Читать книгу Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Плохій - Страница 6

У той час як торгівля та культурний обмін здебільшого були характерною рисою відносин греків із народами українських степів в останні століття перед нашою ерою, римляни не мали іншого вибору, як поєднувати торгівлю з війною. Їхні стосунки зі степовиками стали особливо войовничими в IV столітті, з початком періоду, названого «варварськими набігами» у старій історіографії, а зараз відомого як Велике переселення народів. Цей процес являв собою великий рух з Азії та Східної Європи до центру і заходу Європи й призвів до краху Римської імперії під тиском «варварів» у другій половині V століття. Хоча й ослаблена, східна частина імперії, відома в історіографії як Візантія, змогла пережити натиск степових кочовиків, що супроводжувався міграцією землеробів із півночі. Вона продовжила існувати до середини XV століття.

Територія та населення України відіграли важливу роль у цій «драмі» переселень. Деякі з головних «дійових осіб» вторгнень, що спричинили падіння Римської імперії, жили тут або проходили цією територією. Серед них були готи й гуни, останні – на чолі з королем Аттилою. У понтійських степах міграції поклали край довгому періоду, упродовж якого регіон був під контролем кочовиків іранського походження, у тому числі скіфів та сарматів. Нові володарі степів, готи мали германське коріння, у той час як гуни, місцем походження яких більшість учених вважають степи Монголії, прийшли до регіону в супроводі численних племен Центральної Азії. До середини VI століття гуни пішли, а на зміну їм прийшли племена, які розмовляли тюркськими діалектами.

Усі вищезгадані «дійові особи» під час міграцій приходили в Україну, населяли її степи, ненадовго залишалися і врешті прямували далі. Проте одна група, піднята на поверхню хвилею міграцій, відмовилася «зійти зі сцени». Це були слов’яни – конгломерат племен, що характеризувався спільними мовними та культурними рисами й був представлений різноманітними політичними утвореннями. Індоєвропейські витоки їхніх мов наводять на думку, що вони потрапили до Європи зі сходу десь між VII та III тисячоліттями до нашої ери, а отже, оселилися в Cхідній Європі задовго до того, як Геродот уперше описав цей регіон та його мешканців. Затвердившись на північ від понтійських степів, мов у себе вдома, вони залишалися поза увагою середземноморських авторів більшу частину своєї ранньої історії.

Уперше слов’яни привернули до себе загальну увагу на початку VI століття нашої ери, коли масово з’явилися біля кордонів Візантійської імперії, ослабленої готами та гунами, і почали переселятися на Балкани. Йордан, візантійський автор готського походження (VI століття), виділяв серед слов’ян того часу дві основні групи. «Хоча їхні імена тепер розсіяні серед різних племен та місцевостей, – писав він, – однак називаються вони здебільшого склавинами та антами». Він розміщував склавинів між Дунаєм та Дністром, залишивши для антів землі між Дністром та Дніпром, «у вигинах Понтійського моря». Лінгвістичні дані наводять на думку, що прабатьківщина слов’ян лежить у лісовій та лісостеповій зоні між Дніпром і Віслою, головним чином на Волині та в прип’ятських болотах сучасної України. На час, коли про них писав Йордан, слов’яни, мабуть, перейшли з лісового затишку в степи, підкоривши інші неслов’янські племена та ставши серйозною проблемою для імператора Юстиніана Великого.

Юстиніан правив Візантійською імперією між 527 та 567 роками й був достатньо амбітним, щоб спробувати відновити Римську імперію у всій її повноті, на сході й заході. На дунайському кордоні, де імперія потерпала від безперервних нападів місцевих племен, Юстиніан вирішив перейти в наступ. Прокопій, візантійський автор VI століття, який залишив детальний опис війн Юстиніана, пише, що на початку 530-х років Хільбудій, воєначальник, наближений до імператора, був відправлений воювати на північ від Дунаю. Він здобув кілька перемог над антами, що дозволило Юстиніану додати слово «Антикус» («переможець антів») до свого імператорського титулу. Та цей успіх був короткочасним. За три роки Хільбудій загинув у битві, і Юстиніан повернувся до старої політики захисту кордонів на Дунаї, замість того щоб намагатися розширити їх.

Юстиніан повернув стару римську тактику «поділяй та володарюй». На кінець 530-х років, не без підбурювання та спонукання Візантії, анти вже воювали зі склавинами, у той час як візантійські воєначальники вербували представників обох груп до імперської армії. Та навіть за таких умов слов’янські набіги тривали. Воюючи зі склавинами, анти зуміли вдертися до візантійської провінції Фракії у Східних Балканах. Вони пограбували край та взяли велику кількість рабів, яких переправили на лівий берег Дунаю. Показавши свій руйнівний потенціал, анти запропонували імперії свої послуги. Юстиніан узяв їх під своє крило й віддав покинуте грецьке місто Турріс, на північ від Дунаю, для створення їхньої опорної бази.

Як і багато інших ворогів імперії, анти стали її захисниками в обмін на регулярну платню з імперської скарбниці. Вони намагалися підвищити свій статус, стверджуючи, що захопили кращого полководця імператора, Хільбудія, якого вони вимагали визнати своїм лідером. Як тільки Юстиніан нагородив би його титулом magister militum[5], або командувача усіх імперських військ у регіоні, таке визнання зробило б їх законними громадянами імперії, а не тільки її охоронцями. Задум не вдався. Справжній Хільбудій, ясна річ, уже давно був мертвим, Юстиніан заарештував самозванця, і антам довелося змиритися зі статусом foederati[6] – союзників, а не громадян великої імперії.

Ким були ці нові союзники Візантійської імперії? Який вони мали вигляд? Як билися? У кого вірили? Прокопій неодноразово згадує про те, що анти та склавини мали спільну мову, релігію та звичаї. Тому ми можемо вважати його детальний опис слов’янського життєвого устрою характерним для обох груп. За свідченням Прокопія, слов’яни були напівкочовиками, які жили «в жалюгідних халупах, побудованих далеко одна від одної». Вони постійно змінювали місця свого проживання. Слов’янські воїни були «чоловіками виняткового зросту та міцної статури». Прокопій повідомляє про їхню зовнішність таке: «Їхнє тіло та волосся не є ані дуже світлими, ані білими, ані схильними до темного типу, але всі вони мають трохи червонуватий відтінок». Слов’яни «жили важким життям, не звертаючи ніякої уваги на тілесні зручності… в усі часи вкриті брудом; однак вони жодним чином не є грубими чи лиходіями, але зберегли гунський характер у всій його простоті».

«Укриті брудом» слов’яни увійшли в історію під прапором демократії. «Цими народами, – зазначає Прокопій, – склавинами й антами, не править одна людина, а здавна живуть вони в демократії, а отже, в усіх питаннях, що стосуються їхнього добробуту, доброго чи поганого, звертаються до людей». Вони вважали за краще битися напівоголеними та, на відміну від середньовічних шотландців у блокбастері Мела Гібсона «Хоробре серце», усе ж таки носили штани. «Коли вони вступають у бій, – розповідає Прокопій, – більшість із них ідуть проти своїх ворогів пішки, несучи маленькі щити і списи в руках, але вони ніколи не носять панцирів. Більше того, деякі з них не вдягають навіть сорочки та плаща, а, підкотивши штани аж до інтимних частин тіла, вступають у бій із супротивником».

Інформацію про слов’янські методи ведення війни доповнює візантійський «Стратегікон», створення якого близько 600 року приписується імператорові Маврикію. Автор доволі детально описує слов’ян, які перетнули дунайський кордон і оселилися на Балканах. Він вважав їх гостинними до подорожніх, але нічим не обмеженими і такими, які неохоче дотримуються договорів або думки більшості. На своїй батьківщині, північніше від Дунаю, вони побудували житла в лісах уздовж річок і в болотистій місцевості, важкодоступній для загарбників. Їхньою улюбленою тактикою були засідки. Вони воліли не битися у відкритому полі й не любили регулярних військових формувань. Їхньою зброєю були короткі списи, луки, короткі дерев’яні стріли, подеколи намащені отрутою. Вони робили рабами своїх полонених, але період поневолення був обмежений певним терміном.

Прокопій мав що сказати й про слов’янські вірування. Слов’яни були аж ніяк не монотеїстами. «Вони вірять, що один бог, творець блискавки, сам править усім, і приносять йому худобу та інші жертви», – писав він. Та, шануючи одного головного бога, слов’яни не відмовлялися від старих звичок поклоніння природі й жертвоприношень. Як писав Прокопій: «Вони… шанують річки, німф та інших духів і також приносять усім їм жертви, здійснюючи ворожіння разом із цими приношеннями». Візантійський автор вважав дивним не звичай слов’ян приносити жертви (цю традицію мали й дохристиянські римляни), а їхню відмову прийняти християнство, як це вже давно зробили інші піддані імперії. «Вони не знають і ні в який спосіб не визнають, що воно має владу над людьми, – пише Прокопій із певним подивом, якщо не розчаруванням, – але щоразу, коли поруч стоїть смерть, коли вони потерпають від хвороби або від початку війни, вони обіцяють, що якщо врятуються, то негайно принесуть богу жертву в обмін на їхнє життя, і якщо рятуються, жертвують тільки те, що обіцяли, і вважають, що їхню безпеку куплено саме цією жертвою».

Те, що Прокопій та інші візантійські автори розповідають про слов’ян, частково підтверджується і матеріалами археологічних досліджень в Україні. Антів зазвичай пов’язують з пеньківською археологічною культурою, назва якої походить від одного з поселень в Україні. Носії цієї культури жили в VI, VII і на початку VIII століття в українському лісостепу між Дністром та Дніпром, населяючи обидва береги останнього. Ця область, імовірно, є однією з територій, приписаних Йорданом до антів. Як і анти та склавини Прокопія, пеньківські племена мешкали в простих житлах, виритих у землі. Також вони часто змінювали своє місце проживання. Поселення кидали й засновували на новому місці, це дозволяє припустити, що їхні мешканці практикували мандрівну форму землеробства. Археологія, на відміну від Прокопія, також свідчить, що пеньківські племена мали укріплені міста, що правили за резиденції місцевих правителів і центри адміністративної та військової влади.

Період, коли слов’яни відігравали самостійну роль у регіоні, завершився на початку VII століття із вторгненням авар – конгломерату тюркомовних племен з північного Каспію, який зруйнував Антську державу.

Авари залишили про себе погані спогади, частина з яких дійшла до ХІ—ХІІ століть, коли київські християнські ченці склали історичні записи, пізніше відомі як «Початковий літопис», або «Повість минулих літ». Їхні перші записи базувалися на місцевих легендах, об’єднаних із візантійськими джерелами. «Обри» – так літописець називав аварів – «воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами»[7]. Що означало «примучувати» у той час, літописець пояснив такого фразою: «І насильство вони чинили жінкам дулібським». Коли авар збирався у подорож, то замість коня чи вола він начебто наказував запрягти три, чотири чи п’ять жінок, щоб ті тягнули його воза. За таку поведінку аварів було покарано божественним гнівом. «Були ж обри[8] тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, – продовжує літописець, – і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: „Погинули вони, як обри“, – бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Авари поступилися контролем над понтійськими степами болгарам, а потім хозарам, які поклали край періоду міграцій у регіоні та встановили відносний мир до кінця VII століття. Хозари залишили дещо кращі спогади серед населення українських степів. «І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, – писав київський літописець, маючи на увазі наддніпрянських слов’ян, – і сказали хозари: „Платіте нам данину“». За словами літописця, місцеві, які були людьми з племені древлян («лісових людей»), заплатили данину мечами – що означало непокору та обіцяло реванш у майбутньому. Натяк був на майбутнє звільнення з-під хозарського контролю.

Хозари мали обмежений контроль над лісостеповим прикордонням; Дніпро став західною межею їхнього панування у лісовій зоні. Тюркська хозарська знать, зацікавлена в мирі й торгівлі, була відкритою до іноземних впливів. Хозарські правителі запросили до свого краю християнську місію і навіть на якийсь час прийняли юдаїзм, що породило легенду про хозарські витоки східноєвропейського єврейства. Географічне ядро держави, створеної хозарами, розташовувалося на Північному Кавказі, а також у районі нижньої Волги та Дону, де основними її центрами були Ітіль на Волзі та Саркел на Дону. Хозарська еліта накопичила свої статки, контролюючи торгові шляхи, серед яких найважливішим був шлях Волгою до Перської імперії та арабських земель.

У 620-х роках хозари уклали договір із Візантією, що на той час відновила свою присутність у Північному Причорномор’ї. Ольвію, захоплену готами в IV столітті, греками було втрачено назавжди, та візантійські полководці захопили частину південного узбережжя Криму, захищену гірськими хребтами від степів півострова. Там, у Херсонесі, виник адміністративний центр кримських володінь Візантії. За часів імператора Юстиніана, який воював зі слов’янами на Дунаї, у головних містах Криму було поставлено гарнізони, і імперія вербувала кримських готів (нащадки готів, які відкололися від загалу, коли основна маса готів рушила на захід, спочатку до Центральної Європи, а потім аж до Піренейського півострова) для захисту своїх володінь. Імперські інженери допомогли готам зміцнити їхні печерні міста, розташовані високо в горах Криму. Хозари стали союзниками візантійців у боротьбі з персами та арабами, намагаючись захистити свої торгові шляхи до тодішнього найбагатшого ринку в світі – Константинополя.

Що нам відомо про слов’ян, які мешкали в Україні, коли хозари контролювали її східну та центральну частини? Більше, ніж у раніші періоди їхнього існування, але все-таки небагато. Археологія говорить нам, що Київ, який став найзахіднішим аванпостом хозар у лісовій зоні України, з’явився незадовго до початку VI століття. А літопис дає нам зрозуміти, наскільки важливим було це місце й чому його обрали для поселення. Місцева легенда, записана літописцем, пов’язує заснування Києва з річковою переправою, розташованою неподалік. Мешканці стверджували, що місто було засноване їхнім місцевим правителем, Києм, чиї брати дали свої імена горам, на яких воно зросло, а річку, що тече Києвом і впадає у Дніпро, названо на честь сестри Либідь. Скульптурна композиція на честь цих чотирьох засновників міста стоїть на березі річки й на сьогодні є однією з найвизначніших пам’яток української столиці.

Київський літописець нарахував дванадцять слов’янських племен на захід від Карпат. На півночі їхні поселення простягалися до озера Ладога, біля сучасного Санкт-Петербурга; на сході – до верхів’їв Волги та Оки; на півдні – до пониззя Дністра та середньої Наддніпрянщини. Ці слов’яни були предками сучасних українців, росіян та білорусів. Лінгвісти визначають їх як східних слов’ян на основі діалектних відмінностей, що почали розвиватися у VI столітті, відокремивши їх від західних слов’ян – предків сучасних поляків, чехів та словаків, а також південних слов’ян, що включають сербів, хорватів та інші слов’янські народи колишньої Югославії.

Сім із дванадцяти племен, які перелічив київський літописець, жили на території сучасної України, вздовж річок Дніпро, Дністер, Буг, Прип’ять та Сож. Лише кілька з цих племен були під контролем хозарів. Решта зберігла свою незалежність. Попри різних правителів слов’янські племена мали однакові або дуже схожі звичаї та моральні норми. Принаймні таке враження склалося в київського літописця, який був християнським ченцем і вважав членів усіх нехристиянських племен дикунами: «…Жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте», – писав «просвічений» київський літописець.

Археологи свідчать, що східні слов’яни вели радше осілий спосіб життя. Вони мешкали в дерев’яних житлах, утворюючи поселення, що налічували від 4 до 30 будинків. У географічному центрі кожної групи поселень була розташована дерев’яна фортеця, яка перетворювалася на центр оборони під час ворожого нападу. Слов’яни займалися землеробством і тваринництвом. У них були власні вожді, і можна припустити, що вони практикували військову демократію, як і слов’яни, описані Прокопієм. Подібно до антів та склавинів, вони шанували бога грому, Перуна, який вважався в них головним божеством.

У порівнянні з покритими брудом слов’янами Прокопія, племена, описані київським літописцем, мали певний прогрес у сфері особистої гігієни. Літописець вкладає такі слова у вуста святого Андрія, апостола, який нібито приніс християнство до Києва: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев’яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб’ють, що вилізуть ледве живі».

Київський літописець, який проживав і, ймовірно, виріс в околицях Києва, явно глузує з процедури купання, поширеної у північних районах сучасної Росії та Скандинавії. Набагато суворіше він ставиться до старих дохристиянських звичаїв своїх земляків, які він вважає варварськими. «А древляни, – пише літописець про колишніх зверхників Києва, – жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води». За словами літописця, інші слов’янські племена грішили тою самою поведінкою. «І весіль не бувало в них, – повідомляє він, – а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси й на всякі бісівські пісні і тут умикали жінок собі, – з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві й по три жони».

Було б помилкою вважати літописний опис слов’янських шлюбних традицій (або їхньої відсутності) радше нормою, ніж відхиленням. Київський літописець був ревним християнином більш пізнього періоду і, звичайно ж, боровся проти всіх відхилень від християнської моралі й фокусував увагу на ігрищах молоді як на явищах, що суперечили усталеному інституту шлюбу. Ібрагім ібн Якуб, мавританський єврей із Кордови, який відвідав землі західних слов’ян у середині Х століття, вважав слов’янські шлюби міцними, а отримання посагу – одним із головних способів нагромадження багатства. Однак він зазначав, що й від юнаків, і від дівчат вимагалася наявність сексуального досвіду ще до весілля. «Їхні жінки, коли вийдуть заміж, не чинять перелюбу, – пише Ібн Якуб, – але дівчина, коли закохається в того чи іншого чоловіка, іде до нього та вгамовує свою пристрасть. Якщо чоловік одружується з дівчиною і виявляє, що вона незаймана, то каже їй: „Якби в тобі було щось хороше, то чоловіки б тебе хотіли й ти б напевно знайшла когось, хто зняв би твою цноту“. Потім він відправляє її назад і стає вільним від неї».

Про слов’ян до Х – ХІ століть відомо дуже мало. Те, що ми знаємо, за великим рахунком, походить або від їхніх ворогів – візантійців та готів, або від християнських ентузіастів пізніших століть, таких як київський літописець, який бачив у слов’янах лише носіїв язичницьких забобонів. Обидва види джерел змальовують їх як варварів, які борються проти християнської імперії чи християнського віровчення та традицій. Не поміченим літописцями та значною мірою невідомим для нас залишається процес їхнього, переважно мирного, освоєння Східної Європи, що розпочалося від їхньої батьківщини, частина якої знаходилася у північно-східних регіонах сучасної України, і сягнуло аж до Балкан на південь, за Віслу й до Одеру на захід, до Балтійського моря на півночі та до Волги й Оки на сході. Слов’яни були хліборобами, які йшли слідом за навалами кочовиків, котрі зазвичай не знали, що робити із землею, яка не була степом і не підходила як пасовисько для їхньої худоби. Розселення слов’ян було повільним і здебільшого мирним, а його наслідки виявилися довготривалими.