Читать книгу Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Плохій - Страница 5

8. Червона площа

Життя вдалося. Богдан Сташинський рухався вгору. У квітні 1959 року Деймон сказав, що Богдана викликають до Москви і, можливо, він зустрінеться із самим головою КДБ. За що саме йому випала така честь, Сташинський ще не знав, але невдовзі справді отримав квиток на московський поїзд і документи.

У Радянський Союз він завжди їздив по радянському паспорту на ім’я Олександра Крилова. Порівняно з попередньою поїздкою тепер валіза була суттєво важчою – начальство планувало, що Сташинський пробуде в СРСР як мінімум до літа. Прикордонники й митники зазвичай ретельно обшукували пасажирів: їх цікавила, наприклад, натуральна кава або інші товари, які в СРСР були в дефіциті або не дотягували якісно до західних. Та багаж пасажира Крилова їх не зацікавив. На його документах стояла печатка військової частини, яку прикордонники чудово знали: номер 42601 означав КДБ[60].

У Москві його зустрів співробітник КДБ, видав радянські гроші і поселив у готелі «Україна» – одному із семи знаменитих сталінських хмарочосів. Цей будинок (тепер там готель «Редісон Роял») почали будувати 1953-го, у рік смерті диктатора, і закінчили через чотири роки. Саме в той час на вершині радянської влади утвердився Хрущов, давній намісник Сталіна в Українській РСР. Готель офіційно відкрили у травні 1957 року, на той час це був найвищий готель у Європі – висота споруди, включаючи шпиль, становила 206 метрів. Фасад прикрашали символи радянської влади: зірки, серпи й молоти. Готель стояв на початку фешенебельного (за радянськими мірками) Кутузівського проспекту, де жило багато відомих радянських діячів[61].

Через день у номер до Сташинського зайшов чоловік, який відрекомендувався Георгієм Авксентійовичем. Сташинський ніколи не знав ні його прізвища, ні посади у спецслужбах. Він згадував: «У колах КДБ заведено так, що, говорячи з людиною, ви достеменно не знаєте, яку посаду вона обіймає». Куратор у Східному Берліні попереджав, що з ним зустрічатиметься «сам начальник КДБ». Може, це він, хто зна? Хто б це не був, він справив сильне враження на Сташинського. Йому було трохи за сорок, на звичайного чекіста схожий не був. «Я дивився на нього весь час як на аристократа, він був такий спокійний, сидів коло мене, висловлював свої думки таким незворушним тоном, що немислимо було заперечувати. Дуже самовпевнено… Можна було легко помітити, що він звик давати накази, що він обіймав у КДБ одне з перших місць», – розповідав Сташинський[62].

Згідно з розсекреченими біографіями працівників КДБ, людину, яка справила на Сташинського таке враження, звали Григорій Іщенко. На вигляд він був молодшим за свій вік: у його особовій справі роком народження значився 1910-й. За кілька місяців після цієї зустрічі йому виповнилося п’ятдесят. Походження він був звичайного, жодної блакитної крові. Іщенко народився в робітничій сім’ї у станиці Кримська на Кубані. Попри українське прізвище, він вважав себе росіянином – у цьому, можливо, відлунила радянська національна політика: на початку 30-х Сталін позакривав усі українські установи на Кубані й викорінював український дух. Це відбувалося у розпал голоду 1932–1933 років, який боляче вдарив по українському населенню Кубані. Голод списали на опір селян радянській владі, нібито інспірований націоналістами. Невдовзі всіх кубанських українців почали записувати росіянами.

Аристократичні манери Іщенка маскували його сирітське минуле. Батько Іщенка помер 1919 року під час громадянської війни, коли сину виповнилося всього дев’ять років. У той час Кубань була оплотом Білої армії генерала Денікіна. У дванадцять років Георгій почав сам заробляти на хліб. Ще підлітком він опанував ремесло чоботаря, але школу зміг закінчити аж у двадцять шість років. На той час він уже був комуністом і робив кар’єру. Під час голоду Іщенко навчався в партійній школі у Ставрополі. Після партійної школи Іщенко лишився у Ставрополі і працював головою профспілки м’ясокомбінату.

Кар’єрний стрибок Іщенка припав на 1937 рік – у сталінських чистках тоді загинули десятки тисяч управлінців різного рівня. Репресії відкрили двері нагору молодому поколінню радянських діячів. Саме тоді почали свій шлях у партійній ієрархії Леонід Брєжнєв, Володимир Андропов і Костянтин Черненко, які вийшли на перші ролі у 60–70-х роках. Так само й Іщенко. За рік він піднявся від інструктора обкому партії до секретаря з ідеології П’ятигорського міськкому партії, змінивши поступово чотири посади. У 1939-му успішного функціонера перевели на роботу до наркомату внутрішніх справ, невдовзі він очолив п’ятигорське міське управління НКВС. Восени 1942-го, коли місто окупувала німецька армія, Іщенко евакуювався на схід, але вже на початку 1943-го повернувся у звільнене місто. Після війни його відправили в Литву боротися з націоналістичним підпіллям. В останні роки правління Сталіна Іщенко очолював апарат НКВС на рідній Кубані. Після смерті диктатора його відправили працювати в Угорщину, згодом через нього встановлювали зв’язок між КДБ і угорськими спецслужбами. Він брав активну участь у придушенні угорської революції 1956 року і працював у зв’язці з головою КДБ генералом Іваном Сєровим, якого теж відправили до Угорщини[63].

Іщенко справді належав до верхівки спецслужб, але його посада в центральному апараті не була аж настільки важливою, як це уявлялося Богданові і Деймону, його берлінському кураторові. У квітні 1959-го полковник Георгій Іщенко четвертий місяць як керував Дев’ятим відділом Першого головного управління КДБ, що вів зовнішню розвідку. Конкретно Дев’ятий відділ опікувався еміграцією. Іщенко прагнув проявити себе на новій посаді і, можливо, розраховував на генеральські погони.

Полковник розпитував Сташинського про його останнє завдання: стеження за Степаном Бандерою, лідером найбільшої і, на переконання радянської влади, найнебезпечнішої групи української еміграції. Сташинський розповів усе, що знав про Бандеру.

Навесні 1958 року Деймон попросив його з’їздити у книгарню в Західному Берліні й пошукати там книжок автора на прізвище Попель. Так Богдан уперше почув це ім’я. Єдина книжка, опублікована під цим іменем, вийшла у Львові 1943 року і називалася «Початки шахіста». Її написав український шахіст Степан Попель. Після війни маестро Попель виграв багато турнірів у Парижі, а переїхавши у 50-х роках до США, тричі поспіль вигравав чемпіонат штату Мічиган. Не дивно, що в західнонімецькій книгарні влітку 1958 року рідкісна українська книжка Попеля не продавалася. Сташинський доповів, що нічого не знайшлося, і Деймон більше до цієї теми не повертався[64].

Невдовзі Сташинський знову почув це прізвище. У травні 1958-го українська еміграція в Європі відзначала двадцять п’яті роковини загибелі засновника ОУН полковника Євгена Коновальця, якого вбив за наказом Сталіна Павло Судоплатов. За іронією долі, сáме вбивство Коновальця відкрило шлях Степану Бандері до керівництва найрадикальнішим і найчисельнішим крилом ОУН. Пам’ятний захід, куди з’їхалися лідери українських націоналістів з усього світу, відбувся 25 травня 1958 року на цвинтарі Кроосвейк у Роттердамі, де поховали Коновальця. Церемонію відвідали й конкуренти в боротьбі за владу в ОУН – Степан Бандера та Андрій Мельник. Деймон відправив Сташинського в Роттердам з фотоапаратом, щоб сфотографувати лідерів націоналістів[65].

Попри жорсткі заходи безпеки, Богдану вдалося не тільки потрапити на цвинтар, а й зняти учасників траурної церемонії. Він стояв дуже близько до могили Коновальця і добре бачив промовців. Один низенький і непоказний чоловік привернув найбільше уваги присутніх і виголосив найдовшу промову. Сташинський промовця не знав, але запримітив його авто – темно-синій «Опель-капітан». Після повернення в Берлін Деймон показав Сташинському емігрантську газету з текстами промов на цвинтарі. Найдовша промова належала Степанові Бандері. Так Сташинський здогадався, хто цей промовець і чиє це авто.

Деймона цікавили не тільки фотографії йі гості церемонії, а й опис цвинтаря і місцевість довкола могили Коновальця. Він спитав чи можна там щось сховати. Богдану здалося, що цілком. Але коли він зрозумів, що йдеться про бомбу, і не в коробці шоколаду, а в могилі Коновальця, то сказав, що навряд. Сташинський уточнив, що місця замало й вибух зачепить не тільки провід націоналістів, а й жінок та дітей. Деймон до цієї теми більше не повертався, але явно думав про замах на Бандеру[66].

Чергове завдання куратор дав Богдану на початку січня 1959-го: поїхати в Мюнхен і з’ясувати адресу Бандери. Тоді Сташинський вдруге почув ім’я Степана Попеля. Сергій Деймон сказав, що Бандера найімовірніше живе під цим прізвищем. КДБ знав попередню адресу Бандери, але її треба було перевірити. Сташинський вилетів до Мюнхена з новими документами на ім’я Ганса Йоахіма Будайта. Він швидко з’ясував, що людина, яку він бачив у Роттердамі, за відомою чекістам адресою не живе.

Формально завдання було виконано. Богдан міг повертатися до Берліна, але останньої миті проявив ініціативу і подивився телефонний довідник Мюнхена. Там справді значився телефон і адреса якогось Стефана Попеля – Крайтмайрштрасе, 7. Невже це той самий Попель? Наступного ранку Сташинський був на Крайтмайрштрасе. В арці будинку номер 7 він побачив знайомий «Опель-капітан» і чоловіка, який порався біля машини. У списку мешканців будинку значилося ім’я Стефан Попель. Пізніше Сташинський побачив те саме авто біля будинку українських націоналістів на Цепелінштрасе. Сумнівів не лишилося: Стефан Попель з Крайтмайршрасе, 7 – це Степан Бандера. Деймон не міг повірити. «Нарешті ми вийшли на слід Бандери», – радісно сказав він Сташинському.

Полковник Іщенко слухав дуже уважно, хоч знав цю історію майже напам’ять. Перш ніж послати навесні 1958 року Сташинського в Берлін по нові публікації Стефана Попеля, Деймон майже місяць провів у Москві, консультуючись з начальством про операції в Карлхорсті. Бандера в КДБ проходив під кодовим ім’ям «Політик». Убивство називалося «спеціальним заходом»[67].

Вислухавши Сташинського, Іщенко сказав, що прийнято рішення «ліквідувати» об’єкт так само, як два роки тому Сташинський ліквідував Ребета. Богдан застеріг, що, на відміну від Ребета, Бандера озброєний і має охоронця. Полковник відповів, що йому видадуть вдосконалену модель пістолета з двома стволами. Якщо виникне потреба, Сташинський зможе ліквідувати й охоронця. «На мої заперечення він не звернув уваги. Я мав це зробити, як саме – це моя справа. Він сказав, що замах мені вдасться», – згадував Сташинський. Вони випили шампанського за успіх. Сташинському згадався схожий епізод з популярного радянського фільму про долю розвідника[68].

Іщенко сказав Сташинському, що не годиться, побачивши Західну Європу, не подивитися Москву. КДБ часто перед відправленням за кордон влаштовувало агентам екскурсії символічними місцями – Червона площа, Кремль, мавзолей Леніна. Перед поїздкою до Франкфурта для ліквідації Георгія Околовича Ніколая Хохлова зводили в мавзолей подивитися на мумію засновника комуністичної парії і радянської держави. Іщенко дав Сташинському пропуск на першотравневий парад на Червоній площі. Він бачив паради в Києві і Львові, але столичний був набагато масштабніший. Сташинського особливо вразила демонстрація нової військової техніки. Він стояв на трибуні проти мавзолею і добре бачив Микиту Хрущова, людину, яка ніяк не могла забути Бандеру. Тепер доля і обставини об’єднали їх в одній справі: убити Бандеру[69].

9. Гер Попель

Перед від’їздом із Москви Сташинському видали новий удосконалений пістолет-спрей. Зброя мала два стволи, стрілок міг прибрати не тільки об’єкт завдання, а й охоронця. Полковник Іщенко, чекіст-аристократ, сказав Богдану повертатися до Берліна й чекати наказу. Сташинський повернувся у свою кімнату на Марієнштрасе і почав пити. Наказ прийшов у середині травня. Москва хотіла ліквідувати Бандеру якомога швидше. Сташинський отримав від Деймона документи на ім’я Будайта, нову зброю, пігулки й ампули з протиотрутою. Куратор дав набір відмичок для відмикання дверей будинку Бандери. Під’їзд – ідеальне місце для операції, сказали йому в Москві. Але якщо дозволятимуть обставини, то двір будинку теж годиться – все на розсуд агента.

Кілька днів у Мюнхені минули для Богдана досить монотонно. Вранці він стояв під будинком Бандери, а близько одинадцятої години переходив на Цепелінштрасе, де Бандера працював. Він кілька разів бачив об’єкта, переважно у супроводі охоронця. Та якось він спостеріг, як Бандера повертається додому сам. «Опель-капітан» проїхав біля Богдана по Крайтмайрштрасе до сьомого будинку, повернув в арку до гаражів. Сташинський вийняв зброю з кишені і зібрався виконати завдання, але в останній момент передумав. Щоб відрізати собі шлях, він вистріляв пістолет у землю і викинув його у той самий струмок у Гофгартені, де втопив зброю, з якої півтора роки тому вбив Ребета.

Сташинський, мабуть, відчув полегшення, не виконавши наказ і не убивши Бандеру. Однак існували причини і для нервування: він мусив якось пояснити в Карлсхорсті, чому наказ не виконано. Не виключено, що за ним стежив інший агент, який міг бачити, як він викидає пістолет у воду. В одному Сташинський був упевнений: навіть якщо за ним стежили, то не бачили, що відбулося у дворі будинку Бандери. Богдан вирішив сказати Деймону, що помітив когось чужого у дворі біля гаражу і вирішив відкласти справу. Він доклав додаткових зусиль, щоб показати, що старався, але потрапити в будинок, початкове місце запланованого замаху, мовляв, виявилося непросто. Відкриваючи двері відмичкою, Сташинський зламав її. Потім спробував відкрити ключем від своєї берлінської квартири, і теж зламав.

Деймону новини не сподобалися, але що він міг удіяти. Чекісти не могли одразу провести операцію вдруге без відповідного наказу з Москви. У серпні Сташинський поїхав до Радянського Союзу у відпустку. Деймон теж поїхав у відпустку до Кисловодська на Північному Кавказі, а потім відвідав Київ, де обговорив з колегами в українському КДБ берлінські операції. Там йому доповіли, що Сташинський проігнорував вимогу здати фальшиві документи перед тим, як їхати у рідне село. Утім, це розцінили як дрібне порушення дисципліни з боку доти дуже акуратного агента.

Повернувшись до Берліна 23 вересня 1959 року, Деймон сказав Сташинському, що той мусить ще раз поїхати до Мюнхена й зробити ще одну спробу ліквідувати Бандеру. Богдан вилетів до Мюнхена 14 жовтня із зарядженим пістолетом, протиотрутою і новим набором ключів від будинку Бандери. Сташинський мав провести у Мюнхені сім-десять днів, як завжди, і повернутися незалежно від результату[70].

15 жовтня став його першим «робочим» днем. Сташинський на цей день багато не планував і хотів тільки почати спостереження. Але вранці прийняв протиотруту і, загорнувши пістолет у газету, поклав його у внутрішню кишеню піджака. Бандера вже поїхав з дому, і Сташинський вирушив у контору на Цепелінштрасе. Спостережним пунктом він обрав міст Людвіга біля Німецького музею і трамвайної зупинки. Перехожі могли помітити чоловіка років тридцяти, який тинявся без діла, поглядаючи на Цепелінштрасе. Спершу він помітив машину Бандери, припарковану біля будинку 67. Десь опівдні він побачив, як з будинку вийшли чоловік і жінка, сіли в машину й поїхали.

Робочий день, схоже, закінчився. Бандера був не сам, завдання не виконаєш. Але Сташинський вирішив поїхати трамваєм до будинку Бандери і якийсь час там почекати, щоб ні в кого не виникло підозри, що він недостатньо старається, на той випадок, якщо за ним стежать. Приїхавши на Крайтмайрштрасе і не побачивши ні Бандери, ні машини, він вирішив почекати до першої години. Дивлячись на годинник, чи не пора вже йти, він раптом побачив «Опель-капітан». Бандера був сам.

Коли авто заїхало в арку, Сташинський рушив у напрямку до будинку. Машина стояла перед відкритим гаражем, водій вивантажував щось із багажника. Ключ, виданий у Карлсхорсті, без проблем відкрив двері будинку. Сташинський зайшов всередину. Усе йшло за планом. Бандера наближався до входу, аж раптом Сташинський почув жіночі голоси з верхніх поверхів. Він не знав, що робити. Виходити з будинку? Але тоді він зіштовхнеться з Бандерою. А він не хотів, щоб Бандера його побачив. Тоді Сташинський зробив вигляд, що чекає ліфта і натиснув кнопку. Спрацювало. Жіночий голос лишився десь у стороні. Він не бачив її, вона не бачила його.

Сташинський мав змогу діяти за планом. Він повернувся до початкової позиції на сходах між першим і другим поверхами, непомітний із входу в будинок. Потім почув, як хтось намагається відчинити двері. Було зрозуміло, що це Бандера. Сташинський почав спускатися сходами, пістолет, загорнутий у газету, тримав у правій руці. Він мав вистрелити в Бандеру, коли вони порівняються на сходах, точно так само як це було з Ребетом. Аж тут виникла запинка. Бандера тримав пакет з овочами і не міг однією вільною рукою дати собі раду з дверима: ключ застряг у замку. Притискаючи пакет правою рукою, Бандера ногою тримав двері, а лівою рукою діставав із замка ключ. Одразу в нього не виходило.

У Сташинського виникли сумніви: може, момент непідходящий? Але він не відступив. Він спитав Бандеру, що з дверима, а коли той відповів, що все в порядку, підняв загорнуту в газету зброю і вистрелив йому в обличчя. Згодом він зізнається, що нервувався і вистрелив з обох стволів, а не з одного. Хлопок. Сташинський вийшов з будинку, зачинив за собою двері і повернув наліво в бік Ерцгісерейсштрасе. Потім пішов у центр міста. Розгорнув газету, сховав невеличкий циліндр у кишені, вийняв хустинку, приклав її до обличчя і продихався. За дві години він сидів в експресі на Франкфурт.

Сташинський хотів якомога швидше виїхати із Західної Німеччини, але поки від дістався до Франкфурта, останній рейс у Західний Берлін уже вилетів. Він купив квиток на наступний день і зареєструвався в готелі «Вісбаден», кімната 53. Цей готель працює і сьогодні, а готельна реклама каже, що звідти всього десять хвилин до центру міста і п’ятнадцять хвилин до аеропорту. Сташинського цікавило друге. Коли наступного дня він приїхав в аеропорт, у кіосках вже були газети з повідомленнями про загадкову смерть Степана Бандери, якого сусіди знали під іменем Стефана Попеля. Так Сташинський вперше отримав підтвердження, що «об’єкт» мертвий. Прибувши до Берліна, він зателефонував Деймону. Куратор вже знав про результат операції й привітав Сташинського з успіхом. Вони зустрілися в кафе «Варшава» у східній частині міста, і Сташинський розповів деталі. Він знову написав два звіти: перший про те, де і коли був, другий – про те, що передав привітання «знайомому», як і у випадку з убивством Ребета[71].

10. Смерть у швидкій

У квартирі на третьому поверсі будинку по Крайтмайрштрасе, 7 Ярослава Бандера, для сусідів фрау Попель, як завжди, чекала чоловіка на обід. Зачувши звук машини у дворі, вона визирнула з балкона, побачила «Опель-капітан» перед гаражем і відчинила двері квартири. Дружині Бандери, матері трьох їхніх дітей, було сорок два роки; вона передчувала продовження неприємної вранішньої сварки. Йшлося про іншу жінку.

Роками вона підозрювала, що чоловік їй зраджує, і робила все, аби цьому завадити. За словами охоронців Бандери, вона постійно дзвонила йому на роботу, перевіряла, коли він іде додому. Звільняла домашніх робітниць, бо підозрювала, що чоловік намагається їх звабити. Врешті-решт заборонила приймати в гостях жінок, та й гостей-чоловіків не любила, адже Бандера зголошувався відвезти їх додому і зникав на тривалий час. Але всі, хто знав Ярославу Бандеру, вважали, що вона дуже любить свого чоловіка.

Степан Бандера старався поменше бувати вдома навіть у вихідні. Приходив на роботу раніше за всіх і йшов останнім, нерідко аж після десятої вечора. Він справді був небайдужий до жінок, особливо до молодих. Друзі й колеги знали, що він зустрічається з жінкою, років на десять молодшою, і що цей зв’язок тривав навіть після того, як вона вийшла заміж. Тепер Ярослава Бандера підозрювала, що він спокушає молоду служницю сусідів, яка доглядає трьох дітей родини Вейнерів, що жила на першому поверсі їхнього будинку. Знайомі Бандери вважали, що він справді втратив голову – шукав кожної нагоди побачитися з цією жінкою, стеріг її під дверима квартири. Його дружина відчувала, що тут щось не те, і припікала ту жінку гострими поглядами щоразу, як вони стикалися в будинку. Ярослава вимагала пояснень від чоловіка, саме про це вони сварилися того ранку. Роздратований Бандера вийшов з дому раніше, ніж зазвичай. Останні слова, які він чув від дружини: «Підожди, як прийдеш на обід, то я тобі ще докінчу свою “молитву”».

Ярослава Бандера, мабуть, чекала, що вони закінчать вранішню розмову, коли він підніметься у квартиру. Але у відкриті двері вона почула шум внизу і голос Хаї Гамзе, сусідки з першого поверху: «О Господи!». Хая та її чоловік Мелах втратили здоров’я в нацистських таборах. Ярослава подумала, що з кимось із них щось трапилося. Потім вона побачила, як гер Гамзе піднімається сходами і подумала, що він хоче скористатися їхнім телефоном, та він попросив її спуститися – її чоловік лежить на першому поверсі. Вона взяла ключі від квартири і спустилася. На підлозі між ліфтом і дверима в квартиру Вейнерів лежав Степан Бандера. З рота, носа і вух текла кров, але він був живий, відкрив і закрив очі. З горла йшов хриплий звук.

Над ним схилилася Магдалена Вінкльман, служниця Вейнерів, з якою, на думку Ярослави Бандери, у чоловіка був роман; вона витирала кров з його обличчя, схоже, що він тримав її руку у своїй. Довкола зібралися й інші люди, зокрема сусіди Вейнерів гер і фрау Гамзе, вони й покликали Ярославу Бандеру спуститися вниз. Гамзе збиралися обідати, коли почули шум у коридорі. Першою з квартири визирнула фрау Гамзе, вона побачила як їхній сусід Стефан Попель лежить на підлозі. Разом з Магдаленою, яка вийшла з квартири Вейнерів, вони перевернули Бандеру на бік, щоб він не задихнувся від крові, яка йшла ротом. Фрау Гамзе дізналася про цей медичний прийом у концтаборі.

Ярослава скрикнула й осіла на підлогу. Вона тримала Степанову голову і торсала його: «Степане, що сталося? Степане, скажи, що сталося?» Гер Гамзе подзвонив у швидку допомогу, яка приїхала за кілька хвилин. Ярослава підозрювала, що в чоловіка серцевий напад. Вона зателефонувала в контору на Цепелінштрасе сказати, що стався нещасний випадок: Степан упав на сходах, і йому потрібна допомога лікарів. У неї був явний стрес. Чоловік, з яким вона говорила по телефону, за кілька днів згадував, що жінка говорила нескладно: він зрозумів тільки, що сталося щось недобре, хтось упав, якісь сходи. Він пообіцяв негайно прийти. Ярослава поїхала разом з чоловіком у лікарню на Лазаретштрасе, що неподалік їхнього будинку[72].

Співробітники Степана Бандери, що примчалися з Цепелінштрасе, швидку допомогу вже не застали. Вони поговорили з його донькою, вона сказала, що в батька, напевно, був серцевий напад. Тоді вони розпитали подружжя Гамзе. На підлозі біля вхідних дверей і біля ліфта була кров. Біля дверей стояв пакет з помідорами, здавалося, що, перш ніж впасти, Бандера поставив його на підлогу. Коли засмучені колеги Бандери пішли, фрау Гамзе і Магдалена Вінкльман взяли віник, швабру, відро води і прибрали в під’їзді. За кілька хвилин не лишилося й сліду, що тут щось сталося. Гер Гамзе прибрав пакет з помідорами[73].

Дорога від дому до лікарні була нетривалою, але Стефан Попель, як Бандеру записали в лікарні, не вижив. Черговий лікар оглянув тіло й констатував смерть від серцевого нападу. Впавши зі сходів, гер Попель розбив голову, з носа, рота і вух текла кров. Жодних ознак насильства на тілі не виявили – схоже було на нещасний випадок. Шкода, звісно, але таке трапляється, лікарі й медсестри не раз бачили подібні випадки.

Колеги пана Попеля, які одразу приїхали в лікарню, трималися іншої думки. Судячи з того, як вони говорили про його смерть, Попель був їхнім начальником. Важко сказати, який бізнес вів цей чоловік, але його підлеглі були приблизно того ж віку – років п’ятдесят. Усі добре одягнуті, говорили німецькою із сильним слов’янським акцентом. Між собою вони теж говорили якоюсь слов’янською мовою. Хтось спитав, чи є шанси повернути пана Попеля до життя якими-небудь уколами чи кисневими масками. Почувши «ні», чоловік спитав, чи може це бути вбивством. Лікарю так не здалося: сходи – річ небезпечна, можна перечепитися і забитися на смерть на рівному місці. Колегам пана Попеля довелося змиритися з вердиктом медиків – смерть від серцевого нападу[74].

Вони повернулися в контору й почали власне розслідування подій того дня. Ранок 15 жовтня в будинку на Цепелінштрасе, 67, де квартирували різні відділення ОУН-б, нічим не відрізнявся від інших днів. Степан Бандера прийшов близько восьмої в супроводі свого охоронця Василя Сколоздри, відомого в еміграції під псевдо «Ніновський». Бандера пройшов у кабінет, а Ніновський вийшов у друкарню газети «Шлях перемоги», яка розташовувалася на першому поверсі будинку.

Конторські працівники почали збиратися близько дев’ятої. Того ранку до Бандери приходили три працівники, всіх потім допитала поліція і служба безпеки ОУН-б. Близько одинадцятої тридцяти Бандера вийшов із кабінету і спустився в редакцію газети, де працювала його близька знайома, дружина колишнього шефа служби безпеки ОУН-б, закинутого 1951 року в Україну, Мирона Матвієйко, Євгенія. Він спитав, чи не хоче вона під’їхати до ринку й купити фруктів, але Євгенія відмовилася. Згідно зі звітом ЦРУ про обставини смерті Бандери, складеному через кілька місяців, «вона відмовилася тричі, пославшись на те, що не в настрої і нічого не хоче». У тому ж звіті зазначено, що «Бандера наполягав і сказав, щоб вона поїхала просто за компанію. Вона погодилася, тільки коли попросили й інші працівники».

Вони почали спускатися на перший поверх, аж Бандера згадав, що залишив у кабінеті свій берет. Задумавшись на мить, він сказав пані Матвієйко, що забере його після обіду. Бандера зазвичай обідав удома й вирішив купити овочів і фруктів на Гросмарктгале. Усі знали, що він любить роль господаря, домашні клопоти, сам купує продукти і любить смачно поїсти. Інша пристрасть Бандери – автомобіль. Він дуже дбайливо ставився до своєї машини, мив її годинами і сам, без механіка, розбирався з дрібними несправностями. Бандера з Матвієйко вийшли з будинку, сіли в синій «Опель-капітан» і поїхали на Гросмарктгале на інший берег Ізара.

На ринку Бандера купив винограду, слив і помідорів, ймовірно, для засолювання. Пара склала пакунки з покупками в машину й поїхала назад на Цепелінштрасе. Бандера висадив Євгенію Матвієйко неподалік контори. Вона захотіла забрати свій пакунок з горіхами, але Бандера сказав, що принесе його після обіду – він лежав у багажнику під його покупками. Бандера поспішав. «Почекай хвильку. Я скажу Василю Ніновському супроводити тебе додому», – запропонувала Євгенія. Але Бандера часто нехтував інструкціями охорони і не послухав: «Поки Ніновський спуститься, я вже буду вдома. До зустрічі». Про останні години життя Бандери його колегам більше нічого з’ясувати не вдалося.

Медперсонал подзвонив у кріпó (кримінальну поліцію): лікарі діяли суто за інструкцією, окремих підозр смерть пана Попеля не викликала. Оглядаючи тіло, лікарі виявили під правою пахвою кобуру з «Вальтером-ППК» калібра 7,65 – маленький пістолет, розроблений для німецької поліції, його було зручно носити під одягом. Носити зброю в Німеччині було справою незвичною і формально протизаконною, медперсонал мусив у таких випадках доповідати в поліцію.

Та поліція не надто зацікавилася цим випадком – ця смерть злочином не пахла. Вирішили відправити тіло на розтин в Інститут судової медицини в Університеті Людвіга Максиміліана. Розтин призначили на наступний день, тож слідство мусило почекати. Начальник відділу убивств Герман Шмідт і старший інспектор Адріан Фухс причин поспішати не мали.

Розтин відбувся у п’ятницю 16 жовтня після обіду. Його проводили чотири лікарі під керівництвом директора Інституту судової медицини, шістдесятилітнього професора Вольфганга Лавеса. Він очолював інститут з 1945 року і мав значний досвід. Лавесу допомагав молодший колега доктор Вольфґанґ Шпан. Розтин тривав дві години, і його результат здивував поліцію.

Начальник «убійного» відділу Герман Шмідт повернувся в контору весь блідий і шокований. Коментарів пресі не дав. Потім, як з’ясували журналісти, він скликав інспекторів і зателефонував у баварське відділення Федеральної служби захисту конституції. Шмідт досить довго провисів на телефоні із працівниками служби, яка по суті виконувала роль західнонімецької контррозвідки. Новини, якими він не хотів ділитися з журналістами, занепокоїли «захисників конституції». Журналісти, нічого не добившись від Германа Шмідта, переключилися на начальника міської поліції Антона Хайгеля. Але теж нічого суттєвого не дізналися. Хайгель відповів, що звітів про цю справу ще не отримував і вона його мало цікавить.

Коментар шефа поліції розчарував, не додавши нових фактів, за якими полювали журналісти. Єдина заява поліції, зроблена до розтину, зводилася до того, про що журналісти і так знали: Стефан Попель, який помер 15 жовтня на сходах своєї квартири, не той, за кого себе видавав. «Смерть у результаті нещасного випадку», – йшлося у заяві поліції. «Удень 15 жовтня 1959 року п’ятдесятирічний журналіст без громадянства Стефан Попель, справжнє прізвище Бандера, упав на сходах свого будинку у західній частині міста. Він помер від ушкоджень дорогою в лікарню. У справі почато слідство».

Прізвище «Бандера» вперше прозвучало у зв’язку з випадком на Крайтмайрштрасе близько десятої вечора 15 жовтня, коли мюнхенське агентство «Баєрішер Рундфунк» передало повідомлення: «Один з лідерів української еміграції Степан Бандера, п’ятдесят років, помер сьогодні в Мюнхені. Повідомляють, що він упав на сходах свого будинку і помер дорогою до лікарні. Точні обставини його смерті поліції наразі невідомі». У кінці було кілька слів про минуле Бандери: «Як український націоналіст, до Другої світової війни і під час неї сидів у польських та німецьких в’язницях, точніше концентраційних таборах»[75].

Преса мала всі підстави копати цю справу. Розтин тіла Бандери проводили в Інституті судової медицини, і поліція явно щось ховала від преси. Мюнхенська газета «Абендцайтунг» пояснювала допитливість журналістів: «Мюнхен став місцем змагання агентів, шпигунів і емігрантів зі Сходу. Пересічні громадяни зазвичай не здогадуються про тіньову й таємну діяльність таких людей. Лише коли здійснено злочин проти особи, якій Федеральна Республіка дала політичний притулок, над цими зловісними справами піднімається завіса». Інші мюнхенські газети теж написали про загадкову смерть Бандери, але жодної певності в тому, що інцидент невипадковий, не було[76].

У понеділок 19 жовтня журналісти нарешті отримали те, за чим полювали. Стало зрозуміло, чому начальник відділу убивств Герман Шмідт здавався стурбованим і минулої п’ятниці нічого не сказав. Судячи із заяви мюнхенського кріпо, розпочатий у п’ятницю розтин тіла Степана Бандери продовжили в суботу і дійшли несподіваних висновків. «Розтин, проведений 17 жовтня в Інституті судової медицини з метою встановити причини смерті, показав, – йшлося у заяві, – що Бандера помер від отруєння ціанідом. Слідство з’ясовує, було це самогубство чи вбивство».

У п’ятницю асистент професора Лавеса виявив запах мигдалю у шлунку померлого. Подальше розслідування показало сліди ціаніду. Ніяких натяків на капсулу з отрутою або ціаніду у кількості, спроможній убити людину, не виявили, але не лишалося сумнівів, що справа саме в ціаніді – якось він потрапив у шлунок покійного. Поліція вирішила оприлюднити інформацію про отруєння, але не вдавалася в деталі. (Результати ретельного дослідження хімічних елементів, виявлених у шлунку Бандери, будуть готові тільки в грудні.) Того самого дня новину передав «Рейтерс» та інші агентства. Німецькі газети написали про це 20 жовтня, у день похорон Бандери на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф[77].

Новина про отруєння Степана Бандери шокувала все його оточення: і тих, хто встиг повірити у нещасний випадок, і тих, хто був упевнений, що провідника вбили. Отруєння ціанідом без слідів насильства вказувало радше на самогубство, але колеги Бандери не могли повірити, що незламний борець за високу справу непомітно перетворився на депресивну й розчаровану людину, яка чомусь вирішила вкоротити собі віку. Утім, інших переконливих варіантів лікарі й слідчі запропонувати не могли.

Професор Лавес не сумнівався в самогубстві. Він запевнив фрау «Попель» і колег її чоловіка, що не раз бачив самогубства «борців за свободу» і проводив сім чи вісім подібних розтинів. «Борці за свободу», казав він, живуть під постійним тиском, потерпають через погрози родин і шантаж та часом вибирають смерть; це, мовляв, «професійні ризики». Лавес добре розбирався в судово-медичній експертизі, але більше мав справу зі звичайними самогубцями, ніж із «борцями за свободу». Один його, правда заочний, клієнт наклав на себе руки в кінця квітня 1945 року, і звали його Адольф Гітлер.

Лавес дійшов висновку, що отрута потрапила у шлунок Бандери пероральним шляхом не раніше, ніж за три години до смерті. Та фрау Бандера і соратники провідника вперто не вірили в суїцид, – не той характер мав покійник, – і в професора урвався терпець: «Тоді хто його убив? Привид?»[78].

11. Похорон

На похорони Степана Бандери мали з’їхатися «борці за свободу» з усього світу, тож мюнхенська поліція і Служба захисту конституції готували додаткові заходи безпеки. Хоч професор Лавес і припускав, що вчорашні комбатанти болісно реагують на душевні кризи, мюнхенська поліція чекала не масових суїцидів. Її непокоїло, що комуністична влада може влаштувати нові замахи на впливових політичних біженців.

20 жовтня на цвинтарі Вальдфрідгоф прогулювалося чимало поліцейських у цивільному. Траурну процесію знімали на плівку, причому не тільки поліція: були й оператори зі сходу, переважно зі Східної Німеччини, і люди з Радянського Союзу. Крім дипломатів і журналістів, серед публіки були й керівники фольклорного ансамблю з УРСР, який щойно почав гастролі в Мюнхені. Оунівці дивилися на «совітів» з неприхованою підозрою.

На похорони Бандери прийшло близько двох тисяч людей, кінооператорам навряд чи доводилося знімали більшу траурну процесію. Надворі 20 жовтня було холодно. Усе це було схоже на державний похорон, хоча покійний був одним з лідерів по суті бездержавного народу. Процесія вирушила о п’ятнадцятій тридцять від цвинтарної каплиці – заупокійну відслужили одинадцять священиків греко-католицької церкви, до якої належав Бандера. Біля них стояли два православних священики від найбільшої української конфесії на батьківщині. Того дня це була вже третя заупокійна. Першу відслужили о дев’ятій ранку в греко-католицькому соборі Івана Хрестителя неподалік центру міста. Попри ранню годину й будній день, церква не змогла вмістити всіх охочих. Люди приходили на цвинтар Вальдфрідгоф задовго до початку церемонії. На третю годину на цвинтарі зібралося більше півтори тисячі людей – у траурній тиші вони проводжали труну від каплиці до місця поховання.

На чолі процесії йшов чоловік середнього віку з Бельгії, він ніс великий хрест. За ним ішли священики й церковний хор. Потім несли жовто-блакитні українські прапори і червоно-чорні оунівські. Далі два чоловіки несли невеличкі урни на червоних подушках. В одній була земля з України, в іншій – вода з Чорного моря. Усі розуміли символічне значення цих предметів – Бандера поклав життя у боротьбі за незалежну і соборну Україну від Карпат до Чорного моря. Чорного моря ні Бандера, ні більшість оунівців ніколи не бачили: вони виростали в польський частині України, відрізаній від моря радянським кордоном. Їхні юнацькі роки минули у Другій Речі Посполитій, яка активно прагнула здобути, а потім утримати вихід на Балтику, і вони вважали, що Україна теж мусить мати вихід до моря. Солону морську воду привіз у Мюнхен товариш Бандери з Туреччини, єдиної причорноморської країни, не відгородженої залізною завісою.

Дубову труну Бандери несли шість його побратимів – люди одного з ним віку і схожої долі, багато років тому вони разом почали боротьбу в Україні. За труною йшли вдова Ярослава Бандера і троє їхніх дітей[79].

Першим слово над могилою Бандери виголосив Петро Голинський, голова українських греко-католиків у Німеччині і сам недавній біженець з України. Отець Голинський почав з того, що ім’я покійного «відоме кожній найменшій українській дитині там на Рідній Землі й у розсіянні по всьому світі, відоме не тільки приятелям, але куди більше ворогам, голосне межи всіми народами». Він нагадав, що Бандера «малощо не четвертину свого зрілого життя перебував у в’язницях, тюрмах та концентраційних таборах чужинецьких держав, що намагались поневолити нашу Батьківщину. А й ті так звані роки на волі були для нього часто прикріші від тюремного відокремлення, бо завжди і всюди переслідуваний мусів скриватися, тікати з місця на місце, ба навіть жити під чужим іменем. А все це тільки тому, що усім своїм єством любив свою Батьківщину – Україну і з готовістю на велику жертву бажав вибороти для неї найцінніший скарб: свободу і незалежність»[80].

Попрощатися з Бандерою прийшли не тільки українці. У траурній процесії взяли участь «кавказці, грузини і білоруси, угорці і литовці, – писав кореспондент «Франкфуртер альгемайне цайтунг». – Це був зріз усієї східної еміграції». Прийшли лідери антирадянських еміграційних організацій, які належали до задуманого Бандерою Антибільшовицького блоку народів, створеного під час війни в українських лісах. Як і бандерівці, вони вступили у Другу світову, сподіваючись на допомогу німців у боротьбі за звільнення своїх країн, а закінчили у таборі західних союзників. Слово від угорського визвольного руху виголосив над труною генерал Ференц Фаркаш де Кішбарнак, він згадав спільну з Українською повстанською армією боротьбу. Фаркаш де Кішбарнак говорив про події осені 1944-го року, коли Шоста угорська армія стримувала наступ радянських військ у Карпатах. Наприкінці війни де Кішбарнак здався генералу Джорджу Патону і виступав зв’язковим між командуванням американської армії й угорськими військовополоненими та біженцями на Заході.

Після угорця виступили представники словацьких, хорватських і румунських громад, потім – лідери українських організацій. Дехто з цих діячів, особливо ліві, не співпрацювали з Бандерою, але все одно прийшли на знак солідарності з політичним опонентом: напад на Бандеру вважали нападом на всіх. Усі вони почувалися мішенями і пам’ятали, як два роки тому Лева Ребета, колишнього соратника Бандери, який розійшовся з ним у поглядах і став на чолі демократичної фракції колишніх бандерівців, знайшли мертвим на сходах редакції партійної газети. Задовільних пояснень смерті Ребета так і не з’явилося. Багатьом це здалося нещасним випадком, а не початком полювання на лідерів української еміграції. Але тепер виникали сумніви. Мозок присутніх свердлило питання «Хто наступний?». «Атентат дослівно висів у повітрі», – писав репортер газети «Дас грюне блат»[81].

Події 15 жовтня стали не тільки емоційним і політичним ударом по бандерівцях, а й свідчили про безпрецедентний провал у системі безпеки. Усі кивали на охорону Бандери, яка не впоралася зі своєю роботою. Після того як у травні 1951 року Мирона Матвієйка закинули в Україну, охороною Бандери опікувалися заступник Матвієйка Іван Кашуба і помічник останнього Степан Мудрик, обидва досвідчені конспіратори. Охоронці зі свого боку перекладали провину на самого Бандеру. Мудрик розповів німецькій поліції, що не раз застерігав провідника і його оточення поводитися обережніше, але його, мовляв, не слухали і безпекою нехтували, от і закінчилося бідою.

Ці слова були слушними. Бандера був природженим конспіратором і вважав, що зуміє сам себе захистити. Саме при ньому націоналістичне підпілля на початку 30-х років перетворилося на дієву терористичну організацію. За тривалі роки підпілля у Бандери притупилося відчуття небезпеки, і, живучи під Мюнхеном, він навіть брав попутників дорогою до міста. Він ігнорував правила, встановлені охороною, і дуже погано ставився до тілохранителів – через це багато охоронців відходили і від Бандери, і від ОУН-б. Бандера більше довіряв своєму пістолету, аніж охоронцям. Врешті-решт було ухвалено формальне рішення, що Бандера сам відповідатиме за свою безпеку. Восени 1959 року в його охороні була одна особа – функції охоронця, водія і кур’єра виконував Василь Ніновський, колишній старшина УПА[82].

За два тижні до смерті Бандери Кашуба отримав новину, яка таки змусила Бандеру звернути увагу на безпеку і заопікуватися зміною псевдоніма, – це питання вже давно потребувало якихось дій. На той момент Бандера вже майже десятиліття жив під іменем Стефан Попель. Тривожна інформація йшла від Степана Мудрика, заступника Кашуби, який виконував розвідувальні функції. Мудрик був ровесником Кашуби, але мав більше професійного досвіду. Він починав 1940 року з ролі кур’єра між штаб-квартирою Бандери в окупованому німцями Кракові і підрадянською Україною. Влітку 1941 року, подібно до багатьох інших симпатиків Бандери, Мудрик перейшов на нелегальне становище, але через два роки його вистежило і заарештувало гестапо. Мудрика пересилали з одного концтабору в інший, аж у квітні 1945 року його звільнила британська армія. Після війни Мудрик служив комендантом табору ді-пі в Західній Німеччині, а потім керував службою безпеки ОУН-б в Аугсбурзі. Після засилання Матвієйка Мудрика ввели у керівництво організації й доручили опікуватися розвідкою. Формально його посада не підлягала відомству Кашуби, але на практиці вони працювали разом і всі сприймали Мудрика як заступника Кашуби[83].

Другого жовтня 1959 року Мудрик зателефонував у мюнхенську штаб-квартиру Бандери з Дюсельдорфа, куди поїхав у відрядження, і попросив покликати Бандеру або Кашубу. Їх на місці не виявилося, і, явно схвильований, Мудрик передав співрозмовникові, щоби той переказав Бандері бути особливо обережний. Він також сказав, щоб Кашуба змінив свій традиційний маршрут дім – робота – дім. Ще Мудрик попросив скликати позачергове засідання проводу організації на понеділок п’ятого жовтня, коли він повернеться до Мюнхена. Заснути в нічному поїзді Мудрик так і не зміг – новина, яку належало донести до керівництва, надто занепокоїла і стривожила його. Вранці п’ятого жовтня всі зібралися в кабінеті Бандери, зокрема прийшли Ярослав Стецько, голова нетривалого українського уряду в 1941 році, і Кашуба, начальник служби безпеки ОУН-б. Мудрик сів у центрі проти Бандери, решта розсілися півколом.

Скуйовджений і втомлений після важкої ночі в поїзді Мудрик розповів, що 2 жовтня зустрівся в Дюсельдорфі з подвійним агентом, який працював і на КДБ, і на Мудрика. Цей агент щойно повернувся зі Східного Берліна, де зустрічався зі своїми кураторами, і повідомив Мудрику, що в Москві на найвищому рівні ухвалено рішення ліквідувати Бандеру і його найближчих соратників, і це може статися будь-якої миті. На цю операцію виділено значні технічні ресурси, і світ, мовляв, навіть не підозрює, які інструменти є в розпорядженні радянських спецслужб. За нову інформацію агент хотів грошей. Грошей у Мудрика не було, але він вважав, що до інформації слід поставитися серйозно. Краще Бандері виїхати з міста, наприклад до Іспанії, де за режиму каудильйо Франко кадебістам буде важче його знайти.

Кашуба теж висловлював незадоволення заходами безпеки довкола Бандери й переконував його виїхати до Іспанії. Але Бандера відмовлявся збільшувати кількість охорони, посилаючись на брак коштів, і казав, що не може надовго залишити Мюнхен. Мудрик погрожував відставкою, але її не прийняли. Здавалося, що керівництво проігнорує новини, привезені з Дюсельдорфа, і все лишиться, як раніше. Але 13 жовтня Кашуба викликав Мудрика й доручив йому завдання, прямо пов’язане з дюссельдорфською зустріччю. Бандера поїхав на кілька днів відпочити в Альпи, позбирати грибів і доручив Мудрику зустрітися в Бонні з впливовим німецьким політиком та попросити його виправити Бандері з родиною нові документи. Стефан Попель мав перетворитися на когось іншого, збивши зі сліду чекістських мисливців. Мудрик знову сів на нічний поїзд і вранці 15 жовтня почав таємну роботу в західнонімецькій столиці.

Справи в міністерстві розтягнулися на цілий день і навіть захопили наступний. Під час обідньої перерви він подзвонив у штаб-квартиру ОУН, щоб поговорити з Бандерою, але розминувся з ним на кілька хвилин: той щойно вийшов на обід. Наступного ранку Мудрик зателефонував дружині і від неї дізнався, що можна повертатися додому: людина, якій він мав добути нові документи, мертва. Першою реакцією Мудрика був гнів: провід організації знав про загрозу, але нічого не зробив. Мудрик добре пам’ятав розмову в кабінеті провідника: цікаво, чи згадав Бандера в останні моменти життя про його попередження[84]?

Важко сказати, наскільки можна вірити цій історії, переказаній пізніше Мудриком. Він дуже старався якось вигородити себе у спогадах, приватному листуванні й інтерв’ю. Охоронець Бандери Василь Ніновський, від послуг якого Бандера в день загибелі відмовився, був психологічно знищений тим, що трапилося в його зміну. Через десятиліття після подій дружина Ніновського все ще розповідала його родичам в Україні, що її чоловік ні в чому не винний. За її словами, 15 жовтня 1959 року Василь Ніновський нібито лежав у лікарні, врятувавши провідника під час попереднього замаху на його життя, коли невідомий автомобіль врізався в машину Бандери. Якби Ніновський був у той день на службі, Бандера не загинув би, переповідала сімейна легенда[85].

У тіні підозр опинився й Іван Кашуба – він безпосередньо відповідав за безпеку Бандери. Особливо насторожувало те, що Кашуба одразу й безапеляційно повірив у версію самогубства. Це суперечило офіційній лінії керівництва ОУН-б, що Бандера загинув смертю героя, і не збігалося з дедалі впевненішою думкою німецьких слідчих, що тут убивство, а не самогубство. Кашуба вважав, що Бандера наклав на себе руки через нерозділене кохання до жінки, яка доглядала сусідських дітей.

«У Степана Бандери був роман з німецькою жінкою, через неї він не одну ніч провів без сну, – розповідав Кашуба. – Він був без тями у неї закоханий і цілими днями тільки про неї думав. Шукав будь-якої нагоди з нею перетнутися й поговорити, під будинком або біля дверей квартири. Можливо, він зустрічався з нею вечорами потай від дружини і роботодавців жінки». Кашуба твердив, що Бандера свідомо пішов з життя біля квартири, де працювала його кохана, – вона останньою тримала його руку перед тим, як він перестав дихати. Кашуба стверджував, що в ОУН знали про цей роман. Чому Кашуба тримався версії любовного самогубства, сказати важко: чи то справді у неї вірив, чи хотів відвернути увагу від своїх професійних провалів, чи мав якісь інші таємні мотиви[86].

Ті, хто прийшли попрощатися з Бандерою, на похороні 20 жовтня 1959 року мали про що хвилюватися і перешіптуватися. Ранній осінній вечір запав над Вальдфрідгофом, силуети людей зливалися з хрестами й деревами, останні учасники процесії залишали цвинтар. Пішли й кінооператори зі Східної Німеччини. У кінці місяця вони підготують кіножурнал про похорони Бандери. Мюнхенська поліція могла порадіти – усе минуло спокійно: ніхто не стріляв, жодних інцидентів. Поліцейський загін, який стояв напоготові у внутрішньому дворі каплиці, невдовзі розійшовся по домівках.

12. Американці

Під кінець війни Мюнхен потрапив в американську окупаційну зону, у травні 1949 року вона увійшла до складу нової Федеративної Республіки Німеччини. Центр міста вщент зруйнувала авіація союзників. Дах готичної Фрауенкірхе, головної туристичної принади міста, обвалився, а одну вежу було серйозно пошкоджено. З уцілілих веж відкривався апокаліптичний пейзаж – від будинку старого магістрату і сусідніх кварталів лишилася суцільна пустка. 30 квітня 1945 року солдати 42-ї піхотної дивізії армії США, звільнивши попереднього дня концтабір Дахау, продерлися через гори уламків у центр Мюнхена. Опору вони не зустріли. Жителі міста, в пивницях якого двадцять років тому зароджувався нацистський рух, охоче здавалися американцям. На Марієнпляц, центральній площі Мюнхена, німецька поліція здавала зброю в обмін на квитанції, що їх видавала американська адміністрація. Альтернатива – відступити на схід і потрапити в радянський полон – здавалася набагато гіршою[87].

Едвард Пейдж-молодший приїхав до Мюнхена 1956 року. Війна давно закінчилася, завдяки американським грошам ішла жвава відбудова міста – план Маршала мав убезпечити Західну Європу від комунізму і поставити знищені війною країни на ноги. Досвідчений дипломат почав службу за кордоном ще 1930 року – двадцятип’ятилітнього Пейджа призначили у Харбін, китайське місто у Маньчжурії, яку через рік захоплять японці. Уся дипломатична кар’єра Пейджа пройшла в гарячих точках Другої світової, а потім холодної війни. Після Харбіна його відправили до Риги, на кордон з Радянським Союзом. Потім він служив у Москві, повернувся у Вашингтон і знову в Москву. У радянській столиці він працював із Джорджем Кенаном, чільним американським совєтологом часів Холодної війни. 1945-го брав участь в роботі Ялтинської і Потсдамської конференцій, на яких було формовано повоєнну карту Європи. Перед приїздом до Мюнхена Пейдж служив у Римі й Берліні. Він обіймав посаду генерального консула Сполучених Штатів і опікувався переїздом консульства в нове приміщення на Кьонігінштрасе, 5 біля знаменитого Англійського саду[88].

Західна Німеччина була ареною холодної війни між Заходом і СРСР, а Едвард Пейдж-молодший став справжнім фахівцем у радянських справах. Це почалося же до його дипломатичної служби. Він виріс у заможному районі Вест Ньютона в Масачусетсі, частина його рідні походила зі Східної Європи. Його батько Едвард Пейдж-старший очолював Новоанглійську компанію вугілля й коксу і походив з американської аристократії – його предки через шлюб були пов’язані з другим президентом США Джоном Адамсом. А мати Ольга фон Бендлер народилася у Східній Європі і мала слов’янське коріння. Старша сестра Едварда Луїза Пейдж Моріс була партнеркою і конфіденткою Джея Лавстоуна, єврея-емігранта з Литви, який у 20-ті роки став лідером американської компартії. Лавстоун ненавидів Сталіна і захоплювався його конкурентом за владу в партії Ніколаєм Бухаріним. Після того як дядько Джо (так називали Сталіна американці на Ялтинській конференції) усунув від справ, а потім ліквідував Бухаріна, Лавстоун і Луїза стали хрестоносцями антикомунізму і союзниками ЦРУ в боротьбі з червоною загрозою по всьому світу. У 50–60-ті роки Луїза їздила на гроші ЦРУ усім світом і виконувала справи, які американський уряд не міг доручати своїм громадянам відкрито.

У Мюнхені Едвард Пейдж мав багато вільного часу. Головні події розгорталися далеко – у Москві і Вашингтоні. У вересні 1959-го Микита Хрущов, імпульсивний та енергійний керівник радянської держави, на запрошення президента Ейзенхауера здійснив безпрецедентний за масштабом державний візит у США. Поїздка пройшла з великим успіхом. Дві супердержави останні роки стояли на межі ядерної війни і тепер зробили крок назад. Хрущов з Ейзенхауером навіть заявили про готовність розв’язати німецьке питання. Проблема полягала в Берліні: після війни союзники поділили німецьку столицю на сектори, але західні країни не мали вільного доступу до Берліна – місто розташовувалося у глибині радянської зони окупації, з якої створили Німецьку Демократичну Республіку. На початку 50-х років Пейдж був у складі керівництва комісії союзників у Берліні і добре знав, як важко утримувати на плаву західний острівець у комуністичному океані. УМюнхені було набагато спокійніше, але й тут виникали проблеми, коли йшлося про радянські справи. В Ялті Пейдж працював перекладачем при держсекретарі Едварді Стетініусі і був свідком підписання радянсько-американського договору про військовополонених – радянська влада домагалася «репатріації» із західної окупаційної зони сотень тисяч «своїх» біженців. Усі ці люди тікали на Захід від комуністичної влади. У Мюнхені Пейдж бачив багатьох «жертв Ялти», яким пощастило уникнути гіркої долі, – після війни нічого доброго в Радянському Союзі цих людей не чекало.

Радянська сторона домагалася, щоби їй видали цих людей, і вважала їх зрадниками батьківщини. Біженці категорично відкидали ці звинувачення – Радянський Союз не був їхньою батьківщиною. Сталін претендував на повернення біженців з територій, завойованих під час війни, – Західної України і Західної Білорусії, які до війни належали Польщі; Прибалтики; Буковини і Бессарабії, які були у складі Румунії; Закарпаття, яке належало Чехословаччині. Американці спершу видавали людей проти їхньої волі, але згодом дозволили біженцям лишатися на Заході. Більшість цих людей переїдуть до США, Британії, Канади й Австралії. Але хтось не прийме нового громадянства і лишиться в Німеччині. У кінці 50-х років у Мюнхені жило близько вісімдесяти тисяч біженців зі Сходу. Більшість становили українці з колишньої Польщі[89].

Про Степана Бандеру, лідера Організації українських націоналістів, найбільшої політичної групи українських біженців у Німеччині, в американському консульстві у Мюнхені знали. За кілька місяців до смерті він подавався на американську візу. Бандера планував поїхати до США навесні 1959 року, але не був певен, що його впустять у країну; так принаймні казав його старий друг, що жив у Нью-Йорку. У заявці на отримання тримісячної візи він назвався Стефаном Попелем, але у графах про дружину і дітей вказав прізвище Бандера. З Попелем-Бандерою розмовляв Керміт Мідтан, молодий працівник консульства, який раніше служив у Федеральному бюро розслідувань. Мідтана заявка Бандери насторожила. Він сильно сумнівався, що його організація (її «формальна» назва – Закордонні частини ОУН), сповідує принципи демократії, які американці утверджували в повоєнній Європі[90].

Бандера не надто зважав на підозри Мідтана. Відповідь на питання, як організація Бандери встановлюватиме демократію, коли прийде до влади в Україні, розчарувала колишнього фебеерівця. Демократія, за словами Бандери, неминуче йтиме поруч із національною самореалізацію. Він пообіцяв прислати Мідтану оунівську літературу, щоб той міг скласти враження про демократичний характер організації. Невдовзі консульство отримало вісім брошур з критикою рішень останнього з’їзду КПРС, розповідями про ГУЛАГ, закликами боротися за незалежність України і програмовими документами ОУН[91].

Брошури переслали у Відділ збирання й поширення інформації. Мідтан не мав натхнення або часу їх читати. Зрештою, не він і навіть не Пейдж вирішував, давати Бандері візу чи ні. Диктатори бандерівці чи демократи, терористи чи борці за свободу – це рішення політичне, і його ухвалювали у високих вашингтонських кабінетах.

Одразу після війни Відділ контррозвідки американської армії, який опікувався безпекою американської окупаційної зони, співпрацював з групою Бандери, виявляючи радянських агентів у таборах ді-пі. Та невдовзі в ЦРУ, створеному 1947 року, виникли серйозні застереження стосовно бандерівців. Американці вважали, що, домагаючись одноосібної влади в ОУН і утверджуючи її позиції в середовищі українських біженців, Бандера використовує надто жорстку тактику, вдається до залякувань і насильства. А встановивши в еміграції мало не диктатуру, він охоче перенесе її в Україну, щойно зміниться геополітична ситуація в Європі. Бандерівці були затятими антикомуністами і не любили росіян, але одразу після Другої світової це не мало такого значення, як під час холодної війни.

Відділ контррозвідки, а потім ЦРУ не бачили в бандерівцях і якоїсь особливої оперативної користі. Бандерівське крило ОУН являло собою централізовану й дисципліновану групу, нею керували професійні конспіратори, загартовані в партизанській боротьбі з німцями і радянською владою. Американська контррозвідка не дуже розуміла, як її використовувати і тим більше, як нею керувати, адже досвіду співпраці зі східноєвропейськими партизанами американці майже не мали. Бандерівці встановили контакт з оперативниками Відділу контррозвідки, але водили їх за ніс і не дали жодної корисної інформації, хіба що про радянську діяльність у таборах українських біженців. Вони тримали свої секрети при собі, натомість вели всякого роду незаконну діяльність: прибирали зрадників і незгодних з партійною лінією та фінансували свої операції фальшивими доларами.

Радянська влада домагалася, щоби їй видали Степана Бандеру, який лишався символом антирадянської боротьби в Україні. Десятки тисяч бійців УПА й далі воювали з Червоною армією і загонами НКВД у Карпатах. Для радянської влади всі вони були «бандерівці», багато хто справді вважав Степана Бандеру верховним командувачем опору. Радянський Союз відправляв в американську зону агентів з метою викрасти Бандеру, але той пішов у підпілля, міняв імена й адреси.

Врешті-решт американці вирішили задовольнити радянські вимоги й видати Бандеру. Працівники Управління стратегічних служб побачили в радянському запиті зручну нагоду позбутися незручного й таки небезпечного діяча. Проблема полягала в тому, що й вони не могли його знайти. В американській розвідувальній мережі були прихильники Бандери, які давали хибну інформацію про його схованки. Крім того, Бандері щастило. Одного разу його авто зупинили американці, але відпустили, побачивши журналістське посвідчення. Бандера справді випускав оунівську газету і прикривався журналістським посвідченням до кінця життя. Врешті-решт пошуки припинили. Невдовзі американо-радянські відносини погіршилися настільки, що будь-яку співпрацю забули. Бандера дістав змогу лишитися в Баварії[92].

Армійський відділ контррозвідки передав роботу з біженцями Центральному розвідувальному управлінню. ЦРУ не збиралося ловити й видавати Бандеру, але добре розуміло, хто він такий і що таке його організація. Бандера вів свою діяльність передусім в американській окупаційній зоні, але почав співпрацювати з МІ6, британською військовою контррозвідкою. Британці краще розбиралися в національному питанні та спокійніше ставилися до ідеологічного забарвлення й тактики своїх клієнтів. У британському звіті про Бандеру було сказано: «…професійний підпільник з терористичним минулим і жорсткими уявленнями про правила гри… Можна сказати, бандит з гострим відчуттям патріотизму, яке служить етичним фоном і виправданням його бандитизму. Не кращий і не гірший за інших людей цього типу…». Британці вважали, що з-поміж усіх російських і східноєвропейських організацій бандерівці мають найширшу і найкращу мережу, корисну для розвідувальної роботи в Радянському Союзі[93].

Американці в цьому плані мали певні сумніви: вони вважали, що радянські спецслужби глибоко проточили бандерівську мережу. ЦРУ встановило контакт з конкурентами Бандери по націоналістичному табору. На 1947 рік бандерівське крило ОУН розкололося. Альтернативну групу очолив Микола Лебедь, колишній начальник Служби безпеки ОУН – після арешту Бандери в липні 1941 року саме він очолив переслідувану німцями організацію. На його рахунок можна записати виживання ОУН і героїчну боротьбу з нацистами. При ньому ж 1943 року почалася польська різанина на Волині, хоча відомо, що Лебедь виступав проти етнічних чисток. 1944 року, після наступу радянських військ на Україну, Лебедя відрядили на Захід представляти інтереси українського націоналістичного руху. Він мав розбіжності з Бандерою в питаннях влади в організації і зв’язків із західними розвідками. Бандера нібито розпорядився прибрати Лебедя, але колишній шеф служби безпеки з допомогою ЦРУ втік у США. Звідти від керував фракцією ОУН, яка називалася Закордонне представництво Української головної визвольної ради.

Бандерівські Закордонні частини ОУН співпрацювали з британцями, а Закордонне представництво Лебедя давало людей для таємних операцій ЦРУ в Радянському Союзі. У травні 1951 року МІ6 і ЦРУ координували засилання агентів на територію СРСР. Британську групу спорядили через Бандеру, а американську через Лебедя. Їх по черзі закинули на парашутах в українські ліси. Перші новини були обнадійливі: групи безпечно приземлилися і вийшли на радіозв’язок. Але згодом і американці, і британці запідозрили, що ситуація здається надто успішною, щоб бути правдою.

Сумна реальність полягала в тому, що більшість агентів невдовзі опинилася в руках КДБ і працювала тепер під контролем. Американці й британці рік за роком втрачали агентів і врешті-решт вирішили припинити засилання з повітря. ЦРУ почало використовувати людей Лебедя у психологічній війні з СРСР. Станом на 1954 рік МІ6 припинило стосунки з Бандерою і його фракцією. Західні спецслужби погоджувалися в одному. Як ішлося в одній британській шифровці, «попри наше одностайне бажання “заспокоїти” Бандеру, слід вжити заходів, щоб радянська сторона не викрала або не вбила його… за жодних обставин не можна допустити, щоб Бандера став мучеником»[94].

З такою репутацією в очах західних спецслужб, а особливо американців Бандері було нелегко отримати візу до Америки. Долучилися до проблем з візою і його конкуренти з групи Лебедя, які не хотіли приїзду Бандери до США. Так чи інакше, в американському консульстві у Мюнхені, мабуть, вже забули про подання Бандери на візу, аж раптом прогриміла новина: Бандера мертвий.

Близько четвертої пополудні 16 жовтня після наради й аналізу доступної інформації про смерть Бандери генеральний консул Едвард Пейдж надіслав телеграму керівникові американської дипломатії держсекретарю Крістіану Гертеру, який кілька місяців тому заступив на цій посаді куди відомішого Джона Фостера Далеса. Телеграма, отримана в Держдепі близько полудня за місцевим часом, повідомляла: «Стефана Бандеру, лідера української емігрантської організації ОУН-б знайшли мертвим на сходах його будинку в Мюнхені по обіді 15 жовтня за обставин, які мюнхенська преса вважає загадковими. Схоже на смерть від падіння, але поліція не виключає убивства. Звіт надішлю. Пейдж»[95].

Телеграму послали й дипломатичним представникам США у Москві, Бонні, Франкфурті й Парижі. Повідомили й ЦРУ. Пейдж, напевно, припускав, що розвідка вже знає про смерть Бандери.

13. Мюнхенська база

Вільям Гуд, тридцятидев’ятилітній начальник бази ЦРУ в Мюнхені, повідомив Вашінгтон про смерть Степеана Бандери у той же день, 15 жовтня. Телеграму адресували директору ЦРУ Алену Далесу з позначкою «терміново». Вона проходила під кодами «Redwood» (це мало привернути негайну увагу радянського відділу ЦРУ, який вів операції проти СРСР) і «Lcimprove» (увага: діяльність радянської розвідки за кордоном). Телеграму надіслали близько півночі за мюнхенським часом, її текст був аж надто коротким: «15 жов[тня]. Т[ема]: повідомляють, що Стефан Бандера мертвий. Деталі згодом. Кінець». За дві години до того мюнхенське радіо повідомило, що Бандера забився на сходах, але, судячи з телеграми Гуда, ЦРУ мало своє джерело інформації[96].

Вільям Гуд особисто знав Алена Далеса. Наприкінці війни він служив під командуванням Далеса в Управлінні стратегічних служб – «прото-ЦРУ» – у Берні. Далес і його працівники налагоджували зв’язок з командувачем військ СС в Італії генералом Карлом Вольфом, домагаючись капітуляції німецьких військ на Апеннінах. Новини про сепаратні переговори дійшли до Сталіна і розгорівся міжнародний скандал – йшли перші шпигунські репетиції холодної війни, згодом їх у дещо викривленому світлі покажуть у радянському серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни».

1949 року Вільям Гуд перейшов на роботу у створене за два роки до цього Центральне розвідувальне управління. Його відрядили у Відень, де Гуд мав перевербувати майора Петра Попова з радянської військової розвідки. У Мюнхені Гуд очолював місцеву базу ЦРУ, а таємними операціями в цілій Німеччині керувало відділення у Франкфурті. Гуд приїхав у Баварію разом з дружиною Корделією Додсон, теж офіцером ЦРУ, вона була на сім років старша за чоловіка. Місіс Гуд вільно говорила французькою і німецькою, вчилася у Греноблі і Відні та почала працювати на американську розвідку ще до війни. Під час війни вона працювала із секретними матеріалами про код «Енігма» і допомагала переправляти нелегалів у нейтральну Швейцарію. Місіс Гуд мала блискучий розум і, як дехто вважав, розвідницькими талантами перевершувала чоловіка[97].

Робота на мюнхенській базі потребувала активної допомоги і дружини, і підлеглих Гуда. За деякими свідченнями, йому добре вдавався джеймс-бонд стиль, життя на широку ногу, але не повсякденна рутина. Джону Шервуду, оперативнику ЦРУ, який зустрічав Гуда в Мюнхені, не подобалися аристократичні манери боса. «Він поправляв ваш одяг, – згадував Шервуд. – На вечірках йому не було рівних. Він грав у шахи, любив шаради, добре грав у бадмінтон, вживався в роль і ніколи не працював «у полі» – ніколи». Хоч підлеглі мали про Гуда Різні думки, Вільям Гуд вважався молодою зіркою управління і закінчив службу у 70-ті роки на дуже високих посадах у штаб-квартирі ЦРУ у Вашінгтпоні. Жовтень 1959-го був передостаннім місяцем його роботи в Мюнхені; на початку грудня Гуда переведуть на посаду начальника бази ЦРУ в Західному Берліні – набагато відповідальніша й престижніша посада, зважаючи на роль розділеного міста у холодній війні. Можна припустити, що в останні дні роботи в Мюнхені він не хотів ризикувати новим призначенням. Можливо, саме тому він і його підлеглі тримали вашингтонське начальство в курсі загадкової загибелі Степана Бандери від першого дня після його смерті[98].

Але для такого докладного інформування були й інші, більш поважні причини. Про лідера українських націоналістів добре знали у Вашінгтоні, а не так давно він навіть вів переписку зі штаб-квартирою у його справі. 5 жовтня 1959 року, за якихось десять днів до смерті Бандери, Гуд писав начальству, щоб посприяти Бандері в отриманні американської візи – тієї самої, яку місяцями не видавали Едвард Пейдж і консульські працівники в Мюнхені. Записку Гуда супроводжував більш детальний лист агента ЦРУ в німецьких спецслужбах під кодовим ім’ям «Гердаль». «Гердаль» вважав, що Бандера відмовився від надто жорсткої тактики, бо намагається втримати свою організацію і цілу українську громаду під контролем. Гуд запевнив агента, що «штаб-квартира дуже зацікавлена в цій справі, особливо з огляду на те, що Бандера “змінився”, і може становити оперативну користь у майбутньому».

Формально Бандера подався на тримісячну американську візу, щоб відвідати родичів. Справжня причина полягала в іншому. Він планував зустрітися з послідовниками й надихнути їх на продовження боротьби. За німецькими оцінками, чисельність української еміграції, контрольованої прихильниками Бандери, становила від трьохсот до чотирьохсот тисяч. Крім того, з Північної Америки Бандера отримував фінансову підтримку: у 1953–1958 роках звідти надійшло близько 900 000 доларів. Бандера також хотів зустрітися з представниками американського уряду й обговорити можливу співпрацю. «УВ принципі, – підсумовував Гуд повідомлення агента, – сьогодні Бандера в оперативному плані може запропонувати більше, ніж будь-яка інша російська емігрантська група на Заході». Гуд мав на увазі шпіонаж за залізною завісою – західні спецслужби дуже хотіли знати, що там відбувається[99].

Коли мюнхенська база отримала повідомлення про смерть Бандери, відповідь на запит про візу з Вашінгтона ще не надійшла. Наступного дня після першої короткої телеграми Гуд відправив у Вашингтон посутнішу інформацію. 16 жовтня він написав Далесу, що, за словами «суб’єкта», «близько місяця тому Бандера отримав анонімного листа з погрозами. З цієї причини та з міркувань загальної безпеки він перебував під захистом СБ. Утім, з невідомої причини Бандера 15 жовтня поїхав з контори на Цепелінштрасе додому на обід сам. Подзвонив у двері з вулиці, відчинила дружина. Далі він піднімався сходами на третій поверх. Дружина почула крик на другому поверсі й падіння. Викликали швидку. Приїхавши до лікарні, Бандера помер. Що є причиною травми голови – падіння чи щось інше, досі не з’ясовано. Люди Бандери підозрюють убивство. Поліція веде слідство. Розтин проведено вранці 16 жовтня». «Суб’єкт» Гуда – «Гердаль» або хтось інший – очевидно, мав доступ до попередніх результатів слідства. Телеграма закінчувалася на тривожній ноті і обіцяла нові подробиці: «Результати повідомлю».

У неділю 18 жовтня до того, як стали відомі результати розтину, Гуду довелося відкласти шахи і шаради і знову телеграфувати у Вашингтон новини від «Гердаля»: «Попередні результати розтину свідчать, що смерть Бандери не була природною. Ознаки отруєння». Гуд також повідомив до Вашінгтона, що за день до смерті Бандери «Гердаль» з ним обідав і той був у «доброму здоров’ї і гуморі». Шеф мюнхенської бази нічого не писав про суїцид. Він підозрював убивство[100].

Головне джерело інформації Гуда про смерть Бандери, агент «Гердаль» обіймав впливову посаду у західнонімецькому Федеральному розвідувальному управлінні (Bundesnachrichtendienst, БНД), яке було створено 1956 року й підпорядковувалося безпосередньо канцлеру. Конрад Аденауер хотів, щоб нова шпигунська організація звітувала йому особисто. Аденауер задумав БНД спільно з Центральним розвідувальним управлінням, яке протягом десяти років фінансувало німецьких контррозвідників й керувало попередницею БНД, т. зв. «організацією Гелена» (найчастіше її називали просто «Орг»). У документах ЦРУ за кінець 50-х років БНД фігурувало під кодовою назвою «Стрибок» (Upswing), згодом – «Підйом» (Uphill). ЦРУ підтримувало тісний зв’язок з новою організацією, але більше не відповідало за її фінансування і щоденну роботу. Це стало сходинкою вгору і для генерала Гелена, який очолив БНД і керував ним наступні двадцять два роки[101].

Під час війни генерал-майор Гелен відповідав у генштабі вермахту за військову розвідку на Східному фронті. Після війни він запропонував архів свого відділу й частину людей до послуг американської армії в Баварії. Відмовитися від такої щедрої пропозиції американська розвідка не могла – вона щойно починала роботу на радянському напрямі. Мало того, Гелен запропонував американському командуванню інформацію про членів комуністичної партії в лавах Управління стратегічних служб, попередника ЦРУ. Цілий рік Гелена і його людей допитували у Сполучених Штатах. Влітку 1946-го їх випустили на свободу, вони повернулися до Німеччини й почали працювати проти СРСР та його східноєвропейських союзників.

Гелен набирав на роботу колишніх офіцерів відділу східної розвідки німецького генштабу, абвера і, попри формальну заборону, СД – служби безпеки СС і нацистської партії. Більшість людей, запрошених в «організацію Гелена», у квітні 1956-го перейшли у БНД. Створення нової західнонімецької розвідки, по суті, звелося до легалізації «організації Гелена». Той факт, що у БНД працювало досить багато колишніх нацистів, був подарунком радянським спецслужбам і пропагандистській машині. Колишні нацисти були легкою мішенню для шантажу, перевербування й нападок у пресі. Після смерті Бандери радянська і східнонімецька пропаганда одразу накинулася на БНД. Багато офіцерів БНД особисто знали Бандеру за часів війни, коли вони співпрацювали з національними частинами у складі німецької армії.