроль і приїхав у Львів ознайомитися з ходом слідства. Один із убивць виявився студентом, і Хрущов вирішив виступити перед освітянами і партактивом з доповіддю про небезпеки націоналізму.

Прохання подзвонити в Москву заскочило Хрущова зненацька. Він закінчив промову, закликав студентів рішуче боротися з націоналізмом і антирадянським підпіллям, вийшов із зали і зателефонував у Москву. Хрущова з’єднали Георгієм Маленковим, підручним Сталіна, який відповідав у ЦК за кадрову політику. Маленков велів йому повертатися в Москву.

– Наскільки терміново? – спитав Хрущов.

– Як тільки зможеш. Прилітай завтра, – відповів Маленков[2].

Хрущов гадав, який же сюрприз чекає на нього цього разу. Три роки тому Сталін начебто у покарання за те, що Хрущов просив у Москви допомоги під час голоду 1946–1947 років, перевів його з посади першого секретаря ЦК компартії України на менш впливову посаду голови Ради міністрів УРСР. Про те, щоб допомогти голодним людям, зменшивши план хлібозаготівель, і мови не було. Прохання Хрущова Сталіна дратували, і він замінив його на Лазаря Кагановича, одного з організаторів голоду 1932–1933 років, від якого в Україні померло до 4 мільйонів осіб. Хрущов зрозумів лінію партію, повернувся у стрій і без жалю вичавлював із виснаженого селянства план хлібозаготівель. Унаслідок повоєнного голоду померло до мільйона людей. У кінці 1947 року Сталін повернув Хрущова на посаду першого секретаря[3].

Але чого Сталін хотів цього разу? Невже виклик у Москву пов’язаний з убивством Галана і неспроможністю Хрущова придушити українське підпілля? Українських партизан зазвичай називали «бандерівцями» – за іменем Степана Бандери провідника найрадикальнішого крила Організації українських націоналістів. Судячи зі спогадів Хрущова, він уперше почув про Бандеру 1939 року, коли Західна Україна увійшла до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки, якою він керував. Бандера відбував пожиттєве ув’язнення за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі 1934 року. Після нападу Німеччини і СРСР на Польщу йому вдалося вийти на волю і не потрапити до рук чекістів. «Тоді його дії нам імпонували, – згадуватиме Хрущов, – він виступив проти міністра внутрішніх справ у реакційній польській державі. […] Але ці акції були здійснені групами, які не були друзями Радянського Союзу, а були його противниками, націоналістами, які ненавиділи радянський лад, тож нам слід було це врахувати».

Коли Сталін домовився з Гітлером про розподіл сфер впливу у Східній Європі і забрав собі Західну Україну і Західну Білорусію, а потім прибалтійські країни, Буковину і Бессарабію, у старому керівництві ОУН стався розкол, і фракція Бандери зробила ставку на Німеччину. Сподівання бандерівців на швидкоплинну німецько-радянську війну здійснилися з неймовірною швидкістю. 22 червня 1941 року німецька армія перейшла радянський кордон і почала стрімкий наступ на схід – Червона армія відступила із Західної України. 30 червня 1941 року, через тиждень після нападу німців на колишніх союзників, бандерівці проголосили незалежну українську державу.

Однак незалежна Україна в плани німців не входила: вони прагнули здобути «життєвий простір» – звільнити цю територію від місцевого населення для німецьких колоністів. Гестапо заарештувало провід бандерівської фракції й вимагало відкликати декларацію. Бандера відмовився й більшу частину війни провів у німецькому концтаборі Заксенгаузен. Два його брати загинули в Освенцимі. «…Коли Бандера побачив, що німці і не думають виконувати обіцянку створити незалежну Україну, він повернув свої загони проти них, – згадував Хрущов, – але при цьому не перестав ненавидіти Радянський Союз. Під кінець війни він воював і проти нас, і проти німців»[4].

Після звільнення із Заксенгаузена Бандера втік до Австрії. Збройну боротьбу очолювали інші люди, які іноді жодною мірою не стосувалися далекого лідера, але ім’я Бандери лишилося символом підпілля. Хрущов згадував: «Пізніше ми стикнулися з Бандерою, і він завдав нам дуже багато неприємностей. Ми втратили тисячі людей уже після війни, коли розгорнулася запекла збройна боротьба українських націоналістів проти радянської влади». Станом на 1944 рік, коли Бандера сидів у таборі, українські націоналісти мали стотисячну Українську повстанську армію, але радянська влада продовжувала називати цих вояків бандерівцями. І добрі, і неприглядні сторони руху опору асоціювалися з Бандерою – і самопожертва молодих людей в ім’я незалежної України, і етнічні чистки поляків у Західній Україні, і участь окремих осіб у Голокості, і жорстокі вбивства радянських колаборантів, як-от Ярослава Галана[5].

Радянська влада кинула на боротьбу з повстанцями десятки тисяч солдат регулярної армії, спеціальні загони НКВД і місцеву міліцію. За офіційними повідомленнями, у 1944–1946 роках було вбито понад 100 000 «бандитів», близько 250 000 осіб заарештовано. Із Західної України до Сибіру і Казахстану депортували кількасот тисяч людей. Командування Української повстанської армії, яка зменшилася до 5000 бійців, переключилося на тактику дрібних нападів на радянські установи й військові застави та індивідуальний терор проти представників влади і місцевих «колаборантів». Повстанці розуміли, що у відкритому бою шансів немає. Вони хотіли вижити й сподівалися, що незалежна українська держава виникне в ході нової світової війни, цього разу між Сполученими Штатами і Радянським Союзом.

Поступово операції проти повстанців і терор проти місцевого населення давали результат. Станом на 1948 рік рух опору ослаб настільки, що радянська влада взялася до колективізації сільського господарства – це був головний елемент соціалістичних перетворень. Радянська агентура проникала в повстанські загони і прагнула вийти на канали зв’язку між місцевими боївками й націоналістичною еміграцією в Мюнхені, столиці американської окупаційної зони. Однак радянські спецслужби досі не могли ні дотягнутися до командування УПА, ні запобігти убивствам прихильників режиму, як-от Ярослава Галана[6].

Хрущов був знайомий з Галаном особисто. У 1946 році Галан працював кореспондентом від української преси на Нюрнберзькому трибуналі і вимагав видати Степана Бандеру з американської окупаційної зони. Повернувшись додому, він писав полум’яні памфлети проти українських націоналістів. Галан також нападався на Українську греко-католицьку церкву. Радянська влада заарештувала була її ієрархів, а священиків змусили перейти в юрисдикцію Російської православної церкви – все це було елементом боротьби з іноземними політичними, релігійними й культурними впливами на підрадянських територіях. Чимало вірян греко-католиків пішло в підпілля. Нападки Галана на церкву не лишилися не поміченими у Ватикані – у липні 1949 року папа Пій ХІІ відлучив його від церкви. Галан відповів новим памфлетом, написавши «Я плюю на папу». Можливо, саме цим він і підписав собі смертний вирок: повстанці зазвичай були греко-католиками і не схильні були терпіти наруги над переслідуваною церквою[7].

Про смерть Галана негайно доповіли Хрущову, він зі свого боку проінформував про львівські події Сталіна. Старому диктатору, який жив у параноїдальній атмосфері підозр, це явно не сподобалося. З цього вбивства випливав висновок, що через п’ять років після завоювання Західної України, через чотири роки по тому, як над рейхстагом у Берліні замайорів червоний прапор, радянська супердержава не може впоратися з купкою повстанців. І то не десь на далеких окраїнах комуністичного світу, а в європейській частині країни, під самим західним кордоном СРСР. Сталін розпорядився надіслати до України найкращих спеціалістів по боротьбі з підпіллям. Їх поінформували, що товариш Сталін дуже не задоволений роботою органів у Західній Україні, наказали знайти убивць Галана і на корені знищити все, що лишилося від руху опору[8].

Хрущов розумів, що Кремль пильно стежить за ситуацією в республіці. Ось чому він особисто приїхав у Львів перевірити хід слідства і привіз із собою цілу команду людей, які мали простежити за роботою місцевих кадрів: міністра внутрішніх справ, секретарів ЦК КП(б)У, навіть першого секретаря ЛКСМУ. Хрущов вимагав від підлеглих зробити Львів твердинею радянської влади. За деякими даними, він був готовий на дуже радикальні заходи, аби лиш позбавити підпілля соціальної бази: відправляти молодих людей працювати і вчитися на Донбас, а то й запровадити в регіоні систему окремих внутрішніх паспортів, що перетворило б Галичину на величезну в’язницю поза сферою радянського законодавства. Хрущов неохоче відмовився від цих планів – надто багато ризиків. Один із радників у цій справі вважав, що подібні заходи тільки підштовхнули б українську молодь іти в ліси до повстанців[9].

Після дзвінка з Кремля Хрущов відклав усі справи і вилетів до Москви. «Я не знав, у якому статусі повернуся в Україну і чи повернуся взагалі», – згадуватиме він. Поїздка виявилася доленосною: його не заарештували, не винесли догану, а підвищили. Сталін хотів, щоб Хрущов був під рукою в Москві, і призначив його боротися з внутрішніми ворогами у московській міській парторганізації. Генсек вичищав із партії справжніх і уявних прихильників так званої «ленінградської групи» – вона нібито збиралася утворити окрему російську комуністичну партію, що гіпотетично кидало виклик загальносоюзній ВКП(б) і владі Сталіна. Хрущов, давній керівник Української РСР, здавався природним союзником у боротьбі з російським партикуляризмом, який підривав імперію.

У Хрущова відлягло на серці. «Я, звісно, подякував за довіру. Сказав, що охоче приїду в Москву, бо був задоволений своєю попередньою роботою у столиці», – згадуватиме він. Хрущов повернувся до України закінчити справи і мав переїхати в Москву перед пишним святкуванням сімдесятиліття Сталіна 21 грудня 1949 року. На святковому обіді Сталін посадив Хрущова обіч себе, по іншу руку генсека сидів Мао Цзедун.

Так почався шлях Хрущова на вершину радянської ієрархії. Але він ніколи не забув страху від несподіваного виклику в Москву і всіх тих проблем, які створювало йому на посаді першого секретаря республіки українське підпілля й людина, яка уособлювала спротив, – Степан Бандера[10].

2. Суперубивця

Провівши Хрущова до Москви, його колишні підлеглі в Україні продовжили полювання на лідерів руху опору. Багато кому довелося провести в Західній Україні чимало часу й зустрічати новий тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рік у Львові, а не в Києві чи в Москві. Зокрема, й генералу Павлу Судоплатову. Цього чекіста-високопосадовця відрядили з Москви у Львів із завданням зламати збройний опір і знищити керівництво підпілля. Він, власне, спеціалізувався на ліквідації провідників українських націоналістів.

Вперше подібне завдання Судоплатов отримав ще в листопаді 1937 року, будучи тридцятирічним оперативником служби зовнішньої розвідки. Його викликали до народного комісара внутрішніх справ Ніколая Єжова, а потім провели до Сталіна. Судоплатов народився в Україні і вільно говорив українською; йому розробили легенду емісара українського підпілля, що діє в Радянському Союзі, і доручили проникнути в емігрантське середовище в Європі. Сталіна цікавили стосунки між лідерами різних українських організацій, і він захотів особисто зустрітися із Судоплатовим. Судоплатов доповів, що взаємини еміграційних лідерів не безхмарні, ідуть усобиці довкола складу майбутнього уряду незалежної України, але найнебезпечніша людина – Євген Коновалець, голова Організації українських націоналістів, яка знайшла підтримку в абвера, німецької розвідки.

«Які ваші пропозиції?» – спитав Сталін. Конкретних ідей у Судоплатова не було. Сталін дав йому тиждень на підготовку плану протидії Коновальцю і його організації. Через тиждень Судоплатов у кабінеті Сталіна запропонував план проникнення в абвер через радянських агентів в організації Коновальця.

Та Сталін явно мав на увазі не це. Він запропонував висловитися присутньому на зустрічі Григорію Петровському, старому більшовику, одному з провідників Української РСР. Як згадував потім Судоплатов, Петровський «урочисто оголосив, що на Україні Коновальця заочно засудили до смертної кари за тяжкі злочини проти українського пролетаріату» (у перекладі з політичної мови це означало: Коновальця треба ліквідувати). Петровський згадав участь Коновальця у придушенні більшовицького повстання у Києві 1918 року, коли Коновалець був офіцером збройних сил української республіки. Сталін прокоментував слова Петровського: «Це не акт помсти, хоч Коновалець і є агентом німецького фашизму. Наша мета – знешкодити рух українського фашизму напередодні війни і змусити цих бандитів знищувати один одного в боротьбі за владу».

Сталін явно мав на увазі ліквідацію Коновальця, ще коли вперше викликав Судоплатова: він просто не хотів першим казати про вбивство. А коли Судоплатов не вгадав думки вождя, Сталін висловив цю ідею і виправдав її устами Петровського. Пропозиція явно йшла від Сталіна, а не від Петровського – за кілька днів до спільної зустрічі, Судоплатов бачився з Петровським сам на сам, і той нічого подібного не говорив. Тепер, коли ідею ліквідувати керівника ОУН було по суті затверджено, Сталін хотів перевести справу в практичну площину. «А які смаки, слабкості, уподобання Коновальця? Постарайтеся їх використати», – сказав Сталін. Судоплатов не раз зустрічався з Коновальцем, коли працював за кордоном, і розповів Сталіну, що, куди б вони не їздили, той першим ділом завжди купував шоколадні цукерки: «Коновалець дуже любить шоколадні цукерки». Сталін запропонував обміркувати цей момент.

Перед прощанням Сталін спитав майбутнього убивцю, чи усвідомлює він політичне значення довіреного йому завдання. Судоплатов запевнив, що все розуміє і готовий віддати життя батьківщині. Сталін побажав йому успіху й потис руку. Запланований акт терору в політичному й ідеологічному плані виправдовували діяльністю Коновальця під час революції, його зв’язками з абвером і «фашистським» характером націоналістичного руху. Звинувачення у «фашизмі» стали головною зброєю радянської влади для дискредитації українських націоналістів. Останні справді сповідували крайні праві ідеї, але фашистами їх називали тільки в СРСР. Сталін готувався до війни з Німеччиною і хотів внести розлад у лави ворогів. Коновалець мусив померти.

Радянські спецслужби підхопили ідею Сталіна й вирішили зіграти на слабостях Коновальця. Інженери-чекісти розробили бомбу, замасковану під коробку шоколадних цукерок. Якщо перемістити коробку з вертикального положення у горизонтальне, запускався годинниковий механізм і через півгодини бомба детонувала. 23 травня 1938 року Судоплатов зустрівся з Коновальцем у ресторані готелю «Атланта» в центрі Роттердама і презентував йому коробку цукерок. Після зустрічі убивця зайшов у магазин одягу на сусідній вулиці і купив шляпу і світлий плащ, щоб замаскуватися. Невдовзі після полудня він почув звук хлопка і побачив як люди біжать у тому напрямку, де він лишив Коновальця. Судоплатов поспішив на вокзал і сів на поїзд у Париж. «Подарунок вручено. Посилка зараз у Парижі, а шина автомобіля, на якому я подорожував, лопнула, поки я ходив по магазинах», – надіслав він телеграму з Парижа у Москву[11].

З газет Судоплатов дізнався, що Коновалець загинув на місці. Одразу після замаху Судоплатова почав мучити гострий головний біль, але він ніколи не шкодував про свій вчинок. Він писав, що навесні 1938 року пахло війною, і чекісти знали, що Коновалець воюватиме на боці німців. Цю операцію вивчали у КДБ і вважали класикою жанру: елегантна, ефективна, політично доцільна. Як і планував Сталін, після смерті Коновальця в націоналістичному підпіллі почалася боротьба за владу. Через два роки після вбивства молодий і амбіційний Степан Бандера очолив радикальну групу, яка виступила проти давнього соратника і наступника Коновальця полковника Андрія Мельника. Бандері вдалося відколоти й повести за собою більшу частину організації, але усобиці між двома фракціями, які вилилися у відкритий конфлікт, що тривав десятиліттями, послабили націоналістичний табір[12].

Ця операція зробила Судоплатова знаменитістю в НКВС і дала потужний імпульс його кар’єрі. Статус Судоплатова утвердився під час війни – він відповідав за диверсійні й терористичні операції в німецькому тилу. Попит на його знання і вміння не зник і після війни. У вересні 1946 року він здійснив ще одну операцію проти українського діяча. Цього разу жертвою був Олександр Шумський, нарком освіти Української СРР у 1920-х роках, якого звинуватили були в українському націоналізмі, заарештували й відправили у заслання в Саратов. Шумський давно вимагав, щоб йому дозволили повернутися до України. Разом із Судоплатовим до Саратова поїхав полковник Григорій Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії НКВС, яка розробляла отрути. Вони ввели Шумському отруту, і зовні все було схоже на серцевий напад. Розтин тіла екс-наркома нічого не виявив – Майрановський використав кураре, отруту рослинного походження.

Наступною жертвою Судоплатова і Майрановського став єпископ Мукачівської єпархії (окремої від Львівської митрополії греко-католицької церкви) Теодор Ромжа. Він очолював церкву в Закарпатті, яке до Другої світової війни належало Чехословаччині. За словами Судоплатова, у 1947 року радянська розвідка отримала інформацію, що Ватикан підштовхує Сполучені Штати і Велику Британію підтримати українських католиків і їхніх союзників в націоналістичному підпіллі. Галицьких єпископів греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим радянська влада затримала ще 1945 року, тому Ромжу вважали найнебезпечнішим ієрархом. У лютому 1947 року українські чекісти запропонували Москві ліквідувати Ромжу. Перший замах на нього організували в кінці жовтня 1947 року, влаштувавши дорожньо-транспортну пригоду, але Ромжа вижив, його відправили в місцеву лікарню. Справу завершили Судоплатов і Майрановський – підіслана чекістами медсестра ввела єпископу отруту, яку дав Майрановський.

Судячи зі спогадів Судоплатова і радянських архівів, усі ці вбивства було організовано з особистої санкції Сталіна. Ніхто інший не мав влади розпоряджатися долею жертв судоплатовської команди. Але пропозицію ліквідувати ту чи іншу людину могли висловлювати й інші члени радянського керівництва. За словами Судоплатова, на ліквідації Шумського і Ромжі наполягав Микита Хрущов, який нібито зустрічався з Майрановським, коли той їхав в Ужгород. Судоплатов заявляв, що був свідком телефонної розмови генерала Сергія Савченка, міністра держбезпеки УРСР, з Хрущовим, під час якої перший секретар дав остаточну згоду на ліквідацію Ромжі. Правда це чи ні, але немає сумнівів, що початковий план замаху на Ромжу розробляли в Києві, а не в Москві, і без особистої санкції Хрущова не обійшлося[13].

У грудні 1949-го Судоплатову видали нове завдання: знайти й ліквідувати командувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Сорокадворічний Шухевич мав за плечима досвід командування спеціальним батальйоном абвера «Нахтігаль», створеним 1941 року, а після ув’язнення Бандери в Заксенгаузені та переходу ОУН у підпілля поступово перебрав на себе керівництво бандерівською фракцією ОУН. Судоплатов і заступник міністра держбезпеки УРСР генерал Віктор Дроздов підняли на пошуки Шухевича цілу армію чекістів. Перелом у ході операції стався на початку березня 1950 року, коли колишній член підпілля викрив зв’язкову Шухевича, двадцятип’ятирічну Дарію Гусак. Судоплатов особисто допитував Гусак, але вона не зрадила Шухевича. Тоді чекісти підсадили її в камеру до жінки, через яку Гусак спробувала передати Шухевичу записку в село Білогорщу піді Львовом. На пошуки керівника опору туди негайно прибули понад шістсот бійців НКВС.

Чекісти оточили будинок, у якому перебував Шухевич, він спробував вирватися з оточення, але загинув у бою. «Дроздов вимагав від Шухевича скласти зброю – у такому разі йому гарантували життя. У відповідь прозвучала автоматна черга. Шухевич, намагаючись прорвати кільце оточення, кинув з укриття дві гранати. Зав’язалася перестрілка, в результаті якої він загинув», – згадував Судоплатов у мемуарах. Судячи з характеру ран Шухевича, у ході перестрілки він убив себе, щоб не даватися в руки чекістам. У кожному разі Судоплатов міг доповісти в Москву, що завда4ння виконано. Ще одного лідера українського руху ліквідовано[14].

Після загибелі Шухевича колосально виросла роль Бандери як лідера підпілля й символу руху опору, він здавався куди масштабнішою фігурою в українських справах, ніж був у реальності. Убивство підпільниками радянського пропагандиста Ярослава Галана тільки зміцнило позиції Бандери у списку ворогів радянської влади. Хрущов вимагав його голови. За деякими свідченням, ще восени 1949 року Верховний суд СРСР виніс смертний вирок Степану Бандері. Судоплатов згадував, що коли Хрущов був у Москві, то просив його розробити план ліквідації бандерівського керівництва українського «фашистського» руху в Західній Європі, яке шкодить Радянському Союзу[15].

3. Новачок

Квітневим вечором 1950 року у двері нічим не прикметної хати в селі Борщовичі піді Львовом постукав міліціонер у штатському. Там жила родина Сташинських, люди в селі шановані й порядні. Батько родини працював теслею, усі знали, що він дуже любить книжки, а мати гляділа господарство. У них було троє дітей юнацького віку – дві доньки і син[16].

Хоч сім’я була малоземельна, менше гектара землі, комуністичний режим їм не подобався. Вони були щирими патріотами, саме в їхньому домі багато сусідів вперше почули гімн «Ще не вмерла Україна» і побачили тризуб. До 1939 року регіон належав Польщі, тож співати український гімн і тримати в хаті український герб зовсім не вважалося безневинними проявами місцевого патріотизму. Після того як Західна Україна увійшла до складу СРСР, родина Сташинських відчула на собі більшовицький терор. У жовтні 1940 року чекісти заарештували їхнього близького родича, тридцятишестирічного Петра Сташинського, активіста і члена Організації українських націоналістів. У червні 1941-го його розстріляли у львівській в’язниці за кілька днів, якщо не за кілька годин до відступу Червоної армії зі Львова. Така доля спіткала десятки тисяч українських патріотів. Родина дуже важко переживала арешт і загибель Петра.

Коли 1944 року повернулася радянська влада, Сташинські щиро підтримували ОУН. Чоловіків, які могли піти в УПА, у родині не лишилося, але вони допомагали лісовим братам, чим могли. Сусідка згадувала: «До Сташинських часто навідувалися “бандерівці”. Часом прийдуть 20–30 хлопів, і треба було їх нагодувати. То Богданова мама ходила хатами, збирала для них харчі». Сестри Богдана, Марія й Ірина, були зв’язковими підпілля, а родина числилася у списку підозрілих. «Коли їх замельдували, то відвезли в тюрму до Яричева. І так побили, що Марійка через каліцтво не вийшла заміж. Казала: “Кому я потрібна, така знищена?..”», – розповідали сусіди[17]. Ірину звільнили з учительської роботи у школі. Батько завжди тримав напоготові запас сухарів на випадок арешту й заслання.

І от тепер міліціонер хотів поговорити з дев’ятнадцятирічним Богданом Сташинським. Сім’я пишалася ним – він першим з родини вступив до інституту. Подобався Богдан і місцевим дівчатам – худорлявий стрункий хлопець з відкритим овальним обличчям, виразний ніс, складка на підборідді, густе м’яке волосся, завжди акуратний. Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 року. До школи пішов при поляках, 1939 року в село прийшла радянська влада, анексувавши Галичину після пакту Молотова – Ріббентропа, 1941-го край окупували німці, 1944-го радянська влада повернулася. За поляків у школах вчилися польською мовою, за німців і при Союзі – українською. З інших мов він учив у школі німецьку, потім російську. 1945 року він переїхав з рідного села у Львів, щоб закінчити там школу-десятирічку. Сташинський хотів учитися на лікаря, але до медінституту не вступив і 1948 року став студентом педінституту. Для бідного студента це були важкі часи. Щокілька днів він електричкою зайцем їздив додому по харчі – квиток коштував задорого для нього.

Міліціонер у штатському велів Богдану прийти у залізничне відділення міліції, щоб розібратися з безквитковим проїздом, на якому Богдана спіймали за кілька днів до того, – записавши ім’я і адресу, контролери тоді його відпустили. Тепер міліція хотіла з ним поговорити. З огляду на репутацію сім’ї і зв’язки з підпіллям, такий виклик здавався дрібницею. Йому могли висунути набагато серйозніше звинувачення.

Від львівських друзів Богдан знав, що після вбивства Ярослава Галана чекісти звертають пильну увагу на студентство. Один із убивць, вісімнадцятирічний Іларій Лукашевич, був студентом лісотехнічного інституту. Майже одразу було заарештовано або виключено з інституту всіх студентів, які мали хоч якийсь зв’язок із Лукашевичем. Влада посилила ідеологічну роботу з молоддю. Кампанією особисто керував перший секретар ЛКСМУ і майбутній голова КДБ Володимир Семичастний. У жовтні–листопаді 1949 року чекісти заарештували понад сто студентів і працівників університету. Невдовзі після виступу Хрущова, перерваного дзвінком із Москви, зі львівських інститутів виключили п’ятдесят студентів. За той рік зі львівської політехніки виключили 344 особи, вісім відсотків від усіх студентів інституту. Загалом під чистки потрапило до двох відсотків львівських студентів, майже всі вони були уродженцями Західної України[18].

Водночас чекісти почали активніше вербувати інформаторів серед студентів, чиї батьки жили в селах, де діяло підпілля. Хтось переводився в інші навчальні заклади, щоб уникнути уваги спецслужб, хтось переходив на заочну форму навчання і повертався зі Львова в рідне село до батьків. Так, улітку 1950 року мусив поїхати зі Львова відомий в майбутньому історик Микола Ковальський. Восени 1949-го його звільнили з посади голови студентського профкому, у березні 1950-го змусили вступити до комсомолу, а влітку, наприкінці навчального року, він зібрав свої речі і написав заяву про переведення на заочну форму навчання. Рішення поїхати з міста він пов’язував з нестерпною атмосферою ідеологічного і політичного терору проти західноукраїнської молоді в останні роки життя Сталіна. Найближчому другові Ковальського і теж майбутньому історикові Зенону Матисякевичу пощастило менше. Його взагалі виключили з університету. Ні Ковальський, ні Матисякевич стосунку до підпілля не мали[19].

Богдану Сташинському теж не пощастило. Богдан пройшов із міліціонером на станцію. На його подив, там уже чекав старший офіцер.

– Капітан Ситняковський, – відрекомендувався він.

Він був цілком приязний і, здавалося, більше цікавився студентським життям, ніж безквитковим проїздом. Капітан розпитував про навчання, сім’ю, батьків. Але головне, він хотів говорити про підпілля і стосунок Богданової родини до руху опору. Здавалося, що він все знає. «Ситняковський знав про співпрацю моєї сестри з підпіллям і орієнтувався у відносинах у нашому селі», – згадуватиме Сташинський. Не лишалося сумніву, що капітан хоче його завербувати. «Він запропонував мені вибирати: або я сам викручуся з цього становища і допоможу своїм батькам, або мене заарештують і засудять на 25 років в’язниці, а моїх батьків зашлють на Сибір», – розповідав він про цю другу зустріч. Сташинський розумів, що справа серйозна, це не іграшки. Спецслужби карали людей за куди менші «злочини», ніж у Сташинських[20]. Сташинський був наляканий. Згідно з протоколом допиту, зустріч тривала чотири години, з 9:30 вечора 21 квітня до 1:30 ночі 22-го. Богдан зізнався у зв’язках з підпіллям і розповів все, що знав про його членів і симпатиків, назвав імена і деталі операцій, про які чув, або до яких був причетний[21].

Капітан Ситняковський пояснив, що опір не має сенсу. Сташинський не заперечував. Він розумів, що піти в ліс означає винести самому собі смертний вирок: дев’ять з десятьох оунівців спіймають або уб’ють чекісти. Що робити: погодитися на співпрацю і врятувати себе і свою сім’ю? Відмовишся – і можеш забути про мрію здобути освіту. Мало того, на горизонті виднілася в’язниця – і тебе посадять, і всіх родичів. Як згадував Сташинський, капітан не вимагав негайної відповіді, дав час подумати і обставив вибір так, щоб молодий чоловік не почувався зрадником. Щоб врятувати своїх родичів, він мав стежити за ними. «Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що для мене було зрозуміло, що мені краще буде прийняти його пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми». Він сказав «так». Задоволений Ситняковський доповість про успішну вербовку ще одного агента[22].

Хороша новина полягала в тому, що Сташинського відпустили; коли затримали були знайому Марії Сташинської по підпіллю, то капітан Ситняковський бив арештантку і тримав пістолет біля голови, розігруючи розстріл[23]. Сташинський не зізнався вдома про розмову із Ситняковським. Він переконав себе, що рятує сім’ю, навіть якщо це йде всупереч її волі. Він рятував і себе. Йому виповнилося дев’ятнадцять років, від політики хлопець був далекий – усе життя попереду. Наступна зустрічі із Ситняковським відбувалася на квартирі капітана.

Новому агенту видали кодове ім’я «Олег». Так він мав підписувати свої повідомлення. Спершу він просто переказував чекістам те, що дізнавався про підпілля від сестри Марії, її друзів і родичів у селі. Село Борщовичі, у якому жили Сташинські, стояло серед лісів, де діяв партизанський загін УПА. Ним командував чоловік із сусіднього села на ім’я Іван Лаба, псевдо «Кармелюк». Лаба приєднався до націоналістичного руху у 1941 року, невдовзі по тому, як німці змусили бандерівців піти у підпілля. Як багатьох інших українських націоналістів, його схопили гестапівці і відправили до Освенцима, звідки Лабі вдалося вийти живим. У кінці війни він повернувся до боротьби і став одним з місцевих лідерів руху опору[24].

Чекісти будь-що хотіли захопити Лабу, живим чи мертвим. Щоб виправдати себе в очах радянської влади й захистити сім’ю, сказав Ситняковський, Богдан має допомогти спіймати або ліквідувати небезпечного ватажка. Лаба таємно навідував Богданову сестру Марію і хотів з нею одружитися. Ситняковський розробив план: вночі Богдан мав подати світловий сигнал, коли до них прийде Лаба, а в кущах довкола хати ховатимуться чекісти і схоплять або уб’ють Маріїного жениха. Операція провалилася. Сташинський, який погодився на співпрацю, але, здається, намагався переграти своїх кураторів, повідомляв про прихід Лаби та інших повстанців постфактум, плутав місця, і, врешті-решт, Ситняковський запідозрив його у подвійній грі. На кону знову стояла його свобода і добробут сім’ї[25].

Сташинський мав довести свою благонадійність, і він її довів. Спецслужби розпустили чутку, що Сташинського от-от заарештують за зв’язки з підпіллям. За ним нібито стежили. Сташинський повернувся зі Львова в село і сказав родичам, що за ним можуть прийти. На сімейній раді постановили, що іншого варіанта не лишається – треба тікати в ліс до партизанів.

Марія відправила партизанам у ліс вістку, і 10 березня 1951 року Іван Лаба особисто прийшов забрати Богдана. Дехто з партизанів запідозрив, що діло нечисте, але Марія наполягала, і Лаба їй повірив. Він зробив це всупереч наказам керівництва підпілля, яке вимагало, щоб усі нові члени проходили перевірку й випробувальний термін. Лаба повністю довіряв Сташинському, зрештою, це був брат його нареченої, член родини.

Сташинський зрадив довіру. Двічі він надсилав листи Ситняковському з планами засади на Лабу і його товаришів. Листи були написані морзянкою, яку Лаба прочитати не міг, він був упевнений, що Сташинський листується з дівчиною, яку зустрів у Львові на навчанні. Лаба не хотів втручатися у любовні справи свого майбутнього шурина. Саме за планом Сташинського 14 червня 1951 року чекісти влаштували засідку і вбили Лабу та ще одного повстанця. Їхні тіла виставили привселюдно, щоб залякати місцеве населення. Через два дні Сташинський подав докладний агентурний звіт[26].

В одному з листів-морзянок Сташинський повідомляв Ситняковському, що зустрів убивцю Ярослава Галана, замах на якого так розлютив Сталіна і налякав Хрущова, що радянська влада почала наступ на підпілля по всіх фронтах. Убивцю звали Михайло Стахур. Не минуло й місяця після вбивства Лаби, як спеціальний загін МДБ заарештував Стахура. Чекісти змусили літню родину, яка передавала повстанцям харчі, підсипати в компот снодійний порошок. Коли порошок подіяв, Стахура і трьох інших партизан схопили. Одним із них виявився Ярослав Качор, кілька місяців тому саме він радив Лабі не брати Сташинського. Стахура судили і в жовтні 1951 року стратили. Його спільника Лукашевича розстріляли ще в березні, коли Сташинський ще був у лісах[27].

Убивство Лаби і арешт Стахура викрили Богдана – сумнівів, що він діяв за наказом чекістів, не лишилося. Новина стала шоком для родини Сташинських, їх почали уникати односельці, серед яких було багато прихильників підпілля. Ті самі люди, яких Богдан хотів урятувати, пішли проти нього – сім’я, по суті, відмовилася від сина і брата. У липні сестра Ірина знайшла його у Львові і сказала, що родина, особливо мати й Марія, не хочуть більше його бачити і знати. Колишній світ Сташинського було зруйновано. Він лишився на волі, отримав змогу продовжити навчання, але без підтримки сім’ї вижити було дуже важко. Студенти, які не могли розраховувати на допомогу родини, іноді жили по шестеро в одній кімнаті, харчувалися найдешевшими харчами, а картопля була святом[28].

Утім, чекісти дотримали слова. Хоч на основі інформації Богдана було заарештовано шестеро людей, Сташинських арешти не зачепили. До того ж чекісти запропонували Богданові вибір: продовжити навчання в педінституті або працювати у спецслужбі із зарплатню 800–900 карбованців на місяць, що було втричі більше від зарплати сільського бібліотекаря, за студентськими мірками – вели чезна сума. Сташинський згадував, що це була просто пропозиція, теоретично, від неї можна було відмовитися, але він відчував, що шляху назад немає. І справді, йому не було куди йти. Він врятував родину, зрадивши її. Новою сім’єю і новим домом стали для нього спецслужби[29].

4. Парашутист

Богдана Сташинського зачислили у спеціальний загін Львівського управління Міністерства державної безпеки, перед тим це відомство називалося Народним комісаріатом внутрішніх справ, а потім Комітетом державної безпеки. Загін був утворений з колишніх підпільників, які добровільно або під примусом погодилися співпрацювати з владою.

Вперше такі загони було створено 1944 року, коли Червона армія відвоювала Західну Україну у німців. Одягнені під бійців Української повстанської армії, вони вчиняли теракти, саботаж, скоювали навіть злочини проти цивільного населення – все, що створювало підпіллю негативний образ і відбивало у місцевого населення бажання допомагати повстанцям. Усього чекісти-«підпільники» убили понад тисячу осіб і заарештували вдвічі більше. Дехто з членів загону діяв собі на умі і повертався у ліс, розповідаючи про контррозвідувальні методи МДБ справжнім повстанцям. Принаймні в одному випадку до повстанців у ліс перейшов цілий загін чекістів у повному складі, розповівши про тактику спецслужб. Але більшість бійців таких загонів почувалися, мов у пастці, і робили, що накажуть: заплямувавши руки у крові земляків, – їм, як і Сташинському, не було куди йти[30].

На момент, коли Сташинський пішов працювати в МБД, на службі числилося близько 150 таких оперативників, вони поділялися на маленькі групи чисельністю до десяти осіб. Львівське управління держбезпеки мало три такі групи – «Грім», «Метеор» і «Тайфун» (в останньому і служив Сташинський). У їхньому розпорядженні був весь арсенал таємних лабораторій чекістів: замасковані бомби дистанційної дії, тюбики з-під зубної пасти, заряджені отруйним газом, розчинний снодійний порошок під назвою «Нептун-47», який за хвилину-другу «вимикав» людину.

Група Сташинського набила руку на проведенні операцій з елементами інсценізації. Коли затриманий чекістами повстанець навіть під тортурами нічого не казав, його передавали бійцям загону Сташинського, одягненим у радянську форму, – нібито, щоб перевезти в інше місце. Дорогою їхня машина несподівано ламалася під хутором, на якому сиділа в засідці решта загону, тільки вже у формі повстанців. Зав’язувався бій, друга група нападала на першу і нібито «звільняла» в’язня. Ясна річ, сутичку було інсценізовано: обидві сторони стріляли холостими, а для ран «загиблі» чекісти заготовлювали курячу кров.

Далі справа діставала несподіваний поворот. «Повстанці» заявляли, що знайшли протоколи допитів звільненого в’язня, з яких випливає, що він здав секрети підпілля. Вони погрожували розстріляти чоловіка за зраду, якщо той не доведе, що не винен, розповівши все, що знає про підпілля. Якщо людину не попереджував хтось із «акторів» – колишніх членів підпілля – вона майже завжди здавала все, що знала. Одразу після допиту, нова група чекістів, знову одягнених у радянську форму, нападала на «повстанців» і знову брала у полон партизана, який уже нічого геть не розумів. Його чекала в’язниця, справжні зізнання лягали у справу, а Сташинський з колегами їхали у Львів на відпочинок[31].

Ігор Купрієнко, куратор подібних «вистав», згодом писав, що його оперативники підготували і розіграли всю п’єсу, мов справжні актори. Сам Купрієнко відіграв важливу роль в епізоді, який змінить життя Сташинського. Усе почалося в червні 1951 року, якраз коли Сташинський залишив лісових братів і пішов працювати в держбезпеку. Того місяця спецзагін МДБ, сформований з колишніх підпільників, встановив контакт з чоловіком, якого чекісти називали «Майським». Його справжнє ім’я було Мирон Матвієйко, він був начальником служби безпеки ОУН-б і від недавнього часу британським агентом.

Британці покладали великі сподіванням на групу Матвієйка. Влітку 1949 року Радянський Союз здобув власну атомну бомбу, через кілька місяців в Китаї перемогли комуністи, і британці з американцями готувалися до можливої війни в Європі. Вважалося, що тільки монополія США на ядерну зброю стримувала чисельно сильнішу Радянську армію в Європі. Захід на випадок війни потребував якомога більше розвідувальних даних про радянський блок. Британська розвідка МІ6 збирало інформацію про радянську армію, її технічні можливості й інфраструктуру. У відповідь на технічну допомогу і припаси британці хотіли контролювати цілу партизанську мережу в Україні. З цією метою 15 травня 1951 року британці закинули Матвієйка в Україну, і ця висадка парашутистів мала бути не останньою[32].

Матвієйко народився в січні 1914 року в австро-угорській Галичині, на момент підготовки до висадки йому було тридцять сім років. У бандерівців його знали під прізвиськом «Усміх», британські інструктори дали йому псевдо «Moоdy». Початковий план передбачав засилання Матвієйка в Україну разом з Бандерою, який мав очолити групу, але за кілька тижнів до початку операції план змінили. Британці не захотіли брати Бандеру, адже в разі провалу операції їх могли звинуватити не просто у шпіонажі проти СРСР, а в цілій змові з метою скинути законний уряд у ключовій радянській республіці і поставити на його місце лідера найбільшої антирадянської організації на Заході. Не хотіли вони й брати відповідальності за безпеку Бандери – надто високі ризики. Матвієйку довелося летіти в Україну без шефа.

У травні 1951 року Степан Бандера їздив у Лондон попрощатися з Матвієйком і видати йому останні інструкції. Для Бандери головним питанням лишалося керівництво організацією. Він хотів, щоб Матвієйко переконав Василя Кука, командувача Української повстанської армії і голову ОУН в Україні, підтримати Бандеру в боротьбі за владу в українській еміграції. Матвієйко мав також з’ясувати обставини загибелі попереднього командувача повстанців Романа Шухевича. Ходили чутки, що Кук був причетним до провалу Шухевича. Якщо Кук відмовиться підтримати Бандеру, то Матвієйко мав наказ перебрати на себе командування партизанськими загонами і, якщо потрібно, ліквідувати «зрадника»[33].

Сьомого травня 1951 року Матвієйку і п’ятьом членам його команди видали британські мундири, дали документи на польські імена і переправили військовим літаком на Мальту. Політ в Україну відклали через погану погоду і вони цілий тиждень провели на Мальті, чекаючи сприятливих умов для висадження. Врешті-решт ввечері 14 травня група Матвієйка піднялася з британської бази і шість годин летіла через Грецію, Болгарію і Румунію – приблизно тим самим шляхом шість років тому Рузвельт з Черчілем летіли в Ялту на переговори зі Сталіним. Для маскування літак летів над Болгарією і Румунією дуже високо, люди на борту сиділи в кисневих масках. У разі екстреної посадки парашутисти мали вистрибнути з літака і добиратися на місце пішки. Пілотів проінструктували казати у разі затримання, що вони просто заблукали і про парашутистів нічого не знають. Перед посадкою групу обшукали з метою переконатися, що ті не мають при собі нічого, що може видати британців. На випадок провалу організація Бандери мала інший план: членам ОУН видали ампули з ціанідом[34].

О п’ятнадцятій на першу ночі 15 травня літак пролетів над долиною Дністра, високі пагорби ховали його від радянських радарів, і висадив парашутистів на українську землю. Потім повернув на захід і висадив ще одну групу над Польщею. Радянські радари таки засікли порушення повітряного простору, але британський літак не перехопили.

Радянські спецслужби знали про групу Матвієйка задовго до відльоту з Мальти. Одним із джерел інформації був Кім Філбі, офіцер зв’язку між МІ6 і ЦРУ і подвійний агент, завербований радянською розвідкою у 30-ті роки. Оперативники Міністерства державної безпеки чекали в засідках: на пошук парашутистів було піднято чотирнадцять літаків і майже тисячу сто офіцерів і солдатів.

Але Мирону Матвієйку пощастило. Висадка пройшла точно за планом, група нікого не втратила. Їм вдалося знайти один одного на землі і втекти від переслідувачів. Парашутисти були озброєні іспанськими пістолетами Llama, британськими Sten, мали чималі суми готівкою в рублях та інвалюті, багато консервів і могли дуже довго протриматися в лісах, не потребуючи контакту з місцевими жителями.

Наприкінці травня Матвієйку доповіли, що вдалося встановити контакт з Василем Куком, лідером українського опору – найпотрібнішою людиною. Люди, що выдрекомендувалися посланцями Кука, привели Матвієйка у штаб одного з місцевих командирів. Після років еміграції Матвієйко дуже хотів зустрітися з побратимами по той бік лінії фронту. Та й вони були раді побачити емісара із Заходу. Вони разом поїли, випили і збиралися викурити цигарку-другу, аж після слів «закуримо» раптом напали і скрутили Матвієйка. Він не мав сили опиратися – у воду, яку він щойно пив, було домішано снодійний порошок «Нептун-47». «Повстанці» виявилися агентами радянських спецслужб, у такому ж загоні кілька місяців тому почав служити Сташинський[35].

Несподівано для Матвієйка агентом МДБ виявився один з членів його групи – Євген Гура, відомий в українському підпіллі під псевдо Славко. Саме він здав точну інформацію, яка дозволила спіймати Матвієйка. Гура, двадцятисемирічний кур’єр, який обійшов усі перешкоди минулого року і доправив Бандері важливі листи від Василя Кука, був насправді агентом польської комуністичної контррозвідки. Він воював у складі УПА на українських територіях, які за Ялтинськими угодами відійшли Польщі. Польські спецслужби заарештували його в результаті зради командира загону. Гуру завербували в обмін на гарантії свободи йому і його сестрі, яку теж затримали поляки. Гура погодився і пізніше перейшов під крило МДБ. У квітні 1950 року він зустрічався з лідерами опору в Україні, а в жовтні того року його разом з іншим кур’єром відправили у Німеччину. Того ж місяця він дістався Мюнхена з листами від Кука. У листах, сфальшованих чекістами, Кук пропонував Бандері відправити свого представника в Україну, щоб обговорити проблеми в стосунках між різними фракціями націоналістичної еміграції.[36].

У Мюнхені Гуру сприймали як героя, він погодився долучитися до групи Матвієйка і поїхав в Англію на спецпідготовку. З Лондона йому вдалося повідомити МДБ про десант. Після висадки Гура мав встановити контакт між Матвієйком і Куком. З цією метою йому дозволили залишити групу в лісі і поїхати у Львів. Гура зайшов у буфет на залізничному вокзалі випити чарку й перекусити і одразу потрапив на око інформаторці МДБ. Уся місцева мережа інформаторів чекала на нього кілька тижнів. Невдовзі Гура зустрівся із самим заступником голови республіканського МДБ – його інформація була надзвичайно важливою. На пошуки групи Матвієйка відправили команду із дев’ятнадцяти спецагентів. Вони використали традиційний прийом МБД у боротьбі з ізольованими групами українських націоналістів – видали себе за партизанів і вийшли на табір Матвієйка з фальшивим листом від Кука. Справжність цих партизанів засвідчив кур’єр Матвієйка Євген Гура. І от 5 червня 1951 року Матвієйко опинився в руках МДБ. Невдовзі затримали й решту його групи[37].

Матвієйко вважав, що гру закінчено, але спецслужби думали інакше – з їхнього погляду гра тільки починалася. Матвієйко – безжальний начальник служби безпеки ОУН-б, яка, попри інше, залякувала, катувала й знищувала ворогів організації, – розумів, що МБД вміє змусити говорити. І заговорив. Генерал МДБ Павло Судоплатов наказав перевезти Матвієйка в Москву й особисто допитував його. Судоплатов вразив Матвієйка обізнаністю в українських справах і щодо людей у керівництві ОУН-б. У мемуарах Судоплатов згадував, що Матвієйко вирішив співпрацювати, усвідомивши, що радянська розвідка знає про бандерівців усе, хіба що крім імен другорядних виконавців. Можливо? за згодою на співпрацю стояли й інші резони. Матвієйка спіймали у статусі командира групи «британських шпигунів» – навряд чи справа для нього закінчилася б табором. Не піди Матвієйко на співпрацю – його, поза сумнівом, розстріляли б.

Отже, Матвієйко відкрився радянським спецслужбам. Емісар Бандери мав стати ключовою фігурою в радіогрі МДБ з британською розвідкою і націоналістами-бандерівцями. Він мав працювати під контролем МДБ і під диктовку відправляти радіограми в Лондон і Мюнхен. У його повідомленнях була дещиця правди і маса дезінформації для британців і Бандери. Матвієйко доповідав про вигадані успіхи і справжні проблеми українського підпілля, яке у вигляді організованого руху доживало свої останні дні. Британці й Бандера інформували Матвієйка – читай МДБ – про заплановані висадки.

Радіогра почалася всерйоз наприкінці червня 1951 року, через місяць після того, як його заслали, і три тижні, як спіймали. МДБ створило підставну партизанську групу, яка поширювала чутки, що з ними є особистий посланець Бандери. Вони створили базу, з якої Матвієйко й передаватиме радіограми за кордон. Протягом року МДБ надіслало 32 радіограми у британський центр в Кельні і отримало 29 радіограм з інструкціями з Лондона.

Британці й бандерівці були дуже задоволені: нарешті спорадичні, через кур’єрів, контакти з рухом опору стали регулярними. Вони отримували, судячи з усього, достовірну, хай і не першокласну інформацію. Радянські спецслужби тріумфували. МДБ отримало унікальну нагоду дізнаватися про плани ворога, годувати його дезінформацією, шкодити йому прямо в центрі. Радянській розвідці так і не вдалося переконати Бандеру приїхати до Матвієйка до України, але дезінформацією вона поглибила розкол між різними націоналістичними фракціями[38].

Прибуття Матвієйка до України, його свідчення, інформація, отримана в радіо грі, підтвердили, що організація Бандери відіграє важливу роль у боротьбі, яку вели залишки УПА в Західній Україні. Допитуючи Матвієйка, Судоплатов звертав особливу увагу на звички Бандери, умови життя, адреси, маршрути, зв’язки в українській еміграції. Матвієйко керував службою безпеки й особистою охороною Бандери, тому добре знав його вдачу. Він розповів Судоплатову, що люди Бандери крадуть гроші організації й уникають відповідальності, бо особисто віддані Бандері. В українському підпіллі за таке розстрілювали на місці, але в Мюнхені це сходило з рук. Матвієйко також вважав, що Бандера відправив його в Україну хитрістю: сказав, що вони поїдуть разом, і не лишив керівникові безпеки вибору – той мусив супроводжувати шефа. Матвієйко підозрював, що за відмовою британців закинути Бандеру в Україну стоять інтриги провідника[39].

Завдяки Матвієйку, закордонні оперативники МДБ отримали нові дані, що мали допомогти їм знайти і ліквідувати Бандеру, і Богдан Сташинський, новачок у спецслужбі, відіграє важливу роль у цих планах.

Влітку 1952 року, після того як Сташинський прослужив у спецзагоні близько року, його перевели у Київ для навчання у спецшколі МБД і підготовки до роботи за кордоном. Сташинський, очевидно, виявився добрим агентом. Начальство характеризувало його як «дисциплінованого, сміливого, кмітливого та ініціативного». Він мав кращу освіту, ніж товариші по службі, – більшість із них були сільськими хлопцями, які нічого в житті не бачили, крім гір, і не знали міського життя. Мало в кого був атестат про середню освіту. Навіть серед офіцерів МДБ і оперативників під прикриттям вищу освіту мали всього 13 відсотків особового складу, менше половини мало закінчену середню освіту. Сташинський з кількома курсами інституту за плечима був радше винятком.

Пропозицію переїхати до Києва на навчання він, очевидно, прийняв з полегшенням – більше не треба було зраджувати родину і ризикувати життям у сутичці з повстанцями. Він погодився, почав підготовку, і траєкторії його життя і життя Степана Бандери почали зближатися.

5. На вулицях Мюнхена

Холодна війна розгоралася, головним ворогом Радянського Союзу вважалися Сполучені Штати, але лінія фронту у цій війні проходила по Європі, зокрема по Німеччині. Радянський Союз прагнув розгорнути широку розвідувальну мережу за кордоном і готував для цього кадри[40].

Два роки в Києві Богдан вивчав шпигунське ремесло – фотографія, водіння, стрільба, конспірація, стеження, прийоми самооборони. Готуючись до роботи в Німеччині, він вивчав німецьку мову з репетитором, польську й неодмінно історію партії. Після випуску влітку 1954-го Сташинському видали документи на інше ім’я, потім на ще одне.[41].

Тепер він офіційно працював у КДБ, у березні 1954-го службу перейменували, і саме під цією абревіатурою вона стане відомою на весь світ. Після смерті Сталіна у березні 1953-го, боротьбу за владу в Кремлі виграв Микита Хрущов, колишній перший секретар Української СРСР. Він заручився підтримкою Політбюро і знешкодив свого головного конкурента Лаврентія Берію, керівника держбезпеки. У липні 1953 року Берію заарештували, а у грудні розстріляли. В опалу потрапили й люди Берії, зокрема генерал Павло Судоплатов, що кілька років він просидів у в’язниці. Роль суперубивці лишилася в минулому, завдання ліквідувати Бандеру дісталося новому поколінню чекістів та їхніх агентів. Саме до цього покоління належав Сташинський, він тепер мав протидіяти антирадянській українській еміграції за кордоном.

Шлях Сташинського з України в Німеччину вів через Польщу. Богдан перетнув радянсько-польський кордон на західній Львівщині влітку 1954 року. Прикордонники на одну годину відкрили кордон. Шлагбаум було піднято, і машина з Богданом і його куратором спокійно без перевірок перетнула кордон. Вони проїхали через усю країну в колишнє німецьке місто Штеттин, яке за рішенням Потсдамської конференції 1945 року відійшло Польщі. Кінцева зупинка – стародавнє померанське містечко Штаргард, чий середньовічний центр було вщент зруйновано під час війни. Місце німецького населення зайняли поляки, депортовані із Західної України і Білорусії, та українці, примусово переселені з прикордонних районів південно-східної Польщі, щоб позбавити УПА народної підтримки.

У Штаргарді Богдану видали нові документи. У Києві він жив під прізвищем Мороз, тепер він став Броніславом Качором. Його передали працівнику польських спецслужб, і п’ять місяців «Броніслав» вчив легенду, під якою він мав жити в Німеччині. Йозеф Леман, народився 4 листопада 1930 року в німецько-польській родині у Східній Польщі. Дата народження збігалася зі справжньою, тільки Сташинський був на рік старший. Леману придумали заплутану біографію, до переїзду у Східну Німеччину він жив в Україні і Польщі. Це мало пояснити акцент – рідною мовою для нього була українська і польська. У Польщі Богдан відвідав місця, де нібито жив Леман. Коли Сташинський досконало засвоїв свою нову біографію і побачив «знайомі» місця, чекісти переправили його у Східну Німеччині. Вночі він перейшов кордон по мосту через Одер. Сташинський здав документи на ім’я Броніслава Качора і став Йозефом Леманом.

Саме на кордоні зі Східною Німеччиною Сташинський вперше зустрівся зі своїм новим куратором, той відрекомендувався старшим лейтенантом Сергієм Олександровичем Деймоном. Насправді Сергія Деймона звали Олексій. Він був не старшим лейтенантом, а майором Шостого відділу КГБ у Східній Німеччині, яке вело роботу з еміграцією. Деймон займався українцями. Він сам був українцем, вільно говорив українською і російською, народився на Донбасі і пішов служити в НКВС у 1939 році, з керівної посади на шахті. Його спеціальністю в НКВС б6уло розслідування економічного саботажу. На листопад 1940 року його зусиллями було заарештовано першу людину.

Під час війни Деймон воював під Сталінградом, готував розвідників і диверсантів до засилання в німецький тил. Із контррозвідки перекваліфікувався у розвідники, взяв участь у кількох зухвалих спецопераціях, дістав поранення і медаль за хоробрість. У Деймона були всі підстави ненавидіти німців: навесні 1942 року нацисти убили його матір, яка лишилася на окупованій території. Він був одружений, але дітей не мав. Після війни Деймон лишився працювати в українському апараті спецслужб, із Києва його відрядили до Чехословаччини боротися з українським підпіллям.

За діяльність, спрямовану проти бандерівців та українських націоналістів з інших фракцій, Деймон мав нагороди і підвищення по службі. Зокрема його відзначили чехословацькою медаллю за хоробрість та іменною зброєю. Начальство вважало Деймона енергійним і розумним оперативником, добре обізнаним зі світом українських націоналістичних організацій, де діяло чимало його агентів. У вересні 1954 року Деймона перевели в Берлін керувати відділенням по роботі з українською еміграцією. Сташинський стане першим агентом, якого Деймон підготує і виховає. Відтепер вони мали працювати у зв’язці. Сташинський завжди називав свого наставника і керівника Сергієм[42].

Вони разом поїхали в закритий радянський квартал у Східному Берліні. Так Богдан вперше потрапив у Карлсхорст – квартал площею півтора квадратних кілометра було оточено триметровим парканом, охороняв усе спеціальний підрозділ КДБ. Верховне командування, цивільні працівники і шпигуни не тільки працювали, а й жили у Карлсхорсті. Так само робили певний час і деякі східнонімецькі керівники – Карлсхорст здавався їм куди безпечнішим місцем, ніж звичайні будинки в Берліні. Східні німці, які жили або працювали у кварталі, були об’єктом гострого інтересу західних розвідок і постійного нагляду радянських контррозвідників.

У 1954 році поділений Берлін був епіцентром холодної війни, єдиною щілиною і залізній завісі, які ділила Європу на схід і захід. Формально місто все ще поділялося на чотири окупаційні зони – американську, радянську, британську і французьку, але значення мав тільки поділ між радянською і західними зонами. Ні парканів колючого дроту, ні Берлінської стіни ще не існувало. З Берліна радянські агенти роз’їжджалися по цілому світі. Берлін був світовою базою радянської розвідки, зокрема це стосувалося і діяльності проти США. Зі Східного Берліна можна було легко добратися на аеродром Темпельгоф у західній частині міста, а звідти по всьому світу.

Берлінська «щілина» була двосторонньою. Дістатися із Західного Берліна у Східний було не складніше; десятки, якщо не сотні західних агентів вели шпіонаж проти Радянського Союзу та східного блоку, спостерігали за військовими украпленнями й промисловими об’єктами. На головних вулицях існували пропускні пункти, але люди спокійно пересувалися в обох напрямках, у метро взагалі контролю не було. Словом, Берлін був ідеальним місцем для розвідки, і вона на повну потужність використовувала всі можливості

Сташинський прожив у Карлсхорсті близько місяця, потім йому дозволили оселитися неподалік. Вивченої у Києві німецької виявилося недостатньо для незалежного життя: Сташинський міг читати, але погано розумів на слух. Різдво 1954 року він провів у готелі в Східному Берліні: самотні свята для молодого чоловіка, вчорашнього хлопчини із села, у чужій країні. Родина лишилася далеко, власне родиною йому став Комітет державної безпеки.

Перші місяці 1955 року Сташинський провів за вивченням мови і німецького життя. А у квітні куратор вирішив, що він готовий до самостійної дороги. Його відправили у Цвікау працювати у спільному радянсько-східнонімецькому підприємстві. Планували, що він вестиме конторську роботу, але німецької мови Сташинського і на це не стало, і його призначили простим робітником. Деймон нічим тут не міг зарадити. Він і сам знав німецьку поганенько. Брав уроки в Карлсхорсті, але викладач, не задоволений відсутністю прогресу, доповів начальству, що Деймон вчиться погано і не докладає зусиль. Він міг читати, але не опанував граматику і майже не вмів говорити – перевіряй, не перевіряй. Провчившись три семестри, Деймон кинув цю справу[43].

Сташинський кинути не міг. Він мусив вивчити мову і вивчив. Йозеф Леман незабаром став справжньою людиною зі справжньою роботою, першим записом у трудовій книжці, першими справжніми печатками в документах. Восени 1955 року Сташинський повернувся до Східного Берліна після відпустки на Чорному морі, яку йому організував КДБ. Він винайняв кімнату в місті, відркоемендувавшись Йозефом Леманом, працівником міністерства зовнішньої торгівлі НДР. Базою діяльності Сташинського став Східний Берлін, але вектор його роботи був спрямований на Західну Німеччину, зокрема на Мюнхен, де жили Степан Бандера, Лев Ребет та інші лідери українського національного руху.

На початку 1956 року Деймон вперше відправив Богдана в Мюнхен. Він мав зустрітися з агентом КДБ на ім’я Надійчин. Справжнє ім’я Надійчина – Іван Бисага. Він народився 1919 року в родині українських селян на Закарпатті, яке щойно увійшло було до складу нової чехословацької держави. Бисага виїхав з рідних країв 1939 року, коли Закарпаття захопили угорці. Він був членом ОУН, вступив у дивізію СС «Галичина», але після розгрому дивізії Червоною армією влітку 1944 року потрапив до рук радянської контррозвідки. Саме тоді, за даними служби безпеки ОУН-б, Бисага почав співпрацювати з чекістами. Після війни він пройшов розвідувальну підготовку у Києві, а 1953-го з’явився в Австрії як біженець. ЦРУ допитало Бисагу і відпустило, спершу він оселився у Франкфурті під іменем Іван Бард. 1954-го, коли Сташинський-Леман почав підготовку у Польщі, Бисага переїхав у Мюнхен. Перші спроби зав’язати контакт з бандерівцями не вдалися – вони запідозрили в ньому чекіста (як і у всіх, хто приїздив з України після 1945 року). Але Бисага зумів втертися в довіру конкурентів Бандери, які проігнорували застереження бандерівців – стосунки двох фракцій дедалі гіршали. Врешті-решт Бисага почав працювати в газеті «Український самостійник», яку редагував сорокачотирирічний юрист і журналіст Лев Ребет[44].

Лев Ребет жив у Мюнхені з дружиною Дарією, журналісткою і активісткою українського руху, у них було двоє дітей – син Андрій і донька Оксана. Лев і Дарія Ребети очолювали «двійкарів», опозиційне крило ОУН, яке відкидало принцип вождівства і проголошувало відданість принципам демократії. Вони мали складні стосунки з Бандерою. Бандерівці звинувачували їх у співпраці з ЦРУ.

Сташинського зробили зв’язковим між Карлсхорстом і Бисагою. Він довідався, що Бисага мав підготувати викрадення й переправлення Ребета у Східний Берлін, щоб використати у пропагандистській війні із Заходом. Сташинський обговорював з Бисагою план підмішати щось Ребету в їжу, щоб знерухомити його й полегшити викрадення. Бисага прямо не відмовлявся, але й не хотів іти на такий ризик. Він сказав Сташинському, що недостатньо близький з Ребетом і ніяк не зможе виконати це завдання. Син Лева Ребета Андрій пригадував потім, що коли він, тринадцятирічний, приходив із сестрою Оксаною (їй було чотири) до батькової редакції, Бисага виказував дівчинці особливу увагу. Це, можливо, подобалося Ребету, але його дружина Дарія з підозрою ставилася до Бисаги. Він так і не став другом родини[45].

Сташинський мав не тільки привозити Бисазі гроші й забирати звіти про ситуацію в українській еміграції у Мюнхені, а й підтримувати агента морально. Чекісти підозрювали, що, крім неспроможності наблизитися до Ребета, з Бисагою були й інші проблеми. Під психологічним тиском подвійного життя він ламався, йому здавалося, що за ним стежить не тільки бандерівська служба безпеки, а й американська і західнонімецька розвідки. Врешті-решт Сташинський допоміг Бисазі виїхати у Східний Берлін. КДБ, як завжди, використала фактичний провал агента на Заході в пропагандистських цілях. Радянська преса надрукувала лист Бисаги, який начебто був правовірним націоналістом, але прозрів і покаявся, звинувативши лідерів української еміграції в усіх смертних гріхах[46].

Хотів він того чи ні, але Сташинський успадкував об’єкт стеження Бисаги. На початку весни 1957 року Деймон показав йому фотографію лисого мужчини в круглих окулярах – це був Лев Ребет. Куратор охарактеризував цього чоловіка як інтелектуального лідера українських націоналістів. Його статті, мовляв, паплюжать образ Радянського Союзу, надихають українських емігрантів вести боротьбу проти СРСР і застерігають не повертатися на батьківщину. Чекісти знали, що Ребет працює в центрі Мюнхена, але хотіли переконатися, де той живе. Сташинський у Мюнхені мав перевірити адреси. У квітні через аеропорт Темпельгоф у Західному Берліні він вилетів у Мюнхен.

Сташинський заповнив реєстраційну картку в готелі «Грюнвальд»: Зіґфрід Драґер, живе в Есен-Гаарцопфі, народився 29 серпня 1930 року в Ребрюке під Потсдамом. Ім’я й адреса були вигадані. Документи на ім’я Драґера йому дав Деймон; сказав, що папери фальшиві, але запевнив у їхній якості. Бракувало тільки підпису. Сташинський підписався. Реальний Зіґфрід Драґер справді колись жив в Есені і перед тим, як вилетіти в Мюнхен, Сташинський відвідав Есен, щоб ознайомитися з містом і подивитися на «свій» будинок. З’їздити туди спонукала обережність. Якби поліція в разі арешту спитала про місто чи вулицю, він міг дати правдоподібну відповідь.

Новий гер Драґер виявився великим цінителем мюнхенської архітектури й любителем гуляти на свіжому повітрі. Він годинами блукав центром міста, оглядаючи будинки і людей. Виявилося, що йому особливо до вподоби Швабінг, район на півночі Мюнхена. За інформацією КДБ, саме там жила родина Ребетів. У Карлсхорсті Сташинському дали адресу – Франц-Йозеф-штрасе, 47. Двері в будинок були відчинені, Драґер-Сташинський оглянув усі поверхи і всі таблички на дверях. Імені Ребета ніде не значилося, але це ще нічого не означало. Наступні кілька днів він намагався точно з’ясувати, де живе Ребет. Спостерігав за будинком і вулицею з 7 до 10 ранку, в обід і з 15 до 17. Ребет йому не зустрівся. Сташинський сходив на недільну службу в греко-католицьку церкву, сподіваючись застати Ребета там, але марно.

Тоді він переніс спостережний пост у центр Мюнхена. Йому особливо подобалося «гуляти» по знаменитій Карлспляц. Інше вподобане місце – початок найдовшої вулиці Мюнхена Дахауерштрасе. Згідно з інформацією КДБ, Ребет мав контори за обома адресами. На Карлсплятц спостерігачеві пощастило більше. Одного дня він побачив знайоме за фотографіями обличчя – об’єкт виходив з будинку номер 8. Ребет пішов на трамвайну зупинку і сів у трамвай. Агент зайшов слідом. Трамвай їхав у Швабінг, добре відомий агентові район. Сташинський сів одразу за об’єктом спостереження. Заспокоїтися було непросто. Він не міг зметикувати, який квиток купувати. Ціна залежала від відстані, а він не знав, наскільки далеко зібрався Ребет, може, той узагалі мав проїзний і не мусив купувати квитка. А якщо купити квиток за 25 пфенігів, а Ребет поїде в наступну зону… Є ризик, що зайде контролер і він приверне до себе увагу. Трохи подумавши, він купив квиток за 30 пфенігів. Потім завважив, що він єдиний пасажир у трамваї в сонячних окулярах. Він носив їх за порадою інструкторів КДБ, щоб приховати обличчя. День був сонячний, і окуляри згодилися, але у трамваї їх ні в кого не було. Окуляри він зняв.

Потім йому здалося, що за ним стежать. Він пересів далі від Ребета, не випускаючи його з поля зору. Ребет вийшов на зупинці Мюнхенер Фрайгайт, неподалік входу в Англійський сад. Сташинський не наважився піти за ним і поїхав далі. Наступного дня він вилетів у Берлін. Він мав наказ перебувати у Мюнхені не більше десяти днів, а вони вже спливли. У кожному разі він провів час із користю. Сташинський повертався у Карлсхорст з конкретною інформацією, хай навіть скромною. Стару адресу у справі на Ребета можна було сміливо виправляти. КДБ знало, яким трамваєм він їздить на роботу.

У червні Сташинський повернувся в Мюнхен зібрати додаткову інформацію про об’єкт. Як і минулого разу, він оселився в «Грюнвальді», попросивши кімнату з вікнами на Дахауерштрасе. Там була контора Ребета. Тепер Ребет дорогою на роботу мав проходити повз вікна агента. Простежити його маршрут з однієї контори в іншу, а потім додому було неважко. Він проїхав за Ребетом до зупинки Мюнхенер Фрайгайт, а потім пройшов до сусідньої вулиці Окамштрасе. Цього разу він сів в інший вагон і не одягав окуляри. Але нерви все одно були напружені. Він вважав, що діє непомітно. Дійшовши до Окамштрасе, Ребет повернув в арку на правій стороні вулиці, яка вела до кінотеатру. Звернувши за ним в арку, Сташинський несподівано побачив Ребета – той стояв і нібито роздивлявся афіші. Побачивши його, Ребет одразу вийшов з арки.

Сташинський побачив, як Ребет заходить у будинок на розі вулиці. Втрачати було нічого, він пішов за ним і побачив табличку з прізвищем Ребета біля дверей будинку. Побачили його чи ні, але він тепер знав, де живе Ребет. Наступного дня він туди повернувся, почекав, поки Ребет сяде на трамвай, і сфотографував табличку з іменами мешканців. Завдання було виконано. Оперативники КДБ у Карлсхорсті були задоволені: «Зіґфрід Драґер» виявив, де живе Ребет і як їздить на роботу. Сташинський думав, що на цьому справу закінчено, але в липні його знову послали в Мюнхен підтвердити отриману інформацію і з’ясувати, чи є в будинку поштові скриньки.

Сташинський не знав, які плани має КДБ на Ребета, а розпитувати у чекістів було не заведено. Він знав, що Івана Бисагу залучали до розробляння операції викрадення Ребета, але Бисага тепер був у СРСР. Між тим Сташинському дали нове завдання – стежити за видавцем газети «Український самостійник», у якій працював Ребет. Здавалося, що на цьому, принаймні для Сташинського, справа Ребета завершилася[47].

6. Секретна зброя

Шпигунське життя Богдана Сташинського потроху увійшло у звичну колію. Воно було цілком спокійне, навіть комфортабельне, хоч і не позбавлене стресів. Він їздив у Мюнхен стежити за еміграційними діячами, закладав тайники з грошима й інструкціями для агентури, спостерігав за військовими об’єктами. Але так тривало не довго. У вересні 1957-го Деймон запросив Сташинського в контору КДБ у Карлсхорсті, попередивши, що вони зустрінуться з важливим гостем із Москви. І додав, що час настав. Що це означає, Сташинський зрозумів, тільки коли гість – його ім’я лишилося в секреті – показав йому видовжений циліндр із запобіжником і курком.

Московський гість сказав, що це зброя, і показав, як вона працює. Циліндр містить ампулу з рідиною. Коли натискаєш курок, бойок запускає в дію пороховий заряд, ампула з отрутою розбивається і розбризкується з циліндра. Рідина майже одразу випаровується. Циліндр слід наставляти майже впритул, щоб жертва могла вдихнути отруту після вистрілу. Відтак вона знепритомніє. Ефект, додав Деймон, схожий на придушення. Смерть від серцевого нападу, продовжив московський гість, настає впродовж двох-трьох хвилин. «Після випаровування рідина не лишає слідів; через хвилину після смерті вени повертаються до попереднього стану, і насильницьку смерть констатувати неможливо». Деймон додав, що для стрілка зброя абсолютно безпечна[48].

Такий поворот заскочив Сташинського зненацька. Він не мав часу отямитися. Єдине, що він зрозумів, – вони хочуть, щоб він став убивцею; якщо ні, то вони ніколи б не показували йому ніякої секретної зброї і нічого б не пояснювали. З розмови стало зрозуміло, що це не перше використання пістолета-спрея. Такий уже використовували раніше. Судячи з усього, це був удосконалений варіант німецької моделі часів Другої світової.

Московський гість хотів показати, як він працює, зарядив ампулу з водою, зняв із запобіжника і вистрелив. Пістолет виплюнув порцію води в рушник, що висів на стіні на відстані метра. Звук пострілу нагадував сплеск у долоні. Вода лишила пляму на рушнику діаметром сантиметрів двадцять. Москвич пояснив, що ампула з отрутою стріляє на півметра далі і пляма буде більшою, бо отрута легша за воду. Він дістав із валізки інструмент, викрутив гвинти з циліндра, почистив зброю й перезарядив. Вистрелив ще кілька разів. Потім віником змів з підлоги крихітні уламки скла, розміром не більше міліметра – більшість скляних бусинок лишилися на рушнику.

Експеримент закінчився, інструкції – ні. Московський гість пояснив, що стрілок теж ризикує вдихнути отруйні випари, але є два способи цьому запобігти. По-перше, треба прийняти пігулку за годину-півтори до пострілу. Вона перешкоджає звуженню кровоносних судин і діє чотири-п’ять годин. По-друге, вжити спеціальну ампулу з протиотрутою одразу після пострілу. Слід роздушити ампулу, завернувши її в тканину, і вдихнути газ, який з неї піде. Протиотрута настільки сильна, пояснював інструктор, що, коли її дати жертві через хвилину після пострілу, людина виживе. Найбезпечніше вжити пігулку до стрільби і протиотруту після. Московський гість запропонував показати Сташинському, як пістолет-спрей стріляє справжньою отрутою, а не водою. Той не заперечував. Вони вирішили випробувати зброю на собаці і домовилися зустрітися, коли все буде готове. На цьому розмова закінчилася[49].

Деймон зголосився відвезти Сташинського в місто і привітав його з таким почесним завданням. Той емоцій не виказував і сидів мовчки. Деймон спитав, чи розуміє він, яку велику довіру виказала йому держава. Сташинський потім згадував, що Деймон поводився, ніби вони були рятівниками країни. Сташинський натомість був збентежений. Що б він не робив свого часу у лісі видаючи повстанців, вбивати, тим більше неозброєну людину йому не хотілося. Богдан виріс у родині, яка шанувала християнські заповіді і не сприймала подібних учинків. Але й від завдання відмовитися не міг. Перевірка пістолета-спрея на собаці ніяк не полегшила душевних мук агента, радше навпаки – загострила їх. Деймон і московський гість купили маленького дворнягу на місцевому ринку. Забрали Сташинського у місті й поїхали в ліс на озері Мугельзеє за Східним Берліном. Москвич дав Богданові пігулку. Вони прив’язали собаку до дерева і почекали, заки подіє пігулка – якогось помітного впливу на організм не відчувалося. Москвич дав агенту заряджений циліндр. Сташинський не міг дивитися на собаку, йому було шкода безневинне створіння. Коли він підійшов до собаки, той узявся лизати йому руку. Сташинський відвернувся і натиснув на курок. Рідина вкрила морду. Собака впав і засмикав лапами. За кілька хвилин він був мертвий. «Моя перша жертва», – подумав Сташинський. Він розумів, що будуть інші. Хтось роздушив ампулу з протиотрутою – всі троє вдихнули з неї газ. Потім сіли в машину й повернулися у Східний Берлін. Експеримент було визнано вдалим[50].

Сташинський здогадався, хто стане його наступною жертвою. Ще на першій зустрічі з москвичем Деймон дав зрозуміти, що мова йде про його давнього «знайомого». Ім’я в присутності москвича не називали, але агент не сумнівався, що це Ребет. Бисаги не було, своїх людей в оточенні Ребета чекісти не мали, тож вирішили його убити, а не викрасти. Попри те, що цю таємну зброю нібито використовували й раніше, у чекістів не було певності, що убивство не виявлять. Вони припускали, що факт насильницької смерті буде одразу встановлено, але підозри впадуть на ворогів Ребета – бандерівців. Наступники Сталіна сподівалися, що вбивство Ребета, як і вбивство Коновальця, загострить усобиці в таборі націоналістів.

«Ліквідація» вождів української еміграції, які нібито не дозволяли своїм послідовникам йти на компроміс з радянським режимом і повертатися на батьківщину, була звичайною темою розмов в еміграційному відділі КДБ у Карлсхорсті. Але Сташинський не думав, чи то пак не хотів думати, що це означає на практиці. Тепер він повертався подумки до слів Деймона, які доти здавалися порожнім звуком. Коли він розповідав Деймону, наскільки близько стояв до Ребета у трамваї, коли стежив за ним уперше, той сказав, що проблему може розв’язати простий укол. Сумнівів не лишалося – він мав на увазі укол отрути. Стало також зрозуміло, чому Деймон хотів знати, де в коридорі Ребетового будинку стоять поштові скриньки. Ймовірно, КДБ розглядав ще один варіант розправитися з українським журналістом – бомба в посилці. Але поштових скриньок у будинку не виявилося, і це, можливо, визначило долю і Ребета, і Сташинського[51].

Сташинського роздирала дилема. Він не хотів і не міг уявити себе в ролі вбивці невинної людини. Але й не підкоритися наказу не міг. Наслідки непослуху були цілком очевидні. Кілька років перед тим, прочитавши в газетах про втечу на Захід Ніколая Хохлова, іншого кілера КДБ, який відмовився виконувати наказ, Сташинський спитав Деймона, хто це такий і яку посаду той обіймав у КДБ. Деймон назвав Хохлова авантюристом і морально розкладеною людиною. «Рано чи пізно ми дістанемо його», – закарбувалося в пам’яті Богдана. Деймон не жартував. Московський гість, який привіз пістолет-спрей, можливо, брав участь у ще одному науковому «експерименті» – замах на Хохлова, якого в вересні 1957-го, тому самому місяці, коли Сташинський вперше познайомився із секретною зброєю КДБ, пригостили у Франкфурті кавою, «присмаченою» радіоактивним талієм. КДБ тримав слово і карав зрадників, де б вони не сховалися. Врешті-решт Сташинський почав думати про своє завдання в категоріях політичної доцільності і в цьому шукав заспокоєння. Наказ йому дав куратор, а вбивство однієї людини відкриє шлях додому багатьом іншим. В операції КДБ проти Ребета під кодовою назвою «Доктор» наставала вирішальна фаза «особливих заходів»[52].

7. Вітання з Москви

Дев’ятого жовтня 1957 року стюарди «Ер Франс» зареєстрували на рейс Західний Берлін – Мюнхен пасажира на ім’я Зіґфрід Драґер. У кишені в нього лежав ще один документ з фотографією на ім’я Йозефа Лемана. Драґер-Леман-Сташинський мав при собі більше тисячі західнонімецьких марок, у багажі лежало дві банки франкфуртських сосисок. Він був готовий до будь-якої несподіванки, навіть якби Східна Німеччина напала на Західну і в гастрономах зникла їжа.

Документи, гроші й сосиски йому видали у Карлсхорсті. Там же йому веліли летіти в Західну Німеччину по західнонімецькому паспорту, а далі показувати східнонімецький. На випадок провалу він мав назватися східнонімецьким громадянином, що підвищувало шанси повернутися в соціалістичний блок. Найнебезпечнішим предметом багажу були дві жерстяні банки. Сосиски були тільки в одній. В іншій технічні фахівці КДБ сховали зброю – пістолет-спрей, привезений минулого місяця з Москви. Пістолет обгорнули ватою і сховали у спеціальний металевий циліндр, схований, відповідно, у жерстянці з-під сосисок, наповненій водою. Зброю і циліндр було зроблено з алюмінію, вага і зовнішній вигляд справжньої і фальшивої банки сосисок були абсолютно однакові – їх відрізняла тільки спеціальна позначка.

За первісним планом пістолет мали переправити в Західну Німеччину по дипломатичних каналах. Працівник східнонімецького дипкорпусу мав привезти зброю у Мюнхен і там передати її агентові. Дипломатів не перевіряли на митниці, і чекісти вважали цей шлях безпечним. Але хтось завважив, що за дипломатом може простежити західнонімецька контррозвідка, існує ризик, що через нього вийдуть на агента і схоплять його зі зброєю на гарячому. Врешті-решт постановили, що агент візьме зброю з собою. А якщо його спіймають і спитають, що це і звідки, то, за легендою, незнайомий чоловік у Східній Німеччині заплатив Драґеру і попросив провезти банку у Мюнхені та передати якійсь жінці в барі «Максим». А якби його затримали і знайшли зброю після завдання, то агент мав сказати, що просто знайшов цей предмет на сходах.

На кордоні його не перевіряли, і він спокійно прилетів у Мюнхен у середу 9 жовтня. Як завжди, на все про все йому відвели десять днів. Інструктори хотіли, щоб він виконав завдання в конторському будинку на Карлсплятц, 8. Якщо це буде неможливо, то в іншій конторі на Дахауерштрасе або вдома в об’єкта на Окамштрасе. Сташинський прийняв першу захисну пігулку близько 8 ранку в четвер 10 жовтня. Загалом на десять днів мюнхенського завдання у нього було десять пігулок і дві ампули – мало вистачити. Усе було готово, зброя в кишені. Він загорнув пістолет-спрей у газету і зробив дірку для курка і запобіжника. Банку з-під зброї викинув у смітник в Англійському саду.

О 8:30 він стояв на вулиці, спостерігаючи за будинком по Карлсплятц, 8. Там розташовувалися різні контори, зокрема кабінети лікарів. На випадок арешту під час завдання агент мав відрекомендууватися східнонімецьким туристом: милувався собі архітектурою, аж раптом розболілися зуби і от, мовляв, прийшов сюди до лікаря. А якщо хтось застане його одразу після події, то слід сказати, що ось лежить людина на підлозі і він намагається їй допомогти. Того дня він прочекав до 10:30, але об’єкт не з’явився. Не було його і ввечері. Не з’явився він і наступного дня. Всякий раз агент відчував полегшення, але загальний душевний тягар від цього тільки зростав. Найскладніше було у вранішні години, відведені на смертельну справу. Вдень ставало трохи легше. Сташинський блукав вулицями міста у спробі розвіятися, але наступного дня все повторювалося. Може, виконати завдання і є найлегший спосіб скинути камінь з душі й повернутися до нормального життя? Щодня тиск відчувався все більше[53].

Лев Ребет зазвичай не ходив у контору у вихідні і працював удома: читав, писав, редагував. У суботу 12 жовтня він зробив виняток із розпорядку. Минулого вечора він ліг пізно – читав недавно опубліковану автобіографічну кіноповість Олександра Довженка «Зачарована Десна». Знаменитий режисер помер торік у Москві. Сталін не дозволяв Довженку жити й працювати в Україні, і його останній твір був сповнений ностальгії за дитинством, яке минуло в мальовничому українському селі. Лев Ребет теж народився в селі і давно жив поза Україною; попри всю ідеологічну різницю між українським націоналістом і радянським режисером-комуністом. Ця книжка цілком могла промовляти до його серця. Ребет за суворими традиціями українських селян рідко виказував теплі почуття до дітей, але вранці 12 жовтня вперше за багато місяців поцікавився фортепіанними уроками сина Андрія і навіть погладив його по голові. Коли вольова і владна Дарія Ребет гукнула з кухні, щоб він не затримувався на роботі і не спізнився на обід, чоловік відповів, що не певен, чи взагалі туди дійде. Членам родини постфактум здалося, що Лев Ребет передчував щось недобре[54].

Тієї суботи, 12 жовтня 1957 року, невдовзі по дев’ятій Сташинський-Леман-Драґер стояв на спостережному пункті на Карлсплятц. Був погожий сонячний день. Він залишив плащ у готелі і прогулювався в костюмі. Як завжди нервувався. Прийняв заспокійливе і протиотрутну пігулку. Ліки не діяли. Напруження, яке він намагався опанувати, зростало – об’єкт міг вийти в будь-який момент. По дев’ятій напруження поступово спало. Стрілка годинника підійшла до десятої, а Ребета все не було. Аж раптом він побачив людину, яку впізнав би з тисячі інших. Ребет вийшов з трамваю і йшов прямо на мисливця. Агент озирнувся і пішов до дверей будинку номер 8. Усе складалося якнайкраще. «Я почувався, ніби уві сні», – згадуватиме він потім. «Довкілля, люди, рух на вулиці – свідомість всього цього не помічала. Усе це було ніби в тіні, підсвідомості»[55].

Пігулка на нього вплинула чи бажання скинути давній тягар, але він був налаштований рішуче. Перед входом у будинок вийняв загорнутий у газету циліндр і взяв його у праву руку.

Піднявся на другий поверх і став там. Потім зняв пістолет-циліндр із запобіжника, намацавши його через газету, і був готовий зустріти мішень. Зачувши звук вхідних дверей, він почав спускатися, тримаючись стіни. Назустріч піднімався чоловік, Сташинський його упізнав. Коли вони порівнялися на сходах, він підняв циліндр і нажав на курок, намагаючись не дивитися у напрямку жертви. Після пострілу краєм ока побачив, що чоловік нахилився вперед. Що було далі, він не бачив.

Сташинський поклав циліндр у кишеню, розчавив за інструкцією протиотрутну ампулу і вдихнув її випари. Мало не знепритомнів. Він відчував запаморочення чи то від стресу, чи то від отруйних випарів своєї зброї.

Він вийшов із будинку, повернув ліворуч і ще раз ліворуч. Лише через десять-п’ятнадцять хвилин він почав повертатися до тями. Пішов на Людвігштрасе, шумну мюнхенську вулицю, перейшов її й опинився в Гофгартені, колишньому королівському парку, насадженому на початку сімнадцятого століття при баварському курфюрсті Максиміліані І. Сташинський вийшов на край парку і на містку через струмок Кегельмюльбах кинув зброю у воду. Попри непевне самопочуття, він тримався букви інструкцій – втопити зброю слід було саме тут.

Вийшовши з Гофгартена, він вирішив повернутися в готель. Аж раптом подумав, що собака може взяти його слід, сів на трамвай і проїхав кілька зупинок. Усі злочинці подумки повертаються на місце подій – так і він. Дорогою в готель він перейшов Карлсплятц і подивився на будинок 8. Під ним стояв натовп людей і поліція. Чоловік відвернувся і заспішив у готель. Зібрав речі (уже без франкфуртських сосисок), поклав у кишеню західнонімецький паспорт на ім’я Зіґфріда Драґера, оплатив рахунок і поїхав на Гауптбангоф. Інструкції веліли одразу виїхати з міста[56].

Лева Ребета знайшли на сходах будинку, де він працював десь між 10:20 і 10:45 ранку. Він був ще живий і зміг видертися на сходи другого поверху. Люди вийшли на звук його стогону, викликали лікарів і поліцію. Патруль зафіксував виклик одразу по одинадцятій: «Чоловік упав на сходах». Через хвилину їм повідомили, що він помер. Доктор Вальдемар Фішер, якого викликали на допомогу, констатував, що смерть настала приблизно об одинадцятій десять, і припустив серцевий напад. Покликати дружину і дітей не могли, адже Лев Ребет не мав удома телефону. Але працівники редакції зателефонували їхньому сусіду-українцю. Той був удома і переказав новини Дарії Ребет. Він же відвіз її на Карлсплятц.

Дарія Ребет була шокована – чоловік ніколи не скаржився на серце. Але через два дні доктор Вольфґанґ Шпан з Інституту судової медицини при Мюнхенському університеті провів розтин і підтвердив діагноз доктора Фішера. Університетські фахівці не знайшли жодних підозрілих ознак – усе вказувало на природну смерть. Артерії були помітно звужені, що вказувало на серцевий напад. Родині і друзям Ребета нічого не лишалося, як змиритися з цим висновком. Але глибоко в душі засіла думка: а раптом КДБ почало операцію проти всіх них[57]?

Удень 12 жовтня 1957 року, коли поліція, лікарі й родина з’ясовували, що сталося з Левом Ребетом, черговий готелю «Континенталь» у Франкфурті зареєстрував нового гостя. Його звали Зіґфрід Драґер, зупинився він всього на одну ніч. Наступного дня він вилетів у Берлін, перетнув кордон східної частини міста і поїхав додому на Марієнштрасе в центрі, де винаймав мебльовану кімнату.

Господарка фрау Штранек знала пожильця під іменем Йозеф Леман, судячи з акценту, фольксдойче зі сходу. Він казав господарці, що працює перекладачем у міністерстві торгівлі Східної Німеччини і час від часу їздить у справах. Схоже було, що він якраз повернувся з відрядження. Йозеф Леман вчасно платив за кімнату і не створював жодних проблем. Спокійний ввічливий чоловік – мрія будь-якої господарки.

Уранці понеділка, 14 жовтня Сташинський спершу подзвонив у Карлсхорст і доповів своєму куратору Сергію Деймону. Той спитав, чи все гаразд. Сташинський відповів ствердно. Вони домовилися зустрітися в місті. Крім усної розповіді, Богдан склав після зустрічі два письмові звіти. У першому значилися дати поїздки, відвідані місця, готелі й авіалінії. Другий звіт мав інший характер: «У домовленому місті я зустрів відому особу й привітав її. Я впевнений, що привітання вдалося. Підпис». Деймон пояснив, що цей звіт не будуть друкувати на машинці, він існуватиме в одному рукописному примірнику. Сташинський не міг знати, що місяцем пізніше, 15 листопада 1957 року начальник управління зовнішньої розвідки КДБ Александр Сахаровський подасть Микиті Хрущову таємний звіт про «заходи, здійснені в Німеччині». Звіт було написано від руки в одному примірнику, тільки для Хрущова.

Для Деймона успішна ліквідація Ребета означала новий етап кар’єри. Тепер його призначили заступником начальника П’ятого відділу апарату КДБ в Карлсхорсті, який відповідав за роботу в Західній Німеччині. У листопаді 1957-го йому винесли подяку від імені голови КДБ у Москві за успішне виконання «важливих спеціальних завдань», яких саме – не уточнювалося. Того ж місяця начальство підписало подання на присвоєння йому звання підполковника. Його хотіли представити до ордена Червоного прапора, але Москва вирішила, що достатньо буде й медалі «За бездоганну службу» першого ступеня[58].

Сташинський, якого за операцію з ліквідації Ребета нагородили фотоапаратом фірми «Контакс», сподівався, що більше подібного робити не доведеться. Шок після вбивства минув, але на душі лежав новий камінь – він убив людину всупереч своїм переконанням. «…Після того, що сталося, – згадуватиме він, – мені здавалося, що я під кожним оглядом пропащий. Пізніше, коли багато часу проминуло, я пробував собі сказати – це сталось раз, це не повториться, може, були ще інші причини для цього доручення, яких я не знаю». Він знову почав шукати політичного виправдання своєму вчинку. Куратор та інші чекісти охоче йому в цьому допомагали. Вони часто говорили, що якщо емігрантські лідери не розуміють вимог часу, то їх слід «ліквідувати». Він втішав себе тим, що вбивство не було жорстоким: зброя не вимагала точно цілитися в мішень – досить було просто натиснути на курок[59].